Родина волинських чехів Прокупеків

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

У другій половині ХІХ ст. склались економічні та політичні умови до еміграції тисяч чехів у різні регіони Європи та Америки. Значна частина чеського населення емігрувала до Росії, зокрема в Крим і Правобережну Україну (Волинську, Подільську, Київську губернії).

Наприкінці 60-х pp. ХІХ ст. склалися сприятливі умови для посилення переселенського руху, особливо німців і чехів. Еміграція чеського населення на Волинь була значно чисельнішою, аніж до інших регіонів імперії, оскільки умови оселення тут були сприятливішими, а пільги - ширшими [12; 25; 1]. Саме період 60-70-х рр. ХІХ ст. можна вважати часом масового еміграційного руху на терени Волині, яка розмістилася на шляху до центральних регіонів імперії й на теренах якої залишалося багато іноземних переселенців (німців, чехів, голландців та ін.).

Сприятливі умови для придбання землі стали основним чинником переселення чехів на Волинь, адже чехи - землеробський народ. Земля становила для них головну цінність. Скасування кріпацтва, початок проведення реформ у Росії 60-80-х рр. ХІХ ст. сприяли бурхливому розвитку сільського господарства та промисловості, залізничного транспорту, міст як промислових центрів.

До Росії в середині ХІХ ст. переселялися здебільшого чехи-землероби. Вони купували землю, облаштовували господарство, зводили будинки та господарські споруди. При цьому землеробська культура чеського народу середини XIX ст. значно випереджала культуру обробітку землі місцевого українського населення: чехи використовували багатопілля, займалися вирощуванням технічних культур, користуватися досконалішими знаряддями праці, широко впроваджували штучні добрива тощо.

Рух чеських колоністів саме на терени Волинської губернії пояснюється також і сприятливою для них політичною та релігійною ситуацією. Дійсний статський радник Олександр Воронін, який за завданням царського ряду вивчав становище іноземних поселенців у Південно-Західному краї (Київська, Подільська й Волинська губернії), зазначав, що 1868 р. на Волинь переселилося 135 чеських сімей, у 1869 р. - 449, 1870 р. - 337 [3]. Уряд, переслідуючи політичні цілі, проводив протекціоністську політику щодо чеських поселенців. 10 червня 1870 р. імператор Олександр ІІ затвердив постанову Комітету міністрів Росії «Про оселення чехів на Волині»[18]. Протягом наступних років з'явилася ще низка постанов про пільги для чеських поселенців (див. Громачевский С. Г. Ограничительные законы по землевладению в западном крае: с историческим обзором их, законодательными мотивами и разъяснениями / С. Г. Громачевский. - СПб., 1904. - 173 с. ) [4; 22].

Станом на 1871 р. в губернії проживало 1284 чехи, а всього в Південно-Західному краї - 1899 [3]. За першим загальним переписом Російської імперії 1897 р., у Волинській губернії зареєстровано 27 670 чехів, що складало 55 % від кількості всіх чехів, які оселилися в Російській імперії (50 385 осіб, із них у європейській частині - 30 299) [15, Т. ХІ]. Більшість чеських емігрантів оселилася в сільській місцевості.

У Київській губернії чехи оселялися в містах і містечках, менше - у селах. Станом на 1897 р. в губернії зафіксовано 3294 осіб, із них сільського населення - 2211 чол. [13, с. 330-336]. Потреба у кваліфікованій робочій силі в Південно-Західному краї Росії зростала швидкими темпами. Реформи 70-80-х рр. та їх упровадження викликали необхідність саме в освічених і високопрофесійних працівниках, зокрема робітниках, техніках тощо. На відміну від еміграції на Волинь чеські іммігранти стали масово оселятись у Києві в останній чверті ХІХ ст. Значна частина з них - працівники, котрі мали технічні спеціальності (техніки, слюсарі, інженери тощо). Вони оселялися в міських окраїнах, утворюючи цілі чеські анклави, наприклад у районі Шулявки.

Чеські інженери, механіки, які масово приїжджали до Києва, працювали переважно на підприємствах, власниками яких були чехи або мали в них частку капіталу. Одне із таких підприємств - Київський чавуноливарний і механічний завод, заснований швейцарським підприємцем Якубом Гретером, а в 1889 р. його співвласником став чеський інженер Йозеф Криванек [11, с. 374]. Окрім згаданого заводу, у Києві працювали інші підприємства, що належали чехам. Це - завод сільськогосподарських машин В. Фільверта й Ф. Дєдіни, завод із виробництва ковкого чавуну А. Унгермана та Т. Неєдли, фабрика духових інструментів І. Індржишека тощо [11, с. 373-397].

Отож, чеські общини Волині та Києва почали формуватись у різні десятиліття ХІХ ст., мали певні особливості в соціальній структурі, освіті, менталітеті, що впливало на рівень асиміляції в середовищі російськомовного міста та україномовного волинського села.

Волинські чехи, котрі переїжджали на Волинь наприкінці століття, не могли отримати дешевої землі, оскільки вона наприкінці століття стала дорожчати. Темпи аграрної колонізації знижувалися. Окрім того, стосовно іноземних колоністів у краї почались утиски та обмеження. У 1874 р. відмінено пільгу для іноземців стосовно військової повинності, яка була вагомим фактором переселення. Зазнали невдачі також сподівання царату щодо створення чеської братської церкви в Росії та перетворення її на важіль антикатолицької дії. Так, у 1878 р. в Міністерство внутрішніх справ надійшло повідомлення від Київського генерал-губернатора про припинення активної колонізації Волині. Стосовно чехів він повідомляв, що їх переселення в три з половиною рази зменшилося в 1875-1877 рр., порівняно з періодом 1868-1874 рр. [22, арк.144]. Подальшими кроками (ліквідація чеських парафій, чеських волостей) російська влада спричинила припинення аграрної колонізації чехів на терени краю. Тому у 80-90-х рр. розпочинається міграція чеського населення в міста, зокрема до Києва, а також повітових міст (Луцьк, Ровно, Дубно). Але навіть у таких умовах чеська община намагалася налагоджувати та зберігати контакти в «чужому» середовищі: робітники влаштовувалися на роботу до чеських підприємців, орендували житло в чехів, запрошували до шкіл чеських учителів. У Києві й інших містах виникали освітні та культурні товариства (Товариство Яна Амоса Коменського), спортивні організації («Сокіл»), відкривалися часописи («Чехослован», «Русский чех»). Саме за допомогою високого рівня самоорганізації чехам удавалося зберігати чіткі ознаки національної ідентичності та втримувати общину від асиміляційних потоків як у сільських поселеннях, так і в місті.

Типовим прикладом указаного періоду чеської імміграції в Україні була родина Прокупеків. Йозеф Прокупек народився в 1870 р. в Чехії в селі Лестков, що поблизу міста Турнов (Lestkov, Tumov). Батьки Йозефа Прокупека - Йозеф (1841 р. н.) та Анна (1850 р. н.) (Гейдукова) Прокупекі - були селянами (Сповідальна книга Луцької кафедральної римо-католицької церкви й костелів Луцького деканату 1910 р.) [5, арк. 101 зв.]. У 1882 р. сім'я, сподіваючись на придбання землі, емігрує до Росії та оселяється в с. Теремно Луцького повіту Волинської губернії (сучасний район м. Луцька) [6, с. 23741, картка (1941 - 1943 рр.)], де з 70-х рр. жила численна колонія чехів. Чехи, які мешкали в околицях Луцька, мали можливість як вести своє господарство на землі та займатися ремеслом, так і давати освіту та професію своїм дітям у місті. У Теремно під Луцьком працювала початкова чеська школа [27, с. 13-14].

Передбачаємо, що так було і в родині Прокупеків. Син Йозеф здобуває початкову освіту та професію, очевидно слюсарну, на Волині й у середині 90-х рр. відправляється до Києва, де знаходить роботу на одному з чеських підприємств. Такий шлях був звиклим для чеської молоді, яка намагалася знайти роботу та отримати освіту. Про це свідчать, зокрема спогади Франтішки Гофманової, батько якої на початку століття також відправився до Києва навчатися й працювати слюсарем, а його брат - ковбасником [20].

У 1899 р. Йозеф Прокупек одружується з Франтішкою Коцековою, про що зроблено запис у Метричній книзі Луцької кафедральної римо-католицької церкви [7, арк. 65 зв.] (див. фото 1).Франтішка Коцекова народилася 8 серпня 1878 р. в с. Теремно [6, с. 23741, картка, 1941-1943 рр.)] у родині селянина Йозефа й Франтішки (Гейдукової) Коцеків. Родини Прокупеків і Коцеків сповідували римо-католицьку віру, хоча більшість чехів на той час уже перейшла в православ'я (див. Е. Крижа- нівський). Заборона на купівлю землі католикам, яка діяла з 1887 р., не давала можливості розгортати своє господарство молодим родинам. Водночас у 1892 р. така купівля дозволена чехам-православним.

Молода родина Прокупеків переїжджає до Києва й оселяється на Шулявці, де жили чеські робітники й техніки. Йозеф Прокупек влаштовується працювати на одне з підприємств, які належали чеським власникам (передбачаємо, що це був завод Гретера-Крживанека). У 1901 р. в родині народжується донечка Емілія (02.02.1901 р.).

Робота в Києві дала можливість молодій сім'ї накопичити певну суму грошей і вони в 1903 р. повертаються на Волинь й оселяються в Луцьку. На той час спостерігається активний рух чехів у міста, де вони, залишаючись приписаними до сільського стану, активно займаються ремісничим виробництвом, торгівлею, пивоварінням. Так, наприклад, у 1884 р. у містах Волині нараховувалося 220 чехів, у 1897 р. - 962, а в 1912 р. - уже 3571. [16, с. 46-51; 19, 17, с. 66-67].

Із поверненням Йозеф Прокупек започатковує свою справу - завод та магазин сільськогосподарських машин, про що дізнаємося з публікацій у часописі «Русский чех» за 1906-1907 рр. [24, с. 51]. У цей період родина Прокупеків зростає. У 1903 р. народжується дочка Здена [5, арк. 101 зв.], а 1904, 1908, 1910 і 1915 рр. - сини Йозеф, Франц, Ярослав і Вацлав [5, арк. 101 зв.; 6, с. 23741, картка, (1941-1943 рр.). Батько будує будинок для великої родини. Він розміщувався в Луцьку на вулиці Київській, 178 (у 1921-1039 рр. - Алея Болеслава Хороброго, у 1939-1941 рр. - вул. 17 вересня, сучасний проспект Волі). Родина проживала там до рееміграції в 1947 р.

У 1921-1939 рр. чеське населення проживало компактними групами на території радянської України, зокрема на Волині (32 поселення), Одещині (вісім поселень), Київщині (п'ять поселень) [14, с. 6], а також у межах Волинського воєводства Польщі (за переписами, станом на 1921 р. 25 405 осіб, у 1931 р. - 30 977) [30; 31]. Найбільш численними чеськими анклавами Волинського воєводства були Дубенський, Рівненський, Луцький повіти (51 колонія), а також найбільші міста Волині: Луцьк, Дубно, Ровно, Здолбунів, Ковель. Другий польський перепис 1931 р. зафіксував зростання кількості чеського населення воєводства до 31,5 тис. осіб.

У Луцьку, воєводському місті Польщі, у 1921-1939 рр. вже працювало кілька підприємств, які належали чехам. Йозеф Малінський, голова Чеської Матіци Шкільної, у 1939 р. відзначав, що там проживало 100 чеських родин. Вони володіли трьома підприємствами, дев'ятьма слюсарними майстернями. Також серед чехів Луцька було 15 торговців, сім ремісників, 21 дрібних торговців, шість власників нерухомості, 11 землеробів, один адвокат, один редактор, 18 учителів і службовців, вісім робітничих родин [23, с. 55]. Серед щонайбільших дослідник Ярослав Вацулік називає завод Антоніна Свободи, пивоварню Вацлава Земана та слюсарний завод Йозефа Прокупека [25, с. 121]. На заводі Прокупека в той час працювала вся родина, а також близько 30 найманих працівників.

Йозеф Прокупек був не тільки успішним підприємцем, а й відомим благодійником, долучав до цієї справи і свою родину. Уже згаданий очільник ЧМІІІ Йозеф Малінський серед активних учасників громадського життя чеської общини та меценатів, які в 1929 р. долучилися до допомоги в будівництві чеської школи в Луцьку, називає голову родини Прокупеків, а також інших її членів: синів Йозефа Прокупека Вацлава та Йозефа, дружину брата Ярослава - Анну Прокупекову [23, с. 60-61].

У вересні 1939 р. за угодою з Німеччиною Радянський Союз увів війська на території Західної України. Із вересня 1939 р. радянська влада почала процес націоналізації. У січні 1940 р. Волинський обласний виконавчий комітет постановою «Про націоналізацію промислових підприємств» приймає рішення про націоналізацію «...механічних майстерень... Прокупека Й. (вул. 17 вересня, 178)... Прокупека Ярослава (брат Йозефа Прокупека - авт.) (вул. Крижова, 6).».

У тому ж січні 1940 р. Луцька міська рада приймає рішення про націоналізацію житлових будинків, зокрема й будинку Ярослава Прокупека (син Йозефа Прокупека - авт.) за адресою: вулиця 17 вересня, будинок 178 у Луцьку. У списку будинків, які підлягали націоналізації, указувалося, що за цією адресою розміщені два одноповерхових будинки загальною вартістю 50 тис. крб, усього 10 кімнат. За спогадами Мирона Ліпяніна (правнук Йозефа Прокупека - авт.), за згаданою адресою дійсно було два будинки. У додаток до інформації про розміри та вартість будинків указувалося, що їхній власник володіє механічною майстернею й використовує найману робочу силу. Вочевидь, саме останній факт і став основою для рішення про націоналізацію власності Прокупеків [9, арк.12 ].

В архіві Волинської області у фонді Р-4 містяться справи, де є заяви про перегляд рішень про націоналізацію майна. Їх подали також Йозеф та Ярослав Прокупеки. Їхні заяви 29.08.1940 р. розглянуто Волинським облвиконкомом - і власність повернута, очевидно, оскільки працювали на підприємстві переважно члени родини [8, арк. 1-2].

Під час Другої світової війни підприємство Йозефа Прокупека, за спогадами родини, працювало, випускало сільськогосподарський реманент, здійснювало ремонтні роботи [21].

Після закінчення війни між Чехословаччиною та Радянським Союзом укладено угоду про оптацію [30]. Відповідно до угоди від 10 липня 1946 р. чеські родини, які проживали на території колишньої Волинської губернії, могли реемігрувати до Чехословаччини. Родина Прокупеків почала оформляти документи [10, арк. 33-34, 139-140]. У лютому - березні 1947 р. з території сучасних Волинської й Рівненської областей України виїхало близько 30 тис. волинських чехів [24]. Родина Прокупеків оселилася в Чехії в містечку Грушовани. Йозеф Прокупек прожив у Чехії зі своєю сім'єю в Грушованах до початку 50-х років ХХ ст.

Родина старшої дочки Йозефа Прокупека, Емілії, не змогла оформити документи на виїзд, оскільки її дочка була заміжня за росіянином, а отже голова сім'ї не мав чеського походження. Тому ця гілка родини залишилася на Волині. Зараз Ярослава Ліпяніна, правнучка Йозефа Прокупека, є заступником голови громадського товариства волинських чехів «Матіца Волинська». Наймолодший представник родини Антон Ліпянін - студент Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки - планує продовжити навчання на батьківщині своїх предків.

Чеські колоністи на теренах Російської імперії адаптувалися до нових для них економічних та соціальних умов, створюючи громадські товариства й відкриваючи школи, намагалися зберегти мову, традиції, історичну пам'ять свого народу. Перебуваючи в іноетнічному, хоча й слов'янському, середовищі, чехи не лише зберегли, але й збагатили чеську національну культуру. В умовах русифікації вони змогли плекати непоказні патріотичні почуття, виховувати молодь у традиціях і дусі чеського національного характеру, що сприяло утворенню та збагаченню загальночеського культурного простору. Високий рівень самосвідомості й самоорганізації (культурно-освітні, кооперативні та ін. організації) чеських колоністів, котрі протягом десятиліть трималися досить відособлено, намагаючись захистити та підтримати співвітчизника, спосіб життя яких носив своєрідний, захисний характер, давав ту основу, що захистила чехів від місцевих національних, релігійних, економічних впливів і дала можливість зберегти національну ідентичність.

Рис. 1. Йозеф Прокупек із дружиною Франтішкою (Коцекова) та старшою дочкою Емілією. Київ, 1901 р.

Рис. 2. Підприємство Йозефа Прокупека. Луцьк, кін. 20-х - поч. 30-хрр. ХХ ст.

Рис. 3. Старша дочка Емілія з чоловіком Антоном Веселаком, Луцьк, 1925 р.

Рис. 4. Старший син Иозеф Прокупек (1904-1975), Луцьк, 20-ті рр. ХХ ст.

Рис. 5. Син Ярослав Прокупек 1910-1946), Луцьк, 20-ті рр. ХХ ст. Син Вацлав Прокупек (1915-1994), Луцьк, 20-ті рр. ХХ ст.

Рис. 6. Родина Йозефа Прокупека, Луцьк, кін. 20-х - поч. 30-хрр. ХХ ст..