Постать митрополита Андрея Шептицького, який відіграв надзвичайно важливу роль у розвитку української духовності в першій половині ХХ століття, привертає увагу багатьох дослідників. Але досі недостатньо висвітлено його перебування на теренах Російської імперії. Так, більшість авторів просто згадують про його відвідини 1887 року в Москві російського філософа Володимира Соловйова. Як правило, в основному зарубіжна українська історіографія писала про його нелегальну поїздку до Росії восени 1908 року, але дуже скупо.

Аналіз останніх публікацій і джерел

Коли ж ідеться про ув'язнення митрополита Андрея Шептицького в російському полоні в 1914-1917 роках, то в українській історіографії є чимало згадок про цей період. Також детально описано його перебування в Петрограді після звільнення з тюрми в березні 1917 року Зокрема, цікава інформація міститься в спогадах Павла Зайцева, який організовував для митрополита оглядини вивезеного до російської столиці царською владою його архіву [1].

Зрештою, опубліковано і враження самого Андрея Шептицького про українців Північної Пальміри, коли він виїжджав із Петрограда до Києва: "Моя радість не мала границь, коли я побачив при моїм приїзді в Петрограді поважну українську петроградську громаду, яка вийшла повитати мене на дворець. Знаю, що овації не так відносилися до моєї особи, як радше цілого українського народу Галичини, чим Ви публічно задокументували нероздільну нашу єдність національну якнайтіснійшу звязь і братню уважливість і ті самі стремління до самоозначення, розвою і піднесення нашої національної культури" [2, с.59].

митрополит шептицький соловйов москва

Багата на інформацію й публікація Володимира Коростовця, який після повернення митрополита з Києва до Петрограда сприяв йому в аудієнціях із головою Тимчасового уряду князем Львовим, міністрами тощо. Як і з перебуваючим тоді в столиці імперії урядовим комісаром Галичини й Буковини Дмитром Дорошенком, із яким обговорювалися всякі поточні справи [3, с.109-110].

Але в усіх отих споминах не згадується про перебування митрополита Шептицького в міжчасі в Москві, хоч ми знаємо, що він дуже хотів побувати в цьому місті одразу ж після звільнення з ув'язнення. Але 31 березня 1917 року, відповідно до телеграми міністра юстиції Тимчасового уряду Олександра Керенського, митрополит виїхав до Петрограда. Дуже жалкував тоді, що не зможе відвідати Москви.

Мета роботи полягає у висвітленні маловідомих фактів про перебування митрополита Андрея Шептицького в Москві і його ролі в становленні греко-католицької громади в цьому місті.

Виклад основного матеріалу. Познайомитися з Москвою майбутній митрополит Андрей Шептицький вирішив ще тоді, коли стояв перед вибором свого життєвого шляху. Відвідавши восени 1887 року Київ, де мав зустрічі з професором Київського університету Святого Володимира Володимиром Антоновичем, він захотів побувати й у Москві, де не просто мав бажання побачити місто, а й затримався на деякий час, аби поспілкуватися з російським філософом Володимиром Соловйовим. "Хто це отой, задля якого я залишився тут? - писав юнак у грудні 1887 року до батьків з Москви. - Це Соловйов, людина, про яку ще перед двома роками говорилося так багато!. Варто було подорожувати аж до Москви, щоби бодай познайомитися з ним" [4, с. ХІ].

Розмови із Соловйовим на все життя закарбувалися в пам'яті Шептицького. Цілком можливо, що найважливіші ідеї, які він потім утілюватиме в життя, народилися якраз у ході тих розмов, що відбулися між ними в Москві восени 1887 року Саме тоді він зрозумів, що в Росії вже розпочинається процес морального відродження, прагнення до об'єднання з католицизмом. А сам "Соловйов був тільки першим піонером цього руху, який коли-небудь стане величезним і охопить собою всю Росію" [Там само, с.93].

Очевидно, що активна діяльність Андрея Шептицького як глави Української греко-католицької церкви на початку ХХ століття одразу ж привернула увагу російських православних. У різних духовних виданнях Санкт-Петербурга й Москви час від часу з'являються публікації про релігійне життя в Галичині. Так, у листі о. Іоана Дейбнера до Шептицького від 20 лютого 1904 року йдеться про те, що орган Св. Синоду РПЦ "Церковные ведомости" в одному із чисел за 1903 рік присвятив спеціальну статтю "про унію, про василіанів, про Львівського митрополита гр. Шептицького тощо. В цій статті пишуть, що унія зовсім падає, перетворюється на римське католицтво, що василіяни посилено латинізують наш православний обряд, що хитрий, повний єзуїтизму Андрей Шептицький узявся реставрувати унію для того, щоб перетворити завдяки їй в латинство нашу дорогу Росію і т ін." [Там само, с.85].

Владики РПЦ, полемізуючи з митрополитом щодо становища московського православ'я, постійно намагалися доводити йому що він "мало знає російське життя" і це, мовляв, дуже жаль, оскільки він "любить Русь". Єпископ Житомирський і Волинський Антоній (Храповицький) 15 лютого 1904 року намагався переконати його, що російське "православне життя треба бачити, щоб зрозуміти його глибоку відмінність від католицизму; в Австрії православ'я вже виродилося, а твердо стоїть воно лише в Росії й греків. Відтак запрошував Шептицького: "Приїжджайте до нас хоч би тільки для того, аби познайомитися з Росією. Ми б поїхали з Вами в Москву і Київ" [Там само, с.90].

Маючи власні плани щодо розгортання унійної роботи в Росії, Андрей Шептицький не зважувався на таку поїздку без благословення Папи Римського - чекав на це чотири роки. З усього видно, це сталося 14 лютого 1908 року про що йдеться в листі митрополита до рідних із Рима від 15 лютого 1908 року: "Повідомляю Вас всіх разом, а передусім найдорожчого тата, що вчорашній день був для мене найважливішим у житті, та чи не найважливішим в історії нашої Церкви впродовж віків. Справа, однак, повинна зберігатися в таємниці, відомій тільки найближчим. Отже, Св. Отець віддав в мої руки адміністрацію восьми унійних єпархій в Росії. Вручив мені для цього власноручний документ. Чинячи це, забрав з-під компетенції Державного Секретаріяту і Конгрегації для надзвичайних справ Церкви, як і Пропаганди, всі справи, які стосуються Унійної Церкви в Росії. Не сягаючи, при цьому, за якою-небудь порадою кардиналів. Він скеровує політику Св. Столиці щодо Росії цілком новим шляхом. Тим самим надає Унійній Церкві в Росії юридичні, хоча жодними урядами не визнані підстави. Віддає в мої руки повноваження, що дорівнюють владі Конгрегації Пропаганди і надзвичайних справ, становище, залежне виключно від його особи, а тим самим обов'язок і можливість безпосереднього полагодження - тільки з ним одним - усіх без винятку справ, які стосуються тієї "Церкви в катакомбах", як сам висловився. Очевидно, такий винятковий доказ довіри накладає на мене надзвичайні обов'язки і нечувано далеко сягаючу відповідальність." [Там само, с.220].

Ця подія дала підставу митрополиту готуватися до поїздки в Росію, аби втілювати в життя його план здійснення унійної роботи серед православних, у тому числі й у Москві. 22 вересня 1908 року в листі до о. Василя Жолдака Шептицький повідомляє про те, що він уже в Росії і їде до Москви [Там само, с.262].

Свідченням цієї поїздки є й лист о. Миколая Толстого від 3 жовтня 1908 року до митрополита з рекомендацією на о. Євстафія Сусалєва, який приєднався до римо-католицької церкви.

Треба наголосити, що Андрей Шептицький поїхав до Росії під чужим прізвищем (очевидно, це було узгоджено з Папою Римським), відтак за нього дуже переживали тамтешні греко-католики. Лист священика Леоніда Фйодорова від 8 жовтня 1908 року, який на той час перебував у Львові, свідчить, що всі там "уже почали турбуватися за Вас: у голову лізли всякі страхи й жахи, але Ваш лист змусив нас дихнути з полегшенням" [Там само, с.263].

Про враження власне митрополита від його поїздки до Москви восени 1908 року дізнаємося з його листа від 2 лютого 1909 року (підписаного від імені Йосифа Грондського) до Гліба Верховського, зокрема, про відвідання Третьяковської галереї, яка мала на нього "надзвичайно вигідний вплив; це, безумовно, надзвичайно цінна художня скарбниця. Твори Врубеля мені дуже сподобались; залишається лише пожалкувати, що діяльність цього талановитого молодого художника так трагічно обірвалася." [Там само, с.289].

Треба відзначити, що ця поїздка до Росії стала відома духовним властям Росії. Відтак 16 травня 1910 року директор департаменту духовних справ О. Харузін повідомляв директора департаменту поліції Н. Зуєва: "Митрополит Львівський і Галицький Андрей Шептицький восени 1908 р. здійснив, очевидно, за підробленим паспортом, мандрівку в Росію, причому побував у Західному краї, в Петербурзі й Москві. Метою зазначеної поїздки було бажання Шептицького ознайомитися наочно про становище справ у Росії, в смислі можливості успішної уніатської пропаганди серед російського населення" [Там само, с.373].

Далі повідомляється, що взагалі Шептицький таємно й відкрито спрямовує свої зусилля до відновлення унії на теренах Російської імперії, що, на думку автора цього документа, може служити перехідним етапом для прийняття римо-католицької віри схильними до цього православними. За приватними відомостями, як наголошується у цій інформації, Шептицький вів під час відвідання ним російських теренів переговори з деякими ксьондзами, а також колишніми православними й старообрядними священиками, які прийняли католицизм. Зокрема, у Москві розмови на цю тему відбувалися зі Сторожевим [Там само, с.373].

З огляду на викладені факти департаменту поліції пропонувалося, ураховуючи можливість повторення подібних поїздок митрополита або довірених йому осіб, "встановити ретельне у визначеному напрямі спостереження, а водночас ужити заходів щодо виявлення особи Шептицького чи довірених його осіб, якби вони знову зробили спробу приїхати за підробленими паспортами" [Там само, с.374].

Ця інформація, очевидно, була одразу ж узята до уваги, бо невдовзі поліція розпочала детально розбиратися зі справами російських греко-католиків, удавшись до обшуків у Москві [Там само, с.377].

Однак місія Андрея Шептицького до Москви дала зримі результати. Зокрема, у звіті о. Леоніда Федорова про свою поїздку до Росії в лютому 1911 року наголошується про розгортання греко-католицького руху в цьому місті. Чимало місця в названому документі присвячується подружжю Абрикосових. Зокрема, там повідомляється, що про цю молоду родину "можна сказати словами апостола Павла: "Вітаю. домашню їхню церкву". Рідко де можна зустріти молодих людей у розквіті сил, таких вірних справі Церкви і таких глибоко релігійних. Вони пропагують католицизм усіма залежними від них засобами: знайомством, впливом, матеріальною допомогою тощо.

Дружина Абрикосова - Анна Іванівна - з ранку до вечора займається дітьми російських католиків. Їздить по знайомих і приймає їх у себе з однією метою навернення в католицизм. Те саме робить і її чоловік - Володимир Володимирович. Він навіть повідомив мені, по секрету, про своє бажання стати священиком і просив підказати потрібні підручники. Він добре розмовляє по-французьки, знає італійську, латинську й трохи грецьку мови. Благочестя обох і суворе життя, з дотриманням усіх церковних приписів, представляють їх рідкими людьми в наш час. У їхній релігійній діяльності допомагає їм тепер Наталя Сергіївна Розанова, яка живе зі своїми дітьми в Москві. Це також дуже благочестива жінка, яка віддає все своє життя католицькій місії [Там само, с.400].

Звітуючи про свою наступну поїздку до Росії в листопаді 1911 - квітні 1912 року, зокрема до Москви, той же Федоров знову зазначає, що "Серце місії б'ється в будинку Абрикосових. У них можна постійно зустріти цілий гурток російських католиків (переважно жінок), які роблять усе від них залежне, аби тільки поширити світло істинної віри" [Там само, с.489].

У подальшому митрополит Шептицький уже не ризикував поїздками до Росії під чужим прізвищем, відтак, як він звітуватиме в 1917 році Папі Римському: "Росіяни приїжджали до Львова, і я їх приймав, і посилав туди групи молодих священиків, які хотіли належати до моєї єпархії, дозволяючи їм просити в латинських єпископів у Росії дозволу там жити і працювати. Отак виникли групи російських католиків східного обряду в Петербурзі і в Москві; вони зростали і далі невпинно зростають, попри їхнє трохи неоднозначне становище" [Там само, с.718].

У 1914-1917 роках митрополит Шептицький кілька разів був проїздом через Москву, коли заарештованого царськими властями його везли спочатку з Києва до Нижнього Новгорода, потім до Курська, а насамкінець - до Суздаля. Зрозуміло, що за таких обставин він не міг відвідати ні підлеглих йому греко-католицьких священиків, ні знайомих із попереднього візиту в 1908 році.

Не пощастило Андрею Шептицькому побувати в Москві й у березні 1917 року після звільнення його з російської тюрми, як уже зазначалося вище. Тож коли він у середині травня 1917 року повертався з Києва до Петрограда, то вже спеціально поїхав через Москву. Але про його перебування в цьому місті в ті дні немає матеріалів у більшості біографічних досліджень про постать Андрея Шептицького [5-11].

До речі, немає жодної інформації про відвідини

Москви Андреєм Шептицьким у травні 1917 року й у такому авторитетному виданні, як [4]. Як і в брошурі В. Ідзьо [12].

"Спомини з терневої дороги", де найповніше висвітлено перебування Андрея Шептицького в Росії в 19141917 роках, лише зазначають таке: "І в Москві витала Архирея депутація тамошного україньского товариства. З появили ся многі в національних строях, та й були там висші офіцири. На літургіях, відправлених преосвященним, приступало богато росийских і українських уніатів до св. Причастя" [13, c.58].

У відомій монографії О. Кравченюка "Велетень зо Святоюрівської гори" про перебування митрополита є лише така згадка: "З української столиці Владика поїхав до Москви, де залишився лиш кілька днів через неможливість підшукати мешкання." [14, с. 200].

Дещо проливає інформацію на перебування митрополита Андрея в Москві в той час призначений ним екзархом греко-католиків Росії Леонід Федоров. Ось що він повідомляє: "З Києва митрополит Андрей поїхав до Москви, познайомитися з домом Абрикосових (якому, завдяки рукоположенню о. Володимира, судилося посісти помітне місце в житті католицької Москви), також і з тими росіянами, які до нього примикали. В Москві митрополит прожив близько тижня" [15, с.340].

Звідси, як і в 1908 р., владика знову з'їздив у Новий Єрусалим провідати престарілого єпископа Смоленського Петра, який доживав свої останні дні в ув'язненні. Тепер єпископ Петро не боявся вже зустрітися й говорити з митрополитом Андреєм. Навпаки, він із радістю прийняв дорогого гостя, розпитував його про Рим, про теперішніх кардиналів, які свого часу приїжджали до Росії прелатами, а також про тих, про яких він що-не - будь чув і запам'ятав. Він називав владиці Андрею імена Аліарді, Рамполлі, Ванутеллі, Орелья ді Сан Стефано. Спогади єпископа Петра стосувалися давнього часу, але свідчили про інтерес, який він мав до Риму і про його щиру симпатію і навіть схильність до католицизму Однак ця зустріч переконала митрополита Шептицького, що навіть за тогочасних умов у єпископа Петра не вистачить громадянської мужності на відкрите возз'єднання з католицизмом [15, с.341].

У той же час уважний перегляд московської преси того часу дає можливість дещо ширше побачити перебіг перебування Андрея Шептицького в Москві в ті дні. Ось що пише газета "Московские ведомости" напередодні візиту Шептицького: "У понеділок, 15 травня 1917 року, в Москві очікували на приїзд митрополита з його екзархом "для великоросійських губерній" Леонідом Федоровим. Митрополиту готується урочиста зустріч з боку московських уніатів і українців. На день Трійці митрополит буде служити урочисту літургію в новій Грузинській церкві, при якій буде влаштовано першу уніатську парафію в Москві. Настоятелем парафії вже призначений старообрядний священик о. Євстахій Сусалєв. Подібні парафії вже засновані в Києві і Петрограді, причому в останньому таких парафій три і в кожній з них по кілька сот парафіян. На чолі них стоять священики: відомий о. Олексій Зерчанінов, який два роки пробув у суздальській кріпості за свої переконання, з Нижегородської єпархії; о. Іоанн Дейбнер, рукоположений за кордоном Шептицьким; це його храм стояв закритим за розпорядженням синодального обер-прокурора і поліції аж до останнього часу незважаючи на оголошену свободу віросповідань. Парафіяни третього храму згруповані навколо свого священика о. Гліба Верховського, котрий служить у Мальтійській церкві Пажеського корпусу в одному з бокових приділів.

Плануються до відкриття парафії в Нижньому Новгороді, Ярославлі, Рязані, Богородську та інших центрах уніатської пропаганди. Представники всіх цих місцевостей прибудуть в цих днях до Москви, де відбудеться з'їзд уніатського духовенства і мирян під головуванням митрополита Шептицького для обговорення облаштування в Росії і організації уніатської церкви в Москві.

У Москві чи Києві буде засновано архієрейську кафедру, яку займе нововисвячений екзарх Леонід Федоров і разом із цим припиниться залежність російських католиків від польського духовенства, а греко-католицьких священиків від латинського Могилівського митрополита" [16].

Наступне повідомлення цієї газети за кілька днів має такий зміст: "З прибуттям до Москви митрополита Шептицького вирішується в сприятливому плані давно леліяний уніатським російським духовенством проект про з'їзд священнослужителів, місіонерів і взагалі діячів ідеї з'єднання церков у дусі Володимира Соловйова для обговорення питань, які стосуються не тільки власної своєї організації, але головним чином всієї діяльності в цьому напрямку.

З благословення Синоду вже багато років існує в Росії товариство друзів з'єднання з англіканською церквою, членами якого є чимало російських православних архієреїв (покійний митрополит Антоній, єпископ Бруклінський Рафаїл, преосвященний Євлогій та інші). Існує товариство друзів з'єднання зі старокатолицькими церквами, поборником якого був покійний протопресвітер Янишев. Але не було досі товариства з'єднання католицької й православної, хоч таке вже давно існує на Заході і користується все більшим і більшим успіхом серед католиків усіх націй і особливо серед наших союзників-французів. Саме Володимир Соловйов з нашого боку і домініканець Ванутеллі з боку Рима, а єпископ Штросмайєр з боку західних слов'ян перші поклали початок цьому рухові, що зайшло свій відбиток серед південних слов'ян і греків.

Ревнителі ідеї возз'єднання церков, користуючись присутністю в Москві митрополита Шептицького і єдиновірних йому священиків, вирішили розглянути спільно всі ці питання, які однаково цікавлять і уніатів, і православних" [17].

З того, що з 19 травня 1917 року митрополит Шеп - тицький керував синодальними сесіями, які відбувалися в Петрограді [18, с.179], можна зробити висновок, що він пробув у Москві щонайбільше до 18 травня, а відтак через відсутність помешкань для учасників запланованого Синоду Російської греко-католицької церкви, бо в ті дні тут збиралися російські православні, і справді змушений був переїхати до Петрограда, куди перенесли свої зібрання перші.

До речі, тоді ж у Петрограді був "рукоположений у священики для московської православно-кафолічної (так називали російських греко-католиків. - Г. С.) общини Володимир Володимирович Абрикосов [4, с.722].

Звичайно, владика Андрей за ці кілька днів перебування в "білокам'яній" приділив чи не найбільше уваги діяльності Українського комітету допомоги жертвам війни, який організувався тут, коли хвиля вигнанців із заходу України залила всі кутки Російської держави й Москву Тоді цей добродійний орган, що змушений був ховатися під вивіскою товариства "Юга Росии", влаштував на трьох залізничних вокзалах харчові пункти, де видавали продукти, грошові пайки й одяг, допомагали в пошуках помешкання й праці тим, хто залишався у цьому місті. Зокрема, для дітей-біженців було засновано в Петровсько-Розумовському під Москвою навіть спеціальний будинок [19, с.32].

У зверненні до українського громадянства цей комітет наголошував, що "коли в усій Европі запалав вогонь великої міжнародної братовбивчої війни, то в першу чергу нашим братам - українським галичанам - довелося зазнати невимовних бід і болів. Десятками тисяч темні сили Росії, посівши Галичину спроваджували наших братів у вигнання в центральні губернії Росії і в Сибір, відривали батьків від сімей, матерів від дітей.

"Истинно-русские" люде, перейняті наскрізь сліпою, лютою ворожістю до українства, свідомо позбавлювали Україну її найкращих синів; цілою лавою, серед неймовірно несприятливих умовин, гнали на Сибір, де в її холодних лісистих нетрях, у глухих закутках позаховували їх, позбавивши всякої лучности з зовнішнім світом та змусили їх жити в антигігієнічних та антисанітарних умовах. Під час лютих сибірських морозів вони не мали навіть у віщо вдягтися" [Там само].

Українське товариство в Москві звернулося тоді з гарячим проханням до серця українського народу щоб він допоміг. заховати кращі сили народні для будучности. І тільки завдяки цій допомозі полегшувалася, оскільки то було можливо, доля тих нещасних засланців" [20].

На прохання митрополита священик Осип Боцян, який його супроводжував тепер у поїздці, підготував спеціальну доповідну записку в справі галичан-засланців для передачі Тимчасовому урядові в Петрограді. У цьому документі повідомлялося, що "одинокою виною було се, що вони були лояльними підданими Австрійської держави, свідомими українцями, православними католиками (уніятами) з переконання.

Вивезено до 3000 інтелігентів всіх станів і віків: священиків (митрополита А. Шептицького; митрофорного протопресвітера Станиславівської єпархії; 2 ректорів духовних семінарій: львівської і станиславівської; 5 докторів богословя, 2 папських шамбелянів, 4 благочинних, 3 гуменів Василіянського ордену 50 приходських священиків, 5 студентів богосовів, 10 монахів, кліриків-монахів), учителів (1 професор політехнікуму, 2 доценти університету, 1 директор гімназії, 6 учителів гімназії, 1 директорка жіночої школи, 26 народних учителів), адвокатів (3 послів до парламенту, 4 кандидатів адвокатури), 5 суддів; 3 лікарі; 7 редакторів і літералів, 1 книгар; 4 агрономи; 1 селянин - посол до парламенту; до 500 селян просвітних, економічних і політичних організаторів, і до 20 000 селян і селянок ріжного віку. Усі вони, незаконно вислані на Сибір, не мають доси, мимо проголошеної свободи для усіх, змоги вернути на Україну до організаційної праці серед своїх і для свого народу Доси єще, мимо обіжниці правительства, ні одного сьвященика, ні одного старця, ні одної женщини (нездатних до війни) не відпущено за границю домів" [21, арк.1-4 зв.].

Переїхавши до Петрограда, митрополит предметно зайнявся там захистом прав галичан.

Висновки