Господарство українських земель у XVII-XVIII столітті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Господарство українських земель у XVII--XVIII ст

Розвиток Лівобережжя та Слобожанщини. За рівнем розвитку промисловості й торгівлі Україна відставала від Німеччини, Англії та Нідерландів. І все-таки на цей час уже окреслився процес розкладу цехових ремесел, і в багатьох промислах відбувалося зародження початкових форм мануфактурного виробництва. Особливо виразно подих нової цивілізації проявлявся, на відміну від Нідерландів і Німеччини, не в промисловості й торгівлі, а в сільськогосподарському виробництві Півдня України. Адже становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства -- за суттю фермерського. І суперечності між ним і наступним фільварково-панщинним господарством, яке ґрунтувалося на праці закріпаченого селянина, стали однією з основних причин соціального вибуху в 1648 р.

Тому невід'ємною складовою революції була соціальна боротьба. Основна її мета полягала в ліквідації всіх різновидів феодальної залежності й форм визиску, у виборюванні особистої свободи і вільної (фермерського зразка) власності на землю. Влітку 1652 р. селяни й міщани де-факто добилися визнання з боку українського уряду найголовніших соціально-економічних завоювань.

Створена після Селянської війни (так ще називають війну 1648--1654 pp.) нова модель соціально-економічних відносин мала свої особливості. Було ліквідовано, за незначним винятком, велике й середнє землеволодіння, феодально-панщинну систему господарювання й кріпацтва. Більшість земельного фонду вигнаних феодалів, королівщини й католицької церкви перейшла у власність державного сектора. Зросло землеволодіння православних монастирів, яке захищали від козаків та селян гетьманські універсали. Ними ж дарувалися села, млини тощо. Київська митрополія була одним із найбільших землевласників. Було започатковано становлення гетьманського й старшинського землеволодіння, завершувався процес утвердження козацької земельної власності. Значна частина земель перейшли до рук селян, котрі виступали її співвласниками нарівні з державою. Було шляхетське землеволодіння, закріплене гетьманськими універсалами, а пізніше договорами гетьманів України з московськими царями.

Старшинське землеволодіння зростало шляхом займанщини або купівлі неосвоєних ґрунтів. Для збільшення їх розорювали "дикі поля", вирубували ліси й засновували нові хутори. Пізніше -- здебільшого шляхом купівлі землі, гетьманських наділів і царських привілеїв. Старшинські володіння найбільше охоплювали Чернігівщину та Київщину. За універсалами гетьмана монастирі отримали більш як 80 маєтків, шляхта -- майже 50, старшина -- 20. Магнатно-шляхетське землеволодіння збереглося на території західноукраїнських земель.

Тогочасне старшинське володіння землею існувало у двох формах -- у приватно-спадковій і тимчасово-умовній. Характерною рисою спадкового (вічного) володіння була його незалежність від службового становища. Як правило, воно виникало в процесі купівлі-продажу, обміну, дарування, застави, у торгових операціях, які фіксували у відповідних юридичних документах. Тимчасово-умовне (рангове) володіння землею мало іншу природу і спосіб формування -- ділянки видавали за службу на певний строк або до смерті. Формально це була власність Війська Запорізького, і рангові землі передавали у володіння Генеральної військової канцелярії.

Гетьманський уряд стимулював, підтримував процес зростання та зміцнення старшинської земельної власності. На іншу позицію стала Росія. Щоб ліквідувати практику стихійної займанщини і посилити контроль за процесом зростання старшинського землеволодіння, царський уряд запровадив порядок наділення й затвердження придбаних земель виключно за царськими указами. За цих обставин у 30-х роках XVIII ст. більш ніж 35 % орних земель Гетьманщини вже перебували в приватній власності старшини. У період гетьманування Д. Апостола (1727--1734) основний земельний фонд було роздано. У цей час межа між спадковим і ранговим володіннями практично стерлася. В другій половині XVIII ст. центральна влада в Росії на місцях перестала визнавати займанщину юридичною підставою для володіння земельними угіддями.

У цей період розпочинається процес зосередження землеволодіння в руках російських поміщиків, який ще більше посилився після ліквідації української державності. Найбільшими землевласниками стали О. Меншиков, П. Румянцев-Задунайський, Г. Потьомкін (42,2 тис. десятини) та інші російські вельможі, яким значно поступалися національні землевласники. Вони стали ініціаторами обмеження прав рядового козацтва і поступового закріпачення селян за російським прикладом.

Неймовірно тяжкі примусові канальні роботи, будівництво фортифікаційних споруд, воєнні низові походи тощо руйнували міцне козацьке господарство. Не маючи змоги за власний кошт відбувати військову службу, значна частина козаків змушені були виписуватися з козацького стану і займатися промислами, торгівлею, заробітчанством.

Ще гіршим було становище селянства. Наприкінці XVII ст. дедалі більшого поширення набуває феодальна рента, зокрема відробіткова, інтенсивність якої в другій половині XVIII ст. сягає п'яти і більше днів на тиждень. Збереглися й натуральна та грошова ренти. Обмеження селянських прав розпочалося з постанови Генеральної військової канцелярії в 1727 p., згідно з якою після "ушедших" (втікачів) підданих у власності державців мали залишатися їх "ґрунти, двори, куплені і некуплені". Указ Сенату 1738 р. заборонив землевласникам у межах російських губерній приховувати у своїх маєтках посполитих і козаків, які переходили зі Слобідської України. Генеральна військова канцелярія постановою від 20 липня 1739 р. самочинно поширила його дію на територію Лівобережжя. Логічним фіналом цього процесу став указ Катерини II (1783), який узаконив закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині, а 1796 р. у Степовій Україні.

У матеріалах ревізій, переписів тощо Слобожанщини досить широко великих дідичів називають не тільки власниками, а й поміщиками, яким було пожалувано помісну землю. У цьому вже в 40-х роках XVIII ст. простежується спроба ототожнити на практиці місцеву старшину з російськими сановниками-дворянами. Указом від 21 квітня 1785 р. українська старшина отримала права російського дворянства. На неї поширювалася чинність "Грамоти на права, вольності й переваги благородного російського дворянства". Згідно з "Грамотою на права і вигоди містам Російської імперії" (21 квітня 1785 р.) за тими, хто жив у містах, закріплювали й охороняли законом "власність і володіння, що кому по справедливості й законно належить, як рухоме, так і нерухоме". Селяни такого права вже не мали.

У другій половині XVIII ст. було проведено секуляризацію монастирських маєтків на Лівобережжі, Слобожанщині й Півдні України. Більшість церковних угідь перетворилися на державну власність або опинилася в руках світських можновладців. У цей період спостерігається поступова заміна земельних податків грошовими, причому простежується тенденція до швидкого зростання їх на користь казни. Так, ще до 1765 р. не було чітко регламентовано державного податку. Консистенські збори, що стягувалися як натурою, так і грішми, то збільшувалися, то зменшувалися (відповідно до умов і господарських можливостей самих посполитих). У 1765 р. було запроваджено "рубльовий оклад", якому підлягали всі двори селян, міщан, козаків-підпомічників, а також підсусідки.

За указом 1783 р. обкладали вже все посполите населення чоловічої статі та рядове козацтво: міщани платили по 70 коп., казенні -- замість робіт і монастирські -- по 1 рублю на рік, а козаки "на утримання військової їх служби, замість колишніх нерівних поборів, що залежали від волі начальства", -- по 1 руб. 20 коп. Частина податей залишалася згідно з цим самим указом у розпорядженні поміщиків "на кращий і господарський розсуд". З 1797 р. відповідно до урядового розпорядженням у межах реорганізованих Київського, Новгород-Сіверського, Чернігівського та Харківського намісництв загальнодержавний податок хлібом також заміняли на грошовий. Усе це сприяло розвитку товарно-грошових відносин на території України. Щоправда, не було власної національної грошової одиниці, карбування якої намагався започаткувати Б. Хмельницький ще восени 1652 р.

Правобережжя. Дещо інакше розвивалося сільське господарство на Правобережжі. Спустошені війною землі Правобережної України відроджувалися завдяки народній колонізації. Протягом кінця XVII -- першої половини XVIII ст. на Центральному і Східному Поділлі та південно-східній Київщині осіли десятки тисяч переселенців із Лівобережної України, Молдавського князівства, білоруських земель та власне польського воєводства. Процес відбудови місцевої економіки розтягся на багато десятиліть. старшинський землеволодіння секуляризація монастирський

Основний земельний фонд Правобережної України належав польським магнатам і шляхті, тут переважало велике поміщицьке землеволодіння. На початку XVIII ст. магнати Київщини володіли 75 % всіх дворів і відповідно такою самою земельною площею, тоді як дрібна шляхта -- лише 1 %. Це було характерним і для інших правобережних регіонів. Поряд із магнатсько-шляхетським володінням були землі понад Дніпром, від Києва до Чигирина, які за умовами Вічного миру мали залишатися незаселеною нейтральною територією. Незважаючи на заборону, тут заснувалися козацькі хутори, розвивалося селянське господарство. Частина земельного фонду Правобережної України стала також здобутком українського селянства та козацтва, які освоювали відвойовані в шляхти райони. Тут селяни вільно продавали й дарували свої дідичні поля, луки, ліси, сади, ставки та хутори іншим селянам і міщанам.

Після довгих років козацьких воєн польська шляхта повернулася до своїх маєтків. Унаслідок не тільки відновлення батьківських володінь, а й захоплення королівських та колишніх шляхетських земель на середину XVIII ст. близько 40 магнатських родин контролювали 80 % території Правобережжя. Тут поміщики змушені були проголошувати так звані слободи, за якими селяни, що оселилися на панській землі, на певний час звільнялися від усіх повинностей. В інструкції війтам Київського староства за 1766 р. говорилося: "Від всіляких повинностей, як замкових, орендних, так і громадських, звільнити до 6 років".

У цей час господарство функціонувало на основі фільварково-панщинної системи, яка в середині XVIII ст. набула поширення на всій території Правобережжя. Було три види маєтків: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовий податок; у другому -- поряд із чиншем запроваджували відробіткову ренту (панщина); у третьому -- переважала панщина.

В економічному житті більшості земель Правобережжя, як і раніше, основну роль відігравало землеробство, досить розвинутим було тваринництво. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо, льон і коноплі, розводили корів, волів, свиней, овець та коней. Заможні селяни Правобережної України, незважаючи на різні перешкоди, вивозили продукти власного господарства на ринки Лівобережжя. Потоцькі, Чарторийські, Сангушки, Оссолінські, Жевуські, експортуючи продукти фільваркового виробництва через порти балтійського узбережжя до Західної Європи, мали монопольне право на продаж власних товарів на внутрішньому ринку. Крім того, магнати мали право обмежувати, а в деяких випадках і забороняти селянську торгівлю, що негативно вплинуло на розвиток товарно-грошових відносин. Ці заборони поступово вели до повторного закріпачення селян, які після закінчення пільгових років у слободах змушені були виконувати грошову та відробіткову ренти.

Проте, попри всі негаразди (неврожаї, стихійні лиха, епідемії тощо), сільське господарство розвивалося. У другій половині XVII -- першій чверті XVIII ст. зростання попиту на сільськогосподарську продукцію зумовило значне розширення оброблюваних площ, відбулося поглиблення спеціалізації окремих районів. Лівобережжя і Слобожанщина спеціалізувалися на вирощуванні жита, Волинь -- на вирощуванні пшениці, Полісся вирощувало льон і коноплі, на землях між Дністром і Прутом -- тютюн, який переважав і на всеросійському ринку. Розвиток товарно-грошових відносин сприяв збільшенню площ під посівами технічних культур, зокрема тютюну, льону, конопель. Сталися позитивні зміни в системі обробітку ґрунту, хоча сільське господарство розвивалося переважно за екстенсивним методом.

Відбулися не тільки істотні зрушення в аграрному секторі, а і якісні та кількісні зміни в інших секторах економіки -- у промисловості, торгівлі, фінансах. Основу тодішнього промислового розвитку в Україні становили ремесла та промисли. Характерними рисами ремісничого виробництва цього періоду було, по-перше, розширення спектру ремісничих спеціальностей (якщо в першій половині XVII ст. їх налічувалося 270, то наприкінці -- вже 300). По-друге, поглиблення спеціалізації ремесел (існувало 34 спеціальності з деревообробки, 25 -- будівельної справи, 17 -- виробництва одягу тощо). По-третє, втягування ремесел у процес товарно-грошових відносин.

Ремісниче і мануфактурне виробництво. Нові риси особливо виразно проявилися в мануфактурному виробництві, яке розвинулося на базі дрібних селянських промислів і міських ремесел. Саме поява та функціонування мануфактур впливали на руйнацію старих відносин і заміну їх більш прогресивними -- буржуазними. Відхід від землеробства, а також праця в наймах на підприємстві чи підробітки "в людях" перетворювала найбільшу частину населення в пролетаризовану масу, яка сприяла зростанню міст в Україні. У нових товарно-грошових умовах, завдяки розвитку ремесел і торгівлі, містечко давало панові прибуток у 5--10 разів більший, ніж село. Уже в середині XVIII ст. число міст на Лівобережній Україні порівняно з XVII ст. зросло з 100 до 200.

Провідними промислами в українських землях цієї доби були млинарство, винокуріння, селітроваріння, чумацтво. У виробництві починають впроваджувати примітивні механізми, які використовували силу води та вітру. Особливу роль відігравало широке впровадження у виробничий процес водяного колеса, що зумовило перехід від ручного виробництва до механізованого. Наприкінці XVIII ст. виникли перші доменні мануфактури, на яких спочатку виплавляли чавун, а потім сталь.

Реформи Петра І прискорили процес мануфактурного виробництва на Лівобережжі та Слобожанщині. Ще в 20-х роках XVIII ст. тут розпочалося будівництво великих централізованих мануфактур, число яких у другій половині XVIII ст. становило 40. До того ж на цих землях діяло більш як 200 підприємств, що були початковими формами мануфактури. У Західній та Правобережній Україні розвинуті мануфактури виникали в 70-х роках XVIII ст. Наприклад, на Немирівській ткацькій мануфактурі у 80--90-х роках працювало близько 3000 осіб. У 1795 р. на Волині налічувалося 18 мануфактур із виробництва поташу, на яких працювало більш ніж 700 осіб. Правобережжя славилося виробництвом сукна, зброї, скла, порцелянових та шкіряних виробів тощо. Східна Галичина залишалася центром українського паперового виробництва XVII--XVIII ст.

У XVIII ст. в Україні значного розвитку набула централізована мануфактура. Тільки в текстильній галузі в другій половині XVIII ст. працювало майже 40 таких мануфактур. Вони були казенними, посесійними, вотчинними та купецькими. До введення кріпацтва в 1783 р. приватні мануфактури Лівобережжя та Слобожанщини використовували вільнонайману працю. Частину казенних підприємств держава передавала найбільш умілим, чесним і багатим підприємцям. Їм надавали позики на пільгових умовах, багаті корисними копалинами й лісами землі, підневільну робочу сила. Указом 1721 р. дозволялося купувати до заводів села і продавати заводи з людьми. Ця категорія робітників дістала назву посесійних. Поява державних мануфактур зумовлена передусім браком значних капіталів у приватних осіб. Ці підприємства обслуговували державні й насамперед воєнні потреби. Уже в 1785 р. 57 % їх перейшло в руки приватних підприємців.

Основною підтримкою мануфактурного виробництва були кріпосні порядки. І казенні, і приватні заводи, особливо металургійні, забезпечували підневільними робітниками. Практикувалася "приписка" до інших мануфактур цілими селами, і лише найбільш кваліфіковані робітники, як правило, були найманими.

Виробничу сферу доповнювало значне число вотчинних мануфактур, на яких панщину відробляли панські селяни. Вони переробляли сільськогосподарську сировину, вироблену в самому помісті (фільварку).

З наведеного видно, що за своєю економічною природою та характером праці, що застосувавалась, українські мануфактури Лівобережжя у XVIII ст. були кріпосними, змішаними або капіталістичними. На казенних мануфактурах застосовували працю державних або посесійних селян, на вотчинних -- кріпосних селян. У другій половині XVIII ст. купецькі, а також селянські мануфактури почали широко залучати найману працю.

Торгівля. Важливу роль у розвитку товарно-грошових відносин відігравала торгівля. Основними місцями, де відбувалися товарно-грошові операції, були ярмарки, базари й торги. В Україні наприкінці XVII ст. на Лівобережжі збиралося 390 ярмарків, на Слобожанщині -- 271. З відродженням Правобережжя в 40--60-х роках XVIII ст. тут відбулося 42 ярмарки. Як правило, ярмарки збиралися кілька разів на рік і приурочувалися до релігійних свят. Збільшилася кількість торгів і базарів та днів їх проведення. Наприкінці XVIII ст. в Україні щороку їх проводилося більш як 16 000. Найбільші і найбагатші за асортиментом продукції ярмарки були в Києві, Ромнах, Ніжині, Кролевці, Стародубі, Харкові, Сумах, Львові. У Київ на Хрещенський контрактовий ярмарок, відкритий 1797 р. замість ярмарку в Дубні на Волині, приїжджало близько 5000 осіб. Товарообіг ніжинських і роменських ярмарків сягав 4 млн рублів. Наприкінці XVIII ст. ярмаркову торгівлю витіснила постійна торгівля в крамницях, магазинах, а також щотижневі торги, що свідчило про зростання внутрішнього ринку.

Наступною ланкою системи внутрішньої торгівлі після ярмарків були торги, які спеціалізувалися на продажу певного товару (Глухів -- хліба, Ромни -- тютюну, Львів -- худоби тощо). На них скуповували товар для оптового продажу на ярмарках.

На території України велася також транзитна торгівля. Купці Росії відвідували ринки країн Західної Європи та Балкан. Важливе значення мали торговельні зв'язки з країнами Сходу. Через Україну з Росії везли на Схід вироби із заліза, льняні та конопляні тканини, сукно, шкіру, папір, посуд тощо. Ввозили барвники, предмети розкоші (дорогі тканини, вина, каву тощо) з Європи, чай, шовкові й бавовняні тканини -- з Китаю, худобу, бавовняні тканини, смушок, урюк -- із Середньої Азії. Значна частина цих товарів осідала на ринках України. До середини XVIII ст. зовнішня торгівля в основному розвивалася через головний балтійський порт -- Гданськ. Здобутий у другій половині XVIII ст. вихід до Чорного моря давав змогу розширити торгові операції через Одесу, Таганрог, Севастополь та ін. До кінця XVIII ст. зовнішній товарообіг зріс майже в п'ять разів (із 24 млн до 110 млн рублів.). Отже, незважаючи на те, що російський царат в особі Петра І та Катерини II фактично скасував вільну українську торгівлю, у XVIII ст. вона мала важливе значення для товаризації виробництва і формування внутрішнього ринку. На селі вона була розвинута слабко: ще не було постійних магазинів і крамниць для торгівлі. Тут діяли офені (коробейники), які носили весь свій товар на руках (у коробці), більш заможні мали підводи. Гальмувався розвиток торгівлі через брак хороших шляхів сполучення. Основним видом транспорту залишалася підвода. Тільки у 20-х роках XIX ст. з'явились перші пароплави на Дніпрі, а у 60-х роках було прокладено перші залізниці: 1861 р. -- Львів -- Перемишль, 1865 р. -- Одеса -- Балта.

Грошовий ринок. Розвиток промисловості й ремісничих виробництв, внутрішньої і зовнішньої торгівлі потребував реформ у грошовому обігу. У XVII ст. на території України в обігу залишалися празькі гроші, литовські та польські динарії, півгрошові монети, срібні таляри тощо. З проведенням реформи монетної справи в Росії в 1700--1704 pp., в основу якої поклали десятковий принцип (рубль, гривеник, копійка), у грошовому обігу на території України запанували російські гроші. Випускали мідні, срібні та золоті монети. Проте однією з негативних економічних акцій російського уряду було поширення на українських землях "лихих" мідних грошей, щоб срібні й золоті в міру можливості залишалися в обігу в Росії і зосереджувались у державній казні. Срібний рубль для полегшення зовнішньоторговельних операцій було прирівняно до талера.

У 1769 р. російський уряд почав випускати паперові гроші -- асигнації вартістю 25, 50, 75 і 100 рублів. До кінця XVIII ст. курс асигнацій впав до 68 коп. Із 1786 р. вільний обмін їх на срібні гроші призупинився, що ще більше знецінило їх. Отже, наприкінці XVIII ст. відбулося об'єднання грошових систем Росії й України в єдину грошову систему, що мало позитивний вплив на розвиток виробництва і торгівлі взагалі.

У середині 50-х років XVIII ст. почалося заснування банківської системи. Особливістю цього було те, що, на відміну від західноєвропейських, створених багатими купцями, лихварями, в Україні, як і в Росії, банки засновувала держава. Банківські позики з великими процентами (Дворянський банк -- 6 % річних) під заставу землі й селянських душ видавали на три роки, з 1786 р. -- на 20 років. Проте значну частину їх українське дворянство направляло не на поліпшення господарства, а на споживчі витрати, що гальмувало прогресивний соціально-економічний розвиток України і розоряло народні маси.

Отже, наприкінці XVII -- у XVIII ст. характерними рисами економічного розвитку українських земель були зростання великого феодального землеволодіння, обезземелення селянства, його закріпачення, розбудова й відокремлення міст від сіл, поступальний розвиток селянських промислів і міських ремесел, на базі яких виникали мануфактури, формування національного ринку. В Україні ці процеси, на відміну від інших держав, відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі та прогресуючого згортання автономії на Лівобережжі. Належність українських земель до складу іноземних держав, підпорядкування української економіки їхньому впливові та владі суттєво гальмували й деформували поступальний розвиток.

Размещено на Allbest.ru