Положення православного духовенства в УСРР

Одночасно зі зміною у 1923 р. адміністративно-територіального поділу України (повіти і волості перетворювалися на округи і райони) Центральна міжвідомча комісія у справах товариств і спілок ухвалила новий типовий статут для реєстрації релігійних товариств. А НКВС "у зв'язку з НЕПом та появою [...] живої церкви, давньоапостольської, тихонівської та автокефальної" змінив редакцію договору на користування богослужбовим майном. Новий документ зобов'язував громаду не допускати: "а) політичних зібрань, ворожих радянській владі; в) продаж, роздачу, зберігання книг, брошур, листівок та всілякої літератури, спрямованих проти радянської влади; г) виголошення проповідей і промов, ворожих до радянської влади та окремих її представників". Іншими словами, руками парафіян священика суттєво обмежували у виконанні прямих канонічних обов'язків -- духовно управляти паствою. Адже проповіді і казання в церкві з нагоди свят або після літургії в неділю завжди стосувалися різних проблем повсякденного життя та моральної сторони багатогранних людських взаємин. А практика побудови комуністичного суспільства щодня ставила пересічну людину перед жорстким вибором: виконувати чи ігнорувати десять християнських заповідей.

Загалом, щорічна реєстрація релігійних громад та укладання договорів на користування культовим майном використовувалася як додаткова нагода створити для священика неможливі умови пастирського служіння. Всупереч чинним інструкціям, у багатьох округах місцева влада зобов'язувала духовенство -- наприклад, обновленське -- проводити реєстрацію статутів громад, беручи при цьому розписки та погрожуючи відповідальністю за невиконання реєстрації у визначений термін. Практика була настільки поширеною, що обновленський Синод мусив офіційно порушити клопотання перед владою про зняття зі священнослужителів "зобов'язань по реєстрації релігійних громад". Ситуація стане виразнішою, якщо згадати, що при цьому громади щоразу мусили крім оплати обов'язкових нотаріальних, гербових, канцелярських зборів (по курсу золотого рубля) та публікацію про реєстрацію в місцевій газеті (з обов'язковою підпискою на неї на тривалий термін), "добровільно" збирати кошти на: повітряний флот, внески на шефство та купувати облігації державних позик. Укладення договору на користування храмом (обов'язково передбачало збір громадою коштів на страхування, ремонт, тощо) часто супроводжувалося вимогою від місцевої влади віддати половину або й дві третини зібраного на її приватні потреби. Так, автокефальні парафії на Слобожанщині, що стикнулися з вимогою внесення "додаткового податку в розмірі 350-400 руб. золотом", просили через окружні церковні ради скасувати цей податок, інакше довелося б відмовитися від реєстрації громади. Також місцеві адміністрації під страхом арешту забороняли віруючим збирати продукти для священиків у винагороду за служіння у храмі. "Духовенство позбавили землекористування, квартири, грошей і хліба" -- сумно констатував у заяві до Подільського єпархіального управління обновленський настоятель храму м. Черче Кам'янецького повіту Я. Дурникін. Фінансові побори та енергійні переслідування комнезамами віруючих (аж до позбавлення останніх права голосу на загальних зборах) часто примушували категорично відмовлятися від перереєстрації громад і, таким чином, остаточно позбавляли священиків місця служіння. Єдиним наслідком скарг ієрархії усіх православних конфесій на зазначені дії місцевих представників радянської влади були нагадування низовим ланкам через губадмінвідділи, що "служителі культу, як особи, обмежені в громадянських правах, не можуть вступати в договірні відносини з владою. Тому на протоколах загальних зборів релігійних громад, документах про реєстрацію статутів релігійних спілок підписів членів причту, а тим більше -- священика -- не повинно бути".

Намагання керівництва різних православних конфесій хоч якось визначити обсяги утримання духовенства та єпископату єдино можливим способом -- за рахунок громади -- також від середини і до кінця 1920-х років наражалося на прямі та опосередковані заборони з боку НКВС. Наприклад ВПЦР УАПЦ на одному з засідань ухвалила "забезпечити матеріальний стан працюючих на парафіях ВПЦР (УАПЦ), дотримуючись тих засобів утримання, які будуть ухвалені на місцях. Від кожної парафії просити мінімум для утримання крайової церковної ради, Всеукраїнської церковної ради". Одночасно влітку 1924 р. єпископи УАПЦ, котрі очолювали окружні церковні ради, почали звертатися до окрадмінвідділів за дозволами на проведення окружних з'їздів духовенства українських парафій для улаштування професійної організації останнього. Не бажаючи допускати створення жодної професійної організації, яка навіть теоретично могла б захищати права духовенства в комуністичному суспільстві, НКВС через губліквідкоми заборонив проведення таких з'їздів. На тій підставі, що "ні одна, ні друга організації не зареєстрували своїх статутів в МЕКОСО, і якщо вони існують, то належить ці організації рахувати підпільними, незаконно існуючими об'єднаннями, та треба на них звернути пильну увагу. Так само немає ніяких відомостей про професійну організацію повітового духовенства "УАПЦ", та й заявник не тільки не подає ніякого конкретного плану такої організації, але й не покликується на законоположення по цій справі".

Так само без наслідків залишилося і аналогічне прохання, висловлене в петиції Передсоборної наради обновленців надати право "служителям культу та членам їхніх сімей бути членами профспілок та залишити право безперешкодно збирати пожертви в парафіях на утримання кліру". В середині 1920-х рр. обновленський Синод зробив спробу вирішити проблему матеріального забезпечення і на з'їздах єпархіального духовенства розробити хоча б приблизний кошторис на утримання єпископів, єпархіального та вікаріального управлінь і духовенства. Передбачалося, що на утримання єпархіального архієрея та єпархіального управління отці благочинні мали б збирати: "з районів, що не мають свого вікаріального управління та єпископів, з кожної парафії по 5 руб., з тих які мають -- по 3 руб., але розподіляти внески відповідно до платоспроможності кожної парафії. На кошти сільського духовенства кожна громада мала встановити плату своєму священику в обсязі 240-300 руб., за умови надати священикові квартиру, опалення та "принять на себя уплату всех гражданских налогов". У відповідь відділ культів НКВС розіслав до окрадмінвідділів пояснення: "Утримання [...] службовців культу є справа доброї волі релігійної громади, ніякої вимоги якою є, безумовно, наказ єпископа або благочинного, тут не повинно бути. Тим більше не можуть провадитися на утримання службовців культу будь-які збори поза молитовним будинком (обіжник НКВС від 7.01.1924). Винних в порушенні правил про добровільні збори (постанова ЦВК СРСР від 5.09.1924) треба притягати до суворої відповідальності".

Земельне питання та кооперація. За підрахунками В. Силантьєва, до 1917 року в Росії існувало 52 869 храмів, 418 жіночих та 455 чоловічих монастирів. Їм належали 2 611 635 десятин, з яких 1 871 858 церковних та 739 777 дес. монастирських земель. В Україні в 1914 році тільки в сільській місцевості було 9 071 церква та 98 чоловічих та жіночих монастирів. Вони володіли 409 180 дес. землі, щорічний прибуток з яких становив 20 477 260 руб. Декларацією від 26 січня 1919 р., поряд із націоналізацією в галузі промисловості, було оголошені власністю всього народу і конфісковані культурні землевласницькі господарства, поміщицькі, куркульські і монастирські землі "для передачі в розпорядження безземельних і малоземельних селян". Згідно з законом Всеукрревкому про землю від 5 лютого 1920 р. "усі монастирські та церковні землі були передані у користування всього українського трудового народу без будь-якого викупу". Крім того було дозволено використовувати прилеглі до церковних будівель сади, присадибні ділянки та подібні угіддя "для культурно-просвітницьких потреб".

Щоб забезпечити родини матеріально, священнослужителі зверталися до представників влади на місцях з клопотаннями про отримання земельного наділу. Крім того, намагалися і в умовах побудови комуністичного суспільства зберегти бодай моральний вплив на сільські громади. Про рівень цього впливу свідчить, наприклад, таке звернення завідувача адміністративним відділом Харківського РВК до адмінвідділу НКВС: "є піп Лєсков, котрий своєю агітацією у церкві паралізує всю роботу сільської організації КНС. На останніх перевиборах до сільради не пройшов жодний член КНС. Організація КНС, зібрана на політгодину в неділю, розганяється під впливом цього ж попа на дружин членів, котрі не дають можливості своїм чоловікам працювати. Вся організація це підтверджує і просить попа яким-небудь шляхом прибрати, в противному випадку політичної і культпросвіт роботи не буде, бо піп налаштовує і проти вчителя". Влада мусила постійно і систематично реагувати. Вже у квітні 1920 р. НКВС УСРР розробив, а політбюро ЦК КП(б)У схвалило спеціальну "Інструкцію про комітети незаможних селян". Пізніше, 10 квітня 1921 р., ВУЦВК видав спеціальну постанову "Про комітети незаможних селян", а НКВС УСРР -- відповідний циркуляр у жовтні 1921 р. Суть документів зводилася до позбавлення ченців, священиків, дияконів, псаломщиків і "взагалі духовних осіб усіх церков і релігійних культів" права вступати до комнезамів, користуватися землею на території України, за винятком випадків, коли вони до цього мали власну землю в кількості, що не перевищувала споживчі трудові норми, і обробляли власною працею. Отримати наділ священик міг лише у випадку зречення сану та "відмови від паразитуючого життя, експлуатації релігійних забобонів і приписки до трудового населення даного села". Очевидно, на місцях цю постанову спочатку виконували не досить ретельно, і духовенство могло іноді отримати землю. Про це свідчать судові справи про наділення священиків земельними ділянками, які розглядав Верховний трибунал при ВУЦВК. Наприклад, справа священика Колосовського з Кременчуцької губернії. За отримання земельного наділу Верховний трибунал наклав на нього "стягнення продподатку в п'ятикратному обсязі. У випадку недостачі майна у Колосовського, решту натурального штрафу примусово стягнути з найзаможнішої частини населення".

Одночасно до кримінальної відповідальності трибунал притягнув "відповідальних посадових осіб волземвідділу, повітземвідділу та губземвідділу за протизаконну передачу землі служителеві релігійного культу. А також -- посадових осіб сільської громади за те, що дозволили обговорення та постанову про таку передачу, а також головуючого і секретаря зборів, які обговорювали та винесли цю протизаконну постанову".

Щоб покласти край наділенню землею священиків та членів їхніх родин, Наркомюст циркуляром № 2980 від 30 грудня 1921 р. категорично заборонив наділяти землею представників різних релігійних культів. Зі свого боку губвиконкоми, наприклад, Київський, постійно нагадували усім місцевим органам радвлади, що "ченці, священики, диякони, псаломщики, ксьондзи, пастори, рабини, мули, мамани та інші представники духівництва всіх культів, що живуть на нетрудові прибутки, годуються за рахунок коштів, які здобули експлуатацією релігійних забобонів, -- є суспільними паразитами й позбавлені права користуватися колишніми церковними та монастирськими землями". А губземвідділ 14 жовтня 1922 р. циркуляром № 3867 зобов'язав повітові земвідділи "точно виконувати розпорядження центральної влади та слідкувати, щоб жоден зі служителів культів чи членів їхніх родин, які не належать до місцевого землеробського населення не користувалися польовими, присадибними чи іншими землями сільськогосподарського призначення. Будь-яке порушення цього наказу розглядатиметься як протидія політиці радвлади та потягне за собою притягнення до відповідальності не тільки осіб, що незаконно отримали землю, але й посадових осіб, з вини яких припустилися недогляду".

Вкрай складне матеріальне становище духівництва у 1921-1922 рр. погіршилося після прийняття циркуляру НКЮ, Наркомзему, Головкооперкому УСРР від 31 липня 1922 р., яким священнослужителів та ченців позбавили активного й пасивного виборчого права при створенні сільськогосподарських, кустарних, споживчих та інших кооперативних об'єднань і трудових артілей. Очевидно, спочатку духовенство намагалося активно впливати на власну долю та відстоювати свої права на зборах місцевих громад, присвячених вирішенню "советских вопросов". НКВС 6.02.1923 р. довів до відома всіх повітових відділів управління циркуляр № 504, у якому вимагав від представників радвлади слідкувати, щоб "духовні особи у своїй діяльності не поширювали свого впливу на політичну сторону життя села. [...] Не допускалися на збори та засідання навіть як пасивні учасники. За винятком випадків, коли присутня духовна особа повинна давати пояснення з питання, що обговорюється на даному засіданні. В такому випадку представник церкви з'являється за викликом органу влади".

Потреба якось забезпечити родини і зберегти функції, покладені на священика церковними канонами, в умовах офіційного позбавлення права метрикації примусила духовенство шукати шляхи виходу зі скрути. Так, наприклад, Харківський єпископський з'їзд прогресивного духовенства і мирян "Жива церква" (відбувся 5-7 березня 1923 р.) в своїй резолюції запропонував: "1) втілювати в життя ідею безоплатного священства через безоплатне звершення найважливіших таїнств -- хрещення і причастя; 2) втілювати в життя ідею трудового священства шляхом заняття сільським господарством; доступними ремеслами: палітурне, токарне, столярне та ін., культурою лікарських та технічних рослин, облаштуванням показових пасік, садів, городів і т.ін., і з цією метою намагатися вступати до кооперації, кредитних спілок, сільськогосподарських товариств та інших культурно-просвітницьких установ"128. Згодом, 11.07.1923 р. з'явилася постанова ВУЦВК "Про членство в усіх видах кооперації". Згідно з документом, "службовці культів, як взагалі особи, що їх позбавлено виборчих прав, можуть бути лише членами споживчих товариств, але права обирати і бути обраними на виборні посади в цій кооперації не мають. В інших видах кооперації, наприклад, в житловій, кредитовій, сільськогосподарській ці категорії громадян не можуть бути й членами кооперативних товариств".

Дещо пізніше більшовики запропонували умови, на яких духівництво все ж могло здійснювати власноручний обробіток землі. Чергова інструкція НКЮ та НКВС від 19 червня 1923 р. дозволила "служителям культів" і членам їхніх родин отримати наділ або користуватися землею, що фактично була в їхньому володінні, на загальних підставах". 15.07.1923 р. в "Известиях ВЦИК" у № 157 опублікували постанову про звільнення духовенства від стягнення промислового податку та дозвіл "у випадку власноручного обробітку землі наділяти їх самих та членів їхніх сімей землею на загальних підставах". Однак, на місцях питання про землекористування та наділення землею священнослужителів позитивно вирішувалися не завжди. Ось для прикладу рапорт благочинного Жванецького р-ну обновленського священика О. Погорецького до митрополита Пимена "Майже все духовенство мого району минулого (1923 р.) користувалося землею з відома місцевих земорганів: земля членам причтів наділялась сільськими земельними комітетами, за відома райвиконкому. В кінці жовтня 1923 р. з усіх членів причту за розпорядженням райвиконкому взяли розписку, що на майбутнє вони не користуватимуться ні присадибною (город), ні польовою землею, оскільки на підставі циркуляру НКВС та НКЮ від 30.11.1921 р. служителі культу позбавлені права користуватися землею. Про такий циркуляр духовенству не було відомо. В теперішній час райвиконком за розпорядженням окрвиконкому усіх членів причтів району, які користувалися земельним наділом згідно трудової норми, притягує до судової відповідальності "за незаконне користування суспільною землею", а це загрожує сплатою продподатку по найвищому окладу в п'ятикратному розмірі (40 пудів з десятини) і пустить з торбами по світу членів їхніх родин".

В кінці 1924 і на початку 1925 рр. процедура наділення священнослужителів землею знову "вдосконалюється". Наразі воно стає можливим за умов: приписки до певної земельної громади; власноручного обробітку землі й, насамкінець -- після наділення землею усіх громадян, які її потребують133. Наскільки покращився добробут родин духовенства після цього добре видно з переданого через обновленський Всеукраїнський священний синод до НКВС клопотання від сім'ї священика села Тур'я Краснопільского р-ну Сумської округи Стефана Невядовського. "3 липня 1923 г. загальні збори сільської громади громадян с. Тур'я за заявою нашою про прийняття нас у члени тур'янської громади, в якій живемо з 1909 р., та з наділенням нас садибою, одноголосно постановили прийняти сім'ю. Протокол № 21. За вказівкою місцевої влади надали садибу на громадському вигоні, де перед тим було звалище сміття і будяки. Місце розчистили, заклали будинок, посадили фруктові дерева (оплатили матеріали, будівельні роботи) [провели] осінню оранку. Вчасно подали до Краснопільського РВК заяву на отримання дозволу на спорудження будівлі, внесли гроші (маємо квитанцію). Подали документи на придбання плану на садибу районному техніку тов. Заславському, але не отримали ні документів, ні плану. 18 березня 1924 р. сільрада с. Тур'я постановила анулювати протокол загальних зборів громадян села, мотивуючи видачу садиби: 1) незнанням радянських законів (протокол підписали: голова сільради т. Вихров (був головою земельної комісії), котрий сам відміряв площу під садибу і голова комнезаму т. Машков). 2) другий мотив -- сім'я нетрудова і користується найманою працею (священик сам обробляв свою землю і садибу обкопували самі). [...] Постановою про відібрання садиби у нас відібрали останню опору на життєве існування, як от земельний пайок, котрий ми отримуємо нарівні з громадянами і обробляємо своєю працею, нами повністю виплачується як єдиний хлібний податок, так і решта податків, що припадають на нашу долю. Склад сім'ї -- 5 дітей і дружина".

Державна служба. Стаття 10 декрету від 18 січня 1919 р. забороняла в усіх державних, громадських, а також приватних навчальних закладах викладати Закон Божий та інші релігійні вчення. На виконання цього декрету Народний комісаріат освіти України постановою від 4 лютого 1919 р. наказав усім місцевим відділам "вжити заходів до того, щоб у стінах радянської української школи не допускалось виконання релігійних обрядів, викладання "Закону Божого" та інших віровчень". Але до більшовицького перевороту під опікою духовного відомства перебували духовні училища і семінарії. Їх, (разом із "майном та кредитами"), на підставі декрету РНК УСРР від 25 січня 1919 р. "Про перехід учбових закладів з інших відомств у відання Народного комісаріату освіти" та постанови НКО "Про духовні училища та семінарії" (оприлюднена 15.02.1919 р.) передали до відання НКО і перетворили на школи загальноосвітнього характеру . А постановою НКО від 11 квітня 1919 р. "Про вилучення з приміщень вищих шкіл республіки символів релігійних культів та необов'язковість викладання предметів релігійного характеру" керівників закладів освіти зобов'язали вилучити з приміщень вищих шкіл республіки символи релігійних культів (хрести, ікони, картини, статуї). Відповідно, всіх вчителів та викладачів Закону Божого, а також інших дисциплін (що мали духовний сан або брали активну участь у бог ослужіннях), було звільнено з роботи в школах і вищих навчальних закладах. Щоб остаточно гарантувати державні заклади освіти від легального впливу православного духовенства на процес виховання "будівників комунізму", ВУЦВК постановою від 22 листопада 1922 р. ухвалив Кодекс законів про народну освіту, який артикулом 729 заборонив викладання загальноосвітніх та спеціальних предметів в усіх навчально-виховних установах особам, "що знаходилися в матеріальній або службовій залежності від організацій релігійного культу". З 1922 року священиків під різними приводами почали виганяти з місцевих Просвіт. Одночасно з правом викладання, духовенство та члени їхніх родин поступово втрачали право на здобуття світської освіти. Рівень та якість освіти священнослужителів старшої генерації, за їхніми власними свідченнями в особових справах, на середину 1920-х рр. був таким: Духовне училище, Духовна семінарія, Учительська семінарія, домашня освіта, сільська церковнопарафіяльна школа, двокласна школа, Чернігівська рабтрудшкола, Народне училище, Народна школа, Міністерське училище, Педагогічні курси, 4 класи міського училища, Земська школа, чотирирічна трудшкола, 4 класи гімназії, семирічна школа, духовна школа, церковно-вчительська школа, повний курс гімназії, чотирикласова школа вінницької залізниці. Молодшому поколінню, як можливим у майбутньому кандидатам священства, або звичайним дітям з духовних родин представники влади на місцях всіляко перешкоджали вступати до шкіл, пояснюючи батькам, що ніби "є такий закон, який забороняє дітям служителів культу отримувати освіту в місцевих школах". Як свідчив потік скарг до обновленського Всеукраїнського священного синоду (далі -- ВПСС) 1923-24 рр., діти "...не можуть отримати навіть елементарну письменність -- їх ставлять на останнє місце, або, насамкінець, вимагають за право навчання непомірної для духовенства плати, прирівнюючи його до торгівців і спекулянтів.

Внаслідок цього діти духовенства майже повсюдно позбавлені можливості отримувати не тільки світську освіту, але навіть елементарну письменність і, таким чином, їм закривається шлях до корисної роботи на благо республіки". Клопотання ВПСС на чолі з митрополитом Пименом про зниження платні за навчання дітей духовенства в школах УСРР і зарахування їх нарівні з дітьми трудящих перед ВУЦВК та аналогічні звертання уповноважених релігійних громад до адмінвідділів НКВС на врегулювання проблеми не вплинули. НКВС обмежувався повідомленнями всім зацікавленим сторонам, складеними на основі роз'яснення Наркомосу від 8.01.1925 р. такого змісту: "Спеціальних норм, щодо прийому в установи соцвиху дітей служителів культу немає. Кодекс законів про народну освіту УСРР не тільки не обмежує прав усяких громадян та їх дітей в галузі освіти (§7 и §8), але навпаки, оголошує принцип, що соціальне виховання дітей і навчання їх в профшколах та на курсах до 17 річного віку з'являється загальним і обов'язковим (§17). Але ж до того часу, коли на Україні здійсниться державний план загального обов'язкового навчання дітей, в додаток до загальних постанов, видаються відповідно до місцевих умов інструкції, що регулюють переважно право різних категорій дітей на прийом до дітустанов. Підвалиною для цих інструкцій мусять стати інтереси трудового населення району, що його обслуговують дитячі установи.

1) По містах в першу чергу мусять приймати дітей робітників та червоноармійців, у другу -- дітей службовців держустанов, в третю -- дітей решти трудового населення, в четверту -- дітей нетрудового населення.

2) По сільським місцевостям в першу чергу приймають дітей незаможних селян, робітників, червоноармійців і осіб, що працюють по державних установах. У другу -- діти решти населення району, що його обслуговують дітустанови. Таким чином, діти служителів різних релігійних культів, які не є трудовим населенням, приймаються до установ соцвиху (чи то в місті, чи то на селі) в останню чергу".

Що ж стосується вищої освіти, то в 1920-х рр. сільський абітурієнт мусив мати посвідку члена комнезаму, щоб вступити до радянського вишу. Голова комнезаму міг вирішити проблему на власний розсуд: видати або не видати потрібний документ. Тобто, примарний шанс отримати вищу освіту, а потім працювати за фахом (і стати повноправним членом суспільства) у дітей духовенства все ж був. На початку 1930-х рр. їх зовсім позбавили права на навчання, мотивуючи відмову "зв'язками з класово чужими елементами", та вимагаючи зрікатися своїх батьків.

Крім сфери народної освіти, радянська влада подбала про позбавлення духовенства доступу практично до всіх сфер державної служби. Так, на Всеукраїнському з'їзді працівників юстиції в січні 1922 р. І. Сухоплюєв наголосив: "Жоден представник духовенства не може бути прийнятим на радянську службу в жодній установі чи підприємстві ні у сільській місцевості, ні у містах, ні по Народному Комісаріаті Юстиції, ні по Народному Комісаріаті Внусправ, ні по Наркомзему, ні по Наркомпроду, ні по Наркомінспекції". А 26 березня 1921 р. спеціальним декретом ВУЦВК заборонив також надавати роботу духовним особам в органах юстиції, землеробства, продовольства, управління, в робітничо-селянській інспекції, волосних виконкомах сільських рад та їхніх органах.

Страхування та податки. Оподаткування священнослужителів здійснювалося відповідно до п. 6 ст. 3. "Положення про державний прибутково-майновий податок" від 12.09.1923 р. по категорії "Б" як осіб вільних професій. Визначення розмірів прибутків цієї категорії платників, згідно з інструкцією, проводилося органами НКФ, наприклад, дільничною комісією під керівництвом фінінспектора. На кожне півріччя спеціальним законом держава встановлювала обсяг мінімуму сукупних прибутків для вказаних осіб. До прикладу, такий податковий мінімум за жовтень/квітень 1923/24 фінансового року складав 450 руб. золотом. Теоретично священнослужителів, котрі не отримували прибутки понад встановлений мінімум, згадана дільнична комісія мала звільняти від стягнення податку. Однак, держава потребувала фінансової підтримки за будь-яку ціну тому випадків звільнення практично не спостерігалося. Більше того, наприклад, за періоди квітень/ вересень 1923 р., жовтень/ березень 1923/24 рр., було запроваджено обов'язкову покупку облігацій Золотої позики для всіх платників прибутково-майнового податку. Причому облігації розподілялися пропорційно його розмірам.

На початку 1924 р. голова Всеукраїнського православного синоду митрополит Пимен звертався до ВУЦВК УРСР з клопотанням про складення з обновленського духовенства обов'язків сплати Золотої позики та нарахованого прибуткового податку. Прохання про звільнення від зобов'язань владика обґрунтував так: "Ніхто з духовенства, окрім осіб, котрі володіють нерухомим майном, такого прибутку не отримує. [...] Обновленське духовенство, що поставило завдання звільнення церкви від політичних авантюристів, котрі намагаються використати церкву як останню опору контрреволюції, відчуває за це економічний бойкот з боку заможніших осіб православного суспільства і для підтримки власного існування часто вимушене розпродавати вціліле рухоме майно: одяг та інше". Однак, замість послаблення податкового тиску, циркуляр № 670 від 28.03.1924 р. уже передбачав обкладання "служителів релігійних культів (котрі особисто провадять релігійні обряди: єпископи, священики, диякони, рабини, мулли) не тільки згаданими основними окладами, але й прогресивними (за сукупністю прибутків). Згідно з цим же документом оклади прибуткового податку за твердими ставками нараховувалися у золотому еквіваленті". Крім державного податку стягувався 25%-й місцевий (так званий волосний). Примусова вибірка облігацій займу була скасована з 1.03.1925 р. постановою ВЦВК і РНК СРСР від 21.02.1925 р. До цього часу з платника податків стягувалася пеня "за несвоєчасну вибірку облігацій, пов'язану зі сплатою прибуткового податку та зазначенням кількості облігацій, що підлягають вибірці".

Сільське духовенство, яке користувалося земельним наділом або займалося сільськими промислами, мало б сплачувати єдиний сільськогосподарський податок (згідно з інструкцією НКЮ та НКВС від 19 червня 1923 р.). Але місцеві фахівці знаходили можливості обкладати прибутковим податком і ці види діяльності. Ставки додаткової ренти на земельні ділянки з будівель, що знаходилися в користуванні священнослужителів, у деяких губерніях були збільшені порівняно зі звичайними ставками на житлові площі, сади і інші сільськогосподарські угіддя подекуди до 100%.

За неучасть у виборах і невиконання військового обов'язку, ("служителі культу", як "лишенцы" не мали виборчих прав і не служили в РСЧА) також доводилося сплачувати особливий податок. Мінімальний розмір податку, наприклад, "за невиконання військового обов'язку" становив 50% обсягу податку на прибуток, але не повинен був перевищувати 20% загального прибутку платника. Отже, якщо податок на прибуток складав 81% загального прибутку, то разом з військовим сума фіскальних платежів складала 101% без урахування інших виплат.

Конституція УСРР (1927 р.) визначила духовенство як групу осіб нетрудових категорій. Відповідно, у справі сплати комірного його прирівняли до осіб, що живуть на нетрудові прибутки, а це автоматично тягнуло за собою додаткові види дискримінації. Крім фіксованих податків, так званим "загальним порядком" держава постійно встановлювала одноразові, наприклад -- на користь голодуючих. Також для священиків існувала трудова повинність, яка, за оцінкою Д. Поспєловського, від концтабору відрізнялась лише термінами та відсутністю конвою.

Серпнева 1929 р. постанова уряду ускладнила життя духовенства у сфері соціального забезпечення. Його представників позбавили всіх видів державного страхування, у тому числі й права на безкоштовне лікування166. Починаючи з 1929 р. сільське духівництво оподатковувалося повним податком на будь-яку ділянку землі, що використовувалася для ведення господарства і на цій підставі сплачувало "за квартиру" 10% від вартості будинку на рік. Навіть у випадку, коли священик мешкав у будинку який задовго до революції побудували разом з храмом на придбаній громадою землі та її коштом. Для порівняння -- "трудовий люд" сплачував 1% від вартості кам'яного і 2% -- дерев'яного будинку.

На початку 1930-х років рівень оподаткування духівництва знову піднявся. А завдяки повній відсутності покарання, зросли і масштаби адміністративних зловживань у сфері оподаткування священнослужителів. Як зазначалося у доповідній записці від 1 квітня 1930 р. Зінов'євського окрвиконкому до НКВС, обкладання "службовців культу" та релігійних громад у цілому різними видами податків -- "улюблений метод боротьби з релігією на місцях". Адже "проведення культурно-освітньої роботи вимагає затрат енергії, краще накласти податок, невиконання якого тягне за собою суд, розірвання угоди на молитовню тощо". Критерії нарахування податку відповідно також були довільними. Для ілюстрації наведемо один типовий приклад. Священик села Попружна Ставищанського району на Білоцерківщині скаржився до секретаріату ВУЦВК на дії районної податкової комісії. В 1928-1929 рр. він служив у селі Попружні і платив 96 руб. податку з господарства в "3 % дес. землі, ХА дес. садиби, хата, клуня, сарай, 1 коняка, 1 корова, 7 душ їдців". Через духовний сан голови сім'ї 6 лютого 1930 р. її розкуркулили, господарство ліквідували, землю відібрали, родину вислали в Архангельську округу. Через п'ять місяців священика з сім'єю повернули назад, але працювати довелося в іншому селі. На 1930 р. ставищанська райподаткова комісія оподаткувала його в 284 руб. з 1 'А га землі, про яку власник "не знав навіть де вона знаходиться". Попри те, що через розкуркулення і виселення священик не служив п'ять місяців, йому довелося сплатити ще 284 руб. "самообкладання" та 289 руб. культ-податку. Наступного, 1931 року, комісія оподаткувала його з розрахунку 1,64 га землі, якою він також не користувався. З розпачем чоловік запитував: "Хіба посильно мені в цей час при 6 їдцях, не користуючись ні землею, ні садибою, ні хатою -- заплатити податку з самообкладання, облігацій і ін. більше тисячі руб., тоді як я від общини одержую за рік всього 700 р. зо всіх, які не єсть, галузів прибутку, причому в 1928/29 рр. я платив податку 96 руб. тоді, коли ще прибутки в мене були вищі, ... а в цьому 1931 р., коли прибутки зменшилися, бо земля узята і господарство ліквідовано, податку мені нараховано 283 руб. 90 коп. Податок і самообкладання я вніс повністю і вчасно, продавши чоботи і послідню одежу, і сім'я моя на зиму осталась боса і полуодіта. З 2-го серпня і по цей час [листопад 1931 р.] я заплати в Державу 750 руб., а ще з мене требується 425 руб. У добавок до цього 27.Х.1931 р. сельрада прислала сповіщення на 1,5 центнера кабана і на 2 центнера худоби. Де ж я міг взяти кабана і худоби, коли в мене нема землі, садиби, хати, а купить на гроші це м' ясо -- це тож треба около 400 руб., то хіба ж я можу заплатити в Державу 1 500 руб. за своє священство?" Після виклику до сільради, уповноважений райвиконкому описав майно священика: "2 подушки, 1 рядно, 2 скатерки старих, черевики старі" і взяв підписку про внесення необхідної кількості м'яса у п'ятиденний термін.

Загалом, прискорення темпів колективізації, сплата різноманітних податків та виконання "твердих завдань" стали чи не найбільшою проблемою повсякденного життя духовенства загалом та православного зокрема. Особливо посилилися побори в період голоду 1932-1933 рр. коли духівництво було позбавлене землі, господарства, ремісничого інструменту та практично всього особистого майна. В цьому неважко переконатися, ознайомившись з витягом з обіжника НКФ № 1000/34 від 2.03.1931 "Про порядок оподаткування молитовних будинків та служників культу" в тій частині, що регламентувала оподаткування священнослужителів. "П. 11. Оподаткування господарств служників культу сільськогосподарським податком: а) визначаючи прибутковість господарств служників культу, не можна прибутки від сільського господарства збільшувати більш ніж на 100%, порівнюючи з прибутком, вирахуваним за нормами, що їх встановлено для трудових господарств; б) коли кількість прибуткових джерел від сільського господарства не збільшилася, оклад сільгоспподатку зі служників культу не повинен перевищувати оклад того ж податку на 1928/29 р. більш ніж на 75%. П. 12. При оподаткування служників культу прибутковим податком за прибутки, одержані від справлення цього культу -- сума вирахуваного податку не повинна перевищувати оклад прибуткового податку 1928/29 р. більш як на 75%. П. 13. У разі притягнення служників культу до участі в самообкладанні, платежі з самообкладання не повинні перевищувати 100% сільськогосподарського чи від прибуткового податку".

Місцеве керівництво за десять років радянської влади в Україні навчилося швидко та ретельно виконувати вказівки. Але в голодні роки, коли визначення максимального обсягу натурального податку (м'ясозаготівлі та інші види продовольства) часто віддавалося на розсуд місцевих партійців, останні не завжди могли з'ясувати у вищої інстанції межі повноважень. Наприклад інспектор культів київського окрвиконкому Дрекслер 2.02.1933 р. звернувся до ВУЦВК з таємним офіційним повідомленням про обкладання "служників культу" та їхніх родин, які не мають свого господарства, "натурою" -- м'ясом, зерном, птицею, яйцями і примусове стягнення безповоротних внесків до споживчої кооперації . Відповіді не отримав. Коротенькою ремарочкою відгукнувся на особистий лист Дрекслера його безпосередній начальник -- інспектор культів при секретаріаті ВУЦВК Г. Катунін. Він порадив "в цій справі керуватися інструкціями та постановами окрвиконкому".

Безкарні "ініціативи" низових партійців перетворили існування священиків та їхніх родин, без перебільшення, на пекло. Так, благочинний сьомої округи протоієрей М. Мисенко 7 червня 1932 р. скаржився до Чугуївського вікарного управління: "щодня тягають мене до сільради та ображають, доводять до втрати свідомості; я прошу в Бога смерті, бо жити на світі неможливо. Якщо вже смерті, то швидкої, бо за таких обставин можна збожеволіти: давай гроші, давай гроші, давай гроші..".

За несплату податку священиків засуджували до позбавлення волі в "поправно-трудових установах" (так званих -- ПТУ) на підставі звинувачень в агітації проти радянської влади. Як це зробили зі священиком с. Мартинівка Охтирського району О. Зопрафським. Хворого шістдесятирічного панотця, який прослужив на парафії тридцять п'ять років, Охтирський нарсуд 1932 р. позбавив волі на 2 роки з обмеженням на три роки права мешкати на території колишніх Харківської, Сумської, Полтавської округ та ураженням в правах на 5 років. Його провина полягала в тому, що не зміг "на вимогу мартинівської сільради протягом однієї доби сплатити одномоментного податку в розмірі 236 руб. 45 к. та 280 руб. на придбання облігацій. Сплатити не міг, позичити теж -- 516 руб. 45 коп. -- річний прибуток і фінінспекція призначила одноразовий податок -- 50-60 руб.". Після засудження, багатьох священиків, відірвавши від домівок, висилали відбувати покарання у віддалені місця, а їхні сім'ї, що "складалися з трьох-п'яти душ, залишалися зовсім кинуті напризволяще, голодні, змушені жити випадковими пожертвами". Доведені до відчаю грабунком, члени священичих родин часто накладали на себе руки. Так, як вчинила дружина священика Готаринова Сумської округи після опису через "несплату податку" сімейного майна вона отруїлася.

Окремим різновидом непрямого державного податку, на нашу думку, слід вважати і примусову передплату радянської преси: газет "Коммунист", "Вісті ВУЦВК" (Харків); "Правда", "Известия ВЦИК" (Москва); та журналів: "Религия и наука", "Атеист" тощо.

3. Побутові умови та комунальне обслуговування

Житло. Обсадження парафій та забезпечення причту житлом було тією проблемою, якою уряд Російської імперії безперервно опікувався майже все передреволюційне століття. Обраний напрямок модернізації передбачав поглиблення процесу перетворення імперії на єдину політичну націю шляхом досягнення максимального ефекту за мінімальних змін функціонування звичних інституцій. В нашому випадку переміщення тільки єпископату з кафедри на кафедру виявилося недостатньо. Глибоку основу уніфікації православної культури за "великорусским" зразком в українських парафіях мали б закласти панотці, неквапливо і систематично викорінюючи народні звичаї в церковно-релігійній практиці. Але до початку ХІХ ст. уклад життя сільського священика в Україні був традиційним. "Так вже здавна було заведено, [...] що сини та зяті успадковували парафії своїх батьків". За спостереженням А. Зінченка, ці генерації часто не виходили за межі одного села: сини цих "старосвітських" панотців та паніматок по закінченні семінарій, як правило, поверталися на батьківські парафії. Часто траплялося і так, що син сільського священика успадковував батьківську парафію не маючи закінченої семінарської освіти, але за давньою українською традицією обирався волею громади. Таким чином склалися сотні, як ми тепер сказали б, духовних династій, що їх тоді "незлобиво називали "колокольними дворянами" . Цей перехід священицького служіння від дідів до синів і далі до онуків засвідчував нерозривність зв'язку духівництва з українською паствою і був ознакою тривалості відтворення давніх церковних традицій українського православ'я. "Весь побут села, всі його звичаї та релігійні традиції та навіть уподобання протягом генерацій робляться невід'ємною частиною побуту та ментальності цього, нібито духовно замкненого, світу сільської священичої родини".

Відповідно, поколіннями формувався зворотний зв'язок між духовенством та селянами -- духовний і матеріальний. Хоча в реальному житті далеко не все було так ідилічно, але принаймні стосовно помешкання священик мав певну визначеність. Наприклад, В. Липківський у своїй статті до "Подольских епархиальных ведомостей" так описує обставини життя сільського духівництва з початку ХІХ ст.: "Поміщик, звичайно виділяв у користування причету певну кількість землі -- садибної, орної й сінокісної, селяни платили за треби, начальство пильно стежило за добрим поводженням й ретельністю на службі членів причету, а в усьому решті кожен ієрей, диякон і дяк був цілком полишений самому собі й мусив виховувати й забезпечувати сім'ю й себе Бог зна якими способами. Але церковна садиба -- це була його садиба".

Запровадивши з 1808 р. обов'язкову семінарську освіту для священництва, російський уряд через духовне відомство отримав можливість не лише призначати панотців на парафії відповідно до освітнього цензу, але й вільно переміщати їх, не беручи до уваги ні волю громад, ні відірваність місця служіння від місця знаходження родинного гнізда. Зруйнувавши таким чином патріархальність попереднього укладу життя, механізму облаштування побуту духівництва казенним коштом уряд не створив. Натомість, перекладене на суспільство, воно розтягнуло процес побудови та устаткування помешкання і садиби пересічного молодого панотця на роки, а то і на десятиліття. Фактично, ні затверджені царем 20 липня 1842 р. "Правила щодо забезпечення православного духівництва сільських парафій", ні затверджені 11 квітня 1872 р. "Правила для забезпечення земельним наділом та приміщенням причетів православних сільських парафій 9-ти західних губерній" сподіваного комплексного вирішення проблеми не забезпечили. Незадовільним виявився і підсумок десятирічного впровадження "Положення" від 14 червня 1888 р. про заміну колишньої повинності землевласників і парафіян облаштовувати приміщення для причетів православних сільських парафій на збирання поземельного збору протягом 20 років та передачу всіх справ і клопотів про забезпечення причетів будівлями від мирових посередників до духовного відомства. Недобросовісність та зловживання мирових посередників при складанні відповідних актів, які на догоду поміщикам нерідко видавали напівзруйновані приміщення за добротні, призвели до того, що велика частина сімей духівництва опинилася, за оцінкою В. Липківського, "під прокляттям ще пророка Мойсея: будинок спорудиш і не поживеш у ньому". Переважна більшість родин духовенства в період дії "Положення" від 14 липня 1888 р., щоб облаштувати пристойні умови життя, мусила вкладати чималі власні кошти в ремонт та добудову житла. Але питання приватної власності на житлові, господарські приміщення та садибу часто формально-юридично не було вирішене. Церковні будівлі споруджувалися на казенній, громадській (надільній) або виділеній поміщиком землі і на кошти парафіян, а духовенство, несучи службу на парафіях, фактично десятиліттями просто користувалося цим майном, сподіваючись колись остаточно набути його у власність.

Тому на час встановлення в Україні радянської влади та комуністичних перетворень дієвість "прокляття пророка Мойсея" українське духівництво відчуло повною мірою. Коли статтею 32 IV розділу інструкції НКЮ про застосування законоположень про відокремлення церкви від держави крім майна церков, релігійних громад і віросповідних відомств, землі, угідь і т.п. володінь, націоналізованими та відчуженими було оголошено і будинки. Відповідно до циркуляру Наркомату земельних справ від 20.11.1922 р. всі колишні церковні будинки [священичі та причтові], споруджені на колишніх поміщицьких та інших нетрудових землях, перейшли у відання Наркомзему та давалися ним в користування сільських об'єднань. А постановою ВУЦВК від 21.11.1922 р. ці будинки в першу чергу передавалися (за погодженням з окрземуправлінням та місцевими органами наркомосу) у безоплатне користування сільських рад " для задоволення культурно-просвітницьких потреб незаможного селянства: організації шкіл, хат-читалень, сільбудинків". Відповідно до того ж таки циркулярного розпорядження НКЗС від 20.11.1922 р. церковні будинки, споруджені коштом сільських громад і на надільних селянських землях, не переходили до категорії державних земель та майна. Вони теоретично залишилися в користуванні сільського об'єднання, яке мало право ними керувати на підставі ухвали сходу.

Родини, які таким чином позбулися своїх помешкань, практично всі без винятку опинилися у скрутному становищі. Причому, абсолютно незалежно від того, хто, згідно цитованих повище документів, отримав право розпоряджатися церковним майном. У випадках, коли священики та причет замешкували церковні будинки, збудовані громадським коштом і на надільних землях, громади на загальних зборах в присутності всіх представників місцевої влади (включно з членами комнезамів) та всіх парафіян, намагалися використати своє право розпоряджатися цим майном і загальною ухвалою передавали його в користування духовенству безоплатно. Якщо з певних причин (і всупереч чинному радянському законодавству) це було неможливо, релігійні громади, укладаючи угоди на оренду та страхування храмів і богослужбового майна, одночасно вносили платню і за помешкання духовенства. Але в такому випадку місцева влада (волосні та сільські ради) встановлювала розміри сум платежу за оренду церковних будівель на власний розсуд, зовсім не рахуючись з фінансовими можливостями громад. Обсяги платежів коливалися в межах від 50 до 500 пудів (0,8-8 тис. кг.) жита за річний термін оренди помешкань, а деякі сільради висували вимогу внести орендну платню і за кілька останніх років, починаючи, наприклад, з 1919 чи навіть з 1917 року. Крім того з 5 березня 1922 р. у фінансових розрахунках Українська республіка перейшла на курс довоєнного рубля і різні збори, міські податки, тарифи на комунальні послуги було встановлено за курсом золотого рубля. Відповідно й нарахування страхових сум за орендовані громадами храми, богослужбове майно та помешкання духівництва почали здійснювати в золотому еквіваленті. Численні протести і скарги релігійних громад на свавілля місцевої влади до губернських ліквідаційних комісій та безпосередньо до наркомату внутрішніх справ УСРР мали своїм наслідком лише повсюдне позбавлення громад (як неюридичних осіб) права не тільки брати в оренду, але й збирати пожертви на внесення орендних чи страхових сум за церковні садиби і будівлі не призначені для богослужіння. Циркуляром № 283 від 5.07.1923 р. НКВС висунув вимогу переглянути всі попередні орендні та страхові угоди і переукласти безпосередньо зі священнослужителями, а суми страховок перерахувати в золотому еквіваленті. Невиконання даного розпорядження загрожувало притягненням до кримінальної відповідальності за ст. 130 Карного Кодексу. З огляду на довільні критерії нарахування орендних сум, релігійні громади почали масово відмовлятися офіційно або фактично вносити орендну плату за причтові помешкання. Частина райвиконкомів розцінювала ці відмови як підставу для виселення родин священиків з їхніх помешкань в адміністративному порядку в п'ятиденний термін. Центрліквідком (пізніше відділ культів) НКВС постійно (практично до кінця 1920-х рр.) "роз'яснював" місцевим партійцям, що духовенство належить до категорії осіб вільних професій, для яких квартплата визначається обов'язковою місцевою постановою, а виселяти можна не інакше, як за ухвалою суду. Попри це виселення останніх в адміністративному порядку стало буденним явищем. Воно фактично перетворилося на самостійний різновид терору.

Тобто, виселення родин духівництва почалися практично одразу ж після оприлюднення згаданої постанови ВУЦВК від 21.11.1922 р., якою церковні будинки передавалися у безоплатне користування сільських рад " для задоволення культурно-просвітницьких потреб незаможного селянства". Вони здійснювалися силами членів місцевих райвиконкомів всупереч чинному законодавству адміністративним порядком (у 24 години), з викиданням дітей та майна просто на вулицю і без надання іншого приміщення. Чинність нотаріально засвідченої угоди (укладеної на оренду націоналізованих будинків) з місцевими виконкомами про оренду приміщення та виконання всіх зазначених умов з боку родини священика представниками влади до уваги не бралася. Ось типовий приклад: короткий витяг зі скарги диякона церкви села Війтівка Уманської волості та повіту Київської губернії Ф. Любанського до наркома внутрішніх справ УСРР на дії місцевого волвиконкому. 27 червня 1922 року диякон уклав з останнім угоду оренди терміном до 1 квітня 1923 р. на [...] "будинок диякона", в якому прожив 18 років. Разом з будинком і надвірними будівлями Ф. Любанський отримав 0,5 десятини садиби, та зобов'язався виконати ремонт будинку: поправити й пофарбувати дах, побілити зсередини й ззовні стіни тощо. Влітку 1922 р. ремонт вартістю 100 млн. руб. було завершено. Комісія волвиконкому визнала його відповідним умовам угоди. А 30 грудня 1922 р. сільвиконком та сількомнезам постановою № 1368/17 (всупереч чинній угоді з волвиконкомом та законодавству, яке забороняло виселяти в зимовий період) зобов'язали дяка з родиною виселитися у п'ятиденний термін, погрожуючи арештом та звинувачуючи в контрреволюції".

При цьому, як свідчать і численні скарги сільського духовенства всіх конфесій до вищого церковного керівництва, і численні звернення останніх до ВУЦВК, і, зрештою, циркуляри НКВС до ліквідаційних комісій всіх губадмінвідділів, переважна більшість цих акцій не мала конкретної мети чи бодай практичної потреби. Після виселення духовенства будинки залишалися порожніми. Іноді вони продавалися за безцінь, але здебільшого просто руйнувалися. Ось два типові приклади. 1) Коротенький витяг зі скарги до НКВС релігійної громади і мешканців с. Боровиці Медведівського р-ну Черкаської округи на Київщині. "У селі була [...] оселя, де жив піп: хата, три повітки, погріб, колодязь, клуня -- все дерев'яне. Місцеві урядовці без відома громади розібрали все для власних потреб. [Іншу] оселю, де жив дяк: (хата, клуня, комора і повітка) теж розбирали і без торгу продавали. Інші дві церковні оселі (такі ж як перші) для другого попа і дяка так само розпродалися". 2) Витяг з експертного висновку відділу Центрального адміністративного управління по відокремленню церкви від держави про виселення священика Тихоновича з колишнього церковного будинку в с. Черняхівці Золотоніської округи за постановою Ковалівського райвиконкому та використання приміщення під канцелярію сільради. Експерт центрального адміністративного управління НКВС Любинський формальних заперечень проти постанови райвиконкому не знайшов, проте визнав, що "в с. Черняхівці вже використані для громадських потреб три колишні церковні будинки й відібрання четвертого викликає, як засвідчують супровідні документи до справи, сильне незадоволення віруючого селянства".

З огляду на це експерт порадив залишити будинок у користуванні громади та укласти з її представниками орендну угоду на будинок.

Щоб дещо послабити потік скарг до центру, НКВС УСРР циркуляром № 73 від 1.04.1924 запропонував губадмінвідділам "пояснити підпорядкованим їм адмінвідділам, що виселення службовців культів з колишніх церковних будинків проводиться за згодою окрвиконкомів тільки в судовому порядку в таких випадках: а) потреби в приміщенні для місцевих державних і громадських установ (потреба [останніх] має бути підтверджена ухвалою загальних зборів трудящого населення) та б) порушення служителями культу умов [...], зафіксованих у самій угоді. При цьому необхідно надавати виселенцям житлове приміщення".