Тюрки Центральної Азії та іслам: від протистояння до навернення до ісламу (кінець VII ст. - початок ХІ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru

ТЮРКИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ АЗІЇ ТА ІСЛАМ: ВІД ПРОТИСТОЯННЯ ДО НАВЕРНЕННЯ ДО ІСЛАМУ (кінець VII ст. -- ПОЧАТОК ХІ ст.)

Ярослав Пилипчук

Ця стаття присвячена дослідженню взаємовідносин тюрків з мусульманським світом. Тюргеші зіграли значну роль в історії Центральної Азії, чинячи опір арабській експансії. Тюргеші допомагали мешканцям Согду та Тохаристану воювати проти хорасанських намісників Омейадів. Падіння Тюргешського каганату було обумовлено боротьбою між чорними та жовтими родами, а також експансією карлуків. Нащадками тюргешів були тухсі, халаджі та азкіші. Карлуки зіграли значну роль у ранньосередньовічній історії Центральної Азії. Вони були постійними союзниками Імперії Тан проти тюркютів та кок-тюрків. Перехід карлуків на бік арабів у Талаській битві у 751 р. був обумовлений зростанням китайської експансії у Центральній Азії. Карлуки були вимушені переселитися до Жетисуу 766 р. внаслідок експансії токуз-огузів. Карлуки не чинили опір ісламізації Согду, проте активно зливалися з осілим населенням Східного Туркестану. Карлуки поряд з ягма чинили опір просуванню Тахіридів та Саманідів на власне тюркські землі. Карлуки разом з ягма склали основу держави Караханідів. Басмили були союзниками Імперії Тан у боротьбі проти тюркютів, кок- тюрків та токуз-огузів. Їх роль у історії Центральної Азії була незначною, проте вони брали участь у етногенезі племені шари -- одного з кипчацьких племен.

тюрк мусульманський тюргеш арабський каганат

This paper is devoted to the history relationships of some of Turkic tribes with Muslims. Turgish tribe played a significant role in the history of Central Asia, when they resisting Arab expansion. Turgish helped to populations of Sogdians and Toharistanians fight against Khorasan governors of Omeyads. Fall of Turgish Khaganate was due to the struggle between black and yellow clans and expansion of Karlukes. Turgishes descendants were Tukhsi, Khalaj and Azkishi. Karluks played a significant role in the early medieval history of Central Asia. They were constant allies of the Empire Tan against Turkuts and Kok-Turks. Karluk on the side of the Arabs in the Battle at Talas in 751 was due of growth of Chinese expansion in Central Asia. Karluks were forced due to expansion Tocuz-Oguz to migration in Jetisu. Karluks not resist Islamization ofSogd, but actively merged with the settled population of Eastern Turkestan. Karluks with Yagma opposed to Takhirid and Samanid conquest of Turkic lands in Central Asia. Karluk with Yagma formed the basis of state of the Karakha- nids. Basmils were allies of Tang Empire in the fight against Turkuts, Kok-Turks and Toquz- Oghuzes. Their role in the history of Central Asia was negligible, but they participated in the ethnogenesis of tribe sari -- one of the Kipchak tribes.

Одним з найбільш цікавих питань історії Центральної Азії є історія взаємодії тюрків з мусульманським світом. Досі цей аспект не був предметом спеціального дослідження. Історія їх взаємин фрагментарно досліджувалась у контексті історії давніх тюрків С. Кляшторним та Л. Гумільовим. Для висвітлення історії взаємин тюрків з мусульманами характерна зосередженість на історії окремих тюркських племен. У контексті історії Тохаристану її досліджує Ш. Камоліддін. Через призму свідчень ''Худуд ал-Алам'' та хроніки Тахіра ал-Марвазі досліджував історію східнотуркестанських тюрків В. Мінорський. Історія карлуків досліджувалась О. Пріцаком, П. Лурьє, К. Шаніязовим . Через призму історії Караханідів її розглядали О. Караєв, П. Голден та О. Пріцак. Історії чигилів присвячена частина статті П. Голдена. Завданням данного дослідження є з'ясування роль вищеназваних племен у історії Мавераннахру, Східного Туркестану та язичницького тюркського світу у VH-Х ст.

Джерельна база історії тюргешів не є достатньою, проте найбільш цілісне уявлення про історію тюргешів надають китайські хроніки. Вперше згадка про тюргешів з'являється у уйгурському перекладі опису мандрів Сюань-цзана. У 651 р. у кількох танських хроніках повідомлялось про племя туціші-хелоші. У тюркському перекладі це тюргеш-халадж. Таким чином, халаджі, котрі є зараз окремим народом, були частиною тюргешів. У 654 р. на землях племені соге мохе запроваджено тутукство Валу. На землях іншого племені -- аліші запроваджено тутукство Білої гори Цзешань. Обидва племені були двосоставними. Згідно Таншу відзначалось, що Учжіле (Учеліг) став на чолі туціші, котрі були одним з п'яти племен дулу. Він заволодів Суйабом і переміг китайського ставленика Хосрова Бьорю-шаха. Влада тюргешів встановилась від Чача до Турфана та Бешбалика. Хосров Бьорюшах поряд із Ашина Сянем воював проти тюргешів. Тюргеші напали на Кучу, розбили китайське військо, але не здобули місто. У 699 р. тюргеші надіслали посольство до Китаю. Це значить, що ствердження тюргешів на землях колишнього Західно-Тюркського каганату відбулось у 90-х рр. VII ст. Головна ставка знаходилась у Суйабі, а мала орда на річці Ілі. Тюргеші були сусідами мешканцям Західного Краю та кок-тюркам. Уч-Еліг відправив свого сина Чжену до китайців у 699 р. Син Уч-еліга Соге (Сакал) після смерті батька був визнаний китайцями як легітимний правитель, проте інтриги китайських чиновників зробили його ворогом Імперії Тан і китайці були переможені у кількох битвах. Китайці дійшли до висновку про необхідність миру з ним. Тюргешські кагани чеканили власну монету. Після укладання мирного договору з китайцями у каганаті тюргешів спалахнула усобиця. Відзначалось, що Чжену був ображений на Сакала за те, що той дав йому в ель мало воїнів. Чжену вступив у союз із каганом Мочжо (Капаганом-каганом). Той не віддав війська під керівництво тюргешському кагану, а сам переміг тюргешів і взяв у полон Сакала. Він сказав Сакалу та Чжену, що ті не гідні життя тому, що не змогли втримати свою землю і стратив їх. Місцевість Біла гора це район Ак-Кая поблизу Алмалика. Ставка тюргешів знаходилась в районі міста Кюнгют в басейні Ілі. З племенем аліші згаданих китайцями можна ототожнити азкіші про яких згадують Ібн ал-Факіх, Ібн Хордадбех, ал-Ідрісі. Необхідно заувадити, що Сакал перебував у союзі з согдійцями та тохаристанцями. У 705 р. Кутейба б. Муслім вдерся у Балх, його владі підкорився володар Чаганіана Тіш Одноокий. У 706 р. чаганіанский та балхський володарі разом з арабами вдерлись у Согд та обложили Пайкенд. У 708 р. араби вдерлись у володіння бухарського правителя і захопили Рамітан. У 709 р. бухарці як і раніше покликали на допомогу согдій- ців та тюрок-тюргешів. У 710 р. Кутейба уклав мир з Тархуном і антиарабська коаліція розпалась, а араби оволоділи Кешем (Шахрісябзом) та Несефом (Кар- ші). Шуман після героїчної оборони міста також капітулював. Тюргеші підтримували согдійців у їх боротьбі проти арабів.

У давньотюркських рунічних надписах історія представлена таким чином, що ніби тюргеші бажали напасти на кок-тюрків. У надпису Тоньюкука тюргешському кагану приписані слова мов каган їх сильний, а радник мудрий. Їм приписувалось побоювання нападу кок-тюрків та намір напасти на тюрків-сірів. Необхідно зазначити, що Тоньюкук приписує собі вирішальну роль у перемозі над тюргешами. Повідомлялось, що каган он-ок тобто тюргешів вже у шляху. Командування було передано Тоньюкуку, у війську також був залишений Інелькаган. При керівництві перебував Апа-Таркан, якому каган ніби наказав не поспішати виконувати наказ і, що був налаштований дати бій тюргешам в Алтунській тайзі. Тоньюкук ж зробив інше. Він наказав перейти тайгу, переплисти Іртиш і вийшов з військом до річки Болчу, яка знаходилась в Яришському степу. У полон потрапив каган тюргешів, а їх шад та ябгу були страчені. Після цього кок-тюрки перейшли Йєнчу (Сирдар'ю), дійшли до Бенгілек та Темір-Капиг (прохід Бузгала). Були підкорені тохари, а потім согдійці на чолі з Єрюкі виявили покірність. У надпису Більге-кагана відзначалось, що кок-тюрки воювали проти басмилів, согдійців, чиків, киргизів. Каган приписав собі заслугу переходу Алтунської тайги та Іртишу, а також несподіваного нападу на тюргешів. Опір тюргешів порівнювався з натиском бурі та вогню, або вогню та вина. Відзначалось, що тюргешів захопили зненацька, коли ті спали, що не завадило тим чинити опір. Кюль-тегін своїми руками захопив тутука азів. Тюргешів розселили поблизу Табари. Ті невдовзі напали на союзників кок-тюрків -- кенгересів (печенігів). Зазначалось, що поблизу Темір-капига кок-тюрки бились з хоробрими людьми після чого відступили. Цими хоробрими людьми були араби Кутейби. Необхідно зауважити, що два вищезгаданих надписа на честь кок-тюркських правителів є засобом пропаганди. Насправді тюргеші мали готуватись до оборонної війни. Необхідно зауважити, що у Хакасії у Тесі був надпис тюргеша, який був хроністом. Цей надпис короткий. Біля Таласу знаходився інший надпис. Камінь для молитов був поставлений для Ани та його підданих. Його племінний союз залишився з племінником з сином молодшого брата, а дружина голодала.У Куру-Бакайирських надписах згадується титул чор. Окрім того, згадується ім'я Кут-чор. Приставка чор була поширена серед тюргешських володарів. В Талаських графіті згадане слово шарга яке відповідає титулу Арслан. Необхідно зауважити, що у 70-90-х рр. VII ст. араби атакували Согд і йому не протидіяли тюрки.

Необхідно зауважити, що тюргешам знадобились кілька років для відновлення держави. Вже у 717 р. Сулу (Сулук) надіслав посольство до Імперії Тан. До того він встановив владу у Західному Краї, а тюргешська кавалерія знаходилась поблизу Кучі та напала на китайський гарнізон. Володіння Куча було спустошено тюргешами. Сулук вступив у союз із тибетці. Доньки Сулука були одружені на кагані кок-тюрків та ценпо тибетців. Китайці негативно характеризували тюргешського правителя, як невірного Імперії Тан, союзника тибетців та вассала туцзює. Конфлікт з китайцями за Кучу можна датувати 726-727 рр. У 720-721 рр., за свідченнями ат-Табарі, Кулсур (Куль-чур) вдало воював проти арабів. У 730 р. тюргеші знову вдало воювали проти арабів, проте були переможені у 731 чи 732 р. між Бухарою та Самаркандом, а потім були переможені при Керміні. Наприкінці 732 р. арабський намісник Джунейд б. Абдаллах переміг тюргешів та увійшов до Бухари. У 737 р. тюргеші відгукнулись на запит про допомогу від ябгу Тохарістану .

Арабська активність зростала під час того як у тюргешів була криза. У 710-711 рр. араби прийшли в Согд. У 710-712 рр. їх владу визнав хорезмшах. На їх сторону встав володар Пенджікента Деваштіч. Його володіння не було підвладне арабам до 30-х рр. VIII ст. Ще раніше на сторону арабів схилявся Тархун, проте він був вбитий чи Гураком чи своїми наближеними за те, що робив поступки арабам. Проти нього виступив володар Самарканда Гурак. За іншою версією, Тархун був вбитий своїм оточенням. Здійснюючи свою кампанію у Согді, Кутейба проголошував себе месником за смерть Тархуна, а також називав його своїм вассалом. Самарканд був провідною державою Согду. Згідно з танськими китайськими хроніками від Кана залежали Бухара, Кеш, Маймург, Чач, Кушанія, Кабудан, Хорезм, Бітік, а правила у них династія, котра походила від юечжів-кушан. У китайських джерелах ця династія називалась чжаову. З Каном ототожнювалось давнє володіння Канцзюй. Відзначалось, що у підвладних містах правлять володарі з самаркандської династії, щоправда не у всіх. Наприклад, у Чачі була тюркська династія. Це непрямо підтверджують дані согдійських документів. Так Деваштіч звертався до сина Гурека Афаруна як до хахсарського царя. У боротьбі з арабами Гурак розправився з Тархуном. Деваштіч виступав як опікун його дітей і прийняв титули цар Согда та володар Самарканда. Проте він був таким лише у титулах. Гурек був вимушений був піти на мир з арабами у 712 р., оскільки тюргеші були розбиті кок-тюрками. Цьому передувало те, що самаркандський правитель послав по допомогу до володаря Чача у 712 р. За свідченнями ал-Балазурі та ат-Табарі мешканці Чача прийшли у значній кількості, проте араби перемогли їх. Ал-Йакубі натомість повідомляв, що Кутейба зробив правителем Самарканда свого брата Абд ар-Рахмана б. Мус- ліма. Повідомлялось, що люди Самарканда повстали і на арабів напали тюрки. Абд ар-Рахман просив про допомогу. У 712-713 рр. проти арабів утворилась коаліція мешканців Чача, Фергани, Согда та кок-тюрків. Кутейба б. Муслім за Самаркандським договором робив Гурека афшином (правителем-спадкоємцем) Самарканда та ішхідом (царем) Согда. Так титул звучав у інтерпритації ал- Йакубі. У ал-Баламі та у Ібн ал-Асама Гурак був названий сином ішхіда. Сам Кутейба називав себе намісником Хорасана. Відомо, що під безпосереднім управлінням Гурака перебували Самарканд, Кеш та Несеф. Пенджікент, де правив Деваштіч, не підкорявся його владі. Проте оголошення Гурека головним правителем змінило ставлення Деваштіча до арабів. Кутейба брав на себе зообо- в'язання, що якщо ворог нападе на Гурека, то він надасть самаркандцям допомогу. Самарканд натомість платив данину арабам. У 714 р. Кутейба здійснив похід на Чач та Ісфіджаб, а у 715 р. воював проти Фергани.

Угода Кутейби з Гураком зумовила перехід Деваштіча на антиарабський бік. Согдійців підтримував тюркський правитель відомий тільки за титулом -- Каган. Одні дослідники бачать у ньому кок-тюркського правителя Інель-кагана, інші ж -- тюргешського правителя Сулука. Б. Гойібов вбачав у ньому когось з китайських маріонеток -- Ашина Хяня або Ашина Сіня. На нашу думку, більш ймовірно, що цим Каганом був Сулук. Правителя согдійської конфедерації називали ішхідом. Спочатку так називали Тархуна, потім Деваштіча. Тархун це не ім'я, а спотворений тюркський титул тархан. Так само правитель Літпір це ельтебер. Правителем Чача був Йанга ельтабар. Ш. Камоліддін та Г. Бабаяр вважали, що правитель Чача Тегін був тюрком з племені шешеті. Пізніше їм на зміни прийшли тудуни. У 720 р. за сприяння Деваштіча у Согд приходять війська Курсула (Куль-чора). Аж до своєї смерті Деваштіч (722 р.) претендував на опанування Самаркандом. Він переписувався з сином Гурека Афаруном та правителем Чача. Частина согдійців емігрувала за межі Согда -- до тюрків. Согдійська тяжка кіннота ефективно доповнювала більш легку кінноту тюрок. Коли тюргеші виступали у союзі з согдійцями їх було складно подолати. У 717 р. Сулук напав на китайські залоги у містах Бохуань та Даші (Аксу). У 720-721 рр. у Согді вибухнуло велике повстання, яке очолив Деваштіч, але араби встигли його придушити до прибуття тюргешів. У 722 р. араби здобули Ходжент та обложили замок Абгар на горі Муг. Деваштіч пішов на перемовини, але його зрадницькі схопили і розіп'яли на хресті. У 723 р. ферганський правитель Алутар разом з тюргешами та мешканцями Чача виступив проти арабів. У 724 р. согдійці за допомогою тюргешів звільнились з-під влади арабів. Похід 728 р. хорасанського намісника призвів до нового підкорення краю арабами. У 737 р. Асад б. Абдаллах напав на Хутталян, але був розбитий тюргешами. Согдійці у Самарканді, Чачі, Фарабі повстали. Виклик, кинутий намісником Кучі доньці кагана, вимусив того здійснити напад на це місто, а у той час повсталі согдійці не змогли отримати допомоги від тюргешів.

Ібн ал-Факіх згадував між печенігами та азкішами базкішів. Також він згадував про тюргешів як народ з домами та поселеннями. Відносно ж посольства арабів, то арабський хроніст вказував, що у правителя тюрків котрого він називав Абу Музахім (так вони називали Сулука) було 10 тис. чудового озброєного війська і що в його країні немає ні чоботаря, ні портного, ні перукаря. Вказано, що у країні мало хліба, а набагато більше м'яса. Ібн Хурдадбех знав тюргешів як ал-туркаш. Гардізі знав про країни джикилів (чигилів) та тюргешів (тухсі). Пенджикентського правителя називали Кульбакар і він очолював 8 тис. війська. Дехканом Суйаба був брат Байгу (ябгу). Інше поселення Хут-куял і у ньому 5 тис. воїнів. Дехканом був Багліла, а той був тюргешем за походженням. Поселення Далуганж виславляло 300 чоловік. Тюргеші вклонялися горі і коло перевалу у цієї гори було поселення, яке виставляло 1 тис., де жили тахсійці. Поблизу неї було поселення Бекліг,де жив брат джабгуйє (ябгу). Дехкан Бадан- Сангу очолював 7 тис. Також були поселення виставляючи 500 та 3 тис. Тахір ал-Марвазі згадував одну групу тухсі. У ''Худуд ал-Алам'' згадував про країну тухсі. Багатство країни складалося з коней, вівць, хутра. Вказано, що вони мешкають у наметах та повстяних помешканнях. Влітку та взимку вони кочують. На схід від тухсі чигілі, на південь -- карлуки, на північ -- чигилі, на захід -- киргизи. Тухсі були два роди Lazina та F.RAKHIYA. У них було дві місцевості та поселення. З Суйабу виходить 20 тис. війська. Місто Бігліг виставляло 3 тис. Правитель називав Йінал-бег-тегін. Місто Уркат знаходилось між двума поселеннями тухсі. Тухсф були нащадками тюргешів і одна їх частина мешкала на берегах річки Чу, а інша частина -- на захід від неї. Плем'я Lazina відповідає аз будун тюркських рунічних надписів та азкіші мусульманських джерел. У китайських джерелах це племя аліші. Суйаб можна ототожнити з Токмаком.

У 737 р. за китайськими даними Мохе Дагань (Бага-таркан) вбив Сулука. Ат-Табарі вказував, що вбивцею кагана був Курсул. Цю версію прийняв Е. Шаванн. На престол взійшов його син -- Тухварсен Кут-чор каган, який відомий у китайських хроніках як Тухосянь Гучжо. Його звершення описані у ''Тан-шу''. Вказано, що він мешкав у Суйє (Суябі), а володіння Хинлос контролювалось Жівей-ханом жовтих родів. Китайці втрутились у тюргешські справи. Мохе Дагань разом з китайцем Гай гя-юнем, військом ферганського володаря, правителем Кеша Мохеду Тутунем (тудуном), Сигінем (тегіном) правителем Ші вдерлись і перемогли Тухосяня в Суябі. Він спробував втекти, але був спійманий разом зі своїм братом. Кашгарський правитель Фумин Лінча разом з ферганським володарем напав на тюргешські чорні роди у Хинлосі. Цікаво відзначити, що союзником жовтих родів були согдійці з Фергани, Чачу, Кеша та володінь Східного Туркестану. У полон були захоплені доньки Сулука та Жівей-хана. Чумугунь, Фуянь, Кюєлюйчжу просили про підданство китайців. Гя-юнь прийшов з військом і підкорив володіння до Аньсі. Тахварсен опинився у полоні у китайців. Також неспокійно було на іншому напрямку. Так, ат-Табарі повідомляв, що каган тюргешів надіслав лист наміснику Хорасана Асаду б. Абдаллаху у відповідть на напад на провінцію Хутталян області Тохаристан. Він питав чи не забагато володінь йому і що, той жадний, бо йому не вистачає земель за Амудар'єю. Він натякав на вторгнення Асада б. Абдаллаха у 725 р. у Хутталян. Місцевий правитель і каган тюрків (тюргешів) перемогли арабів. Необхідно зауважити, що події у степах корелювали з просуванням арабів. Події 737 р. дозволили закріпити за собою землі Согду. Китайці зробили тюргешський каганат аймаком де правив Хінь (син Ашіни Хуайдао). На це образився Мохе Дагань, котрий вважав, що Тахвар- сена переміг сами він. Він повстав і повернув тюргешам незалежність. У 739 р. тюргешів підтримали согдійці. Почалась боротьба у якій Хінь загинув, але намісник китайців у Аньсі Фумин Лінча захопив у полон та стратив Мохе Даганя. У 740 р. Ашина Сінь загинув під Цзюйлань (Куланом). Після цього Бага-Тархан був схоплений, а тюргешів очолив Іліді Мішу Гудулу Бігя (Іль Ідіміш Кутлуг Більге) з чорних родів у 742 р. Тим часом Наср б. Сейар при Харістані розбив согдійців та у 738-739 рр. придушив опір у Самарканді, Чачі та Фарабі. Правитель Хутталяна Бадр-Таркан був страчений арабами. У 741 р. правитель Чача просив допомоги у китайців, але так її і не дочекався. У 753 р. до влади прийшов до влади Динлі Іломіші хан. У 766 р. згідно ''Тан-шу'' гелолу (карлуки) завоювали землі тюргешів та здобули Суйаб. З часів Тахварсена тюргеші були вимушені рухатися у руслі прокитайської політики. Серйозні наслідки для них мала перемога арабів у битві при Таласі. Необхідно зауважити, що тюргеші були противагою арабам у Центральній Азії. Ібн ал-Факіх та Йакут відзначали, що халіф намагався навернути кагана до ісламу, а той спитав хто є мусульмани. Посланець відповів, що ті мешкають у містах і є кравцями, перукарями, чоботарями. У відповідь на це каган відповів демонстрацією військової сили. Десяти вершникам було наказано нести прапори. Коли сонце освітило рівнину то за кожним прапором стояло по 10 тис., які вигукували джах. Ат-Табарі повідомляв, що тюргеші готуються до війни на лузі та горах. В них ніхто не має права полювати. Луг простягався на три дні. За дозволом кагана там полювали, випасали худобу, виготовляли лук. У надписах Тоньюкука та Більге-кагана згадувалась рівнина Яриш. Зараз цей регіон називається Карачор в Киргизстані.

С. Кляшторний вважає, що заповідником у якому збирались війська була саме ця місцевість.

Не менш славною була історія карлуків. Вони перейняли традицію війни з мусульманами. Карлуцькі володарі, як і тюргешські, чеканили власну монету. Правитель карлуків був відомий у тюркських рунічних надписах згаданий як ельтебер. Також карлуки називались уч-карлук. У китайських джерелах згадані ці три племені -- мула, чічі, ташілі. Чічі О. Пріцак вважає чигилями. Мула він отожнює з булаками. Цю гіпотезу прийняли також Л. Лігетті та К. Цегледі. З мусульманських джерел нам відомо про входження до складу карлуків булаків. Ототожненя мула з булаками виглядає цілком виправданим. Карлуки кочували у Східному Казахстані, Джунгарії, на Алтаї. У ''Тан-шу'' вказано, що гелолу пішли від туцзює і кочували на північний захід від Бешбалика. У 630 р. карлуки повстали на Чорному Іртиші і у битві з ними загинув Тон-джабгу-каган. У 650 р. усі карлуки підкорились Китаю. Назви територій у імперії Тан були перейменовані. Землі Меуло у провінцію Іньшань, Чічі -- у провінцію Дамі, Ташілі -- у провінцію Сюаньчі. Карлуцькі керівники аймаків були призначені правителями провінцій. У «Тан-шу» часом збільшення могутності карлуків вказувався 642 р., коли ябгу Ашіна-хелу повалив владу Дулу-кагана. Вони знаходились на захід від туцзює та воювали з ними. Правителі карлуків отримали титул шеху (ябгу) трьох родів. Війська їх були потужними. Тричі кок-тюрки воювали з повсталими карлуками за даними надписів Більге-кагана та Тоньюкука. Танські хроністи згадували карлуків як гелолу. У 680-682 рр. карлуки як союзники китайців воювали проти повстанців Ільтеріш-кагана. У 711-712, 714-715, 715-716 рр. карлуки воювали проти Тоньюкука та Капаган-кагана. У цей час ними правив Куль-бег Ишбара іль-хан. У VIII ст. карлуки змінили династію Ашина у якості тутуків Тохаристану. У 710 р. тохаристанський ябгу просив допомоги у китайців. У 718 р. молодший брат ябгу звернувся за допомогою від імені правителів багатьох володінь. До цього його змушував тиск арабів. У 727 р. тохаристанський ябгу знову просив у китайців допомогу. Ат-Табарі під 737 р. називав правителем Тохаристану джабгу карлуків. Очевидно, танські можновладці на початку VIII ст. змістили тюркютську династію Ашина. У 40-х рр. VIII ст. Тохаристан був остаточно завойований арабами. Необхідно зауважити, що частина розбитих кок-тюрками тюргешів у 711 р. втекла у Тохаристан. Карлуки на початку VIII ст. були союзниками тюргешів. У 710 р. Кутейба заарештував кар- луцького ябгу Тохаристану.

У 742 р. карлуки на чолі з Ябгу Тонга-Більге були частиною коаліції, яка змогла перемогти кок-тюрків. У битві з ними загинув каган Усуміші (Озмиш- каган). Після цього карлуки воювали проти басмилів у 744 р. Карлуків очолював ябгу-ельтебер. У уйгурсько-тібетському описі північних країн згадувалось, що карлуки воювали проти Du rgyas (тюргешів) та Ta zhig (таджик тобто мусульман). У надпису Елетміш-кагана (Моюн-Чура) під 745 р. повідомлялось, що з злими намірами три карлука (тобто союз трьох карлуцьких племен) відкочували у країну десяти стріл (тюргешів). Уйгурський каган під 749 р. повідомляв про перемогу токуз-огузів над карлуками. У «Танхуйяо» згадано племя холу тобто карлуки. У тюркському надписі на честь тардушського бека Кулі-чо- ра вказано про ворожнечу карлуків з токуз-огузами. Це обумовлено з поділом цього племені на східних та західних. У «Цзичжі тунцзян» вказано, що ставка володіння знаходилось холу у 200 лі на південний-захід та близько від цієї місцевості знаходився район Тисяча ключів, яка входила у склад володіння Ші. Це дозволяє достатньо точно ототожнити хе-лу з гелолу. Тисяча ключів це Мінг-Булак, а подвійна ріка -- Ілі. Там знаходились володіння карлуків. У 751 р. перехід карлуків на бік арабів вирішив підсумок Таласької битви, а разом з тим і майбутнє більшої частини Центральної Азії. Згідно свідченням «Тан-Шу» у тилу китайського війська Гао Сяочжі на п'ятий день битви повстали карлуки. На боці китайців бились загони володарів Фергани, Кучи, Кашгара. Причиною цього було те, що китайський полководець розправився з володарем Чача, ставши на бік володаря Фергани у 749 р. Чач був міцно пов'язаний з тюргешами та карлуками. По китайцям з обох боків вдарили араби та карлуки. У мусульманських хроніках вся честь перемоги віддана арабам. Проте вже у 752 р. посольство від них прийняли китайці. У 752 р. тюркський вождь Абуси повстав і разгромив Шофан, проте у 753 р. його перемогли карлуки. У 756 р. токуз-огузи змусили підкоритися джунгарських карлуків. Ті ж карлуки, котрі мешкали на Алтаї, обрали собі шеху (ябгу) та п'ять разів у період 742--756 рр. приїзжали до імператорського двору. У 763 р. китайцями був створений хелу-чжоу (Карлуцький округ). У 766 р. карлуки, користуючись хаосом у тюргешів, підкорили десять родів. Проте вони не могли приїзжали у Китай, тому що їх посольства блокували хойху (токуз-огузи). Карлуки приходили у Жетису і раніше, в 746 р., проте як втікачі. Правитель карлуків мав менший статус ніж правитель тюргешів. Карлуки на деякий час самоусунулись від боротьби з арабами. Карлуки не підтримали повстання хуррамітів Сумбада Мага та Муканни.

Необхідно зазначити, що карлуки були сусідами огузів. Рання етнічна історія огузів у багатьох аспектах залишається неясною. Ібн ал-Асір повідомляє, що огузи за часів халіфа ал-Махді мігрували з землі токуз-огузів до Мавераннахру. При цьому він посилається на невідомого хорасанського історика, котрого деякі вчені ототожнюють з Байхакі. Таке раннє датування викликає багато питань. Швидше за все, це історіографічний казус. Куди більш ймовірними є пізні датування, котрі стосуються вже IX ст. Ібн ал-Факіх та Гардізі згадують легенду про дощовий камінь. У Наджиба Хамадані дощовий камінь названий токузогузьким. Якщо у Ібн ал-Факіха згадано про те, що дід Балкіка внаслідок суперечки залишив батька та почав грабувати оточуючі народи, то у Гардізі згадано про суперництво за володіння дощовим камнем між Халлухом та вождем огузів. Шляхом обману вождь огузів заволодів дощовим каменем. За версією Ібн ал- Факіха дощовий камінь був забраний у діда Балкіка царем тюрок, але потім незрозумілим шляхом потрапив до огузького вождя Джабгу (батьку Балкіка). Ал-Масуді повідомляв, що кімаки, карлуки та огузи спільно воювали проти народів баджанак та нукерде. Дії коаліції вимусили мігрувати кенгересів-печенігів з району середньої та нижньої течії Сирдарьї до району Волзько-Уральського межиріччя, з якого їх наприкінці ІХ ст. витиснули хозари та огузи. За свідченнями ат-Табарі токуз-огузи атакували Усрушану у 820-821 рр. Ал-Балазурі повідомляв, що під час правління у Хорасані намісника Абдаллаха б. Тахіра він відправив проти країни огузів військо. Огузи виокремились із складу токуз-огузів не пізніше другої половини VIII ст. Під тиском карлуків вони були вимушені залишити Жетису. У будь-якому випадку початковий етап історії огузів був пов'язаний з токуз-огузами. Царем тюрок з яким мав ворогувати огузький джабгу був правитель карлуків. Після підпорякування земель тюргешів карлуки значно посилились. Ал-Істахрі вказував, що від Хорезму до Ісфіджаба мусульманам загрожували огузи, а від Ісфіджабу до Фергани карлуки. Намісники халіфа у Мавераннахрі на кордони з тюрками створювали міста, такі як Сюткенд та Біскенд. За свідченнями китайських джерел карлуки в союзі з тібетцями у 791 р. воювали проти китайських гарнізонів Східного Туркестану поблизу Бешбалика. Махмуд ал-Кашгарі охарактеризував карлуків як кочівників. Згідно свідченням ал-Йакубі, за правління халіфа ал-Махді араби воювали проти карлуків і їх правителя ябгу. Карлуки діяли у союзі з тибетцями та токуз-огузами. За даними ат-Табарі, у 812 р. Фадл б. Сахл здійснив удар на Ісфіджаб та Отрарську оазу. Голова прикордоної сторожі загинув, а ябгу, котрий був у місті Орду, поблизу Ісфіджаба уклав мир з мусульманами. Через 25 років Наср б. Ахмед брат Ісмаїла Самані зробив карлуцького ябгу своїм вассалом. Ябгу жив у поселені Орду поблизу Ісфіджабу. У Таразі жив Алп Баргучан Таркан-бег з племені чигилів. У 817-873 р. карлуки та ягма воювали проти хорасанских намісників Аббасид- ського халіфату -- Тахіридів, які фактично розбудували в Мавераннахрі та Хорасані власну державу.

У 873 р. Тахіридів замінили Саффаріди, котрі фактично були незалежні від Багдаду. Халіфу не залишалось нічого іншого як визнати за ними владу у регіоні. Цю династію, у свою чергу, змістили Саманіди. Вони ще до падіння Саффари- дів опанували Мавераннахр. У 892 р. вони вже міцно стояли на ногах щоб почати війни проти невірних. Тараз у 893 р. здобув Ісмаїл Самані. До того він протягом десяти років вів війну проти карлуків та чигилів. Згідно зі свідченнями Ібн ал-Факіха, у 903 р. Ісмаїл Самані на чолі 20 тис. війська вдерся до степів. Там він переміг 60 тис. тюрок. У 904 р., за даними Ібн ал-Асіра, полководець переміг тюркське військо. Ал-Масуді повідомляв, що у Х ст. карлуцький правитель став називати себе правителем Тавгаджу (у даному випадку Кашгарії) і стали називати себе Табгач-ханами. Свою генеалогію вони виводили від легендарного царя Турана Афрасіаба. Центри карлуків перемістилися з Жетису. Махмуд ал-Кашгарі відзначав, що прийнявші іслам карлуки почали називатися туркменами. Джамаль Карші відзначав, що Караханіди вважали своїм першим правителем Більге Кюль Кадир-кагана, котрий воював проти правителя Бухари та Самарканда. У 840 р. після падіння каганату токуз-огузів правитель карлуків прийняв титул кагана. Влада у державі Караханідів належала племенам чигиль та ягма. Східний каган з чигилів мав ставки у Кашгарі та Басалагуні і мав титул Арслан-хана. Західний каган походив з племені ягма, котрий мав ставку у Таразі і мав титул Богра-хан. Кагани також називались Арслан-ілеком та Богра-ілеком, Арслан-тегіном та Богра-Тегіном. На початку свого існування Караханідська держава була аморфним утворенням. Окрім дуальної системи була ще значна кількість малих володінь, які лише формально підкорялись центральній владі. Першими каганами були Базир Арслан-каган та Огулчак Кадир-хан. Щоб зцементувати свою державу Караханідам довелось прийняти іслам. Ібн Хаукаль відзначав навернення у іслам тисячі родин між Ісфіджабом та Чачем. Син Ба- зира Сатук Богра-хан прийняв іслам і отримав нове ім'я Абд ал-Керім. Син Сатука Муса зробив іслам офіційною релігією. Про нього й мав повідомляти Ібн ал-Асір як про сина маліка тюрків, котрий прийняв іслам. Стосовно походження династії Караханідів існує кілька гіпотез. В. Бартольд та В. Мінорський вважали, що вона була з племені ягма. Е. Шаванн та М. Ф. Кьопрюлю вважали, що вона походила з карлуків. Гібридну гіпотезу про походження з карлуків та ягма запропонував М. Ф. Кьопрюлю. Гіпотезу про уйгурське походження династії підтримували Й. Маркварт, Ж. Дегінь, В. Радлов. Туркменську гіпотезу висловив Й. Гаммер-Пургшталь. Гіпотезу про чигільське походження династії висловив В. Бартольд. Гіпотезу про походження династії від тюркютів висловив А. З. Валі- ді-Тоган. С. Кляшторний вважав, що провідними племенами у державі Караханідів були чигилі та ягма. П. Голден вважає, що у Караханідській державі домінували карлуки та ягма.

Тухсі були підданими карлуків і ще наприкінці ІХ ст. та на початку Х ст. не були ними ассимільовані, що відзначено в «Худуд ал-Алам». Необхідно зауважити, що карлуки та деякі тюрки до прийняття ісламу були християнами несторіанами. Саманіди завоювавши Тараз обернули християнську церкву на мечеть. Карлуки перенесли релігійний центр східніше -- у поселення Тальхіз (Талгар). Ал-Хорізмі повідомляв, що правителя карлуків називали джабуййа (ябгу), а його спадкоємця Йінал-тегін. Правитель Таразу називався айласом, Суййаба -- ялан-шахом, карлуцького племені лабан та тухсі -- кут-тегін. Ібн ал-Факіх вказував, що карлуки, джикилі, халаджі знаходяться по цю сторону річки (тобто на схід та північ від Сирдарьї). Він згадував про хорасанські форпости за річкою. Карлуків було охарактеризовано як тих, що мають свою державність та відзначав їхню нетерпимість до іноземців. Повідомлялось, що у околицях Самарканда також живуть карлуки і вони і є давніми тюрками. Гардізі повідомляв, що із Бекліг можна потрапити у країну чигилів. Околиці Іссик-Куля зайняті ними. Поряд з ними живуть мешканці Барсхана, які виставлять 6 тис. воїнів. Махмуд ал- Кашгарі походив з Верхнього Барсхана, як і Себук-тегін (предок Махмуда Газне- ві). Гардізі згадував карлуків під етнонімом халлухи, і що вони переходять з місця на місця. Вони були одним з трьох тюркських племен. Повідомлялось, що один із слуг Халлуха втік до токуз-огузів. Він невдовзі став правителем карлуків і мав ім'я Ябагу тобто ябгу. Халлуки почали називатись ябагу-халлух. Відзначалось, що карлуки поріднились з хайталами Тохаристану. Ті дали карлукам своїх жінок. Частина токуз-огузів втекла від свого кагана та оселилась поблизу карлуків, але не змогла з ними мирно жити. З цієї частини племен утворилися ягма. На них нападали карлуки та кімацький шад-тутук. Тоді ягма повернулись до токуз-огузів, а їх правитель отримав титул Ягма-тутук. Ібн Хордадбех згадував чигилів та карлуків поряд з кімаками, огузами, тюргешами, халаджами, азкішами, киргизами, як мешканцями місцевостей за річкою. Відзначено, що правитель токуз-огузів межує з землями карлуків, а гарнізон Фа- раба складається з мусульман та карлуків. У Каср Баса зимівля карлуків і поряд з ними зимують халаджі. Тахір ал-Марвазі відзначав, що ягма та карлуки живуть на захід від киргизів. Карлуки мешкають на горі Туліс. Вони були рабами токуз-огузів, але повстали проти них. Їх дев'ять групп. Три з них джигіль (чи- гилі), інші три -- баскіль, одна -- булак, одна -- тухсі, одна -- кутиркін. Свідчення Марвазі повторив Ауфі. У Мухаммеда Шебангараї у одне змішані свідчення про карлуків та про сари. При цьому про карлуків він не знає, але згадує складі сари три группи джикилів, три группи хайтал, одну б.дав. У «Худуд ал- Алам» вказано, що халлухи знаходяться на схід від Тібету, а також ягма та токуз-огузів. На південь від неї землі ягма та Мавераннахр, на захід -- огузи, на північ -- тухсі, чигилі, токуз-огузи. Земля карлуків сама приємна зі стран тюрків, а халллухи один з цивілізованих народів. Приємні норовом та прагнуть спілкування, але люди войовничі та схильні до набігів. Частина людей кочує, частина живе у містах. Богатство у хутрах та худобі. З їх країни постачають хутро. У країні халлухів поселення -- Кулан, Міркі, Нункат, Гхнксір, Тузунбулаг, Тузкуль, Кукйал, Узкат, Кірмікат, Талхнза, Барсхан, Джамхгр, Бнджул, Акракр, Удж. Включення цих міст до складу володінь карлуків ймовірно здійснювалось частково через прийняття підданства частково через завоювання. Карлуки ж мали змішуватись з місцевим осілим сакським та тохарським населенням, котре переходило на тюркську мову своїх завойовників. В. Могільніков відзначав, що карлуки кочували у горах, а у долинах осідали. Стосовно ж окремих археологічних пам'ятників карлуків, то їх складно виявити. Необхідно зауважити, що до прийняття ісламу Караханідами у землях карлуків на городищі Ак-Бешим знайшли два буддійських та один християнський храми. У Таразі знайдено один зороастрійський храм. Населення володінь карлуків було мультикультурним та поліетнічним і сповідувало різні релігії. Карлуки також шанували тюркських язичницьких богів -- Тенгрі, Умай, Идук Ер-Суб. Столиця карлуків знаходилась у Суйабі, а потім переїхала до міста Койлик. Городиш у землях карлуків було значно більше ніж міст згаданих у писемних джерелах.

В. Мінорський вказував, що війна карлуків з токуз-огузами тривала зі зміним успіхом. Ал-Джахіз вбачав причину занепаду держави токуз-огузів у тому, що ті прийняли маніхейство, тому-що раніше завжди перемагали карлуків, навіть коли удвічі поступались у кількості. В. Мінорський вважав, що ягма та карлуки воювали між собою аж доки нова династія Караханідів не перемогла їх. Махмуд ал-Кашгарі згадував, що частина племені булак потрапила під владу кипчаків, але через деякий час звільнилась з-під їх влади і стала нвазиватись алка-булак. Мухаммед б. Наджіб Бакран вважав, що халаджі це нащадки карлуків, котрі осіли у Забулістані та Газні. В. Мінорський вважав, що халаджі це інша форма написання етноніма карлук. Ал-Хорезмі вважав, що халаджі походять від хайталів тобто ефталітів. Тюркський дослідник А. З. Валіді-Тоган, що історично карлуки походили від ефталітів Тохаристану. Проте ці свідчення протріщать тому, що ми знаємо про карлуків з китайських хронік та тюркських джерел.

У «Худуд ал-Алам» стосовно країни ягма вказано, що на схід від неї знаходилась країна токуз-огузів, на захід -- країна карлуків. Правитель походить із династії токуз-огузів. Ягма люди стійкі, сильні та войовничі. Повідомлялось, шо ягма 1700 племен. Зрозуміло, що це величезне перебільшення. Землеробства у їх країні мало, а головне багаство у вівцях та конях. Булак згадувався як рід ягма змішаних з токуз-огузами. Поселеннями ягма названі Кашгар, Артудж, Крімкі. У останному поселені мешкали карлуки, ягма, токуз-огузи. Кашгар населяли карлуки та ягма. У описі країни чигилів повідомлено, що початково це була земля карлуків. На південь та схід від неї землі тухсі, на північ країна киргизів. У «Муджмал ат-Таваріх» вказано, що правитель Ягма називався Богра- хан. Гардізі зауважував, що правителя ягма зовуть хаканом. Ягма жили по обидві сторони Тянь-шаню і у бассейні річки Нарин. Вони також мали кочів'я у басейнах Чу та Сирдар'ї. На думку В. Мінорського, «невірні тюрки» згадані Ні- зам ал-Мульком, які у 943 р. зайняли Баласагун були ягма. Караханіди здобули Ісфіджаб у 990 р., Фергану -- у 991-992 рр., Самарканд та Бухару -- у 992 р., Чач -- у 996 р. Саманіди на деякий час відвоювали Самарканд та Бухару, але знову їх втратили у 997 та 999 рр. Протягом 992-999 рр. Караханіди розширювали свої володіння за рахунок Саманідів. Необхідно зауважити, що падіння Імперії Тан та Тибетського царства зумовила те, що Східний Туркестан опинився поза зоною впливу Китаю, який у Х ст. об'єднаний новую династією Сун вів боротьбу проти киданської Імперії Ляо і не приділяв уваги цьому регіону. У поле зору сунських дипломатів потрапили лише до уйгурської держави. З метою укладення союзу до Кочо прибув Ван Яньде. За Ісфіджаб, Фергану, Самарканд, Бухару у Мавераннахрі Караханіди вели боротьбу з Саманідами. Міста Східного Туркестану могли розраховувати тільки на самих себе. У 971 р. каш- гарці повстали і допомогу повсталим надали мешканці Хотана. Караханіди придушили повстання, та ще й здобули Яркенд. У 1006 чи 1007 р. під ударами Караханідів впав Хотан, не дивлячись на те, що на допомогу хотанцям прийшли тібетці. Посольство хотанців відправлене у Імперію Сун (до завоювання міста Караханідами) не викликало цікавості у китайців. Натомість Караханіди встановили контакти з киданською Імперією Ляо та китайською Імперією Сун. Через деякий час спалахнуло повстання, котре було придушене. Тому частина з хотанців прийняла карлуцьке підданство. Важливим центром ягма був Узгенд. Кашгар був предметом змагань між карлуками та ягма. Сатук Богра-хан був похований у поселені Артуш. Сатук Богра-хан був одним з перших Караханідів. Вони прийняли титул каган (хакан) і були першими мусульманськими правителями з таким титулом. На знак свого високого статусу вони чеканили власну монету.

Окремо необхідно зупинитись на відносинах огузів з мусульманським світом. Як тюргеші та карлуки суспільство огузів було достатньо розвинутим. Їх ябгу чеканили власну монету та були безпосередніми сусідами мусульманського світу. Як відзначав ал-Істахрі на Сирдар'ї у ІХ ст. тривали запеклі війни між мусульманами та огузами. Проте, це не виключало міжцивілізаціоний діалог між ними. На монетах чеканились імена огузьких правителів -- Арслан, Бал та напис Мухаммед. Це були огузькі наслідування тахіридських монет. Вже у Х ст. на монетах огузьких ябгу чеканили арабські легенди. Поява огузьких монет здійснювалась за рахунок грошових емісій Хорезму. Окрім того, на Сир- дарї знаходились стаціонарні поселення -- Янгікент, Сигнак та інші. Між Булгаром та Хорезмом проходив важливий торгівельний шлях. Вождь огузів Етрек був зятем правителя волзьких булгар -- ельтебера Алмуша, котрий прийняв іслам. У соціумі огузів допускалось навернення до ісламу, проте займаючий високу посаду огуз не зміг сповідувати цю релігію. У середині -- наприкінці Х ст. намітився розкол у державі янгикентських ябгу. У пізньому туркменському епосі герой мусульманин легендарний Огуз-хан протиставляється своїм язичницьким родичам. У епосі в закамуфльованій формі містилася інформація про протистояння між собою огузів-мусульман та огузів-язичників. Ібн Хассул повідомляв про мусульманина огуза Сирчака. Тугаг названий батьком Сельджука у Абу-л-Фараджа Бар Гебрея, ал-Хусайні, Ібн ал-Асіра, Мірхонда. Захір ад-Дін Нішапурі, Рашид ад-Дін, Хафіз-і Абру вказували, що Сельджук б. Лукман походив з роду Тугширмиша сина Керекучі-ходжі. У Керечуці та Сигнаці й утворилось потужне угрупування огузів. Коли Сельджук зайняв посаду сюбаші це стурбувало ябгу, котрий почав вбачати у Сельджуці ворога. Той залишив Туран і відкочував до Ірану, точніше огузи мігрували у Мавераннахр. Поблизу Дженду люди Сельджука у 992 р. прийняли іслам і зіткнулись з місцевим населенням (у цій битві загинув Мікаел б. Сельджук). Війська сельджуцьких огузів допомогли Саманідам воювати проти Караханідів. Після смерті Сельджука було два угрупу- вання огузів-мусульман. Перше очолював Ісраел (з титулом байгу-арслан), а інше -- Дауд (з титулом чагри-бек). Люди Ісраела допомогли Алі-беку у його повстанні проти Караханідів у 1020 р. у Бухарі. У 1025 р. Караханіди закликали на допомогу Махмуда Газневі, котрий переміг огузів і захопив у полон Ісраела, а огузів переселив до Хорасану. Протягом 20-30-х рр. ХІ ст. там тривали повстання огузів-сельджуків проти Махмуда Газневі, аж доки у 1040 р. вони не здобули при Данденекані вирішальну перемогу. Та ж частина огузів, яка залишилась вірною традиційним віруванням мігрувала на захід під тиском кипчаків.

За даними «Худуд ал-Алам», у країні чигилів є одне місто -- Сікул. З чигилями пов'язували походження секеїв (доречі латинське позначення секїв Siculi). Окрім того, їх отожнювали з есегелями. У китайських джерелах воно відоме як плем'я асіцзе, котре входило до складу племінного союзу нушибі. У тюркському перекладі назва племені звучала як езгіль. Ю. Зуєв вважав, що езгілі й є есегелям-булгарами. З п'яти вождів десятистрільних тюрок два були з езгілів. Це були Езгіль Кюль-еркін та Езгіль Нізук-еркін (у китайських джерелах відповідно Асіцзе Цює-сицзінь та Асіцзе Нішу-сицзінь). Необхідно зауважити, що під час агонії Західно-Тюркського каганату поряд з Каном (Самарканд, ширше Согд) та Тухоло (Тохаристан) назвою го (держава) китайці називали асіцзе. Згідно з даними «Худуд ал-Алам», місто Окул знаходиться на кордоні карлуків та чигилів. Є також кілька поселень. Чигилі ж переважно мешкали у повстяних юртах. Їх багатство складається з корів, вівць, коней. Все, що постачається з країн киргизів та карлуків, є й у країні чигилів. Чигилі люди добрі та комунікабельні. В. Мінорський локалізовував Сікул на берегах Іссик-Куля. За Караханідів племя чигиль складало основу їх війська. Махмуд ал-Кашгарі згадував їх, як і тухсі, поблизу міста Куйас, котре знаходилось за Барсханом. Про чигилів згадували перські поети Маснаві та Хафіз. У китайських хроніках чигилі були відомі як чуює. Їх правителем був таркан. У 635 р. чигилі відправили посольство до Китаю. Кочували вони на річці Кунгес. Чигилі були частиною карлуцького племінного союзу. У 651 р. чигилі разом з чомулами та карлуками приєднались до війська Хелу-кагана. У 673 р. разом з племенем гунює (кюнгют) чигилі повстали проти китайської влади. Двома роками роніше гунює разом з кашгарцями просили тибетців вдертися у Хотан. У 700 р. активність чигилів вимусили китайців спорядити експедицію у напрямку Суйябу. Чигильський правитель Болу зміг уйти від переслідування. Ймовірно, чигилі перебували у союзі з тюргешами, а потім карлуками Фактично чигилі, прагнучи підтримувати зв'язки з осілим населенням Жетису та Східного Туркестану, вбудовувались у структуру імперських та квазі-імперських структур, що виникали у регіоні. Махмуд ал-Кашгарі згадував про міфічний похід Олександра Македонського проти чигилів. Мова чигилів, як і мови ягма та карлуків, вважалась цим вчен- ним довершеною тюркською мовою. Згідно з хронікою «Муджмал ат-Таваріх» та доробком Гардізі правитель чигилів мав титул тухсін. У тюркських маніхейських текстах згадувались Чигиль-кент та Чигиль-балик. Про чигилів згадував і Юсуф Баласагуні. В. Могильников локалізовував чигилів у районі Іссик-Куля, а ягма -- в районі Південної частини Тянь-шаню.

У доробці Махмуда ал-Кашгарі згадано про боротьбу Караханідів проти язичників басмилів, котрих очолював Бука Будрач. П. Голден вважає можливим датувати цю війну 1030-1040-ми рр. Махмуд ал-Кашгарі повідомляв значно перебільшені дані апро 700 тис. його війська. Ал-Утбі повідомляв під 10121013 рр. про 300 тис. невірних тюрків. Згадувалось, что Караханіди перемогли невірних. Поряд з уйгурами вони згадувались як вороги Караханідів, проти яких ісламські газі здійснювали походи. Там басмили змішалися з племенами ябаку та шари, котрі залишались язичниками. Поряд з ними були племена чограків, чомулів та йємеків. Чомули виступали як союзники племен кай та ябаку. Племені ябаку відповідає плем'я хунь з «Танхуйяо». Чомули мешкали на північний схід від Жетису. Головними ворогами Караханідів до кипчацької експансії були племена ябагу. На південь від чомулів знаходились землі кай поблизу Іртиша^* .

На думку О. Пріцака, тюрки-шато відповідають більш ранньому племені чумі та тотожні племені чомул про яке повідомляє О. Пріцак. А. Малявкін вказує, що у китайських династійних історіях «Сінь Тан шу» та «Цефу Юаньгуй» ототожнювались чуює та шато. Шато отримали назву від пустелі поблизу якої мешкали. Вони мали бути двомовними. У 916 р. кидані перемогли тюрків та шато, котрі створили недовговічну імперію Хоу Тан. Стосовно Чомулів, то є антропонім (Сітоіа, бітова) в районі Крорайни у Східному Туркестані та зафіксовані імена Сimuda та Сumuda у хотано-сакських документах. П. Голден вважає, що чомулам тотожне плем'я чумі в «Цзю Таншу». Цілком можливо, що шато це і є чомули. У 924 р. Єлюй Абаоцзи побував на руїнах Орду-Балика, де наказав стерти надпис Більге-кагана і наказав вибити надпис на свою честь киданською, тюркською, китайською мовами. Попередник Газневідів тюрок Алп-Тегін висунувся як командувач військ Хорасану. Себук-Тегін тюрок-барсхан був родоначальником Газневідів. К. Босворт вважав його карлуком. Цей тюркський командувач встановив контроль над Газною, а Мухаммед Газневі створив імперію від Аральського до Індійського моря. Збільшення його володінь відбувалось за рахунок того, що його війська з тюрків та горян-іранців воювали у Індії. Необхідно зауважити, що й раніше тюрки очолювали держави з іноетнічним населенням. Хуей Чао писав, що батько тюркського правителя Гандхари походив з Капіси. Ал-Біруні повторював цей сюжет і називав Капісу Кабулом, а Гандхару просто Хіндустаном. Він відзначав, що правителем Кабула був тюрок Бархатекін, тобто Барак-тегін. Але тюрки у Індії до Газневідів не були мусульманами. Тюрки-мусульмани змінили іранських династів у якості правителів Центральної Азії та початком вторгнень тюрок-мусульман до Індії. Стосовно племені барсхан, то окрім Махмуда ал-Кашгарі та Себук-тегіна з нього походив видатний вождь давньотюркської доби -- Басайгань Тунь-шаболо-сицзінь. Його справжнє ім'я було Барсхан Тун-ашпара еркін з плеплемінного союзу нушибі. Поряд з чигилями по даним Махмуд ал-Кашгарі мешкали уграки. Цей етнонім був відомий Джузджані та ан-Насаві як плем'я іграк -- піддані хорезмшаха. Його можна співставити з племенем відомий Бейхакі як чограк. П. Голден вказує, що етнонім Cagraq (Cagraq, Cagrat, Cograq, Cograt, Coqrat) згадується тільки у Бейхакі, а його іншими форами можуть бути jgrat, jgraq. Назва племені могла бути похідною від тюркського Cograt. У рух разом з ними за часів кипчацької міграції прийшли й кучети. Цей етнонім згаданий у різних формах. Махмуд ал- Кашгарі згадував їх як (к^). У Бейхакі вони згадані як Ыс^ (к]аґ). Фахр ад- Дін Мубаракшах називав це плем'я аШ Ыс^ ('Іїу к]аґ). П. Голден вважає, що кучети увійшли до складу конфедерації канглів. Кипчацьке переселення зсунуло з місця багато племен. Чограки та кучети прийшовши до Хорезму стали мусульманами. Барсхани за часів Махмуда ал-Кашгарі вже були мусульманами. Поряд з Караханідським каганатом також мешукали джаруки, які межували також і з уйгурами. Уйгури ж мешкали в Бешбалиці та Турфані та створили Уйгурське ідикутство, де сповідували маніхейство, буддизм та несторіанське християнство. Ця частина токуз-огузів була ворогом для іншої частини токузогузів -- ягма -- котра прийняла іслам. Поряд з уйгурами знаходились й володіння племені арамутів. Південними сусідами арамутів були джаруки. Вони також межували з ягма та чигилями. Поблизу Таласу арамути межували з ігра- ками та джаруками. Джаруки мешкали на південь від арамутів. Джаруки, ябаку, басмили залишались язичниками і тому газі з племен карлук, ягма та чигиль здійснювали на них походи. Караханіди на сході доходили на сході до Чугучака, під їх владою знаходились Кашгар, Яркенд, Куча, Черчен, Бугур та інші.

Таким чином, ми дійшли наступних висновків. Найбільш значними державами після падіння великих тюркських каганатів (Західно-Тюркського, Кок-Тюркського, Токуз-Огузького) були Тюргешський каганат та держава карлуків. Основою могутності Караханідського каганату були карлуки та ягма, які очолили східний та західний каганати. Дуальна структура Караханідської держави пояснюється кочовим минулим цих народів. Найбільш схильними до осідання та прийняття ісламу були карлуки. У доісламський період своєї історії вони, спираючись на допомогу Імперії Тан, протистояли тюркютам та кок-тюркам. Токуз-огузька експансія вимусила їх здійснити міграцію до Жетису. Чомули та басмили початково не були тюрками, вони ними стали. Тюргеші створили найбільш потужний, але недовговічний каганат. Тюргеші були стримуючим фактором для арабської експансії, користуючись його допомогою согдійці могли відстояти незалежність. Карлуки та огузи ж не допомогли зберегти незалежність согдійцям і вели війни з мусульманами на кордонах Мавераннахру по річці Сирдар'я. Формування Караханідського каганату відбувалось за рахунок завоювання ісламізованими тюрками міст у Східному Туркестані, внаслідок чого Караханіди виявились міцною династію, яка спиралась на військову силу кочівників та мусульманську релігію.