Формування старообрядницьких поселень на литовських та прусських землях

Размещено на http://www.allbest.ru/

ФОРМУВАННЯ СТАРООБРЯДНИЦЬКИХ ПОСЕЛЕНЬ НА ЛИТОВСЬКИХ ТА ПРУССЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Олександр ПАНАРІН

У статті аналізується процес міграції російських старообрядців на території, що історично входили до складу Литви та Пруссії. Розглядаються особливості та причини появи старовірів на цих територіях. Визначаються відмінності та характерні риси міграційних процесів у різні періоди. Обґрунтовується роль цього міграційного напрямку у збереженні старообрядництва як історичного та культурного феномену.

Ключові слова: старообрядництво, стара віра, міграція, переселення, Литва, Пруссія.

В статье анализируется процесс миграции российских старообрядцев на исторические территории Литвы и Пруссии. Рассматриваются особенности и причины появления староверов на этих территориях. Определяются отличия и характерные черты миграционных процессов в разные периоды. Обосновывается роль данного миграционного направления в сохранении старообрядчества как исторического и культурного феномена.

Ключевые слова: старообрядчество, старая вера, миграция, переселение, Литва, Пруссия.

The article analyzes the process of migration of Russian Old Believers in the territory which historically belonged to Lithuania and Prussia. The author examines the characteristics and causes of the appearance of the Old Believers in these areas. Determined differences and characteristics of migration processes in different periods. Substantiates the role of migration direction for the conservation of the Old Believers as a historical and cultural phenomenon.

Keywords: Old Believers, migration, relocation, Lithuania, Prussia.

Історія російського старообрядництва до сьогодні залишається темою маловивченою у науці. Дослідження цього явища протягом довгого періоду відбувалось під впливом антистаро-обрядницької політики та атеїстичної пропаганди. Незначний період «золотого віку» старообрядництва, що розпочався наприкінці ХІХ століття та тривав до 1917 року, не виправив ситуації. Вивчення історії російського старообрядництва не набуло статусу окремого наукового напрямку у дослідженнях з історії Православної Церкви. Лише нещодавно науковці отримали можливість відродити церковно-історичні студії, в контексті яких належної оцінки надано і явищу російського старообрядництва1. Увага до цієї проблеми є важливою на сучасному етапі української історії, адже наші землі ще з другої половини XVII століття давали старовірам притулок від релігійного знищення, запровадженого московською владою щодо своїх підданих. Вивчення досвіду проживання старообрядців на території інших держав сприятиме формуванню цілісної картини сучасного стану даного релігійного напрямку.

Розселення старообрядців окрема сторінка історії цього релігійно-культурного явища. Вивченню старообрядництва приділено значну увагу у науковій, та особливо релігійній літературі. Основний акцент більшості робіт зосереджена на його релігійних особливостях чи культурному надбанні в контексті вивчення православ'я. Більшість дореволюційних робіт мають викривальний характер та підготовлені з метою дискредитації старообрядництва та його прихильників. З часом з'являються роботи, що ідеалізують старообрядницький рух. Міграція старовірів залишається маловивченою сторінкою їх історії. Дослідники приділяють увагу даному питанню лише в контексті вивчення їх проживання в певному регіоні, не з'ясовуючи обставин та часу їх переселення на певні території. Вивчення даної теми висвітлено у роботах Василя Дружиніна (Дон)2, Володимира Вітієвського (Урал)3, Миколи Соколова (Поволжжя)4. Західноєвропейський напрямок міграції знайшов відображення у роботах Антоніни Заваріної (в контексті вивчення російського населення Литви)5, Василя Барановського (щодо старовірів Зарасайського краю)6 та Арнольда Подмазова (присвяченого старовірам Литви)7.

Дана стаття присвячена дослідженню історії міграції російських старообрядців на території, що до 1795 року входили до складу Великого князівства Литовського, а також території Східної Пруссії. Метою статті є проаналізувати причини міграції старообрядців на вказані території та простежити розвиток місцевих старовірських общин.

Виникнення старообрядництва пов'язано із проведеною Московським патріархом Никоном у 16531656 роках релігійною реформою. Впровадження обрядових змін викликало значне невдоволення серед населення. Миряни протестували проти посягання на священні та непорушні традиції православної віри. Духовенство було невдоволено порушенням усталеної процедури впровадження реформи, що відбулась без погодження із Собором. Спроба реформи Церкви завершилась її розколом на никоніан та старообрядців. На долю останніх випали тяжкі випробування та переслідування протягом декількох століть.

Православна Церква, відчуваючи повну підтримку держави та особисто Олексія Михайловича Романова, розпочала боротьбу з прихильниками дореформеного православ'я. Це призвело до поширення серед старообрядців концепції кінця світу та встановлення панування антихриста (спочатку його духу, а потім і в цілком реальній персоні Московського царя). Збереження віри, а подекуди життя, стало можливим лише за межами Московського царства. За таких умов, у другій половині XVII століття розпочалось формування старообрядницької міграції, що тривала майже чотириста років.

Релігійна характеристика «старообрядець» відповідає етноніму «росіянин». Серед православного населення інших національностей погляди старовірів не часто знаходили відгук. їх перехід до старообрядництва зустрічається нечасто8. Саме цей фактор сприяв збереженню самобутності культури російських старообрядців в іноетнічному оточенні. Поява прихильників старої віри у певній місцевості свідчила про міграцію мешканців Московського царства та Російської імперії.

Володимир Кабузан висловив думку, що до кінця ХІХ століття етнічні росіяни проживали майже виключно на території Російської імперії. Лише незначна група росіян-старовірів оселилась у XVIIXIX століттях на території Австрійської та Османської імперій, Речі Посполитої, а пізніше Румунії та Болгарії9. Проте варто пам'ятати, що наприкінці ХІХ століття кордон Російської імперії охоплював території таких сучасних європейських країни як Естонія, Латвія, Литва, Польща, Румунія. Захоплення Російською імперією цих територій відбулось набагато пізніше за появу на цих землях прихильників дореформеного православ'я.

Втеча від політики кривавого винищення старообрядців, що набула широкого розмаху у другій половині XVII століття у Московському царстві, привела їх на литовські землі. Саме цими подіями розпочинається Дегуцький літопис одне із фундаментальних джерел вивчення історії старообрядництва на литовських землях. У середині ХІХ століття у Литві було створено Хронограф або Літописець Курляндсько-литовський. Авторство належить Василю Золотову мешканцю старообрядницької Дегуцької обителі. Створений на основі усних переказів, рукописних та друкованих книг місцевої общини, літопис зберіг для нас історію появи перших старообрядців на території Курляндії та Великого князівства Литовського. Хронограф дозволяє прослідкувати появу старообрядницьких общин, будівництво храмів та діяльність їх наставників. У ньому розкривається релігійні та господарські особливості життя місцевих прихильників дониконівського православ'я, а також історія утисків царською владою10. Зокрема, він розповідає про Трофима Іванова, який у 1679 році прийшов до Литви «зі сторони Московської». Літопис повідомляє, що за часів Олексія Михайловича він служив у стрілецькому війську та був направлений у складі формувань Івана Міщеринова для розорення Соловецького монастиря. Після побаченого на Соловках він залишає Московію та приходить на Литовську землю. Саме з цими подіями автор пов'язує початок міграції старовірів до земель, що у другій половині XVII століття належали Великому князівству Литовському11.

В історії формування старообрядницьких поселень Литви прослідковується декілька етапів. Першим і найважливішим з них є період з другої половини XVII століття до 1795 року, тобто до Третього поділу Польщі. Старообрядці з'явилися на литовських землях наприкінці 70х на початку 80х років XVII століття12. Зарасайський край раніше інших у Литві прийняв втікачівросіян, що покинули батьківщину заради збереження віри пращурів. До кінця XVII століття на території Курляндії вже існували старообрядницькі храми у Лігінішках та Балтруках. Переселенці, що прийшли до Зарасайського краю, були переважно з Пскова, Новгорода та Москви13. Поява молитовень свідчить, що в цей час формуються Бобриський, Дегуцький, Римковський, Дукштаський, Михайлівський та інші старообрядницькі мікро ареали. їх зростання відбувалось за рахунок вихідців з Росії та переселенців з інших регіонів, що поступово захоплювались імперією. Урядова політика цього періоду призвела до виникнення великих старообрядницьких слобод, таких як Михайлівська та Преображенська слобода. З 1728 по 1755 роки неподалік від нинішнього Дукштаса існував Гудишкський старообрядницький монастир. Заснований Євстафієм Феодосійовичем Васильєвим. Враховуючи, що вчення Феодосія Васильєва знайшло своє розповсюдження і серед населення Петербурзької, Тверської, Ярославської, Московської та деяких інших губерній, можна припустити, що серед переселенців були вихідці з цих земель. Варто відзначити, що втеча в Латгалію старообрядців спричинила і переселення власне православного населення, але вже з соціально-економічних мотивів. Сам Васильєв пізніше оселився у Вітебстькій губернії, де разом з ним осіли перші прихильники його ідей14.

До Першої світової війни місцеві старообрядці були частиною Аукштакальняйської общини15. Неподалік від Зарасайську у 1735 році було збудовано старообрядницьку церкву, що слугувала центром місцевої общини до 1847 року, доки не була зруйнована за наказом Курляндського генералгубернатора1617.

Важливою причиною появи значної кількості старовірів на литовських землях була зацікавленість у переселенцях місцевих поміщиків. У серединні XVII на початку XVIII століття ці території опинились у центрі сутичок та протиріч. Латгалія зазнала на собі наслідки Національновизвольної війни, що розгорнулась на українських землях та перекинулись на білоруські та литовські території. У 50х роках XVII століття на території розгорнулась війна між Швецією, Польщею та Росією. В результаті чого білорусько-литовські землі (Латгалія) перетворились на арену бойових дій та спустошення. Вкрай важкі наслідки для цих територій мали епідемій чуми 1657, 1661, та 1710 років, в результаті яких стрімко зменшилась кількість населення та різко зросло спустошення сіл18.Одним з виходів у даній ситуації стало залучення селян ззовні, тож їх переселення було бажаною подією для місцевих поміщиків. В таких умовах до уваги не бралась національність, віросповідання чи релігійні уподобання переселенців.

У другій половині XVIII століття кількість російських старовірів у Зарасайському краї значно зросла. Виникли нові поселення у яких за першої ж можливості будували, хоч невелику але молитовню19. У 1755 році Гудишська обитель була розгромлена. Частина братії влаштувала у селищі Дегутях молитовню, а у 1778 році місцеві старообрядці побудували тут перший храм20.

Джерелом поповнення старообрядницьких поселень Латгалії у другій половині XVIII століття був відомий центр старообрядництва Вєтка. Вперше цей старовірський центр був розгромлений в часи імператриці Анни Іоанівни у 1735 році, зазнавши величезних руйнувань та спустошень. Друга вигонка Вєтки 1764 року призвела до переселення близько 20 тисяч старовірів до Сибіру21. Певній частині вєтковців вдалось втекти від російських військ. Царський уряд одразу склав реєстр осіб, що втекли на поселення за кордон переважно до Речі Посполитої22. З нього видно, що частина вєтковських старовірів осіла на землях графа К. Плятера у Дінабурському старостві: у Пантелішках 30 садиб, Брентелішках 20, Михайловій 2, Гревері 15 та інших селах. У реєстр потрапило і декілька селищ помішика Гільзена, що знаходились у Ліфляндії. Всього за реєстром у Латгалії нараховувалось 320 садиб вєтковців, що дає можливість говорити приблизно про 1600 чоловік старообрядців, що мігрували до Латгалії близько 1764 року23.

Другий етап розселення старовірів на теренах Литви охоплює період з 1795 року до Польського повстання 1863 року. В цей час відбувається різке скорочення нелегальної міграції прихильників дореформеного православ'я на литовські землі при посиленні внутрішньої міграції. Остання призвела до переміщень старообрядців між існуючими поселеннями та поява їх у великих містах в першу чергу у Ризі та Вільнюсі. Варто відзначити, що певна частина цих мігрантів, через несприятливі економічні умови вимушена була повернутись до своїх поселень у перше десятиліття після переселення. Поділи Речі Посполитої призвели до інтенсивного переселення старовірів з обжитих місць до Курляндії та Литви. Саме тоді старовіри осіли у Рокішському володінні графа Тізенгауза. У першій половині ХІХ століття ця старообрядницька

колонія налічувала 950 чоловік24. Близько 18501855 року було засновано ще одну значну общину у Аукштакаольні (нині Ігналинський район). Вона виникла після закриття тогочасними церковними та державними владними органами Дегуцького старообрядницького храму. Місцевий молитовний дім до 1914 року мав усі необхідні зовнішні атрибути храму.

Третім етапом варто вважати період з 1863 до 1914 року. В цей час імперський уряд вдається до заохочення та організації переселення з багатолюдних селищ, у яких відчувалась гостра нестача орних земель, на конфісковані землі заможних учасників Польського повстання. При наділенні старообрядців землею їм також забезпечувались і економічні пільги. Відомо, що Віленський генералгубернатор М. Муравйов особисто заохочував переселення старообрядців з Росії. Він вважав, що саме старовіри можуть сприяти швидкій русифікації ПівденноЗахідного краю. Після залишення Муравйовим поста генералгубернатора переселення старообрядців на територію краю було заборонено. Влада розцінювала збільшення тут старообрядницького населення як небезпеку, через відношення до нього як до ворожого православ'ю елементу25. Утиски старовірів призвели до розорення у 1873 році храму у Ново-Олександрівськму уїзді (Зарасайськ). Місцеві старовіри вимушені були звертатись до Ковенського губернатора зі скаргами, проте захисту не отримали26. Лише на початку ХХ століття переслідування поступово припинились. Проте навіть не зважаючи на ці факти, варто наголосити що становище старообрядців на цих землях завжди було кращим за становище їх одновірців на власне російських територіях. Даний факт пояснюється тим, що у Ліфляндії, зі сторони цивільного начальства не спостерігалось особливого завзяття у допомозі духовенству в боротьбі зі старообрядництвом. Неправославні представники влади висловлювали співчуття, за принципом віротерпимості лютеранської церкви. Значна роль старовірів у розвитку промисловості регіону а також їх трудолюбство та розсудливість сприяли лояльності місцевої влади27.

Наприкінці ХІХ на початку ХХ століття актуальним було вивчення і узагальнення демографічних результатів русифікаторської політики, так званого Північно-Західного краю. За недовготривалий період перебування при владі М.М. Муравйова на посаді Віленського генералгубернатора різко змінилось відношення до місцевих старовірів. У них побачили вірнопідданих престолу і російської влади, не зважаючи на це їх становище залишалось важким. Перед місцевою владою було поставлено завдання щодо поліпшення соціально-економічного становища старовірів. Проте жодних помітних зрушень у цьому напрямку не відбувалось. На початку ХХ століття ситуація змінилась, що було пов'язано з поступовим припиненням релігійних переслідувань28.

Данні всеросійського перепису населення Російської імперії 1897 року підтверджують значну кількість прихильників старого обряду на так званих північно-західних землях.

Чисельність православних та старообрядців за даними перепису 1897 року