Життя та діяльність Івана Вишенського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Іван Вишенський

Найвидатнішим письменником-полемістом не тільки України, а й усього слов'янського світу, полум'яним патріотом, визначним культурним і громадським діячем кінця XVI -- початку XVII ст. був Іван Вишенський. Його могутній голос пролунав у дуже тяжкий для українського народу період становлення нації і державності, в період страшного розгулу панування польської і литовської шляхти та місцевого панства, в період наступу чорноризого «воїнства» зажерливого Ватікану на православне східнослов'янське населення. Глибоко усвідомлюючи суть суспільних процесів, Вишенський сміливо виступав не тільки проти окремих пороків суспільства, не тільки проти чужих і «своїх» світських та духовних гнобителів, а й проти всієї державної та політичної системи феодально-кріпосницької Польсько-Литовської держави, що на той час загарбала майже всі українські землі. вишенський письменник твір духовенство

У своїх творах письменник-полеміст став на захист усіх знедолених і гноблених, відтворив правдиві картини життя й побуту українського народу. Полум'яним словом публіцист-трибун таврував зрадників, що перекинулися на бік ворога, закликав до гуманності, справедливості і згуртованості. Тому ще за життя він здобув заслужену шану земляків, а потім пильну увагу до його спадщини літературознавців і мовознавців, філософів і письменників.

Біографічних відомостей про Івана Вишенського лишилося дуже мало. Дослідникам до цього часу не вдалося точно встановити, коли народився він: одні називають проміжок часу від 1538 до 1550 pp., інші -- значно менший проміжок між 1545--1550 pp. Гадають також, що він походив із убогої міщанської родини містечка Судова Вишня на Львівщині, бо у своїх творах називав себе «Иоан мних з Вишні», «странник реченный Вышенский» і т. ін. Початкову освіту майбутній письменник, напевно, здобув у рідному містечку, а потім жив у Луцьку й Острозі, куди його міг запросити, за здогадом І. Франка, великий український магнат князь Костянтин Острозький, що збирав навколо себе талановитих людей для боротьби з католицизмом. Про своє перебування у Луцьку Вишенський згадує в «Краткословном ответе Феодула». Це й все, що ми знаємо про дитячі та юнацькі роки письменника.

У 70-х pp. XVI ст. Вишенський з невідомих причин переселився на Афон (Греція), що був найбільшим православним центром на близькому Сході. Після відвідання всіх афонських монастирів Вишенський став послушником, потім ченцем і нарешті -- аскетом-пустельником в одній з печер-келій над Егейським морем; загалом на Афоні письменник прожив близько 40 років, аж до своєї смерті. Однак Вишенський ніколи не поривав зв'язків із своїм народом, живо цікавився подіями на батьківщині через ходаків та листування з окремими особами і Львівським братством. У ньому завжди боролися, з одного боку, чернець-аскет, а з другого -- полум'яний патріот. Недаремно Іван Франко у монографії «Іван Вишенський і єго твори» писав: «Перша і найвидатніша ознака характеру Вишенського -- це живе чуття і жива фантазія, тобто те, що становить поета, пропагандиста, агітатора. Вся натура його рветься до гарячої любові, сильної ненависті, глибокого пошанування; рівнодушних, холодних відносин до людей чи ідей він не знає. Можлива річ, що іменно ця сторона його натури, ця живість чуття була предметом його найтяжчої внутрішньої боротьби на Афоні, де аскетичне правило вважало всі такі прояви гарячого людського чуття гріхом».

Палка любов до вітчизни і ненависть до її ворогів виявилися у Вишенського у публіцистичних посланнях з Афону на Україну. Вже перші твори виділили його серед тогочасних письменників-полемістів та принесли йому широку популярність. Олександрійський патріарх Мелетій Пігас у спеціальному листі радив Вишенському лишити чернецтво і повернутися на Україну, де він міг би принести більше користі у боротьбі проти наступу латинників і католицької церкви. Зверталися до нього і члени Львівського братства, аби він повернувся на батьківщину та взяв безпосередню участь у суспільно-політичному русі. Саме це й було причиною того, що Вишенський восени 1604 р. прибув на Україну.

За свідченням Франка та інших дослідників, Вишенський спочатку був гостем свого афонського приятеля Іова Княгиницького в Угорниках біля Отинії (нині Івано-Франківська область), потім вирушив до Львова, однак був там недовго, бо швидко розійшовся у своїх поглядах з керівниками місцевого братства і насамперед з Ю. Рогатинцем, про що детально писав у «посланії» до стариці Домникії. Покинувши Львів, Вишенський деякий час живе в Уневському монастирі, потім у Княгиницького у новоствореному ним Манявському скиті, а звідти вже повертається на Афон. Всього на Україні полеміст перебував близько двох років.

Про дальше життя письменника на Афоні немає конкретних даних. Відомо, що він знову збирався на батьківщину. У листі до І. Княгиницького 1610 р. Вишенський виявляв бажання відвідати Україну, але йому завадила хвороба. Припускають, що саме тому він не зміг повернутись додому і в останні роки свого життя, хоч такі наміри в нього були. Помер Вишенський у 20-х роках XVII ст., як гадають, в одній із печер Афону. На основі листа Вишенського до князя М. Вишневенького 1615 p., де полеміст згадує про своє печерне життя, та колективного «Советования о благочестии» православних священиків Луцька, в якому вони висловлювали намір викликати з Афону «преподобных мужей россов, межи иными блаженных Киприяна и Иоанна, пореклом Вишенского», Іван Франко написав славнозвісну філософську поему «Іван Вишенський» (1900), де створив чудовий образ письменника-патріота, який перемагає в собі аскета-ченця і повертається до рідного народу.

За обсягом спадщина Вишенського не така вже й велика, але за ідейним та художнім спрямуванням досить цільна й містка. До нас дійшло 16 творів полеміста в різних рукописних списках. Ще у 1599--1600 pp. частину своїх творів письменник переписав у спеціальну «Книжку», яку він готував до друку в Острозькій друкарні. «Книжка» складалася з передмов, десятьох послань; зокрема, сюди увійшли: «Оглавление писанного в Книжке», «О чину прочитання сего писания», «Ко прочитателю наедине сего писаня» і десять «глав», що є, власне, окремі твори -- «Обличение диавола-миродержца» (1599--1600), «Писание до князя Василия» (1599--1600), «Порада» (1599--1600), «Писание до всех обще, в Лядской земли живущих» (1588), «Писание к утекшим от православной веры епископом» (1598), «Извещение краткое о латинской прелести» (1588--1589), «О еретикох» (1599--1600), «Загадка философом латинским» (1599--1600), «След краткий» (1599--1600) і «Новина», яку не вважають оригінальним твором Вишенського. Після 1600 р. полеміст написав ще кілька творів -- «Краткословный ответ Петру Скарге» (1601), «Послание Домникии» (1605), «Зачапка мудраго латинника з глупым русином» (1608--1609), «Послание львовскому братству» (1610), «Послание Иову Княгиницкому» (1610), «Позорище мысленное» (1615--1616).

Спадщину Вишенського прийнято поділяти на твори, написані до Брестської унії 1596 р., та твори, написані після неї, хоч всі вони мають багато спільного. Зважаючи на те, що свої твори Вишенський написав поза батьківщиною, вони мають здебільшого форму «послань» чи «писань», адресованих або до всього народу, або до певних осіб, що видно із самих назв. Письменник неодноразово звертався до земляків і просив, щоб його «посланія» читали «совокупно», тобто громадою, переписували, а оригінали повертали назад. Певно, вони так і робили, бо лишилося кілька рукописних списків творів, найповніший з яких є так званий Підгорецький рукопис XVII ст. Поширювалися в рукописах твори Вишенського і в Росії та користувалися повагою серед старообрядців. Один список, що зберігся в Саратовському університеті, датується 1862 р.

Хоч Вишенський і готував свої твори до друку, однак за його життя було опубліковано анонімно 1598 року в Острозькій «Книжиці» лише одне послання «От святое Афонское горы скитствующих», що, як гадають дослідники, є попереднім начерком до громового «Писания к утекшим от православной веры епископом». А потім ім'я Вишенського майже на 250 років забулося і тільки в 1865 p. M. Костомаров у «Актах, относящихся к истории Южной и Западной России» опублікував чотири твори письменника. Це дало поштовх до дальших розшуків і публікацій послань полеміста та розвідок про його спадщину С. Голуб'євим, І. Франком, П. Житецьким, А. Кримським, М. Сумцовим, В. Перетцом та ін.

За радянських часів твори Вишенського в уривках передруковувалися у хрестоматіях для середніх і вищих шкіл. Найповніше і найгрунтовніше видання творів видатного полеміста побачило світ у 1955 p., що його підготував для академічної серії «Литературные памятники» І. П. Єрьомін з великою статею про автора, археографічним оглядом творів Вишенського, детальним коментуванням текстологічних принципів відтворення рукописних оригіналів, а також словником давніх й маловідомих нині слів. У 1959 р. це видання побачило світ на Україні, щоправда, без коментарів та різночитання; 1972 р. вийшли «Вибрані твори» полеміста в серії «Шкільна бібліотека» із вступною статею, коментарями і словником.

Літературну діяльність Вишенський розпочав як під безпосереднім впливом конкретних суспільно-політичних обставин (наростання всенародної національно-визвольної боротьби проти феодального гніту польської шляхти, гостра ідеологічна боротьба проти наступу католицизму), так і під впливом публіцистичної творчості російських і українських письменників XVI ст., зокрема Феодосія Косого, ігумена Артемія, князя А. Курбського, Максима Грека, Василя Острозького та ін. Так, наприклад, у 80-х pp. у м. Острозі були опубліковані окремим виданням твори М. Грека «Како подобает знаменоватися крестным знаменем», В. Острозького «О едино истинной православной веpe», Г. Смотрицького «Ключ царства небесного»; згодом водночас із Вишенським писали свої полемічні твори С. Зизаній (Кукіль), X. Філалет (М. Броневський), Клирик Острозький, М. Смотрицький, З. Копистенський та ін. Всі вони разом виступали як проти польсько-шляхетського гніту, католицької експансії на православну церкву, лихозвісної Брестської унії 1596 р., так і проти ревних проповідників католицизму, зокрема проти польських єзуїтів П. Скарги, Б. Гербеста та І. Потія.

Світогляд Вишенського був як на свій час загалом прогресивним, хоч і не позбавлений суперечностей, зумовлених часом, конкретно-історичними обставинами та особливостями становлення давньої української літератури, яка поступово виривалася з чіпких лабет релігійно-схоластичних традицій. Як і всі письменники-полемісти, Вишенський був глибоко релігійною людиною аж до аскетизму, палким прихильником східної православної церкви, що здавалася йому найавторитетнішим органом суспільного управління життям його земляків-українців. Разом з тим він добре знав повсякденне життя свого народу, бачив його болі і страждання, розумів його прагнення і сподівання, співчував його боротьбі за хліб і за волю. Бачив він і зраду українського панства та вищого духовенства, які гендлювали і вірою і церквою задля своєї наживи. У світогляді Вишенського майже весь час боролися погляди релігійно-аскетичні і життєві, церковні й народні, традиційні й сучасні, консервативні й передові, демократичні, які зрештою і стали основою талановитої спадщини письменника-патріота.

Як говорилося, І. Вишенський частину своїх творів готував до друку під спільною назвою «Книжка», що була упорядкована за зразком багатьох тодішніх видань і, зокрема, Острозької «Книжиці». За традицією майже всі твори давньої української літератури кінця XVI -- початку XVII ст. починалися присвятою комусь із вельможновладців та передмовою до «читальників». Не відступив від цієї традиції й Вишенський, але його «Книжка» присвячена не одній особі, а всім «православним христианам, братствам и всем благочестивым, в Малой России в короне польской жительствующим». Це було новим і незвичним, як і своєрідні методичні поради щодо читання та розуміння самих творів.

Перша передмова досить загальна, тобто на зразок усіх передмов тодішніх письменників з обов'язковим силабічним віршем. Друга передмова містить поради, як треба читати твори перед неписьменними слухачами -- не повторюючись і не заїкаючись, стежачи за розділовими знаками, звертаючи увагу на артикуляцію. Вишенський радить збирати слухачів уранці, поки їхня голова ще не забита «промыслом земным», а живіт -- їжею, тобто, образно кажучи, -- на свіжу голову; застерігає не загинати аркушів у книзі, а робити закладки. Нарешті, у третій невеликій передмові автор звертається до «прочитателя наедине» і радить йому шукати в його творах не «хитростей слогов сплетеноречных наказания еллинского, але след существа правды», тобто не красномовство грецьких філософів, а суть гіркої правди реального життя.

Він радить також не пробігати очима текст, а уважно читати все підряд і думати над прочитаним, особливо, де йдеться про те, як правда «попирается» брехнею «погибельными сынами». Водночас Вишенський говорить про себе, що він не вивчав досконало граматику, риторику, філософію, бо його вчителем був наймудріший з мудрих простак, тобто Христос, який неосвічених навчав, філософів висміював, людську гордість угамовував і т. ін. Це і є один із зразків уже згадуваної суперечності світогляду письменника.

Першим у «Книжці» Вишенський вмістив «Обличение диавола-миродержца», хоч написане воно було дещо пізніше за інші твори. І, мабуть, це не випадково. Використавши євангельську легенду про спокушення в пустелі дияволом Христа, полеміст, з одного боку, створив алегоричний і якоюсь мірою автобіографічний образ «голяка-странника», людини безмежно чесної і самовідданої, а з другого -- образ хвалькуватого і можновладного «диавола-миродержца», що уособлює не тільки феодально-кріпосницький лад польського королівства, але й підступну католицьку церкву на чолі з найбільшим «дияволом» -- папою римським.

Написане в улюбленій Вишенським-полемістом формі діалогу -- в даному випадку між дияволом-світодержцем і бідним голяком прочанином, -- «Обличение» мовби готувало тогочасних читачів до глибшого розуміння наступних творів, таких як «Порада» з її знаменитою апологією чернецтва, «Писание до всех обще, в Лядской земли живущих», «Писание к утекшим от православной веры єпископом», «Извещение краткое о латинской прелести» тощо. З-під пера Вишенського постала яскрава картина гендлярства і продажності духовних і світських можновладців у шляхетській Польщі.

Коли гордий і волелюбний український народ не вдалося поневолити й поставити на коліна оружно, польська влада звернулась по допомогу до католицької церкви та єзуїтів (Вишенський називає їх «папежниками»), щоб вони шляхом підкупу навернули православних до католицизму. Зрозуміла річ, вони насамперед звертаються до духовенства, найбільш ласого до наживи. На запитання «голяка-странника», що йому дасть диявол, коли він перейде на його бік, тобто до католицизму, диявол спочатку обіцяє духовну владу: «Если хочеш бискупом быти, пад, поклони ми ся, я тобе дам. Если хочеш арцибискупом быти, пад, поклони ми ся, я тобе дам. Если хочеш кардиналом быти, пад, поклони ми ся, я тобе дам. Если хочеш папежом быти, пад, поклони ми ся, я тобе дам. И другим всем, меншим преложенствам, пробощствам и поповствам в приходах и наданях, не так гойных и богатых, прагнучи и, падши, поклонете ми ся, я вам дам».

Людям світським диявол за зраду обіцяє різні посади -- судді, старости, каштеляна, воєводи, аж до гетьмана, канцлера і навіть найвищу владу -- королівську. Людей найнижчого, або посполитого, стану, тобто міський люд і селян, обіцяє зробити корчмарями, купцями, хитромудрими майстрами-ремісниками або й просто дасть їм шмат землі, хату та дружину, щоб був рабом власного господарства і не розмірковував над сатанинським діянням спокусника. І все це з умовою впасти ниць і вклонитися всесильному дияволу -- уособленню всього злого, нечестивого, облудного, продажного, який є антиподом Христа, найвищого втілення благородства і чеснот.

Антиподом диявола і в його особі всього суєтного є і «голяк-странник», який від імені всіх, кого спокушає нечистий, твердо заявляє про свою непідкупність, про свою вірність православній «старій вірі». Слід наголосити, що Вишенський як у цьому, так і в інших творах, стаючи на оборону православної церкви, ідеалізує її, та це й не дивно, адже він був сином свого часу, віруючою людиною, ченцем.

Уже в цьому першому творі впадає в око майстерність Вишенського як полеміста. Свій твір він будує без «хитрословия», просто і ясно -- то ставить запитання і дає відповідь; то користується синтаксичними повтореннями типу «Если хочеш...», «Што ж за пожиток», «пад, поклони ми ся»; то вдається до засобу градації від меншого до більшого і навпаки, а також риторичних фігур, як, наприклад: «Иди за мною, сатана!».

У наступному творі, що був частиною послання до князя Василя Острозького і названий самим Вишенським «Порадою», письменник дає кілька порад щодо очищення православної церкви «од всяких прелестей и забобонов еретических», пристрасно захищає слов'янську мову від опоганення її «дияволом», або латинниками і польськими єзуїтами, гостро викриває вище українське духовенство, а в кінці подає блискучу апологію православного чернецтва, мимохідь створюючи два чудові контрастні типи -- простодушного ченця і пихатого шляхтича.

«Порада» щодо очищення церкви досить наївна: треба, мовляв, шанувати образ матері божої, хреститися в церкві і перед уживанням їжі, ходити до церкви на «правило соборное», не перекручувати, коли читаєш тексти церковних книжок простою мовою, а тільки після літургії переказувати чи тлумачити їх «попросту», і, нарешті, всі церковні книги друкувати «словенским языком». У справі захисту слов'янської мови Вишенський стояв на високих патріотичних позиціях. Вороги православ'я ганьблять «словенский язык» саме тому, що він «ест плодоноснеший от всех языков и богу любимший: понеж без поганских хитростей и руководств». На думку Вишенського, слов'янська мова набагато краща від грецької і латинської, а тому треба вигнати з церкви «латинский смрад песней» і простою піснею руською співати хвалу богу. Полеміст радить лише церковні книжки «Часословець», «Псалтир», «Октоїх», «Апостол», «Євангеліє», цілком відкидаючи твори античних філософів Арістотеля, Платона та ін., що знову ж таки говорить про певну консервативність і суперечливість світогляду. Правда, можливо, це був виклик єзуїтським школам, де значна увага приділялася схоластичним наукам, давньогрецькій філософії та метафізиці, пристосованим до християнського віровчення.

Але великих надій на православних церковних владик і священиків Вишенський не покладав, бо вони здебільшого здобували собі священство «похоти плотской ради», щоб розкішно і привільно жити. Митрополитів і попів, наставлених польським королем, письменник радив своїм землякам виганяти, тому що вони є «волки и злодеи, разбойники и антихристовы таинники». Така відмова від попівства, тобто заклик до безпастирської церкви, в устах Вишенського була явищем демократичним і перегукувалася з реформатськими протестантськими ідеями Західної Європи XV--XVI ст. «Лепие бо вам, -- писав полеміст, -- без владык и без попов, от диавола поставленых, до церкви ходити й православие хранити, нежели с владыками и попами, не от бога званными, у церкви быти и с тое ся ругати, и православие попирати». Вишенський уже знав тоді, що багато православних єпископів із ситими «требухами» та повними скринями грошей перекинулися до католицької церкви, щоб мати ще більші «скринища» і робити все, що забажається їм: «Тепер в нас тая дурная Русь жития чистого ищет, -- говорили вони, -- тепер в нас цноты, учтивости и доброго сумненя видтети прагнет, чого мы немаемо, и для того всегды ся от них соромеемо. Але яко учинемо? К папе рымскому бежемо. И с того сорому ся выкрутимо, и на Русь, да ся поклонят папе, беду навалимо, и свое желание исполнимо...» Чи порушилася від того православна віра, запитує полеміст, чи має вона від того якийсь збиток? -- «никако же!». Вона лишилася чистою і здоровою, а перебіжчики самі собі копають яму на вічну погибель, бо для них головне не праведне життя, а сите черево і збагачення за рахунок жорстокої експлуатації віруючих.

Водночас Вишенський захищав православних ченців, які вели просте життя, на відміну від католицького духовенства носили чорне грубе вбрання, не стригли волосся, не голили бороди. Звертаючись до представника католицької церкви чи взагалі до світського «римлянина», письменник запитує його, чому він насміхається з ченців. «Для того ся смею, -- відповідає той, -- иж каптур, или страшило на голове носит, што ми зовемо клобук, и зась смеюся, иж волося долгое носит и не подголився, и зась: простое одене носит, шито некшталтовне, як в мех оболокся, и зась: поасище некчемное скурапое или ременное, черевичище немаш на што погледети или чоботища невытрътыи, аж гадится погледевши на них, а до того, хлоп простый, не знает и проговорити с человеком, коли его о што запытаеш».

Вишенський дає добродушно-гумористичні відповіді на запитання супротивника. Клобук, або «страшило», чернець носить для того, щоб лякати бісів, соромити світських модників, насміхатися з любителів носити на голові різні макегерки-шапки. Довге волосся робить його бридким, а тому жінки не звертають на нього уваги, отже, не можуть його спокусити. З тої ж причини чернець носить негарний мішкуватий одяг; він туго затягується поясом з простої сириці, щоб не об'їдатися і мати змогу вільніше молитися й читати святе писання; його чоботища не привернуть уваги світських людей, але в них безпечніше ступати на голови зміїв спокуси; не має про що красно говорити чернець із суєслівними та лукавими шляхтичами, з «прегордою латиною», які давно вже втратили християнську подобу і братню любов до простих людей.

Не приховує письменник і певних недоліків православного чернецтва, зокрема грошелюбства та схильності до чарки. Та якщо перших він різко засуджує, називає юдами, то других дещо виправдовує, мовляв, якщо й удається ченцеві іноді до безтями напитися, щоб наситити «поганку-утробу», то потім він буде довго спокутувати свій гріх у келії, постити і каятися.

Користуючись засобом протиставлення, полеміст створює і різко негативний тип зарозумілого пана чи то з польського, чи то з українського середовища. Простий чернець з усіма його позитивними та негативними рисами є стійким захисником прав і батьківської віри трудящого люду, натомість шляхтич усім своїм єством і ницими інтересами викликає у письменника, а отже, і в читача, зневагу та обурення.

Саркастично змальований портрет цього «индикокура», «виструганого, мылом вышварованого и вымакглеваного», який, виголивши потилицю, «макгерку верх рога головного повесивши, косичку или перце верх макгерки устромивши и делею на собе перепявши, плече одно вышше от другого накокоречивши, як полететы хотячи». Коли ж йому трапиться стояти перед вищим паном, тоді одразу втрачає пиху, переступає з ноги на ногу, то «тую то сюю наперед поставляючи и на пяту выворочаючи», тоді й мову втрачає, хоч загалом язик його вертиться, як «пустое коло млынное».

Для панів життя -- суцільне свято. Нещадно визискуючи своїх підданих, пан тільки й думає про веселе та безпечне життя, бенкетує, об'їдається, п'є найдорожчі вина й горілки, дбає про мисливських собак більше, ніж про «подданых», гоноровито дискутує з такими ж, як він, про всілякі шляхетські права. Для суспільства такі людці є не дорідною пшеницею, а пустим куколем. Бичуючи панське «чревоугодие», полеміст за допомогою цілої низки своєрідних неологізмів довершує саркастичний портрет феодала-кріпосника. «Еще еси кровоед, мясоед, вълоед, скотоед, звероед, свиноед, куроед, гускоед, птахоед, сытоед, сластноед, маслоед, пирогоед; еще еси периноспал, мяккоспал, подушкоспал; еще еси телоугодник; еще еси телолюбител; еще еси кровопрагнител; еще еси перцолюбец, шафранолюбец, имберолюбец, кгвоздиколюбец, кминолюбец, цукролюбец и других бреден горко- и сладколюбец...»

Проповідуючи ранньохристиянські ідеали, Вишенський гостро порушував питання про рівність усіх людей перед богом. Як у «Пораді», так і в інших творах полеміст допитувався панів, чому вони надуваються, як «порхавки», хіба в них не на тому ж місці стоять голова, ноги, руки, очі, ніс, як і в убогих; чому одні панують, а інші, яких тьма-тьмуща і які створюють матеріальні блага, не мають часто кусня хліба. Такі соціально загострені дошкульні риторичні питання і оклики, а також антитези ми простежуємо в багатьох творах, що свідчить про демократичність світогляду письменника, про його уболівання за найбідніші верстви українського народу.

Щоправда, Вишенський висловлює тут і деякі консервативні погляди на життя та побут наших пращурів. Даючи поради щодо очищення церкви від поганства, автор засуджує колядування і щедрування, не радить влаштовувати «пасху» за покійниками, а також літні розваги молоді на Івана Купала, гойдатися на гойдалках тощо, що було органічним поєднанням дохристиянських і християнських обрядів, а для письменника -- «квасом поганским».

Демократизм виявив Вишенський і в своєму «Писании до всех обще, в Лядской земли живущих», в якому дав загальну картину загнивання феодально-кріпосницького ладу в Польсько-Литовському королівстві. А картина ця була страшна. Письменник-публіцист немовби скальпелем хірурга зробив розтин хворого державного тіла і виставив на вселюдський огляд усі виразки тогочасного суспільства. Вишенський гостро викриває визискувачів, хто б вони не були за національними чи становими ознаками: «Ознаймую вам, як земля, по которой ногами вашими ходите и в ней же в жизнь сию рождением произведени есте и ныне обитаете, на вас перед господом богом плачет, стогнет и вопиет, просячи сотворителя, яко да пошлет серп смертный, серп казни погибелное».

Чому ж земля плаче, чому стогне? Тому що немає віри, надії, любові, справедливості, покори, апостольських проповідей -- все перетворилося на «нечистейшее житие и безверие». Натомість запанували несправедливість, брехня, кривда, лицемірство, безвір'я, ненависть, розпуста, особливо серед власть імущих, які поставили себе вище бога над підданими, захоплюються світським вченням поганських учителів, «машкарників і комедійників».

Знаменно, що Вишенський викриває і таврує не тільки польську шляхту, а й українське панство: «На панов же ваших руского роду, на сыны человеческия, не надейтеся! В них же нест спасениа». Вони також відступили від бога й віри, піддалися диявольській спокусі, вклонилися всьому лихому й злому, насамперед розтлінному збагаченню. Та найбільше картає полеміст вище українське духовенство за розбещене і паразитичне життя, яке нічим не різниться від світських феодалів-кріпосників. Ось його інвектива: «Да прокляти будут владыки, архимандрита и игумени, которие монастыре позапустевали и фолварки собе з мест святых починили, и сами толко з слуговинами и приателми ся в них телесне и скотски переховывают; на местох святых лежачи, гроши збирают, с тых доходов, на богомилци Христови наданных, девкам своимь вено готуют, сыны одевают, жоны украшают, слугы умножают, барвы справуют, приателе обогачуют, кариты зиждут, възники сытые и единообразные спрягают, роскош свою погански исполняют».

За одностайною думкою дослідників творчості Вишенського, таких гнівних проклять українське панство і вище духовенство ще не чуло ні від кого з полемістів. Цікаво, що тут письменник, як і в попередніх та наступних творах, виразно накреслив майбутні прототипи української шляхти та духовенства, які стануть у центрі уваги сатиричної літератури XVIII ст., зокрема в таких віршованих творах невідомих авторів, як «Отець Негребецький», «Вірш про Кирика», «Плач київських монахів», «Сатира невідомого селянина 1764 року», «Плач дворянина» тощо. Назвавши вовків вовками, а злодіїв злодіями, Вишенський не побоявся поставити в кінці твору свій повний підпис -- «Иоан инок з Вышні от святое Афонское горы...», що говорить про велику громадянську мужність письменника.

Намалювавши з великою художньою силою непривабливу картину великого суспільного зла на поневолених польськими, литовськими і українськими магнатами та церковниками українських землях, Вишенський доходить сумних висновків: «О, люте, стране грешна, людие полны грехов, племя злое, сынове беззаконии! От главы и до ног острупели есте! От началник, от священик и до простых онечистели есть! Несть места целаго от греховного недуга -- все струп, все рана, все пухлива, все гнилство, все огнь пекельный, все болезнь, все грех, все неправда, все лукавство, все хитрост, все коварство, все кознь, все лжа, все мечтание, все сень, все пара, все дым, все суета, все тщета, все привидение -- сущее ж нест ничтоже». Словом, не знайдеш у Польсько-Литовській державі навіть такого місця, де б можна було прикласти пластир на оздоровлення якоїсь частини. Вихід один -- треба покаятися, бо після смерті нічого вже не допоможе. Чогось іншого, зрозуміла річ, письменник не міг запропонувати -- він був сильний у викритті суспільного зла і безпорадний у позитивній програмі, бо не знав, як визволити з-під гніту тих, кого так пристрасно захищав.

Найгострішим за соціальною спрямованістю і найдосконалішим з художнього боку твором Вишенського є «Писание к утекшим от православное веры епископом», де полеміст мовби підсумував усе сказане ним раніше про ренегатство вищої духовної влади, про суспільно-політичне становище на Україні та на конкретних прикладах показав неймовірно тяжке життя уярмленого народу.

Безпосереднім приводом до написання твору стала Брестська унія 1596 р. та єзуїтські трактати на захист цієї унії. Як відомо, в жовтні 1596 р. у м. Брест-Литовському був скликаний церковний собор, на якому кілька зрадників українського народу -- київський митрополит М. Рогоза, єпископи володимирський і брестський І. Потій, луцький і острозький К. Терлецький, полоцький Г. Загоровський, холмський Д. Збируйський, пінський і турівський Л. Пелчицький та інші -- з таємної згоди папи римського Климента VIII й при підтримці польського короля Сігізмунда III проголосили унію, тобто об'єднання православної церкви з римсько-католицькою. Відтоді західноукраїнська церква стала називатися уніатською або греко-католицькою і підлягала безпосередньо Ватікану. В той же час брест-литовське духовенство, вірне православ'ю, скликало свій собор, який не тільки не погодився на унію, а й прокляв усіх зрадників та закликав православне населення боротися проти унії та уніатів-перебіжчиків.

Розуміючи хиткість своїх позицій і бачачи всенародне обурення, уніати та єзуїти почали писати книги на захист унії, зокрема, єзуїт І. Потій написав трактат «Оборона згоди з латинским костелом и верою Риму служачею» (1597), який потрапив до рук Вишенського і став однією з причин появи гнівного послання-памфлету до єпископів-зрадників. Їдка іронія на початку твору поступово переростає в сатиру, а потім у безпощадний сарказм на адресу «утекшим от православное веры єпископом», які ціною чорної зради досягли «ласки, дару блаженства и святости» від польської влади і католицької ієрархії, для яких об'єднання церков було не духовною, а цілком світською, шкурницькою потребою.

Композиційно твір досить стрункий. Починається він коротким вступом, після чого йде розповідь про нечестиве життя єпископів, які не виконують шість заповідей божих. Далі автор подає конкретну характеристику кожного з «мирославнейших», що проголосили унію; друга частина твору складається з чотирьох тез, у яких він полемізує з єзуїтами та уніатами з приводу заміни церковних обрядів, про можливість контролю простих людей над церквою, про підлеглість патріархам і, нарешті, про братське «чудо». Закінчується послання своєрідним закликом до боротьби з католицизмом та світською шляхетською владою, де звучить віра у великі потенціальні можливості нескореного народу.

Уміло використавши шість заповідей Христових: голодних нагодувати, спраглих напоїти, подорожніх привітати, голих одягти, хворим допомогти, ув'язнених відвідати, Вишенський показав, що єпископи та інші уніатські владики не тільки не виконують їх, а глумляться над ними. Ніхто з владик не привітав подорожніх, не допоміг хворим, не відвідав в'язнів, навпаки, вони самі били, лаяли парафіян, кидали до в'язниць своїх супротивників або катували їх до смерті, як це трапилося з грошовитим малярем Філіпом.

Особливо гнівно звучать слова полеміста, коли він говорить про ставлення владик до другої і четвертої заповідей, малюючи принагідно картину жорстокої сваволі церковних феодалів. «Не ваши милости ли, -- дошкульно допитувався Вишенський, -- алчных оголодневаете и жаждными чините бедных подданых, той же образ божий, што и вы, носячих; на сироты церковные и прекормление их от благочестивых христиан наданых лупите и з гумна стоги и обороги волочите; сами и з своими слуговинами ся прекормлюете, оных труд и пот кръвавый, лежачи и седячи, смеючися и граючи, пожираете, горелки препущаные курите, пиво трояковыборное варите и в пропаст несытнаго чрева вливаете; сами и з гостми ся своими пресыщаете, а сироты церковные алчут и жаждут, а подданые бедные и своее неволи рочнего обходу удовлети не могут, з детми ся стискают, оброку собе уймуют, боячися, да им хлеба до пришлого урожаю дотягнет».

Церковники не тільки не одягнули голих, а й безбожно грабували бідних, відбирали у них коней, волів, овець, здирали грошові податки, посилали на тяжкі роботи. Бідні день і ніч працювали, а владики з їхньої кривавої праці одягали «вирванцов» у дорогий одяг, наповнювали мішки й шкатулки грошима: «Вы их пота мешки полны грошми золотыми, талярми, полталярми, арты, четвертаки и потройными напыхаете, сумы докладаєте, в шкатулках месца, где бы которой особе с тых помененых годное было почивати, расправуете, а тые бедници шелюга, за што соли купити, не мают».

Мабуть, ніхто до Вишенського в українській літературі не говорив такої жорстокої правди про життя покріпаченого люду в Речі Посполитій, ніхто так сміливо й відверто не розвінчував класову природу феодального суспільства, ніхто не насмілювався показати справжнє єство світських і особливо церковних магнатів. Таким чином, письменник, сам того не помічаючи, показав, що релігія була не тільки засобом духовного, а й соціального закабаления народу. Та це ще була, так би мовити, узагальнена картина розбещеного життя феодалів-кріпосників у церковних сутанах. Далі полеміст розповідає про кожного з них окремо; ким і чим вони були раніше та ким і чим вони стали, здобувши духовний стан і перебігши на лакейську службу до папи римського і польського короля. Характеристика єпископів-зрадників відзначається не тільки яскравою образністю та дошкульністю, а й документальною правдивістю, що ставало надзвичайно сильним аргументом письменника у полеміці із супротивниками.

Найбільш одіозна фігура серед ініціаторів унії -- Іпатій Потій, автор ганебного трактату «Оборона згоди», коли був дрібним каштеляном, то мав чотирьох лакеїв, а як став єпископом, то тих лакеїв у коштовних вбраннях і не злічити. Михайло Рогоза, бувши «простым Рогозиною», навряд чи мав і двох лакеїв, тепер же має стільки, як і сам Потій. Кирило Терлецький, коли був простим попом, то тільки дячка за собою водив і платив йому лише пиріжками, а як став єпископом, то вже доганяє Потія і Рогозу і т. д.

За зрадницьку «ревність» до унії прийдеться їм відповідати перед народом. Цим ренегатам полеміст пророче заявляє: «Веруйте, веруйте яко будет суд, и страшный суд, и так страшный, яко ныне, егда бы ся вам очи сердечные отворили, устрашившися судии страшнаго видением, бегали бысте голы, як мати вас народила, от тых бискупств и от титулу того и санов тых, котрых есте в Риме наздобывали, за шматину или вехоть бы есте, не вменими»! Навіть слова на польский лад -- «арцибискуп», «бискуп» -- виступають в устах письменника, як лайка й ганьба. Важливо, що це був голос не тільки Вишенського, а всіх українських трудящих, які в кінці XVI ст. підіймалися на всенародну боротьбу проти чужоземних завойовників та «своїх» магнатів під керівництвом К. Косинського, Г. Лободи, С. Наливайка, а потім і Б. Хмельницького в національно-визвольній війні 1648--1654 pp.

Якщо в «Обличении диавола-миродержца» полеміст намалював загальну картину шахрайства, підкупу і сваволі, то в посланні до єпископів він конкретно показує, як учорашні злодії, каштеляни, дрібні шляхтичі за великі й малі хабарі, без богословської підготовки ставали єпископами і архієпископами всупереч усім церковним правилам. Для того щоб здобути єпископство, -- гірко глузує Вишенський, -- досить було загорнути в папірець кілька сот золотих червінців й піти на поклін до сильних світу цього : «В руку тыць, другому зас тых же шафранцюв очелюбных, завивши так же, в руку тыць». Натомість до простих хлопів, кожум'як, шевців, рибалок, сідельників Вишенський ставиться з великою повагою, говорить, що вони мають право браги участь у громадському житті та бути обраними до церковної влади, але не підкупом, як у католиків та уніатів: «Днес каштеляны, дворяны, жолнеры, войны, кръвопролийцами, прокураторами, курцияны, корчмарами, купцами, медведниками, а утро -- попами, а поутру -- бискупами, а поутру утрешнем -- арцибискупами починилися есте». Таких яскравих антитез-паралелізмів у названому творі можна знайти чимало, що є характерною особливістю стилю полемічної майстерності Вишенського. Досить часто письменник вживає і риторичні фігури, здебільшого короткі питальні та окличні речення.

Заключним акордом твору є гнівне звернення Вишенського від імені народу до всіх названих і неназваних ним єпископів-зрадників, до королівської влади та всякої зажерливої шляхетської дрібноти: «А от православних убо и в жизнь вечную нареченных, восточное церкве, послушных сынов -- не надейтеся, папы римские, кардиналы, арцибискупи, бискупи и всякое лживое преложенство латинского почту! Не надейтеся, власт мирская, королі, и всякое преложенство, и всяк послушник папы римского, як з вами ни в чом ся соглашати православные не хощут и папе поклонитися не изволят. Не надейтежся ныне, не надейтеся завтра, не надейтеся по завтрию, а придедущее время и в веки веков».

Висловлюючи своє захоплення цим твором Вишенського, І. Франко писав: «Такий є кінець того громового сильного посланія, того могучого маніфесту талановитої незалежної особистості, гордої своєю правотою і своїм почуттям душевної солідарності з масами рідного народу. Ніколи ще до того часу сильні мира сего, світські чи духовні, не чули від простого южноруса таких гордих, рішучих і потрясаюче сильних слів... І тут треба було чималої відваги моральної, щоб кинути могучим єрархам і цілій пануючій системі польській прямо в очі таким огненним посланієм». Навряд чи можна ще що додати до цього висновку великого Каменяра, який так багато часу і енергії віддав вивченню творчості свого славетного попередника, написавши про нього з десяток статей, згадану монографію та філософську поему «Іван Вишенський».

Кілька своїх творів Вишенський присвятив безпосередньо богословсько-догматичній полеміці з представниками католицької церкви й насамперед з єзуїтами, що були вірними слугами папи римського та Ватікану («Писание до князя Василия и всех православных христиан», «Извещение краткое о латинских прелестях», «Загадка философом латинским», «След», «Краткословный ответ Петру Скарге», «Зачапка мудраго латинника з глупым русином», «Позорище мысленное»).

Більш цікаві його останні епістолярні твори «Послание Домникии» та «Послание Иову Княгиницкому», де є низка важливих автобіографічних моментів. Так, у посланні до львівської черниці Домнікії, що, власне, було відповіддю на листа керівника Львівського братства Юрія Рогатинця, Вишенський розповідає про своє перебування у Львові, розкриває причину конфлікту з львівськими братчиками, які дбали не так про церкву і віруючих, як про своє власне збагачення, гнівно картає окремих православних владик, що були «деролазце, наемницы, злодеи, разбойницы, волці, драпежницы, псы» й нічим не відрізнялися від уніатів, бо «трудитися в церкви не хочют, только комедии строят и играют». Останні слова дослідники трактують як заперечення Вишенським нового тоді на Україні драматичного мистецтва. Думається, що це не зовсім так, він просто констатував наявність його, як змирився і з потребою «вільних наук» у тодішніх братських школах.

У посланні до давнього друга Іова Княгиницького, Вишенський висловлює свою глибоку тугу за батьківщиною, мріє ще раз побувати в рідних краях. Розповідає письменник і про своє життя на Афоні, про чудову природу афонської гори, про збільшення турками данини на монахів, які й без того бідували. Важливо, що в цьому посланні Вишенський говорить про потребу більш спокійного життя, натякаючи на майбутнє своє затворництво в печері над морем.

Про що б не писав Вишенський, він намагався знайти «след существа правды», викласти свої думки просто і без «баснословия», аби їх зрозуміли найнижчі верстви трудящого люду. Він удавався майже до всіх жанрів тогочасної полемічної літератури -- послання, памфлету, трактату, діалогу, які часом поєднувалися в одному й тому самому творі.

Дослідників давньоукраїнської мови вже давно полонить мова і стиль творів Вишенського. Письменник дбайливо добирав влучні епітети, гострі метафори і порівняння, дотепні паралелізми й антитези-зіставлення, щоб якнайуїдливіше дошкулити своїх ворогів. Тому мова його творів завжди схвильована, піднесена, риторично-образна. Особливо вдавалася автору імітація діалогу з допомогою своєрідних запитань та окличних речень, якими він буквально засипав своїх читачів. Вишенський був неперевершеним на свій час майстром гумору й сатири. Гумор у нього часто переростав у їдку іронію, іронія в гостру сатиру, сатира в нищівний сарказм, коли йшлося про представників експлуататорського класу, і навпаки -- про бідняків полеміст завжди говорив тепло і задушевно, іноді з доброзичливим гумором, як, наприклад, про убогого ченця. Взагалі сатиричні малюнки є найціннішими в полемічній спадщині письменника.

Вишенський, пишучи в основному давньоукраїнською книжною мовою, часто поєднував високу патетику з просторіччям, мовби з міха сипав словами-неологізмами, частина з яких міцно увійшла в українську літературну мову. Письменник щедро користувався народними фразеологізмами, прислів'ями, приказками і навіть каламбурами, які й сам щедро творив («у цицки матерное дома сидячи», «варив, варив та й пролив», «порхавка», «исусоругатель», «машкарник» тощо). Досить часто у його творах зустрічаються західноукраїнські діалектизми та полонізми (абисте, фрюярник, альбо, вшелякий, трафити, фрасунок, бискуп, ксендз).

Морфологічна та синтаксична будова речень у творах Вишенського відповідала вимогам граматики на той час. Наприклад, сучасному читачеві особливо впадає в око те, що письменник частку «ся» писав перед дієсловом; присудок у реченнях, як правило, виносив на кінець, що нині дещо утруднює читання оригінальних творів. Вишенський однаковою мірою був майстром як коротких простих питальних, розповідних і називних речень, так і великих речень-періодів, ускладнених цілою низкою синтаксичних повторень, ритмічних зачинань, дієприкметниковими та дієприслівниковими зворотами, вставними словами і реченнями, вигуками тощо.

Оцінюючи спадщину полеміста, Іван Франко писав, що він був першим українським письменником-публіцистом, постаттю незвичайно сильною і оригінальною. «Особливо принаджує нас свіжість його красок, безпосередність виразу і чуття, пластика картин, одним словом, усе те, що в писаних творах є виразом сильної, високо симпатичної індивідуальності автора». Саме це надало йому право зайняти почесне місце не тільки в давній українській, а й в усій світовій літературі.

Размещено на Allbest.ru