Становлення і механізми діяльності чернечої інквізиції на півдні Франції: спроба реконструкції історичних реалій

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Становлення і механізми діяльності чернечої інквізиції на півдні Франції: спроба реконструкції історичних реалій

Сергій Климків

Дана стаття присвячена дослідженню системи інституту чернечої інквізиції та її інтерпретацій у площині історіографії, як одного з найсильніших інструментів Церкви та папства у боротьбі із єресями в Західній Європі. Звертається увага на механізми діяльності та систему інквізиції як структури влади періоду її становлення. В статті показано основні етапи інквізиційного судочинства та ґенезурозвитку трибуналів у різних місцевостях півдня Франції до середини ХШ ст.

Ключові слова: єресь, катари, інквізиція, папство, середньовічна Франція.

інквізиція трибунал чернечий єресь

Сучасна суспільна інтерпретація «Святої інквізиції», як правило, стосується здебільшого часу XV - XVI ст. Тоді інквізиція боролася із євреями (новонаверненими морісками) чи засуджувала вчення природознавців на кшталт М. Коперніка або Г Галілея. Це були часи іспанської «Супреми» XV ст. чи пізніших відьомських процесів. Чернеча інквізиція ХТТТ ст. мала інші пріоритети, методи і цілі.

Тож головною метою статті є простеження процесу формування, становлення і розвитку інквізиційних трибуналів ХТТТ ст. Досліджується місце і значення папства та чернечих орденів, зокрема домініканців, у цій системі. А також структурна організація і механізми діяльності трибуналів у боротьбі із середньовічною єрессю катарів на півдні Франції.

На жаль, дана проблематика практично не досліджувалася вітчизняними істориками на науковому рівні. Водночас на Заході щороку з'являються багато статей і книг, де зачіпаються різноманітні аспекти історії середньовічної інквізиції. Комплексні дослідження щодо згаданих проблем мали місце в історіографії, особливо слід відзначити праці Г Ч. Лі - дослідника кінця ХІХ ст., і сучасних істориків - К. Брускі, Дж. Гівена і П. Краса.

Щоб зрозуміти діяльність інквізиційних трибуналів періоду Нового часу, варто повернутися до їх початків. Саме в ХІІІ ст. можна побачити, від чого захищали католицьку віру і чи дійсно була у цьому така необхідність. Чи була інквізиція церковним інститутом влади зазначеного часу? Чому вплив, контроль і методи, які застосовували інквізитори, були настільки дієві, як і радикальні для тогочасного соціуму?

Війна проти єресі катарів, більш відомих, як альбігойців у Південній Франції, що тривала з перервами у 1209 - 1229 рр. завершилася зрештою бажаним для Церкви та католицьких монархів. Саме хрестоносці з ініціативи духовенства повинні були викорінити єресь в регіоні. Король Франції Філіп-Август (1180 - 1223 рр.) мав на меті приєднати Окситанію їхніми руками, а також готовий був всіляко допомагати втілити політику папства. Найбільше графство - Тулузу, епіцентр єресі було приєднано до королівського домену аж в 1271 році. Похід проте спровокував небачену хвилю жорстокості проти єретиків і їх прихильників. Наслідки цього протистояння суттєво проявилися на локальному рівні.

Разом із цим поява чернечих орденів - францисканців і домініканців перетворюється у знаряддя дії в руках Церкви. Проповідь істинної віри і налагодження ідеологічного контролю стало їхнім безпосереднім завданням. Катари, які мали власне віровчення, відмінне від католицького, а також свою ієрархію, надалі загрожували християнській спільноті. Інша поширена єресь вальденсів була менш вираженою і небезпечною в цьому регіоні. Попри все, папа Гонорій ІІІ (1216-1227 рр.), а пізніше його наступник Григорій IX (1227-1242 рр.) домоглися від світської влади особливої допомоги у вигляді суворого антиєретичного законодавства.

За чи не наймогутнішого монарха, імператора Фрідріха ІІ Гогенштауфена (1220-1250 рр.), відбулося видання суворих законів проти єресі. Саме на основі «Сицилійсьих Конституцій» (1231 р.) та Равенського Едикту (1232 р.) відповідними правовими нормами вдалося побудувати судочинство трибуналів. Також базуючись на основі папських декретів та рецепції римського права вдалося уніфікувати статус імовірного єретика. Юридично це дало змогу створити орган, основним завданням і метою якого поставала боротьба з єрессю. Стараннями папи Григорія ІХ 20 квітня 1233 р. обов'язки з розслідування єресі були передані у відання домініканського ордену. Так з'явилися інквізитори, люди, які розшукували і навертали, а подекуди карали єретиків.

Суть розслідування («inquisicio»), що мало стати головним елементом доведення злочину єресі у людей, які її сповідували, набрало доволі дивного розвитку. У процедурі, яку повинні були використовувати домініканці у своїх завданнях, історики часто не вбачали цілісної структури чи навіть організації.

Крім того, щоб ефективно здійснювати покладені на них обов'язки, домініканці мали отримувати допомогу світської влади, що гарантувалася постановами Латеранських соборів (1179 і 1215 рр.) та статутами Фрідріха ІІ, а це відбувалося не завжди. Запорукою успіху в цій справі була наявність освічених ченців, які проповідями і прикладом свого благочестивого життя здійснювали навернення, адже люди із широких прошарків, а подекуди саме духовенство на таку роботу не підходили, бо належали до категорії симпатиків єресі. Навернення за цей період відбувалося без застосування сили чи примусу. Варто зауважити, що координація «географії єресі» залежала від пап, які надсилали інквізиторів в зазначені регіони у супроводі єпископів.

Домініканці своїми осередками мали орденські монастирі, там визначали конкретно, куди мали іти проповідувати і за якими методами шукати відступників Ісуса Христа. Характерно, що єпископи також були наділені такими інквізиційними обов'язками, їхнім плюсом було краще знання місцевості і людей. Але в домініканців частою перевагою було знання заборонених віровчень. Інквізиторами бувало ставали колишні катари, наприклад італієць Монета з Кремони. Результативності їхньої діяльності сприяло знання Святого Письма, а отже можливість вести переконливі дискусії.

Пошук тих, хто таємно сповідував єресь і часто-густо ховав її під образом доброго католика, вимагав особливої наполегливості. Завдяки слідству і духовному контролю християни-відступники були у постійному полі зору. Інквізитори формували цілі архіви із справ раніше підозрюваних і пізніше засуджених до різних форм покарання. Такий контроль, особливо наприкінці ХІТТ ст., ставав тотальним. Це було важливою гарантією того, що ніхто не проникне в «Божий виноградник» непомітно.

Саме покарання було найдієвішим методом визнати свою вину. Однак покарання не приносило достатнього ефекту без переслідування. Саме цей принцип інквізитори використовували найвмотивованіше (принаймні в першу декаду від становлення трибуналів). Новітні інтерпретації вказують, що інквізитори були уособленням справедливого переслідування, вони були «лікарями душ» від гріховної єресі, і звісно, ставали символом правдивої віри.

Судочинство велося не самими монахами, хоча і в їх присутності, але уповноваженими помічниками, серед яких були нотарії і виконувачі покарання. Формально процедуру дізнання дотримували, втім все частіше намагалися її обходити, тим самим порушуючи головну мету - навертати, але не карати. Важко однозначно сказати, чи була інквізиція правовою частинкою влади в Лангедоці, де єресь була найпоширенішою. Проте фактором контролю і тиску інквізитори безперечно залишалися. Інквізиція, як інститут безумовно, знаходилася в межах церковної політики, а інквізитори були дієвим знаряддям цієї влади. Подолання опору опозиції у вигляді катарів, «добрих людей» серед місцевого населення всіх станів, стало також серйозною проблемою і завданням для нової влади регіону. Очевидно інквізитори були незамінною складовою цього процесу.

Отож, як працювали інквізитори? Звісно, до смертної кари шляхом спалення за єресь, передачею до рук світської влади, за такий злочин проти Бога і віри вдавалися ще нечасто. Проте ми можемо спостерігати вияв взаємної інтолерантності вже в перші роки після становлення інквізиції «de jure» на півдні Франції. З одного боку, через спротив населення, серед якого було багато катарів- альбігойців, з іншого - через місії домініканців.

Саме тоді розпочався шлях від переконання до покарання. Виконуючи формально функції інквізитора єпископи, а пізніше монахи чернечих орденів повинні були дослідити середовище, заражене єрессю. Прибувши в певне містечко чи селище, такий інквізитор, зазвичай у супроводі своїх помічників до 7-ми осіб розташовувався у центральній церкві чи соборі ордену, який він представляв. Окремі випадки засвідчують, що інквізитором міг бути навіть монах із ордену цистерціанців.

Відомості про прибуття інквізиторів - як єдиного правильного інструменту слідства - викликало в мешканців неспокій та страх. Це й зрозуміло, бо відомості, наприклад про боротьбу чи заходи стосовно катаризму в Ломбардії в Італії, свідчать про численні викриття на основі законодавства Фрідріха і суворі санкції за це. Окремі моменти цього початкового етапу на італійських землях виділені та проаналізовані А. Поттхастом та у окремих регіонах К. Ленсінг.

Тому в Окситанії, де ситуація була критичнішою, спрацьовував зазвичай психологічний захід - спершу конфіскації майна та ув'язнення імовірних підозрюваних. Після свого прибуття інквізитор скликав людей на головну площу, де у проповіді показував згубність єресі для душі і тіла. Апелюючи до совісті, він намагався підняти хвилю покаяння серед населення, даючи попередній термін на зізнання в 40 днів, а цього було більш як достатньо.

Цей «час милосердя» зумовлював не тільки щирі зізнання, якщо такі були, але й часті наклепи і зловживання у вузькому середовищі міщан і селян. Коли одні наговорювали на інших, це вже було сигналом до масової істерії та гонінь. Проте вони відбуватимуться в Європі під час переслідування так званих відьом. Натомість підозри чи наклепи ставали невід'ємною частиною слідства, вони ж, як не парадоксально, ставали основою для нових процесів. Це дає трагічну аналогію на події «Великого терору» 1937-1938 рр. зокрема в Україні. Тоді катівні НКВС також називали «модерною інквізицією».

Звісно, будь-яке слідство на предмет конфесійності населення потребувало детального з'ясування. Інквізитор мав у своєму розпорядженні нотаріуса, який вів діловодство, і послуги світської влади. Допомагали також ченці по ордену та співпраця з місцевим єпископом. Це гарантувалося законами Фрідріха ІІ, увійшовши в свою чергу до «Corpus juris canonici» (канонічного права), і було обов'язковим до виконання.

У справі викорінення єресі та боротьбі із її проявами надзвичайно необхідними були ресурси, як фізичні, так і матеріальні. Одним з основних джерел отримання коштів були конфіскації майна явних єретиків. Як правило, одна частина віддавалася місцевій владі, інша - на утримання інквізиції та третя, яка з огляду на різні обставини використовувалася на підтримку муніципальних потреб чи відправлялася взагалі до Риму31. Однак коли докази проти єретика були очевидними і на нього чекало ув'язнення - він підлягав втраті будь-яких прав і не тільки майнових, але й спадкових. В залежності від важкості злочину проти віри за умови відречення, єретику могли запропонувати покуту і, що важливо, не конфісковувати майно. Хоч останній фактор згодом звів судочинство до переслідування багатіїв, а не відступників.

Покути за єресь були різними. Серед поширених епітимій чільне місце належить легким карам. Зокрема, коли особу підозрювали, а її провина була недоведена, наприклад у разі простої розмови з єретиком, або ж навіть поклоніння - «melioramentum» - перед досконалим. Проте такий вияв поваги до єретика від можливо навіть простої, непосвяченої людини, яка, однак, співчувала переслідуванню «добрих людей», вважався куди більшим злочином. Варто зазначити, що підозрілі, звинувачені без підстави могли врятувати себе лише єдиним шляхом: потрібно було назвати осіб, які через смертельну ненависть чи ворожнечу посміли очорнити добре ім'я (таких визначали за показами свідків).

Першими кроками створення систематичного судочинства стало формування відповідних архівів. Саме завдяки реєстрам можна було визначати осіб, які проходили дізнання в якості підозрюваних раніше, так і єретиків. Це було особливо помітно при проведенні широкого слідства в Лангедоці інквізиторів Бернара де Ко і Іоана де Сен-П'єр (1246-1247 рр.). Саме реєстри давали змогу відслідковувати переміщення можливих та потенційних єретиків.

А оскільки папські комісії відправлялися передусім до всіх міст Лангедока, Провансу, Фуа, складно було не уникнути підозри, а відтак і всього слідства з непередбачуваними наслідками. Тим паче, що згодом інквізиція створила мережу з осіб, які намагалися шпигувати і водночас перешкоджати нападам на трибунали. В зазначеній місцевості вони називалися «близькими» або ж «гонителями катарів».

Коли шляхом допитів відкривали засвідчені відступи від католицизму і при цьому єретик відрікався, тоді на нього накладали канонічне покарання. Найчастіше це було носіння хрестів - такі нашивки розміщували на грудях, спині, у формі язиків полум'я, чи жовтих хрестів. В пізнішій іспанській практиці XVI ст. поширеним було зображення демонів чи диявола. Були випадки, коли на таку «милість» заслуговував «досконалий» (статус катара) - йому нашивали їх ще й на капюшоні одягу.

Дієвою була практика, яку ще впровадив св. Домінік у 12091215 рр., - навернення єретиків шляхом бичування. Процедура такого покаяння полягала у щонедільній появі в церкві, на всезагальний огляд, де місцевий кюре перед читанням Євангелія кілька разів мав відшмагати покутника. Ця практика підтримувалася колишнім єретиком щоденно із відправленням необхідної кількості молитов. Зазвичай єпископ в особі інквізитора чи власне інквізитор-монах сам присуджував до покарання в залежності від міри важкості. І тому користуючись допомогою світської влади, саме важкі вироки були справою компетенції останніх.

Траплялося, що інквізитор міг замінити чи полегшити покарання, на чому ми наголосимо далі. Взагалі «poena» ставило за мету направити грішника і чим воно сильніше і суворіше - тим дієвіше. Практикувалися також паломництва до локальних культових центрів, як наприклад, місцевого собору св. Стефана в Тулузі, Сантьяго де Компостелла, Риму, Кентербері і навіть до Святої Землі. Однак папа Інокентій IV (1243-1254 рр.) заборонив відправляти колишніх релігійних «дисидентів», щоби вони там не заразили своїми поглядами східних християн.

Наступним кроком до переконання єретика служила в'язниця. Ця міра застосовувалася до тих, вина яких була доведена показами благочестивих свідків, якщо такі знаходилися. Або ж внаслідок беззаперечних доказів, також коли звинувачений в єресі продовжував опиратися. Тим не менше кількість приречених на ув'язнення була надто великою. І тому інквізиція вживала всі можливі заходи (тобто більше покути), аби спасти душу не застосовуючи при цьому радикальних кроків стосовно тіла.

При відкритому сповідування єресі, поширенні крамольних вчень, звинуваченні папства і духовенства в різних пороках і, звісно, в залежності від розслідування, катара передавали в «mums largus». Зазвичай це було ув'язнення в монастирській в'язниці ордена, якому була повірена інквізиція, з обмеженим правом переміщення. Вдавалися й до більш важкої міри «mums strictuss» - із прикріпленням кайданів до рук і ніг, причому вода і хліб ув'язненому передавали через маленьке віконце. Тобто виходило, що єретиків замуровували, а як правило, ці ув'язнення були довічними. Тому такі нещасні, свідомо потрапивши у це місце, опинялися наче у живій могилі. Так жорстоко карали, передусім, за зв'язок з альбігойською єрессю - найнебезпечнішою для середньовічного католицизму.

Утримання інквізиційних в'язниць лягало на муніципальну владу, та їх значна кількість була надто збитковою. Однак з другої половини 30-х років ХІІІ ст. король Людовік ІХ (1126 - 1270 рр.) взяв на себе всі витрати інквізиції, виплачуючи утримання персоналу та на забезпечення жахливих казематів. Методом тиску були також тортури, але інквізитор їх не проводив. Хибні з цього приводу враження надалі побутують у суспільній думці, дискредитуючи особу інквізитора, як людину моралі і важкого обов'язку. Для цієї роботи існував кат, який був на службі у світської влади.

Одягнутий з ніг до голови у чорне, зі схованим під капюшоном обличчям та з прорізом для очей, - за висловом дослідника Дж. Райлі-Скотта - він являв собою видовище дійсно сатанинське. Інквізитору тим паче заборонялося бути присутнім при можливому пролитті крові, але такі випадки були непоодинокі. Проте в першій половині ХІІІ ст. тортури ще не набули поширення у слідстві.

Єретику, який відмовлявся присягати щодо своїх показів (відмова від клятви була ознакою катарів) чи зрікався їх, перекручуючи основні положення католицької віри або ж промовляв молитви невірно, загрожувала камера тортур. Спочатку «стійкому» катару показували знаряддя, які наводили на нього жах, і ламали психологічно. Коли він не хотів визнавати своєї вини і видати своїх спільників, тоді на нього чекали дієві знаряддя трибуналу.

Тортури були різними, але по-своєму завдавали страшних фізичних страждань. Серед них найчастіше застосовувалася диба. Механізм її роботи полягав у викручуванні плечових суглобів шляхом підвішування через блок у стелі. Також існували тортури водою: єретику могли налити до 20 літрів до рота, змінюючи кут нахилу рухомого столу, на якому знаходився нещасний, щоб вода із шлунка здавлювала легені. Ще інші - вогнем, коли підозрюваному підсмажували ступні. Жорстоко, але іншого шляху здобути свідчення стосовно єресі, крім як силою, вже не було. Переконання не діяли, а нові знаряддя ставали машинами смерті. Тож непересічні винаходи середньовічної інженерії ставали корисними в руках духовенства і світської прислуги.

Та це не порівняти із пізнішою практикою Іспанської інквізиції - кобила, чобіт, відьомське крісло та інші жахливі знаряддя не дозволяли в більшості випадків повернутися живим із казематів. Зазвичай після такої процедури єретик визнавав свою провину. Часто бували випадки, коли він відрікався, мотивуючи це насильним дізнанням, та це не мало жодного значення. Чому? Оскільки ймовірний підозрюваний міг чути єретичні розмови, знати віруючих чи безпосередньо самим бути катарським проповідником таємно, його невинність в очах інквізиторів була сумнівною. Проте інквізитори ніколи не зазначали, що підозрюваний, вина якого була формально очевидною, зізнався на тортурах. В кращому разі на нього чекало «mums largus».

Урочисте «sermo generalis» - публічне засудження винного до визначеної кари (пізніше «Auto-da-Fe» в Іспанії) проводилось лише у неділю. Не маючи такої пишної церемонії, як в XV-XVI ст., на ньому виносили остаточні вироки, відправляли в пілігримки, засуджували до ув'язнення різної важкості та спалювали нерозкаяних чи повторно впалих («relapsus»).

Смертна кара, яку здійснювала світська влада шляхом спалення, була легітимною ще з часів імператора Феодосія (383 р.). На цьому початковому етапі, у першій половині ХШ ст., бували випадки, коли на багатті єретика після розкаяння рятували, та це скоріше були винятки. Зібрані на головній площі мешканці могли спостерігати за жахливою долею приреченого.

На штучному помості-ешафоті, обкладений соломою і хмизом єретик задихався, перш ніж перетворитися на попіл. В пізнішій іспанській практиці його просто душили на гарроті. Останки єретиків не могли стати предметом поклоніння співчуваючих, оскільки їх знищували.

Виконуючи постанови Соборів та законів (1215, 1229, 1233 рр.)50 інквізитори, завдяки світській владі, знищували будинки єретиків, перетворюючи їх на звалище міських нечистот. Але оскільки таких приміщень було дуже багато, це було надто витратно, тож від такої практики відмовилися. Часто ці будинки перетворювали на склади, непридатні для людського проживання. В систему судочинства входили також посмертні ексгумації тіл єретиків. Будучи похованими на християнській землі, ці кості спалювалися чи викидалися геть.

Можемо підсумувати, що з перших кроків для чернечої інквізиції не постає неможливого у пошуку та ізоляції катаризму в Південній Франції. Варто відмітити, що згадані заходи саме в першій третині ХІІІ ст. належно не виконувалися, прелати не вміли боротися з єрессю. Під час Альбігойської війни хрестоносці після здобуття індульгенції терміном на сорок днів поверталися додому, залишаючи справу не доведеною до кінця.

Роль світської влади в юридичному становленні судочинства інквізиції та пізнішої її еволюції не завжди була цілком спрямована в правильне русло боротьби. Подекуди існували зловживання. У механізмах слідства допускалися значні неточності, що відбивалися на самому процесі і ставали причиною негативної суспільної реакції щодо самих домініканців і Церкви та інквізиції загалом. Та попри всі внутрішні та зовнішні перешкоди, інквізиція як церковна структура не зупинялася на досягнутому і розвивалася, набравши максимум ефективності на зламі ХІІІ ст.

Література

Historiographie du catharisme // Cahiers de Fanjeaux, n°14. - Toulouse: Edition Privat, 1979. - 443 p.

Ли Г Ч. История инквизиции. Современная версия / [пер. А. Б. Башкирова под. ред. С. Г. Лозинского]. / Г. Ч. Ли - Москва: Эксмо, 2007.

Bruschi C. The Wandering Heretics of Languedoc. / Caterina Br- uschi - Cambridge, New York, Melbourne, Madrid, Cape Town, Singapore, Sao Paulo: Cambridge University Press, 2009.

Given James B. Inquisition and Medieval Society: Power, Discipline, and Resistance in Languedoc / James B. Given - Ithaca: Cornell University Press, 1997.

Kras P. System inkwizycyjny w sredniowieczneEuropie. Ad abo- lendam diversarum haeresium pravitatem. / Pawel Kras - Lublin: Kato- licki Uniwersytet Lubelski, 2006

Roquebert M. L`epopee cathar. T.1-5. / Michel Roquebert - Paris: Perrin, 2006-2007.

Rys G. Inkwizycja. / Grzegorz Rys - Krakow Znak, 1998. - S. 67.

Бортник Н. А. Еретические секты Италии первой половины ХІІІ в. / Николай А. Бортник // Средние века. 1957. - Вип. 10. С.107.; Ли Г. Ч. Вказ. праця. - С. 246, 315.; Vacandard E. The Inquisition. A critical and historical study of the coersive power of the Church / Traslated from second edition by Bertrand L. Conway, C.S.P. / Elphege Vacandard - New York: Longmans, Green and Co, 1908. - P. 107-113, 123; Бейджент М., Ли Р Инквизиция / Пер с англ. А. Озерова. / Майкл Бейджент, Ричард Ли - Москва: Изд-во Эксмо, 2003. - С. 44.

Ран О. Крестовый поход против Грааля / Пер. с нем. И. Иванова, С. Ляпкова, Е. Мурзина, А. Овченко; под общей редакцией М. Тимофеева. / О. Ран - Москва: ООО «Издательство АСТ», 2004. - С.181-182.; Ли Г. Ч. Вказ. праця. - С. 248.

Размещено на Allbest.ru