Радянська топоніміка міст як спосіб переписування історичної пам’яті (на прикладі Вінниці 1920-30-х рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Радянська топоніміка міст як спосіб переписування історичної пам'яті (на прикладі Вінниці 1920-30-х рр.)

У 2015 р. в Україні були ухвалені «декомунізаційні» закони, в яких зазначена необхідність вилучення з публічного простору символів комуністичного минулого [9]. У першу чергу, зміни торкнулися топонімічної системи. Радянські топоніми та меморіальні пам'ятки продукували відповіді образи минулого. Усунення комуністичних комеморативних практик розпочалося в Україні ще наприкінці 1980-х та першій половині 1990-х рр. У західноукраїнських регіонах цей процес відбувався швидко та інтенсивно, у Центральній Україні - селективно, у східних областях продовжувала зберігатись радянська символіка. У 2015-2016 рр. в українських містах, зокрема у Вінниці, відбулась чергова хвиля перейменування вулиць, площ, провулків. Цей процес ще триває, тому дослідження із зазначеної проблематики є актуальними. Низка наукових робіт, присвячених проблемам «декомунізації» Вінниці, вже з'явилась. Серед них - дослідження Олександри Гайдай «Радянська спадщина в політиці пам'яті та свідомості населення України 1991-2014 рр.» і довідникове видання Тетяни Кароєвої «Вулиці Вінниці: з історії декомунізації» [2; 11; 12]. Останнє дослідження містить узагальнення досвіду робочої групи з питань заборони використання комуністичної та націонал-соціалістичної символіки у Вінниці, що була створена у 2015 р.

Метою статті є аналіз заходів радянської влади щодо зміни топоніміки міста Вінниці як вагомих ідеологічних складових політики радянізації міського простору. Джерельну базу роботи становлять матеріали з фондів Вінницького державного архіву (Вінницька міська дума; Вінницький виконавчий окружний комітет ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів; Подільський виконавчий комітет ради робітничих, селянських і червоно- армійських депутатів), періодичні видання («Більшовицька правда», «Вісті», «Робітнича газета») [10; 13-17].

Міський простір структурує пам'ять. Серед способів, які конструюють пам'ять, Пол Коннертон у дослідженні «Як сучасність забуває» виділяє мемо - ріал і локус [1]. Меморіал - це просторові асоціації, пов'язані з конкретними подіями. Мандрування містом подумки має слугувати процесу пригадування. Меморіал регламентує, що варто пам'ятати. Він часто пов'язаний з топонімікою, в якій відбивається, наприклад, пам'ять про завоювання або переселення. Відповідно, перейменування вулиць є способом переписування історичної пам'яті.

У 1920-1930-х рр. реалізовувались різноманітні заходи, метою яких було перетворення Вінниці на радянське місто. На початку 1920-х рр. відбувалось освоєння міського простору більшовиками, ствердження їхньої присутності у місті. Нова топонімічна система мала зафіксувати настання нової епохи, уславити ім'я нових героїв і витиснути з пам'яті городян події минулого.

Практика перейменування вулиць у Вінниці існувала і до встановлення радянської влади. Для здійснення порівнянь та окреслення відповідних вис - новків є потреба у зверненні до так званого «імперського» періоду в історії Вінниці (початок ХХ ст.). У 1910 р. у місті відбулась зміна назв вулиць, провулків, площ. Пропозиції підготувала спеціально створена група у складі Й. Шиповича (священника Кирило-Мефодіївської церкви), П. Адріанова (директор міської чоловічої гімназії), М. Оводова (міський голова) та А. Благовещенського (секретар міської управи) [11, 65]. Члени комісії у своїй роботі керувались принципом історизму, події місцевої історії намагались пов'язати із загальноімперською. У протоколі засідання Вінницької міської думи зазначалось [мовою оригіналу]: «Названия большинства улиц или ничего не говорят ни уму, сердцу и совести или совсем не имеет резона и смысла... В настоящее время вырабатывается новый городской план и Городскому управлению надо благовременно сделать пересмотр названий улиц. нужно этими названиями воскресить и поддерживать в памяти и местного аборигена, и приезжего обывателя события из истории отечества, из истории края, из истории Винницы, к отношению этой маленькой частицы к старому могучему славному целому» [3, 128]. По завершенні обговорення міська управа затвердила 69 топонімів.

Центральні вулиці намагались називати на честь царських осіб з династії Романових. У Вінниці була вулиця «Романівська». Центральний проспект став «Миколаївським». Обґрунтовувалось це тим, що імператор Микола І 1 вересня 1847 р. відвідав Вінницю. Були вулиці Петра Великого («По требованию сего государя при сотворении Карловицкогомира в 1699 г. турки оставили Подолию и Винницу»), Катериненська («В память Екатерины ІІ, воссоединившей с Россией Подолию и Брацлавщину»). Назви ряду вулиць були пов'язані з княжим давньоруським періодом - «Ольгинська», «Князь-Ігоревський провулок», «Князь-Володимирський провулок», «Князь-Давидівський провулок», «Князь- Даниловський провулок» та ін. У кожному випадку обґрунтовувався зв'язок княжої особи із історією Вінниці або Поділля чи Брацлавщини [3, 128-131].

Серед цього розмаїття було обмаль назв вулиць на честь діячів, безпосередньо пов'язаних з історією Вінниці чи Поділля: з майже 70 назв лише 7 вулиць. Серед них - вул. Коріатовичів («Литовские князья братья Кориатовичи по изгнании татар из Подолии в XIV основали Винницу»), вул. князя Несвицького («В память Федора Корибутовича Несвицкого, который владел Винницей и Брацлавом у XIV ст. и объединил подолян для борьбы с татарами»), проїзд князя Корецького («В память Винницкого старосты Богуша Корецкого - русского патриота и защитника православия в Польше в XVI в. Построил новый Винницкий замок»), вул. Михайла Кропивницького («Славный защитник русских на сейме 1632 р. Основатель Винницкого Благовещенского монастыря, устроивший при Вознесенском мужском монастыре школу»), вул. полковника Івана Богуна («Знаменитого победой у Винницы над войском Калиновского»), вул. Вайнштейна («в память местного деятеля Вайнштейна, пожертвовавшего 40 тыс. руб. на здание Реального училища»), вул. ім. Пирогова («В память Н.И. Пирогова»).

Траплялись також такі казуси як, наприклад, назви вулиць на честь завойовників - вул. Печенізька («в память печенегов, от набегов которых страдала Южная Россия и Подолье») та вул. Половецька («в память половцев, продолжительное время тревоживших Южную Русь и Подолье»). Була вулиця «Українська». Здавалося б, нічого дивного, але названа ця вулиця в пам'ять перебування у Вінниці Українського полку [3, 130].

Незабаром у Вінниці з'явилось ще кілька назв вулиць, пов'язаних з містом. У 1911 р. на честь цивільного подільського генерал-губернатора О. Ейлера було названо вул. Хлібну. Був відзначений благодійник П. Раллі - подільський землевласник [11, 54]. У травні 1917 р. Об'єднаний Союз лікарів-фармацевтів військових і громадських організацій звернувся до міської думи з пропозицією назвати Князь-Данилівський провулок ім'ям лікаря Л. І. Малиновського. Їхнє прохання було виконано [4, 77].

Таким чином, перейменування вулиць у Вінниці імперського періоду мало важливу ідеологічну мету - зафіксувати у пам'яті її мешканців події, пов'язані з загальноімперською історією, і у такий спосіб вписати історію подільського міста до загальноросійського контексту («маленька частинка великого цілого»).

Уже через одинадцять років вінничанам довелось звикати до нових назв вулиць рідного міста. Наказом Подільського Губвиконкому від 15 грудня 1921 р. відбулось перейменування вулиць міста Вінниці [17]. Зі 127 назв вулиць і провулків незмінними залишились лише 21. Це, наприклад, «Запорізька», «Липовецька», «Українська», «Полковника Богуна», «Чеховська», «Льва Толс - того», «Пушкінська», «Гоголівська», «Шевченківська», «Пироговська» та ін.

Назви вулиць, пов'язані з історичними діячами минулого, перейменовувались. Їхнє місце посіли нові герої. Центральний Миколаївський проспект перетворився на проспект Леніна (сучасна Соборна), Богдана Хмельницького - на вул. Козицького, Петра Могили - на вул. ім. Свердлова, князя Олега - на Ворошилівську, а Ольгінська - на Клари Цеткін. Підшукали заміну генералу П. І. Багратіону - російському полководцю: відтепер вулиця на його честь була перейменована на вул. ім. Будьонного.

Перейменувались вулиці, назви яких були пов'язані з певними подіями. Наприклад, вул. «19 лютого» (на честь скасування кріпацтва у 1861 р.) стала іменуватись «9 січня» («Кривава неділя» 1905 р.), «17 жовтня» (день ухвалення «Маніфесту про удосконалення державного порядку 1905 р.) - «7 листопада» (на честь більшовицького перевороту 1917 р.).

Звичайно, мали зникнути релігійні топоніми. Вулиця Воскресенська була названа Соціалістичною, Почаївська - Червоної Зірки, Казанська площа - Радянською, вул. Кузьми-Дем'янівська - Дем'яна Бідного, Вознесенська - Тро - цького. Відомості щодо змін назв інших вулиць частково наведені в Табл. 1.Зміни назв вулиць Вінниці у 1921 р. [17]

Таблиця 1

Нова радянська топоніміка мала зафіксувати настання нової епохи. Революційні події та імена радянських державних, партійних і військових діячів, учасників міжнародного комуністичного руху знайшли відображення у назвах вулиць міста - вул. Карла Маркса, Карла Лібкнехта, Леніна, Фрунзе, Дзержин- ського, Луначарського та ін. Але радянських топонімів, пов'язаних безпосередньо із Вінницею, знов було небагато. Наприклад, це вул. Козицького - голова Подільського губревкому в 1920 р., вул. Едельштейна - член Подільського губкому КП(б)У, голова губернського Революційного Трибуналу, вул. Максимовича - член Подільського губернського виконкому та деякі інші.

Принцип історизму був відкинутий. Спадок минулого розглядався як непотрібний баласт, якого необхідно позбутися. З історією міста Вінниці було пов'язано лише три назви - вул. Полковника Богуна, провул. Пироговський (назви залишились незмінними з 1910 р.), вул. Коцюбинського (колишня Влади - слава IV). Спроб прив'язати нові назви до місцевих умов фактично не було. Більшість назв вулиць були однотипними, їх можна було зустріти у будь-якому радянському місті - «Інтернаціональна», «Соціалістична», «Радянська», «Пролетарської культури», «Незаможних» та ін.

Упродовж 1920-1930-х рр. одні й ті самі вулиці перейменували двічі. Особливо це проявилось на початку 1930-х рр., коли нещодавні «радянські герої» перетворювались на «ворогів народу». У Вінниці зникли назви вулиць на честь Троцького, Раковського, Чубаря тощо [12].

Перейменовували не лише вулиці, а військові дивізії та казарми. У берез - ні 1923 р. Військове містечко у Вінниці отримало «ім'я товариша Гая». Казарми 70 і 71 полків стали називатись «імені Самарського пролетаріату» та «імені Симбірського пролетаріату»; казарми артилерії та кавескадрону - «Залізні». По-новому стали називатись військові клуби - «ім. тов. Лобоча», «ім. Комінтерну». А площа біля Артилерійських казарм перетворилась на «Площу Червоного Жовтня». Наказувалось командуванню та політраді слідкувати, щоб «військовослужбовці навіть у простій розмові не використовували старих назв команд» [7, 323].

У свідомості мешканців міста Вінниці мала постати його нова карта. На цій символічній карті необхідно було позначити пам'ятники новим героям епохи. 5 лютого 1924 р. Подільський губвиконком ухвалив рішення про оголошення конкурсу на проект пам'ятника В. І. Леніну [5, 170-171]. Передбачалось, що статую вдасться відкрити 1 травня 1927 р. [14, 2]. Але ця подія у зазначений день не відбулась. Пам'ятник Леніну у м. Вінниці буде встановлений у 1972 р., у 1992 р. - демонтований. Новими місцями пам'яті стали братські могили загиблих за радянську владу. У вересні 1920 р. президія губернського відділу народного господарства ухвалила рішення про встановлення пам'ятників «жертвам контрреволюції» [8, 47]. У 1921 р. ухвалено рішення про закладку надмогильного пам'ятника-склепу М. Максимовичу, загиблому члену подгубвиконкому. У міському парку Вінниці був встановлений «Меморіал жертвам революції» [6, 204.]. Нерідко саме тут біля могил та пам'ятників на початку 1920-х рр. відбувались мітинги. Але меморіал не лише увіковічує минуле, але й приховує його: так, пам'ятники героям революції замовчують про страждання та насилля, про інвалідів, що вижили. Ритуальна клятва «Не забудем!» розповсюджується далеко не на все.

Ще одна модель, яка структурує пам'ять, на думку П. Коннертона, є локус. Відмінність локусу від меморіалу визначається побутовою, повсякденною природою: меморіал несе спеціальне послання, тоді як локус переживається людьми несвідомо (описують це переживання як «атмосферу»). Як приклад дослідник наводить масові випадки агорафобії серед жінок на початку ХХ ст., коли вікторіанські заборони на вільне переміщення жінок поза будинком були скасовані, але травматична пам'ять про них продовжувала діяти на психіку [1].

Прикладом локусу П. Коннертон називає вулицю міста. Вулиця може мати політичне значення - джерело соціальної напруги або бунту під час революції. Також вулиця має і власне значення для пам'яті, якщо вона визначає кордони міста, структурує його. Наприклад, для Санкт-Петербургу - це Невський проспект, для Києва - Хрещатик, для Вінниці - Миколаївський пр-т /

Ленінський пр-т / вул. Соборна. При цьому мова йде не тільки про певний гештальт, але й про безпосередній моторний досвід пішоходу: як пише Коннертон, «будь-яка хороша вулиця запрошує пройтись по ній пішки». Велику роль у конструюванні пам'яті відіграє регламентований рух людини у визначених місцях, таких як площі. Це може бути звичайна прогулянка, демонстрація чи парад. До 1936 р. у Вінниці посередині центрального проспекту Леніна проходив бульвар, і городяни могли прогулюватись ним. Відтепер його знес ли, а трамвайні колії перенесли на середину вулиці [10]. Для пересічного вінничанина це означало зміну маршруту. Прогулюватись можна було обабіч дороги. Прогулянки центральною частиною проспекту стали можливі лише під час важливих подій, ініційованих владою - демонстрації з нагоди нових радянських свят. Наприклад, чергова річниця Жовтневої революції, мала стати важливою подією у житті міста, про яку влада щорічно нагадувала городянам і яка обов'язково мала лишитись у їхній пам'яті.

На значення міських демонстрацій звернув увагу Мальте Рольф [18, 154]. Зокрема він відзначав, що такі ритуальні дійства, як демонстрації, необхідні для фіксації у свідомості міських мешканців нової символічної карти міста. Упродовж 1920-1930-х рр. у Вінниці проводились демонстрації з різних нагод: окрім вже згаданої Жовтневої революції, відбувалась «хода з нагоди річниці повалення самодержавства в Росії» або мітинг Першотравня та ін. До кін - ця 1920-х рр. місцем проведення подібних заходів найчастіше була площа біля Військового містечка [13; 15; 16]. У другій половині 1930-х рр. урочистості відбувались на головній магістралі Вінниці - проспекті Леніна, біля щойно зведеної будівлі обкому партії.

Таким чином, топоніміка є важливим інструментом впливу на історичну пам'ять. «Імперська топоніміка» Вінниці (тобто назви до 1917 р.) мала на меті зафіксувати зв'язок міст із загальноросійською історією. Нерідко постаті та події, на честь яких були названі вулиці, мали дуже опосередкований зв'язок з історією міста, а нерідко - такого зв'язку не було взагалі. Радянська топоніміка міста Вінниці, так само як і нова архітектура та символіка у містобудуванні, мала свідчити про перемогу радянської влади і настання нової епохи. Назви вулиць прославляли нових, ще живих, «героїв». Історичне минуле подільського міста для більшовиків не мало значення. Була сформована нова символічна карта міста з радянськими меморіалами та локусами.

У подальшому дослідникам слід продовжити вивчати особливості радянської топоніміки інших українських міст шляхом виявлення та введення до наукового обігу історичних джерел.

Джерела та література

топоніміка вінниця радянський

1. Connerton P. How Modernity Forgets / P. Connerton. - Cambridge University Press, 2009.

2. Гайдай О. Ю. Радянська спадщина в політиці пам'яті та свідомості населення України 1991-2014 рр. (на матеріалах Вінницької, Житомирської, Чер - каської та Полтавської областей): автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 / О.Ю. Гайдай; Ін-т історії України НАН України. - К., 2015. - 15 с.

3. Державних архів Вінницької області. Ф.Д-262 Вінницька міська дума. - Оп. 1. - Спр. 21.

4. Державний архів Вінницької області. Ф.Д-262 Вінницька міська дума. - Оп. 1. - Спр. 22.

5. Державний архів Вінницької області. Ф.Р-925 Подільський губернський виконавчий комітет ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. - Оп. 1. - Спр. 124.

6. Державний архів Вінницької області. Ф.Р-925 Подільський губернський виконавчий комітет ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. - Оп. 2. - Спр. 499.

7. Державний архів Вінницької області. Ф.Р-925 Подільський губернський виконавчий комітет ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. - Оп. 2. - Спр. 910.

8. Державний архів Вінницької області. Ф.Р-992 Подільська губернська рада народного господарства. - Оп. 1. - Спр. 45.

9. Закон України про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки // Відомості Верховної Ради. - 2015. - N° 26. - Ст. 219.

Размещено на Allbest.ru