Князі Стародубські та Рильські: середина XIV - початок XV століть

КНЯЗІ СТАРОДУБСЬКІ ТА РИЛЬСЬКІ: СЕРЕДИНА XIV - ПОЧАТОК XV СТОЛІТЬ

С. Келембет

Одним з удільних князівств, що існували в межах Сіверської землі в період її входження до складу Великого князівства Литовського, було Стародубське (столиця - м. Стародуб, нині райцентр Брянської області Російської Федерації). Ім'я першого князя Стародубського, саме з цим титулом, нам відоме лише зі знаменитого Любецького синодика (пом'янника), а також близького до нього Пом'янника Вве- денської церкви Києво-Печерської лаври. У цих пам'ятках серед князів, діяльність яких упевнено відноситься до XIV ст., зустрічаємо «Кн(я)зя Патрикія Давидовича Стародубскаго, пріемшаго агг(е)лскій образъ, и кн(я)гиню его Елену, с(ы)на ихъ кн(я)зя Иоанна»1. Зважаючи на рідкісне ім'я Патрикія та його титул, безумовно, мова йде про батька більш відомого князя - Олександра Патрикієвича Стародубського2, який неодноразово згадується у джерелах протягом 1397 - 1407 рр.

В історіографії донедавна домінувало переконання, що Патрикій Давидович був однією особою з Патрикієм Наримунтовичем - онуком вел. князя литовського Геди- міна, який мав отримати Стародуб від вел. князя Ольгерда або Володислава-Ягайла. З літописів про Патрикія Наримунтовича відомо лише те, що у 1383 - 1387, а потім удруге у 1397 р., він був служилим князем у Новгороді Великому3. Впевненість у його тотожності з Патрикієм Давидовичем базувалася на тому, що його батько, Наримунт Гедимінович (f 1348), при хрещенні був названий Глібом; а це ім'я розглядалося немов би як синонім імені Давид, оскільки один зі знаменитих давньоруських святих, кн. Гліб Володимирович (брат Бориса), носив хрестильне ім'я Давида4. Менш поширеною є інша думка, за якою Патрикій Давидович Стародубський не був тотожний Наримунтовичу, походячи з давньоруської династії Рюриковичів5.

Справді, останні дослідження показали, що навіть у домонгольській Русі, починаючи ще з XI ст., «взаємозамінності» імен Гліб та Давид не існувало. «Кожне з них фігурувало, вочевидь, як єдине, суміщуючи в собі функції родового та християнського»; «Таким чином, з другої половини XI ст. спостерігається досить показовий процес перетворення світських, родових імен цих князів (Борис і Гліб) у християнські, а їх християнських імен (Давид і Роман) - у князівські родові»6. Як бачимо, жодних причин для того, щоб приписувати Наримунту Гедиміновичу відразу два християнські імені, Гліба і Давида, не існує, оскільки кожне з них функціонувало у такій якості самостійно. А про те, що християнським іменем Наримунта було саме Гліб, свідчать джерела аж трьох різних видів. 1) У літописах під 1333 р. прямо говориться: «Наримонту, нареченому въ крещении ГлЪбу»7. 2) У договорі вел. князя смоленського Івана Олександровича з Ригою згадані сини Гедиміна «ГлЪбъ и

© Келембет Станіслав Миколайович - кандидат історичних наук, доцент кафедри Суспільно-гуманітарних дисциплін Кременчуцького університету економіки, інформаційних технологій та управління.

Алкердъ»8 (відповідно князі полоцький та вітебський). 3) Нарешті, у найдавнішому пом'яннику Києво-Печерського монастиря, кінця XV ст., у розділі князів Корецьких, нащадків Патрикія Наримунтовича, першими записані князі Гліб та Патрикій.9 Більше того, син Наримунта Юрій, наприкінці XIV ст. кн. Пінський, у своїх актах звався Юрієм Глібовичем10. Таким чином, слід визнати, що якби у синодиках поминався Патрикій Наримунтович, то він мав бути записаний там по батькові як Глібович. Або ж і взагалі як Наримунтович, оскільки у вказаних синодиках патроніми князів, чиї батьки носили дохристиянські імена, вказувалися саме за ними (Всеволодович, Святославич, Ольгович, Ольгердович і т. д.).

Проти тотожності Патрикія Стародубського з Патрикієм Наримунтовичем можна навести й ще один важливий аргумент. Син Патрикія Давидовича, Олександр Патрикієвич Стародубський, згадується протягом 1365 - 1407 рр. (саме з таким титулом - з 1397 р.), а інший син, Федір Патрикієвич Рильський, загинув на Ворсклі у 1399 р. (див. нижче). Тим часом про однойменних синів Патрикія Наримунтовича відомо, що з них старший, Федір Патрикієвич11, помер у Пскові у 1426 р.12, а молодший, Олександр Корецький - взагалі лише у 1443 р. або незадовго перед тим13. Навряд чи можливо, щоб ці дві «пари» Олександрів та Федорів, друга з яких була на покоління молодшою за першу, доводились між собою братами - синами Патрикія Наримунтовича-Давидовича.

Отже, у підсумку буде цілком логічним дійти висновку, що Патрикій Давидович Стародубський не мав жодного відношення до Патрикія Наримунтовича-Глібовича. Тим більше, що руський (не литовський) князь Патрикій Давидович згадується ще в одному джерелі, де він фігурує на півстоліття раніше за Патрикія Наримунтовича.

А саме в польській хроніці Яна Длугоша міститься звістка, що 16 жовтня 1336 р. литовські князі, сини Гедиміна Ольгерд, Кейстут та інші, а також руський Патри- кій Давидович («Patricius filius David Ruthenus») здійснили віроломний напад на Мазовецьку землю14. Наявність у цій звістці точної, денної дати свідчить про її запозичення з якогось давнього достовірного джерела (скоріш за все, рочника чи календаря); та й само по собі нереально, щоб Длугош вигадав би руського князя з таким же, причому дуже рідкісним ім'ям по батькові, що і в Любецькому синодику15.

Протягом 1356 - 1365 рр. у джерелах неодноразово згадується литовський князь Патрикій (Patryky, Patirke, Patrike, Paterky de Garten), учасник війн Ольгерда та Кейстута Гедиміновичів з прусськими хрестоносцями, який від імені Кейстута управляв одним з його володінь - Городном (суч. м. Гродно в Білорусі). Більшість цих згадок міститься у пруссько-орденській Хроніці Віганда Марбурзького, а також і в двох оригінальних актах XIV ст. 21 січня 1356 р. князі Кейстут, Ольгерд та Патрикій Городненський (Kynstud, Algart et rex Paterky vulgariter (по-простому) de Karten) здійснили успішний напад на Пруссію16.13 серпня 1358 р. Кейстут, кн. литовський, «володар Троцький, Гродненський і т. д.», маючи суперечки про кордон з кн. Зємовітом Мазовецьким, призначив для вирішення цього питання комісію у складі «duces et boyaros nostros videlicet super Patryky, Woyszwilt et Aykszy, Olizar et Waskonem Kerdejewicz». З'їхавшись у Городні з мазовецькою комісією, вони встановили кордон між литовськими землями, а саме «districtum nostrum (тобто Кейстута) Grodnensem», і землями Зємовіта - округами Візненським та Гонядзенським.17 У 1360 р., під час територіальної суперечки на кордоні Пруссії з Мазовією, на питання орденського маршалка, чи не з'являвся там Кейстут, місцеві поляки відповіли: «Не Кейстут, але (були) Патрик та його син (non Kynstute, sed Patirke et filius suus)»18. У березні 1361 р. Кейстут, Патрикій та Ольгерд (Kynstud, Patirky et Algard) на кордоні з Пруссією були атаковані хрестоносцями, причому «Paterky» ледве зміг врятуватися втечею, на відміну від Кейстута, захопленого у полон19. На початку 1364 р. прусські та англійські рицарі спустошили околиці Городна (Garten), з приводу чого «rex dictus Patrike» розпочав мирні переговори з орденським маршалком. Це стало причиною того, що «у наступному році Кейстут (Kynstud) дав йому (Патрику) іншу землю, тому що був приятелем Ордена, у Руській землі».20 Нарешті, 14 лютого 1365 р. «королі» Кейстут, Ольгерд, Патрикій Городненський і Олександр (Kynstud, Algart, Paterky de

Garten et rex Alexander), з 4000 війська, здійснили чергове вторгнення до Пруссії21.

У старій польській історіографії панувало переконання, що згадуваний Патрикій (у більшості робіт він фігурує зі схибленою формою імені - Патирк) був старшим сином Кейстута. Це переконання засноване на тому, що у хроніках Я. Длугоша, М. Мєховського, М. Кромера, т. зв. Биховця та М. Стрийковського переліки синів Кейстута містять ім'я Патрикія. Однак необхідно враховувати, що у цих пізніх джерелах генеалогія литовських князів XIV ст. викладена з рядом грубих помилок, тому й їх свідчення про Патрикія Кейстутовича цілком можна поставити під сумнів. Скоріше за все, у кінцевому підсумку всі вони походять з хроніки Длугоша - автора, схильність якого до надзвичайно вільного використання своїх джерел, включаючи «конструювання» історичних фактів на основі власних здогадок чи навіть вигадок, є загальновідомою22.

Якщо ж ми звернемося до свідчень сучасника, Віганда Марбурзького, то побачимо, що в нього Патрик жодного разу (з чотирьох випадків) сином Кейстута не названий; хоча, якби це було справді так, то слід визнати досить дивним, що хроніст ніяк не відзначив даного факту. Нарешті, сам Кейстут, у документі 1358 р. призначаючи Патрикія «головою комісії» з визначення литовсько-мазовецького кордону, своїм сином його також не називає (див. вище). Нагадаємо також відомий факт, що Кейстут до кінця життя залишався язичником, а тому досить маловірогідно, щоб він назвав свого старшого сина християнським іменем Патрикій, тоді як всі його інші численні сини отримали імена литовсько-язичницькі (наймолодший з них, Жигимонт, був охрещений вже після смерті батька, а його перше, язичницьке ім'я залишається невідомим23).

Таким чином, повідомлення Длугоша (та заснованих на ньому більш пізніх польсько-литовських хронік) про наявність у Кейстута сина Патрикія, слід визнати лише здогадом самого хроніста. Досить нагадати, для порівняння, наскільки фантастичним у нього є перелік синів Ольгерда (це загальновизнаний факт). Характерно також, що при згадках Патрикія у 1350 - 1360-х рр. сам Длугош, у переважній більшості випадків, його походження не вказує, і лише один раз називає цього князя, причому також помилково, братом Ольгерда та Кейстута24. Це й зрозуміло, оскільки всі повідомлення Длугоша, у яких фігурує Патрикій, засновані на Хроніці Віганда Марбурзького (з характерними «доповненнями» та «корегуваннями»), де про його походження нічого не говориться.

У новітній польській історіографії, визнавши неможливим походження Патрикія Городенського від Кейстута, з даного питання було запропоновано дві інші версії. Т Васілевський намагався довести, що Патрикій був тотожним Монівиду, сину (нібито наймолодшому) Гедиміна, про діяльність якого жодних інших свідчень не збереглося25. Натомість Ян Теньговський, вказавши на безпідставність такої версії, ототожнив Патрикія Городенського з Патрикієм Наримунтовичем26. Однак і з цією думкою ми погодитися не можемо. По-перше, якби Патрикій був рідним племінником Ольгерда та Кейстута, даний факт, як слід було б очікувати, навряд чи залишився б поза увагою Віганда Марбурзького. По-друге, який був смисл для Кейстута віддавати частину власних володінь, Городно в управління племіннику, коли в того була своя власна «отчина» (Пінське князівство Наримунта)? Та й «ранг» членів династії Гедиміновичів у XIV ст. навряд чи дозволяв їм бути простими намісниками старших родичів; принаймі, подібних аналогій для цього періоду ми не знаємо. Нарешті, існують вагомі підстави для ототожнення Патрикія Городенського з іншим князем.

Орденський документ 1360 р. згадує у Патрикія сина, який вже тоді брав участь у поході разом зі своїм батьком (знову ж таки, з хронологічних міркувань це досить маловірогідно для онука Наримунта чи Кейстута, правнука Гедиміна). А у 1365 р. серед литовських князів, які вторглися до Пруссії, відразу після Патрикія Городенського вказаний «rex Alexander». З усіх литовсько-руських князів, які згадуються протягом 2-ї половини XIV ст., здається, ним міг бути лише Олександр Патрикієвич Стародубський27 - без сумніву, син і спадкоємець Патрикія Давидовича Стародуб- ського. А якщо це справді так, то логічно буде ототожнити Патрикія Давидовича з

Патриком-Патрикієм Городенським, тобто визнати, що у поході 1365 р. брали участь батько з сином (так само, як і у 1360 р.). Різниця у титулі бентежити нас жодним чином не повинна, оскільки достовірно відомо, що Патрикій був виведений з Городна у тому ж 1365 р., а отже, Стародуб міг отримати значно пізніше. Нагадаємо також, що «руський» князь Патрикій Давидович ще у 1336 р. брав участь у поході литовських Гедиміновичів (див. вище). На користь його тотожності з Патрикієм Городенським можна навести й ще один аргумент, який, як вважаємо, дає можливість встановити й особистість батька цього князя.

Справа в тому, що посада намісника Городенського, яку Патрикій займав до 1365 р., у 1-й чверті XIV ст. знаходилася в руках знаменитого князя Давида, «каштеляна Гарти (Городна)», активного учасника боротьби з німецькими хрестоносцями28. Дана обставина, враховуючи по батькові Патрикія Давидовича, особисто для нас не залишає сумнівів у тому, що цей князь і був намісником Кейстута у Городні, сином згаданого полководця Гедиміна, який отримав цю посаду, так би мовити, у спадок і «за заслуги» свого батька. Походження Патрикія Давидовича від Давида Городен- ського опосередковано підтверджують і ті обставини, за яких він уперше згадується у 1336 р. - як учасник походу Гедиміновичів на Мазовецьку землю. Адже згадаємо, що у 1324 р. аналогічний похід на Мазовію, здійснений за розпорядженням Гедиміна, очолив саме Давид Городенський29, а через два роки останній був підступно вбитий мазовецьким шляхтичем30. Тому участь Патрикія Давидовича, єдиного «руського» князя, у поході 1336 р., цілком можна розцінювати як продовження діяльності його батька, а також і як помсту за вбивство Давида.

Що стосується походження Давида Городенського, то це питання, як відомо, з причини відсутності джерел залишається відкритим. В. М. Татіщев називає його сином Довмонта Псковського (до втечі з Литви - кн. Нальщанський, f 1299), вірогідно, на підставі того, що у 1323 р. литовський князь Давид також був запрошений до Пскова для боротьби з хрестоносцями31. Однак досить маловірогідно, щоб псковський літописець міг промовчати про таке походження Давида, зважаючи на дуже високу популярність Довмонта у Пскові. Ім'я Давида свідчить про його православне віросповідання, але це ще не доводить його належності до Рюриковичів, оскільки не можна виключати прийняття християнства і литовським князем - намісником руського Городна. Аргументом на користь литовського походження Давида може служити те, що його сину та онукам, окрім сіверського Стародуба, належало кілька сіл у корінній Литві, практично поряд з володіннями князів Гольшанських (див. нижче). З іншого боку, добре відомо, що охрещені литовські князі у джерелах фігурують, в основному, під своїми язичницькими іменами (той же Довмонт, сини Гедиміна та Ольгерда, Вітовт). Окрім того, у Длугоша під 1336 р. Патрикій Давидович названий «руським» князем. Як бачимо, нічого конкретного про коріння даного князівського роду сказати не можна.

Останній період свого життя Патрикій Давидович, як це випливає з запису Любецького синодика, провів на княжінні у сіверському Стародубі. Вперше Стародуб, як литовське володіння, згадується у грудні 1379 р., коли в похід на нього були відправлені московські війська32. Скоріш за все, це місто було приєднане до ВКЛ разом з Черніговом - за нашою думкою, в період між 1372 та 1375 рр., - і тоді ж було віддане у володіння Патрикію Давидовичу33. У 1388 р. серед «ducum Lythuanorum et Ruthenorum», які гостювали при дворі короля Владислава-Ягайла у Польщі, згадується анонімний «duce Starodubski»34; цим князем міг бути як Патрикій, так і, що більш вірогідно (з хронологічних міркувань), уже хтось із його синів.

Але чи міг васал Кейстута отримати від нього уділ у межах Сіверської землі? Гадаємо, що така можливість є цілком реальною. Хоча про володіння Кейстута у Сіверщині джерела нічого й не повідомляють, наявність таких володінь була не лише можливою, але теоретично, здається, навіть необхідною. Так, відомо, що між Ольгердом та Кейстутом існувала угода про те, що всі наново здобуті «городи» і волості вони будуть ділити між собою на пополам35. Більше того, близько 1390 р. Вітовт особисто свідчив (перед урядом Тевтонського ордену): «Так, у Руській землі багато замків і територій було здобуто - те все вони (Ольгерд і Кейстут) поділили на пополам».36 Отже, частину здобутої Сіверської землі Ольгерд мав відступити Кейстуту. Ми вважаємо, що цією частиною і був Стародуб, а також Рильськ, які Кейстут віддав своєму давньому васалу - Патрикію Давидовичу, який до 1365 р. був його намісником у Городні, а потім отримав якийсь уділ «у Руській землі» (князем Рильським пізніше був молодший син Патрикія, Федір). У противному разі довелося б визнати, що Ольгерд порушив умову з Кейстутом, а саме залишив за собою всю Сіверщину в її повному складі (версія Ю. Пузини, С.-М. Кучинського, Ф. М. Шабульдо). Ще менш вірогідно, що Ольгерд, нічим не поділившися з Кейстутом, віддав Стародуб Патрикію Наримунтовичу (Р. В. Зотов, М. С. Грушевський). Нарешті, цілком можливо, що верховна влада саме Кейстута над Стародубом пізніше, на початку XV ст., відобразилася у тому, що це місто було передане у володіння його молодшому сину Жигимонту (Сигізмунду).

Окрім Стародуба, Патрикій Давидович зберіг також і деякі незначні володіння у корінній Литві. Так, у прусському вказівнику литовських доріг 1385 р. згадується «Patrickindorf», тобто «село Патрикія», що знаходилося на відстані одного переходу від Гольшан, по дорозі в Рудомин (суч. Рудамина, південніше Вільнюса)37. На те, що тут мається на увазі саме Патрикій Давидович, указує згадка у цьому ж районі, околицях Гольшан - Ошмян, володінь його синів Івана та Олександра, які відомі нам з інших джерел (див. наступний абзац). З цієї ж причини, здається, можна за- ключити, що Патрикій у 1385 р. все ще був живим; адже в противному разі згадане село, по аналогії, мало бути назване по імені реального власника, когось із його синів. Утім, однозначно цього стверджувати не можна. За свідченням Любецького синодика, Патрикій Давидович помер у чернецтві. Ім'я його дружини, Олени, невідомого походження, також відоме лише з цього джерела.

Кн. Іван Патрикієвич, окрім Любецького синодика, згадується лише у прусському вказівнику доріг 1385 р., де на шляху між Солечниками (суч. литовський Шальчінінкай, на кордоні з Білоруссю) та Ошмянами вказане «село Івана сина Патрикія» («Ywandorfe Patrikeson»)38. Поблизу знаходилися також і володіння його брата Олександра: по дорозі з Сурвілішок до Гольшан, в одному переході до останніх (буквально за 5-10 км) згадується резиденція «Олександра сина Патрика» («Alexander Patirkens son»)39. Хто з братів був старшим, точно сказати неможливо; більш вірогідно, що Олександр, оскільки він ще у 1365 р. разом з батьком брав участь у поході на Пруссію. Іван Патрикієвич, скоріш за все, ненадовго пережив свого батька або навіть помер ще за його життя. Не виключено, що він міг володіти якоюсь часткою Стародубського князівства.

Кн. Олександр Патрикієвич Стародубський був особою для свого часу досить знаною. Підсумуємо всі звістки, що збереглися про його діяльність.

1365 р., 14 лютого - «rex Alexander», разом з Кейстутом, Ольгердом та Патрикієм Городенським брав участь у поході на Пруссію40.

1385 р. - згадується резиденція «Олександра сина Патрика» («Alexander Patirkens son»), розташована у Литві за 5-10 км від Гольшан (див. вище).

1388 р., серпень - у Новому Місті (суч. Нови Корчин, Польща), при дворі короля Владислава-Ягайла, серед інших «ducum Lythuanorum et Ruthenorum» знаходився «duce Starodubski»41. Чи був то Олександр Патрикієвич, чи його брат Іван, чи, можливо, ще їхній старий батько, точно невідомо.

1389/1392 р. - знаходячись у Вільні, Олександр Патрикієвич поручився за якогось Бартоша Койлутовича, причому він перерахований останнім з чотирьох князів-поручителів (навіть після Ольгимунта - Івана Гольшанського)42. До речі, це ще один аргумент проти того, що Олександр був онуком Наримунта, членом правлячої династії Гедиміновичів.

Коли саме Олександр Патрикієвич успадкував Стародубське князівство, точно невідомо. У Хроніці Длугоша повідомляється, що у жовтні 1393 р. король Владислав- Ягайло, помиривши Вітовта зі Скиригайлом Ольгердовичем, до обіцяного Скири- гайлу Київського князівства додав ще Кремінець, Стародуб та Старі Троки43. Важко сказати, наскільки достовірним є це свідчення. З одного боку, в даному фрагменті своєї праці Длугош, без сумніву, користувався джерелами з королівського архіву, між іншим, грамотою Вітовта від 3 жовтня 1393 р.44 Також немає нічого дивного в тому, що учасники угоди, домовившись відібрати Київ від Володимира Ольгердовича, зробили те саме стосовно володінь набагато слабшого князя Стародубського. Але навіть якщо ми й визнаємо повідомлення Длугоша достовірним, це ще не означає, що умова 1393 р. була повністю реалізована на практиці. Зокрема, Старих Трок Скиригайло точно не отримав. Тим не менш, все ж не можна повністю виключати того, що під час київського князювання Скиригайла, у 1394 - 1397 рр.45, він справді володів Стародубом, відібраним від Олександра Патрикієвича (?).

1397 р., 6 січня (на свято Хрещення) - кн. Олександр Патрикієвич Стародубський приїжджав у гості до Москви46. Надалі, як побачимо, він продовжував підтримувати дружні стосунки з Московською державою.

1398 р., 23 квітня - вел. кн. Вітовт, уклавши у Городні попередню угоду з Тевтонським орденом, зобов'язався на його ратифікацію привести з собою ряд вельмож, які, очевидно, були присутніми на переговорах; серед них вказаний і «Alexander Patrykiegen son» (причому він згаданий після Івана Ольгимунтовича, як і в акті 1389/1392 р.).47 Справді, при ратифікації цієї угоди 12 жовтня того ж року, на німанському острові Салін, серед свідків з литовської сторони згадується «dux Alexander de Starudup» (тепер уже перед Іваном Гольшанським)48.

1400 р., 31 грудня - біля озера Круди, між Городном та Меречем, кн. Олександр Патрикієвич Стародубський видав грамоту, в якій присягнув після смерті вел. князя Вітовта не шукати собі інших господарів, окрім короля Владислава (Ягайла) та Корони Польської49.

1402 р. - кн. О. П. Стародубський, разом з Семеном-Лугвенієм Ольгердовичем (Мстиславським), під Любутськом зустріли кн. Родислава Ольговича Рязанського, який ішов походом на Брянськ; литовські князі розгромили рязанців та полонили самого Родислава, якого відіслали до Вітовта50.

1403 р., 8 жовтня - видав свою дочку Агриппіну (Огрофену) заміж за кн. Андрія Дмитровича (Можайського), брата вел. князя Василя Московського; весілля відбулося у Москві51.

1406 р., вересень - під час литовсько-московської війни (т. зв. «стояння на Пла- ві») «herczog Allexander von Starodub» задумав перейти на сторону Москви, але завчасно був заарештований Вітовтом; про це останній повідомляв у листі великому магістру Тевтонського ордену від 13 жовтня52.

1407 р, 3 липня - Вітовт повідомляв орденському маршалку, що кн. Олександр Стародубський є живим та здоровим.53 На цьому звістки джерел про Олександра уриваються; можливо, він так і помер у литовській в'язниці. В історіографії переважаючою є думка, що згодом Олександр Патрикієвич був звільнений, замість Ста- родуба отримав Звенигород (не пізніше 1408 р.), а потім Корець на Волині, ставши засновником роду князів Корецьких. Насправді ж Корецькі походили від іншого Олександра Патрикієвича - молодшого з трьох синів Патрикія Наримунтовича, а не Давидовича.

Олександр Патрикієвич Стародубський був одним з небагатьох литовсько-руських удільних князів, які наприкінці XIV ст. карбували свою власну монету. Срібні «денги» цього князя, що містилися, головним чином, у складі скарбів 1390-х рр., були ідентифіковані лише у 2007 р. На аверсі цих монет зображений т. зв. «князівський знак», навколо якого досить упевнено читається легенда (у дзеркальному відображенні): «Печ(а)ть кн(я)зя Ол(е)кс(а)ндра П(а)тр(икиевича)» (останнє слово з трьох букв поміщене всередині, по боках від знаку); реверс же представляє собою непрочитне наслідування легенд татарських дирхемів. Що стосується «князівського знаку», то він практично ідентичний знаку Дмитра-Корибута Ольгердовича, князя новгород-сіверського та вел. князя чернігівського (з таким титулом він записаний у Любецькому синодику). Навряд чи це можна пояснити якось інакше, ніж тим, що Олександр Стародубський визнавав свою васальну залежність від Корибута - головного правителя Сіверщини54. Це могло мати місце в період з 1382-го (вбивство Кейстута та втеча за кордон Вітовта) по 1392 р. (на початку наступного року Корибут потрапив до неволі, втративши свої сіверські володіння).

Незабаром після арешту Олександра Патрикієвича (1406 р.) Стародуб, разом з Брянськом, було передано у володіння Швитригайла Ольгердовича. Останній у 1408 р., «спаливши замки Bransko et Starodub, які отримав від Владислава короля Польського та Олександра (Вітовта) великого князя Литовського», виїхав на службу до вел. князя Василя Дмитровича Московського55. Разом зі Швитригайлом до Москви емігрувало також кілька дрібних князів, серед яких у літописах першими вказані Патрикій Звенигородський та Олександр Звенигородський56. Оскільки ці князі, за думкою ряду дослідників, були тотожні Патрикію (нібито Наримунтовичу) та Олександру Стародубським, на питанні про їх ідентифікацію варто зупинитися дещо детальніше. князь стародубський володіння

По-перше, слід встановити, яким саме Звенигородом володіли Патрикій та Олександр. У старій історіографії з цього приводу існували різні, але малопере- конливі версії: Звенигород на Дністрі (Г.-Ф. Мюллер), Звенигород під Москвою (М. С. Грушевський), невідомий з інших джерел «сіверський» Звенигород (Ю. Вольф, Ю. Пузина), брацлавський Звенигород на р. Текичі (С.-М. Кучинський)57. Насправді ж всі князі, які емігрували до Москви зі Швитригайлом, володіли уділами у межах давньої Чернігівської землі. Де саме знаходився «чернігівський» Звенигород, відносно недавно, на основі свідчень переписних книг XVI ст., встановив А. К. Зайцев. А саме, у переписі 1594/95 р. Каменського стану Орловського уїзду згадується Звенигородське городище на р. Неполоді, притоці Оки58. Ще у 1866 р. тут знаходилося невеличке с. Звенигородське (всього 6 дворів), а за версту від нього - с. Жидке або Спаське (80 дворів).59 Звенигородське в наш час вже не існує. Напроти ж с. Спась- кого (Орловський район), на лівому березі Неполоді, досить непогано збереглося давньоруське городище з нашаруваннями XIII та XIV - XV ст., а поряд з ним також велике селище60. Не підлягає жодному сумніву, що це і є рештки давнього «чернігівського» Звенигорода, який припинив своє існування у якості міста, скоріш за все, ще у 1-й половині XV ст.

Що стосується Олександра Звенигородського 1408 р., то його тотожність з Олександром Стародубським у новітній історіографії відкинуто. Безперечно, мова йде про Олександра Федоровича Звенигородського з Карачевської лінії чернігівських Ольговичів, нащадки якого, князі Звенигородські, залишилися на службі у Москві61. Щодо Патрикія Звенигородського, то більшість дослідників ототожнювали його з Патрикієм, колишнім князем Стародубським, нібито Наримунтовичем62. Однак існує і думка, що він також належав до роду карачевських Звенигородських, зокрема, був братом Олександра63. І хоча у московських родоводах князів Звенигородських Патрикій не згадується (на відміну від Олександра), саме ця версія нам теж здається найбільш вірогідною.

По-перше, Патрикій Наримунтович, якщо його ототожнити з Патрикієм Звенигородським, у 1408 р. мав бути людиною, як на той час, дуже похилого віку, принаймі за 70 років64. Востаннє він згадується у 1397 р., коли був прийнятий у Новгороді65, звідки цілком міг виїхати до Москви. Його син Юрій Патрикієвич одружився на Анні, сестрі вел. князя Московського Василя Дмитровича66, яка народилася 8 січня 1388 р.67 Отже, якщо Юрій був сином Патрикія Звенигородського, то його шлюб міг відбутися ніяк не раніше осені 1408 р., коли Анні йшов 21-й рік; а такий вік для дівиць того часу, як правило, для видання заміж був уже занадто запізним.

По-друге, яким чином Патрикій Наримунтович міг заволодіти «верховським» Звенигородом, тоді як відразу після нього згадується місцевий «отчич», кн. Олександр Звенигородський? Характерно, що жоден інший представник династії Гедимі- новичів у цьому регіоні - басейні верхньої Оки (ареал т. зв. «верховських» князівств), - ніяких володінь ніколи не отримував. Нарешті, у літописах представники перших поколінь Гедиміновичів, в т. ч. і Патрикій Наримунтович, як правило, згадуються зі своїми патронімами і, здається, ніколи - лише за іменем та удільним титулом.

По-третє, у розділі «князей Черниговских» пом'янника Введенської церкви Києво-Печерської лаври серед осіб межі XIV - XV ст. поминається кн. Патрикій, характер та місце запису якого навряд чи дозволяють ототожнити його з Патрикієм Наримунтовичем. А саме, навряд чи представник правлячої династії Гедиміновичів міг бути вписаний для поминання лише по імені, без патроніма та удільного титулу. Перед Патрикієм у пом'яннику записаний кн. Дмитро Орлський, столицею якого, за нашим переконанням, було сучасне м. Орел (обласний центр Росії). Щоправда, у якості фортеці Орел був заснований лише у 1566 р., але, за археологічними даними, існував ще у домонгольські часи68; отже, мова йшла не про заснування, а про відновлення запустілого міста на прикордонні з «полем» (аналогічно сусіднім Болхову та Кромам). Орел знаходився всього у 15-20 км на південь від давнього Звенигорода на р. Неполоді, а отже, Дмитро Орлський вірогідніше за все був молодшим представником роду Звенигородських; у будь-якому випадку він належав до Карачевської лінії Ольговичів. Після ж Патрикія у пом'яннику записаний якийсь кн. Іван Сеньський, а потім - кн. Олександр Федорович Звенигородський69. Враховуючи таке «оточення» Патрикія у пам'ятці, його також цілком логічно буде віднести до карачевських Звенигородських. Вірогідніше за все, він дійсно був старшим братом Олександра Федоровича. У будь-якому випадку, Патрикій та Олександр Звенигородські, звичайно ж, ніяк не могли бути тотожними з їхніми тезками, Патрикієм Давидовичем та Олександром Стародубськими.

Молодшим сином Патрикія Давидовича, після Олександра та Івана, напевне, був Федір. Про нього збереглася єдина літописна звістка, що у знаменитій битві на Ворсклі 12 серпня 1399 р. серед багатьох інших князів загинув Федір Патрикієвич Рильський70. Навряд чи можна сумніватися в тому, що він успадкував Рильськ від батька, сіверські володіння якого, в такому разі, не обмежувалися одним Стародубом. Сином же Федора Патрикієвича, а можливо, братом, досить логічно визнати Василя Рильського; цей князь у Любецькому синодику поминається всього через один запис після Патрикія Давидовича Стародубського з сином Іваном (їх розділяє лише ім'я кн. Бориса Михайловича Тверського, f 1395).71 Також вірогідним є припущення С.-М. Кучинського, що у 1408 р., під час від'їзду до Москви Швитригайла, а також кількох дрібних князів Чернігівської землі, Василь Рильський зберіг вірність Литовській державі. Саме через це ані він, ані рильські бояри, на відміну від бояр деяких інших сіверських міст, не згадується в літописному повідомленні про цю еміграцію72.

У тому ж повідомленні 1408 р., відразу після Патрикія та Олександра Звенигородських, виступає кн. Федір Олександрович з Путивля73. Як припустив М. С. Грушевський, він міг бути сином Олександра Патрикієвича Стародубського, оскільки в сусідньому Рильську (в тексті очевидна описка чи друкарська помилка - «в Путивлю») сидів син Патрикія Федір (f 1399).74 Ця ж версія, як доведений факт, була прийнята і в польській історіографії75. Остаточно вона підтвердилася після публікації пом'янника Введенської церкви Києво-Печерської лаври, де записано «князя Феодора Александровича, Стародубского», який міг бути лише сином Олександра Патрикієвича76. Найвірогідніше, що Федір Олександрович отримав Путивль від вел. князя Вітовта, після смерті батька у 1407/1408 р., замість конфіскованого у Олександра Стародуба. Принаймні Путивль навряд чи міг належати ще самому Олександру Патрикієвичу, оскільки з XIV ст. це історично сіверське місто адміністративно входило до складу Київської, а не Сіверської землі77. Що ж стосується титулування Федора Олександровича у пом'яннику князем Стародубським, то навряд чи його можна сприймати лише як родове «прізвище», які у князівському середовищі того часу практично ще не вживалися. Скоріш за все, Федір повернувся з Москви до ВКЛ разом зі Швитригайлом у 1410 р.78, після чого й отримав від Вітовта свою родову «отчину» - Стародубське князівство. У такому разі Федір Олександрович помер не пізніше 1422 р., коли з титулом князя Стародубського («dux Starodubensis») вперше виступає вже Сигізмунд, молодший брат Вітовта79.

Література

1. Синодик Любецкого Антониевского монастыря. - Чернигов, 1902 (факсимільне видання). - Арк. 20; Поменник Введенської церкви в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври // Лаврський альманах. - К., 2007. - Спецвипуск 7. - С. 18 (запис практично повторює цитований з Любецького синодика).

2. Він також записаний у Введенському пом'яннику, але без титула «Старо- дубського» (Поменник Введенської церкви в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. - С. 19).

3. ПСРЛ. - М., 2000. - Т III. - С. 379, 389; М., 2000 [Пг.-Л., 1915-1929]. - Т IV. - Ч. 1. - С. 345, 347 (новгородці прийняли московських намісників, після чого Патрикій, очевидно, змушений був покинути місто).

4. Литвина А. Ф. Успенский Ф. Б. Выбор имени у русских князей в X - XVI вв. М., 2006. - С. 114 (тут наведені, лише для XI ст. два приклади існування в одній сім'ї двох братів - Гліба і Давида).

5. Новг. Iлет, 6841 г. // ПСРЛ. - Т III. - С. 345.

6. Смоленские грамоты XIII - XIV веков. - М., 1963. - С. 70.

7. Древний помянник Киево-Печерской лавры (конца XV и начала XVI столетия) // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. - К., 1892. - Кн. VI. - Отдел 3. - С. 11. Так само і у пізнішому Введенському пом'яннику (Поменник Введенської церкви в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. - С. 22).

8. Horoszkiewicz R. Notatki heraldyczne ze wschodniego Polesia // Miesiecznik Heraldyczny. - 1930. - № 8. - S. 155; Puzyna J. Potomstwo Narymunta Gedyminowicza // Miesiecznik Heraldyczny . - 1932. - № 10. - S. 185.

9. ПСРЛ. - СПб., 1856. - Т VII. - С. 254; цей же розпис міститься і в московських родовідних книгах.

10. ПСРЛ. - М., 2001. - Т V. - Вып. 2. [Псковские летописи. - М., 1955. - Вып. 2]. - С. 121.

11. WolffJ. Rod Gedimina. - Krakow, 1886. - S. 18 (витяг з акту наведений у старій праці Ш. Окольського).

12. Dlugosz J. Opera omnia. - Cracoviae, 1876. - Т XII. Historiae polonicae libri XII. T III. - P. 172. В старому польському перекладі тут допущено грубу помилку - «Patrycy syn Daniela» (Dlugosz J. Dziejow polskich ksi^g dwanascie / Przeklad K. Mecherzynskiego. - Krakow, 1868. - Т III. Ks. IX, X - S. 162).

13. Kodeks dyplomatyczny Ksi^stwa Mazowieckiego. - Warszawa, 1863. - S. 73-74, № LXXX (Datum et actum in Grodno feria tercia proxima infra octauas Beati Laurencij Martiris gloriosi).

14. Codex diplomaticus Prussicus. - Konigsberg, 1848 - Bd. 3. - S. 115, № 87; див. також про цей епізод: Scriptores rerum Prussicarum. - Bd. 2. - S. 525.

15. Scriptores rerum Prussicarum. - Bd. 2. - S. 527-528; Bd. 3. - S. 80.

16. Scriptores rerum Prussicarum. - Bd. 2. - S. 544-545.

17. Scriptores rerum Prussicarum. - Bd. 2. - S. 549.

18. Wolff J. Rod Gedimina. - Krakow, 1886. - S. 62.

19. D ugosz J. Opera omnia. - Т XII. - P. 231.

20. Wasilewski T Synowie Giedymina w. ks. Litwy a nast^pstwo tronu po nim // Annales Universitatis Marrae Curie-Sklodowska. Sectio F. Historia. - 1990. - № 45. - S. 185-186, 192-194.

21. T^gowski J. Czyim synem by! ksi^z§ grodzienski Patryk ? // Venerabiles, nobiles et honesti. Studia z dziejow spoleczenstwa Polski sredniowiecznej. - Torun, 1997. - S. 59-67.

22. Інший Олександр, Коріатович, у цей час діяв далеко на півдні - на Поділлі. Навряд чи з хрестоносцями міг воювати й Олександр Четвертенський (згадується 1388 р.), один з дрібних волинських князів.

23. Неодноразово згадується протягом 1314 - 1326 рр. (Петр из Дусбурга. Хроника земли Прусской. - М., 1997. - С. 173-186, по покажчику). Про те, що Давид був князем, див. у Псковських літописах під 6831 (1323) р. (ПСРЛ. - М., 2001. Т V. - Вып. 2 [Псковские летописи. - М., 1955. - Вып. 2]. - С. 22, 23).

24. Петр из Дусбурга. Хроника земли Прусской. - С. 184.

25. Puzyna J. Narymunt Gedyminowicz // Miesiecznik Heraldyczny. - 1930. № 3. - S. 36 (посилання на роботи Коцебу та Халецького).

26. ПСРЛ. - М., 2001. - Т V. - Вып. 2 [Псковские летописи. - М., 1955. - Вып. 2]. - С. 22, 23.

27. ПСРЛ. - М., 2000 [Пг., 1922]. - Т XV. - Вып. 1. - Стб. 138.

28. Детальніше див.: Келембет С. М. Сіверські князі Наримунтовичі // Сіверянський літопис. - 2011. - № 2. - С. 4-5. До наведеного тут огляду історіографії з питання, коли саме Патрикій (нібито Наримунтович) отримав Стародуб, додамо ще припущення Я. Теньговського, нібито це могло статися після литовського походу 1369 р., під час якого загинув кн. Семен Дмирович Крапива Стародубський (T^gowski J.Pierwsze pokolenia Gedyminowiczow. - Poznan;Wroclaw, 1999. - S. 30-31). Дослідник не знав, що названий князь належав до роду північноруських кн. Стародубських, які не мали нічого спільного з сіверським Стародубом.

29. Rachunki dworu krola Wladyslawa Jagielly i krolowej Jadwigi z lat 1388 do 1420 / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. - Krakow, 1896. - Т XV. S. 76.

30. ПСРЛ. - М., 1980. - Т XXV. - С. 61, 85, 97 і т. д.

31. Ліцкевіч А. У. «Мемарыял Вітаута» - першая хроніка Вялікага княства Літоускага // Беларуская думка. - 2009. - № 2. - С. 94.

32. Scriptores rerum Prussicarum. - Bd. 2. - S. 700.

33. Scriptores rerum Prussicarum. - Bd. 2. - S. 699.

34. Scriptores rerum Prussicarum. - Bd. 2. - S. 706-707. Відсутність князівського титулу нас бентежити не повинна, оскільки відразу після Олександра згадується, також без титулу, «Ongemundes hoff Galschan», тобто кн. Іван Ольгимунтович Гольшанський.

35. Rachunki dworu krola Wladyslawa Jagielly i krolowej Jadwigi z lat 1388 do 1420 / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. - Krakow, 1896. Т XV. - S. 76.

36. Ця поручна грамота відома лише з регести в Інвентарі Краківського коронного архіву, укладеному Я. Замойським в 1560-х рр., див.: Halecki O. Z Jana Zamojskiego inwentarza archiwum koronnego // Archiwum Komisji Historycznej. - Krakow, 1919.

37. Грушевський М. С. Історія України-Руси. - К., 1993. - Т IV. - С. 173, 474.

38. Карамзин Н. М. История государства Российского. - СПб., 1842. - Кн. II. Т V. - Стб. 100, прим. 254. Очевидно, ця звістка запозичена зі втраченого Троїцького літопису, оскільки у всіх інших літописах вона відсутня. Правильність перекладу року на січневий від Р. Х. підтверджує повна дата у попередньому повідомленні (15 січня у понеділок).

39. Codex epistolaris Vitoldi magni ducis Lithuanme / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. - Crakoviae, 1882. - Т VI. - S. 54; польський переклад: Danilowicz I. Skarbiec diplomatow... - Т I. - S. 315, № 394.

40. Codex diplomaticus Lithuaniae, e codicibus manuscriptis, in archive secreto Regiomontano asservatis / Ed. E. Raczynski. - Vratislaviae, 1845. - P. 256 (за трансумп- том 1419 р.); Danilowicz I. Skarbiec diplomatow. - Т I. - S. 315, № 395.

41. Розов В. Українські грамоти. - К., 1928. - Т I. XIV в. та перша половина XV в. С. 61-62, № 34. Грамота видана 1400 р., у п'ятницю на кануні Обрізання Христового, тобто 31 грудня, яке у 1400 р. дійсно припадало на п'ятницю.

42. ПСРЛ. - М., 2004 [М.; Л., 1949]. - Т XXV. - С. 231, і т. д.

43. Codex epistolaris Vitoldi magni ducis Lithuanme. - S. 136.

44. Dlugosz J. Opera omnia. - Т XII. - P. 571. Зазначимо, що в історіографії існує думка, нібито Брянськ раніше також належав Олександру Патрикієвичу, за Ф. І. Леонтовичем - протягом 1399 - 1401 рр., за С.-М. Кучинським - після 1401 р. Кучинський вважав, окрім того, що Олександр володів ще і Черніговом! Про безпідставність і неприйнятність цих припущень див.: Русина O.В. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. - К., 1998. - С. 106-107; Келембет С. М. Сіверські князі Наримунтовичі // Сіверянський літопис. - 2011. - № 2. - С. 6.

45. Детальніше див.: Келембет С. М. Сіверські князі Наримунтовичі. - С. 5, 7-8.

46. Писцовые книги XVI века. - СПб., 1877. - Ч. 1. - Отд. II. - С. 889.

47. Список населённых мест Российской империи. - XXIX. Орловская губерния. Список населённых мест по сведениям 1866 года. - СПб., 1871. - С. 19.

48. Археологическая карта России. Орловская область. - М., 1992. - С. 19, 23.

49. Русина О. В. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. - К., 1998. - С. 105-106; Келембет С. М. Сіверські князі Наримунтовичі. - С. 8; Беспалов

P. А. «Новое потомство» князя Михаила Черниговского по источникам XVI - XVII веков (к постановке проблемы) // Проблемы славяноведения. - Брянск, 2011. - Вып. 13. - 80, 82-83.

50. Р. В. Зотов, М. С. Грушевський, С.-М. Кучинський. З останніх робіт: Русина О. В. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. - К., 1998. - С. 100-104; дослідниця доходить висновку, що, «названий у літописах князем Звенигородським, Патрикій Наримунтович ніколи ним не був».

51. Саме тому деякі дослідники вважали Патрикія Звенигородського або племінником Патрикія Наримунтовича, сином Олександра Наримунтовича, який згадується у 1338 р. (Г.-Ф. Мюллер), або навіть онуком, сином Олександра Патрикієвича (Ю. Пузина) (детальніше див.: Келембет С. М. Сіверські князі Наримунтовичі. - С. 7; раніше ми також підтримували цю версію).

52. ПСРЛ. - М., 2000. - Т III [Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. - М;Л., 1950]. - С. 389.

53. Временник Императорского Московского общества истории и древностей российских. - М., 1851. - Кн. X. - С. 136, 222 (московські родовідні книги).

54. Поменник Введенської церкви в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври // Лаврський альманах. - К., 2007. - Спецвипуск 7. - С. 19.

55. ПСРЛ. - Т IV. - Ч. 1. - С. 386; М., 2000 [СПб., 1897]. - Т XI. - С. 174. У більшості інших літописів Федір Патрикієвич помилково названий князем Волинським, оскільки до нього віднесено титул попереднього у переліку князя, Дмитра Даниловича (Волинського-Острозького); це добре видно з порівняння текстів.

56. Детальніше про історіографію цього питання див.: Келембет С. М. Сіверські князі Наримунтовичі. - С. 8.

57. Грушевський М. С. Історія України-Руси. - Т IV. - С. 455.

58. Puzyna J. Potomstwo Narymunta Gedyminowicza // Miesiecznik Heraldyczny. 1931. - № 5. - S. 109, і т. д.

59. Поменник Введенської церкви в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. - С. 18-19. Сам Олександр Патрикієвич записаний у пом'яннику дещо нижче, через три імені після Федора Олександровича. Але хронологічна система у цій частині пам'ятки містить грубі «збої» навіть для князів однієї родинної лінії. Досить сказати, що кн. Роман Новосильський, записаний безпосередньо перед Федором Олександровичем, поминається після своїх двох синів, Данила та Василя Романовичів Новосильських, і навіть після онука Василя Львовича, а батько останнього, Лев Романович Новосильський - взагалі більш ніж через двадцять імен після сина! (там само).

60. Детальніше див.: Русина О. В. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. - С. 108-109.

61. ПСРЛ. - Пг., 1922. - Т XV. - Вып. 1. - Стб. 186.

62. Dogiel M. Codex diplomaticus Regni Poloniae et Magni Ducatus Litvaniae. - Vilnae, 1764. - T IV. - P. 114, № 90.

Анотація