Найперше, на чому слід наголосити - об'єктивність дослідження, слідування суворим правилам, що регламентують функціонування Нобелівських комітетів і взагалі Нобелівської фундації. По-друге, на нашу думку на сьогодні немає можливості деталізувати початок контактів науковців Києва, Львова, Чернівців, Одеси та Харкова зі скандинавськими піонерами утвердження й розвитку ініціативи шведського підприємця-мецената А. Нобеля, який подарував світовим інтелектуалам найавторитетнішу нагороду (інформація про відбір та обговорення майбутніх лауреатів відкривається лише через 50 років).

Разом із тим, маємо конкретні офіційні документи, що стверджують: київські, одеські, львівські, чернівецькі, харківські науковці були залучені до широкої участі в діяльності доброчинницької організації ще до першого вручення відзнак Нобеля.

Піонером вітчизняної нобелістики по праву є одеський економіст і соціолог (до речі, вивчав право в Одеському (тоді - Новоросійському) університеті, а пізніше викладав у ньому) Я. Новиков (1849-1912). Уже 1901 року він номінував (пропонував) на Нобелівську премію миру французького політика Ф. Пассі (1822-1912), останній удостоївся високої нагороди [2-4].

Треба зауважити, що одним із поштовхів, що ініціював А. Нобеля до заснування премії свого імені, була його участь у тодішньому антивоєнному русі. На межі тисячоліть світ стояв на порозі глобальної війни. У більшості країн виникали масові громадські рухи, учасники яких протестували проти збройних способів вирішення міжнародних конфліктів. Але, незважаючи на те, що глави провідних держав декларували свою відданість біблійній заповіді "не убий", загроза війни ставала невідворотною реальністю.

Я. Новиков бачив у Ф. Пассі свого духовного спільника, однодумця. Одеський науковець-франкофон (видавав книги французькою та англійською мовами, друкувався не лише в провідних європейських пресових виданнях, але й в Америці) був переконаним прихильником конфедерації великих держав світу, вірив, що подібне об'єднання надійно гарантуватиме невикористання меча як арбітра між народами.

Участь Я. Новикова в Нобелівському русі була активною й результативною до самої його смерті: він номінував своїх кандидатів 11 разів і щороку (крім 1903). Із 7 представлених кандидатів лише 1 (французький письменник й адвокат, президент Міжнародної ліги за мир і свободу Е. Арно (1864-1921) не одержав високої нагороди).

Наступний епізод нашої участі в Нобелівському русі пов'язаний із Чернівцями. 1901 року ректор Чернівецького університету професор М. Фрідвагнер (1861-1940) номінував на Нобелівську премію з літератури французького письменника Ф. Містраля (1830-1914). Останній не одержав відразу престижної нагороди, але це сталося 1904 року

Отже, 7 кандидатів, підтриманих одеситом та чернівчанином, стали Нобелівськими лауреатами.

Від 1901 року претендував на високу відзнаку харків'янин за походженням, ембріолог і бактеріолог І. Мечников. Його рекомендували для відзначення французькі колеги, оскільки від 1887 року вчений жив у Франції (батьківщину майбутній лауреат Нобеля залишив, протестуючи проти традиційного російського войовничого антисемітизму - мати науковця походила з єврейської родини).9 років боротьби, понад 70 рекомендацій - номінацій, і 1908 року І. Мечников одержав медаль Нобеля "За вивчення імунної системи".

1903 року політеконом і педагог Чернівецького університету професор Ф. Кляйнвехтер (1838-1915) номінував на Нобелівську премію миру віденця М. Адлера (1831-?). Біографія народженого в Чехії письменника й журналіста в нас мало досліджена. Цікаво й те, що М. Адлер (Moritz Adler) був висунутий на авторитетну нагороду за кілька своїх видань, зокрема, брошуру присвячену пропаганді ідеї ролі парламентів Європи в боротьбі за мир і видруковану ще 1868 року ("Der Krieg, die Kongressidee und die allgemeine Wehrpflicht").

Як бачимо, європейські інтелектуали використовували можливості для активізації ідей пацифізму антимілітаризму (привертали увагу народів "Старого світу" навіть до призабутих публіцистичних видань), лише б зупинити розв'язування світової війни (в останній з яких загинуло, як відомо, близько 50 мільйонів осіб).

При аналізі Нобелівського руху постає важливе питання приналежності його учасників до України. Якщо брати дореволюційних (до 1917 року) номінантів, номінованих і лауреатів Нобеля, то серед них є лише одиниці, кого можна визначити як українців у сучасному поширеному розумінні цього слова (зрозуміло, що Україна для російського царату не існувала і в "тюрмі народів " (А. де Кюстін) українців не було (провідникам північної імперії більш імпонувало називати нас малоросами).

В Австро-Угорщині ситуація була сприятливішою для українства. Закономірно, що саме львів'янин І. Франко (1856-1916) став першим українцем, номінованим на Нобелівську премію.

Нині відомо кілька поширених, передусім у ЗМІ, версій причин того, чому наш видатний письменник і громадський діяч залишився без високої нагороди. Копітке вивчення документів дає конкретний висновок: у листопаді 1915 року віденський педагог Й. Застирець подав листа до Шведської академії щодо відзначення

І. Франка Нобелівською премією з літератури. Це номінування підтримав шведський науковець Г Йєрне (1848-1922). Щодо сучасних І. Франкові українських інтелектуалів теж був гідний номінатор - віце-спікер Австрійського парламенту Ю. Романчук. Але він був політичним опонентом поета, і це не дозволило політику піднятися над своїми амбіціями й зробити рішучий крок, що міг би увічнити його (як переконуємось, безкомпромісна затята конфронтація - вічний супутник вітчизняних лідерів).

Отже, подання в листопаді 1915 року говорить, що кандидатура І. Франка вже не могла висуватися на тогорічний конкурс, оскільки відбір і визначення лауреатів 1915 року завершилося в жовтні. Виникає запитання: чому досі деякі дослідники (наприклад, Ю. Волинець і О. Слободиська) продовжують триматися думки, що номінація відбувалася 1915 року? Лист Й. Застирця, справді, зареєстрований цього року але ж лауреат тоді вже був визначений. Сьогоднішній документ із сайтів Нобелівської фундації свідчить, що кандидатура І. Франка подавалася на наступний - 1916 рік. Виходить, що про невчасне подання (й інші версії) сенсу вести мову немає. Початок розгляду нових пропозицій згідно з прийнятими правилами стартував у вересні 1915 й тривав до лютого 1916 року Подання Й. Застирця вчасно потрапило до Швеції. У квітні-травні 1916 року відбулося попереднє й остаточне визначення кандидатів на лауреатство. І саме тоді, 28 травня 1916 року, І. Франко помер і вибув із боротьби за Нобелівську премію.

Цей факт, як нам не хочеться не визнавати його, і є останньою крапкою в історії з висуванням Великого Поета на премію Нобеля. Можна ще, звичайно, додати, що в 1916 році на авторитетну відзнаку пропонувалися перші з перших європейських письменників. Назвемо, для прикладу Р Роллана, А. Франса, П. Галдоса, Г. Брандеса (усього номінантів було 46). Вони були своєрідними послами держав - європейських лідерів. І. Франко офіційно представляв Австро-Угорщину (як її підданий), але й нині прізвище нашого поета стоїть у списку номінантів Російської Федерації, до якої він ніколи не мав ніякого відношення [7].

Другий приклад із безсумнівним українцем (за світоглядом) стосується номінованого на Нобелівську премію миру політика й громадського діяча М. Тишкевича (1857-1930). Його кандидатура висувалася тричі (1910, 1911 і 1927), але не знайшла підтримки в суворих суддів Норвезького Нобелівського комітету (нагадаємо, що А. Нобель у своєму заповіті визначив, що Королівська шведська академія наук визначає лауреатів у галузі фізики та хімії, Каролінський інститут - у галузі фізіології та медицини, Шведська академія - у галузі літератури, а Комітет із 5 осіб (члени парламенту Норвегії) - на премію миру 1968 року була заснована премія в галузі економіки - її лауреатів визначає Королівська шведська академія наук) [Там само].

Невдачу М. Тишкевича теж можна пояснити європейською політичною ситуацією, що ігнорувала підросійську колонію, якою була Україна і в царській, і в більшовицькій Росії.

У списку відкритих на сьогодні номінантів, номінованих та лауреатів Нобелівської премії, які є або вихідцями з етнічних українських територій, або поєднані іншими зв'язками з ними, близько двох сотень осіб (а це дві сотні біографій, дві сотні розповідей про складні людські долі емігрантів).

Отже, за роки української незалежності у ХХ столітті (Українська Народна Республіка, Українська Держава гетьмана П. Скоропадського - 1917-1920, Україна - від 1991) ми не зазнали радості від того, що наш представник відзначений Нобелівською премією. Сьогодні точиться багато розмов у пресі, громадських організаціях про номінованих на престижну відзнаку але, на жаль, їхній зміст не відповідає вимогам часу Позиція влади щодо Нобелівського руху незмінно пасивна.

Проте українське наукове середовище (зокрема, у діаспорі) продовжувало брати участь у Нобелівському русі. Наприклад, 1967 року з Гарвардського університету (США) на адресу Шведської академії надійшов лист, підписаний видатним сходознавцем, професором О. Пріцаком. Авторитетний науковець відповів на запрошення Нобелівського комітету запропонувати кандидатів на премію з літератури. О. Пріцак назвав імена трьох поетів: П. Тичини, Л. Костенко й І. Драча. Деталі цієї події стануть відомими лише 2017 року (і то за умови, якщо у Швеції будуть вчасно оприлюднені документи, що стосуються номінацій 1967 року).

Нині на сайтах Нобелівської фундації висвітлена інформація, що 1957 року на Нобелівську премію з хімії професором Московського університету О. Опаріним (1894-1980) був номінований тодішній президент Академії наук УРСР О. Палладін (1885-1972). Це перша офіційно підтверджена інформація про висунення на Нобелівську премію кандидата від сучасної України.

Інші ймовірно номіновані стануть відомі лише в майбутньому, коли відкриються шведсько-норвезькі "секрети" (як відомо, структури, причетні до Нобелівської премії, розташовані на території Норвегії та Швеції). Щоправда, і сьогодні є можливість вести серйозні розмови про декого з вітчизняних можливих номінованих або про тих, кого нібито теж подавали на престижну премію. Дослідник Д. Кіпіані аргументовано переконав громадськість, що німецький Нобелівський лауреат з літератури за 1972 рік Г Бьойль (1917-1985) турбувався про долю політв'язня В. Стуса, але не подавав на розгляд Шведської академії кандидатуру поета В. Сту - са [16]. Почекаємо, може, у майбутньому дізнаємося детальніший варіант розвитку подій.

Зауважимо, що від 1901 року участь у відборі кандидатів на Нобелівську премію брали близько двохсот львівських, чернівецьких, одеських, київських, харківських науковців та громадських діячів. До Другої світової війни не було жодного року, щоб їхні пропозиції не були враховані (це не означає, що всі номіновані стали лауреатами! Проте й відзначених немало: 1901 - Ф. Пассі, Ф. Містраль (обидва Франція), 1902 - Е. Дюкоммен (Швейцарія), 1904 - І. Павлов (Росія), 1905 - Б. фон Зутнер (Австрія), 1907 - Ш. Лаверан (Франція), 1907 - Е. Монета (Італія), 1908 - І. Мечников (без громадянства), 1909 - П. Д'Естурнель де Констан (Франція), 1910 Л. Коссель (Німеччина), 1911 - А. Фрід (Австрія), 1928 - Ш. Ніколь (Франція) та інші, всього 19.

У післявоєнний період наша активність відчутно згасла. Пояснень багато, найперша - світ розділила сталінська "залізна завіса" (у діаспорі кажуть - "залізна куртина"). На жаль, рудиментальні наслідки тих ідеологічних протистоянь спостерігаємо навіть сьогодні. 1946 року львів'янин М. Бубер (жив і працював у Галичині 35 років) номінував німецького романіста Г Гессе автора відомої у світі книги "Гра в бісер", удостоєного 1946 року Нобелівського лауреатства. 1949 року одесит О. Безредка (1870-1940) (учений 1897 року емігрував до Франції через російський антисемітизм, наприклад, О. Безредці наполегливо пропонували вихреститися, тобто перейти в християнство, відмовившись від віри батьків) номінував на премію швейцарського фізіолога В. Хесса, і той одержав Нобелівську премію.

Вивчаючи Нобелівський рух, ми не можемо не бачити такого явища, як "втеча мізків". Не секрет, що немало й сучасних вітчизняних науковців задивляються на цивілізований Захід. І в минулому, і нині це пояснюється не відсутністю патріотизму, а тим, що світ швидше розвивається, ніж країни, що належали до так званого "соціалістичного табору" (і в СРСР, і в його сателітів левові частки бюджетних коштів йшли на озброєння. Надмірна мілітаризація гальмувала, зокрема, технологічний розвиток - особливо застосування науки (передусім, економічних моделей) для стимулювання прогресу в народному господарстві, наукові відкриття насамперед запроваджувалися в оборонній промисловості). У результаті мали й маємо активну еміграцію.

На етнічних українських територіях народилися 8 лауреатів Нобелівської премії - сьогодні в США живе колишній золочівець (Львівщина) Р Гоффман (премія з хімії за 1981 рік), котрий не забув своєї батьківщини, відвідує земляків. Решта 7 лауреатів теж принесли славу країнам, які стали для них другою батьківщиною. Економіст С. Кузнець (колишній харків'янин) - лауреат премії з економіки за 1971 рік і за океаном зберіг пам'ять про край, де він зробив перші кроки до видатного наукового успіху [4].

Понад 30 нобелівських лауреатів пов'язані з Україною.

Так, Сезар Мільштейн (премія з фізіології та медицини за 1984 рік) у далекій Аргентині не забуває, що він нащадок вихідців з України.

Народжений у Вашингтоні 1941 року Нобелівський лауреат із фізики (2004) Д. Гросс в офіційній автобіографії, поданій до Нобелівського комітету, не забуває зауважити: "Моя мати Нора (Фаїна) народилася в Україні".

Лауреат із фізіології та медицини 2000 року Е. Кандель в "Автобіографії" пише: "Моя мати. народилася 1897 року в Коломиї. Мій батько - народився 1898 року в родині в Олеську. (це поблизу Львова - Авт.).

Нобелівський лауреат із фізіології та медицини 2002 року Р Горвиць завжди уточнює, що він походить із родин, котрі переселися до Америки з Остра, що поблизу Києва, та з Галичини.

В. Конволодар премії з хімії 1998 року уточнює що батьки його матері з Бродів (Львівщини).

Тобто частина нобелівських лауреатів, котрих доля розсіяла по світу, пам'ятають про своє родинне коріння, співпрацюють із колегами з України. На наш погляд, дискусії про українську належність нобелівських лауреатів, зайві. Замість розмов, активно працюймо з вихідцями з України, і тоді швидше дочекаємося свого лауреата Нобелівської премії.

Також належить постійно вести ділову мову про безперервний зв'язок вітчизняних інтелектуалів і в дореволюційну добу, й опісля з європейськими науковцями. Політики, педагоги, дослідники Львова, Чернівців, Одеси, Харкова, Києва об'єднувалися заради успіху колег, утвердження наукових пріоритетів у міжнародному співтоваристві. У співпраці з передовими вченими насамперед Європи вони бачили свою участь у світових цивілізаційних процесах.

Далеко від України відомий подвиг львівського медика Р Вейгля, котрий урятував, як пишуть захоплені журналісти, людство від тяжких захворювань, розробивши вакцину проти висипного тифу (вакцину успішно застосовували в Китаї, Ефіопії та багатьох інших країнах). У 30-ті роки минулого століття були відпрацьовані технології для промислового виробництва вакцини. 1930 року Р Вейгль був номінований на Нобелівську премію. Його кандидатуру підтримали десятки колег зі Львова, Берліна, Відня, але, на жаль, безуспішно.

Серед номінаторів на Нобелівську премію бачимо відомих львівських науковців А. Калину (18461906), А. Бека (1863-1942), В. Шимоновича (1869-1939), Л. Попельського (1866-1920), Г Кадія (1851-1912), Я. Пруса (1859-1926); киян - видатних медиків О. Павловського (1857-1944), М. Оболонського (1856-1913), В. Підвисоцького (1857-1913), професорів університету Св. Володимира (нині Київський національний університет імені Шевченка); відомих харків'ян: професора медицини Г. Фольборта (1885-1960) та історика, професора Л. Шепелевича (1863-1909), житомирянина М. Ростовцева (1870-1952) - філолога-класика, професора кількох зарубіжних університетів, зокрема, Вісконсинського та Йєльського (США).

Важливе зауваження - необхідно забути дискусії на теми "Чи належав номінант або номінований до так званої титульної нації чи ні?", замість цього досліджуймо призабуті, а то й невідомі біографії вітчизняних визнаних учених, громадських діячів минулого й складаймо їхні життєписи, яких нам так сьогодні бракує. Спробуймо зрозуміти пошуки співробітників Нобелівської фундації: вони пропонують указувати країну належності нобеліанта на момент його нагородження. Якщо підемо за цією логікою, то частина лауреатів потрапить до двох (а то й кількох) списків: наприклад, громадянин США буде і в американському списку, і, наприклад, у списку Польщі чи Фінляндії. Для прикладу, лауреат Нобелівської премії американець І. Рабі народився на етнічній українській території, що нині входить до складу Польщі. На наше переконання, вченого - учасника Манхеттенского ядерного проекту слід визначати так: єврейсько-американо-польсько-український фізик (у такий спосіб він своїм талантом єднає чотири народи).

Висновки