Державано-політичний устрій Київської держави Аскольда та Діра

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

Реферат

на тему: «Державано-політичний устрій Київської держави Аскольда та Діра»

Виконав:

Продан А.

Перевірив:

Задорожнюк А.Б.

Кам'янець-Подільський - 2017

Зміст

Вступ

Розділ 1. «Повість временних літ» про Аскольда й Діра

Розділ 2. Політика князів Аскольда і Діра

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність теми - київські князі другої половини IX ст. Чимало істориків вважають, що за часів їхнього правління виникла перша слов'янська держава - Київське князівство (Київська Русь). Нестор Літописець промовляє, що вони управляли разом. Але більшість дослідників дійшли висновку, що спочатку князював Дір, а згодом Аскольд. Саме за Аскольда Київське князівство досягло розквіту і міжнародного визнання. За часів Аскольда і Діра посилилася могутність Київської держави, розширилися її кордони. Є відомості, що Аскольд і Дір вели боротьбу проти печенігів, дунайських болгар, уличів і древлян. За літописними даними, вони були вбиті близько 882 р. у Києві Олегом, який звинуватив їх в узурпації влади. Таким чином, дана тема має свою актуальність у дослідженні даного питання.

Мета роботи є у детальному висвітлені політики Аскольда і Діра.

Згідно поставленої мети висвітлимо наступні завдання:

- «Повість временних літ» про Аскольда і Діра;

- Політика Аскольда і Діра;

- Висновки.

Об'єктом дослідження є історія Київської Русі.

Предмет дослідження - це характеристика внутрішньої політики князів Аскольда і Діра.

Хронологічні рамки - верхня межа сягає 862 р. пов'язана із початком князювання Аскольда і Діра, а нижня - 882 р. - смертю князів.

Історіографія - для оцінки процесу нами було залучено ряд робіт, що покращили висвітлення питання про історію внутрішньої політики Аскольда і Діра, а саме першоджерела та головні праці у характеристиці проблемного питання: «Никоновская летопись» [1], «Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов» [2], «Повесть временных лет» [3], Шахматов А.А. «Разыскания о древнейших русских летописных сводах» [5], Рассейкин Ф.М. «Первое правление Фотия, патриарха Константинопольского» [14], Новосельцев А.П. «Русь и государства Кавказа и Азии» [12], а також загальні праці, або другорядні для вивченні і висвітлення історії Київської Русі за перших князів, це: Рыбаков Б.А. «Древняя Русь: Сказания. Былины. Летописи» [15], Толочко П.П. «Древний Киев» [16], Сахаров А. Н. «Дипломатия древней Руси: IX - первая половина X в.» [17], Баран І. «Історія України» [6], Бойко О. «Історія України» [7], Брайчевський М. «Конспект Історії України» [8], Грушевський M. С. «Історія Украіни-Руси» [9], Полонська-Василенко Н. «Історія України» [13], Чуткий А. «Історія України» [18], Юрій М. «Історія України» [19] та інші.

Існує ряд інших істориків які також займалися та займаються історією даного процесу, таких діячів поділяють за історичною хронологією, а саме ХІХ ст., поч. - кінець ХХ ст., сучасна історіографія.

Спеціально-історичні методи дослідження є різним поєднанням загальнонаукових методів, адаптованих до особливостей досліджуваних історичних об'єктів. У даній роботі доцільно використовувати:

- історіко-порівняльній метод, який дає можливість оцінювати процес існування Київської Русі за перших князів з попередніми і подальшими історичними подіями за принципом схожості-відмінності;

- історико-системний метод, який останнім часом набуває всього більшого поширення в практиці науково-історичного дослідження, це пов'язано із спробами поглибленого аналізу цілих суспільно-історичних систем, розкриття внутрішніх механізмів їх функціонування і розвитку.

- Практична значущість. Матеріали даної роботи можуть бути використані при розробці конспекту уроку в середній школі та підготовці до семінару з історії України.

Структура роботи - реферат складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури та додатків.

Розділ 1. «Повість временних літ» про Аскольда й Діра

У сучасній історії Київської Русі-України зведення про київських князів Аскольда і Діра, як правило, грунтуються на «Повісті временних літ» київського літописця Нестора, завершеній ним 1113 року в Києво-Печерському монастирі. Як зазначають перші дослідники «Повісті» Г.Ф. Міллер і А.Л. Шленер, які дуже високо оцінили її значення для історії Русі-України, «жодна нація не може не пишатися таким скарбом» [2, c. 103].

Набагато пізніше, вже за нашого часу, з'явилися повідомлення про так звану «Велесову книгу» (автентичність якої оспорюється частиною вчених), де також повідомляється і про старожитній дорюриківський період у історії Русі-України. Це священне письмо стародавніх слов'ян було вирізане на букових дощечках новгородськими жерцями в IX сторіччі н. е. Окремі фрагменти «Велесової книги» було розшифровано і вперше опубліковано лише 1953 року в часописі російських емігрантів «Жар-птица» в Сан-Франциско (США). Стисло зробимо аналіз найбільш цікавих фактів із життя та діяльності київських князів Аскольда і Діра, використовуючи матеріали як «Повісті временних літ», так і «Велесової книги», а також деяких інших джерел.

«Повість временних літ» про Аскольда й Діра [1].

Свою «Повість» літописець Нестор писав за дорученням київського князя Святополка Ізяславовича -- внука Ярослава Мудрого і назвав її так: «Се повість временних літ, откуда есть пошла Руская земля, хто въ Києві нача первее княжити, і откуда Руская земля стала есть» [3, c. 209-215]. Свою розповідь про київських князів Аскольда і Діра Нестор починає з того, що двоє з варязьких дружинників новгородського князя Рюрика, не будучи ні його родичами, ні боярами, отримали дозвіл у князя йти на Царград (Константинополь). Прямуючи вниз Дніпром, вони побачили на крутому березі поселення й спитали у його мешканців, чиє це містечко? Ті відповіли, що «были суть три брата -- Кий, Щек, Хорив иже соделаша град сей, и изгибоши, а мы седим, платячи дать хозарам» [5, c. 322-323]. Пообіцявши мешканцям усунути цю несправедливу плату данини, Аскольд і Дір (це були вони!) залишилися в Києві, об'єднали навколо себе частину варягів із Новгорода і стали володарювати на полянській землі. І якщо до цього вони прямували до Константинополя, щоб служити візантійському імператорові, то тепер, підбадьорені своїм успіхом, оголосили себе ворогами Греції й почали володарювати як царі в Києві, готуючись до військового походу на Візантію [14, c. 279-280].

860 року, озброївши 200 кораблів із дружиною до 8 тис. воїнів, Аскольд і Дір відправилися Дніпром у Чорне море до берегів Візантійської імперії, до самого Боспору Фракійського. Спустошуючи вогнем і мечем береги його, київська дружина взяла в облогу Константинополь, наводячи страх і жах на мешканців, які зачинилися в ньому. Імператор із патріархом усю ніч молилися в церкві, чекали порятунку лише від дива. Як повідомляють грецькі літописці, воно сталося! Після того, як патріарх Фотій із урочистими обрядами виніс на берег і навантажив у море ризу Богоматері, до якої народ прибігав у разі бід, раптом на спокійному морі зробилася страшна буря, яка розсіяла й винищила велику частину флоту русичів, і лише поодинокі судна змогли повернутися до Києва. Після такої невдачі, як повідомляють візантійські історики, «погани, налякані небувалим гнівом, негайно відправили послів до Константинополя й вимагали свого хрещення» [16, c. 26-29].

Як випливає з «Фотієвського хрещення слов'янорусів», уже 860 року князя Аскольд було хрещено константинопольським патріархом Фотієм за часів царювання у Візантійській імперії Михаїла. Про похід русичів до Візантії 860 року, як і про інші військові звершення Аскольда і Діра, літописець Нестор пише вельми стисло чи взагалі мовчить. Проте ясно, що за ті часи, без сумніву, лише зброя вирішувала, кому володарювати над миролюбними полянами та їхніми сусідами й чи потрібно платити данину сусідньому Хозарському каганатові [17, c. 56-57].

Обидва князі, як відомо, ходили також -- і вельми успішно -- й проти печенігів, які тоді вперше з'явилися в степах та перешкоджали русичам переходити до Чорного моря. 866 року Аскольд і Дір ходили на кривичів і перемогли. Візантійці були вражені відвагою та сміливістю русичів, помічали, що вони «так сильно ринулися на наш край, як хвилі морські... Ті, для яких грізною була колись сама чутка про роменів, підняли зброю проти нашої держави» [19, c. 77-78].

Про початок прийняття Руссю-Україною християнства від греків характерно пише патріарх Фотій у своїй «Окружной грамоте», написаній для східних єпископів 867 року. «Росси, -- говорить він, -- славні жорстокістю, переможці народів сусідніх, що в гордості своїй осмілилися воювати з Імперією Римською, вже облишили забобони, сповідують Христа і суть друзі наші, бувши ще недавно найзлішими ворогами. Вони вже прийняли від нас єпископа і священика, маючи живу старанність до богослужіння християнського» [4].

Народна традиція і літопис зберегли пам'ять про Аскольда і Діра як про християн, у той же час не засуджують князя Олега, який убив їх, як узурпаторів влади в Києві. Як відомо, тіла нещасних князів було поховано на горі, де за часи Нестора знаходився Ольгин двір, кістки Дірові покоїлися за храмом св. Ірини, а над могилою Аскольда стояла церква св. Миколая [9, c. 101-102].

«ВЕЛЕСОВА КНИГА» ПРО АСКОЛЬДА Й ДІРА. У «Велесовій книзі», присвяченій Велесові, богу багатства та худоби, мудрості та провідникові до замогильного світу, широко викладається й історія предків слов'ян та інших європейських і азіатських народів від початку I тисячоліття до Різдва Христового аж до IX сторіччя нашої ери. «Велесова книга» -- єдине священне писання Європи, що збереглося до наших днів, створене жерцями (волхвами) древнього Новгорода у часи напівлегендарного князя Бравліна, а потім і в часи князя Рюрика. Як зазначається в цій книзі, київський князь Дір княжив у Києві до Аскольда й прийшов він до Києва, як завойовник міста. Про це так говориться в дощечці 8 (с. 133): «Пригадаємо й того Діра, який прийшов до нас і побив нас через наше розділення й убогість. А після прийшов Рюрик та Аскольд і сіли над нами. І це було для нас огидно, бо ми самі -- нащадки роду слов'ян, які прийшли до ільменців і Русь об'єднали до (приходу) готів. І так було тисячу років» [15, c. 22-32]. Як твердять деякі історики, Дір був за походженням грек, що полегшувало запровадження християнства в Русі-Україні за допомогою Візантії. Про період, коли в Києві правив Дір, так пишеться у «Велесовій книзі»: «І ось ми підкорилися іншим, тому що був голод і ми були нещасними й убогими. Від цього все й сталося, і потім Аскольд і Рюрик по Дніпру ходять і людей наших викликають на бій. Але оскільки ми Діра мали в себе, ми не хотіли самі йти до них». Потім у «Велесовій книзі» повідомляється, що князь Дір, який іменується також Діросом Еллінським, найняв варяга Аскольда з його дружиною 862 року для захисту грецьких суден, які пливли до Києва від хозарів (дощечка 111--29, с. 171). Тут потрібно зазначити, що новгородські волхви, створюючи «Велесову книгу», дуже чітко дотримувалися думки показати не лише Аскольда, але й Рюрика, в негативному плані. І підставою для цього слугувала та обставина, що волхви, в основному, відстоювали право народного віча на обмеження князівської влади й підтримували інтереси місцевих купців, яких грабували дружинники рюрикового війська. У дощечці 111 про це сказано так: «...Аскольд не русич, а варяг, і хоче він зневажити могуть руську, але загине, роблячи це. І Рюрик не русич, тому що він, як лис, нишпорив із хитрістю в степу і вбивав купців, які йому довірилися» [2, c. 103-104]. Розповідаючи про походи Аскольда з дружиною до Візантії, «Велесова книга» з обуренням засуджує це завоювання. «І ось Аскольд воїнів своїх посадив на ладді й пішов грабувати й інші місця. І стало так і пішов він на греків, щоб знищити міста їх і приносити жертви богам у їхніх землях. Але нам не треба робити так» [1].

ІНШІ ДЖЕРЕЛА ТА ГІПОТЕЗИ ПРО АСКОЛЬДА Й ДІРА

Серед істориків факт спільного правління Аскольда і Діра викликає великі сумніви. аскольд християнство великодержавність похід

Як вважає український історик Н. Полонська-Василенко, Аскольд і Дір княжили не одночасно. Про це стверджує й арабський літописець Аль Масуді, говорячи про Діра, як про першого серед київських князів. Більше того, український історик А. Бойко вказує на можливі роки князювання Діра (30--50 рр. IX ст.), а потім і Аскольда до 882 року. Проте М. Грушевський вважає, що Дір княжив після Аскольда, а, можливо, й після Олега. Цей погляд поділяють і французький історик М. Таубе і російський А. Нагаєвський. Хоча митрополит Ілларіон (Огієнко) твердить, що правили вони одночасно. Багато суперечок і різних гіпотез викликають і самі особистості Аскольда та Діра. І якщо Нестор називає їх боярами новгородського князя Рюрика, то, наприклад, М. Таубе вважає, що Аскольд був шведом, який прибув до Києва з дружиною через Західну Двіну і не мав нічого спільного з Рюриком. Ряд істориків також заперечує варязьке походження Аскольда. Так А. Шахматов вважає Аскольда слов'янином, навіть сином князя Кия, з ним згодні і М. Приселков і В. Рибаков, причому останній обгрунтовує й ім'я Аскольд від річки Оскол і пише -- «Оскольд». А польський історик Ян Длугош вважає Діра рідним братом Аскольда і говорить про те, що вони були синами братів Кия, Щека та Хорива. Більш конкретні хронологічні дані наводить Костянтин Багрянородний, указуючи на договір між візантійським імператором Василем I і Руссю в 873--874 рр., коли в Києві княжив Аскольд. У Ніконовському літописі 966 року згадується, що «воеваша Аскольд и Дир полочан», а 866 року, як твердить В. Татіщев, «Аскольд и Дир хода на кривичи и побида их». Цікаве посилання Ніконовської літопису від 864 року, в якому говориться, що «убиен от болгар Оскольдов сын». Очевидно, були якісь військові дії і в Болгарії при князюванні Аскольда й Діра [13, c. 120-125].

Таким чином, з окремих розрізнених історичних фактів при князюванні Аскольда і Діра вимальовується образ київської держави Русі-України середини IX сторіччя, яка підкоряє сусідів, воює з Візантією, укладає з нею та іншими державами мирові угоди й, зрештою, -- робить спробу прийняття християнства на державному рівні. Усі ці факти дали право відомому російському історикові В. Ключевському писати, що Російську державу було засновано діяльністю Аскольда, а потім Олега. З Києва, а не з Новгорода, пішло об'єднання слов'ян».

Розділ 2. Політика князів Аскольда і Діра

Князі Аскольд і Дір особливо цінні тим, що саме з їхнього князювання (862-882 рр.) розпочинається чотирьохсотлітня епоха Київської великодержавності.

Незадовго до їхнього князювання військо Русі (так у VIII - XVIII століттях називалася Центральна Україна, а з XII до XX століття й Західна Україна), обложило столицю Візантії Константинополь. У ті часи це було все одно, що сьогодні напасти на Вашингтон [14, c. 279-280].

Від князя Кия (VI століття) у вітчизняних джерелах цілих три століття немає згадки про Київських князів. Літописець лише згадує, що в кожному племені були свої князі „у полян свої, у древлян свої”. Десь у VIII столітті Київ починає платити данину хозарам [6, c. 85-88].

Ось як про це пише вітчизняний літопис: „По смерті братів сих, [Кия, Щека і Хорива], утискувалися [поляни] деревлянами та іншими навколишніми [племенами]. І знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: «Платіте нам данину». Поляни тоді, порадившись, дали [їм] од диму по мечу. І понесли [це] хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: «Ось, знайшли ми данину нову». А ті запитали їх: «Звідки?» І вони сказали їм: «В лісі на горах, над рікою Дніпровською». А ті запитали: «Що вони дали?» І вони показали меч, і мовили старці хозарські: «Недобра [се] данина, княже. Ми здобули [її] однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, і з інших земель». І все це збулося, [бо] говорили вони не з своєї волі, а за Божим повелінням” [2, c. 105-106].

За даними літопису, Аскольд і Дір; вояки варязького князя Рюрика, які йдучи шляхом „із варяг у греки” назбирали ватагу таких самих варягів й осілися в Києві, керуючи навколишньою землею. Це сталося 862 року: „І було в нього (Рюрика) два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони [в Рюрика піти] до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони, [тамтешні жителі], сказали: «Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам». Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею” [1].

Деякі вчені, зокрема академік О. О. Шахматов, вважали, що Аскольд і Дір були з місцевої династії Києвичів. Хоча й справді, у більшості сусідніх племен (древлян, сіверян) на той час були місцеві княжіння й династії, більш обґрунтованим видається, що Аскольд і Дір, або один з них, були варягами.

Ватаги варягів тоді дуже часто ходили Дніпром водним шляхом „із варяг в греки”, і одна з таких ватаг цілком могла осісти в Києві [10, c. 83].

Інша справа, що вже на час вокняжіння Аскольда й Діра Київ уже був значним політичним центром, здатним до організації великих воєнних сил навколишніх племен [7, c. 112-113].

Вітчизняний літопис приписує похід на Візантію, який фактично вивів Русь в орбіту великої міжнародної політики, саме князям Аскольду і Діру. Під роком 866 читаємо: „Рушив Аскольд і Дір на Греків, і прийшов [туди] в чотирнадцятий рік [після першого походу Русі на] Михайла-цесаря. А цесар [Михайло тоді] був у поході на агарян. І коли дійшов він до Чорної ріки, єпарх [Орифа] послав йому вість, що русь іде на Цесароград. І вернувся цесар. А ці, [руси], в середину Суда увійшовши, вчинили убивство багатьох християн і Цесароград двомастами кораблів оточили” [3].

Особливо допомогло киянам те, що візантійці не втигли напнути велетенський ланцюг, яким перегороджувався вхід до бухти, завдяки чому їм вдалося захопити передмістя Константинополя. Імператор Михаїл залишив військо й терміново повернувся з походу на арабів, щоб організувати оборону багатокілометрових мурів міста. До міста почали підтягуватися війська з провінції, і руси відступили. У своїй другій проповіді патріарх Фотій пригадував, що „місто ледве не було підняте на спис”, тобто взяте. Ось як описував ті події патріарх Фотій: „Варварські кораблі, дихаючи чимось суворим, диким, погибельним море тихо і спокійно розстелювало свій хребет, їм даючи приємне і легке плавання, а на нас (греків) підіймаючи грізні хвилі війни. Вони йшли попри місто, несучи озброєних пловців, загрожуючи місту смертю від меча, і вся надія людська облишила місто, і воно держалося тільки надією на Бога. Чи пригадуєте ту темну і страшну ніч, коли життя наше збиралося зайти із заходом сонця і світ нашого існування мала поглинути глибока темрява ночі? Переляк і темрява опанували розум, і вухо прислухалося тільки до однієї звістки: варвари вже перелізли мур! Вороги опанували місто! Чи пригадуєте той переляк, ті сльози і лемент як вдарилося в них місто в останній розпуці!“ [11, c. 98-99].

Більш точні візантійські джерела неодноразово повідомляють про цей похід під 860 роком, тобто він відбувся ще до літописного приходу Аскольда й Діра в Київ. За даними візантійських джерел, після цього походу чимало русів прийняли хрещення, і до них навіть було послано єпископа [18, c. 79].

Так, патріарх Фотій (ІХ ст.) у своїм окружнім листі пише про це так: «І не тільки цей народ (болгари) перше нечестя змінив на віру Христову, але й так звані руси, що перевищують усіх жорстокістю та скверновбивством; вони поневолили всіх кругом себе, а через це впали в гордість і підняли руки навіть проти Римської держави; але тепер навіть ці руси перемінили еллінську й нечестиву науку, якої перше держалися, на чисту й непідроблену віру християнську і з любов'ю стали підданими та друзями нашими замість грабувати нас і замість мати лроти нас зухвалість, що недавно було. І так розгорілося в них бажання та ревність до віри, що прийняли вони єпископа й пастиря і поважають християн з великою пильністю та усердям» [1].

Константин Порфирородний (Х ст.) у своїм творі «Василь Македонянин» розповідає ще докладніше про це найперше охрещення русів: «І народ русів, войовничий та безбожний, цар Василь щедрими подарками золота та срібла, та шовкових одеж нахилив до переговорів, уговорив їх охреститися й зробив так, що вони прийняли архієпископа, якого поставив патріарх Ігнатій. Коли прибув архієпископ до цього народу, його добре прийняли. Князь цього народу, скликавши зібрання, радився з старшими, які міцно трималися старої своєї віри. Обмірковуючи свою віру й віру християн, князь питає архієпископа, чого саме буде їх навчати. Архієпископ показав їм Євангеліє і розказав про деякі чудеса Спасителя нашого. Руси зараз же відповіли: «Коли й ми не побачимо якогось чуда, а особливо такого, як про юнаків у печі, то зовсім тобі не повіримо й не будемо слухати твоїх слів». Руси настоювали, щоб кинути в огонь Євангеліє якщо воно не згорить, тоді прийняти хрещення. «І кинули в піч огненну святе Євангеліє. Через деякий час, як у печі потухло, знайшли там святу книгу цілою. Побачивши це, здивовані чудом варвари вже без вагання почали хреститися» [3].

Той факт, що й на місці могили Аскольда, й на місці могили Діра ще в княжі часи були збудовані церкви, може опосередковано підтверджувати той факт, що вони справді вже були хрещені.

Водночас, за даними одного зі списків вітчизняного літопису (Никонівського), у ці роки відбулося цілих три походи русів у Візантію: один 860 року (ще без Аскольда і Діра), другий 866 року, і третій десь незабаром, уже в якості союзників Візантії проти арабів у Південний Прикасіпі [8, c. 33-34].

Згідно з літописом, 882 року до Києва прибули інші варяги син Рюрика малолітній князь Ігор, та родич Рюрика князь Олег („віщий”). Зустріч закінчилася підступною поножовщиною: „І прибули [Олег та Ігор] до гір київських, і довідався Олег, що [тут] Аскольд і Дір удвох княжать. І сховав він воїв у човнах, а інших позаду зоставив, і сам прийшов [на берег Дніпра], несучи Ігоря малого. А підступивши під Угорське [урочище] сховавши воїв своїх, він послав [посла] до Аскольда й Діра сказати, що, мовляв: «Ми купці єсмо, ідемо в Греки од Олега і од Ігоря-княжича. Прийдіть-но оба до рідні своєї, до нас». Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі інші [вої] з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: «Ви обидва не є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого. І [тут] винесли Ігоря. А се син Рюриків». І вбили вони Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і погребли [Аскольда] на горі, яка нині зветься Угорське і де ото нині Ольмин двір. На тій могилі поставив [боярин] Ольма церкву святого Миколи [Мирлікійського]. А Дірова могила за святою Ориною” [3].

Водночас, нині вчені вважають, що Аскольд і Дір князювали не разом, а по порядку, спочатку Аскольд, а потім Дір. До цієї думки призводить той факт, що арабський мандрівник аль-Масуді називає лише одного „словянського короля” Діра. За даними Масуді, „перший між словянськими королями король аль-Дір. Він має великі міста, численні залюднені землі, у столицю його держави приходять мусульманські купці з різними товарами” [1].

Крім того, князі Аскольд і Дір поховані в різних місцях один з них (Дір) на княжому дворі, поблизу нинішньої Софійської церкви. Аскольд і Дір цікаві ще й тим, що діяльність цих князів заперечує варязьке походження назви Русь.

Аскольд і Дір. Княжили лише з 862 року, а назва Русь була закріплена за Київщиною задовго до цього. Достовірно відомі дані про Русь як назву нашої землі з початку ІХ (одразу ціла серія згадок), кінця VIII і з середини VI століття. Усе це було задовго до варягів [12].

Перший історично зафіксований вихід скандинавів на міжнародну арену (їхній напад на Англію) належить до 787 року. Перші достовірно відомі дані про контакти подніпровських словян із варягами датуються лише серединою ІХ століття. Тобто, якби варяги принесли ім'я русів, воно ніяк би не могло бути зафіксоване у VI-VIII століттях.

Гіпотезу про варязьке походження назви Русь записано в новгородських літописах, де сказано, що «І од тих Варягів, приходьків, назвалася Русь, і од них зветься Руська земля; і новгородські люди до цього дня від роду варязького». Водночас, у більш ранньому Початковому Київському зводі кінця ХІ століття, з якого переписувалися всі ранні повідомлення Новгородських літописів, такого уривку немає [15, c. 22-35].

Новгородцям було конче потрібно прикласти до себе шляхетне варязьке походження (хоча насправді в Новгороді жили словени й чудь) для суперечки з метрополією. Бо Київ змушував їх щороку платити данини на 300 гривень, з яких лише 100 залишалися в місті, й то на утримання місцевої київської адміністрації.

Більше того, у самому Новгородському літописі стверджується, що Середня Наддніпрянщина почала зватися Руссю ще до приходу варягів у Новгород, у 854 році. Ці очевидні неузгодженості дали можливість російському академіку О.О.Шахматову довести, що уривок у єдиному списку Новгородського літопису про походження Русі від варягів, як також про походження новгородців не від словен і чуді (як воно було насправді), а від тих таки варягів, є дуже пізньою вставкою, зробленою орієнтовно в першій половині ХV століття для зміцнення престижу Новгорода [12].

У вітчизняних літописах, зокрема, руси систематично відокремлюються як від словян, так і від варягів. Серед вояків князя Ігоря, що пішли під Константинополь, перераховуються „вої многи, варяги, русь, і поляни, і словени, і кривичі, і тиверці, і печеніги” [12].

Під роком 1018 читаємо: „Ярослав же, зібравши русь, і варягів, і словян, пішов проти Болеслава і Святополка і прийшов до Волиня, і стали вони по обох берегах Бугу”. Тобто, цей вислів літописця сучасника був би цілковито позбавлений сенсу, якби варяги або словяни були тотожні русі [1].

У „Початковому літописі” русь послідовно відокремлюється від варягів: „В літо 6449 (941 р.) іде Ігор на Греки... Памфир доместик с 40-ми тисяч, Фока же патрикій с макидони, Федор же стратилат с фракії, с ними же і сановниці боярьстії, обідоша Русь около. Свещаша Русь, ізидоша, вружившеся на греки, і брані межу іми бивши злі, одва оделешаа греці. Русь же взратишася к дружині своїй к вечеру, на ноч влізоша в лодьї і отвергоша. ... Ігор же пришед нача совокупляти вої многи, і посла по варяги многі за море”. Тобто, варяги були „за морем”, вони не є Руссю, хоча вони входили до складу руської дружини [2, c. 103-106].

У літописах подібних згадок, де Русь подається в переліку племен як окрема етнічна одиниця, поряд з варягами, полянами та іншими племенами, існує дуже багато. Ще більше відомостей, які відокремлюють русів як від словян, так і від варягів, існує в іноземних, зокрема в арабських та європейських джерелах.

Радянські вчені не могли адекватно пояснити цей факт, і відносили його до „наукових загадок”.

Ствердження очевидної речі, десятки разів підкресленої нашим та іноземними літописцями, що руси в ІХ-ХІ століттях власне й були окремим племенем, відмінним і від варягів, і від словян, вимагало глибокого переосмислення всієї ранньої історії Русі. На такий крок радянська і пострадянська історія, увязнена ідеологічними штампами та політичною доцільністю, зважитися не могла [12].

Назва Русь (hros) зявляється вперше щодо території Середньої Наддніпрянщини в середині VI століття, у творі Псевдо-Захарія Ритора. Сирійський автор Псевдо-Захарій Ритор у VI столітті говорить про народ Північного Причорноморя і Наддніпрянщини саме як про народ „рос”, що мешкав десь на північний захід від приазовських амазонок, тобто, на Середньому Дніпрі. Це сталося задовго до приходу норманів.

У творі готського історика Йордана (VI століття), який описував події IV століття, йдеться про народ «россомони», який мешкав у Середній Наддніпрянщині. Природно, що в IV, як і в VI столітті жодних варягів у регіоні бути не могло [16, c. 26-29].

У „Житті Стефана Сурозького” творі невідомого автора Х століття у звязку з подіями кінця VIII століття згадується руський князь Бравлин і його похід на Сурож (Судак) та все узбережжя від Херсонеса до Керчі. Знову-таки, імя князя явно не варязьке, а похід відноситься до часу, коли варягів у регіоні не було.

Середньоазійський вчений аль-Хорезмі у своєму географічному творі "Книга картини землі", написаній між 836-847 роками згадує ріку Друс (Данапрос-Дніпро), яка тече з Руської гори, вочевидь, з Київських гір [3].

У франкській хроніці „Бертинські анали” від 839 р. оповідаючи про посольство візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець пише: „він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветься хакан, прислав їх до нього візантійського імператора, як вони твердять, заради дружби”. Таким чином, уже в 830-их роках, задовго до Аскольда й Діра, руси мали впливово володаря [1]. Крім того візантійці добре знали варягів, які часто служили найманцями у війську Візантії. Однак візантійці ніколи не називали цих варягів русами. Руси чи роси у візантійців це завжди населення Середньої Наддніпрянщини та Північного Причорноморя, але аж ніяк не скандинави з будь-яких інших територій самої Скандинавії, Італії, Франції тощо, яких було чимало в Константинополі [12].

Сучасний український історик П.Толочко, як і більшість українських вчених, вважає, що назва Русь місцевого, південного походження: „Вочевидь, „Русь” дуже давнє слово іраномовного походження, повязане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани). Десь на межі VIII IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі і перйшло на словян. Не випадково літописець писав: „... поляни іже нині зовомая Русь”. Інакше кажучи, словяни із племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалися полянами, але потім на них поширилася назва „Русь”... Вочевидь, зі словом Русь повязані й давні імена річок Росі, а також її притоків Росави і Роставиці” [1]. Намагання Московщини привласнити назву Русі почалися з XV століття. Ті країни, які вважають, що їм не вистачає своєї історії, намагаються привласнити чужу, більш авторитетну й шановану. І в цьому немає нічого дивного чи небаченого. Так, германці ледь не тисячу років пхалися називатися Священною Римською імперією, попри те, що їхній внесок у Римську історію полягав насамперед у тому, що вони зруйнували Рим. Румуни також намагаються привязати свою історію до стародавнього Риму і нащадків римських легіонерів, хоча історичні джерела повідомляють, що 271 року н. е. війська і колонії римлян під натиском варварів залишили сучасну Румунію, і там лишилися тільки місцеві латинізовані фракійці [17, c. 57-58].

Однак, українцям не варто й далі дозволяти цупити українську історію. Адже вона нажита важкою працею наших пращурів.

Висновки

Таким чином, з окремих розрізнених історичних фактів при князюванні Аскольда і Діра вимальовується образ київської держави Русі-України середини IX сторіччя, яка підкоряє сусідів, воює з Візантією, укладає з нею та іншими державами мирові угоди й, зрештою, -- робить спробу прийняття християнства на державному рівні. Усі ці факти дали право відомому російському історикові В. Ключевському писати, що Російську державу було засновано діяльністю Аскольда, а потім Олега. З Києва, а не з Новгорода, пішло об'єднання слов'ян».

Отже, наддніпрянське Київське князівство за Аскольда досягло високої могутності, вагомим свідченням чого стали успішний похід русів на Костантинополь 860 р. і укладення з Візантією мирної угода, вигідної й почесної для руського князя. Однак подальша доля Аскольда вкрита серпанком таємничості. Джерела втрачають з поля зору його самого й очолюване ним князівство на два десятиліття. Літописи знову згадують про Аскольда лише у зв'язку з появою поблизу Києва його непроханого суперника - Олега, прозваного Віщим. За легендою, 882 року новгородський Олег, приставши човном до дніпровського берега, убив Аскольда і Діра, що князювали в Києві, і сів на князівський престол. За літописним переказом, зробив він це не у відкритому двобої, а підступним способом. Якщо вірити легендам, Аскольда поховали на місці загибелі, на правому березі Дніпра в урочищі, що в давнину називалося Угорським. Зараз це частина мальовничого парку, що має назву Аскольдова могила.

Список використаних джерел та літератури

1. Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов / Под ред. и с предисл. А.Н.Насонова. - М., Л., 1950. - 659 с.

2. Повесть временных лет: Текст и перевод. - М.; Л., 1950. - Ч.1. - 556 с.

3. Прокопий Кесарийский. Война с готами. / Пер. С. П. Кондратьева. М., 1950. - 464 с.

4. Шахматов А.А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. - СПб., 1908. - 477 с.

5. Баран. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / відпов. за редак. Юрій Сливка. -- 4.вид. -- Л.: Світ, 2003. -- 520 с.

6. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник / Олександр Бойко. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

7. Брайчевський М. Конспект Історії України. - К.: КМ Академія, 1998. - 154 с.

8. Грушевський M. С. Історія Украіни-Руси. -- Львів, 1905. -- 634 c. - T. 2.

9. Давня Історія України: Навч. посібник для вищ. навч. закладів. У 2 кн. П. П. Толочко, Д. Н. Козак, С. Д. Крижицький та ін. - К.:Либідь, 1994. - 241 с.

10. Історія України: Курс лекцій. У 2 кн. Кн. 1 Від найдавніших часів до кінця ХІХ століття / Л. Г. Мельник, В. Д. Баран, О. І. Гуржій та ін. - К.:Либідь, 1991. - 574 с.

11. Новосельцев А.П. Русь и государства Кавказа и Азии // Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. - С.99

12. Полонська-Василенко Н. Історія України / Наталія Полонська-Василенко. -- Мюнхен, 1972-1976. -- Т. 1. -- 640 с.

13. Рассейкин Ф.М. Первое правление Фотия, патриарха Константинопольского / Ф.М. Рассейкин. - Сергиев-Посад, 1915. - 380 с.

14. Рыбаков Б.А. Древняя Русь: Сказания. Былины. Летописи. - М., 1968. - 358 с.

15. Толочко П.П. Древний Киев / П.П. Толочко. - К. : Наук. думка, 1976. - 207 с.

16. Сахаров А. Н. Дипломатия древней Руси: IX - первая половина X в. - М.: Мысль, 1980. - 358 с.

17. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів / Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

18. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти / Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.

Размещено на Allbest.ru