Основні напрямки реформування системи освіти на початковому етапі української революції 1917-1921 років (за матеріалами українських газет 1917 року)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут законодавства Верховної Ради України

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ОСВІТИ НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 РОКІВ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ УКРАЇНСЬКИХ ГАЗЕТ 1917 РОКУ)

Мищак І. М. доктор історичних наук,

старший науковий співробітник,

завідувач науково-організаційного відділу

Лютнева революція 1917 року в Росії стала тією іскрою, яка запалила вогнище національно-культурного і державного відродження поневолених народів не лише Російської, а й Австро-Угорської імперій. Українці по обидва боки кордону сприйняли цей історичний шанс із величезним піднесенням. Практично в усіх регіонах і містах пройшла хвиля народних зборів, чи не головним питанням порядку денного яких було визнано необхідність докорінної зміни системи освіти та переведення її на національну основу. Більшість тогочасних очільників українського національного руху справедливо вбачала в українізації школи запоруку духовного відродження нації і здобуття незалежності України.

Загалом питання реформування освіти в роки Української революції уже були предметом наукових досліджень українських вчених, зокрема таких, як В. Богуславська, А. Боровик, С. Бутівщенко, В. Верстюк, О. Лавріненко, А. Погрібний. Проте їхні праці базуються переважно на основі аналізу нормативних і розпорядчих документів українського уряду та безпосередньо Генерального секретаріату народної освіти. Водночас ця проблема отримала досить потужний резонанс у тогочасній періодичній пресі, основний масив якої і досі залишається малодослідженим. Аналіз відповідних публікацій дає змогу простежити реакцію різних прошарків українського суспільства на процес реформування освіти, відобразити бачення цих реформ представниками різних політичних сил, розкрити регіональні особливості й потреби шкільної та вищої освіти.

Метою цієї статті є аналіз газетних публікацій та визначення на їх основі основних напрямків реформування, проблем і недоліків перебудови системи освіти в Україні на початковому етапі Української революції.

Практично з перших днів після Лютневої революції і падіння монархії в Російській імперії українські громадські діячі на шпальтах ЗМІ розпочали активну дискусію щодо того, яким чином реформувати систему освіти. Дописувачі небезпідставно вказували, що початкова школа, даючи елементарні знання, фактично не займається питаннями виховання дітей, а тому вони втрачають рідне коріння, освічені за своїми моральними якостями стають не кращими, за неосвічених [1, с. 2-3]. Тому передусім ішлося про відкриття навчальних закладів з українською мовою викладання і відповідною системою виховання. Цьому сприяло й досить поблажливе ставлення до “українського питання” міністра народної освіти Тимчасового уряду О. Мануйлова (до речі, виходець із Київської губернії, гімназію та університет закінчив в Одесі).

Навесні 1917 р. О. Мануйлов звернувся з листом до попечителя Київського шкільного округу М. Василенка, в якому підтвердив готовність піти назустріч задоволенню культурних потреб українців, зокрема відкрити дві українські гімназії та чотири кафедри українознавства в Київському університеті [2, с. 2]. Міністерство підготувало проект освітньої реформи, що передбачав децентралізацію системи освіти й передання її у відання органів місцевого самоврядування, що також було на користь українцям. Однак уже в липні 1917 р. О. Мануйлов подав у відставку, так і не реалізувавши свої ідеї на практиці.

У свою чергу, М. Василенко й надалі готував децентралізацію освіти. Бачення реформи він виклав у розмові з кореспондентом “Нової ради” у червні 1917 р.

За зразок було взято децентралізацію освіти, проведену у США. Передбачалося передання освіти у відання органів місцевого самоврядування, планувалося скасування шкільних округів, посад директорів та інспекторів народних шкіл, виборність посад вчителів. Вища школа також мала вийти з-під нагляду попечителя та бути передана під контроль безпосередньо міністерства освіти на правах автономії. Головна ідея реформи полягала у відновленні “єдинства школи”, тобто можливості переходити з нижчої школи до середньої, а з середньої до вищої без екзаменів, оскільки їх запровадження у царській Росії фактично призвело до неможливості дітей бідняків вступати до гімназій (підготовку до екзаменів здійснювали репетитори на платній основі). Міністерство також мало бути позбавлене більшості адміністративних функцій і виконувати роль організаційно-просвітню [3, с. 2].

У питанні реформування шкільних програм учителі та громадськість неодноразово звертали увагу на необхідність опитування учнів про те, які предмети вони хотіли б вивчати докладніше, а також, які дисципліни їм даються легше, а які важче, та як удосконалити навчальний процес. Крім того, вказувалося на потребу опитування батьків і колишніх учнів з метою виявлення, які знання їм знадобилися в житті, а потреби в яких немає. Окремо пропонувалося опитати учителів на предмет того, що вони самі б хотіли змінити як в діяльності школи взагалі, так і шкільних програмах зокрема. У цілому висловлювалася думка, що чим більше пропозицій надійде про реформування освіти, тим більше шансів для їх урахування в практичній діяльності [4, с. 6-7].

Окрема увага приділялася вищій школі. Уже в березні 1917 р. почалося активне обговорення доцільності утворення народних університетів, до участі в якому запрошувалися не лише громадські активісти, а і вчені. Так, в інтерв'ю газеті “Южная копійка” відомий професор М. Довнар-Запольський, відповідаючи на запитання про потребу в такому закладі, наголосив, що це доконче потрібно. Разом із тим він чітко розмежував завдання загальних університетів і народних. На його переконання, народний університет повинен готувати фахівців для економіки й суспільного життя конкретного регіону, враховуючи його специфіку. Для, України, зокрема, він вказував на потребу у факультетах сільського господарства і мінералогії [5, с. 5].

Питання відкриття народних університетів актуалізувалося й тим, що наявні університети, зокрема і Київський, зайняли досить стриману, якщо не ворожу, позицію до українського національного руху. Так, газети “Юевлянинъ” і “Кіевская мысль” опублікували протест університету св. Володимира з приводу українського руху взагалі і особливо політичної автономії в Україні. Рада університету звинуватила, серед іншого, керівників українського руху у запровадженні української мови, яка, на її думку, не є продуктом органічного розвитку, а “штучно вигадана з певним і ясним бажанням того, щоб зробити її якомога менше схожою із загальноруською мовою”. Також рада університету засудила поступки Тимчасового уряду щодо запровадження української мови і створення краєвого уряду в Україні та наголосила, що “питання про автономію того чи іншого краю, що входить до складу Російської держави, може бути вирішене тільки волею всього руського народу, висловленою через його представників на Установчих зборах” [6, с. 1-2]. У свою чергу, студенти університету рішуче виступили проти консервативно налаштованих ректора і вченої ради, висунувши програму демократизації вищої школи. Відмова ректора виконати вимоги студентів призвела до потужної університетської кризи, яка тривала до осені й активно висвітлювалася газетами [7, с. 3].

Питання українізації освіти фактично вилилося в протистояння прихильників консервативної течії, які виступали за збереження російської мови в освіті, та молодих радикалів і широких суспільних верств, особливо на селі, які вимагали рішучої українізації освіти. Це протистояння активно простежується на шпальтах тогочасних газет. Зокрема, проросійська “Кіевская мысль” у № 58 за 1917 р. вміщує заяву ради союзу батьківських комітетів, настрої в якій диктували представники панівних верств, де “примусове навчання учнів середньої школи українській мові є неприйнятним насильством над дітьми”. На противагу їй інші газети викриваючи “невдячність та некультурність панів”, які навчають дітей старогрецької та латини, а нехтують мовою рідного народу [8, с. 1-2].

Характерно, що учительські з'їзди підтримали українізацію школи. Зокрема, висвітлюючи передані Українській Центральній Раді постанови Всеукраїнського учительського з'їзду, що проходив 5-6 квітня в Києві, газета “Вісті з Української Центральної Ради” звертає увагу на такі: українізацію однокласних початкових шкіл має бути проведено з початку нового академічного року, українські середні школи треба заснувати в найближчому часі, збільшити кількість українських курсів і кафедр у вищій школі. Крім того, задля забезпечення українізації школи з' їзд вважав за необхідне, щоб всі особи, які займали відповідальні посади і перешкоджали справі народної освіти, були звільнені [9, с. 2-3]. Практично одночасно в інших великих містах України пройшли регіональні учительські з' їзди, однак і тут панував цілком проукраїнський настрій. Так, учитель Стороженко, виступаючи 15 квітня на українському педагогічному з' їзді у Харкові, нагадав, що головний педагогічний принцип полягає в тому, щоб навчання велося рідною для дитини мовою, бо більшість українських дітей із російською мовою знайомиться лише у школі, до того цілком перебуваючи в українськомовному середовищі [10, с. 2].

Показовим є й те, що українізацію школи підтримували батьки та вчителі тих губернії, які Тимчасовий уряд взагалі відмовився визнавати українськими. У цьому контексті цікавою є статистика анкетного опитування вчителів Катеринославської губернії, проведена шкільним відділом губерніальної земської управи влітку 1917 р. З отриманих від учителів близько 1400 анкет було оброблено однакову кількість анкет із кожного округу (загалом 1100). Серед респондентів було 670 українців, 270 росіян та 160 представників інших національностей. Із них 665 висловили бажання вивчати українську мову, а проти були лише 52. При цьому відмовники пояснювали свій вибір різними причинами: не працюють в українській школі, залишилося мало часу до пенсії і вони не бачать потреби в переучуванні, виступають проти “негайної” українізації школи [11, с. 1-2]. Однак ініціатори опитування визнавали, що рівень знання вчителями української мови та ознайомлення їх з українською літературою залишає бажати кращого.

Така ситуація склалася і через небажання представників влади розвивати українську освіту всупереч бажанням учителів та громадськості. Так, українське учительське товариство у Катеринославі на загальних зборах 13 вересня 1917 р. з обуренням констатувало, що міське самоуправління “проводить політику примусової русифікації місцевої української людності. Крім того, міська влада проігнорувала постанови шкільної комісії при міській управі про заснування у Катеринославі однієї вищої і двох нижчих початкових українських шкіл”. У зв'язку з цим загальні збори українського учительського товариства у Катеринославі ухвалили висловити міському самоуправлінню протест проти недбайливого ставлення до справ народної освіти, а також вимогу заснувати одну вищу початкову і дві нижчі початкові українські школи й повідомити про це громадськість, запровадити в інших міських школах курс українознавства [12, с. 4]. Водночас ситуація зі знанням української мови в центральних регіонах України була значно кращою. Відповідно, відсоток бажаючих навчатися українською мовою та навчати нею своїх дітей теж було помітно вищим.

Окремо постало питання підготовки вчителів української мови й українознавчих дисциплін та забезпечення шкіл відповідними підручниками. Це питання дискутувалося й на Всеукраїнському учительському з'їзді 5-6 квітня, до постанов якого було включено пропозицію влаштувати педагогічні курси в повітових містах для підготовки вчителів шкіл, а також курси для підготовки відповідних інструкторів, а в університетах кафедри українознавства для підготовки учителів середньої школи. Іншою постановою було затверджено необхідність видати підручники для школи і доручення предметним комісіям при Товаристві шкільної освіти укласти нові підручники. При цьому вчителям надавалося повна свобода у виборі підручників і методів навчання [9, с. 2-3].

Незважаючи на складні умови воєнного часу і революційні події, зазначені ініціативи почали швидко впроваджуватися в життя. Уже на початку серпня 1917 р. газети інформували, що товариство шкільної освіти в Києві і видавництво “Українська школа” упродовж літа вживають усіх засобів, щоб перевидати найважливіші з підручників до початку шкільного року, а незабаром у продажу з'являться і цілком нові підручники [13, с. 4]. Нові підручники, за інформацією видань, виходили і в інших містах України, що дало змогу загалом вирішити проблему шкільних книжок. Разом із тим громадські діячі звертали увагу на необхідність якнайшвидшого вироблення єдиної граматики та термінології. Адже, як справедливо відзначив І. Огієнко, “у нас, що письменник, то й свій власний правопис, що вчений - то своя власна термінологія”. “Цю різноманітність ще можна було терпіти, доки граматика не ставала шкільним підручником. А з того часу, як українська граматика піде в школу, ми повинні всіма силами дбати, щоб скрізь заводити однакову термінологію”, - наголосив вчений [14, с. 2-3].

Паралельно вирішувалося питання і з підготовкою та перепідготовкою вчителів. Зокрема, із 6 до 27 липня в Олександрівську (нині - Запоріжжя) працювали курси українознавства для учителів земських шкіл, в яких взяли участь 189 слухачів. Їм щодня читали по 5 лекцій (українська мова, історія України, історія Запорожжя, кооперація та ін.). Крім того, слухачі відвідували засідання місцевої "Просвіти” та брали в її зібраннях активну участь [15, с. 4].

Подальші аспекти організації освітнього життя були обговорені на Другому Всеукраїнському учительському з'їзді, що проходив 10-12 серпня 1917 р. З'їзд виробив ряд постанов, які подав до Української Центральної Ради для впровадження їх у життя. Більшість із них були прогресивними і новаторськими. Так, з'їзд вимагав, щоб: школа була єдиною, обов'язковою та світською; усі громадяни мали право на безоплатну освіту, у тому числі і вищу; учні забезпечувалися підручниками, одягом, харчами. Делегати також підтвердили рішення Першого Всеукраїнського учительського з'їзду про необхідність українізації освіти, забезпечення шкіл підручниками тощо. Окремими пунктами було доручено заснувати в Києві науково-педагогічну академію для підготовки лекторів та інструкторів, а також учителів для середніх шкіл, відкрити в Києві народний університет та забезпечити його приміщенням і бібліотекою, заснувати з коштів земств стипендії для обдарованих дітей із бідних родин та ін. [16, с. 2].

Постанови з'їзду активно впроваджувалися в життя. Так, у жовтні 1917 р. у Києві розпочав роботу Український народний університет (у складі трьох факультетів: історико-філологічного, природничо- математичного та юридичного), а в листопаді - Українська педагогічна академія (у складі одного філологічного факультету) та Українська академія мистецтв. Крім того, у листопаді 1917 р. народний університет з українською мовою викладання за підтримки міської думи відкрився в Полтаві [17, с. 8]. У різних містах України масово організовувалися курси із вивчення українознавства, української історії й географії тощо. Завдяки цим заходам до певної міри вдалося забезпечити школи лекторами та вчителями українознавчих дисциплін.

Таким чином, аналіз газетних публікацій дає змогу виявити кілька основних проблем, які необхідно було вирішити в процесі реформування системи освіти:

1. збільшити кількість початкових шкіл і українських гімназій та забезпечити їх підручниками;

2. українізувати наявні навчальні заклади та запровадити викладання українознавчих дисциплін;

3. відкрити нові вищі навчальні заклади, зокрема народні університети; 4) реформувати систему освіти в цілому з метою підвищення її якості та наближення до практичних потреб народного господарства й державного управління. Упродовж 1917 р., як свідчать тогочасні ЗМІ, вдалося добитися помітних успіхів у справі реформування системи освіти.

Подальше вивчення газетних матеріалів періоду Української революції дає змогу уточнити ряд положень і висновків та спростувати ряд хибних тверджень, зроблених дослідниками через брак відповідної джерельної бази. З огляду на недостатність джерел з історії досліджуваного періоду періодика значною мірою їх доповнює та є перспективним об'єктом наукових студій.

Список використаних джерел

1. Что намъ нужно // Роменъ. 1917. 4 февраля.

2. Робота міністерства народної освіти // Село. 1917. № 3.

3. Децентрализація народноі освіти // Нова рада. 1917. 29 червня.

4. Учебная жизнь // Свободное слово. 1917. 20 апріля.

5. Народный университетъ въ Кіеві // Южная копійка. 1917. 3 марта.

6. Киівський університет і украінська справа // Нова рада. 1917. 28 липня.

7. Университетскій кризизъ // Южная копійка. 1917. 10 сентября.

8. Не хочуть “мужицькоі мови” // Прилуцька думка. 1917. 4 серпня.

9. Постанови в справі організації освіти // Вісті з Української Центральної Ради. 1917 Май.

10. Доклад про школу // Рідне слово. 1917. 29 квітня.

11. Результати анкети про українізацію народніх шкіл на Катеринославщині // Народная жизнь. 1917. 11 октября.

12. Протест українського учительського товариства // Народная жизнь. 1917. 27 октября.

13. Украінські школьні книжки (підручники) // Народная жизнь. 1917. 10 августа.

14. Рідна мова в українській школі // Народная жизнь. 1917. 24 августа.

15. Народна освіта // Народная жизнь. 1917. 10 августа.

16. Постанови Всеукраінського педагогично-професійного зьізду 10-12 серпня // Народная жизнь. 1917. 22 августа.

17. Народний університет у Полтаві // Соціаліст- революціонер. 1917. 21 листопаду.

Анотація

Здійснено аналіз газетних публікацій на початковому етапі Української революції (1917 р.). Визначено основні напрямки реформування системи освіти з метою підвищення її якості та наближення до практичних потреб народного господарства й державного управління.