Трансформація суспільно-політичної позиції промисловців південноукраїнських губерній на початку ХХ сторіччя

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Індустріальний розвиток південноукраїнських губерній пореформеної доби призвів до формування нової потужної соціальної верстви - промислової буржуазії. Новий підприємницький клас поступово формував власні соціальні та політичні погляди, визначав своє місце у суспільно-політичній системі країни. Економічна та соціальна політика буржуазії в пореформену добу неодноразово ставала предметом зацікавлення вітчизняної історіографії. В даному контексті слід згадати праці О. Реєнта, І. Довжука, В. Крутікова та інших авторів [1; 2]. Водночас, надзвичайно мало робіт, які б піддавали комплексному науковому аналізу суспільно-політичну діяльність промисловців українських губерній Російської імперії. І якщо цей факт частково виправданий, коли мова йде про другу половину ХІХ сторіччя, коли стан новоутвореної південної промислової буржуазії був далеким від монолітності та виокремлення спільних інтересів і позицій, то питання ролі підприємців у суспільно-політичних процесах початку ХХ сторіччя потребує більш пильної уваги. В цей період значно активізується роль буржуазії у суспільно-політичному просторі Російської імперії.

До кінця ХІХ ст. російський діловий світ перебував у стані політичної статичності, зберігав упевненість у непорушності існуючих принципів суспільно-політичного устрою. Однак, поступово, подібна світоглядна позиція втрачала в очах підприємців абсолютну цінність. Особливо у випадках, коли політичні кроки уряду прямо суперечили економічним інтересам буржуазії. Прийшов час зрозуміти, що ті форми політичного життя, котрі для підприємців були вигідні раніше, тепер ставали перешкодою. Система протегування і опіки, що домінувала до цього, в нових умовах, при незрівнянно більшій складності економічного життя повинна була замінитися вільним визначенням власних інтересів. Поступово приходило розуміння того, до яких ускладнень для промисловців призводять домінуючі патріархальні порядки у всій системі керування промисловістю. Ці порядки не являли собою чогось легко виправного і випадкового, але знаходилися у нерозривному зв'язку із усім громадським устроєм Російської імперії.

Так, наприклад, не сприймала більшість підприємців Донбасу та Придніпров'я політики великодержавного шовінізму, котра посилювалася в російському суспільстві, й нагнітання чорносотенними колами міжнаціональної ворожнечі. Гострий осуд з їхнього боку викликало заснування Всеросійського національного товариства гірничих інженерів та гірничопромисловців. У статті М.С. Авдакова цей проект розцінювався як прагнення уряду “впровадити націоналістичні засади в галузі гірничої промисловості” [2, с. 290].

Так само було і у випадку прийняття закону “Про обмеження акціонерних компаній у праві придбати у власність і приймати під заставу нерухоме майно”, який був в першу чергу спрямований проти осіб єврейської національності, але рикошетом вдарив по всім підприємцям. Наприклад, П. П. Рябушинський, виступаючи на ХУІІІ черговому з'їзді представників промисловості і торгівлі, заявив, що нові обмеження негативно відіб'ються на усій промисловості імперії. “Очевидно, що це загальмує наш національний розвиток... Ясно, що уряд у своєму рішенні керувався політикою, між тим вузька національна політика у промислових та фінансових справах неприпустима, бо веде до їхньої загибелі. І тому необхідно подати голоси! Далі мовчати неможливо!” [3, с. 8992].

Очевидно, що прийняте рішення (закон “Про обмеження акціонерних компаній...”), не відповідало інтересам промисловців. Але яким же чином буржуазія сподівалась добитися його скасування? На цьому ж з'їзді підприємець Ю.П. Гужон говорив, що всі розуміють шкідливість теперішніх обмежень. Але на його думку не слід клопотати про їхню відміну, бо всім відомо, що таке клопотання перед вітчизняними міністрами, перед урядом. “Півтора роки тому, - згадував підприємець, - одне таке клопотання, що також стосувалося відміни деяких обмежень по відношенню до євреїв, було мною порушене перед міністром внутрішніх справ. Коли він вислухав мене, то з подивом відповів: “Я дію згідно із законом ”. Я сказав йому, що слідувало б в такому разі змінити закон. Міністр заперечив, що за це він не візьметься, бо це несвоєчасно” [3, с. 8993]. З даного виступу можна зробити висновок про існуюче на той час становище, коли бюрократія дуже часто була гальмом економічного розвитку країни. Але який же єдино можливий вихід існує в такій ситуації? “Нам залишається, - приходить до висновку підприємець, - тільки одне: клопотати перед Государем Імператором про незастосування запропонованих правил, бо вельми можливим є те, що Государю не були повідомлені усі необхідні міркування стосовно цієї справи” [3, с. 8993]. Тобто, ніякого іншого виходу, окрім клопотання перед самим імператором, підприємці не уявляють. Не виникає і натяку на можливість, наприклад, використати друковані органи і намагатися пояснити суспільству негативні наслідки цих обмежень, їх несправедливість, і таким шляхом домогтися їх неприйняття. Або передоручити це питання одній з політичних партій, з вже існуючих на той час. Але у свідомості більшості промисловців існував тільки один вихід - звертатися до імператора. Це співпадало з традицією наївного монархізму, яка склалася у суспільній свідомості, коли усі невдачі політики, що проводилася, приписувалися не імператору, а наближеним до нього особам.

Вельми показовою також є і поведінка чиновників, що керували економікою. В 1910 році виник так званий “чавунний голод”: південні заводи воліли виробляти інші сорти металу і відмовлялися виробляти ливарний чавун, доки його ціна не зросте до тієї величини, котру вони вважали потрібною. І тут у справу втрутився уряд і став погрожувати прийняттям таких заходів: якщо залізозаводчики не задовольнять вимог споживачів чавуну, то міністр торгівлі звернеться до Державної Думи з пропозицією дозволити йому надалі, у випадку необхідності, дозволити імпорт чавуну на пільгових умовах. Врешті-решт, уряд дійсно прийняв закон про пільгове ввезення до Росії чавуну. Характерним був засіб боротьби із ускладненнями, що виникли, яким скористався міністр торгівлі. На його думку, у повноваження міністра повинна була входити можливість дозволяти корегування діючого тарифу. Замість законодавчої зміни явно необґрунтованого тарифу, що ставав гальмом промислового підйому, пропонувалося знищити усілякий визначений митний тариф і замінити його розсудом керівництва [4].

Однак, УІІІ загальноросійський з'їзд діячів промисловості і торгівлі (1914 р.), в роботі якого активну участь приймали представники південного регіону, ясно показав, що буржуазія більш не збирається обмежуватися лише соціально-економічними вимогами. Цей з'їзд привернув до себе набагато більше уваги, ніж усі попередні сім з'їздів. Особливим було те, що він проходив під час гостро вираженого суспільного підйому, та не зміг обійти увагою питання загальної політики, чого до цього часу на подібних заходах ретельно уникали. Промисловці дали зрозуміти, що потреби торгівельно-промислового класу, його інтереси мають у своїй основі те ж підґрунтя, на якому тримається увесь державний механізм у цілому [5, с. 9015]. Вартий уваги не тільки той факт, що в цей час буржуазія відкрито заявляє про свої вимоги брати участь у громадсько-політичному житті. Цікаво, що тепер, на основі надзвичайно реакційного закону “Про обмеження акціонерних компаній...”, робиться висновок не тільки про сам цей закон, але й про внутрішню політику взагалі, як про віддалену від економічних інтересів країни. “ Чутки про ці обмеження (в акціонерному законодавстві), - писав анонімний автор “Гірничозаводського листка”, - давно вже хвилювали торгово-промисловий світ. Маючи свої коріння у благодатному ґрунті сучасного офіційного націоналізму, на якому відомі політичні партії намагаються укріпити власну систему існування держави, проект цих обмежень народився у сферах, далеких від задач економічного благополуччя Росії. Все це гармонійно співпадає з сучасним курсом нашої внутрішньої політики і є достатнім для того, щоб нанести важке поранення вітчизняній промисловості і торгівлі. П. Рябушинський на з'їзді говорив: “Великий російський народ зуміє пережити такий мізерний уряд!” [5, с. 9015].

Під впливом бурхливих змін позиція південної буржуазії змінюється навіть в національному питанні. До цього часу подібна проблема майже не торкалася представників великого бізнесу, які в силу національної неоднорідності не являли собою єдиної, національно орієнтованої сили. Серед виключень з даного правила можна згадати О.К. Алчевського та О.М. Поля. У своїй садибі в Мироносицькому провулку Харкова Алчевський упорядкував скверик, де 1898 року встановив погруддя Тараса Шевченка - на той час перший в імперії пам'ятник поету [6, с. 46-48]. О.М. Поль збирав пам'ятки української історії, пишаючись своїми генеалогічним зв'язком з гетьманом П. Полуботком. І все ж таки переважна більшість промисловців ставилася до питання українського національного відродження прохолодно. Але з часом опозиційні настрої промислової буржуазії змусили її змінити попереднє ставлення до української справи. Цей зворот недвозначно виявився вже на з'їзді буржуазії і земських лібералів у жовтні 1904 р., у Харкові, на з'їзді гірничопромисловців Півдня, на якому після широкої дискусії все ж таки ухвалили, хоч і не одноголосно, пропозицію Катеринославських представників, яка була прихильна до автономних настроїв українців [7, с. 158].

Отже, серед вимог буржуазії можна виділити вимоги невтручання суто політичних питань в економіку. Окрім того, підприємці домагалися певного урівноваження становищ різних верств (про повну рівність тоді мова не йшла). Як відомо, новий клас підприємців, що склався у другій половині ХІХ ст., формувався на основі практично усіх існуючих на той час верств. Поступово до нього приходило усвідомлення несправедливості привілеїв старої аристократії, при тому, що було зрозуміло, наскільки важливу роль буржуазія стала відігравати у різноманітних сферах життя Російської імперії, і перед усім сфері економіки. Відчуваючи власну силу, новий клас більш не хотів миритися з тим, що його залишають на другому плані. Член Державної Ради М. фон Дітмар заявляв: “Стосовно принципу безстановості слід сказати, що у таких маленьких одиницях, як волосна, необхідно цей принцип провести у першу чергу, бо працювати у подібній невеличкій установі, що розподілена становими перегородками, це огидно, безглуздо і шкідливо" [8, арк. 2]. Підприємець вважав, що в умовах, коли промисловість посіла таке важливе значення в житті країни, необхідно представництво в органах місцевого самоврядування будувати на податковому принципі, який дає можливість усім платникам рівномірно приймати участь у житті місцевого самоврядування, відповідно до їх культурного та державного значення. Таким чином, відстоюючи інтереси власне свого стану у системі місцевого самоврядування, підприємці виступали з прогресивними ідеями ліквідації верствових привілеїв. Проте, треба зауважити, що представники великої буржуазії намагалися замінити принцип станової нерівності принципом матеріальних обмежень, відсторонюючи таким чином незаможні верстви населення від активної участі у суспільно-політичному житті країни.

Поступово серед частини підприємців стала розповсюджуватися ідеологія лібералізму, яка протистояла традиційному імперському державному "неприродному режиму і тим могутнім течіям у нашому правлячому середовищі, котрі підтримують і посилюють цей режим". Провідна силова установа імперії - Міністерство внутрішніх справ - та її служби пильно спостерігали за найменшими проявами лібералізму й ігнорували підприємницькі організації при обговоренні актуальних питань внутрішнього життя імперії [2, с. 287]. Керівництво організацій промисловців постійно скаржилося на незначну присутність їх представників у законодавчих установах імперії - Державній думі та Державній раді. В статті "Хто ми?" один з гірничих підприємців М.Ф. фон Дітмар так оцінював несприятливе для них співвідношення політичних сил у Думі: "'Діючий виборчий закон створив аграрну більшість у Державній думі, й це відсовує на задній план питання промисловості, робить неможливим належне розуміння в законодавчих установах цих питань, а без такого розуміння немає місця творчій роботі, немає прогресу, немає життя" [2, с. 287].

Для задоволення власних вимог буржуазія намагалася збільшити власну участь в органах місцевого самоуправління. Реальний внесок в економіку країни був набагато більшим ніж участь підприємців в подібних організаціях. Таке становище аж ніяк не могло продовжувати влаштовувати підприємців і в подальшому. Про це свідчить, розпочате у кінці ХІХ ст., клопотання про збільшення числа гласних в земських зборах, що обираються другим виборчим зібранням. Це питання було порушено з'їздом, який припускав, що при більшій кількості гласних швидше можуть бути обрані їм представники від вуглепромисловців, які з причини відомого антагонізму гласними не обиралися, і тому не могли впливати на правильну оцінку становища і оподаткування гірничих підприємств. Видання, що належали підприємцям, детально коментували зміст Указу Миколи ІІ від 12 грудня 1904 р., особливо тих його параграфів, які суттєво відносились до промисловості (статті 2 і 4). Пункт другий цього указу певною мірою поширював представництво промисловців в установах місцевого самоврядування і тому привернув увагу керівників з'їздівської організації. М.С. Авдаков, М.Ф. фон Дітмар та їх колеги, небезпідставно вважали, що розширення представництва промисловців в земствах і міських управах збільшить можливість більш активного впливу на діяльність останніх. Промисловці Півдня вважали за необхідне ввести правило, за яким власники підприємств, які задовольняють вимоги повного земського цензу, повинні входити до числа волосних гласних без виборів, бо цілком можливою на той час була ситуація, коли на долю підприємця припадала величезна частина волосних зборів (1/3 загальної суми), а він, не потрапивши у гласні, не мав жодного впливу на волосне господарство [8, арк. 3]. Але і в подальшому ситуація з представництвом буржуазії у земствах не досягла рівня, який був би бажаним для промисловців. Про це М.Ф. фон Дітмар говорив у своїй промові - "Про волосне земство", проголошеній на засіданні Державної Ради 19 травня 1914 р. Він стверджував, що під час розгляду і створення законопроекту про волосне земство зовсім були знехтувані інтереси величезної групи населення, якою на той час були промисловці, і до того ж інтереси досить значні. З цього прикладу можна зробити висновок, наскільки великим було значення промисловості як джерела коштів. Але в той же час в управлінні нової земської одиниці промисловості місця не надавалося. Виборче право було так побудовано, що промисловість була віддалена від управління. Отже, тут спостерігалася очевидна несправедливість по відношенню до промисловості, яка і до цього була характерною для російського земства - високе оподаткування і в той же час відсторонення від участі в управлінні, котра переносилася і на цей законопроект. З'їздом гірничопромисловців Півдня Росії цей законопроект був визнаний надзвичайно важливим, але підприємці вважали за необхідне внести лише тільки деякі поправки, які б захищали б справедливі інтереси вітчизняної промисловості. Система тогочасного управляння була багато в чому не закінченою - вона здійснювалася тільки земськими, губернськими та уїзними установами, але широкі верстви населення не брали в ній участі.

В результаті соціально-політичних процесів початку ХХ сторіччя відбуваються певні зміни у настроях промислової буржуазії. В умовах наступу радикальних сил і непослідовної реформаторської політики уряду діловий світ намагався знайти власне місце у суспільно-політичному житті країни. Біржові товариства, промислові з'їзди, так називані “дорадчі контори” та інші організації капіталу заговорили мовою європейського лібералізму. Поступово приходило розуміння того, що конституційна держава не тільки не суперечить інтересам капіталу, але, навпаки, стала б найбільш повним і безпосереднім їхнім вираженням. Розвиток капіталістичних відносин породжував необхідність у такому цивільному правопорядку, що полегшував би рухливість товарів, у тому числі і головного товару - робочої сили. Для того щоб ринок стабільно функціонував необхідні чіткі закони. За виконанням законів, щоб вони не залишався порожнім звуком, повинен був наглядати незалежний суд. Таким чином, на ґрунті елементарних потреб купівлі-продажу, наймання робочої сили, боротьби за розширення внутрішнього ринку торгово-промисловий капітал неминуче приходить на відомій стадії свого розвитку до програми ліберального громадянського порядку. Свобода пересування, знищення станових обмежень, рівноправність, рівність перед судом, гласність - усі ці умови громадянського побуту стають у такій же мері необхідні капіталу, як залізниця чи установи кредитування. Перш ніж підійти до питання про форми державної влади, буржуазно-капіталістичний лібералізм природно висуває програму реформ громадянського правопорядку. Подальша законодавча діяльність і, з іншого боку, адміністративна практика самодержавної бюрократії, часто не відповідали одна одній. Ця боротьба абсолютизму за самозбереження, ставала все більш ворожою корінним потребам товарного виробництва і товарного обміну, і саме тому неминуче провокувала виникнення капіталістичної опозиції. У випадку хоча б часткової відповідності державної практики до ліберальної програми цивільних відносин, торгово-промислова буржуазія була б надовго задоволена.

Але самодержавний лад, тобто ієрархічне панування безвідповідальної бюрократії, не міг співіснувати із законністю, гласністю, незалежністю суду і цивільною рівноправністю. Саме тому капіталістична опозиція, виходячи з програми цивільної рівноправності й аж ніяк не відходячи від власних класових інтересів, повинна була перейти до активних вимоги тотального реформування. Загалом, як видно, вже до 1914 року підприємці усвідомили необхідність приймати безпосередню участь у всіх сферах політичного життя країни.

Південна група промисловців відрізнялася від інших груп у вираженні та досягненні власних економічних, соціальних та суспільно-політичних вимог.

З одного боку, ці підприємці відрізнялася своєю активністю та прогресивними для того часу ідеями прагнення до демократичних норм життя суспільства (почасти через високу присутність іноземного елементу у складі буржуазії), а з іншого в силу великої залежності від держави (промисловість, що виникала потребувала державної підтримки та захисту) та досить неоднорідної структури (походження промисловців було найрізноманітніше) не завжди адекватно та послідовно відстоювала власні інтереси.

Література

буржуазія південноукраїнський губернія капіталістичний

1. Крутіков В.В. Буржуазія України та економічна політика царизму в пореформений період / В.В. Крутіков. - Д.: Вид-во ДДУ, 1992. - 172 с.

2. Довжук І.В. Вугільно-металургійна промисловість Донбасу та України в кінці 80 - 90-х роках ХІХ століття / І.В. Довжук. - К. : Ін-т історії України НАН України, 1997. - Вип. ІІІ. - 32 с.

3. Реєнт О.П. Україна в імперську добу (ХІХ - початок ХХ ст.) / О.П. Реєнт. - К. : Ін-т історії України НАН України, 2003. - 340 с.

4. Фомин П.И. Горная и горнозаводская промышленность Юга России / П.И. Фомин. - Харьков-Пг: Тип. Б. Бенгис, 1921. - Т. 2.

5. Корогод Г.І. О.К. Алчевський - промисловець і меценат / Г. І. Корогод // Третя Сумська обласна наукова історико-краєзнавча конференція. - Суми, 1999.

6. Яворський М.І. Україна в епоху капіталізму. - Харків : Держ. видавництво України, 1924-1925. - Вип. 1-3.

7. ЦДІА. - Ф. 2161. - Оп. 1. - Спр. 13.

8. Дитмар Н.Ф. “О волостном земстве” // Горнозаводское дело. - 1914. - 31 мая.

Размещено на Allbest.ru