У радянсько-польських відносинах першої половини 1920-х років основними питаннями були реалізація встановлень Ризького договору і закріплення на міжнародній арені. При цьому положення Польщі і Радянських республік було різним. Польща була загальновизнаною державою, що полягала в союзі з Францією, хоча і що мав різні прикордонні проблеми. Тоді як Радянські республіки були визнані всього лише де-факто, тому для них була важлива будь-яка дипломатична угода, що робить їх повноправними учасниками міжнародних відносин. Крім того, було абсолютно ясно, що країни, що межували з Радянськими республіками, швидше підуть по шляху повного їх визнання. Цілком зрозуміло, що відносинам з Польщею - найбільшим західним сусідом - були особливо важливі. Польське керівництво чудово розуміло вигоди свого положення і прагнуло використовувати їх для деякої ревізії Ризького договору. Перш за все, Варшава прагнула не поспішати з реалізацією встановлень договору, оскільки їй, крім всього іншого, доводилося враховувати думку країн Антанти відносно контактів з Москвою.

Все це привело до того, що навіть рішення найпростішого питання про встановлення дипломатичних відносин між Польщею і Радянськими республіками (стаття 24 договору) зажадало певного часу. Перш за все, Варшава запропонувала обмежитися взаємним призначенням повірених в справах або підтримувати дипломатичні відносини через дипломатів, акредитованих в Латвії. Зрозуміло, що Москву не влаштовувало подібне рішення чітко обумовленого в договорі питання. 19 і 25 травня РРФСР зверталася до Польщі з пропозицією реалізувати статтю 24 Ризького договору і дозволити Л.М. Карахану на початку червня прибути до Варшави як повноважений представник [5, c.26-27].4 червня Польща відповіла, що прийме радянського повноваженого представника тоді, коли польський дипломат прибуде до Москви. Польська преса розвернула кампанію по обговоренню позитивних і негативних сторін нормалізації відносин з східним сусідом. Хоча Т. Филипович був призначений польським послом в Москві ще 1 липня, до місця служби він прибув лише 4 серпня, напередодні до Варшави прибув Карахан [5, c.49-50]. З УРСР дипломатичні відносини були встановлені лише 6 жовтня, коли польські дипломати прибули до Харкова, а українські - до Варшави.

Важливим питанням двосторонніх відносин була проблема репатріації військовополонених і цивільних осіб. Для її вирішення було створено дві змішані радянсько-польські комісії, і вже в березні 1921 р. почалася репатріація військовополонених. Правда, обидві сторони мали один до одного певні претензії: радянська сторона вимагала пом'якшити режим в польських таборах для радянських військовополонених, а польська була незадоволена тим, що їхні військовополонені, що повертаються, як і репатріанти, були в значній мірі носіями більшовицьких ідей. У результаті польська сторона, прагнучи уповільнити репатріацію, щоб встигнути профільтрувати тих, що повертаються, відмовилася від розширення мережі пропускних пунктів на межі, і репатріація затягнулася до осені 1923 р.

Немало проблем у сторін було з демаркацією межі.2 травня 1921 р. в Мінську почала роботу змішана прикордонна комісія, але до кінця липня польська сторона фактично саботувала її роботу. Коли ж сторони перейшли до конкретної демаркації, то Польща зажадала відсунути межу на схід в деяких місцях на 1-2, а то і 30 км. У результаті тільки в листопаді 1922 р. межа була проведена на місцевості і передана адміністративним і прикордонним властям сторін, а повністю робота прикордонної комісії завершилася лише в серпні 1924 р.

Але найважчим для обох держав питанням було виконання статті 5 Ризького договору, що передбачала відмову сторін від підтримки ворожих один одному організацій на своїй території. Восени 1920 р. в Польщі було інтерновано близько 35 тис. військовослужбовців із загонів З. Булак-Балаховіча, Б. Перемикина, Б. Савінкова, З. Петлюри. Проте в таборах для інтернованих зберігалися військові структури і велися військові заняття, тобто йшлося не стільки про інтернованих, скільки про тимчасово роззброєні військові загони. Якщо ж врахувати, що їх офіцери не роззброювалися, а озброєння складалося поряд з таборами, то цілком зрозуміло турбота радянської сторони. Крім того, політичні організації УНР і білогвардійців цілком легально діяли в Польщі, а радянські протести призводили лише до того, що одні організації закривалися, а замість них виникали інші. Велику увагу радянська сторона надавала припиненню діяльності петлюрівського уряду, центром дії якого був Тарнов. Петлюрівські війська під керівництвом Ю. Тютюнника в співпраці з польською розвідкою вели закидання на територію УРСР шпигунів і банд формувань [5, c.34-36].

Весною 1921 р. польський генштаб допоміг Тютюннику підготувати план операції з метою захоплення Кам'янець-Подільська і подальшого настання на північ Правобережної України, а з території Румунії генерал Гуляй-Гуленко повинен був наступати на Одесу. Проте радянські чекісти заарештували декількох кур'єрів і петлюрівських груп в прикордонні, і операція була відкладена. РРФСР і УРСР 11 і 16 квітня 1921 р. протестували проти збереження в Польщі всіх цих антирадянських організацій. Природно, Варшава 19 і 29 квітня заперечувала свою підтримку.4 липня Москва зажадала вислати від Варшави з Польщі найвідоміших діячів білої еміграції. Зрозуміло, що Польща виказала контр претензії, а Москва припинила роботу змішаної спеціальної комісії до тих пір, поки з Польщі не вишлють головних російських білогвардійців і їх діяльність не буде припинена.

Зрозуміло, що відчуваючи так істотну підтримку, Польща могла проявляти значну зовнішньополітичну активність в Східній Європі, прагнучи знайти статус великої держави. В цих умовах польське керівництво не поспішало реалізовувати встановлення Ризького договору, тим більше що влітку 1921 р. в Радянській Росії почався голод і виникла надія, що влада більшовиків ляже. У цей момент Антанта вирішила підштовхнути події. 3 вересня 1921 р. Франція запропонувала Польщі спрямувати РРФСР ультиматум, у разі відхилення якого слід було почати війну. З свого боку Париж також обіцяв спрямувати до Москви ультиматум і схилити до цього Румунію. Проте радянська дипломатія, дізнавшись про ці наміри, зрадила їхні гласності. Природно, що Польща і Франція заявили про те, що ніяких пропозицій не було. Правда, це не перешкодило Польщі поцікавитися у Німеччини, які поступки у верхньосилезському питанні дозволять Варшаві розраховувати на нейтралітет Берліна у разі нової радянсько-польської війни. 5 вересня Польща закрила східну межу, стягнув туди додаткові сили жандармерії. З свого боку Москва 9 вересня знов зажадала припинити від Варшави допомогу білогвардійцям [9, c.24-25].

радянська польська війна мирний договір

14 вересня Польща спрямувала РРФСР вербальну ноту з вказівкою на невиконання Ризького договору. Від Москви вимагалося звільнити до 1 жовтня і доставити до межі всіх польських заручників і полонених; передати Польщі золото і коштовності, що належали їй за договором; негайно почати роботу реевакуаційної і спеціальної змішаних комісій. Інакше Варшава загрожувала розривом дипломатичних відносин. 17 вересня Москва заявила про згоду до 1 жовтня внести перший внесок золота і, приступити до роботи реевакуаційної комісії, якщо Польща до цього ж часу видалить з своєї території найвідоміших лідерів білогвардійців і покарає винних в їх підтримці. Наступного дня радянській стороні була передана польська нота, що підтвердила вищезгадані вимоги і повідомляла про готовність Польщі повідомити про заходи, прийняті проти переходу межі небажаними елементами. Працівники радянського повноваженого представництва виявилися під демонстративним наглядом польської поліції, а обстановка на радянсько-польській межі загострилася [5, c.67-69].

Прагнучи уникнути наростання конфронтації, РРФСР 22 вересня запропонувала конкретну програму заходів нормалізації відносин на основі обопільного виконання встановлень Ризького договору. Москва вказала, що багато польських вимог вже виконано, а інше буде виконане на взаємній основі. Радянська сторона знов наполягала на видаленні з Польщі осіб, причетних до нальотів на радянську територію, арешті і засудженні тих, хто брав участь в цих інцидентах, перекладі таборів для інтернованих подалі від радянської межі, звільненні козаків-емігрантів з польської прикордонної охорони і пропонувала провести сумісне розслідування фактів підтримки савінківців і петлюрівців польськими військовими. Термін виконання цих заходів було запропоновано відсунути на 5 жовтня. Публікація цієї відповіді в пресі привела до того, що Румунія відмовилася виставити від наміру свої претензії.

У той же час 15 вересня Англія звинуватила РРФСР в порушенні договору від 16 березня 1921 р., але після отримання 27 вересня радянської відповіді визнала, що всі звинувачення ґрунтувалися на недостовірних джерелах. З претензіями до РРФСР виступили також Фінляндія і Естонія [4, c.322-323]. Зрозуміло, що в Москві побоювалися виникнення війни, але внутрішні проблеми її західних сусідів і тверда, хоча і конструктивна, позиція радянської дипломатії дозволили знайти компроміс. Вже 26 вересня Польща заявила про готовність обговорити радянські пропозиції. У результаті переговорів 7 жовтня був підписаний радянсько-польський протокол про врегулювання взаємних претензій. Було вирішено, що не пізніше 8 жовтня з Польщі виїдуть Б. Савінков, Д. Ярославцев, Д. Одінец, А. Дикгоф-Деренталь і А. Рудін, а не пізніше 20 жовтня - А. Мягков, Ю. Тютюнник, М. Павленко-Омельянович, А. Зелінський і З. Булак-Балаховіч. З 8 жовтня повинні почати свою роботу реевакуаційна і спеціальна комісії, а РРФСР почне проведення реевакуації майна і культурних цінностей до Польщі, і до 20 жовтня передасть перший внесок за залізничне майно. З свого боку Польща повідомить радянській стороні текст наказу по армії щодо виконання статті 5 Ризького договору, а робочі загони з інтернованих будуть переведені з прикордонних районів углиб країни [5, c.98-99].

Вже 10 жовтня РРФСР передала Польщі перший внесок золота і коштовностей, але Варшава не поспішала з висилкою білогвардійців, і лише після двократних нагадувань і припинення роботи комісій 30 жовтня вищезгадані особи покинули Польщу".1 листопада Польщі був переданий внесок за залізничний пересувний склад, а 15 листопада реевакуаційна комісія вирішила почати передачу Польщі архівів, евакуйованих в 1915 р. Проте недоліку в охочих повоювати не було. В кінці вересня 1921 р. фінські іррегулярні частини вторгнулися в Радянську Карелію, розраховувавши захопити її і приєднати до Фінляндії. Бої в Карелії тривали до початку березня 1922 р. Природно, Польща запропонувала Фінляндії свою допомогу, але, оскільки в Карелії діяли формально недержавні загони, в Хельсінкі відхилювали цю пропозицію.

Основною зовнішньополітичною метою Польщі було створення військово-політичного блоку в Східній Європі під своїм керівництвом. Польське керівництво вважало, що створення подібного союзу дозволить, З одного боку, робити вплив на Радянські республіки, а з іншою - вплинути на Англію і Францію і добитися для Польщі статусу великої держави. Певний поштовх цим намірам дало рішення Антанти від січня 1922 р. скликати в Генуї міжнародну конференцію для розгляду питань економічного відродження Європи. Хоча РРФСР і була запрошена на конференцію, це зовсім не означало її юридичного визнання. Тим самим не визнавалися і укладені нею договори. В цих умовах Польща виявилася за ситуації, коли міжнародне співтовариство не визнавало її східних меж і на неї могла бути покладена частина боргів Російської імперії. Тому Варшава вирішила натиснути на РРФСР і досягнути угоди з Естонією, Латвією і Фінляндією, які опинилися в схожій ситуації.

Одержавши 4 грудня 1921 р. польську пропозицію про початок торгових переговорів, Москва 14 грудня відповіла згодою [4, c.572].10 березня, у Варшаві переговори показали, що Польща використовує торгові переговори для досягнення політичних цілей. Варшава вимагала, щоб РРФСР відмовилася від підтримки Литви, припинила антиверсальську пропаганду, і не бажала розширювати транзит до Німеччини і Австрії. Зрозуміло, що переговори були перервані, а спроби Варшави зіграти на суперечностях Москви і Києва не вдалися [1, c.80-93].13 березня у Варшаві відкрилася конференція Естонії, Латвії і Польщі, що прагнули погоджувати свою позицію напередодні Генуезької конференції. 17 березня був підписаний Варшавський договір, згідно якого його учасники підтверджували свої договори з РРФСР, обіцяли не укладати договорів, направлених один проти одного, вирішувати суперечки мирним шляхом і зберігати доброзичливий нейтралітет і консультуватися у разі "неспровокованого нападу" з сходу. Також була досягнута домовленість про координацію дипломатичних дій в Москві, тим самим Польща дістала певну можливість впливати на зовнішню політику прибалтійських країн. Варшавський договір міг би стати основою Балтійського союзу, але Фінляндія його не ратифікувала [5, c.97-98].

Щоб дотримати пристойність, учасники конференції в кінці її роботи запросили радянського представника взяти в ній участь, але Москва розсудливо відмовилася, не бажаючи створювати враження, що ухвалені рішення злагоджені з нею. 16 березня РРФСР запропонувала учасникам конференції у Варшаві прибути 22 березня до Москви для обговорення загальних питань напередодні Генуезької конференції, але Польща і прибалтійські країни, що демонстрували свою незалежність, запропонували як місце наради Ригу. В ході конференції в Ризі 29-30 березня 1922 р. була досягнута угода про бажаність злагоджених дій делегацій РРФСР, Польщі, Латвії і Естонії в Генуї і взаємній гарантії договорів між ними. Сторони закликали до визнання РРФСР де-юре. Також йшлося поліпшити про бажаність залізничне повідомлення і передати охорону меж регулярним військам або прикордонній охороні, що дозволило б усунути з прикордонної смуги озброєні банди. Але негативна реакція Франції примусила Польщу 6 квітня заявити, що всі досягнуті домовленості є лише обміном думками, що не має обов'язкової сили [1, c.101-104].

У Генуї польська делегація зайняла про французьку позицію і разом з країнами Малої Антанти виступила проти визнання РРФСР де-юре. Вслід за Англією і Францією Польща засудила радянсько-німецький договір в Рапалло, а польська преса підняла шум з приводу радянсько-німецького військового союзу і підготовки нападу на Польщу. Природно, Москва 24 квітня резонно вказала Польщі, що її дії порушують Ризький договір і угода, згідно яким слід було сприяти визнанню РРФСР де-юре. З свого боку Польща намагалася таким шляхом добитися визнання Англією і Францією своєї східної межі і отримати репарації від Німеччини. Проте жодна з цих цілей досягнута не була. Більш того, коли в бесіді з англійським міністром фінансів Н. Чемберленом польський представник заявив, що сильна Польща відповідає інтересам Англії, він почув у відповідь, що це не так. Головне, щоб Німеччина мала нагоду для експансії на схід, а сильна Польща цьому заважатиме.

12 червня 1922 р. Москва запропонувала Польщі і своїм північно-західним сусідам скликати конференцію для обговорення питання про пропорційне скорочення озброєних сил. Природно, ця пропозиція не викликала ентузіазму у Варшаві. Польське керівництво заявило 9 липня про готовність брати участь, але лише після завершення аналогічних нарад в Лізі Націй, що незабаром навряд було можливе. Проте широка пропаганда радянської пропозиції і позиція Румунії і прибалтійських країн привели до того, що в серпні в Таллінні пройшли консультації військових експертів, які запропонували, щоб Польща, Латвія, Естонія і Фінляндія разом мали б такі ж озброєні сили, як і РРФСР, тобто йшлося б про скорочення саме радянських озброєних сил. Врешті-решт, після різної тяганини Польща 29 серпня згодилася взяти участь в Московській конференції з роззброєння.2 грудня 1922 р. до Москви прибули делегації від Польщі, Латвії, Литви і Естонії. Польща представляла також інтереси свого союзника Румунії, яка відмовилася від прямої участі в конференції через невирішене Бессарабського питання. Радянська делегація запропонувала скоротити озброєні сили на 25%, але Польща наполягала на моральному роззброєнні і запропонувала підписати договір про ненапад і арбітраж. Коли ж текст договору про ненапад був злагоджений, з'ясувалося, що Польща і прибалтійські країни не хочуть відмовлятися від угод, що суперечили передбачуваному договору про ненапад. У результаті, як і більшість подібних заходів, Московська конференція з роззброєння 12 грудня завершилася безрезультатно [5, c. 194].

У другій половині 1922 р. Москва неодноразово піднімала перед Варшавою питання про торговий договір, але Польща, посилаючись на невизнання радянської монополії зовнішньої торгівлі, ухилялася від переговорів. З свого боку Варшава вимагала виконання Москвою фінансових зобов'язань за Ризьким договором. Проте 19 вересня 1922 р. почалися переговори про поштово-телеграфну конвенцію, яка була підписана 23 травня 1923 р. Восени 1922 р. відновили роботу реевакуаційна і змішана комісії. Події 1923 р. в Німеччині привели до тому, що Польща провела мобілізацію 800 тис. резервістів. Тим самим польська армія могла бути використана або для допомоги Франції проти Німеччини, або для недопущення радянської допомоги Німеччини. Варшава неодноразово заявляла про свою готовність підтримати Францію, якщо Париж попросить її про це. З свого боку Радянський Союз запропонував Польщі, Чехословаччині, Естонії, Латвії і Литві зберігати нейтралітет і заявив, що не потерпить їх військові дії проти Німеччини [12, c.78].

У той же час радянська сторона знов спробувала налагодити економічні відносини з Варшавою, але польська позиція залишалася непохитною, і новий раунд переговорів завершився безрезультатно. Польський уряд не порахувався з тим, що польські бізнесмени прагнули вийти на радянський ринок, і з політичних міркувань займало непримиренну позицію. Проте 30 липня на паритетних початках було утворено "російсько-польське АТ" (Роздоль), що займалося організацією торгівлі між СРСР і Польщею і за її межами. В 1923-1925 рр. на радянсько-польській межі мали місце нові інциденти з банд формуваннями, що діяли з території Польщі, і СРСР припинив відправку до Польщі золота і коштовностей. 18 червня Варшава зажадала відновлення передачі цінностей, але Москва, у свою чергу, запропонувала їй відшкодувати збиток від набігів. Польська сторона бойкотувала Всесоюзну сільськогосподарську виставку в Москві, на яку були запрошені як польські фірми, так і члени польського уряду. Більш того, польська сторона прагнула перешкоджати радянському транзиту до Німеччини, де продовжувалися безлади, розглядаючи його як підтримку боєздатності Берліна. В жовтні 1923 р. СРСР вів переговори з Польщею і прибалтійськими країнами з питання про транзит і нейтралітет відносно Німеччини, але далі за загальні розмови Варшава не пішла. Одночасно Польща попереджала Англію і Францію про радянську загрозу, але подібні заяви не сприймалися на Заході всерйоз.

Тим часом продовжувалися радянсько-польські переговори про рішення фінансових питань Ризького договору. Польська сторона виставила претензії на 75 млн. рублів за евакуйовані матеріальні цінності в 1915 р., правда, значна частина польських вимог не була належним чином документована. Проте радянська сторона, зацікавлена в збереженні нормальних відносин, нерідко йшла на поступки, що, втім, не заважало Польщі використовувати всі ці труднощі в антирадянській агітації. З грудня 1921 р. по 1 червня 1924 р. Польщі було передано устаткування 28 заводів і багато розрізненого устаткування, евакуйованого з її території в роки Першої світової війни. Одночасно змішана розрахункова комісія розглядала питання про приватні фінансові претензії польських громадян. Врешті-решт радянська сторона згодилася виплатити по цих претензіях 1 081 120 185 польських марок (2 195 золотих рублів, або 1 114 доларів), але Варшава відмовилася, і питання було надовго відкладено. Крім того, Польща прагнула отримати більше 6 млн. рублів золотом за евакуйовану худобу і 15 млн. золотих рублів за евакуйовані непромислові товари приватних осіб. Природно, що Москва відхилилася від виплати так завищених сум. Одночасно відбувалася передача Польщі культурних цінностей (архіви, бібліотеки, музеї і т.п.), вивезених з Польщі з кінця XVIII століття. У результаті 25 серпня 1924 р. була підписана радянсько-польська угода про реевакуацію і компенсацію майна [4, c.636], а 2 грудня 1924 р. СРСР передав Польщі 102 913 доларів. Передача основної частини культурних цінностей завершилася угодою від 16 листопаду 1927 р., по якому сторони вирішили продовжувати цю роботу без яких-небудь тимчасових обмежень. СРСР залишився винен Польщі 30 млн. золотих рублів - цих грошей у Москви просто не було. Оскільки золотий запас поповнювався завдяки розширенню зовнішньої торгівлі, радянська сторона вказала, що сама Польща, відмовляючись від укладення торгового договору, не дозволяє прискорити виплату цих засобів. Все це дозволило Москві не поспішати з погашенням даного платежу [1, c. 191].

Важливе значення в радянсько-польських відносинах відігравало питання про виконання польською стороною ухвал Ризького договору щодо надання культурних прав білорусам і українцям в східних районах країни.17 грудня 1920 р. польський сейм прийняв закон про націлювання землею солдатів, що відзначилися в радянсько-польській війні, і до кінця 1922 р. в східних районах Польщі землю отримало близько 25 тис. сімей. Ці переселенці розглядалися польським керівництвом як опора майбутньої полонізації околиць. Замість національних шкіл, що закривалися, відкривалися польські. Зрозуміло, що місцеве населення негативно віднеслося до полонізації, і поступово в східних районах Польщі формувався національний рух, помітніший в Східній Галіції.15 березня 1923 р. конференція послів Антанти визнала де-факто межі Польщі з Литвою і СРСР, закріпивши в її складі Східну Галіцію і Віленину. Це викликало протест Москви і Києва, що заявили про невизнання ними цього рішення [10, c.152-153].

10 травня 1924 р. СРСР звернув увагу Польщі на те, що "переслідування національних меншин прийняли масовий і систематичний характер", і привів конкретні факти насильства польських властей над населенням східних околиць. Природно, Варшава відхилювала ці претензії, оголосивши їх втручанням у внутрішні справи Польщі. 12 серпня в ході переговорів з Англією радянська сторона знов заявила про необхідність надання населенню Східної Галіції права на самовизначення. Польська сторона 23 серпня заявила Москві, що ніякого питання про Східну Галіцію не існує, і посилила каральні заходи проти білоруського і українського населення. Природно, СРСР 5 вересня підтвердив незмінність своєї позиції в питанні про рішення долі Східної Галіції, а 9 вересня спростував виказані в інтерв'ю польського військового міністра В. Сикорского звинувачення СРСР в організації "бандитських нападів на нашій східній межі" [4,5, c.323 - 326, c.444-448].

У відповідь польська сторона 16 вересня заявила, що згідно з Ризькою угодою обидві сторони відмовилися від "всяких прав і домагань на землі" по обидві сторони межі, і тому радянська сторона не має права робити зауваження з питання про Східну Галіцію, яка є територією Польщі.22 вересня Москва вказала, що її заяви відносяться не до фактичної приналежності території Східної Галіції, а до тієї форми, в якій це питання було вирішено без участі СРСР і без урахування думки самого населення цієї території, що було свого часу обіцяне країнами Антанти. Що стосується докорів Варшави втручання у внутрішні справи Польщі, на це було справедливо заявлено, що підтримка польським представником в Лізі Націй грузинського емігрантського уряду в обстановці заколоту в Грузії і є прямим втручанням у внутрішні справи СРСР [5, c.326-327].

Висновки