Епізод з історії примусового виселення євреїв з Миколаєва у 1830-х рр.: спроба переселення до Ізмаїлу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Епізод з історії примусового виселення євреїв з Миколаєва у 1830-х рр.: спроба переселення до Ізмаїлу

І.С. Дружкова

Питанню переселення єврейського населення з Миколаєва та Севастополя приділялася певна увага в історіографії іудаїки, але загалом авторів цікавили більш широкі теми. Звичайно, що всі дослідники, що займалися дослідженням економічного розвитку Півдня України, торкалися цього питання, також його не обходили історики, що вивчали становище єврейського населення в Російській імперії загалом. Однак, спеціалістів більш цікавили питання пов'язані зі смугою осілості, а якщо і брався момент переселення з Миколаєва то увага приділялась основному потоку переселення найбагатших купців - до Одеси. Серед публікацій, що можуть слугувати прикладом цього, слід згадати дореволюційні роботи Г.М. Ге та О.М. Лернера[і]. Серед сучасних досліджень слід назвати роботи працівника Державного архіву Одеської області Л.Г. Белоусової, монографію Т.Г. Гончарука, значну краєзнавчу роботу В.В. Щукина та А.М. Павлюка, а також статті А.М. Павлюка, роботи Ю.В. Прокоп та широковідому книгу С. Ципперштейна (попри назву роботи “Євреї Одеси”) розглядаються питання пов'язані з історією євреїв усього Півдня України [2]. Таким чином можна говорити про подальшу необхідність розгляду проблеми переселення євреїв з Миколаєва до Ізмаїлу. В статті автор намагається розглянути питання переселення єврейського населення після сумнозвісного указу 1829 року, ставлення до нього місцевого керівництва, особливості переселення до Ізмаїлу, становище єврейських міщан та купців на підставі справи о “квартирній повинності”, що знаходиться у Комунальному підприємстві Ізмаїльський архів.

За відомостями зібраними істориками Миколаїв в першій чверті ХІХ ст. був важливим центром єврейського капіталу, що позитивно вплинуло на економічний розвиток міста. Однак досить скоро підприємницькій діяльності євреїв в Миколаєві було покладено край. 20 листопада 1829 року вийшов відомий царський указ, що став черговою подією пов'язаною з історією гонінь на євреїв в Російській імперії. Згідно з цим документом російській цар наказував виселити євреїв з Севастополя та Миколаєва. Указ мав офіційну назву “Про заборону євреям, що не служать, мати постійне перебування в містах Севастополь і Миколаїв” й був наступного змісту:

“Вважаючи незручним і шкідливим перебування євреїв, що не служать, в містах Севастополі і Миколаєві, повеліваю щодо євреїв, що оселилися в цих містах, ухвалити наступні заходи: 1) Євреї не повинні мати в Севастополі і Миколаєві постійного перебування, ні закладів для відправлення обрядів віри їх, так само не можуть вони приписуватись до місцевих громад.

Євреї, які мають нині в Севастополі і Миколаєві осілість, або тільки приписані до цих міст, повинні впродовж одного року приписатися до інших міст, що є відкритими для постійного їх перебування.

Євреям, що виводиться з Севастополя і Миколаєва, які мають будинки, землі, крамниці і іншу нерухому власність, надати можливість їх продати протягом двох років, але якщо протягом цього терміну власність вони не продадуть, то оцінити її від уряду і протягом трьох місяців продавати з публічного торгу на користь хазяїв маєтку.

До продажу нерухомого майна, протягом двох років, євреї можуть залишатися в Севастополі і Миколаєві разом з родинами, але останній рік вже не інакше як згідно паспортів того міста, до якого вони приписалися після закінчення першого року.

Остаточну висилку євреїв з Севастополя і Миколаєва зробити: тих, хто має нерухому власність після двох років, приписаних до тих міст, але які не мають такої власності, після закінчення року, тих, хто мешкає там без приписки до них після шести місяців з видання цих правил.

Євреям які мають які-небудь по згаданих містах зобов'язання з казною, дозволити залишатися там до закінчення цих зобов'язань.

Євреї можуть за власними потребами приїжджати до Севастополю та Миколаєву тимчасово, але не інакше як на підставі правил, виданих для тимчасового приїзду євреїв в міста Росії, в цьому випадку місцевому начальству ставиться за обов'язок виконувати без жодного послаблення зазначені правила.

Усі ці заходи не повинні поширюватись на євреїв-караїмів, яким зовсім не забороняється жити і володіти власністю в Севастополі і Миколаєві на колишній основі.

Ви не забудьте здійснити потрібні розпорядження про приведення заходів цих в усій їхній силі та обсязі в належне виконання, але притому найсуворіше забороняється, щоб при виконанні цього, вчинено було євреям, чиїмось домаганнями, утисків, що і покладається на безпосередню вашу відповідальність”.

Зазначений указ було видано на ім'я миколаївського і севастопольського військового губернатора адмірала О.С. Грейга. Як зазначалося для виселення євреїв були визначені різні терміни, однак не довше двох років. Скориставшись тим, що указ пропонував О.С. Грейгу спостерігати, щоб під час виселення євреям не було завдано ніякої шкоди, він цілком підтримав представлення міської поліції, магістрату і міської думи, про те, що здійснення виселення у зазначений період спричинить банкрутство євреїв, які мають справи зі скарбницею. При цьому О.С. Грейг, зі свого боку, узяв під захист й євреїв-ремісників та дрібних торговців, вказуючи, що вони втратять всякі кошти для існування; О.С. Грейг просив і про співчуття до вдів і сиріт; він звернув також увагу уряду на те, що з виселенням євреїв місто залишиться майже без ремісників і що збори і повинності впадуть на містян-християн великим тягарем. У 1830 р. клопотання Грейга призвело до невеликої відстрочки. Потім в 1832 р. за клопотанням О.С. Грейга була зроблена нова відстрочка; наступного року також довелося утриматися від виселення, але, зрештою, цей захід був здійснений. Сучасники вважали, що приводом для закону була ситуація у суднобудівництві. Коли в Миколаєві була заснована головна верф для створення чорноморського флоту, євреї виявилися дуже корисними для уряду, але пізніше були виявлені розкрадання в адміралтействі, і тоді, незважаючи на те, що винуватцями найчастіше були адміралтейські чиновники, було вирішено видалити євреїв, оскільки нібито при їх відсутності нікому буде продавати крадені речі; правда, небагато євреїв, причетних до підрядів, все ж залишилися на проживанні в Миколаєві, але бідняки були виселені за допомогою суворих поліцейських заходів. Так, Міхель Срібний, власник елінга, де були побудовані лише в період з 1828 р. до 1831 р. 108-гарматні лінійні кораблі “Адріанополь” і “Пам'ять Євстафія”, і великі фрегати “Эревань” і “Энос” 60-гарматні, під час виселення виїхав до Одесу.

Спорудження суден в Спаському Адміралтействі передали на підрядних началах могильовському купцеві II гільдії Шоломі Рафаловичу, який з дружиною (кишинівською купчихою) і сином в 20х рр. XIX ст. на запрошення дружини адмірала О.С. Грейга переїхав в м. Миколаїв, де спочатку займався постачаннями різних матеріалів і інтендантських припасів для Чорноморського Флоту. При адміралові М.П. Лазарєві Рафаловичі почали вести підрядне спорудження суден. У 1838 р. Шолома Рафалович, а у 1847 р. Олександр і Ревекка Рафаловичі відновили елінги Спаського Адміралтейства. З 1838-1857 рр. ця родина побудувала більш 10 суден, включаючи “Париж” (один з перших багато-гарматних лінійних кораблів), “Цесаревич” (за іншими даними “Синоп”, “Босфор”) - найбільший в Росії, перший 135-гарматний вітрильно- гвинтовий корабель [2].

З виселенням євреїв в 1829 р. з Миколаєва і Севастополя Рафаловичи вимушені були поїхати в м. Кишинів, а потім переїхати в м. Одесу. Проте з дозволу царя Миколи I під час будівництва суден жили в м. Миколаєві. Олександр Рафалович був удостоєний звання почесного потомственого громадянина м. Миколаєва. Слід згадати, що, за даними А.М. Павлюка, купці Срібний, Варшавський, Перетц і родина Рафаловичів побудували 25 % Чорноморського вітрильного флоту. А це дійсно істотний внесок у розвиток економіки міста та усієї країни.

Проте деякі з миколаївських євреїв (чиї заслуги перед державою були набагато скромніше, ніж у євреїв-суднобудівників), не маючи можливості після указу 1829 р. залишитися у місті, вирішили переселитися до віддаленого бессарабського Ізмаїлу. Так, вже наступного року після підписання вищезгаданого указу миколаївський купець 3 гільдії Айзін Ривкін, який вирішив переселитися до Ізмаїлу, звернувся з проханням до міністра фінансів поширити на нього пільги, що діяли для мешканців цього міста. Хоч це і порушувало деякі попередні постанови, міністр фінансів вирішив “взяти до уваги, що переселення євреїв з міст цих відбулося не за їх власним бажанням, а згідно розпорядженню уряду”, й надати А. Ривкіну пільги щодо сплати “казенних податей”, надані бессарабським мешканцям указом від 26 Вересня 1830 р. Це рішення було затверджено Комітетом міністрів імперії, який постановою від 20 грудня 1830 р. поширив вищезгадані пільги на всіх євреїв, які вирішать переселитися з Миколаєва до Бессарабської області. На той час вже значна група євреїв Миколаєва вирішила переписатися “до Бессарабської області в Ізмаїл в купецтво та міщанства” [4, с. 536-537].

Ізмаїл тоді вважався досить перспективним містом та портом (ізмаїльський градоначальник С.О. Тучков у 1830 р. стверджував, що Ізмаїл, який тоді також називали “місто Тучков”, невдовзі випередить Одесу як за кількістю населення, так і за оборотами торгівлі) [5; 27], все це звичайно потребувало купецьких капіталів та підприємливих людей. Виходячи з цього, можна було сподіватися, що перебування переселенців-євреїв в цьому місті для них було вигідним, а ставлення місцевої влади до них достатньої сприятливим. Однак матеріали однієї зі спав Комунального підприємства Ізмаїльський архів, що має назву “Про стягування квартирних зборів з євреїв, що переселилися з Миколаєва до Ізмаїлу” свідчать про зворотне.

20 листопада 1832 р. від “купців та міщан з євреїв, які переселялися з Миколаєва до Бессарабської області” надійшло прохання до генерал губернатора краю М.С. Воронцова, в якому євреї скаржилися, на те, що замість наданої пільги у сплаті податей місцева влада та громада Ізмаїлу накладає на них “різні нестерпні повинності”. Серед них згадувалися дії квартирної комісії (ця комісія стягувала так звану “квартирні повинність” - платню на облаштування казарм, як компенсацію за звільнення мешканців міста від постоїв) збори з купців 1-ї гільдії становили по 150 крб., з 2-ї - по 100 крб., 3-ї - по 50 крб., з міщан - по 10 крб., а також інші подібні повинності”, без сплати яких влада “не видає свідоцтв та паспортів”. Євреї-переселенці вважали це дуже обтяжливим, бо значна частина їх ще навіть не встигли придбати в Ізмаїлі будинків [6, арк.2]. Прохання підписали 15 купців та міщан (серед них була купчиха Курзанська, купці З. Гінзбург, Л. Берман, Я.Березовський та ін.) [6, арк. 6].

М.С. Воронцов (відомий своїм прихильним ставленням до єврейського населення, особливо до купецтва) розпорядженням від 5 грудня 1832 р. наказав ізмаїльському градоначальнику С.О. Тучкову розібратися у ситуації й повідомити, “на яких підставах стягуються гроші”, “чи було з цього приводу рішення ізмаїльської громади”, “куди гроші, що стягуються, застосовуються, скільки їх зібрано до теперішнього часу й чи ведеться цим грошам точний облік”. Генерал-губернатор також наказував, “якщо у цій справі вчинено якісь незаконні дії, то, ваше превосходительство, не забариться негайно скасувати їх, а також повідомте мене, хто був винуватцем тих розпоряджень” [6, арк. 1]. З наказу було помітно, що М.С. Воронцов був схильний встати на захист прохачів.

Можна було б сподіватися, що втручання самого генерал-губернатора допоможе у звільненні ізмаїльських євреїв від повинності. Однак міська дума Ізмаїлу в рапорті С.О. Тучкову від 28 квітня 1833 р. (за підписом гласного Сандулова, який виконував обов'язки міського голови та ін. гласних), відповідаючи на поставлені генерал-губернатором запитання., стверджувала, що квартирна повинність з євреїв-переселенців стягується згідно з рішенням ізмаїльської думи від 29 січня 1832 р., стягнуто було цього збору ще небагато (з купця 1-й гільдії Ш. Рафаловича - 150 крб., з купця 3-й гільдії Б. Розенштейна - 50 крб., з міщанина А. Шаргородського - 10 крб., а також міським старостою “на громадські потреби” стягнули з єврея А. Шаргородського ще 20 крб.) й цей збір є цілком законним та потрібним [6, арк. 7]. “Хоча вищезгадані євреї, писав Сандулов, й посилаються на указ від 26 вересня 1830 року, який подарував їм пільгу, але вона полягає лише у самих казенних податях та повинностях, якою також користуються і корені ізмаїльські мешканці місцевих же обов'язків по місту, як квартирна повинність та інші громадські потреби, що їх потрібно виконувати постійно і завжди, пільга ця жодної мірою не стосується” [6, арк. 2]. Внаслідок цього з євреїв-переселенців в Ізмаїлі почали стягувати “квартирну повинність” та інші збори.

Оскільки серед євреїв були особи неспроможні її сплачувати, їм нараховували “недоїмки”. Окрім того, “недоїмки” в Ізмаїлі нараховували і тим євреям, які ще не переселялися з Миколаєва. Перспектива переселятися до Ізмаїлу (враховуючи ставлення міської влади) непевно вже не виглядало для них досить привабливою й вони намагалися під різними приводами якнайдовше залишитися в Миколаєві.

Згідно з відомостями поліції на травень 1835 р. до Ізмаїлу з Миколаєва переселилися лише 25 євреїв. Більшість з них, вочевидь, мали родини (в тому числі дві купецькі вдови), бо лише стосовно чотирьох зазначено, що вони є холостяками. Лише п'ять осіб з цього списку мали власні будинки та ще один - власну крамницю. Стосовно деяких зазначалося: “займаються від купців підрядами, осілості не мають” [6, 35]. Водночас “Список про недоїмку, що приходиться на євреїв переведених з міста Миколаєва до міста Ізмаїлу за не відбуття ними військового постою...”, складений 12 травня 1835 р. нараховував 64 особи (більшість з яких також мали родини) [6, арк. 36-37]. Останній список завірили чотири особи - євреї, “купці міста Ізмаїла переведені з міста Миколаєва”, зазначали, “що названих в цьому списку євреїв серед мешканців міста Тучкова в наявності немає так само, як і будинків, що їм належали б, а перебувають вони на помешканні, як вважають, в Миколаєві” [6, арк. 37].

Все ще перебуваючи у Миколаєві, вищезгадані євреї не бажали сплачувати тієї великої “недоїмки” , що була нарахована їм місцевою владою Ізмаїлу. Як пояснив у рапорті М.С. Воронцову від 14 травня 1835 р. С.О. Тучков “повірені євреїв, що переведені згідно височайшого дозволу з 1832 р. з м. Миколаєва до міста Тучкова, але залишилися мешкати у Миколаєві, купці Рахман Коган та Мошка Фельштейн, поданим до мене проханням скаржаться, що ізмаїльська квартирна комісія нараховує на них та на 64 родини, які вони представляють, недоїмки за квартирну повинність збирають за 1832, 1833 та 1834 роки за розкладами, складеними без згоди людьми ними не уповноваженими, 1860 крб. 50 коп. асигнаціями за невиконання ними місту Тучкову цієї повинності. Прохачі також додавали, що вони разом з представниками їхніми перебувають по комерційним питанням у Миколаєві, чекають можливості з вигодою збути заклади ними там влаштовані, додаючи, що вони відбувають по тому місті квартирну повинність й більша частина зазначених родин, на яких рахується ця сума, перебувають у найбіднішому стані, прохають про скасування накладеної на них Ізмаїльською квартирною комісією недоїмки сплати, якої за поданням зазначеної комісії від них вимагає Миколаївська міська поліція” [6, арк. 38]. С.О. Тучков повідомляв, що після проведеної перевірки виявилося: “64 родини, за якими рахується зазначена недоїмка, у місті Тучков не мешкають, а також їхніх закладів у цьому місті зовсім нема”. Ці ж родини продовжували справно сплачувати квартирну повинність у Миколаєві. Тому С.О. Тучков визнавав цілком справедливою вимогу вищезгаданих сімейств про скачування їхньої недоїмки [6, арк. 40].

Однак , в цьому випадку М.С. Воронцов не виступив у ролі захисника прав євреїв. В наказі від 12 серпня 1835 р. повідомив, що “іменний список купцям та міщанам з євреїв, які переведені з Миколаєва до м. Ізмаїл, але мешкають досі в Миколаєві”, він надіслав головному командиру Чорноморського флоту, прохаючи “його розпорядження про стягування недоїдків з квартирної повинності, що рахується на цих євреях”. Однак, у питання про негайне виселення євреїв, що залишалися ще у Миколаєві, М.С. Воронцов виявився більш м'яким. “Вимагаючи їхнього цілковитого вислання з Миколаєва до Ізмаїлу я вважаю не можливим, бо вони залишаючись там у комерційних справах, або для продажу своєї нерухомості, щоб потім переселитися до Ізмаїлу, були б цим заходом надто обтяжені” [6, арк. 54].

Більш поблажливим М.С. Воронцов виявився стосовно тих євреїв, що були не спроможні виплачувати “квартирну повинність” через свій незадовільний матеріальний стан. Розглянувши список таких єврейських родин М.С. Воронцов у квітні 1836 р. віддав розпорядження С.О. Тучкову: “.розпорядження моє про стягування з євреїв, які переселяються з Миколаєва до Ізмаїлу, визначеного з них квартирного збору було мною зроблено, виходячи з того, що євреї ці мають власні помешкання, або займаються діяльністю, яка дозволяє їм відбувати зазначену повинність, але оскільки євреї, зазначену вашому поданні, перебувають у жалюгідному стані й навіть утримують себе за рахунок жебракування, то вважаю можливим зняти з них 126 крб. асигнаціями, що є недоїмкою за квартирний збір з 1833 р. [6, арк. 74]. Прибуткам Ізмаїльської квартирної комісії це рішення значних втрат не завдало, проте для дев'яти бідних єврейських родин, означених в поданні С.О. Тучкова, могло бути значним благом, щоправда деякі з євреїв, я яких було знято недоїмки, на той час вже померли у бідності.

У подальший період євреї переведені з Миколаєва для Ізмаїлу продовжували подавати численні скарги про неправомірність стягування з них “квартирної повинності” в місті, де вони ще не мешкають та не мають будинків. Вирішивши нарешті піти їм на зустріч, М.С. Воронцов 9 травня 1836 р. віддав Бессарабському військовому губернатору П.І. Федорову: “...стосовно прохання євреїв, що мешкають в Ізмаїлі про звільнення їх від квартирної повинності. Згідно з поданням колишнього ізмаїльського градоначальника генерал-лейтенанта Тучкова були зроблені попередні розпорядження. Тепер же мені залишається прохати вас детально розглянути цю справу згідно існуючих постанов та місцевих обставин та з положення євреїв, що переселяються до Ізмаїлу, задовольнити їхнє прохання й разом з тим попіклуватися про визначення порядку, щодо обкладення мешканців цього міста взагалі квартирним збором” [6, арк.77]. Внаслідок цього П.І. Федоров вирішив звільнити євреїв-переселенців від повинності і Ізмаїлі. Громада “ізмаїльських євреїв”, що продовжували мешкати в Миколаєві, була вдячна йому за це. “Ваше превосходительство, - писав у проханні до П.І. Федорова у травні 1838 р. купець 3-ї гільдії М. Фельдштейн, - вирішили у травні 1836 р. виявити високу свою милість до єврейської громади, яку з Миколаєва до Ізмаїлу за височайшим повелінням переведено, пробачивши й скасувавши оклад та недоїмки щодо ізмаїльської квартирної повинності, й по тому оголосили цій громаді через Миколаївську міську поліцію та створений у місті Миколаєві Ізмаїльський єврейський кагал” [6, арк. 81].

За відомостями виселення євреїв з Миколаєва, в цілому, відбулося 1837 р., однак значна частина миколаївських євреїв опинилася не в Ізмаїлі, а в інших містах Півдня України [2]. Так, вище згадуваний М. Фельдштейн переселився до Херсону. Проте, як з особи приписаної до ізмаїльського купецтва, з нього продовжували вимагати сплатити “квартирної повинності” в Ізмаїлі, без цього не видавали паспорта, а безпаспортне перебування загрожувало йому ув'язненням в арештантських ротах. У відповідь на скарги М. Фельдщтейна Ізмаїльська міська дума зазначала, що він справно виплачує гільдійські збори, однак має сплатити ще і “квартирний збір” [6, арк. 81].

Дума вважала цілком логічним поширити на М. Фельдштейна “квартирної повинності”, оскільки він, ізмаїльський купець, “мешкаючи поза містом, не брав участі у виконанні громадських повинностей”, як інші купці та міщани Ізмаїлу. Міських повинностей було насправді багато - місто мало здійснювати будівництво та ремонт споруд, розчистку шляхів тощо, й вони, за словами представників думи, вимагали від мешканців “вельми значної роботи, натуральних та грошових витрат”. Тому дума вирішила, що хоча з М. Фельдштейна, як з людини, що не має будинку в місті по закону не можна стягувати квартирну повинність, але “взявши до уваги значні громадські потреби”, цю повинність на нього поширила й вимагала за 1837 та 1838 рр. 100 крб. [6, арк. 83]. Чим завершилося це довге сперечання з документів справи, що розглядається, з'ясувати не вдалося.

Розглянуті документи звичайно не можуть надати вичерпну інформацію про складний процес виселення євреїв з Миколаєва до Ізмаїлу, проте розглянуті вище численні скарги, що містяться у ізмаїльському архіві, свідчать про досить несприятливе ставлення до переселенців з боку місцевого керівництва. Це ставлення цілком відповідало і тогочасній загальнодержавній політиці Російської імперії. Вочевидь, саме це ставлення було однією з причин того, що втрачені Миколаєвом у 1830-х рр. значні єврейські капітали та підприємницькі сили не змогли, у повній мірі, посприяти економічному розвитку Ізмаїла.

Джерела та література

єврей переселення ізмаїл

1. Ге Г.Н. Исторический очерк столетнего существования города Николаева при устье Ингула (1790-1890) / Г.Н. Ге. - Николаев, 1890. - 122 с.; Лернер О. М. Евреи в Новороссийском крае / О.М. Лернер. - Одесса: Тип. Г.М. Левинсона, 1901. - 239 с.

2. Белоусова Л.Г. Еврейские материалы Государственного архива Одесской области: формирование, хранение, использование [Электронный ресурс] / Лилия Григорьевна Белоусова. Режим доступа: http://www.migdal.org.Ua/migdal/events/science-confs/1/4789/4792/; Гончарук Т.Г. Транзит західноєвропейських товарів через Наддніпрянську Україну першої половини ХІХ ст.: монографія / Т.Г. Гончарук. - О.: Астропринт, 2008. - 280 с.; Щукин В.В., Павлюк А.Н. Земляки. Очерки истории еврейской общины города Николаева (конец XVIII-начало ХХ вв.) / В.В. Щукин, А.Н. Павлюк / Научный редактор Н.Н. Шитюк / Государственный архив Николаевской области. - Николаев: Издательство Ирины Гудым, 2009. - 352 с.; Павлюк А.Н. Евреи в экономической жизни города Николаева ХІХ-начала ХХ в. Подрядное судостроение [Электронный ресурс] Режим доступа: http://jewish.mk.ua/university/pavliuk/01_1.html; Павлюк А.Н. Купцы-судостроители Рафаловичи. - Николаев: Издательство Ирины Гудым, 2010. - 56 с.: илл. [Електронний Ресурс] / Режим доступу: http://library.history.mk.ua/pavlyuk-a-n-kupcy-sudostroiteli-rafalovichi.; Прокоп Ю.В. Роль евреев-иностранцев в социально-экономическом развитии Херсонской губернии конца XVIII-первой половине XIX в. // Історичний архів. Наукові студії : Збірник наукових праць. - Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2014. - Вип. 12. - С. 74-81. Прокоп Ю.В. Социально-правовое положение евреев-иностранцев в Николаеве в 1789-1830 гг. // Аркасівські читання: матеріали IV Міжнародної науково-практичної конференції. - Миколаїв: МНУ імені В.О. Сухомлинського, 2014. - С. 118-120; Ципперштейн С. Евреи Одессы. История культуры, 1794-1881 / Стивен Ципперштейн; науч. ред. и пер. с англ.: А. Локшин. - М.; Иерусалим: Гешарим, 1995. - 207 с.

3. Полное собрание законов Российской империи. - Собр 2. - Т. 4. - № 3286.

4. Полное собрание законов Российской империи. - Собр 2. - Т. 5. - Отд. 2. - № 4204.

5. Комунальне підприємство Ізмаїльський архів. - Ф.56. - Оп. 1. - Спр. 3.

6. Комунальне підприємство Ізмаїльський архів. - Ф. 56. - Оп. 1. - Спр. 161.

Размещено на Allbest.ru