Положення православного духовенства в УСРР

Наскільки ця рекомендація дисциплінувала місцевих партійців та вплинула на врегулювання проблем на місцях добре видно з типової для того часу скарги священика Свято-Михайлівської церкви с. Малої Тернівки Крижопільського р-ну (колишньої Княжої волості) Тульчинської округи Подільської єпархії Миколи Зеленецького. Юридично-консультативний відділ Всеукраїнського православного синоду у супроводі відповідного клопотання надіслав її до адміністративного відділу Тульчинського окрвиконкому Подільської губернії 17.06.1924 р. -- рівно через три місяці після поширення по відповідним адміністративним підрозділам цитованого повище циркулярного розпорядження НКВС № 73. Панотець служив на парафії з 2 серпня 1905 року. Прийняв її у запущеному стані й за допомогою громади до 1912 р. виправив всі причтові будівлі (крім клуні), потративши суттєву частку власних коштів. За 18 років було зроблено два капітальних ремонти церкви; капремонт колишньої церковної школи вартістю в 1500 руб., коштом парафіян облаштовано всі причтові будівлі. Всюди був лад: і у церкві, і у школі, і у притчових будівлях. Парафіяни цінували його працю і до останнього часу по можливості відстоювали права священика перед місцевою владою. За що панотець був їм вдячний. Взимку 1922 р. "був виселений як собака з "попівської хати"" (всупереч наявності в нього відношення уповноваженого Подільського губуправління держмайна і землі від 25.11.1922 за № 173--2498 "О невыселении священника до особого распоряжения"). Натомість родину священика перевели до громадського приміщення (селянської хати без вікон і з пошкодженим дахом) -- будинку псаломщика і надали половину оселі (іншу замешкував регент хору). Частина, яку відвели священику, являла собою кухню на земляній підлозі. А "попівську хату" віддали під трудову школу за розпорядженням Княжого волвиконкому тільки восени 1923 р. Священик зробив ремонт у новій оселі й з 18.12.1922 до 11.02.1924 там мешкав з родиною. Оскільки церковну садибу (хату з сараєм, амбаром та погребом) громада зводила власним коштом, то передала її панотцеві в безоплатне користування за службу.

Однак Крижопільський райвиконком запросив орендну плату. Священик звернувся до сільської громади, яка 17.02.1924 на перших громадських зборах в присутності голів сільради і комнезаму, і всіх парафіян підтвердила, що "хата, яку замешкує церковний причет -- громадська будівля, збудована громадським коштом і на надільній землі (на вигоні), знаходиться у розпорядженні громади і по закону не підлягає обкладанню орендною платою з боку Крижопільського РВК". Підставою для ухвали був витяг з "Відношення Подільського губерніального відділу землевпорядкування при губземвідділі на ім'я Тульчинського окрземуправління" від 15.11.1923 за № 1782. Крім того в протоколі зазначили, що "в селі Малій Тернівці садибу священика та будинок з прибудовами перетворено на шкільну і віддано під трудову школу; колишню школу віддано під приміщення хати-читальні і під клуб. Садибу псаломщика передано в користування найбіднішим селянам, а його будинок -- в безоплатне користування місцевого причету". Документ підписали не лише всі парафіяни, але й всі представники місцевої влади і комнезаму і передали 22.02.1924 до Крижопільського райвиконкому для представлення до Тульчинського окрземвідділу. Незважаючи на це, 17 березня священик з регентом отримали окладні листи на внесення в триденний термін орендної плати з 1.10.1923 по 31.03.1924. Від священика вимагалося сплатити 26 руб. 40 коп., від регента -- 18 руб. 90 коп., а у випадку відмови документ передбачав примусове стягнення.

Більш-менш визначену тарифну політику в комунальній сфері радянська влада почала здійснювати майже через півтора роки після переведення розрахунків на довоєнний курс. 14.09.1923 р. РНК УСРР ухвалила постанову "Про квартирну плату", чинність якої спочатку поширювалася тільки на розрахунки тарифів для мешканців міста та поселень міського типу. Згідно з цією постановою місцеві виконкоми отримали право за погодженням з об'єднаннями профспілок установлювати норми квартирної плати з одного квадратового сажня корисної для житла площі в золотому вирахуванні за курсом котирувальної комісії. Мінімальну санітарну норму для користування житловою площею РНК встановила у 2 кв. сажені для дорослого і 1.5 для дитини. Загалом на сім'ю з 3 осіб відводилося 6 кв.саж. Решту замешкуваної площі житла постановою визнали "зайвиною" і змусили власників оплачувати її в подвійному розмірі від встановленої норми. Водотоку, каналізацію, електроосвітлення, центральне опалення, там де воно було і функціонувало, постанова вимагала оплачувати окремо.

Розподіливши населення на категорії, РНК УСРР залишила здійснення тарифної політики на розсуд місцевих виконкомів. Так "особи, що живуть на нетрудові прибутки" мали платити від 3 до 10 руб. за кв. сажень; "особи вільного фаху (до цієї категорії належало і духівництво) так само кустарі та ремісники, що не застосовують найманої праці" мали платити від 1 до 3 руб.; а для робітників та службовців (включно з працівниками приватних підприємств) виконком мав право встановити пільгові тарифи в залежності від розміру заробітної платні (в товарних карбованцях) за поточний місяць. Згідно з документом пільгова тарифна сітка квартирної плати мала такий вигляд: а) з місячного заробітку до 3 руб. потрібно було сплачувати від 10 до 20 коп.; б) із заробітку від 30 до 50 руб. -- 2040 коп.; в) від 50 до 70 руб. -- 40-60 коп.; г) від 70 до 100 руб. -- 6090 коп.; д) із заробітку в понад 100 руб. -- від 90 коп. до 1.20 руб.

Зміст постанови РНК УСРР від 14.09.1923 р. та розроблені місцевими виконкомами тарифи довели до відома населення українських міст і містечок через місцеву пресу та/або спеціальні оголошення. Публікацію супроводили витягом з інструкції НКВС від 16.10.1923 про застосування цієї постанови, у якому чітко визначили єдиний обов'язковий порядок розрахунку квартплати. Згідно з цим додатком розмір квартплати за кімнату чи квартиру для однієї сім'ї зі спільним господарством встановлювався відповідно до ставки особи, що відносилася до вищої по оплаті категорії. Тобто ні складання заробітку, ні розподілення площі квартири поміж окремими членами сім'ї, які отримували заробітну платню, та самостійна оплата кожним його частки житлової площі не припускалася. Навпаки, для сім'ї, у складі якої зарплатню отримували кілька осіб, вся квартплата мала встановлюватися відповідно до заробітку того члена сім'ї, у якого він найвищий . На початку 1924 р. чинність цього документу поширили на націоналізовані церковні будівлі, в яких мешкало духовенство з родинами.

З огляду на строкату якість житлового фонду, міські виконкоми встановлювали тарифи на оплату житла залежно не лише від місця знаходження та рівня благоустрою приміщень (1 розряд -- кам'яні, вкриті залізом або дерев'яні, вкриті залізом/черепицею та відносно облаштовані будинки, 2 -- решта помешкань), але й у відповідності з соціальним походженням мешканців. За таких умов розрахунки тарифів квартплати для духовенства (як представників категорії осіб вільних професій) суттєво коливались у межах республіки. Масштаби коливань (наскільки це можна було простежити за джерелами) були приблизно такими: Житомирщина (Бердичів) -- 310 руб.зол.; Одеса -- (1 категорія -- 1.75 руб.зол., 2-1.50 руб.зол.). У місцевостях, де пересічна заробітна платня складала від 10 до 30 руб. як на Полтавщині (Ромни) та на Харківщині (Лозова) за помешкання 1-ї категорії сплачували -- 80 коп., за 2-ї -- 60 коп. В Херсоні -- від 1 руб. до 1,80 руб.зол.; на Вінниччині -- Тульчин: від 2,50 до 3 руб.зол., Гайсин: від 2 до 1 руб.зол.; у Кривому Розі -- від 3 до 10 руб.зол.

Зі встановленням розміру квартирної плати для сільських будинків, у яких мешкала переважна більшість духовенства, визначалися, розглядаючи пропозиції губвиконкомів, протягом усього 1924 р. Останні пропонували нараховувати її в межах 25%-50% від ставок квартплати відповідного районного чи окружного міста (залежно від типу будівель), зазначаючи, що більша платня ляже непосильним тягарем для населення сільської місцевості. На початок 1925 р. в поселеннях сільського типу запровадили платню за житло в розмірі 50% від міських норм.

Однак, відносна офіційна визначеність розмірів оплати за житло практично не вплинула на масштаби зловживань повноваженнями місцевих представників радвлади й, відповідно, не покращила фінансового, соціального та психологічного становища родин духовенства ні в місті, ні в селі. Як і в попередні роки, з другої половини і до кінця 1920-х рр. відділ культів НКВС досить регулярно поширював по відповідним губернським, окружним і районним підрозділам та відділам комунального господарства таємні обіжні розпорядження та детальні пояснення до них стосовно використання церковних будинків у сільській місцевості. Як правило, в цих документах міститься детальна інформація про реальний стан справ. Вони констатували надходження до НКВС численних телеграфних клопотань та заяв зі скаргами самих священиків та уповноважених релігійних громад на порушення райвиконкомами чинного законодавства (та одночасно попередніх таємних директив НКВС) стосовно користування колишніми церковними будинками, та порядку виселення з них "службовців культів" навіть у випадках коли будинки для жодної культурно-освітньої або загальнокорисної потреби використати у місцевих умовах було неможливо. Після виселення приміщення довгий час залишалися порожніми, поволі руйнувалися, потім продавалися з торгів на знесення "викликаючи [...] справедливі докори на безгосподарність місцевої влади навіть з боку невіруючого селянства".

Також райвиконкоми практично не виконували директив НКВС про пріоритетну передачу колишніх церковних будинків в орендне користування священнослужителям або членам релігійних громад стосовно інших приватних осіб, передаючи помешкання якраз останнім (наприклад співробітникам райвиконкомів). Постійно констатували обіжники й численні скарги на встановлення райвиконкомами набагато вищої орендної плати за ці будинки ніж було передбачено постановою РНК УСРР чи ставками, визначеними для певної місцевості.

Для уникнення подальших непорозумінь між місцевою владою і духовенством та збереження "необхідної для держави житлової площі", НКВС зазвичай висловлював кілька пропозицій: "1. Негайно перевірити, аби всі, фактично вилучені з користування релігійних громад, колишні церковні будинки були використані для культурно-освітніх потреб даного населеного пункту (школи, хати-читальні, сільбудинки тощо). Будинки, фактично вилучені, але до цього часу не використані для жодних культурно-освітніх потреб (і не буде реальної можливості їх використати в ближчий час), доцільніше передати на підставі орендної платної умови в користування окремих осіб зі складу релігійних громад. Так треба зробити і відносно тих будинків, що їх намічено вилучити, але реальної можливості використати їх зараз же після цього вилучення немає. 2. Виселення службовців культів з колишніх церковних будинків можливе тільки після відповідного вироку суду в таких випадках: а) в разі відмови уповноважених релігійної громади або службовців культів скласти з відділом місцгоспу або райвиконкомом орендну платню умову; б) у випадку порушення чинної умови з боку орендаторів, а також у разі гострої потреби в цьому будинкові для культурно-освітніх цілей; при чому після виселення службовців культів РВК мусять стежити за належним виглядом будинків. 3. Орендну плату за користування колишніми церковними будинками зі службовців культу треба стягувати в межах чинної ставки, або встановленого в даній місцевості пересічного розміру плати за оренду помешкань".

У серпні 1929 р. з'явилася урядова постанова стосовно міського духовенства. Документ забороняв його представникам замешкувати державні чи муніципальні квартири, якщо сума річного прибутку перевищувала 3 000 руб. на рік і вимагав негайного виконання. Внаслідок цього родини потрапляли у безвихідь. Приватний житловий сектор був обмежений, перенаселений і дорогий, а поселити в себе священичу родину мало хто наважувався. Населенню заборонялося надавати житло священнослужителям, а ті, хто наважувався на це, зазнавали утисків та погроз з боку місцевої влади. Щоб хоч якось забезпечити існування дружини та дітей, духовенство нерідко йшло на фіктивні розлучення.

4. Соціальна адаптація духовенства

Адміністративне заслання. Поряд з непомірним оподаткуванням, встановленням нереальних термінів сплати податку та свавіллям представників місцевої влади, -- звичним явищем повсякденного життя духівництва стали адміністративні заслання. Широке застосування цього різновиду державного терору для ліквідації духовного стану започаткував ВУЦВК постановою від 6 вересня 1922 р. "з метою ізоляції осіб, причетних до контрреволюційних виступів". Вказана постанова дублювала російський декрет "Про адміністративне заслання" від 10 серпня 1922 р., яке здійснювали з України на територію РСФРР терміном до трьох років та проводили за узгодженням з президією ВУЦВК та ВЦВК. Порядок адмінзаслання уточнювала інструкція НКВС УСРР від 5 листопада 1922 р. Справи розглядала Особлива комісія при НКВС, яка складалася з представників НКЮ та НКВС на чолі з головою наркомату.

Очевидно, багато панотців, критикуючи заходи радянської влади з церковного амвона, відверто називали речі своїми іменами. Спектр проповідей був широким: від молитов за "полеглих у боротьбі з супостатами" та невинно закатованих більшовиками жертв у 1920-х роках до рішучого засудження суцільної колективізації та хлібозаготівель на початку 1930-х. Тому, "в зв'язку з НЕПом" НКВС 5.10.1923 р. (циркуляр № 390) запровадив нову редакцію договору на користування храмами та богослужбовим майном (насмілимося стверджувати, що й з огляду на затвердження ХІІ з'їздом РКП(б) у квітні 1923 р. політики коренізації також). Від попередньої редакції 1921 р. документ відрізнявся кількома пунктами. "Не допускати: а) політичних зібрань, ворожих до радянської влади; в) роздачу, продаж, зберігання книг, брошур, листівок та різної літератури, спрямованої проти радянської влади; г) виголошення проповідей та промов, ворожих до радянської влади та її окремих представників". Документ став формально-юридичною підставою для фактичного переростання репресій проти духовенства в терор. Виконавчим органом обрали судову комісію Об'єднаного держполітупарвління. Створена 1923 р. (працювала до 1934 р. включно), комісія отримала право застосовувати всі види покарання за "контрреволюційні виступи" й лише за півроку діяльності провела 231 судовий процес за сфабрикованими під час вилучення церковних цінностей справами. На лаві підсудних опинилося 732 представника духовного стану, багатьом з яких винесли смертні вироки.

Проте, незважаючи на терор, частина священства продовжувала активно виявляти свою пастирську та громадянську позицію. Так, як протоієрей Топильський з Кривого Рогу, котрий у 1925 р. під час проповідей різко критикував заходи радянської влади на селі та закликав створювати "Селянську спілку" для захисту інтересів селян. Інший душпастир, захищаючи гідність парафіян та свою власну, відповів голові сільради: "погрози мене не страшать, оскільки священиком я служу за переконанням, а тому не боюсь навіть самої смерті".

Відверте неприйняття радянської влади частиною духовенства, певна конкуренція в галузі українізації і коренізації з боку автокефального руху, та підготовка до суцільної колективізації в українському селі спонукали більшовиків посилити державний терор. До Кримінального кодексу в редакції 1927 р. включили відповідну норму закону. Стаття 5410 передбачала відповідальність "за пропаганду та агітацію, що закликала до підриву або повалення радянської влади; вчинення окремих контрреволюційних злочинів; розповсюдження виготовлення або зберігання літератури такого ж змісту". На підставі цього документа багатьох священиків позбавляли волі за здійснення релігійних треб, які вони мусили щоденно виконувати переважно в оселях парафіян, поза стінами закритих по селах храмів.

З 1929 р. -- за звинуваченнями "у пропаганді та агітації проти колективізації", "антирадянську агітацію" або несплату податків (часто за попередника) духовну особу, незалежно від віку, могли позбавити волі загалом до десяти років (5 років в'язниці та 3-5 років адмінзаслання). Такі вироки лише в лютому 1931 р. в Одесі винесли більш ніж 30 священикам. Парафіяни часто не погоджувалися з таким станом речей, й намагалися захистити свого пастиря. Так, коли в липні 1929 р. заарештували священика села Березівка Криворізької округи "колишнього петлюрівця" Колоса за засудження політики хлібозаготівель, близько трьохсот парафіян піднялися на його захист. На імпровізованому мітингу біля сільради лунали заклики до повстання. У таких випадках священиків арештовували разом із селянами. Доля цих в'язнів була трагічною. Ось типовий приклад: "п'ятдесятиоднорічний священик І. Ізмайлов, був засуджений до 5 р. позбавлення волі і 5 р. заслання за ч. 2 ст. 5410. Він відбув половину терміну в полтавському ДОПРі, щоденно працюючи на різних роботах без вихідних та платні (носив цеглу, землю, а взимку був при амбулаторії фельдшером). Потрапив туди здоровою людиною, а під час відбування покарання лікар виявив у нього міокардит і емфізему легень, потім -- туберкульоз колінного суглоба. Проте його численні прохання про умовно-дострокове звільнення (на підставі наявності однієї з вказаних священиком хвороб, згідно ст. 173 Карно-процесуального кодексу редакції 1927 р.) чи бодай відтермінування покарання залишилися без задоволення. "Дозорча комісія" розглянула його справу, та відмовила у достроковому звільненні як "колишньому служителю релігійного культу"" . Не вплинуло на долю священика й звернення (від 22.04.1932 р.) за допомогою до архієпископа Полтавського та Кременчуцького Сергія: панотець, як і сотні його колег, загинув в ув'язненні.

Зречення сану. Для родин духовенства всіх без винятку православних конфесій реалізація принципу відокремлення церкви від держави в реальному повсякденному житті означала витіснення їх не лише поза межі правового поля держави, але й поза межі суспільного буття загалом. Перетворення багатонаціональної і офіційно православної імперії на атеїстичну комуністичну націю не передбачало існування жодних автономних позадережавних (і рівною мірою позасуспільних) соціальних груп (чи то пак, відгалужень, якщо послуговуватися термінологією Х. Арендт) на кшталт старообрядницьких громад, які існували в Росії паралельно до офіційної Російської православної церкви. Слідом за К. Марксом, російські більшовики вважали, що "продукування ізольованого індивіда поза суспільством -- така ж нісенітниця, як розвиток мови без індивідів, які спільно живуть та спілкуються один з одним". Всі так звані "непролетарські" людські елементи з "непаразитарних" чи, принаймні, "економічно корисних груп ворожого табору" під тиском диктатури пролетаріату мали пережити "прискорений процес розкладу старої психології". Опісля чого "примусово діюча організація пролетарської держави" мала їх "облікувати, зібрати, поставити на нове місце, помістити в нові трудові рамки". Відтак реалії повсякденного життя -- від всеохоплюючого державного терору; утисків економічного характеру; обмеження політичних прав і свобод; матеріальної скрути; забезпечення фізичного виживання; небезпеки маргіналізації і до проблем з визначенням національної та конфесійної ідентичності в умовах комуністичної модернізації -- примушували духовенство замислюватися над подальшими суспільними перспективами та зрікатися духовного сану. Для глибоко віруючих людей це було вкрай непросте рішення. Адже збереження вірності своєму покликанню від моменту висвяти й до кінця життя було канонічним обов'язком клірика. Сьоме правило Халкідонського собору передбачало покарання анафемою того, хто за власним бажанням полишав служіння перед вівтарем Господнім. У дореволюційній Росії синодальним указом від 1831 р. дозволялося просити про зняття сану лише у випадку "вдівства у молодих літах" і то за умови, що молодий священик обтяжений великою сім'єю. Особи, позбавлені священства згідно з клопотанням, мали право поступити на державну службу: диякони -- лише через шість років після складення сану, пресвітери -- через десять . Про серйозність та ступінь негативізму в церковній свідомості з якою сприймалося складення сану, свідчить той факт, що за кілька місяців після ухвали 25 березня 1917 р. Тимчасовим урядом постанови "Про скасування обмежень у правах білого і чорного духовенства і ченців, які добровільно, з дозволу духовної влади, знімають з себе духовний сан" мандатна комісія першої сесії Всеросійського помісного собору в серпні 1917 р. під час перевірки делегатських повноважень виключила зі свого складу делегата від однієї з сибірських єпархій саме з огляду на канонічні вимоги .

Але в умовах комуністичної модернізації ситуація була винятковою загалом тому, наскільки вдалося встановити за документами, випадки відмови від духовного сану зустрічаються вже з другої половини 1922 р. Серед причин, вказаних у заявах духовенства в цей період, можна спостерегти: "Бажання бути нарівні з іншими громадянами"; "Не бути надалі в суспільстві з попами в затемненню темного народу"; "Маю в сім'ї дев'ять душ, а утримання за 8 місяців не отримував. Я стиснутий в рамках гірше ніж під пресом"; "З перших днів революції я побачив що буржуазія користується релігією, як знаряддям народного затемнення. Я був свідомим знаряддям в руках буржуазії"; "Працював на ґрунті релігійної діяльності 26 років і залишив цю роботу через розчарування, в чому і розписуюсь"; "Залишив цю роботу по причині усвідомлення дурману і розчарування"; "Працював на ґрунті релігійної діяльності 16 років, залишаю цю роботу тому, що не бажаю залишатися в середовищі самодурщиків, які ссуть людську кров" ; "Віддавши десять років народній освіті, [через матеріальну скруту]... мусив йти туди, де міг бути хоч трохи забезпеченим. Маючи диплом про закінчення духовного закладу, я у 1920 р. став священиком. Зараз відчуваю докори сумління, що служу не тій справі та бажаю бути повноправним громадянином УСРР" тощо.

Від початку 1923 р. центральний ліквідаційний відділ НКВС намагався використати такі випадки для антирелігійної агітації і пропаганди. З цією метою він зобов'язував працівників губернських ліквідаційних комісій надсилати числа місцевих газет з публікаціями заяв священиків про відмову від духовного сану та "бажання стати членами великої трудової сім'ї радянських республік". З цього ж часу бажаючих після складення сану офіційно дозволили приймати на роботу до радянських установ, та " залучати до антирелігійної діяльності, як людей, що добре знали настрої і спосіб мислення селянства".

Але життєписів як, наприклад, у колишнього псаломщика с. Тожира (Пищевський райвиконком) Ф. Гур'єва набралося дуже небагато. Він виріс єдиним сином у дуже бідній сім'ї рибалки з восьми душ. Псаломщиком став 1910 року через те, що при церкві була земля і на ній можна було працювати. Тоді ж забрав до себе родину. З 1915 по 1918 роки воював. "Радянська влада дала можливість звести власний будинок, отримав земельний наділ на всю родину, за що щиросердно вітаю і висловлюю свою вдячність Радянській соціалістичній республіці". Або, наприклад, життєписів, подібних до автобіографії колишнього священика церкви Всіх Святих с. Петропавлівка Павлоградської округи на Катеринославщині І. Корнюші, котрий, "ознакомившись с современной литературой и научной теорией марксизма, подверг критике свою работу как служителя культа". Отже, до семінарії колишній панотець "пішов 1909 р. через те, що були добрі знайомі, котрі допомогли продовжити освіту. Там у 1912-1914 рр. був редактором літературно-політичного органу середніх шкіл підпільного журналу "Наша жизнь". Потім не зміг вступити до Медичної академії через великий конкурс і був два місяці псаломщиком. Був на фронті 1917-1918 рр. З 1919 р. вчителював у Томанівському Вищому начальному училищі Катеринославського повіту, був членом Томанівської райради. Організовував свята, мітинги, відкривав хати-читальні; не встиг піти з червоними. Загроза мобілізації та цькування, як більшовицького агітатора, примусили мене заховатися під рясу з одного боку, а з іншого -- потреба ділитися своїми думками з великою кількістю людей. [...] На цьому терені у мене почалося роздвоєння, в мені стало два "я": одне -- хотіло вірувати, інше -- критикувало "віруюче я"". Далі колишній панотець назвав причини відмови від сану священика: "1) життя духовенства, його невіра і свідома експлуатація релігійного почуття народної маси, його реакційність та захланність. 2) Розкол церкви на групи -- Живу церкву, Давньоапостольську, Грекоросійську -- та його подальша історія почала більшою мірою витвережувати від попівства. Боротьба ворогуючих сторін почала різко та наочно виявляти неспроможність релігії, її основу -- обман, вигідний тільки одному духівництву. Водночас я захопився сучасною літературою, і коли мені довелося прочитати Бухаріна "Теория исторического материализма", де наочно та переконливо доведено про надбудови на економічному базисі, критичне моє "я" остаточно перемогло моє віруюче "я", дало сили розірвати з попівством".

Тому попри періодичні циркулярні розпорядження якими НКВС зобов'язував усі губадмінвідділи надати інформацію "про всіх осіб, що зняли з себе "священний" сан, з [...] фотографіями, коротким життєписом та зазначенням причин виходу з "духовного звання", реально скористатися в політичних цілях можна було лише фактами з біографії тих, хто "активно відноситься до радянської влади та веде антирелігійну пропаганду". Переважна більшість колишніх духовних осіб політичної активності не виявляла. За спостереженнями "догляду" підвідділу культів НКВС їхня суспільна діяльність була такою: "залишалися віруючими та відвідували церкву або виконували релігійні обряди; просто спокійно працювали на землі; відносилися до радвлади спокійно; знаходяться на радянських посадах; має господарство, але одночасно бажає зробитись попом, відмовившись від посади псаломщика". радянський православний духовенство колективізація

Категорично непридат ними для використання в антирелігійній пропаганді були біографії тих зреченців, котрі "відмовилися від сану не тому, що не вірують у Бога, а тому, що не мають таких прибутків, які раніше мали" або "відносилися до радвлади "контрреволюційно".

Тому дуже швидко стосовно соціальної адаптації колишніх священиків у "великій трудовій сім'ї радянських республік" місцевим підрозділам НКВС було сформульоване застереження виявляти на місцях "суворо індивідуальний підхід і зарахування на службу застосовувати до найкращих з них". Тоді ж обіжними розпорядженнями губадмінвідділам рекомендували відновлювати "зреченців" у виборчих правах. Для цього губліквідкоми мусили "брати на облік усіх колишніх духовних осіб, надавати до виборчих комісій при губвиконкомах свої висновки стосовно останніх. А наявну інформацію використовувати для антирелігійної пропаганди, залучаючи до цієї роботи найбільш придатних колишніх "служителів культу".

На час реорганізації апарату НКВС (перетворення ліквідаційних комісій на підвідділи культів) в жовтні -- грудні 1924 р. у звітних документах наркомату з'являються оптимістичні висновки, що "служителі культу сотнями зрікаються сану та виказують бажання працювати по антирелігійній пропаганді". Проте стан справ був далеко не однозначним. Одночасно з заявою про зречення сану, колишні священнослужителі подавали клопотання про відновлення у громадянських правах. Окрліквідкоми надсилали увесь накопичений матеріал до губліквідкомів і частково оприлюднювали в журналі агітпропу губкому "Безвірник". Переважна більшість, як непридатні до пропагандистського застосування, там зберігалися по кілька років. А колишніх священиків, котрі вважали що таким чином автоматично відновили свої громадянські права і в містах влаштовувалися на роботу до спілок та установ, під час перших же чисток звільняли з посад. У селах, щоб отримати землю, потрібно було "приписатися до сільської громади", надавши на загальних зборах підтвердження відновлення своїх громадянських прав. Працівники губліквідкомісій/підвідділів культів, з огляду на відсутність фахової підготовки, досвіду та високу плинність кадрів, у більшості випадків не порушували клопотання перед президіями губвиконкомів, а потім -- перед ВУЦВК про відновлення зреченців у громадянських правах. Навіть більше: не вважали за потрібне це робити, оскільки "відповідно до п. "г" ст. 21 Конституції, обмеження у правах поширюється на церковнослужителів фактичних, а не колишніх. Останні ж, зрікаючись сану, тим самим набувають громадянські права". В листопаді 1925 р. ВУЦВК та РНК УРСР прийняли рішення про повернення "зреченцям" політичних прав за умови наявності у них довідки про те, що останні займаються "суспільно-корисною працею". Таким чином, духовенство потрапляло у зачароване коло. Чекаючи по кілька років відновлення громадянських прав, а з ними можливості офіційно позбавитися статусу "общественного паразита" і стати частиною новостворюваного суспільства, "зреченці", опинившись без житла та засобів до існування, мусили повертатися до несення церковної служби.

З другої половини 1920-х рр. вихід з духовного сану (в тому числі й повторний) став масовим явищем. Відтак, з 1926 р. у протоколах місцевих з'їздів духовенства різних рівнів, звітах управлінських підрозділів усіх конфесій відверто констатується брак або і "відсутність нових сил, котрі бажали б працювати на ниві Божій, через тяжке матеріальне становище". Але детально дослідити на документальній основі перебіг процесу світоглядних змін та фаз кризи православної ідентичності у представників духовенства, яке без перебільшення було основою структури їхньої повсякденності, практично неможливо. Через те, що відверто вказували справжні причини такого кроку як, наприклад, це зробив священик Ф. Бєлінський -- позбавлення громадянських прав, утиски прав дітей на освіту та непомірно висока платня за неї, бажання убезпечити дітей від правових обмежень -- одиниці. В переважній більшості особових справ священиків або офіційних зведених відомостей у графі причини зречення зазначалося: "причин не вказано, мотивів не з'ясовано", або: "не бажає працювати в цій галузі"; "за бажанням зректися сану та посади"; "по старости, по хворости". Стандартні формули, якими мотивує складення сану духовенство у 1927-1929 рр. такі: "а) за власним переконанням або через розчарування: переконався, що релігія -- дурман; немає релігійного почуття; матеріалістичний погляд на речі; розчарувався; моральне незадоволення; критичне ставлення до єпископату та священства -- затемнення мас під тиском архієреїв; після відбуття лагзбору переконався, що не приносить користі громаді; переконався в релігії як методі експлуатації; майже 20 років у сані священика, прагнув правди, щоб насититися нею, однак, зізнаюсь, не тільки не наситився, але й не знайшов її в релігії; переконався, що релігія побудована на брехні і обмані, існує тільки в інтересах капіталістів, як знаряддя боротьби з робітничим і селянським класами; "сів не в свої сани", не вірю в той ідеал, який проповідував, бо ніхто зі старослов'янської організації від низу до верху його не виконує, а лише виставляє напоказ; не маю від свого попівського сану ніякої користі, крім моральних образ, і не так від людей, що стали одвертими безвірниками, як від тих, що іменують себе релігійними; б) матеріальна скрута: потрапив у духовне середовище через матеріальне становище; через малу прибутковість та усвідомлення брехні; в) бажання приступити до трудового життя та співчуття ідеям соціалізму: дивиться гаразд до радянської влади й іноді провадить антирелігійну пропаганду; задля користі республіки та щоб бути чесним громадянином; релігія та культ гальмують проведення в життя ідей комуністичної партії; небажання йти проти заходів радвлади".

Попри те, що зречення духовного сану стало практично масовим явищем, точно визначити масштаби та прослідкувати його динаміку за недостатньою репрезентативністю корпусу джерел неможливо. Авторці все ж вдалося виявити певні зведені статистичні відомості. Так станом на 1.01.1925 р. на території 9 губерній України (Волинської, Донецької, Катеринославської, Київської, Одеської, Подільської, Полтавської, Харківської, Чернігівської) налічувалося діючих храмів -- 8 178, закритих -- 245. Станом на лютий 1925 р. зафіксовано 427 випадків зречення сану (з них священиків 193, дияконів 21, псаломщиків 213 осіб) і відповідну кількість клопотань про відновлення колишніх духовних осіб в громадянських правах та внесення до списків виборців265. Станом на березень-квітень 1925 р. -- 557 випадків, на кінець травня 1925 р. -- 65 22. За підрахунками упорядників Мартирології українських церков протягом 1927/28 рр. -- 179; 1928/29 -- 439; 1929/30 -- близько 2000 осіб.

Размещено на Allbest.ru