Кримінальна злочинність у Гетьманщині другої половини XVIII ст. (за матеріалами Полтавського ґродського суду)

Ще трьом колодникам - супрунівським козакам, які побилися в шинку з капралом, присудили покарання палками, але не публічно, а при суддях¹⁹⁴. Вибір знаряддя для побиття так само був продиктований законом, застосованим до засуджених - воїнським уставом Петра І¹⁹⁵.

У більше ніж половині таких вироків (25 випадків) визначалася й кількість ударів. Вона була різною й коливалася від 50 до 200. Найчастіше присуджували 150 ударів (14 випадків). Олексія Штегу покарали різками у МаслійчукВ. Неповнолітні злочинці... С. 148. ЦДІАУК. Ф. 1726, оп. 1, спр. 22, арк. 112. Там само. Арк. 166. Там само. Арк. 74 зв. Там само. Арк. 74. 200 ударів. Важко сказати, якими міркуваннями керувалися судді, визначаючи їхню кількість, можливо, традицією й прецедентами, але й конкретними обставинами. Наприклад, сімнадцятилітньому Якову Кисиленку «как несовершенних лет» присудили 80 ударів батогами, тоді як його спільникам - по 100. При цьому суд покликався на іменний указ імператриці Катерини ІІ від 2 травня 1765 р Там само. Арк. 38.. Застосування суддями саме цього указу є яскравим свідченням гуманізації судової системи всієї Російської імперії досліджуваного періоду у ставленні до дитячих злочинів Детальніше про це див.: Шандра В.С. Совісні суди в Україні... С. 122.; ПСЗ. Т.ХУП: 1765-1767. СПБ., 1830. С. 174-175. ЦДІАУК. Ф. 1726, оп. 1, спр. 22, арк. 91., що помітно й в судах Гетьманщини.

Друга за кількістю вироків група покарань - заслання - так само була наслідком впливу імперського законодавства на судову систему козацької держави. До нього засудили 16 осіб, або 20,5 % від усіх злочинців. Підставою до такого висновку служить формулювання, яке застосоване у 12 із цих вироків. З різними варіаціями воно записане приблизно так само, як у вироку розбійникові Іванові Литовченку та Хомі Собакаренку: «вместо подлежащей им за их злодеяния смертной казни, по всемилостивешим височайшим указам сослать в вечную зсилку в Сибирь»^т. Тобто, згідно з місцевими законами, т. зв. «малороссийским правом», що здебільшого ґрунтувався на нормах Литовського Статуту, їх мали засудити до смертної кари. Зокрема, 31 артикул 11 розділу, на який покликалися судді, передбачав саме таке покарання История Беларуси ІХ-ХУШ веков. Первоисточники // <http://starbel.narod.ru/sta- tut1588_11.htm., однак при винесенні остаточного рішення застосували «височайші укази», що дозволило пом'якшити вирок, замінивши смертну кару на заслання.

Неповнолітній убивця Іван Рахненко так само підлягав засланню до Сибіру, але судді, покликаючись на згаданий вище указ імператриці від 5 травня 1765 р., вирішили відправити його справу в Генеральний суд к «благорассмотрению» ЦДІАУК. Ф. 1726, оп. 1, спр. 22, арк. 145..

Десятьох осіб, яких затримали за «безпашпортство», відправили за попереднім місцем проживання. Таким, зазвичай, уважався той населений пункт і той власник, де затриманий був записаний за останнім переписом. Наприклад, уродженця с. Чернещина Саву Сіренка, якого затримали, коли він прийшов відвідати стару матір, спершу хотіли віддати в розпорядження Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, якому належало село. Однак з'ясувалося, що ні Сава, ні його покійний батько Гнат Сірий не зна- чаться серед підданих цього монастиря. Під час допиту Сіренко розповів, що понад 10 років наймитує в мешканця сл. Лебедин Сумської провінції Андрія Слінька. Там його записали в ревізію і там він сплачував подушний податок. На підставі цих свідчень судді й ухвалили «определить на прежнее жилье, отравить в Сумскую провинциальную канцелярію»²⁰¹. Ще одного безпаспортного, уродженця с. Петрівки Микиту Завадівського, незважаючи на те, що до арешту він жив разом зі своїм братом у сл. Яцуковій, суд ухвалив відправити його в рідне село²⁰².

Ще однією формою покарання була грошова компенсація збитків. Зазвичай вона призначалася крадіям і розбійникам одночасно з тілесною карою. Вони присутні практично в усіх вироках, що стосувалися крадених речей. Однак у трьох випадках такі покарання фігурували окремо: Тимофія Дульку, який викрав у жителя с. Куклинці Якима Філоненка двох коней, засудили до сплати на користь постраждалого 9 руб. 60 коп.²⁰³; Іван Телятник за відібрані в Никифора Шквиренка речі мав компенсувати йому 20 руб. 40 коп., а Федір Литвин мусив заплатити полтавському козакові Йосипу Зо- сименку за вкрадених коней 14 руб. 40 коп²⁰⁴.

Якщо засуджений не мав грошей, його віддавали постраждалому для відпрацювання. Однак у двох випадках таке покарання присудили відразу. Вище згадуваний Михайло Гаркуша, згідно з рішенням суду, мав відпрацьовувати заподіяні секунд-майору Якову Козельскому збитки цілих 19 років²⁰⁵. Відразу до відпрацювання знаковому товаришу Йосипу Литви- ненку 10 руб. засудили Наума Мірочника. Таке своє рішення суд аргументував тим, що «он показал, яко себе ниякого имения не имеет»²⁰⁶.

Попри те, що в досліджуваний період діяв іменний указ імператриці від 10 лютого 1763 р. «О порядок производства уголовных дел по воровству, разбою и пристанодержателству», яким заборонялося тримати крадіїв і розбійників в ув'язненні більше місяця²⁰⁷, в окремих випадках судді застосовували арешт. Так, Омелька Гриценка й Андрія Отрешка, які викрали в різних обивателів дві корови, одного вола й одного коня, вирішили затримати в ув'язненні, щоб «обидимые воровством явились в суд»²⁰⁸. Там само. Арк. 86 зв. Там само. Арк. 167 зв. Там само. Арк. 140-140 зв. Там само. Арк. 205. Там само. Арк. 21. Там само. Арк. 77 зв. ПСЗ. Т. XVI: 1762-1764. СПб., 1830. С.155. ЦДІАУК. Ф. 1726, оп. 1, спр. 22, арк. 101 зв.

До 12 тижнів арешту й виплати 24 руб. грошової компенсації за безчестя суд засудив козака полтавської городової сотні Кирила Собакаря²⁰⁹. Справа полягала в тому, що в ніч із 23 на 24 вересня «неведомые воры» обікрали комору в с. Нижніх Млинах. Собакар звинуватив у цьому іншого козака - Кирила Циганщенка, який свого часу в нього наймитував. Однак оскаржений закликав свідків, жителів того ж села Данила Гончаренка й Федора Гребінника, які під присягою підтвердили, що «означенний Циган- щенко прошлого сентября з 23 против 24 числ, то есть в среду, будучи на- пилой, спал первее под хатою Гончаренковою на пристбе, а после того, вставши, пошел до Гребнника в хату и тамо уже спал до света»²¹⁰. Оскільки інших доказів Кирило Собакарь не мав, суд визнав його самого винним у несправедливому оскарженні Циганщенка. При цьому судді покликалися на 10 артикул 14 розділу Литовського Статуту, згідно з яким безпідставне обвинувачення шляхтича, «человека доброго, веры годного и не- подозреного», каралося 12-недільним ув'язненням²¹¹. Крім цього, дії Собакаря підпадали ще й під 27 артикул 11 розділу, за яким образа шляхтича каралася штрафом у 40 кіп грошей²¹². Щоправда, ухвалили стягти лише 20 кіп, що в перерахунку на рублі й становило 24 руб. 20 коп²¹³.

Двох осіб Полтавський ґродський суд віддав на поруки. Це були мешканка с. Горбанівки Марія Шевченко та житель с. Нижні Млини Іван Клюшник. Ма- ріїн чоловік Грицько був замішаний у кількох крадіжках, але зумів утекти. Поставши перед судом, Марія зізналася, що «о вещах в дому ее мужа воровских ведала, но об них никому не обявляла». Суд ухвалив віддати Марію на поруки горбанівським козакам Івану Горбаню й Пилипові Воскобойнику Там само. Арк. 201 зв. - 202. Там само. Арк. 201. История Беларуси ІХ-ХУШ веков. Первоисточники. Там само. ЦДІАУК. Ф. 1726, оп. 1, спр. 22, арк. 102. Там само. Арк. 80 зв.. Іван Клюшик був затриманий за крадіжку грошей у козака Лук'яна Паська та вулика з погреба свого пана - підкоморія Федора Левенця. Однак «Левенец и Пасько, получа себе от отца его, Клюшникова Ивана, удовольствие», відкликали свій позов. У зв'язку з цим суд ухвалив зарахувати як покарання час перебування в ув'язненні й віддати «родственникам его на поруки» Там само. Арк. 208..

Найоригінальніше, на нашу думку, покарання було винесене вже згадуваному городничому Пуздерку, з вини якого втік колодник. Він, як пам'ятаємо, мав у тримісячний термін знайти втікача.

Таким чином, використані джерела, хоча й не дозволяють повною мірою охарактеризувати злочинність у Гетьманщині XVIII ст., але добре ілюструють тенденції її розвитку. Проведене на їх основі дослідження дозволяє дійти наступних висновків.

? Найбільшу частку у кримінальній структурі становили злочини проти власності: крадіжки, грабунки, розбої, продаж і переховування краденого, що в цілому відповідало загальноєвропейським тенденціям того часу й було, очевидно, викликане суспільною трансформацією, яку переживала Гетьманщина в досліджуваний період. Найпопулярнішими предметами крадіжок були коні, худоба й рухоме майно. Значну цінність також становили гроші.

? Більшість злочинів здійснювалася в темну частину доби - здебільшого вночі й увечері. Як правило, це відбувалося в приміщеннях, серед яких переважали комори, де зберігали найрізноманітніше майно, від грошей до продуктів харчування. Доволі криміногенним місцем були шинки, у яких часто відбувалися крадіжки, бійки, виготовлялися різноманітні фальшивки, замислювалися та планувалися злочини. Попри те, що траплялися й спонтанні, випадкові злочини, значна їх частина ретельно готувалась. Злодії добирали спільників, вивчали місцевість, підбирали інструмент для відмикання й збивання замків тощо.

? Зазвичай злочинцями були чоловіки віком 25-45 років, жінки становили лише незначну частину - 7,5% - від загальної кількості злодіїв. За своєю соціальною належністю це були вихідці з різних суспільних станів - діти козаків і посполитих, які потрапили в підданство чи стали наймитувати, учні ремісників, підмайстри тощо. Значна їх частина ще малолітніми втратили одного з батьків або залишались повними сиротами й виховувалися родичами, а то й зовсім чужими людьми. Якщо на основі використаних джерел спробувати уявити середньостатистичного злодія, то це був би неодружений чоловік 30 років, син збіднілого козака чи посполитого, який наймитував.

? Для покарання спійманих зловмисників використовували доволі широкий спектр діючих на території Гетьманщини законів, т. зв. «малоросійських прав», в основі яких лежав Литовський Статут та норми імперського законодавства. Слід зауважити, що використання останнього значною мірою робило систему покарань гуманнішою.

? Популярними карами в ті часи все ще залишалися тілесні. Як правило, засуджених до них шмагали батогами чи різками привселюдно в базарний день на Ринковій площі. Кара на горло, яка за окремі злочини передбачалася Литовським Статутом, у ті часи вже була замінена, згідно з імперськими законами, засланням до Сибіру.

Размещено на Allbest.ru