Утворення та розвиток Галицько-Волинської держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Утворення та розвиток галицько-волинської держави

1.1 Передумови створення та становлення галицько-волинської держави

1.2 Внутрішня та зовнішня політика князів праукраїнської держави

Розділ 2. Історичне значення галицько-волинської держави

2.1 Значення галицько-волинської держави для державотворчих українських традицій

2.2 Культурні надбання галицько-волинського періоду

Висновоки

Список використаної літератури

Вступ

галицький волинський державність утворення

Історія Галицько-Волинського князівства -- складова частина історії Русі періоду феодальної роздробленості, що була закономірним етапом розвитку країни. Феодальний спосіб виробництва при натуральному господарстві, слабості економічних зв'язків та відсутності національного ринку призвів до розподілу території Русі на окремі землі і князівства. Серед них були Галицьке і Волинське, які в кінці XII ст. об'єдналися у складі Галицько-Волинського князівства. В південно-західній частині Русі Галицько-Волинське князівство було безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, продовжувачем її традицій.

Досліджуваний період характеризується низкою важливих соціально-економічних явищ. Це насамперед зростання феодальної власності за рахунок розвитку сільського господарства шляхом поневолення мас селянства. Спостерігається також процес відокремлення ремесла від землеробства, зростання міст як осередків ремісничого населення та торговельного обміну, що охоплює широкі області. Загострюються соціальні відносини, розгортається боротьба поневолених трудящих мас проти експлуататорів. Характерною рисою цього періоду є боротьба князів проти боярства за зміцнення монархічної влади та за стійке об'єднання галицько-волинських земель в одне князівство. Таке «об'єднання більш значних областей у феодальні королівства» протидіяло процесові роздроблення Русі і було, без сумніву, прогресивним явищем. Велике значення мала також боротьба за єдність дій руських князівств, за їх єднання для відсічі агресії іноземних феодалів. [1;335]

Дослідження історії Галицько-Волинської держави, як й історичні дослідження на історичному факультеті загалом, відображають два основні періоди його історії: радянський і період української незалежності, а в межах цих періодів - основні тенденції розвитку української історіографії. Вони визначалися як організаційною структурою історичної науки, так і історичною політикою, коли цілі періоди історії і напрями історичних досліджень визнавалися неактуальними і фактично не розвивалися. Неактуальною для радянської історіографії виявилася, зокрема, історія Галицько-Волинського князівства, яке продовжило розвиток державотворчої традиції на українських землях в епоху середньовіччя після розпаду Київської Русі і є невід'ємною сторінкою історії України та історії української державності. Причиною такої неуваги була загальна схема історії СРСР (а, фактично, Росії). Дослідження історії Галицько-Волинської держави розпочалися на історичному факультеті зі студій над історією середньовічного Львова. Їх започаткували випускники історичного факультету Іван Крип'якевич і Ярослав Кісь. У 1945 р. І. Крип'якевич видав довідник про Львів і статтю “Старий Львів” [2;123]. Окрім окремих питань історії середньовічного Львова, інші аспекти історії Галицько-Волинського князівства на історичному факультеті тривалий час не вивчалися. Більш систематичного характеру студії з історії Галицько-Волинського князівства набувають тільки від 1990-х років. У цей період починаються дослідження питань етнічної та етнополітичної історії Галицької і Волинської земель, які базуються на археологічних джерелах, зібраних під час археологічних експедицій науковців факультету. Так, Микола Пелещишин, підсумовуючи зібраний археологічний матеріал, зробив спробу реконструкції етнокультурної історії Північного Прикарпаття у стародавні часи та в період раннього середньовіччя. Особливу увагу він приділив проблемам етногенезу слов'ян і етнополітичним процесам у регіоні в добу Київської Русі та Галицько-Волинського князівства[3;76]. Зовнішньоекономічні зв'язки Галицької і Волинської земель у Х - першій половині ХІV ст. стали предметом дисертаційного дослідження аспіранта факультету Андрія Копитка. Внаслідок проведених досліджень було зроблено обґрунтовані і підкріплені великим фактичним матеріалом висновки про провідну роль Галицької і Волинської земель у русько-візантійській торгівлі ХІІ - першої половини ХІV ст., про масове використання населенням цих земель візантійських імпортних товарів, таких як амфорна тара і вироби зі скла, про розвинуту інфраструктуру русько-візантійської торгівлі, зокрема мережу торговельних шляхів і митниць [4;26]. У 1990 - 2000-х роках історики факультету досліджували також джерелознавчі та історіографічні аспекти зовнішньоекономічних зв'язків Галицько-Волинського князівства . Ґрунтовні архівні студії В. Александровича започаткували вивчення історії українського мистецтва, передусім оригінальної малярської традиції в Галицькій і Волинській землях [5;51].Дослідження широкого спектру дискусійних проблем етнополітичної передісторії та історії Галицько-Волинської держави розпочалося з приходом у 2002 р. на факультет Леонтія Войтовича. Його численні публікації з цієї тематики підсумовані у збірнику статей “Галицькі етюди” і трьох монографіях, присвячених галицько-волинським правителям Данилу Романовичу і Леву Даниловичу. Цікавими є численні екскурси Л. Войтовича в генеалогію династії Романовичів. Сюжети досліджень Л. Войтовича, присвячених Галицько-Волинському князівству, не вичерпуються названими темами. Серед історичних персонажів епохи він приділяє також увагу постатям князя Юрія Львовича , королеви Марії Львівни , висвітлює питання зовнішньої і внутрішньої політики галицько-волинських правителів. Дослідження з історії Галицько-Волинської держави, проведені істориками університету в останні десятиріччя, формують новий погляд на історію українського і східноєвропейського середньовіччя, зокрема, на розвиток державотворчих процесів в регіоні. Вони переконливо показують, що, починаючи з другої половини ХІІ ст., центр політичного життя, політичних і економічних зв'язків руських земель з Європою змістився з Наддніпрянщини до Галицько-Волинської держави[6;35-48].

Актуальність цієї теми для нашого сьогодення базується на необхідності обізнаності кожного свідомого громадянина держави Україна в її давній історії, джерелах і витоках тих, чи інших суспільно-політичних процесів, що відбувалися на території нашої Батьківщини протягом минулого тисячоліття і державно-правових відносин, що їх супроводжували. Адже історія Галицько-Волинського князівства доводить нам, що об'єднання в скрутний час це єдиний вихід, а це в наш час є доволі близькою темою.

Галицько-Волинське князівство відігравало важливу роль не тільки в історії України, але й впливало на розвиток інших європейських держав. Не дарма воно славилося своїми могутніми правителями.

Метою моєї курсової роботи є поглиблене вивчення історії Галицько-Волинської держави в аспекті формування державності, державного устрою, правових відносин як в самій державі так і відносин з іншими державами того часу та дослідження культурної спадщини галицько-волинського періоду.

Задачами дослідження є: розглянути загально-історичний огляд передумов утворення Галицько-Волинського князівства, розгляд державного та суспільного ладу, внутрішньої та зовнішньої політики.

Відповідно до визначених завдань, використано такі методи дослідження: теоретичні: аналіз наукової, історично-педагогічної, методичної літератури для порівняння, зіставлення, узагальнення одержаної інформації з метою визначення основних ідей і понять з досліджуваної теми.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел.

Об'єктом дослідження є Галицько-Волинського князівство, предметом розгляду є його створення та наслідки існування, державний та суспільно-політичний устрій.

Територіальні межі охоплюють досить велику територію. Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицька, Перемишська, Звенигородська, Теребовльська, Володимирська, Луцька, Белзька, Холмська та Берестейська землі, Пониззя (пізніше Поділля) а також територія між Східними Карпатами, Дністром і Дунаєм --Шипинська та Берладська , на яких згодом виникло Молдовське князівство.

Хронологічні рамки моєї курсової роботи охоплюють з 1199 року заснуванням Галицько-Волинського князівства по 1349 рік завоюванням його Польшею.

Розділ 1. Утворення та розвиток галицько-волинської держави

1.1 Передумови створення та становлення Галицько-Волинської держави

У період феодальної роздробленості Русі другої половини ХІІ-ХІІІ ст. її південно-західні землі, що склали у подальшому територію сучасної України, перебували у складі переважно чотирьох головних князівств: Київського, Переяславського, Чернігівського, Галицького та Волинського. Закарпатська Русь ще з середини ХІ ст. була загарбана угорськими феодалами і возз'єдналася з іншими українськими землями лише у 1945 р. Київ, хоч і залишався великим містом, центром князівства, але повністю втратив значення столиці Русі і часто переходив з рук до рук.

Переяславське князівство не мало повної політичної самостійності, було нерозривно зв'язане з Київським князівством. Важливу роль у політичному житті українських земель відігравало Чернігівське князівство. Тяжіючи за економічними і етнополітичними інтересами до Центральної України, воно виступало своєрідним буфером між нею та Північно-Східною Руссю. Але князівські міжусобиці та ворожа навала призвели до розпаду Чернігівського князівства на багато уділів. Дроблення чернігово-сіверських земель зробило колишній етнополітичний центр українських земель вразливим з боку північного сходу та степу. Відсутність надійних оборонних рубежів при одночасній активізації агресії північно-східних князівств і кочівників унеможливлювали виконання цими землями ролі консолідуючого центру української народності, що формувалася[7;239].

Поступово таку роль почав перебирати на себе південно-західний регіон, досить віддалений від основних трас нападів кочівників, захищений від ворогів Карпатськими горами та лісами, розташований на схрещенні важливих торговельних шляхів між Сходом і Заходом.

Ще в 1097 р. Галицька земля фактично відокремилася від Києва, а її князі Василько, Володар і Рюрик Ростиславичі (правнуки Ярослава Мудрого) протягом 25-ти наступних років зміцнили незалежне становище Галичини. Найвищої могутністі вона досягла за князюванням Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.). Він придушив опір місцевих бояр та зайняв придунайські землі. Територія Галицького князівства охоплювала північно-східні схили Карпатських гір, верхів'я Дністра, Пруту, Серету, доходила до Чорного моря.

Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно в окремі періоди своєї історії перетворювалось у своєрідну федерацію менших удільних князівств. Після смерті в 1170 р. Мстислава Ізяславича Волинь була поділена між його синами: Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі. Лише наполегливою об'єднавчою політикою Романа Мстиславича було -забезпечено єдність Волинської землі[8;676].

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часу правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батька оспіваної у „Слові о полку Ігоревім" Ярославни. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією.

По смерті Ярослава Осмомисла в Галичині спалахнула жорстока боротьба за престол, причому вже в цей час знову заявили про свою виняткову політичну силу галицькі бояри. Вони були найбільш свавільними, багатими й могутніми на всіх руських землях. На відміну від бояр в інших князівствах, які здебільшого походили з княжої дружини, галицька аристократія розвинулася насамперед із місцевої племінної знаті. І свої маєтки вона дістала не від князя, як це водилося, а узурпувавши общинні землі. Прийшовши сюди, вже перші Рюриковичі наштовхнулися на аристократію, що добре вкорінилася й була готова обстоювати власні інтереси. Скориставшись з внутрішніх чвар у Галичині, угорський король Бела ІІІ захопив Галич і посадив у ньому свого сина Андрія. Хоч галичани незабаром і вигнали угорців, але галицьке князівство наприкінці ХІІ ст. почало занепадати, втрачати єдність, а з нею й силу[9;423].

Волинський князь Роман Мстиславович у 1199 р. захопивши Галич, приєднав нові володіння до своїх Волинських. Таким чином відбулося об'єднання Галицького і Волинського князівств у єдину Галицько-Волинську державу. Це об'єднання було подією великої історичної ваги, оскільки постало князівство, яке стало претендувати на центр об'єднання земель Південно-Західної Русі, тобто українських земель.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинського князівства сприяло вдале географічне положення. Воно розташувалося на перехресті важливих торговельних шляхів і було важкодоступним для набігів кочовиків. Віддаленість від Києва послаблювала залежність від центральної влади. До того ж, ставши єдиним князівством, Галичина і Волинь змогли об'єднати свої сили для боротьби з агресією сусідніх Польщі та Угорщини, а пізніше монгольської навали і наступу хрестоносців. На піднесення Галицько-Волинського князівства також впливала енергійна політика князів Романа Мстиславича і Данила Романовича (Галицького), а існування багатих родовищ солі, родючих земель, розвинутого ремесла сприяло розвитку торгівлі та економічному зростанню цих земель.

Отже, очолюване Романом Мстиславичем Галицько-Волинське князівство стало важливим явищем в історії вітчизняного державотворення. Воно об'єднало майже всі українські землі (крім Чернігівщини) і на відміну від Київської Русі розвивалося на єдиній етнічно-українській основі[10;324].

1.2 Внутрішня та зовнішня політика князів праукраїнської держави

Спадкоємцями Романа були два малолітні сини, Данило і Василько; їх опікункою і регенткою була Романова вдова - Анна. У справи Галицько-Волинської держави почали втручатися сусідні держави, Угорщина й Польща,так настав період сорокарічної громадянської війни (1205--1245рр.).

У 1211 р. галицькі бояри під час однієї з усобиць виганяють княгиню Анну Романову з синами з Галича, а самі правлять від імені малолітнього князя Данила Романовича. Княгиня Анна Романова разом з синами Данилом і Васильком перебували у вигнанні в Угорщині. Згодом Данило Галицький повернувся на рідні землі і почав інтенсивно проводити внутрішню політику у своїй державі. У 1223 р. князь Данило Галицький збудував місто Холм, нову столицю держави, і перевів туди єпископат. Разом з іншими руськими князями Данило Галицький брав участь у битві з монголами на Калці. А вже в 1238 році Данило здобув галицький престол. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів під Дорогичином[11;437].

У 1239 р. Данило Галицький оволодів Волинню, Києвом, посадив у Києві свого намісника воєводу Дмитра, став великим князем Київським.

Проте поширити свою владу на всю Галичину він зміг після перемоги в битві під Ярославом на річці Сян у 1245 р. над об'єднаним польсько-угорським військом та галицькими боярами. У цій битві Данило отримав блискучу перемогу. Галицько-Волинський князь підтвердив свою славу хороброго воїна й мудрого полководця.

Ця перемога мала велике історичне значення. По-перше, вона надовго зупинила aгpeсію Угорського Королівства на північ від Карпат; по-друге,

піднесла міжнародний авторитет Галицько-Волинської держави. Після цього угорський король змушений був налагодити дружні стосунки з Данилом i навіть одружив свою дочку із сином Данила Левом. На честь цього шлюбу Данило заснував Львів. По-третє, влада Данила була поширена на всю Галичину. Велич Галицько-Волинської держави була відновлена[12;68].

Розвиток Галицько-Волинської держави був дуже швидким та міцним, так як його князь Данило Романович, повернувшись із Польщі додому після відходу монголо-татарських полчищ, заходився відроджувати державу. Відбудовувались зруйновані міста й села. Галицько-Волинська земля поступово піднімалася з руїн. Одночасно князь повів непримиренну боротьбу з боярською опозицією, яка знову почала виявляти спротив. У боротьбі проти великих бояр спирався на міщан, селян, дрібних і середніх бояр, духовенство. Внутрішня політика Данила Галицького була направленна на встановлення сильної князівської влади та укріплення його авторитету. Також він досить продумано створив центральний апарат управління з вірних собі людей, постійно вдосконалював його, спираючись на досвід інших країн, що допомогло йому зміцнити свою державу. Його політика була направленна на відновлення міст та створення культурних центрів, він відав наказ побудував оборонні споруди, церкви. Збудував чимало міст, у тому числі Львів (1256 p.). Провів глибокі реформи в усіх галузях житгя. Було створено необхідні умови для розвитку сільського господарства, ремесел, промислів, торгівлі. Запрошував ремісників і купців з інших країн, сприяв розвиткові внутрішньої та зовнішньої торгівлі, соляних промислів. Досить великої уваги він придавав зміцненю своїх земель, в свою чергу він зміцнив західні кордони князівства. Саме йогу вдалося об'єднати під своєю владою всі українські князівства, крім Чернігівського і Сіверського[13;79].

Посилення держави не відповідало інтересам Золотої Орди. Щоб розчленувати її на окремі уділи, хан Батий восени 1245 р. наказав Данилові Галицькому: "Віддай Галичі" Змушений відвідати столицю Золотої Орди, Данило Романович ціною всіляких принижень і визнанням васальної залежності від хана утримав за собою князівський стіл. Це дозволило йому почати підготовку до визволення українських земель від поневолювачів. Для зміцнення міжнародного авторитету держави князь створив Галицьку митрополію, призначив її митрополитом Кирила -- і відправив його на затвердження в Нікею.

Разом з тим він уклав проти Золотої Орди союз із своїм зятем, князем володимиро-суздальським, а також польськими, литовськими князями та угорським королем. Заради своєї мети галицько-волинський князь пішов на зближення з римською курією. Але після розгрому в 1262 р. ординцями володимиро-суздальського князя Галицько-Волинська держава залишилася фактично віч-на-віч з наймогутнішим у світі супротивником. Це знову змусило князя відновити зв'язки з римською курією й навіть коронуватися у 1253 р. Проте, переконавшись у нездатності Риму організувати хрестовий похід проти Золотої Орди, Данило Галицький припинив з нею стосунки. Тим самим він зняв конфесійну напругу в державі й заручився підтримкою безкомпромісно налаштованого православного духовенства, яке володіло умами селянства, міщанства й більшості бояр[14;3-15].

Данило Галицький укріплював свої володіння, заснував на честь старшого сина Лева м. Львів, роль якого швидко зростала, а столицю переніс з ненадійного Галича до неприступного Холма. Одночасно відбувалася реорганізація війська. Ударною силою в ньому стала важкоозброєна князівська кінна дружина, а також селянське й міщанське ополчення. Проти них не могли встояти ні легка татарська кіннота, ні розбещена бездіяльністю європейська дружинна знать. Почалося визволення Галичини й Волині від нечисленних татарських загонів і колабораціоністів з деяких місцевих феодалів. Спільно галичани й волиняни в 1252 р. вигнали татарську орду хана Куремси з пониззя за Дністер. Протягом 1254--1255 рр, дружини Данила й Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили землі вздовж Бугу, Случі й Тетерева. Галицько-Волинська держава на кілька років здобула незалежність від Золотої Орди. Але в 1259 р. на кордонах Волині з'явилося об'єднане татарське військо, послане великим ханом для упокорення повсталих народів. Щоб вберегти своє дітище від розгрому, Данило Галицький був змушений виконати наказ воєначальників про знищення міських укріплень. Галичина й Волинь знову виявилися беззахисними перед загарбниками, а сам князь мусив підтвердити васальну залежність від Золотої Орди й направити свою дружину на допомогу татарам у їхньому поході проти Польщі та Литви.

Невдача не зламала літнього князя. Він зробив нову спробу створити антитатарську коаліцію з кількома європейськими державами. Але дружні взаємини з Угорщиною, Чехією та Польщею так і не переросли у дієвий союз європейських країн проти спільного ворога. До того, ж проти Данила Галицького виступили ті сили краю, які за підтримки Литовської держави князя Міндовга (1216--1268) почали визволяти Україну від татарських завойовників і угодовців. Спираючись на підтримку татар, Данило Романович відновив свою владу над Новгородецьким, Слонімським і Вовкомийським князівствами[15;85-93].

Розглядаючи зовнішню політику Галицько-Волинської держави у особі Данила Галицького можна зазначити декілька основних моментів, які я згадувала вище у своїй роботі. Та зазначити що, найголовнішим зовнішньополітичним завданням Данила Галицького стало звільнення його держави з-під залежності від Золотої Орди. Вона, щоправда, мала менш тяжкий, ніж на Північному Сході Русі, характер: внаслідок поїздки до Бату в 1246 p. Данило отримав від хана підтвердження прав на все своє князівство, проте мусів визнати себе "мирником" - молодшим союзником, васалом хана. Пошуки спільників у боротьбі проти Орди відбувалися як на Заході, так і на Сході (молодший брат Олександра Невського Андрій Ярославич - великий князь Володимиро-Суздальський одружився на доньці Данила).

Багато надій покладалося Данилом Галицьким на Папу римського Інокентія ІV, з легатом котрого - Плано да Карпіні - князь зустрівся в березні 1246 p., повертаючись із Сарай-Бату. Перед тим, у грудні 1245 року легат мав побачення у Кракові з братом Данила Романовича Васильком, далі дістався Галича і прочитав перед руськими єпископами та Васильком папську буллу із закликом перейти до католицької церкви, але відповіді не одержав, бо рішення залежало від Данила, що перебував тоді в Орді. В своїй спробі організувати оборону християнства від татарської небезпеки Папа римський розраховував опертися на країни, яким вона безпосередньо загрожувала: Угорщину, Чехію, Сербію, Польщу, Литву та Галицько-Волинське князівство.

Між Данилом та Інокентієм ІV зав'язалося жваве листування, так, лише 3 травня 1246 курія надіслала аж 7 листів князеві. Папа заявляв, що приймає Данила Галицького в "протекцію Святого Петра", обіцяв допомогу, але найголовнішого, на що сподівався галицько-волинський правитель, - організувати хрестовий похід проти татар - Папа не зміг. Обурений цим, Данило у 1248 р. перервав переговори, вони відновилися лише у 1252 р., коли до рубежів Галицько-Волинського князівства наближалась монголо-татарська орда Куремси, що мала завдання приборкати князя. Через рік до Холма прибуло папське посольство на чолі з легатом Опізо, котрий оголосив папську буллу про заклик володарів країн Центральної Європи до хрестового походу проти татар. Опізо обіцяв Данилові дійову допомогу папського престолу.

Мабуть, під впливом папських обіцянок і з намови союзних польських князів Данило прийняв королівський вінець у Дорогичині у жовтні-листопаді 1253. Галицько-Волинський літопис свідчить, що князь пішов на коронацію з великою нехіттю і невірою в папські обіцянки. Так воно і сталося: хрестовий похід не відбувся, після чого, у 1257 р. стосунки між Галичем і Ліоном остаточно перервалися[16;105].

Натомість, коли у 1246 р. у війні з угорцями раптово помер австрійський герцог Фрідріх ІІ Бабенберг, який не залишив спадкоємців, і Австрію захопив майбутній чеський король Пржемисл ІІ Оттокар (1253-1278 рр.), Данило пристав на пропозицію Бели ІV та Інокентія ІV одружити свого сина Романа з племінницею померлого Гертрудою. Шлюб було укладено 1252 p. під Віднем, але угорські й польські союзники слабо підтримали Романа Даниловича у боротьбі з чеським королем, і наприкінці 1253 p. він. мусив тікати до батька. Після тривалих воєн з 1282 p. в Австрії укріпилася династія Габсбургів. Варто згадати ще про один династичний шлюб того часу: Данилової доньки Софії з графом Тюрингії Шварцбургом, їхній син додав до свого прізвища слово "ройсен", і після цього так називалася велика провінція Тюрінгії.

Складні зв'язки встановилися у Данила з польськими князями: після смерті 1227 р. Лєшка Білого почалися міжусобні війни, в яких Данило підтримував брата останнього Конрада І Мазовецького та його синів, у 1243 p. він навіть заволодів Любліном. Після ж смерті Конрада у 1247 р. галицько-волинський король підтримував добрі зв'язки з обома лініями польських князів - краківською та мазовецькою, скріплені шлюбом його доньки Предслави із сином Конрада І - Земовитом І Мазовецьким (1248-1262 рр.).

Тим часом у Данила Галицького з'явився новий ворог - на півночі - Литва. Спершу між обома державами підтримувалися мирні стосунки, у 1252 p., після смерті першої дружини, Данило навіть оженився з племінницею великого князя литовського Міндовга. Однак стрімке зростання могутності останнього викликало почуття небезпеки у галицько-волинського короля і примусило його в союзі з тевтонськими лицарями оголосити війну Литві. Вона закінчилася у 1254 p. одруженням молодшого сина Данила Шварна з донькою Міндовга і передачею Романові, що саме повернувся з Австрії, Чорної Русі з центром у Новогрудку. Держава Данила Галицького поширилася далеко на північ, аж до басейну Німану й Нарева, а Шварно у 1263-1269 pp. був великим литовським князем (у 1263-1267 рр. як співправитель Войшелка Міндовговича). Литовська політика була найбільш вдалою зовнішньополітичною акцією Данила Галицького. [17;91].

Протягом 50-х pp. ХІІІ ст. Данило Галицький неодноразово воював з татарами й до 1259 p. постійно одержував над ними перемоги. Лише коли в Сараї вирішили надіслати проти непокірного короля величезну орду найдосвідченішого татарського полководця Бурундая, Данило не зміг вчинити йому опір і змирився з необхідністю поновити залежність від Орди. Та все ж таки економічна та військова міць н незалежна зовнішня політика Галицько-Волинської держави була збережена.

Пріоритетні напрямки зовнішньополітичної діяльності Данила Галицького до кін. 1-ї чверті ХІV ст. більш-менш успішно поглиблювалися його нащадками.

Отже, в історії Галицько-Волинського князівства князь Данило займав особливе місце. Його історичною заслугою було об'єднання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз'єднаних після смерті Романа. Виконуючи це завдання, Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади великих бояр. З'єднавши територію Галичини і Волині в одне князівство, Данило сприяв його економічному розвитку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здійснити свою найголовнішу мету -- визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинська держава знову підвелася із занепаду і набрала нової сили.

Розділ 2. Історичне значення галицько-волинської держави

2.1 Значення Галицько-Волинської держави для державотворчих українських традицій

Сьогодні, коли український народ будує свою новітню державність, велике значення має знання та використання державотворчого досвіду минулого, зокрема державотворчих традицій Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, які були великими державами середньовічної Європи і відіграли велику роль у формуванні української нації. В історії українського державотворення Галицько-Волинська держава відіграла надзвичайно важливу роль. Вона стала спадкоємицею державотворчих національно - культурних традицій України - Русі (Київська Русь) і новим політичним, економічним та культурним центром після занепаду Києва, сприяла консолідації східнослов'янського етносу та усвідомленню його самобутності. Це дало підставу історикові І. Лисяку-Рудницькому назвати Галицько-Волинське князівство « суто українською державою». Завдяки їй, українські землі було збережено від окупації з боку Польщі; південне і східне слов'янство - від завоювання та асиміляції. Ще довгий час Галицько-Волинська держава являла собою східнослов'янську державність на міжнародній арені.

Галицько-Волинська держава ХІІ-ХІ сVт. залишила яскравий слід в українській історії. І перш за все тим, що наочно було засвідчено державотворчі генетичні потенції і спроможність східнослов'янського етносу, який ще в добу князювання Київської Русі почав створювати свою власну державу з центром у Холмі, що і продовжило історію українського державотворення[18;7]. Подальший розвиток цієї феодальної середньовічної держави, розбудова і входження в міждержавну європейську спільність. Ця друга держава за суттю і самобутністю була виразно слов'янською. Усе це свідчило про державну дієздатність східних слов'ян і результативність їх зусиль у цій царині. І хоча східні слов'яни дещо пізніше створили свою державу, аніж, скажімо, греки-еліни чи римляни, чи деякі інші європейці, втім вони не випали із загальноєвропейського державотворчого історичного процесу, адже Галицько-Волинська держава постала на карті світу як середньовічна держава, яка не відрізняласьвід інших політично сильних утворень. Протягом тривалого часу Холм та Львів був центром східнослов'янської державності, господарства і культури. Галицько-Волинська держава була однією з найбільших держав середньовічної Європи, відігравала вагому роль у міжнародній політиці, впродовж тривалого часу стримувала полчища золотоординців, тим самим захищаючи Європу від їх навали, але ще й сприяла власне українському націотворенню. Традиції існування давньоруської державності гідно продовжувало Галицько-Волинське князівство, яке після розпаду Київської Русі було головним політичним центром українських земель аж до середини ХІV ст.

Отже, східнослов'янська історія державотворення в добу середньовіччя хронологічно охоплює ХІІ - ХІV століття. Саме в межах цього часу в силу внутрішніх процесів і потреб з'явилися та утвердилася нова могутня держава: Галицько-Волинське князівство, нажаль з падінням якого завершився етап українського державотворення, що тривав майже 200 років.

Створення таких держав - це прерогатива сильних і міцних етносів, спроможних, у тому числі і силою зброї, об'єднати навколо свого ядра інших та побудувати спочатку примітивні протодержави, а згодом і повноцінні за функціями, з атрибутами та інституціями влади держави. Згодом ( вже в кінці ХVІІІ ст. - на початку ХІХ ст. ) науковці назвали такі етноси державотворчими, або історичними націями. [19;396].

Втім, часто -густо останні інтегрували у свої держави й інші, переважно слабші етноси; завоювання, упокорення й обкладання податтю чужих земель було нормою й узвичаєним явищем довгі століття. Принагідно акцентовано зауважимо й таке: 1) ще на початку ХХ ст. частина науковців, а надто політиків, розглядали українців як не державотворчий етнос, а відтак і відмовляли йому у праві на свою суверенну державу. Проте вже історія праукраїнців доби України-Русі та Галицько-Волинської держави свідчить про незаперечне: вони були спроможні на державотворення, в процес якого, щоправда, втрутився і зовнішній чинник у вигляді войовничих народів.

2) попри те, що витоки держави Русі східнослов'янські, проте в ході розбудови цієї держави, її експансії на північ і особливо на Північний Схід у лоні її володінь, а отже і в зоні її впливів, опинилася велика армія інших етносів; і перш за все йдеться про угро-фінські племінні об'єднання (весь, мурома, мещера, мордва, комі, меря, угра, чудь і багато інших). Все це дає підстави вважати середньовічну державу Русь імперією.

Також можна говорити про те що, в українській історичній науці залишається проблема оцінки історичного значення Галицько-Волинського князівства у розвитку української державності. Представник державницької течії в українській історіографії Д. Дорошенко вважав Галицько-Волинське князівство другою українською державою після Київської Русі. [20;35].М. Грушевський вважав, що Галицько-Волинська держава була прямим і безпосереднім наступником Київської Русі.

Після смерті М. Грушевського не «помічали» історичної тяглості та зв'язку між князівствами Південно-Західної Русі і нинішньою Україною.

Говорячи про український характер того чи іншого державного утворення, варто мати на увазі, що формування українського етносу, як і будь-якого іншого, не було одномоментним актом. Це тривалий історичний процес. Тому слушним, на нашу думку, є висновок сучасного українського дослідника О. Головка, який вважає, що «існуючі до Галицько-Волинської держави державні утворення на Волині у Галичині та в Середньому Придніпров'ї були українськими, оскільки етноси, що їх утворювали, були ланками у ланцюзі етнічного розвитку української нації. З величезної держави-імперії, якою була Русь, виокремилися не тільки Волинь і Галичина, а й землі-князівста Середнього Подніпров'я» [21;52].

Як бачимо, ми маємо підстави розглядати Галицько-Волинське князівство як одну з давньоукраїнських держав у ланцюгу найбільших державних формувань української нації протягом століть її існування.

Чекає свого вирішення проблема впливу і значення Чернігово-Сіверських князівств на формування українського етносу і держави.

Очевидно, започатковані у Середньовічному Києві, Чернігові, Переяславі (в Руській землі) та продовжені і розвинуті у Галицько-Волинському князівстві давньоукраїнські культура, мова, господарські зв'язки між різними частинами українських земель становили ту матеріальну і духовну основу, на якій відродилась згодом Українська козацька держава. Фактично Галицько-Волинська держава на українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла об'єднати біля себе більшу частину української етнографічної теорії свого часу, фактично в половині XIV ст. перестала існувати. Але півтора століття її існування не проминули безслідно для дальшої долі українського народу. Отже, підводячи підсумки можна з впевненістю сказати, що саме Галицько-Волинська держава змогла гідно показати себе на міжнародній арені, це допомогло українському народові, в подальшому, показати що українська народність може і повинна об'єднуватися та об'єднувати навколо себе інших. Значення Галицько-Волинської держави важко переоцінити. На думку відомого українського історика С Томашівського, це була “перша чисто українська політична організація”, котра в періоди своєї могутності обіймала 9/10, а під кінець існування -- залюднених просторів України.

Також можна зазначити, що Галицько-Волинська держава, на відміну від багатоетнічної Київської, грунтувалася на єдиній українській основі, і дала поштовх та початок тому, що подальші українські державотворчі традиціх продовжились в тому ж дусі.

2.2 Культурні надбання галицько-волинського періоду

Культура Галицько-Волинського князівства є складовою частиною культури Русі. При тому вона відчутно відрізняється від культури інших земель, маючи власні самобутні риси та оригінальність. Навіть після монгольської навали впродовж століття Галицько-Волинська Русь не відставала у своєму культурному розвитку від сусідніх держав, а в ряді випадків стала батьківщиною творчих здобутків, що збагатили всю тогочасну східноєвропейську культуру. Культура Галицько-Волинського князівства була відкритою для впливів західної та східної культур, але при цьому не втрачала своєї східнослов'янської специфіки.

Великий вплив на культуру регіону мала православна церква, яка, попри політичні негаразди, зберігала основні культурні традиції. Культура Галицько-Волинського князівства стала однією зі складових частин формування української культури. Незважаючи на те, що риси культури галицьких і волинських земель мають відмінності, їхній розвиток відбувався одночасно, а процеси були тотожними. Це дає змогу вченим розглядати культуру Галицько-Волинської держави як цілісний феномен[22;131].

Розглядаючи літературну та літописну спадщину галицько-волинсько періоду, можна зазначити що, до нашого часу не збереглися пам'ятки світської літератури Галицько-Волинської держави, хоча їхнє існування безсумнівне. До таких творів деякі дослідники зараховують «Повість про осліплення Василька».

Літописання в Галицько-Волинському князівстві мало свої особливості. Одні дослідники вважають, що воно було продовженням традицій київських літописців, інші стверджують, що тут існувала зовсім інша традиція: написання окремих повістей, своєрідних світських житій князя, які згодом були об'єднані в єдиний твір. Найраннішою літописною пам'яткою краю є «Повість про осліплення Василька», написана 1097 р. невідомим автором. Найяскравішою пам'яткою літописання Галицько-Волинського князівства є «Галицько-Волинський літопис». Він був знайдений у 1809 р. російським істориком М. Карамзіним. Особливістю літопису є те, що він спочатку був літературним твором без поділу на роки. Хронологію в ньому проставили згодом переписувачі, але з великими помилками. Окрім художньої самобутності, він вирізняється своїм глибоким змістом. Літописці, яких, на думку вчених, було не менше п'яти, уміло передають риси тогочасної епохи, деталі неспокійного часу. Літопис складається з двох основних, різних за обсягом і характером частин: Літописця Данила Галицького (оповідає про події 1205--1258 рр.) і Волинського літопису (1258--1290 рр.). Літопис створений з окремих повістей, що були об'єднані пізнішими укладачами. Центральною частиною твору є життя князя Данила Галицького

Літопис дає широку картину подій і сусідніх земель: Угорщини, Польщі, Литви, інших руських князівств, Орди. Відомості літопису -- майже єдине джерело, яке дає змогу в основному відтворити події в Мазовецькому князівстві та Литві цього періоду [23;146].

Волинська частина літопису відзначається особливо високими літературними достоїнствами, емоційністю та ліризмом викладу. Тут багато уваги приділено розвитку культури на землях Галичини й Волині.

Ідейно літопис був спрямований проти боярського свавілля і прославляв руську зброю і Руську землю. Літопис також є цінним джерелом для вивчення давньоукраїнської мови, адже він містить багато характерних для неї слів, зворотів, прислів'їв.

Ще однією досить помітною ланкою вивчення культури Галицько-Волинської держави є її самобутся архітектура. Наявність мурованих будівель є вагомим свідченням розвитку того чи іншого регіону. Галицькі та Волинські міста багаті на муровані споруди: храми, князівські палаци, замки, укріплені двори бояр. Спочатку мурованими були лише храми і князівські палати.

У ХІІ--ХІІІ ст. сформувалися Волинська і Галицька архітектурні школи. На волинських будівничих відчутний вплив справила Київська школа, а галицькі архітектори використовували як традиції Київської Русі, так і надбання західноєвропейських майстрів.

Серед збережених часом монументальних споруд є Успенський собор у Володимирі-Волинському. Він збудований у 1160 р. київськими майстрами за наказом князя Мстислава Ізяславовича. Ця шестистопна однокупольна будівля має простий, але водночас величний вигляд.

Його сучасник -- Успенський собор у Галичі, збудований Ярославом Осмомислом (1157 р.),-- зберігся до нашого часу лише у вигляді руїн. Це був чотиристопний однокупольний храм, оточений галереями і прикрашений білокам'яною різьбою. Він є яскравим виразником галицької архітектурної школи, яка багато запозичувала з поширеного у Європі романського стилю.

У Галичі будували не з цегли, а з місцевого каменю, використовуючи різні породи алебастру і вапняку. На території міста археологи знайшли близько тридцяти кам'яних будівель. До особливостей галицької архітектури належить також спосіб облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, із рослинними та геометричними орнаментами [24;18].

На місці давнього Галича (тепер тут розташоване село Крилос) до нашого часу зберігся храм Св. Пантелеймона (ХІІ--ХІІІ ст.), який також є яскравим представником галицької архітектурної школи.

Про багатства й архітектурні особливості галицько-волинських храмів дає уявлення опис церкви Іоанна Златоуста в Холмі (ХІІІ ст.). У Галичі, Звенигородці, Луцьку та деяких інших містах археологи знайшли руїни князівських палаців. У ХІІІ ст. в Галицько-Волинському князівстві велося активне будівництво міст і фортець. Так, на Волині поряд із Холмом були збудовані укріплені міста Данилів, Кременець, Угровськ, у Галичині -- Ярослав, Сяник. Усі вони мали оборонні споруди, які не під силу було здолати навіть монголо-татарам із їхньою облоговою технікою.

Від кінця ХІІІ ст. на Волині під впливом західноєвропейської оборонної архітектури починається будівництво нового типу оборонних споруд -- муровані «башти-стовпи». На теперішній день збереглися такі башти в околицях міста Холм (село Стовп'є) та в місті Біла Вежа (колишній Кам'янець). Ці «стовпи» були баштами-донжонами. У ХІV ст. розгорнулося будівництво кам'яних замків, першим серед яких був замок у Луцьку, який почали зводити наприкінці ХІІІ ст.

Розглядаючи мистецьку спадщину галицько-волинського періоду можна сказати що, живопису належала провідна роль у мистецькій культурі Галицько-Волинського князівства. Вона представлена монументальним живописом (фресками) та іконами.

Фресковий живопис продовжував київські традиції. Ними були розписані головні храми Волині й Галича. Проте він не набув значного поширення -- з останньої чверті ХІІ ст. будуються храми, у яких не було фресок. До таких споруд, наприклад, належить собор у Луцьку.

У той же час фрески знаходять широке поширення в князівських палатах. Існують літописні свідчення, що ними були розмальовані палати Ярослава Осмомисла. Усі вони мали світські мотиви.

У ХІІІ -- на початку ХІV ст. на Волині ведеться інтенсивне храмове будівництво, що супроводжується відновленням традицій створення фресок, але ними вкривають лише вівтарну частину храмів.

Проте до нашого часу майже не збереглося значних фрагментів фресок, за винятком розпису Вірменського собору у Львові, які датуютьсяХІV--ХV ст.

Високий рівень монументального живопису часів Галицько-Волинського князівства засвідчує те, що в ХІV--ХV ст. майстри виконували монументальні розписи в Польщі, які збереглися в Сандомирі (30-ті рр. ХІІІ ст.), Кракові -- каплиця Св. Хреста на Вавелі (1470 р.), Вислиці -- костьол (ХІV ст.). Фрески замкової капели в Любліні на замовлення короля Яґайла виконувала група живописців, яку очолював майстер Андрій із Волині.

При оформленні храмів на Галичині та Волині акцент робився на іконах, які утворювали цілі ансамблі. [25;79].

Попервах храми прикрашалися двома великими за розмірами іконами, що нагадували фресковий розпис. Згодом їхня кількість збільшується. Утворюється іконостас -- особлива перегородка, що закриває вівтарну частину і складається з кількох рядів ікон.

Ікони, що поширювалися в Галичині та Волині, мали візантійське чи київське походження. Згодом на Волині та Галичині постали власні школи іконопису. Його розквіт припадає на другу половину ХІІІ--ХІV ст. Особливістю іконопису цього періоду є те, що він розвивався без жорсткого контролю з боку церкви чи влади. Митці, відповідно, намагалися відшукати вираження сюжету, іноді порушуючи канони. Зображення на іконах мають легку об'ємність, чим суттєво різняться від візантійських зразків.

До найкращих зразків галицько-волинського живопису цього періоду належить чудодійна ікона Волинської Богоматері («Богородиця Одигітрія» з Покровської церкви в Луцьку, початок ХІV ст.). Вона вражає глядача особливою суворістю образів Богоматері і малого Ісуса, якої не було в іконах попереднього періоду. Свідченням проникнення елементів народного мистецтва є сорочка Ісуса, прикрашена вишитими квіточками.

Ще одним шедевром іконопису того часу є шанована в Польщі Ченстохівська ікона Богоматері (ХІV ст.), що була написана в Галичині.

У Львівському музеї українського мистецтва зберігається одна з перлин галицького іконопису «Юрій Змієборець» із села Станилі поблизу Дрогобича. Її автор був талановитим майстром композиції та колориту, що зміг поєднати відчуття загальної гармонійної врівноваженості з ритмічним рухом, а форму -- із кольором.

Відомі й інші пам'ятки галицького живопису ХІV ст., яким притаманні висока майстерність живописців, виразна індивідуальність, поєднання візантійських традицій, давньоруської спадщини й струменя місцевого народного мистецтва. Надзвичайно популярними були ікони із зображенням Св. Миколая та святих мучеників Дмитрія, Фрола і Лавра, Бориса та Гліба.

Ще одним видом мистецтва, який набув поширення в Галицько-Волинському князівстві, була скульптура. Даний вид мистецтва розвивався у формі рельєфу, яким прикрашалися храми. Яскравим зразком скульптури тієї доби є шиферний рельєф ХІІІ ст., який зображує Св. Дмитрія. Зараз він зберігається в Кам'янець-Подільському музеї. Під час розкопок руїн Успенського собору в Галичі було знайдено рельєфне зображення дракона, із пащі якого виростає пишна гілка. Багато прикрашені рельєфами також церкви Св. Пантелеймона в Галичі та Іоанна Златоуста в Холмі. Їхнім творцем був «великий хитрець Авдій». Це перше ім'я майстра скульптури, яке знає історія українського мистецтва.

Мистецтво Галицько-Волинського князівства представлене також і книжною мініатюрою, розквіт якої припадає на ХІІІ ст. Нечисленні збережені мініатюри рукописів належать виключно до високопрофесійних зразків. Найдавнішим ілюстрованим рукописом галицько-волинської традиції, що зберігся до нашого часу, є Добрилове Євангеліє (1164 р.), у якому містяться чотири мініатюри євангелістів та тлі обладнання книгописної майстерні[26;41].

Архієрейський Служебник із Перемишля (початок ХІІІ ст.) прикрашений трьома мініатюрами (збереглися дві) святих Василія Великого, Іоанна Златоуста та Григорія Богослова. Як і попередні мініатюри, ці образи є видовженими, з малими головами -- відповідно до канонів візантійського мистецтва.

Значна частина мініатюр ХІІІ ст. є копіями фресок храмів, із яких походили рукописні книги.

Виразно виділяються мініатюри Євангелія ХІІІ ст. (невідоме походження). Вони багато декоровані промальованими дрібними деталями. Але переважна більшість збережених рукописів мають значно скромніше оздоблення у вигляді заставок, кінцівок, ініціалів, організації аркушів, орнаментації.

На території Галицько-Волинського князівства археологи виявили багато скарбів з усілякими ювелірними прикрасами. Найчастіше знаходять сережки, колти, привіски, браслети-наручі, підвіски. Ці знахідки свідчать про високий рівень галицько-волинських ювелірів, які добре знали різні технічні прийоми: лиття, кування, чеканку, позолоту, інкрустацію тощо.

Отже, культура Галицько-Волинського князівства мала значні здобутки. Вона залишила по собі зразки, які вражають своєю майстерністю й досконалістю. Будучи складовою культури Русі, вона мала значні відмінності, які були спричинені місцевими умовами й культурними впливами сусідів. На заході Галицько-Волинська держава була форпостом східнословянської духовності. Різні сфери її культури, зокрема такі як освіта, мистецтво, література розвивалися під впливом західної і східної культур. Через такі культурні центри, як Володимир, Холм, Галич, Львів культурні впливи давньоруських земель надходили до східних словян в Угорщину і держави Центральної Європи. У той же час Галицько-Волинські землі зазнавали істотних культурних впливів своїх західних сусідів. Але основа культури Галицько-Волинського князівства була українська, спільна з іншими князівствами Стародавньої Русі.

Висновки

Одним з найбільш потужних князівств після Київської Русі було Галицько-Волинське князівство. Воно стало безпосереднім спадкоємцем Русі. Після занепаду Києва саме туди переміщується центр економічного і політичного життя південно-західної гілки східних словян. Його піднесенню сприяло географічне положення (далеко від кочовиків і влади Київських князів, важливі торгові шляхи), необхідність спільної боротьби проти польських і угорських зазіхань, об'єднавча політика Романа Мстиславича і Данила Галицького.

Проіснувало воно до 1340 p. Державний лад Галицько-волинської землі, хоча й мав ряд своєрідних рис, обумовлених особливостями її соціально-економічного і політичного розвитку, все ж у головному був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицько-волинська земля, навіть, перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберегла риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна влада. Князь міг приймати законодавчі акти. Великі князі здійснювали поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.

За часів розквіту Галицько-Волинська держава об'єднувала понад 90% українських земель. Зберігши державно-правові традиції Давньоруської держави, утворення розвивалося під політичним впливом суспільних відносин, властивих середньовічній Європі. Яскравим свідченням того були сильні економічні та політичні позиції боярства. З думкою боярської олігархії галицьким князям доводилося рахуватися навіть у періоди минулого владарювання.

Підводячи підсумки слід сказати що, основоположником та засновником став Роман Мстиславович, який показав себе як сильний і мудрий правитель,якому вдалося об'єднати галицькі і волинські землі,стабілізувати ситуацію на теренах південної Русі,дати достойну відсіч ворогам, вийти на міжнародну арену і заявити не тільки про себе на Русі, а й поза її межами. В час, коли на теренах Русі,в період феодальної роздробленості утворювалися своєрідні князівства-держави (Новгородське князівство,Ростово-Суздальське), які зараз пов'язують зарубіжні,зокрема російські історики,з продовженням державотворчих традицій на теренах північної Русі,таку державотворчу традицію,на теренах сучасних українських земель, і продовжило Галицько-Волинське князівство,засноване Романом Мстиславовичем.

Продовжив цю политику його син Данило Галицький, який закладено низку нових міст, у тому числі Львів, розбудував нова столиця - Холм. Данило всіляко дбав про будівництво фортець та оборонних споруд по всій території держави, закладав замки, церкви та монастирі, сприяв розвиткові культури. Данило докладав чимало зусиль, аби згуртувати руські землі для відсічі іноземним поневолювачам, демонструючи сусідам можливість успішної боротьби з монголами.