Розвиток церковної справи на Черкащині у XVI ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток церковної справи на Черкащині у XVI ст.

Валерій Ластовський (Київ)

Черкащина - термін, який почав входити у суспільне життя з 1920-х років, а у строго науковому сенсі тут мова йтиме про південну Київщину, яка у ХУІ ст. належала до складу Київського воєводства й адміністративно охоплювала Черкаський повіт з двома містами - Каневом та Черкасами, включно із тими територіями, які до них прилягали як на Правобережжі, так і на Лівобережжі. Специфіка цієї територія полягає в тому, що впродовж усього Середньовіччя вона була порубіжною - фронтиром.

Коли з'явилися християнські осередки та храми на цих землях - це питання достатньо важке для однозначної відповіді. Напевне можна стверджувати, що два із них, як найбільш ранні, з'явилися у ХІІ ст.: у Каневі та Зарубі. Про це свідчать як літописна інформація, так і археологічні матеріали. Чи були у давньоруський час інші християнські центри на навколишніх землях (у т ч. південніше по течії р. Дніпра) - наразі достеменно невідомо. В народних переказах та легендах, звичайно, можна зустріти розповіді про діяльність православної князівської еліти у цьому регіоні (наприклад, стосовно Мотронинського монастиря та Юрової гори у Смілі), але вони так і залишаються лише народною творчістю. Можна ще відзначити, що інколи все ж таки трапляються поодинокі знахідки християнської атрибутики (хрестики, енколпіони). Очевидно, Канів та Заруб були для навколишніх територій певним християнським центром із величними храмами та монастирем у складі Київської митрополії.

Від часів Русі й до ХVІ ст. ми вже фактично не маємо жодної інформації щодо існування в означеному регіоні хоч якихось церковних структур, споруд чи осередків. При цьому, не викликає сумнівів, принаймні від середини ХІV ст., переважання тут саме православного населення. Лише від початку ХVІ ст. інформація щодо розвитку церковних структур на цих землях з'являється в документах і поступово починає зростати. Передовсім, вона пов'язана з діяльністю відомого старости черкаського і канівського Остафія Дашковича.

Київські монастирі на Черкащині. Відомо, що О. Дашкович свого часу дарував Києво-Печерському монастирю селище Терехтемирів: «... данина государская пану Остафью, а от него монастырю Печерскому, а потом от монастыря, променено за ся у руки господарские ку замку, Киевскому воеводе» [3, с. 98]. Зрозуміло, дарунок повинен був статися до 1536 р. (до смерті самого черкаського старости; можливо, цей дарунок був даний на поминання, оскільки сам же дарувальник після смерті був похований на території Києво-Печерського монастиря, біля стін Успенського собору). А в період вже від цього моменту до 1552 р. монастир обміняв його київському воєводі.

Монастирю належало також і селище Арагєєв [3, с. 100]; на річці Тясмині монастир мав уход - селище Бузиковське; далеко нижче за Черкащину, однак у володіннях Черкаського замку, також ще уход «на устьи Самары, где Самар в Днепр упала» [3, с. 86].

Чи не найраніша інформація про церковні володіння стосується Києво-Микільського Пустинного монастиря. 9 лютого 1510 р. Остафій Дашкович зробив дарчий запис монастирю «селище на ім'я Соркланов» [2, с. 14-15]. Тоді монастирем керував ігумен Макарій. Це поселення знаходилося на території сучасної Канівщини, поблизу села Кононча, на річці Росі [3, с. 100].

Коли саме, точно не відомо, але очевидно вже в часи свого урядування на канівському (а можливо й канівському і черкаському) старостві, пан Остафій передав цьому монастирю в користування також «лови» Канівського замку «за Дніпром на річці Супій», в 4-х милях від замку. Монастир за користування ними отримував з жителів сіл Колтегаєво і Терехтемирів певну платню [3, с. 97]. Вже після смерті О. Дашковича монастирю відійшли селище Ярилово і селище Колтєгаєво, які знаходилися «нижче замку» на річці Росі [3, с. 99]. Міщани канівські, очевидно, вважали ці землі своїми і спробували їх відібрати. З цього приводу ігумен монастиря Варлаам у 1542 р. скаржився до короля [2, с. 37-38]. Справа, вочевидь, була залагоджена на користь монастиря, адже у 1552 р. з ловів на Супої «Колтягаевцы и Телегтемировцы... по четверце овса, по возу сена, по 12 грошей на мед, а по лисицы, тепер дают то на монастыр Пустынский» [3, с. 97].

Судячи з інформації, в цих селах проживали не тільки їх жителі, а й ченці. Зокрема, на уході села Ярилово «ез на Р[о]си сами чернцы бьють и ловять» [3, с. 99].

Неподалік від Колтєгаєва знаходилося село Черленков, котре також належало Києво-Пустинському монастирю [3, с. 100]. Яким чином воно потрапило до монастиря, - невідомо.

Угіддя потрапляли до відання монастиря й від інших представників еліти, зокрема, селище Кононча - від князя Корецького, а село Совин - від «пана Бабинского» [3, с. 100].

На Лівобережжі до Канівського замку адміністративно належали землі, «где Сула в Днепр впадывает, от того вышей у мили по речку Переволочну, то манастыря Пустынского» [3, с. 101]. Йому також належало у цьому ж краї й уход від Черкаського замку «на Днепреж на 7 миль по реце, 3 станы у Белобережьи, а на устьи Сулы, а в Пивов - то монастыра Пустынского» [3, с. 86]. Можна зробити припущення, що топонім Пивів - це місце заснування майбутнього Пивського монастиря.

Відомо, що частина підданих (із Совиного, Колтєгаєва та Терехтемирова) Пустинського монастиря проживала у Каневі [3, с. 105]. Можливо, вони були своєрідними сезонними працівниками, які на зиму перебиралися до міста («Опис» Канівського замку, в якому вони фігурують, якраз і було складено у лютому-березні, коли польові роботи ще не ведуться).

У зв'язку із цим монастирем важливо відмітити ще один цікавий епізод. Черкаський староста Остафій Дашкович у період між 1514 та 1535 роками підтвердив надання йому угідь «ещо за першых державець Черкаских» [4, с. 11]. Тут важко однозначно стверджувати, кого саме мав на увазі староста. Однак, скоріш за все, мова може йти навіть про період другої половини ХV-початку ХVІ ст. Саме на цей час припадає дуже активна фаза накопичення цим монастирем самих різноманітних володінь, у т. ч. було набуте селище Климятин у 1512 р. від Михайла Павші [9, с. 599-603].

Але не лише співпраця пов'язує О. Дашковича із монастирями. Маємо й цілий ряд фактів про їхні конфлікти. 29 квітня 1529 р. король Сигізмунд І видав грамоту (на прохання архімандрита Антонія), якою заборонив О. Дашковичу чинити кривди й утиски Києво-Печерському монастирю у його володіннях у селі Бузуків біля Черкас [6, с. 8-9].

8 січня 1532 р. король знову видав грамоту, але вже Києво-Микільському монастирю, із забороною О. Дашковичу робити наїзди на Клим'ятинські уходи та чинити утиски жителям села Совине, які належали цій обителі [1, с. 219]. Слід зазначити, що ці конфлікти хронологічно вибухають вже наприкінці 1520-х років. Якщо вірити скаргам самих монастирів, то їх джерелом був безпосередньо О. Дашкович. Якщо так, то це можна пов'язувати з укріпленням його влади й авторитету на займаній ним посаді.

Церкви Канева. В документах передовсім згадується «церков святого Спаса» [3, с. 92]. Цей храм знаходився на території Канівського замку. І, вочевидь, як і сам замок, був дерев'яним. Цій церкві О. Дашкович дав уходи на річках Удой і Ольшаниця [3, с. 102]. Цікаво, що більше жодному іншому православному парафіяльному храму Канівського і Черкаського староств він таких преференцій не надавав. Чи може це означати, що в часи його управління більше не було церков на Черкащині? Чи може це його особливе ставлення саме до замкової церкви (тим більше, що сам він спочатку здійснював управління виключно в Каневі, а в Черкасах тільки з 1514 р.)?

В документах ХУІ ст. взагалі відсутня інформація про Канівський собор. Можливо, він не використовувався. Якщо так, то це може бути пов'язане тільки з його занепадом у ХІІІ ст. і, мабуть, неможливістю відновлення та експлуатації. Натомість у 1552 р. згадується ще одна церква - Василівська, - котрій належала земля Подпятковщизна на Удої [3, с. 102].

Важливо відзначити, що на церковні села (власне як і на інших жителів округи) накладений був обов'язок ремонтувати Канівський замок у випадку необхідності; так само на них накладалася і «служба военная» («против людей неприятельских и в погоню за ними конно, збройно бывати з старостою и без него з слугами его») [3, с. 94-95]. Крім того, вони ще й сплачували «сторожовщизну» спочатку по 3 гроша, а потім і по 7. У випадку здійснення правопорушення церковними підданими право суду над ними мав староста [3, с. 96]. Також церковні піддані зобов'язані були «послушны быти присуду замкового». Їм дозволялося користуватися замковими пасіками, однак за це бралася платня - 40 грошей «от пасеки... на лето» [3, с. 98]. Щодо усіх цих повинностей, то, скоріш за все, вони накладалися на всіх жителів церковних володінь, незалежно від того, місцевими чи київськими були церковні власники.

Церква в Черкасах. У 1552 р. вперше зафіксовано існування тут храму. Дерев'яна Миколаївська церква була збудована одночасно із замком: «В замку церков светого Николы на подрубе» [3, с. 78]. Єдине, що знаходилося у власності Миколаївської церкви, - це пасіка на Тясмині в селищі Бузиковське [3, с. 88].

Найімовірніше, що в Черкасах до цього часу й не було власної церкви. Опосередкованим свідченням цього є те, що на черкаську церкву не було записано ні сіл, ні земель, ні підданих. Також, порівняно з описом Канівського замку, в описі Черкаського замку відсутні такі поняття як «церковні села» чи «церковні люди», і, тим більше, не згадується про їхні повинності на користь замку.

Церква в Черкасах згадується також і у відомій пам' ятці української літератури ХУІ ст. - «Epicedion, себто Вірш жалобний про благородного й вічної памяті гідного князя Михайла Вишневецького», написаній у 1584 р.:

Під Черкаси Рараджа вивів п'ятсот кінних

Через хащі потайки в темені осінній.

Хитро сплутавши сліди, бусурман ховався,

В місто вдертися вночі нагло намірявся.

Вдень кусати не посмів, ночі став чекати,

Щоб зненацька налетіть, сонних пов'язати.

Рано сонця ясного світлий лик сховався,

Місяць слідом повивсь, високо піднявся.

Люд, як завжди, уночі упокоївсь, сонний,

Раптом по усіх церквах вдарено у дзвони.

Сон де й дівся у людей. «Пробі! Ґвалт! - волають,

А татари тут і там частокіл ламають.

Князь, зачувши шум страшний, джурів не чекає,

Вмить прокинувшись від сну, воїнів гукає,

Щоб перед поганином боязні не мали,

Щоб татарських злих собак з міста виганяли.

Мовби сонце, так лице місяця світилось,

Як тривога через зайд в місті учинилась.

Татар юги хмари стріл на людей пускають,

Гострі стріли з посвистом з луків вилітають.

Та від наших влучно б'ють довгії рушниці,

Не урвавши здобичі, утікають ниці.

Князь із мужніми людьми далі напирає,

Переслідує татар, остраху не знає.

Анонімний автор цього вірша, судячи з тексту, був необізнаний із ситуацією в місті, оскільки писав, що «по усіх церквах вдарено у дзвони». На той час в Черкасах була лише одна церква. Він ввів до тексту узагальнюючу інформацію. Самі слова «усі церкви» свідчать скоріш про думку, що їх було навіть не дві, а більше.

Монастирі Черкащини. Достеменно можна говорити про те, що на цій території найдавнішим був монастир, зафіксований літописами у Зарубі. Так само він фіксується і в ХVІ ст. вже актовими джерелами. Йому належало два поселення - Кам'янка і Балакірєво - «на церков Зарубскую Телехтемировскую» [3, с. 98], а на Лівобережжі ще й два уходи - Ачекмаково та Макарино [3, с. 102]. Цей же монастир фігурує і в описі Київського замку 1552 р.: «Монастыр слывет Зарубский святое Пречистое, и тому монастыру бывала также пашня бортная земля, озера, бобровые гоны; теперь пусто одно один чернец стережет для пожару» [3, с. 121].

Виникає запитання, наскільки можна ототожнювати Зарубський і Трахтемирівський монастирі? Є дослідники, які вважають, що це один і той же монастир. Так, М. Жарких відстоює їхню спорідненість, а тому вважає протилежну позицію не більше як непорозумінням [5, с. 257]. Хоча сам же й відзначає, що між їх згадками у документах лежить прогалина у 38 років. Він не враховує тут іншої обставини - існування монастирів на одному місці ще не означає їхню тотожність. Тим більше, що у даному випадку є дуже важливі обставини, зафіксовані у крайніх згадках в ці 38 років: у 1552 р. в монастирі проживав лише один чернець, який виконував функції охоронця, а у 1590 р. це взагалі була пустка. 19 квітня 1590 р. на Вальному Сеймі було схвалено і підписано польським королем Сигізмундом ІІІ документ, за яким землі Трахтемирівського монастиря було віднесено до тих територій, які «вільно буде... роздавати ті пустині на вічність особам шляхетського стану» [10, с. 318].

Зарубський і Трахтемирівський монастирі плутають і в інших випадках. Наприклад, Л. Тимошенко для російської «Православной Энциклопедии» відзначив їх як два різних стосовно ХVІ ст.: «Богородичный в Зарубе, Трехтемировский (Зарубский)» [7, с. 162]. Тут вже дисонанс іншого характеру - один і той же монастир названий як два різних (дослідник просто не володіє джерельною та історіографічною базою).

Свого часу автор цих рядків висловлював думку, що Зарубський і Трахтемирівський монастирі - це дві різних чернечих обителі (можливо, Зарубський монастир ХVІ ст. - це усього лиш філія Києво-Печерського монастиря, а не окрема чернеча структура). Я лише помилявся у тому, що відносив заснування Трахтемирівського монастиря до часу не раніше середини ХVІ ст. [8, с. 134]. На даний же момент можна стверджувати напевне, що Трахтемирівський монастир взагалі з' явився лише на початку ХVІІ ст. І, між іншим, загальне уявлення, що саме цей монастир був наданий українському козацтву в процесі реформи Стефана Баторія, слід вважати помилковим, оскільки воно не підтверджується жодними документами.

В науковій, краєзнавчій літературі та в деяких переказах, пов'язаних з історією монастирів Черкащини, можна знайти інформацію про існування деяких із них ще у ХVІ ст. - зокрема, це стосується Канівського, Мотронинського, Ірдинського (інколи називаються й інші). Однак жодного документального підтвердження, яке хоча б натякнуло на таку можливість, немає.

Таким чином, початок ХVІ ст. засвідчив значне проникнення на Черкащину київських монастирів, які мали тут величезні володіння (можливо, цей процес почався ще з другої половини ХV ст.) і утримували свої філії (до них, напевно, належить і Зарубський монастир). Існування парафіяльних храмів зафіксовано лише в містах - Каневі та Черкасах; хоча це не свідчить про неможливість їх існування і в селах Черкащини.

Джерела та література

історія парафіяльний храм князівський

1. Акты, относящиеся к истории Западной России. Т ІІ. Санкт-Петербург, 1848. 405, 15, 14 с.

2. Архив Юго-Западной России. Часть І. Т УІ. Киев, 1883. 182, 938 с.

3. Архив Юго-Западной России. Часть VII. Т I. Киев, 1886. 85, 647, ХІІ с.

4. Архив Юго-Западной России. Часть VII. Т ІІ. Киев, 1890. 210, 644 с.

5. Жарких М. Терехтемирів. Київ, 2013. 277 с.

6. Каманин И.М. Материалы по истории казацкого землевладения (1494-1668) // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. Кн. 8. Киев, 1894. С. 3-28.

7. Киевская епархия // Православная энциклопедия. Т ХХХІІІ. Москва, 2013. С. 151-290.

8. Ластовський В. Роль Трахтемирівських та Ірдинського православних монастирів в історії Середньої Наддніпрянщини у ХІІ-ХУТТТ ст. // Українська козацька держава. Кн. 2. Київ; Черкаси, 1997. С. 134-138.

9. Троцкий П. Киево-Печерский Пустынно-Николаевский монастырь // Труды Киевской духовной академии. 1878. № 7-9. С. 590-636.

10. Уоіитіпа legum. T. II. Petersburg, 1859. 482, ХІІІ с.

Размещено на Allbest.ru