Наукова спадщина Атанасія Пекара в контексті вивчення історії української греко-католицької церкви на Закарпатті у першій половині ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Наукова спадщина Атанасія Пекара в контексті вивчення історії української греко-католицької церкви на Закарпатті у першій половині ХХ століття

Розвиток вітчизняної історичної науки тісно пов'язаний з іменами людей, які через складну суспільно-політичну ситуацію ХХ ст. були дещо позабуті. До таких особистостей відноситься відомий український історик церкви, монах Чину Святого Василія Великого о. Атанасій Пекар. Радянська історична наука відкинула його на маргінеси української наукової думки, тим то й позбавила читача будь-яких відомостей про нього. Лише завдяки копіткій праці вітчизняних вчених на еміграції, ім'я видатного історика України було статті подається аналіз наукової спадщини вченого в контексті вивчення ним однієї з найтрагічніших сторінок церковної історії на Закарпатті, який пов'язаний з Українською греко-католицькою церквою у ХХ ст.

Ключові слова: Українська греко-католицька церква, Закарпаття, Угорщина, УРСР, СРСР, історична наука.

Аннотация

Развитие отечественной исторической науки тесно связано с именами людей, которые из-за сложной общественно-политической ситуации ХХ в. были несколько позабытые. К таким личностям относится известный украинский историк церкви, монах Ордена Святого Василия Великого о. Атанасий Пекарь. В статье дается анализ научного наследия ученого в контексте изучения им одной из самых трагических страниц церковной истории на Закарпатье, которая связана с Украинской греко-католической церковью в ХХ в.

Ключевые слова: Украинская греко-католическая церковь, Закарпатье, Венгрия, УССР, СССР, историческая наука.

Annotation

Development of national historical science closely linked with the names of people who, because of difficult socio-political situation of the twentieth century, were forgotten. These figures include the famous Ukrainian historian church, monk of the Order of St. Basil the Great Atanasiy Pekar. Soviet historical science has rejected it on the margins Ukrainian scientific thought, the reader then deprived of any information about him. Only through hard work of local scientists in exile, the name of the famous historian of Ukraine article gives an analysis of the scientific heritage of scientific study them in the context of one of the most dramatic periods in the history of the Church in Zakarpattya region, which is associated with the Ukrainian Greek Catholic Church in the twentieth century.

Key words: Ukrainian Greek Catholic Church, historiography science, USSR.

Розвиток історичних досліджень з історії Української греко-католицької церкви в середовищі української еміграції призвів до формування потужного наукового інформаційного простору, який серйозно опозиціонував радянській історіографії. Саме вітчизняними дослідниками, які опинилися поза межами УРСР, була здійснена спроба об'єктивного аналізу історії УГКЦ в Радянському Союзі, характеристики етапів її усунення з суспільної арени. У другій половині 1940-х рр. в історичній науці накопичилося достатньо матеріалів для підтвердження цієї думки. Насамперед, це представлено дослідженнями відомого церковного діяча, монаха Чину Святого Василія Великого (далі ЧСВВ), дослідника історії церкви в Україні загалом та УГКЦ зокрема - Атанасія Пекаря.

З різних причин ім'я науковця мало згадували. В радянську добу його праці друкувалися виключно за межами СРСР і лише таємно потрапляли в руки українського читача. Унікальність наукових доробків вченого полягає в тому, що у них на серйозному науковому рівні аналізувалися складні питання з історії Української Церкви, ідентичність якої радянський тоталітарний режим намагався стерти. В контексті цього, дослідження наукової спадщини о. А. Пекаря набуває актуальності. Оскільки на сучасному етапі державотворення відданість встановленню історичної справедливості являється складовою інформаційної війни, то від неї залежить майбутнє суспільства і нації загалом. Метою публікації є бажання популяризувати вітчизняний науковий істеблішмент, завдяки якому, в добу панування „комуністичного плюралізму”, вдалося зберегти українську історичну науку.

Вітчизняна бібліографія історії українського греко-католицизму не була б повною за відсутності серйозних досліджень, які почав проводити священик ЧСВВ, історик А. Пекар. До нас дійшло кілька його фундаментальних праць і розвідок, які стосувалися минулого УГКЦ. Зокрема це „Нариси історії Церкви на Закарпатті” [7] - у двох томах, колективна праця „Збірник проповідей: з нагоди 400-ліття відновлення єдності Української Церкви з Церквою Вселенською” [1], „Ісповідники віри нашої сучасности” [5] та багато інших.

Вивчаючи період української радянської історії і місця у ньому Церкви, вчений схильний розглядати його таким, який кардинально вплинув на релігійну та конфесійну карту України. Він з цього приводу писав, що починаючи з осені 1939 р. радянська експансійна політика в Галичині почала реалізовуватися виключно на засадах воєнного комунізму та атеїзму, що передбачало нейтралізацію ідеологічних опонентів, які починаючи з початку ХХ ст. сконцентрувалися навколо УГКЦ. Починаючи з 1940-х рр. проявився перший серйозний тиск на греко-католиків в Радянському Союзі, який повністю підтримала адміністрація Російської Православної Церкви. Встановивши свої єпископські центри в різних регіонах УРСР, її завдання полягало у „поширенні влади на новозахоплених землях, на яких великою перепоною була Українська греко-католицька церква” [7, с. 149].

Вивчаючи наукову спадщину А. Пекаря, в контексті вивчення становища УГКЦ в Радянському Союзі, необхідно зауважити, що висновки у його публікаціях часто виходили не з контексту архівних документів, а з логіки осмислення і розуміння подій. Так, сучасний вітчизняний історик В. Кічера відзначає у його працях глибоке теоретичне переосмислення дійсності, яке дозволяє вченому робити вдалі конструктивні практичні підсумки [2, с. 7]. У контексті вивчення історії Української греко-католицької церкви на Закарпатті привертає до себе увагу його публікація „Церковна політика мадярів на Закарпатті”, яка побачила світ у 1987 р. У ній вчений розкриває три ключові аспекти: „підпорядкування греко-католицьких парохій мадярському єпископові, змагання за спільну митрополію разом з галицькими єпархіями та насильну мадяризацію церковного життя” [3, с. 169]. пекар церковний католицький

Потрібно відзначити, що саме історія церкви у „Срібній Землі” зайняла значене місце наукових досліджень А. Пекаря. У контексті своїх досліджень він вивчає й історію монаших чинів і згромаджень краю, видатних церковних діячів, які спричинилися до розбудови церковного життя. Щодо останнього, то в 15 томі Записок ЧСВВ за 1996 р. знаходимо дві публікації вченого присвячені будівничим УГКЦ на Закарпатті у ХХ ст. А саме йдеться про митрополита Андрея Шептицького та протоігумена Василиянського Чину о. Йоакима Хому [6; 9]. Що стосується останнього, відзначає історик, „то завдяки його старанням, закарпатська василіанська провінція після Першої Світової війни була цілковито відновлена й почала дуже гарно розвиватися. Однак прийшла Друга Світова війна, а за нею - радянська окупація Закарпаття, й це призвело квітучу вже монашу провінцію до повної руїни” [9, с. 487].

Важливе місце у наукових дослідженнях А. Пекаря займають політичні трансформації на Закарпатті, які торкнулися й Української греко-католицької церкви. Проаналізувавши публікації щодо цього можна відзначити, що кінець 1930-х рр. вчений називає початком найбільш складних змін для церкви. Перші вже почали проявлятися у 1939 р. під час мадярської окупації регіону. Щоб показати комплексно її прояв історик виділяє три складові: відношення мадярів до греко-католицького єпископа Олександра Стойки - відомого церковного і громадського діяча краю, який не підтримував окупаційну політику; відношення мадярів до василіанського чину, як носія національної свідомості; призначення о. Теодора Ромжі на єпископську кафедру УГКЦ в Закарпатті [4, с. 500].

Аналізуючи коротко зазначені пункти А. Пекар хоч і називає єпископа Стойку людиною, яка була прихильником приєднання Закарпаття до Угорщини, проте відзначає у ньому позитивне відношення до проукраїнських політичних сил, які діяли в регіоні. На думку вченого, це проявилося у привітанні призначення о. Августина Волошина прем'єром Карпатської України. Також науковець відзначає ігнорування єп. Стойкою 10 листопада 1938 р. „урочистого привітання мадярської армії в Ужгороді, вирядивши для цього тільки кан. О. Ільницького” [4, с. 502-503].

А. Пекар значне місце у своїх дослідження відводить ЧСВВ на Закарпатті, який наприкінці 1930-х рр. став осередком національного відродження краю. Саме через це ані угорська, ані чехословацька сторона не могла прийняти. Тому у 1938-1939 рр. проти монастирів цього ордену, відзначає вчений, угорська окупаційна влада застосувала репресії, які закінчилися масовими руйнуваннями культових споруд, пам'яток дерев'яної архітектури Закарпаття тощо. Внаслідок масових погромів 23 березня 1939 р. об 11 годині дня угорські війська вторглися на територію Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі біля Мукачева, одну із центральних святинь греко-католиків краю. 1941 - 1944 рр. стали кульмінаційним, відзначає вчений, по масовості і жорстокості репресій. Він прирівнює ці події до одних із найтрагічніших у житті василіанського чину в Україні загалом [4, с. 512-513].

Проте чи не найбільше місце у працях історика займає висвітлення становища Української греко-католицької церкви під час радянської окупації Закарпаття. Якщо до 1941 р. наслідки угорської, а згодом і німецької окупаційної політики носили дещо стриманий характер (відсутність масових репресій священиків та їхніх родин, встановлення тотального контролю над вірними УГКЦ тощо), то з 1944 р. церковна політика СРСР в регіоні набрала абсолютно нових рис.

Аналізуючи статті вченого, монографії та інші наукові розвідки щодо спроб усунення УГКЦ із суспільної арени, вчений не приховує того, що саме це і було центральною метою ідеологічної боротьби влади з місцевим населенням. Ґрунтовно вчений описує це у своїй двохтомній праці „Нариси історії Церкви на Закарпатті”. Власне у ній з 1944 р. він пов'язує системний наступ проти Української греко-католицької церкви на Закарпатті. Безпосередній процес з боку влади, відзначає А. Пекар, очолив відвертий атеїст, заступник голови Народної Ради Закарпатської України, проф. П. Лінтур і представник православної церкви І. Конолович - посередник між православним єпархіальним правлінням та Головною Народною Радою (далі ГНР) краю. Остання, зауважує вчений, була спеціально створена, як протиунійний орган із своєю програмою дій та низкою законопроектів спрямованих на врегулювання церковного життя в регіоні. Зрештою ГНР спільно з обласним урядом втілювала у життя програму, яка всіляко придушували діяльність греко-католицького духовенства і вірних. Зокрема на основі закону про відділення Церкви від держави, з ініціативи уряду було припинено надання допомоги українським католицьким священикам, священиковим вдовам і сиротам. Проте, наголошує А. Пекар, за самою акцією ліквідації Мукачівської єпархії стояли все ж таки більшовицькі політичні діячі: генерал Міхле та полковник С. Тюльпанов, який з 1942 по 1945 рр. знаходився на посаді 7-го Відділення Політичного управління Українського фронту [7, с. 150].

Вивчаючи становище УГКЦ під час радянської окупації Закарпаття, вчений зосереджує окрему увагу на вивченні душпастирського служіння єпископа греко-католицької церкви в області Теодора Ромжі. Йому А. Пекар присвятив цілу книгу, яка побачила світ у 1962 р. в Нью-Йорку під назвою „о. Владика-мученик

Теодор Юрій Ромжа” [8]. У дослідженнях, пов'язаних Т. Ромжою, історик зауважує, що протягом усіє свої єпископської каденції він постійно намагався налагодити діалог з представниками влади. Проте його ініціативи швидко зазнавали краху, оскільки досвід показував, що між комунізмом і Церквою жодної співпраці не може бути. Навпаки, державні періодичні видання, почали відверто чинити наклепи на владику й духовенство, а влада, у свою чергу, стала застосовувати методи терору до нього. Це призвело до відкритих протестів єпископа проти безправ'я і насилля, які дозволяв собі чинити радянський уряд на Закарпатті. Особливо духовенство УГКЦ в Закарпатті намагалося викрити підступну діяльність Народної Ради, яка з середини підривала авторитет церкви перед її вірними. Такий протест став позитивним. У січні 1945 р. Т. Ромжа поїхав з чітко сформульованими вимогами про припинення переслідування церкви до коменданта фронту генерала Петрова. Такий візит мав певні успіхи, оскільки згідно спеціального рішення на короткий час було припинено протицерковну акцію по цілій області [7, с. 149-152].

Однак в цьому дипломатичному аспекті А. Пекар вбачав не стільки глобальні зміни у відношення до УГКЦ, тобто зміну політико-ідеологічної кон'юнктури до цієї церкви, а все ж таки чисто юридичний мотив: Закарпаття ще не було на той час юридично приєднане до складу УРСР.

Проте кардинальні зміни по відношення до закарпатських греко-католиків і після цього не змушували себе довго чекати. А. Пекар описує, що вже у другій половині квітня 1945 р., місцевий більшовицький актив розпочав нову антицерковну програму проти УГКЦ. Причиною чергового конфлікту, зазначає вчений, стала надмірна активність греко-католицької молоді на Закарпатті, яка брала участь у громадсько-політичному житті краю. Тому, коли більшовики збагнули, що не зможуть зломити волі місцевого населення, кинулися на молодь і шкільництво регіону. 20 квітня І945 року більшовицький політичний орган Народна Рада здійснює два кардинальні кроки у вирішенні цього питання: по-перше, відділює школу від церкви, а по-друге, закриває всі церковні школи в Мукачівській єпархії. При цьому православ'я репрезентується, як патріотизм, а греко-католицизм, як зрадництво. Тому А. Пекар підкреслює, що це давало змогу уряду СРСР уможливлювати кампанію проти греко-католиків [7, с. 151].

Підсумовуючи участь Т. Ромжі у збереженні єдності суспільства, А. Пекар писав, що протягом тривалого часу така опозиційна діяльність єпископа і духовенства загалом увінчана позитивними результатами. В умовах окупації населення відчувало, що воно не покинуте і має реальну підтримку. Однак все це гостро суперечило церковній політиці Москви, через що 22 жовтня 1945 р. за спеціальним дорученням уряду ЦК ВКП(б) Московський патріарх іменував для Закарпаття нового єпископа Нестора Сидорука, чим, у свою чергу, ліквідував юрисдикцію єпископа Теодора Ромжі. Останній, привернувши особливої уваги на цей факт, надалі продовжував своє служіння. Лише після його смерті, 1 листопада 1947 р., владі вдалося зламати опозиційні настрої в регіоні, які пропагувала церква. Таким чином, зазначає дослідник, зі смертю єпископа закінчилася друга фаза нищення греко-католицької церкви на Закарпатті [7, с. 153-156].

Підводячи підсумок під характеристикою наукової спадщини А. Пекаря, необхідно відзначити, що вона ще далеко не повністю представлена. Дана стаття - це одна із перших спроб актуалізувати значення його праць в контексті вивчення власної історії, зокрема історії Української греко-католицької церкви. Також необхідно відзначити, що через А. Пекаря зроблено спробу й загалом зануритися у світ української наукової еміграції, яка у буремних подіях ХХ ст. розвивала українську історичну науку за межами УРСР.

Джерела та література

1. Збірник проповідей: з нагоди 400-ліття відновлення єдності Української Церкви з Церквою Вселенсько / І. Лотоцький, А. Пекар, Ю. Катрій та ін. - Львів: Місіонер, 1996. - 158 с.

2. Кічера В.В. Заснування і діяльність монастирів Чину Святого Василія Великого на Закарпатті (1733-1950 роки) / В.В. Кічера: автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01. - Ужгород, 2008. - 20 с.

3. Патрило І. Джерела і бібліографія історії української церкви. У 3-х т. / Ісидор Патрило // Записки ЧСВВ. - Рим: б.в., 1995. - Секція ІІ. - Т. 3. - 323 с.

4. Пекар А. Греко-католицька церква під час мадярської окупації Закарпаття (1939 - 1944) / А. Пекар // Записки ЧСВВ. - Рим: б.в., 1996. - Секція ІІ. - Т. 15. - Вип. 1 - 4. - С. 500-520.

5. Пекар А. Ісповідники віри нашої сучасности: причинок до мартиролога Української католицької церкви під совітами / А. Пекар. - Торонто-Рим: б.в., 1982. - 333 с.

6. Пекар А. Митрополит Андрей Шептицький як монах-василіянин (з нагоди 50-ліття його смерти - 1944 - 1994) / А. Пекар // Записки ЧСВВ. - Рим: б.в., 1996. - Секція ІІ. - Т. 15. - Вип. 1 - 4. - С. 476-486.

7. Пекар А. Нариси історії Церкви на Закарпатті. У 2-х т. / Атанасій Пекар. - Рим-Львів: Місіонер, 1997. - Т. 1. - 232 с.

8. Пекар А. о. Влалика-мученик Теодор Юрій Ромжа / А. Пекар. - Нью-Йорк: Вид-во „Слово доброго пастиря”, 1962. - 66 с.

9. Пекар А. Протоігумен Йоаким Хома, ЧСВВ (1870 - 1931) / А. Пекар // Записки ЧСВВ. - Рим: б.в., 1996. - Секція ІІ. - Т. 15. - Вип. 1 - 4. - С.487-499.

Размещено на Allbest.ru