Юзеф Пілсудський

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

Юзеф Пілсудський

пілсудський польща маршал

Сибірський засланець, засуджений за підготовку замаху на імператора Олександра ІІІ, і командир бригади в армії імператора Франца-Йосипа І; поміщицький син, нащадок давнього шляхетського роду і головний редактор підпільної соціалістичної газети; організатор пограбувань банків та поштових потягів і почесний гість князів Радзивілів у їхньому старовинному замку в Несвіжі; в'язень німецької тюрми і перший маршал республіки; людина, яка кидала своїм супротивникам брутальні, казармені звинувачення, і автор романтичних віршів, справжніх перлин поезії; діяч, який ніколи не визнавав аксіоми «Політика - це мистецтво можливого», припускався божевільних помилок в оцінці ситуації, зазнавав ніщівних поразок, а водночас після кожної з них зміцнював свій авторитет і здобував нових послідовників; людина, яка за життя і нині, через 66 років після смерті, викликає гарячу, зворушливу любов, і людина, яка за життя і нині, через 66 років після смерті, викликає дику, страшну ненависть. Все це - Юзеф Гіньятович-Кошьчєха-Пілсудський, комендант польських легіонів, начальник польської держави, яку він відродив після 123 років небуття.

Юзеф Пілсудський народився 1867 року в селі Зулово на Віленщині в родині збіднілого поміщика з давнього і заслуженого для Речі Посполитої роду. Білевичі (а саме таким було дівоче прізвище матері майбутнього маршала) були родиною не менш знаною у Литві, аніж Пілсудські. «Був у Жмуді (нинішня Жемайтія, етнографічна область Литви) могутній рід Білевичів». Саме цими словами починається «Потоп», один з романів славетної трилогії Генрика Сенкевича, яка значить для поляків не менше, аніж «Війна та мир» для росіян.

Перший з багатьох парадоксів, які супроводжували Юзефа Пілсудського все життя і навіть після смерті, полягає в тому, що майбутній реаніматор польської держави, власне не був… поляком. Так само, як і Адам Міцкевич, він був литвином. Литвин - це не зовсім литовець в нинішньому розумінні слова. Це - шляхтич литовського або білоруського походження з Великого князівства Литовського, спершу самостійного, а потім об'єднаного з Королівством Польським у єдину Річ Посполиту. Переважна більшість з них до XVIII століття стала католиками і зпольщилася настільки, що навіть не розуміла литовської мови, яка збереглася лише серед темних селян. Литвини розмовляли виключно польською (ну, і хіба ще латиною), не уявляли собі майбутнього своєї коханої Литви інакше, як спільним із Польщею, але все ж не були повною мірою поляками.

Утім, уся слава і материного, і батькового родів лишалася у минулому, а майбутнє виглядало однозначним - вся Литва, а також і більша частина Польщі, були складовими Російської імперії. Після поразки у Кримській війні і скасування кріпацтва, Росія здавалося вийшла на шлях поступального розвитку і зростання своєї могутності. Жоден з «реалістів» не міг собі уявити, що могло б створити загрозу всевладдю росіян на батьківщині Пілсудського.

На формування особистості майбутнього диктатора Польщі вирішальний вплив справили три чинники - його походження, загальна атмосфера, що склалася в Литві після поразки повстання 1863 року, і навчання в російській гімназії. Пілсудський був нащадком тих, пише польський історик Мейштович, хто протягом століть ніс відповідальність за долю країни. Ніс добре чи погано, вів свою батьківщину до перемог чи до поразок, але ніс цю відповідальність. І це почуття відповідальності складало стрижень його характеру. Воно було аж ніяк не удаваним і навіть не набутим. Це почуття було успадкованим, можна сказати вродженим.

Вже після смерті Юзеф Пілсудський здобув прізвисько «останній польський шляхтич». Його зовнішній вигляд, його погляди були типово старошляхетськими попри те, що в молоді роки він був соціалістом.

Лише за чотири роки до народження Юзефа нищівної поразки зазнало Січневе польсько-литовське повстання 1863 року. Більшість тогочасних аналітиків вважали, що ця поразка продемонструвала принципову неможливість звільнення Польщі з-під російського панування. Царат жорстоко розправлявся з усіма залишками культурної автономії на теренах колишньої польсько-литовської держави, поступово, але дедалі сильніше «закручував гайки». Отож, дитинство та молодість Пілсудського припали на часи репресій, зневіри більшості поляків і литвинів (які не відділяли себе від перших) у самій можливості ефективної боротьби проти царату. І люди почали якось пристосовуватися. Мрії про незалежність своєї країни і відродження польської величі залишалися романтичним підліткам та небагатьом ідеалістам. Тим більше, що саме кінець XIX сторіччя став періодом бурхливого промислового розвитку Польщі. Російська Польща (так зване Царство Польське, а пізніше, просто «Привіслянський край») стала найбільш індустріально розвинутим районом імперії Романових. Зростання капіталів було нерозривно пов'язано із величезним імперським ринком. Але для цього треба було дуже «щільно» співпрацювати з російською адміністрацією. Відтак горді нащадки шляхтичів поступово виробляли два обличчя: одне - лояльних підданих імперії, які ніколи не виступлять проти будь-яких дій влади, інше - опозиціонерів, але таких, як ми б зараз сказали «кухонних», які дозволяли собі вболівати за долю уярмленої батьківщини тільки у колі родини чи найближчих друзів. І тільки на словах. Дехто з них навіть виробив собі своєрідну захисну теорію - мовляв, я збагачуюся чи роблю кар'єру в російській армії або на цивільній службі, але не для себе, а для… добра Польщі.

Юзеф ходив до російської гімназії. Шкіл з іншими мовами викладання тоді в Литві просто не було. «Апухтінська», як її називали, школа не лише русифікувала. Головною метою виховання було переконати дітей в другосортності польської мови та культури, довести їм, що життєвого успіху можна добитися лише на «общєрусскіх» шляхах. Когось ця школа ламала і на ціле довге майбутнє життя робила безхребетним конформістом. Пілсудський же щодня йшов до гімназії як на бій. Саме зі школи він виніс на все життя стійку ненависть не тільки до царя та його слуг, але й до Росії, як такої, до російської мови та культури, які він, до речі, дуже добре знав.

Будучи ще гімназистом-старшокласником, він вирішив присвятити все своє життя одній-єдиній меті - руйнуванню Ро-сійської імперії. Не тільки відродженню Польсько-Литовської держави, але й звільненню від ро-сійського панування всіх поневолених імперією народів.

Від Токіо до Магдебурга

В біографії молодого Пілсудського можна провести чимало аналогій з життєписом іншої непересічної фігури ХХ століття... Володимиром Ульяновим (Леніним). Так само, як і «вождя світового пролетаріату», Пілсудського за участь у сту-

дентських заворушеннях було виключено з першого курсу університету, до якого він уже більше ніколи не повернувся. Леніна виключали з Казанського університету, а Пілсудського - з Харківського, росіянина - з юридичного факультету, а литвина - з медичного. Але обидва назавжди залишили свою альма-матер у віці 18 років. Тільки оскільки Пілсудський був на три роки старший від Ульянова, то сталося це на три роки раніше - 1885 року. А вже через два роки Пілсудського було засуджено за підготовку замаху на російського царя Олександра III - саме за цей злочин було страчено старшого брата Леніна - Олександра. У випадку Пілсудського суд не мав практично ніяких доказів, відтак він, на відміну від Ульянова-старшого, «відбувся» порівняно легко - його «лише» вислали на п'ять років до Сибіру, до Кіренська та Тунки. На відміну від Леніна, який відправився цим же маршрутом за кілька років, Пілсудський не отримував практично ніякої матеріальної підтримки з дому, отож заробляв собі на хліб, навчаючи місцевих дітей іноземних мов та математики. Свого войовничого норову «останній» шляхтич» не зрадив і в Сибіру - з трьох років заслання півроку він відсидів у в'язниці за організацію кампанії непокори засланців царській адміністрації.

Після повернення із заслання 1890 року Пілсудський став одним з найактивніших діячів польського соціалістичного руху, а через кілька років одним з батьків-засновників Польської соціалістичної партії - ППС. Сталося це за рік перед тим, як молодий Ленін - тоді ще Ульянов - заснував перший зародок марксистської партії у Росії - Союз за визволення робітничого класу. Незабаром колишній си-бірський засланець створив і став головним редактором підпільної соціалістичної газети «Роботнік», яка стала центральним органом ППС, «колективним агітатором та організатором». Протягом двох десятиріч Пілсудський був одним з лідерів польських соціалістів. Його біографи ще й досі ламають списи навколо питання - чи справді він у молоді роки щиро перейнявся вченням Маркса і завданнями звільнення працюючого люду від капіталістичної експлуатації, а чи тільки розглядав соціалістичний рух, як своєрідного «коня», який міг вивезти його до досягнення головної мети - здобуття Польщею незалежності і знищення Російської імперії. Адже в ті десятиріччя практично всі несоціалістичні партії у російській Польщі та Литві стояли на угодовських позиціях і співробітничали з царським урядом, сподіваючися лише за сприятливого збігу обставин виторгувати у росіян якусь обмежену автономію в рамках імперії. Найпотужніша і найвпливовіша з цих партій - народові демократи, ендеки - підтримувала ідею «об'єднання всіх польських земель під скіпетром Романових» і обстоювала приєднання до Ро-сійської імперії австрійської Галичини та німецької Познані. Отож, силою, що була готова не просто боротися проти Росії, а й боротися із зброєю в руках, були тільки соціалісти.

На відміну від Леніна Пілсудський не цурався індивідуального терору (втім і більшовицький лідер відкидав цей метод «революційної боротьби» не з якихось етичних міркувань, а вважаючи його неефективним). Ще у найперші роки сторіччя пепеесівці здійснили низку терористичних актів проти представників царської адміністрації. У цьому їхні методи боротьби цілком співпадали з методами російських соціалістів-революціонерів, есерів. Бойовики ППС грабували банки та поштові потяги, передаючи здобуті кошти на «цілі революційної боротьби». Юзеф Пілсудський зажив слави чудового організатора таких акцій, так само, як трохи згодом його грузинський тезко - Іосіф Джугашвілі.

Після вибуху російсько-японської війни 1904 року Пілсудський терміново вирушив до... Токіо. Виходячи зі старої мудрості ірландських незалежників: «Труднощі для Англії - шанс для Ірландії» він відправився до Острівної імперії з тим, щоб запропонувати японцям розгорнути скоординовану терористично-диверсійну кампанію у тилу російських військ силами польських соціалістів. Японський генеральний штаб відкинув план Пілсудського як фантастичний. Проте історія ця стала відомою через деякий час і змусила з огидою відвернутися від Пілсудського деяких його прибічників (так само, як не пішло на користь репутації Леніна співробітництво з німецьким генштабом у роки Першої світової).

Проте через рік в Російській імперії почалася революція. Польща стала одним з районів найактивніших революційних боїв. Тут Пілсудський почувався, як риба у воді. Він створював бойові організації, закликав до загального повстання. А, проте, координувати свої дії із російськими соціалістами - есдеками, есерами, більшовиками, меншовиками, відмовлявся навідріз. Нова, революційна Росія була для Пілсудського таким самим ворогом, як і Росія царська.

Саме така його непримиренна позиція стала чи не головною причиною розколу його партії. За Пілсудським пішла тільки меншість, яка утворила ППС - правицю, або ж офіційно - ППС-фракцію революційну.

Проте, як би там не було, революція зазнала поразки, і мета - створення незалежної Польщі, здається, відсунулася ще далі.

У когось іншого опустилися б руки. Але не в Пілсудського. Вже в 1907 році він приступає до створення в австрійській Галичині військово-спортивних орга-нізацій «Стшелєц» (Стрілець).

Починаючи з 1908 року польський соціаліст налагодив співпрацю з австрійським ген-штабом. Австрійці сподівалися, що Пілсудський напередодні великої війни з Росією нейтралізує пропаганду народних демократів з російської Польщі, які прагнули «об'єднатися» з Галичиною у складі Росії, а після вибуху війни допоможе перетворити запальних польських патріотів на гарматне м'ясо, яке покірно вмиратиме за інтереси Габсбургів. Пілсудський же розраховував, що австрійці не заважатимуть йому ідейно, тех-нічно та фізично школити кадри для майбутнього польського війська, яке у великій європейській війні дійсно буде відважно битися з росіянами, але не за інтереси струхлявілої Дунайської імперії, а за власну державу.

Цей альянс викликав тоді і викликає досі чимало застережень морального характеру. Як міг такий патріот, як Пілсудський, співпрацювати з історичними ворогами своєї країни, «піти на службу» до тих, хто разом з росіянами та прусаками за століття перед тим знищив і розділив Річ Посполиту? Та й імператору Францу-Йосипу якось непристойно зв'язуватися з соціалістом-терористом. Але політика - брудна річ. І кожна з двох сторін цинічно намагалася використовувати іншу в своїх цілях. Кому ж це вдалося краще? Відповідь відома: Австро-Угорська імперія безславно і безповоротно розпалася у листопаді 1918-го. А Пілсудському вдалося на руїнах трьох імперій відновити Польщу.

Велика війна, якої так очікував Пілсудський, вибухнула у липні 1914 року. І відразу ж він розвинув суперенергійну діяльність. Як результат незабаром Відень дозволив сформувати у складі австрійської армії добровільні польські легіони (і українські, до речі, теж). Військозобов'язані за власним вибором могли вступати до цих легіонів добровольцями, або іти служити до звичайних «загальноавстрійських» частин. Цісар зовсім не відкрив «зелену вулицю» полякам та українцям у їхніх прагненнях створювати масові національні формування. Згідно з таємними розпорядженнями Відня місцева влада мала чинити все можливе, аби до Польського ле-гіону та до Легіону Українських січових стрільців не йшли представники «нижчих» верств населення - робітнича та селянська молодь, які мали б служити в австрійських частинах. Легіони розглядали як «забавку» для національно свідомих молодих українців та поляків, перш за все студентів та гімназистів, які б просто так помирати за цісаря не пішли, а могли б навіть бути джерелом якихось антиавстрійських виступів. Відтак, національні легіони в австрійського штабу були немовби пасинками - їм давали найгірше озброєння, ставили на найнебезпечніші місця в бою, тощо. І хоча Пілсудському вдалося «виторгувати» у австрійців польського орла на кашкети своїх легіонерів, на рукавах вони змушені були носити жовто-чорну пов'язку - кольори Габсбургів. Пілсудському не вдалося отримати загального командування над усіма польськими легіонами. Формально він командував лише I бригадою. Проте для всіх легіонерів він був «коханим комендантом». І кожному з них передавалася непохитна віра Пілсудського, що легіонери проливають свою і чужу кров не заради чужого цісаря, а за власну батьківщину.

Легіони хоробро билися на фронті. Паралельно з цим Пілсудський створив з легіонерів і цивільних ПОВ - Польську військову організацію. Прикриттям перед австрійцями для неї була диверсійно-розвідувальна діяльність в російському тилу. Насправді ж «пеовяки» - еліта пілсудчиків, ті, кому комендант беззастережно вірив і перед ким не приховував, що в будь-який слушний момент він готовий повернути зброю і проти австрійців. Коли визнає, що це буде в інтересах Польщі.

У 1916 році явне небажання Пілсудського та легіонерів тягати каштани з вогню для Франца-Йосипа та Вільгельма II стало очевидним. Польські легіони було роззброєно і інтерновано, а самого Пілсудського ув'язнено в тюрмі німецького міста Магдебург. Проте було вже пізно. Пілсудський встиг викувати кадри обстріляних військових - патріотів, об'єднаних в єдину, хоч і таємну організацію.

Чудо «змартвихвстаня» і драма 1920-го

Понад сторіччя Польщі не було. Понад сторіччя поляки сподівалися на її відродження, а потім і вірити багато хто перестав. І у листопаді 1918-го, після революції в Німеччині, після краху Австро-Угорщини, Польща встала з мертвих.

Якби Юзеф помер немовлям або ж російський солдат-конвоїр застрелив сибірського засланця, Польща, мабуть, усе ж відродилася б і вижила як держава. Бо це було спричинено багатьма геополітичними, економічними, со-ціальними, національними обставинами. А може, й ні. Бо другого такого Пілсудського, який би з такою упертістю, послідовністю, а головне вірою, йшов до досягнення цієї мети, не було.

На Різдво 1918 року у Варшаві ходив жарт: «Яка країна найбільша в Європі?» - «Польща. Бо вона не має кордонів ні на Сході, ні на Заході, ні на Півночі». В кожному жарті є частка правди. Щойно виникнувши, польська держава відразу ж в'язалася в цілу низку збройних конфліктів: з німцями - за Познань і Верхню Сілезію, з чехами - за Тешинську Сілезію, з українцями - за Львів і усю Східну Галичину, з литовцями - за Вільнюс, з більшовиками - за Волинь і Білорусь.

Історія українсько-польської війни 1919 року достатньо відома. Українці в цій партії «грали білими» - на відміну від польських легіонів корпус Укра-їнських січових стрільців авст-рійської армії не було розпущено. І восени 1918 року лише українці мали в Східній Галичині організовану військову силу. Але використати цю перевагу повною мірою ми не змогли. Героїзм і завзяття стрільців та молодших старшин нівелювалися нерішучістю та непослідовністю вищого державного та військового керівництва ЗУНР. Коли справи на фронті стали зовсім кепськими, Євген Петрушевич отримав титул «диктатора Західної Української Народної Республіки». Це було зроблено явно за прикладом сусідів - ворогів - за кілька місяців перед тим Юзеф Пілсудський став «Тимчасовим начальником Держави Польської». «Диктатор» - це, мабуть, ще більш круто, аніж «начальник держави». Але ж якби залізна воля до перемоги, твердість та стратегічний талант визначалися тим, який титул ти носиш! Знову ж, співвідношення сил, міжнародна ситуація і ще сотня об'єктивних причин. Але хтозна, як би воно все закінчилося, якби галичани 1919 року мали вождя масштабу Пілсудського.

Ще не відгриміли останні залпи українсько-польської війни в Галичині, а перший маршал Польської Республіки вже думав про союз з... українцями. Ні, не з галичанами, а з наддніпрянцями.

Начальник відродженої держави був переконаний тоді (і з цим переконанням помер через півтора десятка літ), що остаточне звільнення Польщі від Росії можливе лише за умови, що вільною буде і Україна. «Польща, яку ми створили, затиснута між Німеччиною та Росією, може існувати лише за винятково сприятливої історичної кон'юнктури», казав він незадовго до смерті.

Пілсудський ще 1903 року уявляв собі майбутнє звільненої від влади царя своєї батьківщини як федерацію Польщі, Литви та «Русі» (під якою він розумів Україну). У 1919 році його «федералістські» плани були ще ширшими. Він уявляв собі тісний союз усіх колишніх європейських колоній Росії - від Фінляндії аж до Грузії. Звичайно ж, центральне місце у цьому союзі мала посідати Польща. І Литва - мала батьківщина Пілсудського. Але вся конструкція в його очах втрачала сенс, якщо від російського панування не буде звільнено Україну. За 70 років до Збігнєва Бжезинського Юзеф Пілсудський стверджував, що Росія перестане бути імперією і загрожувати безпеці сусідніх країн і цілого світу тільки за умови, якщо з-під її влади буде вирвано Україну.

Наприкінці літа - на початку осені 1919 року Пілсудський, можливо, врятував... Радянську владу. Всі збройні конфлікти - і з українцями, і з німцями, і з чехами, і з литовцями було вже виграно або ж «спущено на гальмах». А над червоною Москвою нависла страшна загроза - наступ Добровольчої армії Денікіна. Польські ж війська, які через півроку самотужки на рівних боролися із Червоною Армією, безчинно спостерігали за вирішальною сутичкою з Білорусі і Волині. І як не просили, молили, наказували, погрожували керівники країн Антанти (безвільною маріонеткою яких за твердженнями комуністичної пропаганди нібито був Пілсудський), польські «жолнєжи» з місця не зрушили. Пілсудський пізніше відверто писав, що у випадку перемоги білогвардійців і реставрації царської імперії, не могло бути й мови про вільну Україну, Балтію. Та й Польща могла в ліпшому випадку розраховувати на «етнічний кордон» (який згодом отримав назву лінії Керзона і став реальністю після Другої світової), а то й бути змушеною до якоїсь «федерації» з Росією. Відтак маршал почекав, доки денікінців буде розгромлено, і... виступив у похід сам.

Тогочасний міністр військових справ і один з найближчих соратників Пілсудського генерал Соснковський вважав, що у січні 1920 року «польсько-російська війна фактично вже була завершена, оскільки мирні умови, запропоновані росіянами, були кращі за ті, яких ми прагнули». Справді, польський сейм тоді вирішив обстоювати кордони, які зрештою і розділили Польщу і Радянську Росію у 1921 році і проіснували до 1939-го. А Ленін, який будь-що прагнув мирної передишки і перегрупування сил перед новим етапом світової революції, запропонував полякам «міні-Брест» - на додачу до тих земель, які вони таки отримали, ще нинішні Хмельницьку, Мінську, та частину Житомирської областей. «А військо наше було бідне, і країна зруйнована, - продовжує Соснковський. - Однак Пілсудський пішов на Україну».

У вересні 1919 року війська української Директорії потрапили на Поділлі у так званий «трикутник смерті». Вони були затиснуті між червоними росіянами Леніна та Троцького на північному сході, білими росіянами Денікіна на південному сході та поляками на заході. Смерть заглядала в очі. І не лише людям - усій щойно народженій державі. Отож, головний отаман Симон Петлюра просто мусив або ж згодитися на запропонований Пілсудським союз, або фактично капітулювати перед більшовиками, як зробили тоді чи через рік-два Володимир Винниченко і Михайло Грушевський. Рішення це виглядало вкрай болючим. Польська шляхта була історичним ворогом українського народу. Кривавилася свіжа рана ЗУНР - саме в цей час пілсудчики розпинали українську Східну Галичину. Але все ж Петлюра згодився на мир і союз, визнавши українсько-польським кордоном майбутній кордон радянсько-польський. Слід зазначити, що при цьому Пілсудський отримував менше земель, аніж йому запропонував Ленін і на додачу ще й війну з величезною Росією. Наддніпрянці ж фактично кидали напризволяще в біді своїх братів-галичан. Та Петлюра вирішив використати останній шанс зберегти державу - у союзі з поляками. Спробував. Не судилося.

На світанку 25 квітня 1920 року польські і українські війська перейшли в наступ по всьому українському фронту, а вже 6 травня практично без опору більшовицькі армії залишили Київ.

9 травня генерал Ридз-Смігли приймав на Хрещатику «парад переможців-визволителів». Скільки захвату це викликало у поляків тоді і пізніше! Лише один учасник того блискучого параду ротмістр Тадеуш Махальський охарактеризував його як грубу політичну помилку: «Український народ, що бачив у своїй столиці чужого генерала з польським військом замість Петлюри на чолі власних військ, не усвідомлював цього акту як визволення, а швидше як різновид нової окупації. Отож українці замість ентузіазму і радості зберігали понуре мовчання і замість того, щоб схопитися за зброю на захист отриманої свободи, залишалися пасивними глядачами». Може, саме тому ситуація змінилася блискавично. Вже 26 травня радянські війська перейшли в контрнаступ спершу в Україні, а тоді в Білорусі, а через два з половиною місяці поляки втратили не лише Київ, Мінськ та Вільнюс, а й побачили ворога за 13 кілометрів від Варшави. Над самим існуванням відродженої польської держави нависла смертельна небезпека. В окупованому Білостоці було створено Польський революційний комітет - зародок уряду Радянської Польщі, а командувач Західним фронтом Тухачевський відверто заявив у наказі своїм військам, що вони «через труп білопанської Польщі понесуть на своїх багнетах вогонь світової революції на Захід Європи». У польському таборі панувала паніка. Багато хто тікав з Варшави на захід, сейм намагався домовитися з більшовиками про мир чи перемир'я на будь-яких умовах. Але тепер уже в Москві не хотіли миру. Здавалося, що ліквідація польської держави і приєднання Польщі до «братської сім'ї радянських республік» - справа кількох тижнів.

І тут сталося «чудо на Віслі». У серпневій битві під Варшавою радянські війська зазнали нищівної поразки і змушені були відступити. Звичайно ж, головною причиною «чуда» став пат-ріотичний підйом польського народу. Лише за липень 1920 року до Війська Польського зголосилося понад 150 тисяч добровольців. Проте міф, створений пілсудчиками і самим Пілсудським, стверджує, що виграв цю «битву за Польщу» він і тільки він. Польські історики вже цілком документально довели, що план битви розробляв не стільки Пілсудський, скільки генерали Розвадовський і Соснковський та французький радник Вейган. А під час вирішальних боїв загальне командування польськими військами здійснював зовсім не Пілсудський, а той же Розвадовський, Галлер та Сікорський. Напередодні польського контрнаступу Пілсудський вирішив особисто очолити ударну групу, яка мала завдати контрудару по ар-міях Тухачевського з півдня, з-за річки Вепш. Але по цих військах у свою чергу ударила I кінна армія Будьонного, і вплинути на результат битви під Варшавою угруповання на чолі з Пілсудським просто... не встигло. Тухачевського було розгромлено без них. Це чи не єдиний випадок у новітній військовій історії, коли у вирішальний момент верховний головнокомандувач фактично добровільно відмовився від цього командування для того, щоб очолити якусь частину військ, яка, до того ж, як з'ясувалося, діяла на другорядному напрямку.

І втім, без Пілсудського не було б перемоги під Варшавою, хоча б тому, що не було б самої ... Варшавської битви. На початку серпня багато хто з вищого військового і цивільного керівництва країни вважав, що слід без бою залишити Варшаву і відступати на Захід до колишньої пруської Польщі, кордони якої більшовики нібито не зважаться перейти. Авторитетний генерал Ройя вимагав від уряду змістити Пілсудського, випустити з в'язниць польських комуністів і намагатися через них домовитися з Москвою. Про що? Про умови капітуляції? Тільки залізна воля і авторитет Пілсудьского вберегли все від розпаду.

Потім були ще перемоги над більшовиками на Німані. Але 18 жовтня варшавський сейм уклав перемир'я з Москвою, а 18 березня 1921 року і мирний договір у Ризі. Те, що мир, якого якомога скоріше прагнули і Москва, і Варшава, було укладено лише через п'ять місяців, викликано перш за все протидією Пілсудського. За свідченнями одного з його соратників Медзінського, він «ще шукав можливості продовження війни далі, вже не стільки для короткострокової польської оборонної політики, скільки для реалізації договору з Петлюрою і звільнення від більшовицької влади земель наддніпрянської України». Але вся Польща об'єдналася проти нього. Країна була змучена шестирічною війною, федералістські плани Пілсудського видавалися химерою, а польська мирна делегація, складена з його політичних противників, чинила всі зусилля, щоб нову лінію кордону було проведено не надто далеко на сході - у сеймі просто не хотіли, щоб підданими Польщі стало забагато українців та білорусів. Головною ж умовою радянської делегації було, щоб поляки відмовилися від підтримки незалежності України. Після того, як польська делегація згодилася з цим, проблем практично не було.

Варшавська влада розірвала договір з Петлюрою. Проте Пілсудський усе ще не хотів визнати своєї поразки. Вже після перемир'я 12 польських кавале-рійських полків здійснили рейд на Коростень, з тим, щоб допомогти трьом петлюрівським дивізіям під проводом Омеляновича-Павленка закріпитися на Поділлі. Всіляко підтримували пілсудчики і похід військ Тютюнника на Радянську Україну в жовтні 1921 року. Настільки, що Рада Міністрів навіть намагалася розпустити «Двуйку» - другий відділ генштабу, який займався розвідкою та контррозвідкою - за дії, спрямовані проти мирної політики держави». Проте обидва ці походи закінчилися нищівними поразками. Той, хто зміг пробитися назад на польську територію, був інтернований.

Пілсудський завжди був переконаний, що війну 1920 року не було доведено до логічного кінця. Через 15 років, за місяць до смерті, звірявся своєму ад'ютантові: «Я програв своє життя. Мені не вдалося створити вільну від росіян Україну».

Ще одним болючим розчаруванням для Пілсудського стало категоричне небажання його земляків-литовців увійти хоч у якусь федерацію чи конфедерацію з Польщею. Більше того, 1920 року литовські війська воювали проти поляків у союзі з більшовиками. Генерал Людвік Желіговський, такий самий литвин, як і Пілсудський, восени 1920 року формально вийшовши з польської служби, захопив із своїми «добровольцями» Вільнюс і Віленщину, більшість населення яких складали зпольщені литвини. Було створено квазідержавне утворення - «Центральну Литву» (щось на кшталт «Молдавської» Придністровської республіки). Три роки Пілсудський умовляв литовців повернутися в

«обійми польського брата» і отримати назад свою старовинну столицю взамін за «союз». Але литовці ніяк не згоджувалися з втратою незалежності. Тоді Віленщину було приєднано до Польщі, у складі якої вона й перебувала до 1939 року, а «невдячні брати-литовці стали для пілсудчиків чи не страшнішим ворогом, ніж росіяни разом з німцями.

Може, це все й стало основною причиною того, що у 1923 році Пілсудський зрікся всіх державних посад і влади та відправився у добровільне заслання в містечко Сулеювек під Варшавою.

Санація та пацифікація

Після дводенних боїв у Варшаві 12-13 травня 1926 року пілсудчики зламали опір військ, що залишалися вірними законному демократичному урядові, і привели до влади свого вождя та кумира. Режим всевладдя Пілсудського існував у Польщі до самої його смерті у 1935 році, а фактично навіть довше, позаяк аж до чорного вересня 1939-го всю повноту влади в країні збе-рігали пілсудчики. «Пілсудський іде з демократією, і демократія приходить з Пілсудським», - стверджували прибічники коменданта. Це, звичайно, абсолютно не відповідало дійсності. Створений під демократичними гаслами санації (оздоровлення) суспільства, боротьби з корупцією та захисту прав знедолених верств населення, режим насправді нічого спільного з демократією не мав.

З дев'яти років своєї практично необмеженої влади Пілсудський лише 25 місяців був прем'єром, принципово не бажав боротися за президентство. Більше того, перший маршал республіки у 1928 році відмовився і від прем'єрства, формально залишившися лише... генеральним інспектором збройних сил. Якщо спершу якісь демократичні умовності зберігалися, то 1930 року було розігнано сейм і проведено масові арешти всіх політичних опонентів Пілсудського. Втім, арешти почалися ще раніше. Так, відразу після травневого заколоту 1926 року (перепрошую, революції) за сфабрикованими звинуваченнями у фінансових махінаціях було заарештовано генерала Розвадовського, який, нагадаємо, командував польськими військами під Варшавою у 1920 році. Через півроку генерал вийшов із в'язниці, але незабаром помер при загадкових обставинах. Подейкують, що його отруїли. Але роз-слідування так ніхто ніколи і не проводив. Підживлювала ці чутки та дріб'язкова послідовність, з якою Пілсудський знищував (принаймні політично) усіх тих, хто міг суперничати з ним у популярності, претендував на лідерство в польському націонал-патріотичному таборі. Пілсудський дуже любив легенду про себе, як про батька незалежності і єдиного творця держави, і робив усе, щоб розбудувати і закріпити її. Він намагався поставити себе вище за будь-які державні посади, не кажучи вже про політичні партії, стати таким собі батьком, чи навіть дідом нації. Не випадково, що прізвисько Дзядек, Дідусь, дуже часто вживалося на сторінках проурядової преси, і Пілсудський нічого проти такої фамільярності не мав.

Створений Пілсудським санаційний режим з позицій сьогодення не може викликати жодного захвату. Фактично всю владу було зосереджено в руках одного-єдиного клану - колишніх легіонерів та пеовяків. За екзальтованою патріотичною риторикою пілсудчиків у багатьох випадках крилася кричуща некомпетентність, а дуже часто і корупція, під гаслами боротьби з якою вони і прийшли до влади.

Пілсудський за його власними словами абсолютно не розу-мівся на економіці і намагався не втручатися в ці питання.Тому політику пілсудчиків у цій сфері важко назвати ефективною. Досить зауважити, що аж до кінця існування Другої польської республіки у 1939 році так і не було досягнуто рівня промислового виробництва, який існував на цих землях у 1913 році.

Проте найбільші історичні претензії українці можуть пред'я-вити Пілсудському за його національну політику. Однією з підвалин санації була так звана пацифікація (умиротворення) національних околиць, перш за все українських земель. Мабуть, немає потреби переповідати широко відомі факти переслідування та утисків польською владою української культури, громадської активності, навіть православної церкви. Зауважимо тільки, що крилатий вираз «Чоботи найкраще чистити українською кров'ю» належить не Юзефові Пілсудському, а одному з пілсудчиків, який на практиці реалізовував політику пацифікації свого «коханого вождя». Залишається лише загадкою, як Пілсудський міг розраховувати на якусь співпрацю з українцями (хай не галичанами, а наддніпрянцями) у майбутньому. Чи він уже тоді не сподівався на реалізацію своїх федералістських планів?

Загалом, складається враження, що все, чи майже все, що було в Польщі з кінця 20-х - до кінця 30-х років доброго, існувало і творилося не завдяки, а всупереч правлячому режимові.

Щоправда слід зауважити, що в останні роки свого життя Пілсудський багато хворів, дуже постарів і не завжди був здатний займатися державними справами.

Життя після смерті

Юзеф Пілсудський помер 25 травня 1935 року. І Польща пережила тоді шок, який можна порівняти лише із шоком, який пережила Радянська Росія на 11 років раніше, коли помер Ленін.

Спадкоємцем Пілсудського на посаді генерального інспектора польських збройних сил, а фактично диктатором Польщі став Ридз-Смігли.

А ще через чотири роки у вересні 1939-го, вся споруда, яку з такою упертістю та старанністю зводив Пілсудський, завалилася. Протягом кількох тижнів Гітлер та Сталін розгромили виплекану Дзядеком армію і поділили його державу.

А проте фундамент виявився надзвичайно міцним. Польща Пілсудського далеко не була взірцевим суспільством. Та переконаність у абсолютній цінності власної незалежної держави увійшла в кров переважної більшості поляків саме за два десятиріччя існування «міжвоєнної», як кажуть наші західні сусіди, Польщі. І підважити цю переконаність не змогли ані п'ять з половиною років нацистської окупації, ані 45 років правління залежного від Москви режиму польських комуністів. Чи справді «змартвих встанє» Польщі у 1918 році - в першу чергу заслуга Пілсудського? Однозначної відповіді на це питання не може дати ніхто. Але, зрештою, нині це вже не так і важливо. Пілсудський нерозривно пов'язав своє ім'я у свідомості більшості поляків з відбудовою незалежності, зі створенням польської держави. Він вчасно народився, вчасно діяв - Польща на початку ХХ сторіччя потребувала саме такого діяча, і навіть вчасно помер - доживши до 1939 року маршал мав би потім чималі клопоти із своїм посмертним іміджем. «Пілсудський здобув собі таку славу, яка у Польщі напевно вже не випаде нікому протягом наступної пари століть», - стверджує політолог та історик Мєчислав Прушинський. Згодимося.

Размещено на Allbest.ru