Християнізація відносин - основоположна складова державної розбудови Київської Русі - рік 947

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94:27](477)"0947"

Християнізація відносин -- основоположна складова державної розбудови Київської Русі -- рік 947

Володимир Перунін,

член Національної спілки краєзнавців України

© Перунін В., 2016

Використання влади має за мету перемогти зло А. Погліаро

У середньовічній минувшині нашої держави є цікавий факт, означений трьома рядками вітчизняного кодексу: "В лето 6455 (947) 11 апреля. Пасха. Иде Ольга к Новгороду, и устави по Мсте погосты и дань и по Лузе погосты и дань и оброки и ловища ея суть по всей земле и знамения и места, и погосты... изрядивши, взратися к сыну своему в Киев". Так у перекладі з давньослов'янської мови визначено початок і підсумок, далекосяжний намір правительки, яка доклала значних зусиль до розбудовчої дії й надала їй чіткого державницького спрямування.

Саме цими змінами уславили політичний обрій діяння Великої й Святої княгині. Запанував 20-річний спокій усередині країни, настав мир із сусідами. Ні в літописах, ні в чужоземних джерелах жодним словом не згадано про будь-які негаразди. Немає нарікань від війська, немає збройних заворушень серед народів і племен. Княгиня із Києва мирно керувала величезною державою й утримувала землі, які не хотіли визнавати зверхності головного міста Східноєвропейської рівнини [1, с. 119; 2, с. 100; 3, с. 33]. Саме силою слова, вірою в закони, а не зброєю упокорила княгиня скандинавську дружину, племена й народності, місцеве населення рівнини.

Довгі 65 років означили коловладну і владну присутність княгині Ольги. Хрещення Русі здійснилося за часів правління першого київського князя-християнина (конунга) Аскольда. Із дотриманням обов'язкових правил християнізація болгар і русів відбулася майже одночасно у 866--867 роках, що відображено у хроніці Костянтина Манасії (рис. 1).

Рис. 1. Хрещення болгар

Візантійський патріарх Фотій записав: "Охрещений лютий народ Рос", також в "Окружному посланні" вищий священик імперії зазначав, що руси "перемінили поганську і безбожну віру, в якій перебували раніше, на чисту і непідробну релігію християн, самі себе поставили до шеренги підданих" [4, с. 73; 5, с. 196--197; 6, с. 205--206].

Захоплення влади в Києві Олегом (Олафом), який був регентом при спадковому малолітньому конунгу (князю) Ігореві, тимчасово припинило подальше поширення християнства серед русів. Відновлення ознаменував рік 903. Новий Володимирський літописець сповіщав: "Ігоря же женил (Олег) в Болгарах, поять же него княжну именем Ольга". Перші ознаки присутності правительки в землях, які пізніше завдяки їй отримали назву "Київська Русь", красномовно засвідчують слова й Якимівського кодексу: "Тогда пришли в Киев иереи учени и многия книги" [7, с. 28].

На початку X століття у великих містах зросла кількість кладовищ і окремих поховань за християнським звичаєм. Ямні могили з визначеним положенням тіл ("захід--схід") властиві для християн. Натільні хрести і свічки -- ознаки відповідного обряду [8, с. 36; 9, с. 165; 10, с. 138--142; 11, с. 42].

Вагомим доказом визначної ролі Ольги у поширенні Світлого Вчення є зведення мурованих споруд для богослужіння: храмів Благовіщення Пресвятої Богородиці у Вітебську, Святої Живоначальної Троїці у Пскові. Найважливіший пам'ятник вітчизняного богослов'я -- Софії Премудрості Божої -- закладено й освячено 11 травня 952 року. Існує апокриф про вшанування першого християнського князя Аскольда (у хрещенні Миколая) і спорудження київською княгинею церкви на його могилі (рис. 2).

Рис. 2. Церква на Аскольдовій могилі

Така пошана до військового очільника виявляла чималий вплив на скандинавське оточення-дружину [1, с. 15; 12, с. 30].

Переконливо свідчать про плідну церковну діяльність правительки і слова з "Канону княгині Ольги" Кирила Туровського, єпископа і поширювача християнського вчення (р. н. 1110--1113), якого недаремно прозвали "другой Златоуст, и иже нам в руси паче всех воссиа": "Богослужебный рай церковний сотворила. В нем Животворное Древо хрест водружила" [13, с. 115; 14, с. 215].

Митрополит Макарій, спираючись на літописні свідчення, сповіщає про прагнення княгині поставити на шлях нової віри не лише киян. Вона бажала поділитися безцінним скарбом і з іншими мешканцями Русі, для чого відвідувала міста і села, проповідуючи Євангеліє як істинне учення Христа. Характеризували правительку тверда воля і вплив на "людне вси" [11, с. 82, 107].

Використання упродовж тисячоліть староболгарської або церковнослов'янської мови також було доленосним свідченням державницького поступу мудрої правительки. Адже Ольга -- донька болгарського народу, онука князя Богориса, який цілеспрямовано замінив богослужіння з грецької на слов'янську. Небога царя, воїна і "книжника", імператора ромеїв і болгар Симеона, котрий створив умови для самоврядування і звільнення церкви Болгарії від політичного тиску Візантії [15, с. 34, 35; 16, с. 82, 86, 89].

Рушійною силою перетворень у країні стала мова. Говірці македонських болгар надав відповідні наявні грецькі літери Кирило з Солуні, взявши за основу голосні і приголосні. Разом із братом Мефодієм переклав із грецької богослужебні книги для церковної відправи на тогочасну письмову слов'янську мову, доправив їх до Рима. У 867 році Папа Адріан II освятив книги на Апостольському престолі, надав дозвіл творити по них богослужіння у слов'янських країнах: "Коли хто ганить слов'янське письмо, хай буде відлучений від Церкви, поки не поправиться, бо це вовки, а не вівці, що їх треба пізнати по їх плодах і берегтися їх" [17, с. 146, 147; 18, с. 12].

Промовистим доказом християнізації населення Східноєвропейської рівнини були й погости. Символами нового життя язичницького суспільства стали раніше невідомі слова, запозичені від сусідніх народів. Погость (по -- рубіж, гость (лат.) -- чужинець, ворог) -- іноземне слово з вітчизняним додатком уособило зміни важливі, особливі, небачені й незнані в інших країнах і землях.

Погости уособлювали шлях до Єдиного Бога і були наслідком далекоглядної стратегії високоосвіченої та високородної християнки. Турбота матері за майбутнє недолітка-князя і його нащадків сприяла відродженню загальнолюдської єдності через два чинні тоді закони: непорушний, державотворчий норвезький закон "одаля" про землю ознаменував зв'язок із Другою Заповіддю Христа.

Закон Північної Європи зобов'язував володаря створити захист власної землі: "Право на землю (одаль) залишається за тим, хто поставив загорожу і житло"; "Під охороною вождів прості люди могли поселятися для постійного життя на угіддях, які були раніше принадою (приводом) для грабіжницьких нападів" [20, с. 50; 21, с. 120]. Суттєвим доповненням до цього закону була Друга Заповідь Божа: "Люби ближнього свого, як себе самого" (Рим 13:9, Гол 5:14). У погостах панувала рівність між тими, хто захищає і кого боронять. "У християнстві нема різниці між колишніми іудеями в минулому, еллінами і скіфами, між слугами і вільними" (Посл. до Колосян 3:11). Усі християни подібні окремими частинками тіла, які дають людині здоров'я і силу, "багато членів, а тіло одне". Кожний отримав власний дар від Бога, але всі рівноправні й потрібні один для одного, як частини одного тіла [22, с. 125; 23, с. 116].

Церква закликала до рівності усіх перед Богом, але не могла і не намагалася змінити лад у суспільстві. Погости, які запровадила Ольга, захистили від зовнішніх зазіхань і внутрішнього безладдя, втілили можливості й силу влади. 400 нечисленних чужоземних військових таборів утворили рівновагу за допомогою відповідних законів. Відновилася природна течія життя чотиримільйонного місцевого населення після 200 років постійного жорстокого й руйнівного "полюддя", скандинавського "окультурювання" за принципом "всхищая и грабя".

Саме зміна ставлення представників місцевої постійної влади до населення Східнослов'янської рівнини посприяла християнізації. Жива віра охоплює не лише любов до Всевишнього, а й до ближнього -- це основа Християнського вчення і шлях до Єдиного Бога: "На цих двох заповідях утверджується весь і Закон і пророки". (7:12; Рим 13:10; Гал 5:14) Державні оборонці стали на захист місцевого виробника-платника податку, а "дани", "уроки", "оброки" були винагородою, певною компенсацією за охорону.

Через майже півтисячі років Петро Могила зауважував: "Кожний народ має право на власні обрядові форми виявлення своєї віри". Княгиня Ольга обрала найближчу, споріднену з "братньою" Болгарією. Є низка історичних свідчень, що християнізація в новій сутності й формі почала запроваджуватися саме із приходом Ольги в наші землі. Її двір і найближчі особи стали основоположниками й засновниками національного церковного обряду. Віроспрямування, яке виникло і поширилося в Русі, не відповідало церковним догматам Візантії. Проте був обраний особливий шлях до Єдиного Бога... Без посередників -- Рима і Константинополя, без земних богів і царів, без обтяжливого поділу на вищих і нижчих священиків. Вважалося, що саме такою віру отримали від Апостола Павла. "Давніша і чистіша", вона не подобалась ні Риму, ні Візантії. У 972 році було засновано Празьке Єпископство і монастир, і Рим надіслав папську грамоту, в якій зазначалося: "Щоб було влаштовано не віроспрямування болгар чи русів і не на слов'янській мові" [24, с. 268].

Красномовно ілюструє взаємовідносини Константинополя із землями, підвладними княгині, як зазначалося, тогочасна мова. В IX столітті грецька мова у Візантії остаточно витісняє латинь. Вона стає національною, церковною, адміністративною серед 20 народів. Папа Римський у листі до імператора Михайла III наголошував: "Якщо ви дозволяєте собі називати латинську мову варварською мовою, тому що не розумієте її, то розміркуйте, яка безглуздість -- претендувати на титул римського імператора і не знати римської мови" [22, с. 282; 25, с. 86]. Отже, саме завдяки віроспрямуванню, запровадженому Ольгою та її оточенням, головні слова нашої Церкви латинські. Ми не вживаємо "ставрос", а кажемо "хрест". Грецька "базилика" нам чужа, натомість в ужитку слово "церква" (лат. циркус -- коло). Саме такими були ранні церкви -- колоподібні, як і в Києві на могилі Аскольда (рис. 3).

Храм св. Троїці в Зимно

Руїни колоподібної церкви в Преславі

Стіна колоподібної церкви в Преславі Рис. 3. Колоподібні церкви

Використовуємо лексему "алтар", похідну з латинської, а не "болюс", назви місяців року також мають латинське коріння. "Апрель" 947 року поклав початок адміністративно-територіальній реформі, яку запровадила Свята і Рівноапостольна Ольга.

Яскравим прикладом, що демонструє взаємозв'язки Києва і Константинополя, була подорож княгині до Візантії за рік до державних перетворень. Коли Ольга на чолі посольства прибула до двора імператора, то підготовка до прийому тривала понад місяць. Перед очільницею вибачалися, проте офіційний прийом постійно відтерміновували (рис. 4).

Рис. 4. Візит княгині Ольги до імператора Візантії Костянтина VII Багрянородного

Показовим було ставлення до духовника княгині: пресвітер Григорій, а точніше Мизийський архієпископ, отримав занадто "скромний дарунок" від Цісаря. Наведені факти свідчили про те, що візантійський уряд розраховував на політичну зверхність у християнському світі. Однак бажання не стало дійсністю, а самовпевненість наштовхнулася на протидію християнської слов'янської Болгарії, а відтак і Русі. Болгарія вибрала власний шлях до Бога, до дарованої небесної сили -- благодаті. Автокефальна, незалежна від Константинополя церква не принижувала себе і не підносила. Рівність означала небезпеку для імперії, проте за правління царя Симеона Болгарія виграла чотири війни. До слова, духовник Ольги, пресвітер Григорій, був товаришем по навчанню, соратником Симеона I Великого, військового і книголюба [26, с. 75, 80].

Свого часу батько Симеона князь Богорис був засновником національної церкви Болгарії. Він визнавав Папу Римського найвищою особою у справах церкви. Використав і запровадив його тлумачення, що "константинопольска кафедра не апостольського походження" і "зобов'язана своїм виникненням (постанням) більш примхам світської влади, аніж законним обґрунтуванням". ольга хрещення константинополь болгарин

Через кілька десятків років, від початку X століття, під час коронації очільника імперії було запроваджено літургію. Помазання у вигляді хреста на голові звільняло василевсацісаря від усіх скоєних гріхів і освячувало на імператора. Існувало звертання: "Могутній Василевс, коронований Господом і божество Всесвіту". Із середини X століття Церква стала підвладною державі.

Зупинимося детальніше на цікавій географічній та історичній закономірності, своєрідному збігові обставин. Уздовж чорноморського узбережжя Болгарії проходив шлях з "варяг у греки". Пошук спільників для зручного та безпечного проходження вирішального і остаточного відрізка перед добре укріпленою столицею Візантії зумовив вибір "Віщого Олега" (конунга Олафа) -- співучасником став болгарський цар Симеон. Два військові очільники породичалися: Олег отримав потужного споборника в особі небезпечного сусіда для Константинополя, а його родич князь Ігор (конунг Інгвар) -- шляхетну жінку-християнку. Згодом це сприяло довготривалій хвилі християнізації в новій батьківщині болгарської княгині.

На відміну від балканських країн Русь була розташована за межами Ромейської імперії і віддалена від Римської, що пояснювало відірваність від грецьких і римських культурних, духовних здобутків. Водночас у середині X століття відбувалося найвище піднесення політичного та економічного життя в Болгарії. Її послів у Константинополі саджали за імператорським столом вище від представників німецького короля й імператора Оттона. Слов'янській сусідці Візантія сплачувала щорічний гарач (данину) впродовж 38 років. У двох створених літературних центрах, подібно до академій, навчали слов'янської грамоти священиків, службовців. Згідно з народними переказами, лише Клемент підготував 3300 учнів. У кінці IX століття слов'янська мова отримала статус державної й віросповідальної, архієпископство в Орхіді налічувало 32 кафедри. Надалі ці чинники, безумовно, сприяли поширенню (під опікою Ольги) християнського вчення в наших давніх землях [7, с. 48; 11, с. 77; 27, с. 185; 28, с. 10--17, 61, 62].

Одуховлена, натхненна Світлою Вірою, Ольга піднесена над непереможними й безстрашними військовими із далеких північних земель. Бо мир -- це найбільше благо, дароване божественною силою. Вона володіла нею, можливо, відтоді. коли потрібно було виборювати право на володарювання, після ганебної смерті свого улюбленого єдиного чоловіка конунга Інгвара. Подібне відбувалося і з героїнею давньоскандінавської "Саги про битву на Вересковому Пустощі". Запросила вдова достойників- родичів, а коли ті повсідалися за дубовим обіднім столом, принесла їм замість хліба камінь зі словами: "Ви не гідні кращого, ніж камінь, бо не помщаєтеся за Інгвара й ганьбите свій рід". Подальша доля жінки північного воїна невідома, але нащадки знають шлях Божої посланниці Ольги -- від Києва до Новгорода, від військових богів скандинавів Тора й Одіна, від княгині до королеви й імператорки Русі-України.

Згідно зі статутом тоді ще єдиної Церкви, королівський титул надавався язичницьким князям за проведення об'єднання земель під єдиною владою та Земною і Божою вірою, внаслідок чого припинялися династичні війни, які супроводжували розподіли між спадкоємцями.

Ольга започаткувала дороговказ 1068 років тому, заснувавши Київську Русь у мирі й злагоді.

Надійшла до редакції 4 листопада 2015 року

Список використаної літератури

1. Святая Ольга. Владимир Святой : [Сборник] / [Сост.: Н. Н. Лисо- вой, М. Б. Поспелов]. -- Москва : Крелов : Новатор, 1996. -- С. 15, 119.

2. Полонська-Василенко Н. Історія України / Н. Полонська-Ва- силенко. -- Мюнхен : Укр. вид-во, 1972. -- Т. 1: До половини XVII сторіччя. -- С. 100.

3. Іванченко Р. П. Історія без міфів: Бесіди з історії української державності / Р. П. Іванченко. -- Київ : Укр. письменник, 1996. -- С. 33.

4. История Болгарии. В двух томах. -- Т. 1. -- Москва : Издательство АН СССР, 1954--1955. -- С. 73, 82, 86, 89.

5. Софія Київська. Візантія, Русь, Україна. -- Київ, 2011. -- С. 196--197.

6. Васильев М. А. Язычество восточных славян накануне крещения Руси: Религиозно-мифологическое взаимодействие с иранским миром. Языческая реформа князя Владимира. -- Москва : Индрик, 1998. -- С. 205--206.

7. Кузич-Березовський І. Жінка і держава / Іван Кузич-Березов- ський. -- Львів : Світ, 1994. -- 287 с.

8. Болохвітіновський щорічник. -- Київ, 2012. -- С. 36.

9. Павлищева Н. Запрещённая Русь. 10 тысяч лет нашей истории. -- Москва : Яуза-Пресс, 2012. -- С. 165.

10. Бліфельд Д. І. Давньоруські пам'ятки Шестовиці / Д. І. Блі- фельд. -- Київ : Наукова думка, 1977. -- С. 138--142.

11. Духопельников В. Княгиня Ольга / В. М. Духопельников. -- Харьков : Фолио, 2009. -- С. 42, 86.

12. Перехід-IV. -- № 1. -- 2000. -- С. 30.

13. Лысенко П. Древний Туров / П. Ф. Лысенко ; НАН Беларуси, Институт истории. -- Минск : Беларуская навука, 2004. -- С. 115.

14. Ричка В. Княгиня Ольга / В. Ричка. -- Київ : Альтернативи, 2004. -- С. 215.

15. Византия между Западом и Востоком. Опыт исторической характеристики ; Ответственный редактор академик РАН Г. Г. Литаврин. -- Санкт-Петербург : Алетейя, 1999. -- С. 34, 35.

16. Никитенко Н. Собор святых Софии Киевской / Никитенко Н., Корниленко Н. -- Киев, 2014. -- С. 146, 147.

17. Коструба Т. Віра наших предків / Т. Коструба. -- Інсбрук : Добра книжка, 1946. -- С. 12.

18. Будур Н. Повседневная жизнь викингов IX--XI века / Наталия Будур. -- Москва, 2007. -- С. 50.

19. Наследие варягов. Диалог культур / Гос. музей-заповедник "Московский Кремль", Гос. ист. музей, Стокгольм. -- Стокгольм : Гос. ист. музей, 1996. -- С. 120.

20. Становление христианского мира: лабиринты истории / Беспалов Ю. Г. [и др.] -- Харьков : Кн. Клуб "Клуб Семейного Досуга", 2002. -- С. 125, 282.

21. Первые христиане и Римская империя / И. С. Свенцицкая. -- Москва : Вече, 2003. -- С. 116.

22. Паль Лин фон. Тайны Киевской Руси. -- Москва : ACT, Санкт- Петербург : Астрель, 2007. -- С. 268.

23. Диль Ш. История Византийской империи. -- Москва : Гос. издательство иностранной литературы, 1948. -- С. 84, 86.

24. Барац Г. М. О составителях Повести временных лет и ее источниках преимущественно еврейских. -- Берлин, 1924. -- С. 75, 80.

25. Гийу А. Византийская цивилизация. -- Екатеринбург : У-Фак- тория, 2007. -- С. 101, 102, 103.

26. Державин Н. С. История Болгарии : в 4-х т. / Н. С. Державин ; АН СССР. Ин-т истории. -- Москва; Лениниград : АН СССР, 1946. -- Т. 2. -- С. 10--12, 61, 62.

Размещено на Allbest.ru