Донбас у контексті теорій порубіжжя: соціогуманітарний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАНУ

Донбас у контексті теорій порубіжжя: соціогуманітарний аналіз

Предмет: «Методологія. Історіографія. Джерелознавство»

Верменич Ярослава Володимирівна - доктор історичних наук, завідуюча відділом історичноїрегіоналістики

E-mail: yarover@ukr.net

Анотації

Крізь призму концептів регіоналізму, рубіжності, теорії погранич аналізуються витоки та прояви збройного конфлікту на сході України, до якого привернуто увагу провідних держав світу. Нетиповий, штучно сконструйований регіон розглядається як ареал складного переплетення різноспрямованих впливів, зумовлених наявністю невпорядкованого українсько-російського кордону, як зона підвищеної міграційної рухливості та своєрідного культурно-психологічного нарцисизму.

Ключові слова: Донбас, порубіжжя, збройний конфлікт, кордонознавство.

Through the lenses of regionalism, boundary line and frontiers theory, author analyses the origins and displays of armed conflict on the East of Ukraine. The lead world countries are draw attention to this. Non-typical, artificial-created region considering as the areal of compound interlacing of many-sided influences. They conditioned by existence of disordered Ukrainian-Russian border as the higher migration zone and some space of cultural-psychological narcissism.

Keywords: Donbas, borderlands, armed conflict, study of borders.

Неймовірна напруга пристрастей навколо збройного конфлікту на сході нашої країни ставить перед суспільною думкою безліч теоретико-методологічних і практичних проблем, пов'язаних з осмисленням та оцінкою того, що відбувається просто зараз. У тісний клубок сплелися проблеми геополітики й етнічності, модернізму та архаїки, свободи і безпеки, гідності й безчестя, неприкритого насильства та підкилимних інформаційних маніпуляцій. Найбільшим випробуванням у регіоні піддається проблема цінностей в їх співвідношенні з інтересами, основи моралі девальвовані, антикультура дедалі частіше бере гору над підвалинами цивілізованого співжиття. А проте хоч яким би проблематичним уявлявся вихід із наявного глухого кута, найгіршою стратегією для вітчизняного суспільствознавства було б відсторонення, бодай тимчасове, від серйозної аналітики, перехід на позиції спостерігача. Мусимо не лише дошукуватися глибинних коренів того, що відбулося, але й простежувати «промені світла в кінці тунелю». Саме для осмислення цих непростих завдань Інститут історії України НАНУ в 2014 р. започаткував нову серію наукових досліджень -- «Студії з регіональної історії» (відповідальний редактор -- академік НАН України В.Смолій), яка спрямована на створення наукового підґрунтя для вироблення концептуальних підходів вивчення регіонів України та популяризацію наукових знань із регіональної історії в українському суспільстві.

Відкривається серія колективною двотомною монографією «Схід і Південь України: час, простір, соціум», присвяченою теоретико-методологічному обґрунтуванню нових просторово-часових підходів до дослідження регіональної специфіки сходу й півдня України. У фокусі аналізу авторів -- етно- та соціополітичні проблеми розвитку цих регіонів з акцентом на історичних витоках диспропорцій і асиметрій, глибинних причинах незбігу політичних орієнтацій, особливостях ментальності та історичної пам'яті населення. Нові, територіально-просторові у своїй основі ракурси історичної репрезентації, запропоновані в монографії, відкривають шлях до простеження в майбутньому основних віх національної історії крізь призму особливостей історичної долі окремих регіонів.

Необхідність посиленої дослідницької уваги до проблем регіональної специфіки диктується потребою вироблення наукової концепції оптимальної моделі регіональної структури країни на основі універсалістських цінностей та загальногромадянських підходів. У сучасних умовах найбільш придатним для цього уявляється формат науково-популярних брошур, який дає можливість здійснити велику роботу в напрямі осмислення регіональної строкатості та ідентичності сходу й півдня України та водночас запропонувати широкому загалу в доступній для нього формі власне бачення шляхів оздоровлення ситуації. донбас український російський

Започаткована серія досліджень є унікальним науковим проектом, який спрямований на переосмислення традиційного історичного наративу вітчизняної історії під кутом зору територіальності та регіональної ідентичності. Зрозуміло, що у фокусі уваги при цьому опиняється природа геополітичних домінувань і центр-периферійних відносин у тому їх вигляді, в якому вони впродовж віків склалися в Російській імперії та СРСР, і їхнім трансформаціям в умовах незалежної України.

Завданням даної статті є введення проблеми Донбасу в популярний у нинішній світовій науці контекст рубіжності, «кордонних стратегій», погранич як осередків своєрідної «гібридної» ідентичності. Упродовж останнього двадцятиріччя проблема центр-периферійних відносин у сучасному світі зазнала суттєвих трансформацій. В усякому разі, теорія центр-периферійної полярності С.Роккана, яка довго вважалася мірилом адекватності наукового аналізу домінуючим тенденціям у соціотрансформаційній динаміці, сьогодні вже «не працює». Цілковитої девальвації зазнала умовна схема «першого», «другого» і «третього» світів, а відтак у науковому обігу з'явилися дещо несподівані метафори «периферійність центру» та «центральність периферії». Виявилося, що центри й периферії здатні мінятися місцями, і що універсальних критеріїв «впливовості центрів» узагалі не існує. Наукова регіоналістика вчасно концеп- туалізувалася у «затребувану» соціумами наукову дисципліну, і саме їй виявилося під силу простежувати непросту взаємодію інтеграційних і відцентрових процесів. Водночас і сама проблема кордонів швидко переросла ті прикладні рамки, з якими її прийнято було пов'язувати. Нова «філософія кордону» сьогодні набуває значення однієї з основних пояснювальних парадигм.

Гіпотезою даного дослідження є спроба подивитися на Донбас як на нетипове, значною мірою штучно створене порубіжжя, своєрідний ментальний простір, в якому химерно переплелися категорії «свій--чужий», «інший -- інакший», «лояльний -- нелояльний» тощо. Особливість Донбасу полягає в тому, що до українського Центру він завжди був прив'язаний значно меншою мірою, ніж до спочатку адміністративного, а потім і міждержавного північного кордону, а через нього -- до Москви. На наш погляд, його історію й сьогодення слід розглядати крізь призму запровадженої І.Валлерштайном категорії «напів-периферія». У дефініціях соціологів це -- найбільш динамічна ланка у системі центр-периферійних відносин, із доволі часто невизначеним статусом і підвищеними амбіціями місцевих еліт. Напівпериферія Донбасу була значною мірою імітаційною, створеною Кремлем на території мінімального впливу Києва для розв'язання власних як економічних, так і геополітичних завдань. Формуючи місцеву регіональну ідентичність за власними лекалами, Москва не лише організовувала тут підвладний собі економічний простір за рахунок додаткових фінансових вливань, але й активно пропагувала ідею осібності цієї території, в якій економічна спільність важить, мовляв, набагато більше, ніж, приміром, етноконфесійна. Населенню посилено прищеплювалася ідея про те, що висока економічна розвиненість Донбасу робить його не лише особливою («Донбасс порожняк не гонит»), але й більш передовою порівняно з іншими спільнотою. Зрештою, Донбас перетворився на таку «напівпериферію», яка водночас підживлювалася московським Центром і ним же маргіналізувалася. Поява сепаратистських настроїв тут мала бути лише справою часу. Гадаю, що саме зараз, коли великий промисловий регіон занурився у стихію непередбачуваності, інтолерантності, насильства корисно подивитися на проблеми Донбасу крізь призму теорій конфлікту, з одного боку, і концептів регіоналізму, рубіжності, погранич -- з іншого. Останній ракурс уявляється продуктивним не лише для дослідження проблеми «свій -- чужий» у територіальному вимірі, але й для визначення «точок зіткнення» демократії й авторитаризму, лояльності та протесту, ліберальних і націоналістичних доктрин. У більш розгорнутому вигляді я спробувала це зробити у брошурі «Донбас як порубіжний регіон: територіальний вимір» (Київ, 2015 р.; серія «Студії з регіональної історії»).

Трагедія Донбасу вкотре нагадала нам про те, що кордони - це майже завжди «шрами історії», які мають здатність до роз'ятрення за несприятливих умов. Мінімізація пов'язаних із ними ризиків залежить від того, наскільки оптимальна для даних умов обрана тією чи іншою державою стратегія розвитку, з одного боку, і стратегія безпеки -- з іншого.

Оптимістичні очікування, пов'язані з розрахунками на зменшення ролі бар'єрних функцій кордонів на користь контактних, справджуються далеко не скрізь і не завжди. Радше має йтися, зокрема, і в контексті українсько-російських відносин, про вироблення конкретною країною системи власних «культурних інтеграторів», здатних протистояти проявам агресії, сепаратизму, тероризму тощо. Звідси підвищений інтерес до нової «філософії кордону» -- з переглядом самих основ концепції центр-периферійних відносин, дискусіями на теми «постсуверенізації», підвищеним інтересом до проблем соціокуль- турної гравітації. Повсюдно приходить усвідомлення того, що не так важливо облаштувати кордон за сучасними стандартами, як виробити оптимальні підходи до методологічного обґрунтування проблеми кордонності й нової онтології соціальності. Остання в баченні філософів має бути «не стільки картиною, скільки компасом»Кемеров В.Е. Ключи к современности -- в сдвигах в методологии // Вопросы философии. -- 2014. - №2. - С.7..

Для України, котра сформувалася як незалежна держава на основі інтегрування кількох виразно окреслених погранич із різними історичними долями, проблема рубіжності подвійно актуальна. Процеси формування політичної нації та національно-державної ідентичності в нас виявилися неймовірно ускладненими асиметрією в розвитку регіонів і неспівмірністю ціннісних, у тому числі зовнішньополітичних, орієнтацій. Наслідком стали, окрім загострення соціальної відчуженості, втрата територіальної цілісності внаслідок анексії Криму та збройні конфлікти на ґрунті сепаратизму, спровоковані чи ускладнені прямим втручанням у них Російської Федерації. Однак, попри ці виклики й загрози, проблеми кордонів і погранич займають непропорційно мало уваги у вітчизняних наукових дискурсах. І якщо реалії практичної кордонної політики (демаркація, облаштування кордонів, митниць і т.п.) ще потрапляють час від часу в поле зору науковців, то теоретичні аспекти рубіжності практично не розробляються. Донбасу це стосується чи не найбільшою мірою, тому що цей «сконструйований» переважно з економічних і політичних міркувань регіон не підпадає під усталену схему дослідження історичних регіонів.

Крах теоретичної моделі «трьох світів» на фоні ускладнення міждержавних відносин, кризових явищ в економіках майже всіх держав, активізації правого екстремізму й міжнародного тероризму диктують необхідність пошуку нових пояснювальних моделей і відповідно -- нової наукової мови. І хоч у світовій науці цей пошук ще далекий від свого завершення, очевидне одне: традиційні підходи, базовані на ідеях центральності й нормативності західної інтелектуальної традиції, сьогодні вже відходять у минуле. Філософи пропонують специфічний (інтервальний) підхід до вивчення багатовимірності соціумів, соціологи наголошують на необхідності розуміння явищ глокалізації й анклавізації, особливій увазі до розкриття феномена амбівалентності, явищ асиметрії, мережевих зв'язків. Новітні варіанти соціологічних теорій базуються на рефлексивній парадигмі й новій культурі інноваційного мислення, яка стимулює підвищений інтерес до процесів становлення соціальних явищ і тому є подвійно цікавою для істориків. Порівняння, зв'язки, взаємообміни, перехресні впливи постають у вигляді фундаментальних опор для пошуку нових пояснювальних парадигм.

Пограниччя й кордони: методологічні новації

Глобалізаційні процеси на рубежі тисячоліть змінили ключові модуси методології соціогуманітаристики. Відхід від бінарності у системах мислення спричинив істотне переосмислення «державницьких» схем, переважно у напрямі переорієнтації «назовні», у сферу взаємозв'язків і взаємовпливів. «Нова глобальна історія» відмовляється від пріоритету казуальних пояснень на користь контекстуальних. У «перехресних» історіях, значна частина яких фокусується на дослідженні пограничних соціумів, увага концентрується переважно не на подібностях, а на відмінностях. Вихід у сферу міждисциплінар- ності знаходить свій прояв у комбінації геополітичних, геоекономічних, гео- культурних, геоінформаційних та інших методологічних підходів.

Що ж до України, то в нас традиційно пограниччя досліджуються за допомогою тернерівської моделі «фронтиру», із включенням степової зони у систему «Великого кордону Європи». В.Брехуненко представляє Український Степ як частину типологічно однорідної смуги Великого кордону від Дністра до Волги та Яїка з власним етапом козакотворенняБрехуненко В. Типологія Степового Кордону Європи і перспектива дослідження історії східноєвропейських козацтв // Україна в Центрально-Східній Європі. -- Вип.6. -- К., 2006. -- С.458--460.. Однак не можна не бачити й того, що застосування тернерівської моделі до українських реалій хибує на підживлення міфотворчості -- маємо, за оцінкою С.Плохія, «міф про людину з прикордоння, а не про прикордоння як таке». Доводиться чути й значно більш категоричні оцінки: «Тернерова теорія фронтиру недоречна для української історії» (К.Браун)«Поверх кордону»: концепція прикордоння як об'єкт дослідження // Україна модерна. -- Ч.18. - К., 2011. - С.65-66..

Якщо вилучити з тернерівської моделі давно розвінчану ідею зіткнення «цивілізації» з «варварством», у понятті «фронтир» залишиться те, що його понад століття тримає «на плаву» -- концепт колонізаційного освоєння погранич. Те, що він за будь-якого підходу заслуговує на специфічну «оптику» дослідження, сьогодні вже не піддається сумніву. Як, до речі, і необхідність деміфологі- зації базового дискурсу національної історії, що виходить із постулату етнічно, мовно й культурно гомогенної нації та абсолютизації тяглості (континуїтету)Касьянов Г.В., Толочко О.П. Національні історії та сучасна історіографія: виклики й небезпеки при написанні нової історії України // Український історичний журнал. -- 2012. -- №6. -- С.4-24.. Історія України вмістила історії різної тривалості, і кожна з них має досліджуватися в її власних темпоритмах.

Розуміння того, що пограниччя -- це водночас і зона притягання, і ареал взаємовідштовхування, і простір маніпуляцій, диктує необхідність поєднання історико-генетичних, функціональних, психологічних підходів до його характеристик. Система тут утворюється не переважанням одного з полюсів, а специфічною атмосферою прикордонності, яка формується обома полюсами. При цьому найчастіше утворюється якісно нестійкий континуум, котрий сприймається як перехідний. Багатобарвність домінує над єдністю й одноманітністю. Гетерогенність здатна зумовлювати розбалансованість системи, «розриви» соціокультурної тканини, зіткнення різних традицій, незгоди на елітному рівні, гібридну або негативну ідентичність. Тут гостріше, ніж деінде, може проявлятися підміна патріотизму національною нетерпимістю: з категорії «своїх» часто виключаються не тільки носії протилежних ідеологічних поглядів, але й ті, для кого етнічна чи регіональна ідентичність -- не головна у системі пріоритетів. На цій основі виразною свідомісною домінантою нерідко стає побутовий культурно-психологічний нарцисизм, аж до проявів шовінізму.

Із цього погляду формування нового бачення феноменології й етики пограниччя, вільного від проявів будь-якої зверхності за ознакою «укорінення» чи якоюсь іншою, уявляється цілком назрілим. Фахівці з Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Кураса НАН України, які щойно видали монографію «Донбас в етнополітичному вимірі», слушно фокусують увагу на тому, що специфічною рисою своєрідного «донбаського регіоналізму» було переважання символів та ідентичностей над реальними інтересами, причому поширення патерналістських традицій формувало характерні трактування «свободи» та «волі» як незалежності від державиДонбас в етнополітичному вимірі. -- К., 2014. -- С.96.. Звідси -- залежність суспільних настроїв від домінуючих у соціумі дискурсів, на яку з притаманною йому іронічністю звертає увагу соціальний психолог і публіцист О.Покальчук. Справді, дискурс тут більшою мірою, ніж в інших регіонах, формує потрібне людині почуття співпричетності, віру в політичні й соціальні міфи своєї групи. «Радянська пропагандистська машина перетворила вугілля на містичну проблему, на частину шахтарської демонології... Вугілля як ресурс втілювало в собі енергетику, міфологію радянських часів, підземність і символізувало вміщений у нього потенціал, котрий постійно погрожував вирватись у вигляді полум'я». Будь-яка спроба регулювання, включно з адміністративно-територіальною реформою, за таких умов поглиблює поляризацію за принципом «свій -- чужий». Отже, передбачав аналітик ще в 2007 р., колективний самозахист у різноманітних формах стане головним мотивом задля утримання місця у сформованій ієрархії. Результат легко спрогнозувати -- вийде, як і раніше, «несправедливо, болісно і безглуздо»Покальчук О. Як правильно сісти в куток / Не думая о медведе. -- К., 2007. -- С.43--48..

На тлі інших транскордонних соціумів сформована на Донбасі регіональна спільнота вирізняється, з одного боку, підвищеною вразливістю до визнання/невизнання власних заслуг, а з іншого -- відчуттям недостатньої захищеності від «примх долі». Багато хто обирає в такій ситуації стратегію виживання зі зниженою атрибуцією відповідальності. Дезадаптація значних груп населення здатна сприяти активізації тих, хто намагається використати цю ситуацію у своїх особистих, фактично асоціальних, цілях. Ідеться насамперед про криміналітет, наркоділків, торговців «живим товаром», активність яких у пограничних ареалах зазвичай вища, ніж на решті території. Якщо на це накладаються кризові явища, пов'язані з неефективністю дій влади, зростає ризик руйнування зв'язків як по вертикалі (людина -- суспільство -- влада), так і по горизонталі (в міжгру- пових та міжособистісних відносинах). У таких умовах частішають прояви побутової, зокрема молодіжної, злочинності, девіантної поведінки, ксенофобії.

Геополітичні й етностатусні уявлення на пограниччях формуються насамперед під впливом тих позитивних і негативних стереотипів, які зумовлені самим фактом наявності кордону. Створювані значною мірою на ґрунті традиційної ієрархічної шкали повноцінних/неповноцінних етносів, історичних/неісторичних націй, вони є вкрай ідеологізованими і несуть виразний відбиток міфотворчості. Природно, що її ступінь визначається насамперед зіткненням цивілізаційних впливів та імперських амбіцій. Але не можна не бачити й відображення в образах погранич (як і в будь-яких інших образах) тих реальних характеристик об'єкта сприйняття, котрі формуються історичним досвідом. Ракурс такого бачення може бути просторовим (із врахуванням регіональних і місцевих відмінностей), темпоральним (що дає змогу простежувати еволюцію образів регіону у часі), політико-культурним (із включенням етнонаціональних стереотипів і міфів), політико-психологічним (із розглядом цих стереотипів як на раціональному, так і на неусвідомленому рівні). Підсвідомий рівень сприйняття погранич досліджувати надзвичайно важливо, оскільки по різні боки кордону формуються емоційні, як правило, протилежно спрямовані стереотипи, де образи агресорів і жертв постійно міняються місцями. Для науки тут завжди існує проблема інтерпретацій і реінтерпретацій, фіксації в історичній пам'яті чи, навпаки, «приглушення» тих або інших сюжетів, вироблення принципів транспонування «жахливих спогадів» у свідомість наступних поколінь.

Проблеми ціннісних розмежувань, які постійно педалюються в Україні, зазвичай представляються як незбіг ідентичностей, зокрема української й російської. Утім, на думку Я.Грицака, проблема тут в іншому -- в різних регіонах територіальну ідентичність визначають неоднаковим набором ознак. Насправді лінія розмежувань усередині українського суспільства пролягла не між українською й російською ідентичностями, а між відмінними тлумаченнями української ідентичності різними суспільними стратамиГрицак Я. Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад: Есеї. -- К., 2011. -- С.171-186..

Тим більш цікаво простежити формування стереотипів в українсько- російських відносинах. Одним із чинників, які забезпечували взаємодію й полегшували її, було вироблене історичним досвідом ставлення до «російськості» не стільки як до етнічної ознаки, скільки як до певного культурного стандарту, дотримання котрого забезпечувало комфортні умови спілкування. У зонах, прилеглих до умовного російсько-українського кордону, російська мова впродовж усього ХІХ ст. сприймалася як еталон культурності, а українська -- ознака патріархальності. Ця опозиція подекуди набувала романтичного, навіть «пасторального» вигляду -- «природна простота малоросійського життя» могла розчулювати навіть таких прагматиків, як М.Драгоманов. Однак цікаво спостерігати, як миттєво змінилися акценти, коли ХХ ст. привнесло у суспільне життя дух запеклої конфронтаційності. Симпатичні «хохли» в російській масовій свідомості миттєво перетворилися на носіїв дикості й анархії -- як тільки почали наполягати на власній осібності й самодостатності.

Зрозуміло, що застосування в конкретному соціальному аналізі цих та інших новітніх теоретико-методологічних підходів може бути плідним лише в тому разі, якщо проблему погранич ввести в більш широкий контекст ставлення до інакшості й самоусвідомлення на цій основі. Територія здатна відігравати не лише роль національного інтегратора -- такою ж мірою їй притаманна негативно-обмежувальна функція відділення «своїх» від «чужих». У цьому розумінні кордон -- не тільки лінія політичного чи адміністративного розмежування, але й виразний символ-код. Будь-яке його переміщення (і навіть непряма загроза цього) можуть сприйматися як регрес чи деградація, ознака втрати суверенітету, спричиняти психологічні травми.

До сказаного слід додати, що сучасні конфлікти цінностей майже не підвладні традиційним методам урегулювання і швидко розростаються до рівня між- цивілізаційних протистоянь. Доктрини й інструменти миротворчої діяльності девальвовано. Політологи дедалі частіше визнають: у конфліктах нового покоління мобілізація ресурсів відбувається на ментальному, ціннісному рівні, тому вони здатні об'єднувати величезні маси людей. Для провідних світових держав, що прагнуть глобального лідерства, сьогодні вигідніше зробити конфлікт керованим і потім використати його у своїх цілях, ніж сприяти його мирному розв'язаннюМанойло А.В. Урегулирование и разрешение международных конфликтов // Мир и политика (Москва). -- 2013. -- №10. -- С.132..

На думку професора Іллінойського університету (США) Г.Кисельова, людство переживає момент відступу культури перед новітнім варварством. «Світ людини стагнує, втрачаючи свою основну характеристику -- орієнтацію на моральний закон, коли, зокрема, різні сили в ареалах, що відрізняються за рівнем розвитку, мають власне уявлення про духовні цінності й фактично відмовляються від діалогу». У такому разі буття «розріджене», люди живуть «поза свідомістю», паразитуючи на здобутках минулих поколінь або «знесмислюючи» їх. Події рухаються за колом, і черговий виток здатен призвести до повернення власного минулого, не пережитого та з нерозв'язаними проблемами. Досвід не осмислюється, історія немовби «зависає»Киселёв Г.С. История как бытие // Вопросы философии. -- 2014. -- №4. -- С.11..

Збройний конфлікт в Україні, до якого привернуто увагу всього світу, розвивається саме за цим алгоритмом. Моральний закон перестав діяти на сході нашої країни, коли сепаратисти в обстоюванні власних цінностей перейшли межі людяності. Сталося те, про що свого часу попереджав М.Бердяєв: «квазі- свідомість» має справді страшну схильність до саморуйнуванняБердяев Н.Л. Философия неравенства: Письма моим недругам по социальной философии. -- Париж, 1970. - С.34.. Руйнівні ілюзії співіснують з утопічними мареннями.

У перші роки незалежності для характеристики українського соціуму часто застосовувався запропонований А.Лейпгартом концепт «багатоскладовості», утілений у формулі «plural society». Ішлося, отже, про плюралізм, який зумовлювався «сегментарними відмінностями». Зовні вони могли пов'язуватися з різними чинниками -- мовними, регіональними, релігійними, але по суті йшлося, як точно зауважив А.Лейпгарт, про формування груп інтересів, партій, засобів комунікації «по лініях, які повторюють контури кордонів, що існують усередині суспільства»Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах: сравнительное исследование. -- Москва, 1997. -- С.38..

Термін «плюралізм» у даному разі мало що прояснював, і тому до таких суспільств частіше почали застосовувати визначення «розділеного», «фрагмен- тованого». Нині вже очевидно, що під обидві ці дефініції легко підвести український випадок. Незалежно від того, іменуються контури умовних кордонів «лініями розколу» чи «лініями розмежування», наше суспільство сьогодні виступає не просто як плюралістичне, а як глибоко поділене з виразними лініями протистоянь, аж до збройних.

Несподівано для себе Україна потрапила в коло тих країн, які змушені відчувати важливість проблеми кордонів на власному гіркому досвіді. Не приділяючи належну увагу їх практичному облаштуванню й не маючи, по суті, власного кордонознавства, наша держава опинилася в украй скрутному становищі, коли Російська Федерація поставила під удар її територіальну цілісність. Практична відсутність української кордонної інфраструктури дала змогу російській владі анексувати Крим і зумовила неймовірну складність проведення антитерористичної операції у двох східних областях. Але навіть після усвідомлення багатоаспектності й ризикогенності проблеми кордонів Україна не доклала належних зусиль для створення власної «кордонної аналітики».

Як нам уявляється, прийнятну основу для такої аналітики може створити концепт лімінальності (від лат. «limen» -- поріг), зручний для характеристики нерівноважних станів систем, що знаходяться «на порозі» непередбачуваних змін. Лімінальність в її просторовому вимірі -- це і є перебування у просторі «між» певними полюсами тяжіння з притаманними йому ознаками незавершеності, перехідності, невизначеності. У цей контекст легко вписуються проблеми, що виникають на порубіжжях, насамперед пов'язані з наростанням явищ маргінальності, неконтрольованості міграційних потоків, девальвації концепцій мультикультуралізму тощо. Територіальність як така набуває нових смислів, а рубіжність стає пояснювальним концептом у тих далеко не поодиноких випадках, коли кордони й межі виявляються розмитими.

Наблизитися до усвідомлення причин хронічної макроекономічної незба- лансованості на вітчизняних теренах здатна допомогти теорія соціокультур- ної рубіжності й біполярності українського соціуму, зокрема в тому її варіанті, що його активно пропагує вітчизняний теоретик геополітики В.Дергачов. Український етнос сформувався на потрійному порубіжжі -- лісу й степу, католицького заходу та православного сходу, слов'янської й ісламської цивілізацій. Соціокультурна рубіжність проявляється в різних етноконфесійних традиціях на заході та сході України, у протилежних зовнішньополітичних і ціннісних орієнтаціях вітчизняних еліт, у російськомовному світі великих міст. Відмінними виявилися історично сформовані традиції міського й сільського самоврядування, кланові пріоритети місцевих еліт. Унаслідок цього стала неможливою консолідація соціуму навколо однієї з культурно-історичних традицій -- західноєвропейської чи проросійської.

Поняття «третя Руїна», «контрреформація», застосовувані В.Дергачовим, засвідчують, на його думку, втрату Україною свого культурно-генетичного цивілізаційного коду й перехід її на становище нової світової периферіїДергачёв В. Цивилизационная геополитика (Большие многомерные пространства). -- Одесса, 2003.. Можливо, це надто жорсткий присуд, але навряд чи можливо заперечити висновок автора про «троянські» завоювання української незалежності включно з деіндустріалізацією, моральною деградацією й деінтелектуалізацією значної частини соціуму. Якоюсь мірою всі вони є наслідком неоднорідності й сегмен- тованості вітчизняного соціокультурного простору -- з постійним наростанням кричущого багатства й вражаючої бідності «на полюсах», розгулом корупції, різноспрямованістю політичних орієнтацій регіональних еліт, кризовим станом політичної культури, соціальним цинізмом тощо. За таких умов однаково небезпечними є й загальна атмосфера соціальної апатії, і наростання агресивності у протестних настроях. Загальновизнано, що остання активізується в міру наближення до кордонів.

Ідентитети на пограниччі -- особливий, багато у чому специфічний об'єкт дослідження на межі історії, культурології, соціальної психології. Людина у ситуації пограниччя зазнає впливу кількох різних типів кордонів -- міждержавних, адміністративних, культурних, етнічних, мовних, релігійних. Багатоманітні сигнали «ззовні» вона пропускає через власний фільтр, перекодовуючи їх відповідно до своєї системи світосприймання й уподобань. Якщо індивід легко інтегрується в такий «життєвий світ», він не відчуває дискомфорту та не прагне змін. Але не виключений і «ефект маргінальності», коли людина опиняється у ситуації дезадаптації, змушена виробляти для себе новий адаптативний комплекс. Такий ефект найчастіше виникає в умовах різкої зміни соціокультурної ситуації й формування нових кордонів.

Загалом можна констатувати: за умов соціальної аномії, яка в пограничних ареалах особливо дається взнаки, ідейно-духовна сфера соціуму піддається неабияким випробуванням. Кримінальна субкультура справляє виразний вплив на ту частину молоді, що не знаходить застосування своїм силам і вже тому спокушається «легкими» способами збагачення. Культ грубої сили та грошей підживлює екстремістські настрої, стимулює девіантні поведінкові реакції. Зазвичай, у таких регіонах значну суспільну підтримку здобувають радикали -- як правого, так і лівого толку.

Якщо розглядати під таким кутом зору феномен Донбасу, не можна позбутися враження: система міжгрупових і міжособистісних відносин тут здавна формувалася в контексті перехідності, гетероглосії, взаємодії/зіткнення культурних традицій. У цьому регіоні не було чітких демаркаційних ліній між окремими зонами впливу, але дихотомія «свій/чужий» явно чи неявно була присутня у суспільній свідомості.

Через зіткнення в далекому минулому з кочівницьким світом на генетичному рівні закарбувалося відчуття небезпеки від зустрічі з «чужим» і інстинктивне бажання або відмежуватися від нього, або «помірятися силою». Принципи поступливості, терпимості, толерантності сприймалися здебільшого як «здача позицій», «зрада ідеалам». На такому ґрунті виник багато у чому особливий тип суспільства зі своєрідними уявленнями про справедливість, престиж, патріотизм. У ситуації постійного (хоч далеко не завжди чітко усвідомлюваного) ідентифікаційного вибору людина, як правило, віддавала перевагу силі й таким уявленням про свободу, котрі доволі часто виходили за межі права та моралі. Якщо ж індивід опинявся у ситуації інституціалізованої владою дискримінації, стереотипи ворожості ставали його «другим я», передаючись із покоління в покоління.

Зрозуміло, що у субкультурах пограниччя зовсім не обов'язково домінують негативні конотації. Прищеплювана радянською владою масовій свідомості на Донбасі знаково-символічна система базувалася на ідеях героїзації шахтарської праці й була життєствердною у своїй основі. Але ті ознаки імітаційної ілюзорності, які вона містила, ставали дедалі більш очевидними в міру розхитування символічного ціннісного каркасу, ґрунтованого на героїзації «володаря надр». А конфліктність, органічно закладена у структуру «добувного» регіону, виходила на поверхню в міру того, як ресурси вичерпувалися, а рівень життя знижувався.

Формування Донбасу як стикового пограниччя. Донбас -- регіон, в якому багато що починалося з «нуля». «Дике Поле», спустошене й знелюднене частими татарсько-турецькими нападами, стало ареною зустрічі переселенців із Московії (перша їх хвиля стимулювалася відповідними заходами російського уряду, спрямованими на охорону кордонів) та з охопленої соціальними протестами України (колонізація з цього боку була стихійною). Спільно будували сторожові застави, добували сіль. Саме з видобування кам'яної солі у другій половині XVII ст. почався процес освоєння природних багатств краю. У 1676 р. на соляних озерах виникло перше місто Донбасу - Соляне (Слов'янськ). Солевари в 1702 р. заснували й друге місто - Бахмут. У 1715 р. запрацювали солеварні заводи -- Бахмутський і Торський.

Промислові запаси кам'яного вугілля в районі річки Біленької (притока Лугані) виявили місцеві козаки; вони ж навчилися використовувати мінеральне паливо в побуті. Покладами зацікавилися ландрат М.Верейський та комендант Бахмутської фортеці С.Чирков. Наприкінці 1721 р. вони відіслали зразки вугілля й руди у Санкт-Петербург. Направлена на місце експедиція Г.Капустіна засвідчила придатність місцевого вугілля для виплавки чавуну. Однак до кінця століття розміри його видобування були незначними. Тільки заснування Лисичанського заводу в 1795 р. зрушило справу з мертвої точки.

Здобутки цивілізації, однак, надто важко пробивали собі дорогу у краї, позбавленому міст, упорядкованих шляхів, культурних осередків, освітніх закладів. Брак працездатної людності змушував російську владу освоювати по суті «нічийні» землі шляхом залучення переселенців звідусіль - етнічна строкатість території справді не мала прецедентів. Але завезені з далеких і близьких країв колоністи погано адаптувалися до нових умов і, як правило, довго на одному місці не затримувалися. Експеримент з утворенням на землях Запорожжя й Слобожанщини так званих Нової Сербії та Слов'яносербії виявився короткочасним і у загальному підсумку невдалим. По суті аж до кінця ХУЛІ ст. чимала територія сучасного Донбасу була типовим «фронтиром», місцем «зустрічі», далеко не завжди мирної, різних ментальностей, життєвих стилів, поведінкових стереотипів.

Територіальні зрушення кінця ХУІІІ ст. змінили геополітичну ситуацію й на північному узбережжі Чорного моря. О.Стегній та М.Чурилов мають рацію, коли пишуть, що завоювання Росією причорноморських територій революціонізувало політичну та історичну географію України і ґрунтовно змінило відносини України зі Сходом, які до того були однією з детермінант українського буття. Геополітичні зрушення створили передумови для великих міграційних процесів, а вони, своєю чергою, сформували нову українську територію. Межі українського розселення значно розширилися; терени нового освоєння істотно відрізнялися «від усіх державно-адміністративних структур, в яких українці жили в минулому»Стегній О.Г., Чурилов М.М. Регіоналізм в Україні як об'єкт соціологічного дослідження. -- К., 1998. - С.29..

Утім, територіальні та демографічні зміни ніяк не позначилися на політичному та адміністративному статусі України. Для світу вона, як і раніше, не існувала. Намагання стерти будь-які відмінності між росіянами й українцями, повністю асимілювати останніх відбивали не тільки пропагована урядовими колами Росії теорія «єдності» «трьох гілок російського народу», але й закріплення за новоприєднаними землями назв «Південно-Західний край» та «Новоросія». Українська культура, яка не мала у цих регіонах належної інтелектуальної бази, існувала в умовах постійного тиску ідеологічної й естетичної цензури та русифікаторської нівеляції.

Складне переплетення процесів прискореної урбанізації Донбасу та його культурної маргіналізації -- явище, яке, по суті, не має аналогів у світовій історії й заслуговує на поглиблені дослідження саме у ключі сумісності асиміляційної політики центру зі зведенням соціальних і культурних бар'єрів. Засновані 1795 р. Луганський завод та Лисичанський рудник І.Кононов назвав «першими острівцями індустріального суспільства» на українській земліКононов І. Етнос. Цінності. Комунікація. -- Луганськ, 2001. -- С.113.. Але він же відзначив їх парадоксальний характер -- новітня техніка поєднувалася з архаїчними суспільними відносинами. Виробництво здійснювалося по суті в режимі військової дисципліни і трималося на примусовій праці. Інфраструктура не встигала за розмахом промислового будівництва. Працюючи по 12 годин на добу, люди змушені були решту часу тулитися в бараках та землянках. Три великих рудники -- Щербинівський, Нелепівський та Північно-Микитівський, на яких працювали 15 тис. робітників, обслуговував лише один «роз'їзний» лікар. Людей косили сухоти, професійні захворювання. Дитяча смертність досягала 55%. Не дивно, що регіон вирізнявся високими протестними настроями.

Переважно немісцеві робітники, що жили в неймовірній тісноті бараків, часто в нелюдських умовах, швидко засвоювали негативні стереотипи поведінки щодо влади та власності, виявляючи схильність до стихійних руйнівних бунтів. Відірвавшись від землі, учорашні селяни опинялися у становищі маргіналів, у системі цінностей яких превалювали культ грубої сили й сумнівні задоволення, пов'язані з пияцтвом. Потрапляючи у фабричний казан, росіяни, українці, греки поступово денаціоналізувалися, втрачаючи цілісне світосприйняття селянина й не набуваючи навичок міського жителя. Симбіоз залишкової патріархальності та радикальних, зрівняльних настроїв створював вибухову суміш, яку спритно використовували у своїх інтересах як ліворадикали різних мастей, так і праві консерватори -- чорносотенці.

Як бачимо, розглядати Донбас у контексті звичного, традиційного регіоналізму непросто. Типології й класифікаційні параметри в регіоналістиці базуються на виділенні історично сформованих регіонів, які у ході еволюції перетворилися на соціокультурні спільноти. Але ж Донбас не є історичним регіоном, територіально він сформувався з частин Слобожанщини, Запорожжя, земель Війська Донського. За оцінкою В.Кубійовича, Донбас виник на економічному фундаменті -- як «основна паливна база і найважливіший промисловий район України й усієї Східної Європи»Енциклопедія українознавства. -- Т.2. -- Л., 1993. -- С.563.. Авторство назви «Донецький басейн» пов'язують з іменем харків'янина Є.Ковалевського -- гірничого інженера, що виконав перше стратиграфічне й геологічне дослідження регіону. Історична доля цього ареалу складалася непросто: тут стикалися різні інтереси, оберталися великі гроші, які порівняно легко примножувалися. Природно, що сюди прибувало чимало авантюристів із кримінальними нахилами, зі своєю «обслугою». Коли промислова база регіону була вже в основному сформована, почалися випробування революціями й війнами, що, природно, не додавало ані стабільності, ані спокою.

Великий прошарок знедолених і мігрантів зумовлював переважаючий вплив лівих течій російського походження -- соціалістів-революціонерів, анархістів, соціал-демократів (у меншовицькій та більшовицькій версіях). Із більшовицьким центром у Петрограді останні були, однак, у відносинах «притягання -- відштовхування», що стали особливо напруженими після того, як Центральна Рада пред'явила претензії на весь український простір, у тому числі й промисловий Донбас. На якомусь етапі місцевим більшовикам довелося визначатися, і після певних хитань вони таки взяли участь в акті проголошення утворення УСРР (ініціювавши, однак, прийняття окремої резолюції «Про самовизначення Донецького і Криворізького басейнів»). Зрештою Донбас усе ж розділив кордон між РСФРР та УСРР, і цей стан зберігається донині: більша частина Донбасу входить до складу України, менша (в межах колишньої Області Війська Донського) -- Російської Федерації.

Оскільки на Донбасі, як уважає В.Рафеєнко, містоутворюючим був не національно-культурний, а економічний (із підприємством -- центром спільноти) чинник, людина як особистість тут ніколи нікого особливо не цікавила. Головним і визначальним фактором була її професійна й ділова придатність. «Регіон мав існувати тільки в тих скріпленнях, які і надалі дозволяли в людині бачити не стільки людину, скільки придаток до виробництва. Інструмент, а не особистість. Функція, а не жива душа»Цит. за: Свентах А. «Феодально-промисловий ідіотизм як філософія влади» // День. -- 2014. - 3-4 жовтня..

Як значною мірою штучне утворення із закладеним у його фундамент неабияким конфліктогенним потенціалом Донбас був приречений на постійні «з'ясування відносин», тертя, прояви сепаратизму. Гостра невідповідність між його високою питомою вагою у промисловому комплексі СРСР та браком уваги Центру до міської інфраструктури зумовила неймовірну скупченість на порівняно невеликій території заводів, шахт, комунікацій, унаслідок чого міста плавно «перетікали» одне в одне. Промислові викиди, терикони ускладнили економічну ситуацію настільки, що людям стало буквально нічим дихати, «регіон став небезпечним для проживання»Донбас в етнополітичному вимірі. -- С.97.. Але в міцно прив'язаній до створення потужного військово-промислового комплексу економіці краю мобілізаційні завдання важили набагато більше, ніж елементарні життєві потреби людей.

Притаманний компартійній системі «індустріальний фетишизм» диктував логіку не просто прискореної, але форсованої індустріалізації, об'єктивних умов для якої не існувало. Довелося запровадити систему централізованого розподілу. Соціальна ієрархія в містах вибудовувалася за принципом доступу до матеріальних благ, що одночасно стимулювало як гострий товарний дефіцит, так і корупцію. Неприродний симбіоз плану й ринку формував викривлену, утриманську психологію -- людина звикала до цілковитого одержавлення власного життєвого простору, «давальницької системи», загальної зрівнялівки. Конформізм, заохочуваний згори, ставав домінантою свідомості й регулятором поведінки. Система впливу на особистість через школу, засоби комунікації, літературу, мистецтво створювала потужний ідеологічний прес, який виступав знаряддям уніфікації, російщення, переідентифікації на основі сумнівних моральних цінностей.

І все ж слід визнати, що радянській владі таки вдалося створити на Донбасі потужне експериментальне поле, де випробовувалися найсміливіші модернізаційні проекти й зразки «соціальної інженерії». Сформований нею штучний «ореол слави» навколо праці металургів і шахтарів разом із системою нагород, розподілу житла та предметів першої необхідності за «трудовими показниками» створив атмосферу патріотичного пафосу, в якій робітник почувався вершителем не лише власної долі. Лояльність до влади та налаштованість на рекорди тут була вищою, ніж у цілому по країні.

Як констатує І.Кононов, на Донбасі від початку його формування головним елементом етнічної структури стало велике ядерне утворення -- українсько-російська домінуюча етнічна коаліціяКононов І.Ф. Донбас та Галичина: причини напруженості в стосунках та пошук історичного компромісу // Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє. -- Луганськ, 2006. - С.17.. Сучасні етнополітологи застосовують до її характеристики формулу «російсько-українського культурно-історичного дуалізму»Донбас в етнополітичному вимірі. -- С.142.. Цей феномен виник унаслідок зближення ціннісних уявлень українців та росіян, формування синтетичних українсько-російських явищ у культурі регіону, зламу ендогенного порогу між цими етнічними групами. А проте «етнічна структура Донбасу не має ієрархічного характеру і не є головним стрижнем соціальної структури регіону» -- таким стрижнем, на відміну від Галичини, тут завжди були соціально-економічні ієрархії.

Процеси формування своєрідної донбаської регіональної ідентичності з яскраво вираженим світоглядним складником, полемічним щодо української державності, проаналізовано соціологами й філософами, зокрема Г.Коржовим, М.Степиком. її фундаментом стало утвердження олігархічної форми правління, зростання авторитарних і патрональних тенденцій у соціальному житті краю. За М.Степиком, який ще 2011 р. побачив реальну загрозу регіонального сепаратизму і навіть громадянського анархізму, жителі Донбасу, як і Криму, уважають себе за характером, звичаями, традиціями ближчими до росіян, ніж до своїх співвітчизників у західних областях країни. За таких умов «регіональна самосвідомість легко потрапляє під узурпацію регіональної бізнес-еліти, що призводить до поширення на локальному рівні “олігархічної” політико-економічної моделі та “регіональних” ідентичностей на кшталт донецької»Степико М.Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування. -- К., 2011. -- С.199-202..

Саме тому специфіку Донбасу неможливо осягнути, не вдаючись до уважного порівняльного аналізу генезису міст, урбанізаційних хвиль, міграційної рухливості, виділення етапів у розвитку міської культури. Потребує глибокої наукової розробки типологія міст на українських теренах, теорія «ядер» міст, логіка містоутворення, еволюція соціокультурної стратифікації міського простору. Пріоритетним науковим завданням має стати простеження «історичного континуїтету» (спадкоємності) в міському розвитку в умовах цивілізаційних змін, переорієнтації напрямів урбанізаційних потоків, складної динаміки доіндустріальних, індустріальних і постіндустріальних форм суспільного життя. Вдячне наукове завдання -- дослідження на конкретних прикладах специфічності міської ментальності. Адже саме ритмами міського життя, що змінюються під впливом цивілізаційних зрушень, визначаються соціокультурні цикли, зумовлюється розвиток чи девальвація ціннісних орієнтацій, ідейних настанов, моральних норм. Історія міст Донбасу у цьому контексті дає багатий матеріал для роздумів про те, чому на крутих поворотах історії реакція локальної суспільної свідомості може виявитися ірраціональною й недалекоглядною.

Один із найбільш вдумливих аналітиків специфічності Донбасу професор історії Індіанського університету (США) Г.Куромія точно підмітив, що особлива регіональна ідентичність, котра формувалася у цьому порубіжному регіоні, «не може бути легко підпорядкована національним ідентичностям -- українській чи російській». Ситуація на Донбасі, доводив він, «демонструє концептуальну небезпеку надмірного зосередження на нації та/або класі за рахунок усіх інших ідентичностей». Відмінності між українцями та росіянами тут часто були розпливчастими, нечіткими. Подібності у звичаях і мовна близькість зробили їхні самоідентичності амбівалентними. Корені привабливої сили Донбасу Г.Куромія відшукує в «негативній свободі» окраїнних земель, у «незалежному мисленні вільного степу». Саме тому Донбас упродовж усієї радянської історії залишався економічною та політичною проблемою для Москви. Мешканці краю поводилися як люди межової території -- так, ніби це надукраїнська, антиметропольна козацька земля. Як стверджує Г.Куромія: «Донбас був землею, якої усі повинні були боятися»КуроміяГ. Донбас поміж Україною та Росією: позанаціональна ідентичність? // Глобалізація. Регіоналізація. Регіональна політика: Хрестоматія з сучасної зарубіжної соціології регіонів. -- Луганськ, 2002. -- С.541--554..

У баченні В.Головка базовою світоглядною суперечністю територіальної ідентичності Донеччини стала історично сформована невідповідність між великими можливостями («степова вольниця») й жорсткими обмеженнями («галерна праця»). Можливості, які надавав Донбас у період економічного буму останньої третини ХІХ -- початку ХХ ст., порівнювали з можливостями колонізації американського Дикого Заходу. Але романтичні ілюзії у приваблених ними прибульців швидко зникали -- експлуатація робітників тут була жорсткою, а праця -- небезпечноюСхід і Південь України: час, простір, соціум. -- Т.1. -- К., 2014. -- С.106--112.. Відірвані від родинних коренів, звичайного укладу життя, учорашні селяни зустрілися в містах «із сумною реальністю 30-х років: войовничою антирелігійністю, ідеологічною обробкою, відчуттям ворожості оточення, безкультур'ям, що панувало серед робітництва новобудов»Гогохія Н.Т. Урбанізаційні процеси в Донбасі в 30-х рр. ХХ ст. // Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє. -- С.310--326..

Ще один, не менш гострий конфлікт створювала непослідовність політики українізації. Влада намагалася перетворити її на інструмент «радянізації» міст і посилення їх впливу на україномовне село. Натомість досягла протилежного результату -- місто стало осередком формування нової міської ідентичності та своєрідної народнокультурної мобілізації з характерним модерністським спрямуванням. «Ця нова ідентичність, -- констатує Ю.Лібер, -- тепер була зосереджена у містах, відображаючи зміну становища українців у міських центрах від маргінальності до більшості. Врешті-решт утвердження українських еліт у містах ставило під сумнів не тільки монопольну позицію перед тим домінуючої російської мови, а й російську політичну гегемонію»Лібер Ю. Питання національної ідентичності в містах радянської України в 20-х рр. ХХ ст. [Електронний ресурс]: http://www.franko.lviv.ua/Subdivisions/um/um2-3/Statti/9-LIEBER%20Jurij.htm.

Попри величезну кількість монографій і статей на теми впливу радянської моделі модернізаційного розвитку на формування регіональної специфічності в Україні, на наш погляд, тут ще існує широке поле для інноваційних підходів, особливо для аналізу пропонованої радянською системою політики районування. Штучний, багато у чому неорганічний характер модернізаційних процесів випливав із жорсткої централізації управлінської вертикалі: регіони розглядалися Центром здебільшого як об'єкт капіталовкладень; про раціональне природокористування й таке ж розміщення продуктивних сил не йшлося. У ході індустріалізації у східних та південних регіонах країни набули розвитку насамперед галузі паливно-енергетичного, енергетичного, металургійного й машинобудівного комплексів, орієнтовані переважно на військово-промислові потреби з явним відставанням інфраструктури галузей, що виробляли споживчі товари. Очевидні вади гіперцентралізації, які зазвичай вкладалися у формулу «відомчості», змушували правлячу верхівку СРСР час від часу посилювати регіональні структури. Проте активізація на цій основі місцевих еліт (у радянській термінології це кваліфікувалося як «місництво») створювала загрози, що в уяві Центру були неспівставні з наслідками «відо- мчості». Тому, ледь зробивши один крок у напрямі децентралізації управління, радянська бюрократія тут-таки робила два кроки назад.