Крим у вогні воєнно-революційних змагань (1917-1921 рр.)

У торговельно-промисловій галузі оголошувалися свобода торгівлі і скасування мита на ввіз продовольчих продуктів. Уряд поновлював заборонене радянською владою виноробство і зобов'язувався викоренити підпільне виготовлення і продаж алкогольних напоїв. Велику увагу урядова декларація приділяла розвиткові мережі курортів і оздоровниць як традиційного для Криму джерела одержання прибутків.

Окремо виділявся пункт про громадянство, що мало величезне значення в конкретних умовах Криму. Визначалося, що «громадянами Криму вважаються без розрізнення стану, релігії і національності особи, до моменту опублікування цієї Декларації:

- приписані до станів і товариств п'яти повітів та міст Криму;

- службовці в державних і громадських установах;

- власники нерухомого майна в містах Криму.

Усі інші особи визнаються іноземцями і зобов'язані мати паспорти. У випадку бажання перейти в число кримських громадян вони зобов'язані звернутися до Міністерства внутрішніх справ» Там само. - С. 103..

Аналізуючи відносини, що склалися між С. Сулькевичем і П. Скоропадським, слід підкреслити, що вони опинилися при владі в окупованих Німеччиною регіонах після колапсу Східного фронту завдяки вибору німецького керівництва. Ведучи четвертий рік поспіль виснажливий двобій з Антантою на Західному фронті, кайзер Вільгельм ІІ та його оточення не могли собі дозволити запровадити пряме імперське правління в Україні і Криму. За всієї схожості дореволюційної армійської кар'єри обох генералів вектори їхньої політичної діяльності розійшлися. За виключенням останнього місяця гетьманства, коли ситуація в Європі докорінно змінилася внаслідок воєнної поразки і революцій в Німеччині та Австро-Угорщині, П. Скоропадський щиро прагнув утвердити незалежність України. Натомість С. Сулькевич від початку не мав ілюзій щодо можливості утвердження Криму як самостійної держави. Ці генерали стали політичними противниками внаслідок того, що перший з них бажав утримати в складі України Таврійську губернію в повному складі, а другий не сприймав самостійної України й тим більше - Криму у складі Української Держави. Власне, німці зупинили свій вибір на С. Сулькевичі саме тому, що знали про це. Ще в квітні 1918 р. він підписав від імені Одеської організації звільнення Криму, яка об'єднувала мусульманську частину дореволюційної російської еліти, протест проти планів приєднання півострова до УНР Вопросы развития Крыма. Научно-практический дискуссионно-аналитический сборник. - Выпуск 3. - Симферополь, 1996. - С. 89.. Уже підкреслювалося, що керівництво Другого райху в останньому році світової війни ще сподівалося на перемогу, яка зробила б можливою у будь-якій формі анексію Криму.

Зокрема, ставка робилася на нащадків німецьких колоністів, які рятувалися від релігійних переслідувань на своїй батьківщині, тікаючи на Бессарабію, Херсонщину і в Таврію ще в часи Єкатерини ІІ. Як тільки корпус генерала Р. фон Коша завершив окупацію Криму, тут з'явився протестантський пастор І.Вінк- лер з Бессарабії і колишній німецький міністр колоній Ф. фон Ліндеквіст. 7 травня вони організували з'їзд представників німецької національної меншини, в село Бютень з'їхалися близько 400 делегатів з Криму, Бердянська, Херсона, Мелітополя, Одеси. На з'їзді створили Союз німців Півдня Росії і вирішили встановити зв'язки з політичними і громадськими організаціями Німеччини Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Указ. соч. - С. 367..

Військовий керівник Німеччини Е. Людендорф дозволив себе переконати Вінклеру щодо можливості створити в Криму німецьку колонію шляхом концентрації колоністів з усіх інших районів Північного Причорномор'я. У такому разі, що особливо імпонувало Людендорфу, Севастополь перетворювався на «німецький Гібралтар», а південний берег Криму - на «німецьку Ніццу». Користуючись підтримкою Людендорфа, фон Ліндеквіст надіслав імперському канцлеру графу Г. фон Гертлінгу дещо уточнений проект: Крим з часом має об'єднатися з Україною, а український уряд мусить посприяти переселенню на півострів німецьких колоністів з інших регіонів України. Однак у зовнішньополітичному відомстві райху ця ідея була оцінена як утопічна, адже мова фактично йшла про депортацію заможних в місцях проживання колоністів Федюшин О. Украинская революция. 1917 - 1918. - М., 2007. - С. 234 - 237..

Повторно ідея створення німецької колонії в Криму постала на імперській конференції, що відбулася в Спа 2 - 3 липня під головуванням кайзера. Торкаючись кримського питання, статс-секретар у закордонних справах (тобто міністр зовнішньополітичного відомства) П. фон Гінце, як і німецький посол в Києві А.Мумм фон Шварценштайн, не заперечували проти передачі півострова Українській Державі без всяких умов. Однак Е.Людендорф заявив, що життєздатність України як держави доволі сумнівні, і тому Крим бажано зберегти під імперським контролем у вигляді території, на якій у майбутньому може концентруватися німецьке населення. Підбадьорений такою підтримкою, Союз німців Півдня Росії мав намір провести в Криму другій з'їзд делегатів від німецьких колоністів, що населяли південні регіони України, на початку листопада Там само. - С. 238, 241.. Проте саме тоді Другий райх загинув, а з ним і проект «німецького Гібралтара».

Потужною силою етнополітичної дестабілізації в Південній Україні та Криму виступило місцеве німецьке населення. Повернувшись після примусового виселення, колоністи переглянули свої політичні уподобання. У травні 1917 р. на з'їзді в Одесі був створений Всеросійський союз російських німців, що розпочав роботу щодо політичного об'єднання розрізнених колоністських громад і підготовки до виборів в Установчі збори. Підписання Брест-Литов- ського мирного договору, затвердження Гетьманату, що спирався на військову підтримку Німеччини, значна частина колоністів сприйняла як історичний шанс. На квітневих 1918 р. з'їздах в Одесі та Пришибі вони жваво обговорювали питання повернення до Німеччини, врешті ухваливши: “Просити його Величність Німецького Імператора та уряд Німецької імперії якомога швидше прийняти в лоно імперії німецьких колоністів та всіх інших німців цих областей і взяти їх під захист німецьких законів ... заснувати в Таврійській губернії та Криму державне утворення, яке підлягало б Німецькій імперії й було б форпостом і чатовим Німеччини...” Ядловська О. Трансформації серед німецького населення Півдня України в 1917-- 1920 рр. // Схід. - 2007. - №2. - С.4.. Впродовж літа 1918 р. до Берліна було відправлено кілька делегацій.

Після вдумливого вивчення ситуації німецькі дипломати дійшли думки, що створення в Південній Росії для німецьких колоністів у певний спосіб залежної від Німеччини та нею протегованої колонії є політичною аферою. У червні 1918 р. була сформульована офіційна позиція Німеччини стосовно Криму: утворення в Криму держави німецьких колоністів на умовах протекторату стало б підґрунтям зміцнення проросійських симпатій, з одного боку, та ускладнення стосунків із Туреччиною, з іншого; саме тому Крим мав перейти до Української держави, яка б гарантувала права німецької людності на півострові. крим радянський влада незалежний

Українська Держава не визнала політичної самостійності Криму. Гетьманський уряд одразу почав спілкуватися з Сімферополем як з губернським містом, надсилаючи різним кримським керівникам документи українською мовою. П. Скоропадський був переконаний, що в розумінні економічному Крим не може існувати без України. Тому він прийняв пораду міністра закордонних справ Д. Дорошенка оголосити економічну блокаду півострова. Це був сильнодіючий засіб, який міг дати результат Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914 - 1918). - Частина 3. - Львів, 1923. - С. 36.. 27 липня Рада міністрів заборонила вивозити продовольство з українських портів до Криму. Припинилися залізничне сполучення і поштовий зв'язок. Кримські виробники втратили можливість відправляти в Україну свої фрукти, а відсутність українського цукру паралізувала консервну промисловість, і врожай фруктів опинився під загрозою цілковитої загибелі. Припинення ввозу зерна, м'ясо-молочних виробів, картоплі і олії поставило населення півострова на грань голоду. У Сімферополі і Севастополі була запроваджена карткова система постачання хліба. Різноманітні громадські організації Криму почали тиснути на С. Сулькевича, щоб той почав переговори з гетьманом щодо припинення блокади, яка загрожувала господарською катастрофою.

Ситуація остаточно визріла у першій половині вересня в результаті державного візиту П.Скоропадського в Німеччину. Гетьман був прийнятий усіма найвищими посадовцями райху, у тому числі кайзером Вільгельмом ІІ, який нагородив його орденом. Літні невдачі на Західному фронті перекреслили плани німецького командування стосовно азіатського Сходу, і воно більше не заперечувало проти намірів П. Скоропадського приєднати Крим до України. 10 вересня німецький уряд надіслав в Сімферополь телеграму, в якій рекомендував краєвому уряду розпочати з Україною переговори про об'єднання і обіцяв виступити на них в ролі посередника Горбань Т. Крим в революційних процесах 1917-1920 рр. // Крим в етнополітич- ному вимірі. - С. 161.. Після цього гетьман, ще перебуваючи в Берліні, зустрівся з графом В. Татіщевим і виніс з цієї зустрічі враження, що той «абсолютно змінив свої погляди на кримське питання». В ході зустрічі домовилися, що граф телеграфує С. Сулькевичу про бажаність приїзду до Києва делегації для з'ясування умов приєднання Криму, а Скоропадський - до Ф. Лизогуба з розпорядженням призупинити блокаду Скоропадський Павло. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - К., Філадельфія, 1995. - С. 280..

За підсумками візиту П. Скоропадського до Берліна німецька адміністрація в Україні і Криму одержала відповідні директиви. Виконуючи їх, Р. фон Кош передав С. Сулькевичу 16 вересня такі вказівки: уряд Криму є не державним, а крайовим, а тому не повинен мати політичних відносин з іншими країнами, й відповідно - міністерства закордонних справ. Політичне об'єднання Криму з Україною, - підкреслив Р. фон Кош, - має відбутися на засадах автономного внутрішнього управління Пиріг Руслан. Німецькі детермінанти кримської політики гетьмана Павла Скоро-падського (травень - грудень 1918 р.) // Крим від античності до сьогодення. Історичні студії. - К., 2014. - С. 390..

Переговори були перервані, але не надовго. Стало відомо, що німці погодилися передати Україні Чорноморський флот. В Київ тим часом прибули представники кримських татар Ю. Везіров і А. Озенбашли, а також делегати від німецьких колоністів Т. Рапп і А. Нефф. Кримська делегація, яка раніше складалася з представників дореволюційної імперської еліти, втратила свою однорідність. Ні німецькі колоністи, ні кримські татари не горіли бажанням знову опинитися в межах імперської Росії. Позиції самого С. Сулькевича в Криму захиталися, у переддень прогнозованої капітуляції на Західному фронті підтримка німців втрачала значення.

12 жовтня кримська делегація прийняла всі умови української сторони, але зажадала дати їй місяць на розгляд проекту об'єднання Криму з Україною Курултаєм татарського народу та іншими громадськими організаціями. Українська сторона погодилася з цим побажанням, будучи упевнена в тому, що населення Криму підтримає ідею автономії у складі Української Держави.

Однак друга половина жовтня і перша половина листопада були наповнені подіями, які перекреслили ці плани. Політичний курс Української Держави змінився в бік федерування з небільшовицькою Росією. Уряд С. Сулькевича 14 листопада пішов у відставку. В Криму з'явився новий урядовий кабінет, якій орієнтувався на відродження «єдиної і неподільної» Росії. У новій геополітич- ній ситуації, яка створювалася після перемоги Антанти у світовій війні, питання про приєднання Криму до Української Держави втратило актуальність. Загинула й сама Українська Держава.

18-20 жовтня в Сімферополі відбувся з'їзд губернських гласних, міських голів і представників земських управ, який затвердив таку програму дій: «відтворення єдиної Росії і скликання Установчих зборів; відновлення громадянських свобод, розпущених міських і земських самоуправлінь, всебічна демократизація; скликання Краєвого сейму на підставі загального, прямого, рівного і таємного виборчого права (до створення в Криму народного представництва тимчасовий уряд має всю повноту законодавчої і виконавчої влади); щомісячні звіти уряду перед земсько-міськими зборами, але без політичної відповідальності перед останніми; вибір глави уряду за згодою з усіма політичними партіями, представленими на з'їзді»¹⁸⁹. З'їзд поставив рішучу вимогу про негайне відсторонення С. Сулькевича від влади і доручив формування урядового кабінету С. Криму.

30 жовтня між Антантою і Османською імперією було укладене перемир'я, за яким передбачався вільний прохід військових кораблів Великої Британії і Франції через Дарданелли і Босфор в Чорне море. У першій декаді листопада спалахнула революція в Німеччині. 10 листопада між Антантою і Німеччиною було підписане перемир'я, яке означало завершення Першої світової війни. 13 листопада уряд радянської Росії анулював Брестський мирний договір. Це означало, що Раднарком мав намір повернути собі Україну і Крим.

16-20 листопада в Яссах (Румунія) відбулася конференція представників політичних і громадських організацій білогвардійської Росії, в якій взяли участь В. Гурко, М. фон Дітмар, А. Кривошеїн, П. Мілюков, П. Рябушинський та інші відомі особи. 17 листопада вони вручили декларацію постам Антанти в Румунії з проханням допомогти у боротьбі з радянською владою. Проте такий намір у керівників Франції і Великої Британії визрів ще до Листопадової революції в Німеччині. Зустріч в Яссах була влаштована з їхнього відома, щоб легітимізувати втручання.

Тим часом в Криму теж розгорталися важливі події місцевого значення. 7-10 листопада у Сімферополі повторно працював губернський з'їзд земських установ, який обрав своїм головою С. Крима. Земці звинуватили С. Сулькевича в цілковитій неспроможності в усіх сферах управління, повному ігноруванні громадських інтересів і невмінні навести елементарний громадській порядок. І справді, без підтримки німців С. Сулькевич був безсилий. А німецькі гарнізони більше не турбувалися про громадський порядок, у них залишився один-єдиний інтерес. Кадет, у минулому член Державної Думи першого скликання адвокат М. Винавер згадував в еміграції: «Генерал Кош розпоряджався відправкою в Берлін щоденних поїздів, навантажених обстановкою імперських палаців і яхт, різноманітними фортечним і портовим майном Севастополя. Солдати-німці щоденно відправляли рідним маленькі посилки з хлібом та іншими продуктами краю» Винавер М. Наше правительство (Крымские воспоминания 1918-1919 гг.). - Париж, 1928. - С. 3..

Німецьке командування почало виводити свої війська з Криму 12 листопада. Через два дні воно офіційно сповістило Таврійську земську управу про усунення уряду. С. Сулькевич, який тримався до останнього, 15 листопада був змушений помістити в газетах коротке повідомлення такого змісту: «Уряд, мною очолюваний, передав управління краєм урядові, очолюваному головою Таврійського земського зібрання С.С. Кримом».

Формуючи уряд, С. Крим залишив за собою посаду міністра землеробства і крайового майна. Міністром внутрішніх справ став М. Богданов, юстиції - В. Набоков, зовнішніх справ - М. Винавер, праці - П. Бобровський, фінансів - О. Барт, продовольства, торгівлі і промисловості - О. Стевен, народної освіти і віросповідань - С. Ніконов Хроника революционных событий в Крыму. 1917-1920 гг. - Симферополь, 1969. - С. 102.. Партійний склад уряду був наполовину кадетським. До цієї партії належали С. Крим, М. Богданов, М. Винавер і В. Набоков (член ЦК). С. Ніконов був правим есером, П. Бобровський - членом плехановської «Єдності», а О. Барт і О. Стевен залишалися позапартійними.

В ніч на 16 листопада Середземноморська ескадра союзників у складі 22 суден під командуванням адмірала С. Калторна увійшла в Чорне море. 26 листопада вона зосередилася на рейді Севастополя. Крайовий уряд і різноманітні делегації прибули в порт для урочистої зустрічі союзників.

На відміну від С. Сулькевича, який відносив об'єднання Криму з небільшовицькою Росією на більш-менш невизначену перспективу, а тому був прихильником самостійності краю, С. Крим навіть у цьому вітальному слові, після кількох днів перебування при владі виступав від імені «єдиної і неподільної» Росії. Геополітична ситуація стала іншою. С. Сулькевич діяв в умовах світової війни, кінцевий результат якої ще залишався непевним. С. Крим покладався на силу переможної Антанти. Антанта об'єднувалася з білогвардійським рухом, щоб подолати навіть не стільки червону Росію, скільки небезпеку більшовизму, який проявлявся у різних формах в усій повоєнний Європі.

Французькі і англійські військові кораблі разом з п'ятьма кораблями Греції та Італії розмістилися в Севастополі на постійній основі. Кількість збройних сил інтервентів впродовж кількох місяців зростала і у квітні 1919 р. досягла 22 тис. моряків і висаджених на берег піхотинців Волков С.В. Белое движение. Энциклопедия гражданской войны. - СПб.-М., 2003. - С. 96..

Антанта не бажала брати безпосередню участь у громадянській війні на велетенських просторах колишньої Російської імперії. Лише у березні 1919 р. 3 тис. греків були відряджені під Перекоп, але М. Винавер міг вказати лише на запізнілість цього кроку Винавер М. Наше правительство (Крымские воспоминания 1918-1919 гг.). - Париж, 1928. - С. 101..

Одночасно з прибуттям збройних сил Антанти в Криму висадилися з Північного Кавказу підрозділи Добровольчої армії. 25 листопада в Ялті розмістився полк добровольців, а в Сімферополі - загін козаків. Наступного дня в газеті «Южные ведомости» (Сімферополь) було опубліковане повідомлення командувача Добровольчою армією А.Денікіна про те, що він не має наміру втручатися у внутрішні справи краю.

А.Денікін не міг відволікти з фронту великі сили, щоб розмістити їх в Криму. Була виділена лише одна піхотна дивізія під командуванням генерала О. Корвін-Круковського, яка розмістилася в основних містах порівняно невеликими гарнізонами.

В кінці грудня отамани Донського і Кубанського військ визнали свою підпорядкованість командувачу Добровольчої армії, і А. Денікін оголосив себе головнокомандуючим Збройними силами Півдня Росії (російська абревіатура - ВСЮР). Через деякий час материкові повіти Таврійської губернії опинилися під владою його підлеглого, генерала М. Шиллінга. В Бердянську, Мелітополі та інших містах Північної Таврії розпочався білогвардійський терор. С.Крим, який видав в лютому 1919 р. ряд постанов про прийняття трьох повітів під свою юрисдикцію, на початку березня скасував ці постанови Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей. Из истории Гражданской войны в Крыму. - С. 461..

Уряд С. Крима прийшов до влади, коли запроваджена П. Скоропадським економічна блокада припинилася. Проте не припинилася деградація економіки, викликана умовами тривалої війни. Додаткове навантаження на кримську економіку чинили сотні тисяч біженців, які втекли від більшовицького терору з Центральної Росії. Споживачами продовольства стали десятки тисяч військовослужбовців Антанти і Добровольчої армії. Промислові підприємства закривалися, ціни росли, рівень безробіття на кінець лютого досяг 90 % у спілках металістів, тютюнників, деревообробників, чоботарів, 80 % - у спілці шевців і будівельних робітників Там само. - С. 449-450..

Уряд С. Крима був породженням земських органів і міського самоврядування, які формувалися цензовими верствами населення, а в національному розрізі - росіянами. Соціалістичні партії на перших порах підтримували його, хоч не взяли в ньому реальної участі. Правий есер С. Ніконов і соціал-демократ від плехановської «Єдності» П. Бобровський не визначали характер уряду. Логіку підтримки досить переконливо сформулював один з лідерів кримських меншовиків Лейбман: «Ми не приховуємо, що кадетський уряд для робітників дасть мало доброго, проте все-таки він буде кращим, ніж реакційний уряд Сулькевича, й тим більше - нам вдасться уникнути повторення більшовицького терору» Надинский П.Н. Очерки по истории Крыма. - Часть II. - С. 129..

Як виглядав голова уряду Соломон Крим (Нейман) в очах кримських татар? Він був представником караїмської етнорелігійної групи кримського населення, яка сповідувала іудаїзм і користувалася кримськотатарською мовою. Одночасно у своїй попередній, надзвичайно успішній політичній кар'єрі він активно відстоював інтереси гнобленої татарської меншини. Цього здавалося достатнім князю В. Оболенському, щоб вважати, що татари будуть задоволені постаттю С. Крима на чолі уряду, й тим самим - самим урядом. Однак С. Крим був кадетом, а кадети різко негативно реагували на самостійницькі або навіть автономістські устремління кримських татар. Внаслідок цього татари не взяли до уваги всі позитиви попередньої політичної діяльності С. Крима і від початку поставилися до його урядування неприхильно. Брати Зарубіни підібрали у тогочасних кримських газетах цілу колекцію подібних висловлювань. Зокрема, газета «Ялтинский голос» 22 листопада 1918 р. надрукувала замітку про надзвичайну сесію повітового земського зібрання, в якій зазначила: «Іскандер Ахметов просить від імені гласних-татар занести в протокол, що... С.С. Крим, який стоїть на чолі уряду, ні популярністю, ні довірою серед татарського населення не користується». А у сімферопольській російськомовній, але татарській газеті «Крым» 27 листопада з'явилася стаття «Крим і С.С. Крим» з такою ремаркою: «Наскільки великою є схожість між цими двома іменами, настільки великою є та прірва, яка відкрилася перед Кримом з перших кроків політики кабінету С.С. Крима» Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей. Из истории Гражданской войны в Крыму. - С. 445, 454..

Крайовий уряд на перших порах пишався тим, що в Криму існують демократичні свободи і відсутня цензура. Однак під тиском білогвардійських генералів - спочатку О. Корвін-Круковського, а потім О. Боровського, які все-таки починали втручатися у внутрішні справи півострова, незважаючи на запевнення А. Денікіна, уряд почав приймати один за одним антидемократичні заходи. Міністр юстиції В. Набоков (батько славетного російсько-американського письменника) меланхолійно зауважив, що «всі члени кримського уряду багато зусиль присвятили боротьбі з адміністративними репресіями в дні царської влади, а тепер самим доводиться застосовувати їх» Крымский вестник. - 1919. - 18 февраля. Цит. за: Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей. Из истории Гражданской войны в Крыму. - С. 466..

Білогвардійці поводили себе цілком розкуто. Розпочалися арешти й безсудні розстріли як на політичному, так і на побутовому ґрунті. Особливо голосно пролунало вбивство Юлія Гужона - всесвітньовідомого промисловця, голови Московського товариства заводчиків і фабрикантів впродовж десяти років (1907-1917). Гвардійці застрелили Гужона на очах сім'ї за якісь задавнені порахунки з великим князем Миколою Миколайовичем - його сусідом по кримській дачі. Оскільки Гужон був французьким громадянином, союзники надіслали грізну ноту кримському уряду. Проте уряд сидів на білогвардійських багнетах і був безсилий Винавер М. Наше правительство (Крымские воспоминания 1918-1919 гг.). - Париж, 1928. - С. 173-174..

Білогвардійський терор, який набирав силу, М. Винавер пояснював зовсім непереконливо: «Добровольча армія не могла надіслати в Крим скільки-небудь значні сили. За своєю якістю загони, надіслані в Крим, особливо в Ялту, були такими, що поведінкою своєю викликали обурення з боку всього мирного населення» Там само. - С. 203..

Поступово, але неухильно обурення мас переростало в озброєний спротив. Повстанські загони, які стихійно виникали в кримських горах ще за німецької окупації, почали розмножуватися. Керівництво ними прибирали до рук більшовицькі емісари. Найбільш активно діяв організований більшовиками в листопаді 1918 р. євпаторійський загін «Червона каска» під керівництвом Івана Петриченка, який базувався в Мамайських каменоломнях. На початку січня 1919 р. чисельність загону збільшилася до 250 чоловік.

У жовтні 1918 р. ЦК РКП(б) передав Кримську партійну організацію до складу КП(б)У У рішенні підкреслювалося, що «Крим в організаційному відношенні створює самостійну область» Бикова Т.Б. Створення Кримської АСРР (1917-1921 рр.). - С. 89.. Це означало, що передача була тимчасовою, на час боротьби у підпіллі. Керувати боротьбою з України, яку більшовики збиралися опанувати після відходу австро-німецьких армій, було зручніше, ніж з Москви. Контакти з окупованим Кримом почали здійснюватися через Одеське відділення Закордонного бюро ЦК КП(б)У - Закордот.

1 грудня в Сімферополі відкрилася конференція більшовиків, яка проголосила себе обласним з'їздом КП(б)У В ній взяли участь 24 делегати від 17 партійних організацій краю. ЦК КП(б)У представляв Ян Гамарник. З'їзд прийняв рішення активізувати комуністичну пропаганду у військах Антанти, сформувати бойові підпільні групи, агітувати робітників поширювати страйковий рух і звернути в партійній роботі особливу увагу на село Надинский П.Н. Очерки по истории Крыма. - Часть II. - С. 135.. Всі ці рекомендації мали під собою один спільний знаменник - підготовку до збройного повстання. Підготовці повстання в Москві надавали першорядного значення, зважаючи на порівняно невелику кількість живої сили білогвардійців та інтервентів на півострові. Синхронізоване із вторгненням Червоної армії повстання гарантувало успіх в оволодінні Кримом. Для керівництва повстанням в Криму був створений підпільний революційний комітет.

13 березня 1919 р. в Севастополі відбулася конференція правлінь профспілок, яка більшістю в 70 голосів проти 7 при 10 тих, хто утримався, прийняла запропоновану більшовиками і лівими есерами резолюцію. Резолюція постановила негайно розпочати загальний політичний страйк з чотирма вимогами: 1) усунення з Криму Добровольчої армії; 2) усунення крайового уряду; 3) відновлення радянської влади; 4) звільнення всіх політичних в'язнів Крымский вестник. - 1919. - 15 марта.. Радикальність цих вимог пояснювалася співвідношенням сил на фронтах громадянської війни.

Страйк, який розпочався 18 березня, паралізував життя Севастополя. Штаб білогвардійських військ, дислокованих на півострові, звернувся до А. Денікіна з проханням розглянути можливість переведення їх установ з Севастополя і Сімферополя в Керч або Феодосію Надинский П.Н. Очерки по истории Крыма. - Часть II. - С. 149.. Разом з тим білогвардійські гарнізони та інтервенти зробили спробу розстрілами припинити страйк. Було заарештовано семеро робітників, як здавалося білогвардійцям - членів страйкового комітету. Трьох з них негайно розстріляли. 19 чоловік, які утримувалися в тюрмі за звинуваченням у більшовицькому терорі 1918 р., були вивезені в Керч і по дорозі страчені. Були заарештовані і розстріляні четверо членів севастопольського відділення профспілки металістів, які виступили із закликом до політичного страйку на конференції правлінь профспілок 13 березня. Страйк придушили терором, але кримські більшовики не відповіли на розстріли збройним повстанням, вичікуючи подій на фронті.

4 січня 1919 р. Л. Троцький підписав постанову Реввійськради РСФРР про утворення Українського фронту під командуванням В. Антонова-Овсієнка. Основу його сил складала Українська радянська армія. 6 лютого радянські війська зайняли Київ, у березні - Миколаїв. Група військ, яка діяла на кримському напрямі, 29 березня захопила Генічеськ і вийшла до Чонгару і Перекопа.

Перекоп штурмувала Перша Задніпровська стрілецька дивізія під командуванням П. Дибенка та І. Федька. В її складі було немало кримських червоног- вардійців, які чудово знали місцеві природні умови. Сили, які протистояли чер- воноармійцям, були незначними: 2,5 тис. білогвардійців і 600 солдат грецької дивізії інтервентів, не більше 20 гармат, кілька бронепоїздів. П. Дибенко

3 квітня без особливих труднощів подолав опір захисників Перекопа, втративши близько двох сотень чоловік. Задніпровська дивізія почала наступ в кількох напрямках, переслідуючи білогвардійців, які в паніці відступали Найда С. Об освобождении Красной Армией Крыма в апреле 1919 года. // Военно-исторический журнал (Москва). - 1974. - № 2. - С. 41-42..

Уряд С.Крима 7 квітня перебазувався з Сімферополя в Севастополь, захопивши з собою гроші та інші цінності. 9 квітня Сімферополь залишили всі установи Кримського штаба Добровольчої армії. В Севастополі почала діяти російсько-французька евакуаційна комісія на чолі з комендантом фортеці В. Субботіним. Після несподівано легкого прориву перекопських укріплень інтервенти вже не бачили можливості залишитися в Криму.

7 квітня 1919 р., коли уряд С. Крима залишив Сімферополь, влада в місті перейшла до військово-революційного комітету. У ньому переважали більшовики, але були представлені також два члена РСДРП і по одному - від організації анархістів і вірменської партії «Дашнакцутюн» Бунегин М.Ф. Революция и гражданская война в Крыму (1917-1920 гг.). - С. 246..

Задніпровська дивізія під командуванням П.Дибенка увійшла в місто тільки 11 квітня без всякої боротьби, після чого продовжила наступ на південному напрямку до Севастополя і на східному - до Феодосії. Відступаючи, білогвардійці зосереджувалися на Керченському півострові, а французькі і грецькі війська - у Севастополі.

17 квітня підрозділ Задніпровської дивізії під шаленим вогнем артилерії з кораблів французької ескадри, але майже без боротьби оволодів Малаховим курганом. Наземні війська інтервентів відмовлялися воювати. А 19 квітня французькі комуністи організували бунт на кораблі «Франс». Команди дредноутів «Мірабо» і «Жан Бар» наступного дня теж відмовилися підпорядковуватися своїм командирам. На всіх трьох кораблях були підняті червоні прапори. Немало моряків шлюпками дісталися Графської пристані, де відбувся мітинг з робітниками Севастополя. Після цього вулицями міста пройшла демонстрація чисельністю до 3 тис. осіб, у тому числі до трьох сотень французьких моряків. Коли демонстранти вийшли на Велику морську вулицю, по демонстрантах відкрили вогонь за розпорядженням командуючого військами інтервентів полковника Труссона, який оголосив себе військовим губернатором міста. Однак розстріл демонстрантів призвів до того, що командування інтервентів остаточно втратило контроль над особовим складом ескадри. 21 квітня Труссон повідомив Севастопольський ревком, що союзники мають намір покинути Севастополь. Влада в місті перейшла до ревкому. Війська інтервентів зосередилися у прибережній зоні, а кораблі 28 квітня покинули бухту і були відведені на зовнішній рейд. Радянські війська увійшли в місто тільки 29 квітня. 1 травня, коли в Севастополі відбулася демонстрація, її учасники бачили, як кораблі французької ескадри відпливали у відкрите море. Інтервенти зазнали поразки.

Крим знову опинився під контролем Кремля. Постало питання про те, який політичний статус може бути наданий цьому краю. У Москві і в Сімферополі розуміли, що півострів відрізаний від Росії територією України, а тому в ньому мусить утвердитися автономна республіка. Питання про те, якою вона повинна була стати - територіальною або національною, залишалося нібито відкритим.

31 березня при Кримському обласному комітеті РКП(б), який тоді знаходився у Мелітополі, було створене Мусульманське бюро з метою «радянізувати кримських татар, а через них - і країни Сходу» Галенко О. Крим у 20-х - на початку 50-х років: випробування тоталітаризмом. // Крим в етнополітичному вимірі. - С.178.. Ця мета була віддзеркаленням позиції В. Леніна, який у 1919 р. підтримав національну революцію в Османській імперії, вважаючи, що вона сприятиме поширенню світової революції на Схід. Радянська Росія почала надавати Туреччині, що народжувалася, допомогу валютою, матеріальними ресурсами і зброєю.

Питання про статус Криму було розв'язане на засіданні політбюро ЦК РКП(б) 23 квітня. Після обговорення, в якому взяли участь В. Ленін, Й. Сталін, М. Крестинський, М. Калінін, І. Смілга і М. Склянський, була прийнята постанова з двох пунктів:

«1. Визнати бажаним створення Кримської Радянської Республіки.

2. Запитати тов. Раковського: чи нема в ЦК КПУ підхожих кадрів для зайняття посади голови кримського Раднаркому. Зокрема, яка думка ЦК КПУ щодо кандидатури тов. Артема» Гарчев П.І., Овод В.В. Про створення Кримської Радянської Республіки. // Україн-ський історичний журнал. - 1992. - № 4. - С. 24..

29 квітня Л. Каменєв прибув у Сімферополь, і цього ж дня почалася Кримська обласна конференція РКП(б). Л. Каменєв виступив з доповіддю «Про воєнно- політичне становище Радянської республіки і про політику партії з національного питання». Деякі з присутніх засумнівалися, чи варто створювати в Криму радянську республіку. К. Ворошилов обірвав подібні висловлювання: «Обговорення цього питання у принциповій площині може мати лише характер висловлення поглядів на це питання того чи іншого товариша, але не характер прийняття чи не прийняття його. Рішення ЦК про створення Кримської радянської республіки остаточне, конференція його не може змінити. Вона повинна обговорити рішення ЦК, але щодо його суті, з точки зору практичного впровадження» Бикова Т.Б. Створення Кримської АСРР (1917-1921 рр.). - С. 95..

Більшовики проголосили Крим соціалістичною республікою, уряд якої очолив брат В. Леніна Д. Ульянов. Уряд був остаточно сформований 5 травня. До нього увійшли: тимчасово головуючий, нарком охорони здоров'я і соціального забезпечення Д. Ульянов, нарком внутрішніх справ Ю. Г авен, нарком закордонних справ С. Меметов, нарком юстиції І. Арабський, нарком у військових і морських справах П. Дибенко, нарком освіти І. Назукін, нарком землеробства С. Ідрісов, нарком праці І. Полонський, нарком продовольства і торгівлі С. Вульфсон (Давидов), нарком фінансів, шляхів сполучення, пошти й телеграфів Я. Городецький, керуючий справами А. Боданінський, нарком у справах національностей І. Фірдевс Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей. Из истории Гражданской войны в Крыму. - С. 503..

В уряд увійшло п'ятеро кримських татар - Арабський, Боданінський, Ідрісов, Меметов і Фірдевс. В ньому існував комісаріат закордонних справ, який засвідчував його право на зносини з іншими державами.

Уряд позиціонував себе як влада суверенного утворення, однак його істинний статус пояснювало нерозголошуване рішення політбюро ЦК РКП(б) від 28 травня в складі В.Леніна, Л.Каменєва і М.Крестинського (всі інші перебували тоді поза Москвою), в якому вказувалося: «Прийнято як директива, що уряд діє на правах губвиконкому, підпорядковуючись ВЦВК і відповідним наркомам за приналежністю, а обласний партійний комітет прирівнюється до губкому, зв'язаному безпосередньо з ЦК РКП(б)». Кримська армія підпорядковувалась Південному фронту «на правах дивізії» Из архивов партии. // Известия ЦК КПСС (Москва). - 1989. - № 12. - С. 164.. Як і кожна маріонетка, кримський радянський уряд прийняв ухвалу до беззастережного виконання.

Ніхто не сумнівався, що високий статус Кримського раднаркому призначався для зовнішнього ужитку. Але існувало питання, винесене на порядок денний в засіданні Сімферопольського військово-революційного комітету 27 квітня: кому підпорядковується Крим - Україні чи Росії? Ревком підсумував дискусію такою постановою: «Крим стає самостійною одиницею. Комісаріати повинні керуватися виключно декретами з центру, але, в деяких випадках, допустимо вводити поправки з українських декретів» Там само. - С. 99.. А 9 травня ЦК КП(б)У запросив ЦК РКП(б) відповісти, у чиєму веденні знаходяться партійні організації Криму. Наступного дня О. Стасова телеграфувала, що Крим організаційно пов'язаний з ЦК РКП(б) Аникеев В.В. Деятельность ЦК РКП(б) 1918-1919 гг. Хронология событий. - М., 1976.- С. 416..

В стані повного безладу республіка проіснувала близько двох місяців. Десантом з моря у червні 1919 р. Кримом знову оволоділи білогвардійці, які протрималися там до листопада 1920 р. Кримська армія була армією тільки за назвою, в ній налічувалося менше 10 тис бійців і лише 48 кулеметів та 25 гармат Крымская армия. // Гражданская война и военная интервенция в СССР. Энцикло-педия. - М., 1987. - С. 312.. Радянські війська, супроводжувані цивільною адміністрацією, почали швидко відходити на північ, щоб не бути відрізаними. 24 червня всі вони покинули Сімферополь, а через тиждень - весь Крим.

Однак успіхи білогвардійців були тимчасовими. Силу їм давали головним чином не зовнішні чинники, як намагався довести вождь більшовиків, а про- рахунки його власної політики - соціальної і національної. Тимчасовість успіхів білогвардійців обумовлювалася також їхніми власними прорахунками в соціальній і національній сферах. Справа доходила до дрібниць: у липні 1919 р. А. Денікін відновив юліанський календар, за яким, на відміну від Європи, жила дореволюційна Росія. Білогвардійці ігнорували волю пригноблених націй колишньої імперії, прагнучи реставрувати «єдину і неподільну» Росію. Ігноруючи волю пригноблених класів, вони намагалися за допомогою сили відновити старі порядки. Протиставляючи себе гаслам Російської революції, яка за тиждень повалила самодержавство, як білі, так і червоні виявились контрреволюційними політичними силами.

Окупована білогвардійцями Україна була поділена на три області - Київську, Харківську і Новоросійську. Кордони між ними встановлювалися на підставі дореволюційного адміністративно-територіального поділу. 25 червня була відтворена Таврійська губернія. Новоросійська область у складі трьох губерній - Одеської, Херсонської і Таврійської очолювалася головноначальствуючим з правами дореволюційного генерал-губернатора генералом М. Шиллінгом. йому підпорядковувалися губернатори і начальники повітів та волостей. Таврійським губернатором був призначений колишній член уряду С.Сулькевича граф В. Татіщев.

Намагаючись відновити дореволюційну структуру управління, В. Татіщев одразу після призначення скликав нараду представників земських управ та міського самоврядування Загородский Ф.С. Борьба с деникинщиной и интервенцией в Крыму. - Симферо-поль, 1940. - С. 95.. Однак уже наприкінці червня А. Денікін розпустив всі міські думи та земські управи. До встановлення «загальнонародної влади», говорилося в його наказі, не існуватиме жодної влади, окрім «влади Верховного правителя Росії і верховного головнокомандуючого Російською армією адмірала Колчака та його представника на Півдні Росії, керівника Добровольчої армії Денікіна» Див.: Бикова Т.Б. Створення Кримської АСРР (1917 - 1921 рр.). - С. 106..

Коли більшовики покинули Крим, діячі Міллі-Фірка мали наївність звернутися до білогвардійців з проханням визнати культурно-національну автономію татар. У відповідь А. Денікін розпорядився розпустити знову створену ними Директорію, повернути до життя підпорядковане Таврійському губернатору дореволюційне магометанське духовне управління і відновити посаду муфтія. Муфтієм став С.Кіпчакський, який займав цю посаду до революції. М. Бадраклі, А. Боданінський, С. Кезлеві, А. Озенбашли, С. Хаттатов, А. Хільмі, Х. Чапчакчі і деякі інші діячі кримськотатарського національного руху були ув'язнені Там само. - С. 107..

Під тиском союзників, які бажали надати білогвардійському режиму демократичний вигляд, А.Денікін оголосив вибори в міські думи і земські установи, але за новими правилами: вводився ценз осілості (не менше двох років), віковий ценз підвищувався до 25 років, вибори в земства ставали двоступеневими.

Вибори були проведені на початку вересня, але з надзвичайно низькою явкою тих, хто одержав право голосу. В Євпаторії в них взяло участь 1 703 виборця із зареєстрованих 12 168. В Балаклаві проголосувало 384 особи з 1 113 Надинский П.Н. Очерки по истории Крыма. - Часть II. - С. 200..

Проти представників попередньої влади в Криму був розв'язаний терор. У липні 1919 р. «Особлива нарада» видала постанову про роботу судово-слідчих комісій. Всі ті, хто брав участь у поширенні більшовицької диктатури і захопленні нею державної влади в країні, мали бути заарештовані і зазнати судових переслідувань Гражданская война на Украине. 1918 - 1920 гг. - Сборник документов в 3-х томах, 4-х книгах. - Т. 2. - К., 1967. - С. 428..

Тривало безкарне і ненормоване пограбування Криму, яким не гребував жоден з попередніх урядів. Крим перебував на межі гуманітарної катастрофи. Коли Керченській міській управі було наказано відвантажити до Англії 64 тис. пудів муки, чиновники написали командуванню ВСЮР: «В місті не залишається жодних запасів, а підвозу нема. Місто переповнене біженцями, лазаретами, панує епідемія висипного тифу, дорожнеча приголомшуюча, населення збуджене» Надинский П.Н. Очерки по истории Крыма. - Часть II. - С. 202.. На жаль, це була ситуація типова для півострова загалом. У жовтні ціна кілограма цукру в Сімферополі дорівнювала 162 рублів, літра сонячної олії - 112 руб., кілограма тваринного масла - 375 руб. Тим часом місячна зарплата учителя дорівнювала 450 руб., а кваліфікованого робітника - від 1 200 до 1 500 руб. Там само. - С. 202.

Після перших успіхів на фронтах громадянської війни білогвардійський режим позбувся соціальної підтримки і почав занепадати. В тилу денікінських армій з'явилися партизанські загони. В Криму поширився рух «зелених», спрямований проти червоних і білих одночасно.

У лютому 1920 р. кораблі Антанти перевезли в Крим білогвардійські війська з Одеси, а в березні - з Новоросійська. На півострові опинилися найбільш боєздатні частини Добровольчої армії - Корніловська, Марковська, Алексєєв- ська і Дроздовська дивізії, частини донських і кубанських козаків. Генерали Добровольчої армії висловили недовіру А.Денікіну, і 21 березня 1920 р. він склав повноваження. Верховна рада добровольців у Севастополі одноголосно висловилася за передачу повноважень головнокомандувача збройними силами Півдня Росії генералу Петру Врангелю.

Свою військово-політичну програму Врангель висловив у таких словах: «Не тріумфальною ходою на Москву можна звільнити Росію, а створенням хоча б на клапті російської землі такого порядку і таких умов життя, що притягли б до себе всі помисли й сили народу, який стогне під червоним гнобленням» Воспоминания генерала барона П.Н.Врангеля (ноябрь 1916 г. - ноябрь 1920 г.). - В 2 частях. - Часть 2. - М., 1992. - С. 75.. Відмовляючись від ідеології «єдиної і неподільної Росії», він зробив деякі кроки для налагодження діалогу з українським визвольним рухом, але С.Петлюра не побажав мати з ним жодних справ. У Криму припинилися арешти активістів кримськотатарського руху Міллі-Фірка. Від своїх командирів П. Врангель вимагав не застосовувати зброї у разі зустрічей з антирадянськими силами.

Запоруку успіху П.Врангель бачив у налагодженні відносин із селянством. Виданий ним закон про землю передбачав викуп землі у поміщиків державою, після чого вона повинна була за плату передаватися у приватну власність селянам. Ціна десятини землі встановлювалася в розмірі п'ятикратної вартості отримуваного з неї середньорічного врожаю. Для викупу селянам повинна була надаватися велика розстрочка - 25 років. Маєтки площею до 600 десятин у поміщиків не вилучалися. Характеризуючи свій закон, П. Врангель зазначав, що землею повинні володіти «на засадах міцно закріпленої приватної власності якомога більша кількість осіб, які можуть вкладати в неї свою працю» Борьба за Советскую власть в Крыму. Сборник документов и материалов. - Т. 2. - Симферополь, 1961. - С. 247-248..

Цей закон був продуманий і реалістичний, але в межах всієї країни, а не окремо взятого півострова, і тільки в мирних умовах. Один з учасників його розробки, князь В.Оболенський у своїх мемуарах занотував: «Я глибоко переконаний і тепер, що якби земельний закон, хоча б у тому вигляді, в якому він був виданий генералом Врангелем 25 травня 1920 р., був виданий генералом Денікі- ним 25 травня 1918 р., то підсумки громадянської війни були б зовсім іншими» Оболенский В. Крым при Врангеле. Мемуары белогвардейца. - М. - Л., 1928. - С. 389-390..

Щоб боротися з радянською владою, білогвардійцям треба було вийти з Криму. Наступальна операція почалася в червні, коли радянські армії втягнулися в битву за Київ з військами Ю. Пілсудського. 13-а армія червоних під командуванням Р.Ейдемана прикривала вихід з Криму. Але вона мала не більше 17 тис. багнетів і шабель за незрівнянно гіршого озброєння. П. Врангель постійно посилював наступальний потенціал свого війська за рахунок сучасної зброї. Такі можливості у нього були: у кримські порти постійно прибували кораблі Антанти з озброєнням і військовим спорядженням.

У районі Перекопу, Чонгарських укріплень і Каховки розгорнулися жорстокі бої. Білогвардійцям не вдалося розгромити війська Р. Ейдемана і вийти на широкий оперативний простір. Радянські війська закріпилися на правому березі Дніпра.

У середині червня англійські кораблі перевезли в Крим з Кубані близько 40 тис. денікінців. Завдяки цьому поповненню П. Врангель знову міг ставити широкі завдання: з одного боку, захопити Донбас, а з другого - вдарити по тилах Південно-Західного фронту. Проте радянське командування здійснило попереджувальний контрнаступ, який, щоправда, не забезпечувався великими силами і скоро згас. Наприкінці червня фронт стабілізувався на лінії Херсон - Нікополь - Бердянськ.

Одночасна боротьба на польському і врангелівському фронтах змусила радянське командування вдатися до нових мобілізацій. Починаючи з липня,

13-а армія стала частіше одержувати поповнення з внутрішніх військових округів. На допомогу їй було створено 2-у Кінну армію (командувач Ф. Миронов).

Тим часом держави Антанти натиснули на П. Врангеля, щоб він розпочав новий наступ і полегшив становище польських армій. Наприкінці липня білогвардійці захопили Олександрівськ, звідки можна було одночасно загрожувати Донбасу і тилам Південно-Західного фронту. Одначе з тими силами, які мав П. Врангель, розв'язувати стратегічні завдання було явно нереальною справою. Уже на початку серпня він втратив Олександрівськ. Ударна група у складі трьох радянських дивізій форсувала Дніпро біля Берислава й закріпилася на Каховському плацдармі. З Сибіру на плацдарм було перекинуто дивізію на чолі з В. Блюхером. У багатоденних виснажливих боях під Каховкою червоні зазнали великих втрат, але втримали плацдарм. У середині серпня П. Врангель кинув у бій всі наявні сили і знову захопив Олександрівськ. Розвиваючи наступ у східному напрямку, білі зайняли залізничну станцію Синельникове і Маріуполь. Була створена загроза Катеринославу, але за відсутності резервів успіх не вдалося закріпити.

Шансів на перемогу в 1920 р. у білих вже не було, хоча в Україні знову піднялася хвиля антирадянського селянського руху. Обурені продрозверсткою і забороною торгівлі українські селяни пам'ятали, однак, короткий період денікін- ського панування в 1919 р. і тому не могли перетворитися на союзників білогвардійців.

28 жовтня М. Фрунзе віддав наказ про генеральний наступ. Головний удар було завдано з Каховського плацдарму. Під загрозою оточення війська П. Врангеля стали швидко відходити до Перекопу. Операція закінчилася 3 листопада. Білогвардійці втратили 20 тис. бійців, близько 100 гармат та великі запаси боєприпасів, але не дозволили себе оточити і відійшли під захист Турецького валу.

Напередодні штурму Перекопу на Південному фронті було зосереджено майже 200 тис. бійців, у тому числі найбільш боєздатні частини Революційної повстанської армії (махновців). Штурм укріплень лобовими атаками М. Фрунзе доручив 51 -ій дивізії. Три інші дивізії 6-ої армії і махновці мусили в цей час убрід форсувати Сиваш і через Литовський півострів вийти у тил білим.

Операція почалася 8 листопада і виявилася надзвичайно кровопролитною. 11 листопада опір білогвардійців було зламано. 16 листопада кіннота червоних зайняла Керч, і М. Фрунзе доповів В. Леніну про ліквідацію Південного фронту.

Боротися на території півострова для армії П. Врангеля не мало сенсу. Сівши на кораблі у кримських портах, білогвардійці емігрували в Туреччину. За кілька днів на цивільних пароплавах і військових кораблях, переважно французьких, було евакуйовано 145,7 тис. військовослужбовців врангелівських армій та біженців Воспоминания генерала барона П.Н.Врангеля (ноябрь 1916 г. - ноябрь 1920 г.). - В 2 частях. - Часть 2. - М., 1992. - С. 430.. Доля тих, хто не бажав або не зміг їхати на чужину, склалася трагічно.

10 листопада Реввійськрада Південного фронту (командувач М. Фрунзе, член РВР І. Смілга, М. Владіміров, Бела Кун) направила радіограму П. Врангелю, в якій обіцяла тим, хто припинить опір, аж до осіб вищого командного складу, «повне прощення стосовно всіх провин, пов'язаних з громадянською боротьбою». По суті, це звернення повторювало «Відозву до офіцерів армії барона Врангеля», опубліковану газетою «Правда» 12 вересня і підписану В. Леніним, Л. Троцьким і С. Каменєвим. Однак В. Ленін був схильний до компромісів тільки тоді, коли за них щось одержував. А тут справа з П. Врангелем вже добігла кінця, і виявляти зайву поступливість він не бажав. 12 листопада в Крим на адресу РВР Південфронту (в копії - Л. Троцькому) надійшла телеграма такого змісту: «Дуже незадоволений непомірною поступливістю умов. Коли супротивник прийме їх, то треба реально забезпечити взяття флоту та не- випуск жодного корабля, коли ж супротивник не прийме цих умов, то, не можна більше повторювати їх і треба розправитися нещадно» Ленін В.І. Повне зібр. творів. - Т. 52. - С. 6..

Активну роль в організації державного терору відіграв начальник Кримської ударної групи (яка була утворена 21 листопада) в Особому відділі Південного і Південно-Західного фронту Ю.Євдокимов, у майбутньому - організатор Голодомору 1933 р. в Північно-Кавказькому краї.

Виконуючий обов'язки начальника Особого відділу ВЧК С. Дукельський з приводу діяльності Ю. Євдокимова висловився так: «Експедицією під керівництвом т. Євдокимова був очищений від залишків врангелівців Кримський півострів. Як наслідок, було розстріляно до 12 тис. осіб. З яких: до 30 губернаторів, більш як 150 генералів, понад 300 полковників, кілька сотень контррозвідників і шпигунів. Було унеможливлено виникнення в Криму білих банд» Шитюк М. Масові репресії проти населення Південної України в 20-50-ті роки ХХ ст. - К., 2000. - С. 100..