Що таке історія України?

Висвітлення найважливіших проблем концептуалізації української історії, представлення її у структурі всесвітньої історії. Обстоюється думка, що предметом історії України є минуле всіх типів держав та культур у територіальних межах сучасної України.

Рубрика История и исторические личности
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 26.09.2017
Размер файла 87,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Іван Крип'якевич (1886--1967) почав випускати у 1925 році (--1931) серію прекрасних статей під провокуючим заголовком: «Студії над державою Богдана Хмельницького» Крип'якевич І. Студії над державою Богдана Хмельницького: І. Рада; ІІ. Генеральна старшина // Там само. - Т.139/140. - Л., 1925. - С.67-81; Його ж. Студії над державою Богдана Хмельницького: ІІІ. Державні межі; IV. Українські дороги в половині XVII ст. // Там само. - Т.144/145. - Л., 1926. - С.109-140; Його ж. Студії над державою Богдана Хмельницького: V. Гетьманські універсали; VI. Суд // Там само. - Т.147. - Л., 1927. - С.55-80; Його ж. Студії над державою Богдана Хмельницького: VII. Військо; УШ. Каталог полковників 1648-1657 рр.; IX. Держава Богдана Хмельницького (загальні уваги) // Там само. - Т.151. - Л., 1931. - С.111--150.. Степан Томашівський (1875--1930) подав свою синтезу української історії до 1569 року з державницької точки погляду, беручи як базу українську територію (1919). При тому він старався виявити «духа» української історії або так званих трьох провідних ідей.

«Перша ідея», -- писав він, -- «випливає з відвічного контрасту між культурно-лісовою і степовою полосою нашої землі й має на меті з одного боку охорону від степових хижаків, із другого здобування землі... До 14 в. вона (боротьба) була, загалом беручи, дефензивна, опісля переважає офензива, у XVIII в. закінчується вона перемогою над степом...

Друга ідея української історії випливає із політично-культурної супереч- ности Заходу і Сходу, якого підкладом церковні окремішности католицтва і православ'я... Політичний вислів сього контрасту маємо в національній боротьбі між народністю польською і українською... Синтеза в цім змаганню супротивних течій виявилася у витворенню окремого національно-культурного і політичного характеру українців, який сполучає в собі поодинокі прикмети обох основних типів в одну органічну цілість.

В основі третьої [історичної] ідеї України лежить політично-господарський контраст Півночі і Полудня, скріплений окремішністю расовою і культурною. Ся суперечність слідна від найдавніших часів, одначе до національної само- свідомости прийшла вона найпізніше з усіх, бо що-тільки у 19 в., після переходу більшости українських земель під панування Московщини...

Степ, Польща, Московщина -- отсе є трикутник історично-політичного розвитку України» Томашівський С. Українська історія: Нарис І: Старинні і середні віки. -- Л., 1919. -- С.11--12..

У двадцятих роках твори Липинського ще доходили (хоч з деяким запізненням) до Києва. У своїй творчій автобіографії («Мій творчий шлях українського історика», 1964) Олександер Оглоблин (народжений 1899 - [1992]) свідчить, що він запізнався з «Україною на переломі» десь у 1922-му році, «і вона справила на мене величезне враження» Оглоблин О. Мій творчий шлях українського історика // Зб. на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина / Відп. ред. В.Омельченко. -- Нью-Йорк, 1977. -- С.33..

У висліді Олександер Оглоблин застосував методу досліду Липинського до доби Мазепи Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. -- Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1960. -- 409 с. -- Петрика Оглоблін О. П. Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика). -- К., 1929. -- 65 с.. Крім того, він поповнив дотеперішні схеми історії України своєю схемою української економічної самостійносте як для XVII-- XVIII ст. Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики: Мануфактура в Гетманщине. -- [К.], [1925]. -- 270 с.; Его же. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика. -- [К.], 1925. -- 232 с.; Оглоблин О. Кріпацька фабрика (Харків -- Київ, 1931) // Ohloblyn O. A History of Ukrainian Industry / Reprint of the three volume study first published in Kiev in 1925 and 1931. - Mьnchen, 1971. - 285 p., так і для XIX ст. Оглоблін О. Проблема української економіки в науковій і громадській думці ХІХ-ХХ в. // Червоний шлях (Харків). - 1928. - №9/10. - С.165-179., а теж накреслив свій проект схеми всієї історії України півтора останніх століть (XIX -- половина XX ст.) Оглоблин О. Проблема схеми історії України 19-20 століття (до 1917 року). - Мюнхен; Нью- Йорк, 1973. - 14 с., підкреслюючи, що власне тоді перед нами виступає процес формування українського територіяльного масиву.

Дальше розвиток української історіографічної думки не пішов.

Хоча майже всі українські історики під Польщею і на еміґрації (з малими виїмками, наприклад, Михайло Антонович, 1909--1945?) Антонович М. Історія України. -- Т.1: Княжа доба. -- Прага, 1941. -- С.5--7. стали носіями державницької історичної школи -- вона (школа) не створила суцільної будівлі української історії і не вспіла твердо увійти до структури европейської історичної науки. Очевидно, брак української держави та державних університетів, які надали б українській історії необхідного престижу -- теж мав свою ролю у тім неуспіху.

Що торкається совєтської історіографії, то після бурхливих років Другої світової війни, зокрема після Переяславських тез із 1954 року, там цілковито запанувала офіційна інтерпретація історії, яку можна б назвати телеологічною: після різних ладів із внутрішніми противоріччями (первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний) нарешті людство находить безпротиворічне щастя у комуністичному ладі, очевидно як СССР. Після багатьох невдалих спроб, Академія наук УССР випустила у світ у 1977--1979 роках свою першу велику «Історію Української PCP» у восьми томах та десяти книжках (томи перший та восьмий мають по дві книжки), яка мала б заступити «Історію» Грушевського. Ця збірна праця, у якій взяли участь десятки совєтських істориків, вийшла під редакцією двох директорів Інституту історії -- Арнольда Шевелєва (народженого 1928 [-2009]) та Юрія Кондуфора (народженого 1922 [-1997]).

У програмовій передмові (в першому томі) читаємо: «Історія УРСР, боротьба трудящих за соціяльне і національне визволення, за встановлення і зміцнення Радянської влади, успіхи в соціялістичнім та комуністичнім будівництві нерозривно пов'язані з великим російським народом, усіми братніми народами нашої країни, з невтомною творчою діяльністю комуністичної партії, з ім'ям засновника і керівника партії і Радянської держави Володимира Ілліча Леніна.

В єдиній сім'ї радянських народів український народ вперше в своїй історії дістав національну державність, створивши УРСР, відстояв свою свободу й незалежність у роки Громадянської і Великої Вітчизняної воєн, разом з усіма народами Союза PCP побудував розвинуте соціалістичне суспільство і впевнено крокує по шляху до комунізму.

...Показати складний історичний шлях трудящих України, розкрити всю багатогранність їх історичного минулого і славного сучасного в органічному взаємозв'язку з історією трудящих всієї нашої країни (тобто СРСР) і всього за- гальноісторичного процесу, висвітлити причини, що зобумовили бурхливий розквіт УРСР у братній сім'ї радянських республік -- почесне і відповідальне завдання радянських учених (тобто істориків) Історія Української РСР: У 8 т. -- Т.1: Первіснообщинний лад. Виникнення і розвиток феодалізму (З найдавніших часів до середини XVII ст.). -- Кн.1: Первіснообщинний лад і зародження класового суспільства. Київська Русь (До другої половини ХІІІ ст.). -- К., 1977. -- С.5..

Однією з найбільш дискусійних проблем вітчизняної історіографії довший час залишалася проблема зародження державності на Україні в середині XVII ст. (гетьманування Богдана Хмельницького). У багатотомовій «Історії УРСР» ця проблема висвітлюється на основі документальних джерел, які свідчать, що в ході визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського гноблення почав складатися державний апарат, але цей процес не завершився і не міг завершитися у тих конкретних історичних умовах» Історія Української РСР: У 8 т. -- Т.1. -- Кн.1. -- С.8..

Ясна річ, що українська совєтська історіографія - із догмою нерозривного зв'язку України із керівним великим російським народом і його державою -- не розв'язала у позитивний спосіб питання, поставленого на початку цієї доповіді: що таке історія України?

Після отого короткого перегляду історіографії проблеми -- перейдемо до -- теж короткої -- спроби її розв'язки.

IV

Історія займається минулим свідомої себе людської спільноти на території, що вона (спільнота) замешкує у лінеарно міряному часі. Отже, тут входять у гру такі чотири первісні елементи: територія, держава, людська спільнота і лінеарний час.

Історія досліджується на рівні абстракції. Вона займається функцією історичних фактів у їхніх структурах, при чому приймаються чотири основні паралельні перспективи: розвитки політичний, економічний, суспільний та культурний.

Як я вже вище згадав, -- треба приймати одність історії, то єсть історичного процесу. Тим-то можна прийняти для конкретного досліду історії триступневу гієрархію: історія конкретної території (нації) -- найменша одиниця досліду, історія даного культурного кругу -- середня одиниця, та світова історія.

1. Із повищого видно, що територія займає спеціяльне місце у структурі історії. У відношенні до української історії критерій території зразу викликає запит: яка територія? Українське поселення до двох останніх століть, а спеці- яльно українські держави різних часів займали різні території. Київська Русь охоплювала ввесь східньоевропейський лісостеп і лісову полосу, але не обіймала Південної України з Кримом та Слобідської України.

Галицько-Волинська держава в основному обмежувалася Західньою Україною включно з Холмщиною, Підляшшям, частиною Литви і цілим Поліссям, а теж із територією поміж Дністром і Серетом, що після 1340 року стала Молдавським князівством, а опісля базою новочасної Румунії.

Гетьманська держава після 1667 року обмежувалася до Києва і північно-Лівобережної України, при тому знову без Слобідської України, яка від початку її колонізації українськими вихідцями у 30-тих роках XVII ст. входила в склад Московської держави.

Справу тут мусить вирішити сьогоднішній державний критерій (про який нижче): українська територія як предмет історії -- це приблизно територія у границях теперішньої УССР, що більш-менш також відповідає т. зв. етнографічним кордонам поселення українців. Тут може виникнути закид, що таке вирішення є телеологічним, бо теперішню державну територію проєктується у минуле, власне так, як це робиться в «Історії Української РСР». Відповідь на те є проста: етнічно неукраїнські політичні структури заникли, наприклад, Половецька держава (1050-1240), Кримський ханат (1450-1783); їхні колишні мешканці ввійшли у великій мірі в український етнос; через те їхня територія стала українською етнографічною територією протягом ХУШ-ХХ ст., а з цим українська історіографія має - як кожна інша історіографія - як свій обов'язок вивчати минуле всіх людських спільнот і держав, що проживали на теперішній своїй (українській) території, а не обмежуватися тільки до держав «свого» (українського) етномовного кола. Це вона (історіографія) повинна робити під однією умовою, дуже важливою, бо вона власне звільняє історичну науку від тавра телеології: усі процеси етнічно неукраїнських державних структур повинні вивчатися об'єктивно нарівні з етнічно українськими державами, без тіні якого-небудь «культурного месіянізму», або проєктування «необхідности» української колонізації, або українізації етнічно неукраїнського населення в минуле.

Значить, дослідник княжої доби повинен трактувати безпристрасно і на тому самому рівні, при тому з належним знанням усіх джерел українськомовних і неукраїнськомовних не тільки руську (етнічно українську) Київську державу, але також і тюрко-монгольську державу Половецьку. Історик козацької доби повинен паралельно і безпристрасно трактувати як і державу Війська Запорозького, так і Кримський ханат. У такім підході татари - це не дикі зайди-грабіжники, а нарівні зі запорожцями - наші предки.

Тут можу подати, що в половині XVI ст. єдиною українською княжою династією (по вимертю або вимандруванні на північ Рюриковичів) були князі Ружинські-половці. Вони виводилися від половецького володаря Туґор-таркана (помер у 1096 р.), тестя київського великого князя Святополка ІІ Ізяславича (1093-1113). Столиця Половецької держави поміщалася на міській території пізнішого Великого Харкова.

Руські князі, як і половецькі, мали між собою свої постійні порахунки, союзи та міжусобиці, але у 1223 році на річці Калки вони боронили свою батьківщину (власне територію!) перед монголами. Усі вони спільно, князі Рюриковнчі плече-в-плече із князями половецькими, велика частина яких уже тоді увійшла у руський християнський культурний круг. Свідком того - імена половецьких князів того часу, такі, як Юрій Кончакович, Данило Кобякович, Ярополк Томзакович, Гліб Турієвич.

Шляхтич Никифор Поплонськнй складав тодішньою руською мовою панегірики на честь перекопського бея (високого достойника Кримського ханату і члена династії Шаган-Гірея у 1691 р.), цілком у «бароковому» стилі панегіриків доби гетьмана Івана Мазепи:

«Крымские врата, Перекопе давный,

Везді по странамъ чімь еси ты славный.

Велика твоя слава повсюду єсть нині,

Ляхом, Москві и Руси і всей Украині...

Зная храбрость велику Шангирій салтана.

Козаки себі иміть ради тебя пана» Оглоблін О. Вірші смоленського шляхтича Н.Поплонського р. 1691 на честь перекопського бея // Студії з Криму: І-ІХ / Ред. А.Е.Кримський. - К., 1930. - С.34, 36..

Ось, що читаєм у «Літописі» Самуїла Величка (помер біля 1728 р.) про пригоди кошового отамана Івана Сірка під роком 1675. Коли Сірко, наїхавши [на] кримську територію забрав з собою проживаюче там християнське (етнічно українське) населення, і сказав їм на границі: «Хто хочеті, идіте зі нами на Русь, а хто не хочеті -- вертайтеся до Криму. Якое слово Сірково христіяне и туми (--метиси, що вже народилися в Криму) зі і христіяні ві Кримі родившіися почувши, изволили едни зі нихі, а именно три тисячи, лутше до Криму вернутися, нежели ві землю христіянськую простовати... а при отпуску гди (Сірко) спиталі ихі -- для чогобы до Криму квапилися, отповідили, ижі тамі ві Криму иміють уже -- свои осідлиска и господарства, и для того тамі лутше себі желаютъ жити, нежели ві Русі ничего своего неимущи» Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке, составил Самоил Величко. -- Т.2. -- К., 1851. - С.376..

Тюрколог академік Агатангел Кримський (1871--1942; сам, як і наш визначний економіст Михайло Туган-Барановський, 1865--1919, -- кримсько-татарського походження), що навів оцю цитату у своїх «Студіях з Криму» (1930), додає: «Принагідно зробимо увагу. Не тільки спеціялістові-антропологові, ба й першому-ліпшому туристові часом одразу буває видко величезну схожість антропологічного типа багатьох теперішніх татар-кримчаків та українців. З першого погляду іноді не можна буває й розпізнати, чи татарин-кримчак перед вами, чи українець. Такі оповідання, як оце, що наведено з Самійла Величка про масове потатарення українців у Криму, вимовно пояснюють і факт антропологічної схожости» Кр. А. [Кримський А.]. Про долю українських полоняників у Кримському ханстві // Студії з Криму. - С.17..

Справа ясна, що громадяни України -- мешканці Криму, харківці чи одесці -- повинні мати можливість пізнати історію своєї ближчої батьківщини у системі власне історії України.

2. Переходимо до наступного елементу -- держави.

Історія не займається поодинокими людьми, а людськими спільнотами. Найвищою досі відомою в історії людською спільнотою є суверенна держава. Тому історія і є в основному історією держав та державноподібних суспільних одиниць чи інституцій, а також ідей, що ведуть до їх створення. Історія знає різного типу держави: кочові союзи (Pax), осілі імперії, міста-поліси, та патримоніяльні (наприклад, Московська держава), династичні (наприклад, держава Габсбурґів), станові (наприклад, Польсько-Литовська Речи-Посполита) й національна (французька) держави.

На українській території державне життя почалося приблизно у VII ст. перед Христом. Тоді там паралельно появилися три типи держав, які всі є невід'ємною частиною України. На північнім побережжі Чорного і Озівського морів і на Криму маємо грецькі держави-міста (поліси, наприклад, Ольвія). Одна група полісів об'єдналася біля 480 року перед Христом у патримоніяльну державу - Боспорське царство, що проіснувало під різними династіями (грецько-тракійського, готського та протоболгарського походження) аж до руських часів у X ст. по Христі; тодішня староруська назва того колишнього царства була Тмуторокань.

У степовій Україні (обабіч Дніпра) створили свій кочовий «пакс» іранські скити. Це перший відомий в історії такий «пакс» (якщо не рахувати Гомерових кіммерійців, про яких ми нічого докладніше не знаємо). Скитів -- як провідників «пакс»-у -- замінили сармати, останніх -- аляни; всі вони були мовно іранцями. Після ґотського «інтермеццо» володарями «пакс»-у ставали народи алтайської мовної групи: гуни, (псевдо-) авари, болгари, хазари, печеніги і врешті половці та татари. У ІХ--Х сторіччях із лісової смуги вздовж нових річних торговельних шляхів постала руська Київська держава, що до ХІІ ст. займала панівне становище теж у лісостеповій смузі, а теж і у деяких частинах чорноморсько-озівського побережжя.

Паралельно з нею співіснували на цілій південній половині сьогоднішньої української території степові кочові «пакс»-и -- про що вже згадано попередньо -- печенігів (до 1050 р.) і половців (від 1050 p.). Дослідження джерел, історії та взаємин між собою і сусідами всіх тих державних творів, осілих та кочових -- це і єсть завдання історії України.

Що зв'язувало усі названі державні твори України, осілі і степові, було те, що всі вони були в основі патримоніяльного типу, то значить, що державна влада, економічні ресурси, торгівля, культура -- все було монополією володаря (князя, кагана) та династії, і ними ж контрольованими. Тому, що джерело української християнської культури, Візантія, була теж патримоніяльною державою, у таких обставинах було неможливим у Київську добу витворити провідну верству -- співучасника влади із володарем та політичну культуру еліт. Із вимертям династії, або наслідком мілітарної поразки, майже безслідно і без іреденти переставала існувати сама держава.

Станові концепції, база для повстання еліт, що могла зародитися у не- патримоніяльній католицькій Західній Европі поміж ІХ--ХІ сторіччями, почала доходити на Україну у другій половині XII ст. через суміжні католицькі країни -- Угорщину (до 1387 р.) та Польщу (після 1387 p.). Продуктом тієї культурної інтеґрації були -- західньо-українська «гербова» шляхта (про неї нижче) та козацька майже станова держава ХУІІ--ХУШ ст. (своєрідна копія Польської Речи-Пополитої), унікальне явище у патримоніяльній православній Східній Европі. Тут можна додати, що друга тодішня держава України, Кримський ханат, вироблював собі подібну структуру до гетьманської держави Війська Запорозького. Цікаво, що рік 1783 -- це дата кінця обох структур -- козацької та кримської.

Тут можна на марґінесі вказати на цікавий історичний парадокс: у часах визвольних змагань 1917--1920 років постали в Україні знову дві держави: одна Українська Народна Республіка (Українська Держава зі столицею у Києві), друга -- Українська Соціялістична Совєтська Республіка зі столицею у Харкові, цілком як за княжих часів: Рюриковичі (Київ) versus половці (Харків).

3. Відносно людської спільноти, Грушевський, як і всі народники, вживали терміну «нарід», «народні маси», вони ніколи не вважали за потрібне подавати точні дефініції того терміну, який властиво був літературно-романтичною величиною, невловимою для точного наукового досліду. Як слушно на це звернув увагу академік Дмитро Багалій (1857--1932), Грушевський, вживаючи терміну «народні маси», у козацьку добу ідентифікував його без різниці то з козацьким рухом (маґнатським за своїм походженням, наприклад, князь Дмитро Байда-Вишневецький), то з міщанами, селянами і дрібною інтелігенцією (за новою термінологією) Багалій Д.І. Акад. М.С.Грушевський і його місце в українській історіографії (історико- критичний нарис) // Червоний шлях. -- 1927. -- №1. -- С.160--217..

Предметом історії є не аморфна селянська маса, або безмовна етнічна група (вони є об'єктом інших наук -- етнографії та антропології), а свідома своєї історичної ролі людська спільнота. До XV--XVI сторіч у нашій патримоніяльній системі -- це були князі та династія (тільки частинно бояри і багаті купці), а у станових системах стани: шляхецький, козацький та міщанський. Тільки після скасування кріпацтва 1848 року в Галичині та 1861 в осередніх та східніх українських землях почали входити селянські маси (80--90% тодішнього українського населення) у склад свідомої людської спільноти.

Отже, історія займається не усіми видами homo sapiens на означеній території, а тільки одним специфічним їх видом -- homo politicus. У випадку історії України -- це свідомий своєї льояльности до приналежносте до української землі-території політичний українець, без огляду на його мову, расу, релігію чи інші етнічні, але неісторичні прикмети.

Тим то політичними українцями, предметом української історії є і остануться на віки відкриті Липинським пани польської шляхти із 1657 року, хоча вони не були козаками, вживали польської мови і були римо-католиками.

З огляду на те, що наше національне відродження було довгий час під знаком аполітичного варіянту народництва, українські історики займалися головно тією українською людиною, яка властиво є поза історією: несвідомою себе так званою народною масою, тоді коли формування українських провідних верств (еліт), властивого предмету історії, осталося і ще остається майже недослідженим. Виїмок становлять досліди Липинського над шляхтою XV--XVII сторіч (згадувані вище) та студії декількох його послідовників, в першу чергу Олександра Оглоблина про українське дворянство колишньої Гетьманщини XVIII--XIX сторіч Оглоблин О. Люди Старої України. -- Мюнхен, 1959. -- 328 с..

Типічним явищем було рішення Грушевського після його повороту на Україну видавати як основний орган Історичної секції Української Академії Наук властиво антропологічно-етнографічний журнал. Хоча його редактор, високоосвічена і талановита дочка Михайла, Катерина Грушевська О.Пріцак планував перевидання «Українських народних дум» К.Грушевської у «Гарвардській серії українознавства», зокрема підготував чернетку передмови до цього проекту (докл. див.: Федорук Я. Нездійснений проект перевидання «Українських народних дум» Катерини Грушевської у «Гарвардській серії українознавства» // Український археографічний щорічник: Нова серія. - Т.21, вип.18. - К., 2013. - С.128-142)., поставила цей орган на дуже високий рівень, все таки це не була історична трибуна, а як каже її заголовок і підзаголовок: «Первісне громадянство та його пережитки на Україні, соціальна преісторія, народна творчість в соціологічному освітленні» (від 1926 р.).

При тій нагоді дозволю собі подати у дуже короткій формі деякі висліди моїх власних дослідів над історією еліт. Як вище подано, до XIV ст. не могло бути мови про українські провідні верстви, бо у патримоніальній системі (якими, повторюю ще раз, були Київська та Галицько-Волинська держави) -- це було прямо неможливо.

Але у надрах Галицько-Волинської держави постала «гербова» шляхта в Галичині і Холмщині: біля сто родин дістало герби (головно «сас») від угорських королів (до 1387 р.); за польської влади (після 1387 р.), коли єдиним доказом приналежности до шляхетського стану були власне герби (а не мова чи релігія) -- династії отих православних шляхтичів, об'єднані становими інтересами, запевнили собі монополію на єпископські сани та на володіння церковними інституціями та добрами, і в такий спосіб їх захоронили. Після Люблинської унії (1569) частина з них -- як і інші шляхтичі-колоністи з Корони Польської -- перейшли на територію України, що власне тепер відійшла від Литви і стала складовою частиною Польщі, і поволі перейняли під свою опіку православні інституції. Вони, разом з етнічно-польською шляхтою стали письменними у XVI ст., і, діставши тепер у свої руки скарби культури Київської і Галицько-Волинської Руси -- літописи, в такий спосіб встановили свою історичну свідомість. Так дійшло до відомого культурно-національного відродження кінця XVI--XVII ст. Тут можна додати, що один з таких галицьких «гербових» шляхтичів Петро Конашевич Сагайдачний -- став навіть гетьманом Війська Запорозького (1614--1622).

Нащадки галицької гербової шляхти поновили свою історичну провідну ролю, коли Галичина у 1772 році стала складовою частиною станової Габсбурзької імперії.

4. Як уже згадано -- лінеарний час -- це дуже важливий компонент історії, бо ж буття і дії людських спільнот типу homo politicus проходить в часі, мірянім ерою, що постійно йде вперед, а не циклічною зміною. Свідомість часу -- є продуктом вищого, лінеарного мислення. Це твір міської культури, незалежний від природних циклів, бази сільського господарства.

Тому антропологи розрізняють два способи мислення: нижче (примітивне) -- циклічне та вище (розвинуте) -- лінеарне. Культура, базована на циклічнім думанні, є поза межами історичного досліду, бо ж в центрі уваги людини циклічного думання є лише проблеми невеликої сільської громади рівних (примітивна mmmunitas), яка базує усе на своєрідній «рівноправносте» і циклічній обрядовости без ніякого поступу (перспектива в минуле замість вперед). Вона неспроможна сприйняти лінеарного розвитку, а тим самим осягнути ступінь вищого розвитку здиференційованого суспільства, цебто суспільства із системою ясно окреслених структур.

Основна проблема історії України Вірогідно, співвіднесення з назвою й ідеями відомої збірки праць Б.Крупницького (див.: Крупницький Б. Основні проблеми історії України: На правах рукопису. -- Мюнхен, 1955. -- 217 с.). в тому, що велика (якщо не більша!) частина українського населення аж до наших часів, а то й у наші часи, все ще живе у системі циклічного думання. Тому в нашому випадку ми маємо до діла властиво не з однією, а двома спільнотами, де обидві ці системи думання (циклічна та лінеарна) існують паралельно біля себе і утруднюють нормальний перехід так званої «народної маси» (із циклічним думанням) до свідомої структурованої суспільности (з лінеарним думанням).

V

Якщо прийняти -- як ми це зробили -- що історія України належить до типу т. зв. національних історій, цебто до найменшої одиниці історичного досліду, тоді вона входитиме до світової історії за посередництвом звена вищого типу -- історії цивілізації (термін А.Тойнбі).

До якої цивілізації входить Україна? Звичайно приймається як аксіому -- що це візантійсько-православна цивілізація. Але як з тим погодити український католицизм -- унію, не говорячи вже про інші не-християнські (наприклад, іслямська) цивілізації. Розв'язку подає саме наше національне ім'я -- гранична смуга -- Україна. Якраз Україна становить цікаву для світового історика територію, яка була перехрестям багатьох культур Перегукується з відомими міркування Л.Окіншевича про українські землі як терен змагання різних культур і цивілізацій (див.: О-ч Л. [Окіншевич Л.]. Між Заходом і Сходом // Україна (Париж). - 1952. - №8. - С.611-615)., продуктом як циклічного, так і лінеарного думання, що по сьогоднішній день частинно існують паралельно побіч себе. Хоч часто на різних рівнях. Досліди та ана- ліза взаємного просякання отих вищих і нижчих цивілізацій -- це завдання майбутнього. Але вже тепер можна бути певним, що такі досліди дадуть дуже цікаві результати.

VI

Тепер пора підсумувати.

Історія України -- це не історія української етнічної маси (етнізм не є об'єктом історії), а міряне лінеарним часом минуле всіх типів держав, що існували на теперішній українській території в минулому, та їх носіїв (еліт), політично свідомих спільнот («політичних українців»), та перейнятих розвинутих ними цивілізацій.

Оцей досвід подається на базі структурального трактування із чотирьох перспектив: політичної, економічної, суспільної та культурної.

Деякі державні твори України, їхні носії та цивілізації зійшли зі сцени історії у різні часи. Одна із них, власне українська par excellence, стала протягом двох останніх століть панівною на всій теперішній українській території. Власне безпристрасний розгляд історичних процесів, що довели з одного боку до занику цілої низки цивілізацій, а з другого -- до їхньої інтеґрації в українській національній спільноті -- є основним предметом як історії України, так через неї і всесвітньої історії на даному ареалі.

* * *

Що таке історія України?

[Доповідь, виголошена 28 серпня 1990 р. на пленарному засіданні I конгресу Міжнародної асоціації україністів у Київському філіалі Центрального музею В.І.Леніна]

Видатний французький палеонтолог Pierre Teilhard de Chardin П'єр Тейар де Шарден (1881--1955 рр.) -- французький філософ, теолог. писав у 1955 р., що епохальною подією в історії нашої планети була поява розумної, думаючої, творчої людини, яка не тільки знала себе, але була свідома того свого стану (non plus seulement savoir, mais savoir que l'on sait). Думаюча людина творить і пізнає другий, новий, свій внутрішній світ, в якому, власне, на базі самопізнання проходять процеси мислення та свідомості, а також, крім пізнання безпосереднього, діалектичне пізнання посереднє. Співіснування та спілкування людей у своїй спільноті і дало другий епохальний подвиг -- виникнення мови як засобу кодифікації та закріплення у пам'яті відкрить (знань) та вживання того винаходу, мови, як засобу суспільної комунікації, організації та керівництва.

Існують два типи мислення: циклічно-міфічне та лінеарно-логічне.

Вчені, зокрема у 19 ст., думали, що міфічне мислення притаманне тільки для примітивного суспільства. Але міф засвідчений у всіх знаних культурах і суспільствах, як давніх, так і нових, як примітивних, так і цивілізованих. Міф і сьогодні є одним з двох (другим є логіка) співіснуючих паралельно (часто без контакту між собою) площин людської суспільної свідомості. Перша функція міфу (на думку фахівців, сакрального походження) це деіфіковане Від лат. «Deus» -- Бог і «facere» -- діяти, тобто обоготворення. пояснення явищ: воно, пояснення, і застигши, мало (і ще має досі) авторитет вічної, всіх зобов'язуючої аксіоми, яка не потребує (і від неї не очікують) доказів, без огляду на не раз нелогічний, а тому неможливий характер даної аксіоми. Ось кілька прикладів: відьми вживають мітли як засіб своєї повітряної «транспортації»; «українці є антисеміти і фашисти»; «москалі, чужі люди, роблять лихо з українськими дівчатами»; «євреї вживають для маци кров християнських дітей».

Міфотворцями в давні часи були пророки, жерці та поети, а в нові часи -- ідеологи-пропагандисти, які нав'язують суспільству свої міфи, що в наш час називаються ідеологією. Живучість міфу підтримується періодичними ритуалами, культом та забронзовуванням пам'ятниками.

За Raffaele Pettazzoni Рафаело Петтаццоні (1883--1959 рр.) -- італійський історик та археолог. - міф вторить «magna charta» для кожної суспільної інституції. Історичне пізнання постає, власне, в діалектичному змаганні міфу («метафізична історія») із логікою («когнітивна історія»). Одне із основних завдань історика - це аналітично деміфізувати архетипи міфу, а разом з тим породжені ним пересуди і табу, які, будучи як міф ірраціональними, «не потребують доказу», на думку своїх творців, чи «виправдання». Всі ми з вами пережили епоху білих та чорних плям.

Пізнання людини, яким займається гносеологія, це активне відображення об'єктивного світу у свідомості людини, що здатне виходити за межі наявного стану речей. Воно реалізується в дихотомічних площинах: конкретне-явне (матеріальне) і абстрактне (ідеальне), сучасне і майбутнє, абсолютне і відносне і т. д.

Поширення пізнання, із наявного знання до безпосередньо не спостережуваної внутрішньої основи явних та абстрактних об'єктів, виводиться при допомозі гіпотез та моделей.

Усі так звані точні науки, як кібернетика, математика, біологія, фізико- хімія, а також суспільно-гуманітарні науки (філософія, соціологія, мовознавство) поширюють своє пізнання на основі аналітичного розв'язування гіпотез за допомогою або без допомоги моделей. При цьому вживають методів зовнішньої (ерудиційної) та внутрішньої (евристичної) критики.

Різниця між міфом, яким може бути так звана ідеологічна (партійна) «наука» (властиво, це перечить дефініції поняття «наука») і об'єктивною наукою (наукою par excellence) те, що наука приймає і безпристрасно досліджує усі гіпотези і моделі умовно: тільки ті пропозиції, які доказані повністю, входять до наукового доробку. Зате міф, що за дефініцією не підлягає законам логіки, не потребує доказів.

Людина -- суспільна істота (римляни окреслили це як animal sociale, а я додав би «непоправне» animal religiosum), є пов'язана зі своїм суспільством у двох вимірах: сучасному (синхронному) та минулому (діахронному). Тому історик мусить деміфізувати не тільки міфи досліджуваної минулої епохи, але -- будучи людиною -- і своєї власної.

Просліджується тенденція у розвитку свідомості людської спільноти робити «славним» минуле, зокрема давнє, щоб воно було атрактивним для молодого дозріваючого покоління. Це славне, світле, золоте минуле, aurea aetas Золота доба (лат.). давніх римлян, в якому не було ніяких негативних сторін, а були нібито здійснені нездійсненні ідеали сучасної епохи, наприклад, «національна» державність у східних слов'ян ще до часів Київської держави. З другого боку, виникла і ще досі є наявною потреба наблизити сучасним невідоме майбутнє і також зробити його атрактивним.

Тут мають своє джерело месіанізм та міленарні теологічні міфи. Теорія Карла Маркса про п'ять суспільно-економічних формацій усього людства є цікавою метафізичною моделлю, але його остання, найвища п'ята формація (число п'ять є епічним) -- комунізм, який триває до кінця світу, не є наукою, а міфом, бо не підлягає доказові. Ми зараз на переломі між «п'ятою» і «шостою» стадією, яка не була передбачена Марксом.

Як кожна точна наука -- історія (когнітивна, неметафізична) має свою дефініцію, яка базується на точних критеріях.

Історія є наука, яка передає візію минулого свідомих себе людських спільнот всієї землі (територіалізований лінеарний час, за висловом Fernand Braudel) Фернан Бродель (1902--1985 рр.) -- французький історик, представник школи «Анналів»., що базується на писаних документах (джерелах). Історія даної території чи народу починається тільки тоді, коли є свої писані свідоцтва. Тому історія в різних частинах обжитої землі починається в різні часи. Коли відносно даної території є тільки чужі джерела, тоді це не історія, а протоісторія.

Археологія - це окрема наука; вона не є передісторією, але вона як допоміжна дисципліна історії (або протоісторії) доповнює свідоцтва писаних джерел.

Згідно з дефініцією, історія не може займатися майбутнім (немає і не може бути об'єктивних панхронічних законів), як також не повинна включати питання сьогоднішнього або вчорашнього дня. На жаль, концепція так званої «сучасної історії» (знов rnntradictio in adjecto) Суперечність в означенні (лат.), себто внутрішня суперечність. впроваджена англомовними авторами після першої світової війни і тепер дуже поширена, шкодить історичному пізнанню.

На противагу до соціології, яка є синхронна і тому може займатися теперішнім, історія є, і мусить такою залишатися, діахронною.

Історія -- це перш за все візія, яка вимагає часової і просторової відстані при ригористичному об'єктивному аналізі. Тільки завершені історичні цикли (наприклад, економічний, політичний, релігійний, культурний і т. п.), тобто цикли, відносно яких можна дістати всебічну перспективу (а не біло-чорну картину), -- є предметом історії.

Треба згодитися з словами іспанського філософа Jose Ortega y Gasset Хосе Ортеґа-і-Ґассет (1883--1955 рр.) -- іспанський філософ, автор відомої візії «бунту мас»., що історія є багатоперспективна. Подібно до гір, що з одного боку лісисті, з другого -- вкриті корчами, а з третього -- прямовисні скелі. Історія не описує «wie es eigentlich gewesen» «Як власне все було» (нім.). Знаний афоризм німецького історика Л. фон Ранке (1795-- 1886 рр.), що впродовж першої половини ХІХ ст. розглядався як один із найважливіших пізнавальних орієнтирів європейської історіографії. або «wie es eigentlich geworden» «Як власне все відбувалося» (нім.). Теза німецького історика К.Лампрехта (1856--1915 рр.), котра переінакшує наведений вище вислів Л. фон Ранке, себто надає йому іншого сенсу. Відображає концептуальну пропозицію К.Лампрехта на зламі ХІХ--ХХ ст., що висувала ідею відмови від описової історії й заміняла її пошуком еволюційних закономірностей на основі культурно-історичного синтезу як своєрідного переосмислення та ревізії «першого» позитивізму, а є візією, опертою на аналізі історичних фактів у їх каузально-лінеарних пучках, у секвенціях Від лат. «sequentia» -- слідування. закінчених історичних циклів (звичайно не концентричних) на просторі терито- ріалізованого часу...

Історичні факти одноразові і неповторні, але неодмінно мусять бути внутрішньо пов'язані пучками своїх структур. Звичайно, вони можуть мати подібність (звідси міф про закони людського буття), але вона тільки зовнішня, а не істотна. Кожний день багато людей переходять Рубікон (в Італії, на південь від Равенни), але тільки один такий перехід став історичним фактом, пов'язаним пучками своїх структур.

Це перехід Цезарем Рубікону 11 січня 49 р. до Христа.

Я сприймаю точку зору Макса Вебера про те, що історичні факти (а я додаю: історичні цикли) творять трансцендентальну (тобто поза межами досліду) цілість, яку можна побачити в її частинах, але ніколи повністю. Можна показати причину: цикли історії є в постійному, неповторному русі, який через свою незакінченість не піддається цілісно дослідові вченого. Ще нереалізовані неповторні цикли можуть бути тільки предметом телеології, цебто метафізичної спекуляції творця рівня своєї епохи.

У своїй пізнавальній, когнітивній дименсії Від лат. <^ітеміо» -- вимір. неметафізична історія підлягає законам логіки, і тому, що вона виражається мовою, вона, історія, ще підлягає законам семіотики. Як мовознавство, історія (і міфологія) є антропоцентричною наукою. Поміж цими трьома науками існує ізоморфізм Подібність в організації, будові.. Тому що в нашому столітті мовознавство -- тут я маю на увазі спеціальну діахронну лінгвістику -- закріпило себе новими структуральними відкриттями, можна і треба, на мою думку, адаптувати деякі його візії та методи для історичного пізнання та дослідження.

Але це тема окремого циклу доповідей.

Тепер перейду до властивої теми моєї сьогоднішньої доповіді: «Що таке історія України?».

Я вже згадував, що територія (територіалізований час) займає спеціальне місце в структурі науки історії. У відношенні до української історії критерій території відразу викликає запит: яка територія? Українські поселення до двох останніх століть, а спеціально української держави різних часів, займали різні території. Київська Русь охоплювала увесь східно-европейський лісостеп і лісову смугу, але не обіймала Південної України з Кримом та Слобідської України.

Галицько-Волинська держава в основному обмежувалася Західною Україною включно з Холмщиною, Підляшшям, частиною Литви і цілим Поліссям, а також з територією поміж Дністром і Серетом, що після 1340 р. стала Молдавським князівством, а пізніше базою сучасної Румунії.

Гетьманська держава після 1667 р. простягалася до Києва і північної Лівобережної України, при тому знову без Слобідської України, яка від початку її колонізації українськими вихідцями у 30-х роках 17-го ст. була безпосередньо пов'язана з Московським царством.

Справу тут мусить вирішити сьогоднішній державний критерій: українська територія, як предмет історії, це приблизно територія в межах теперішньої УРСР, що більш-менш також відповідає так званим етнографічним кордонам поселення українців. Тут може виникнути закид, що таке вирішення є телеологічним, бо теперішню державну територію проектується у минуле. Відповідь на це є проста: усі сьогоднішні держави-нації, наприклад, російська, проходили подібний розвиток. Етнічно неукраїнські політичні структури занепадали, наприклад, Половецька держава (1050-1240), Кримський ханат (1450-1783); їх бувші мешканці увійшли цілком або у великій мірі в український етнос, через те їх територія стала українською етнографічною територією протягом 16-20 ст. Тим-то українська історіографія має, як і кожна інша історіографія, як свій обов'язок вивчати минуле усіх людських історичних спільнот і держав, що проживали на теперішній своїй (українській) території, а не обмежуватися тільки до держав «свого», цебто сьогоднішнього, українського етномовного кола. Це, як я згадував, зовсім не вийняткова ситуація, наприклад, як складові частини історії мовно-романської Іспанії входять історії чужих етнічно і культурно-релігійно держав, таких, як аріанська держава германських візиготів (475--711 із центром у Толедо, біля пізнішого Мадріду), арабський мусульманський халіфат Омейядів із центром у Кордові та його арабо-берберійські спадкоємці - останнім був емірат зі столицею у Гранаді, який закінчив своє існування у році відкриття Америки (1492).

Це включення вона (історіографія) повинна робити при одній умові, дуже важливій, бо вона звільняє історичну науку від тавра телеології: усі процеси етнічно неукраїнських державних структур повинні вивчатися об'єктивно, нарівні з етнічно українськими державами, без тіні будь-якого «культурного месіанізму, теорії найменшого зла» або проектування «необхідності» української колонізації, або українізації етнічно не українського населення в минуле.

Тому дослідник княжої доби повинен трактувати безпристрасно і на тому самому рівні, притому з належним знанням усіх джерел україномовних і не- україномовних, не тільки руську (на Україні етнічно українську) Київську державу, але також і тюрко-монгольсько-половецьку державу. Історик козацької доби повинен паралельно і безпристрасно трактувати як і державу Війська Запорозького, так і Кримський ханат. У такому підході татари -- це не дикі зайди, грабіжники, а нарівні із запорожцями -- наші предки. Тут можу подати, що в половині 16-го ст. єдиною українською княжою династією, по вимиранні або вимандруванні Рюриковичів, були князі Ружинські-Половці. Вони виводилися від половецького володаря Тугор-таркана (помер у 1096 р.), тестя київського великого князя Святополка Ізяславича (1093--1113). Столиця Половецької держави Шарукань містилася на міській території пізнішого Харкова.

Руські князі, як і половецькі мали між собою свої постійні порахунки, союзи та міжусобиці, але у 1223 р. на річці Калці вони боронили свою батьківщину (власне, територію!) перед монголами спільно, князі Рюриковичі плече об плече з князями половецькими, велика частина яких уже тоді ввійшла у руський християнський культурний круг. Свідченням того є імена половецьких князів того часу, такі як Юрій Кончакович, Данило Кобякович, Ярополк Томзакович, Гліб Турієвич.

Шляхтич Никифор Поплонський складав тодішньою русько-українською мовою панегірики на честь перекопського бея (високого достойника Кримського ханату і члена династії Шагин-Гирея у 1691 р.), цілком у «бароковому» стилі панегіриків доби гетьмана Івана Мазепи:

«Кримскіє врата, Перекопе давный,

Везді по странамъ єси ты славный.

Велика твоя слава повсюду єсть ньіні,

Ляхом, Москві и Руси і всей Украині...

Зная храбрость велику Шангирій салтана.

Казаки себі иміть ради тебе пана».

Ось що читаємо в «Літописі» Самоїла Величка (помер бл. 1728 р.) про пригоди кошового отамана Івана Сірка під роком 1675. Коли Сірко, наїхавши одну кримську територію, забрав з собою проживаюче там християнське (етнічно українське) населення і сказав їм на кордоні: «Хто хочет, йдіте з нами на Русь, а хто не хочет -- вертайтеся до Криму. Якоє слово Сіркове христіяне и туми з христіян в Криме родившіися (метиси, що вже народилися в Криму) почувши, изволили єдни з них, а именно три тисячи, лутше до Криму вернутися, нежели в землю христіянскую простовати... а при отпуску гди (Сірко) спитал их -- для чого бы до Криму квапилися, отповідили, иж там в Криму иміють уже свои осідлиска и господарства, и для того там лутше себі желают жыти, нежели в Русі ничого своего неимущи».

Тюрколог Агатангел Кримський (1871--1942, сам, як і визначний наш економіст Михайло Туган-Барановський, 1865--1919, -- кримсько-татарського походження), який навів цю цитату у своїх «Студіях з Криму» (1929), додає: «Принагідно зробимо увагу. Не тільки спеціалістові-антропологові, ба й першому-ліпшому туристові, часом одразу буває видно величезну схожість антропологічного типу багатьох теперішніх татар-кримчаків та українців. З першого погляду іноді не можна і розпізнати, чи татарин-кримчак перед вами, чи українець. Такі оповідання, як оце, що наведене з Самійла Величка про масове потатарення українців у Криму, вимовно пояснюють і факт антропологічної схожості».

Демографічна історія Криму ще не написана. Як характеристичний причинок до неї я подаю статистичні дані із 1666--1667 року, які навів найбільший османсько-турецький подорожник Евлія Челебі (1611 -- бл. 1683). Евлія побував в рр. 1641--1667 у Східній Європі, деякий час провів у Криму, брав участь у кримських походах на Україну. Якраз у 1666-1667 рр. відбувся черговий перепис населення півострова Криму (за законом Чінгіз-хана він мав відбуватися кожних 30 років). Евлія встиг ще перед своїм від'їздом до Істанбулу занотувати дані того перепису до своєї славної «Книги подорожей» (Сиягат-намесі). Тодішній Кримський ханат що складався з 24 «судових» повітів (казалик), поділяв населення на три групи: повноправні мусульмани, православні піддані-робітники мусульманів (есір), окреслювані як казак («козаки» - українці), та райя, оподатковані піддані релігійні спільноти (євреї, караїми, вірмени, греки).

Мусульманського населення було 187.000 душ: із них 87.000 належали до військового стану (у 1928 р. татарів в Криму було 175.000). Українських підданих було 920.000; Евлія поділяє їх на три групи:

1) піддані (есір) - 600.000;

2) рабині, жінки, дівки (діфка) - 120.000;

3) діти - 200.000.

Як бачимо, співвідношення було: 187.000 татарів та 920.000 українців, цебто українці становили чотири п'ятих населення Криму. У 1666-1667 рр. Евлія додає: «Отже якщо б - але хай нас Аллах охоронить від того - така велика кількість невірних - непокірливих (ак) козаків (і українців) збунтувалася, то вони перевернули б увесь Кримський півострів догори ногами. Це дійсно тільки завдяки благословенню, що випливає із чуд Мугаммеда, що вони (козаки) цілком не спосібні до бунту» Эвлия Челеби. Книга путешествия: Крым и сопредельные области. (Извлечения из сочинения турецкого путешественника XVII века) / Вступ. ст., пер. и комм. Е.В.Бахревского. -- 2-е изд. -- Симферополь, 2008. - С.165..

До речі, число райя, цебто євреїв, караїмів, вірмен та греків в Криму, становило за Евлією 20.000 душ.

Справа ясна, що громадяни України -- мешканці Криму, харків'яни, мешканці Донеччини чи одесити -- повинні мати можливість пізнати історію своєї ближчої батьківщини у системі, власне, історії України.

Переходимо до наступного елементу - спільноти-держави.

Вище ми підкреслили, що історія не займається поодинокими людьми, а людськими спільнотами (підмет-предмет історичного факту, про який мова була вище). Найвищою досі відомою в історії людською спільнотою є суверенна національна держава, в минулому протодержава або й залежна держава. Тому історія і є, в основному, історією держав та державно-подібних суспільних одиниць чи інституцій, а також ідей, що ведуть до їх створення. Історія знає різного типу держави: кочові союзи (pax), осілі імперії, міста-поліси та патримоніальні (наприклад, Московська держава), династичні (наприклад, держава Габсбургів, 16-20 ст.), станові (наприклад, Польсько-Литовська Річ Посполита, 15-18 ст.), національні (французька держава після 1789 р.), теократичні (папська держава, арабський халіфат) і под.

На українській території протодержавне життя почалося приблизно у 7-му ст. перед Христом. Тоді там паралельно з'явилися три типи держав, які всі є невід'ємною частиною передісторії України. На північному побережжі Чорного і Озівського морів і в Криму маємо грецькі держави-міста (поліси, наприклад, Ольвія). Одна група полісів об'єдналася біля 480 р. перед Христом у патримоніальну державу - Боспорське царство, що проіснувало під різними династіями (грецько-фракійського, готського та протоболгарського походження) аж до хозарських та руських часів у 10 ст. по Христі: тодішня староруська назва того бувшого царства була Тмуторокань.

У степовій Україні (обабіч Дніпра) створили свій кочовий «пакс» іранські скіфи. Це перший відомий в протоісторії (завдяки Геродотові: 5 ст. до Христа) такий «пакс» (якщо не рахувати Гомерових кіммерійців, про яких ми нічого докладніше не знаємо). Скіфів, як провідників «паксу», замінили сармати, останніх аляни: усіх їх панівні верстви були мовно іранцями. Після готського intermezzo володарями «паксу» ставали народи алтайської мовної групи: гунни, (псевдо) авари, болгари, хозари, печеніги і, врешті, половці й татари.

У 9-10 ст. із лісової смуги вздовж нових торговельних шляхів постала руська Київська держава, яка до 13 ст. займала панівне становище теж у лісостеповій смузі, як також і в деяких частинах чорноморсько-озівського побережжя.

Паралельно з нею співіснували на цілій південній половині сьогоднішньої української території степові кочові «пакси» печенігів (898-1050 рр.) і половців (від 1050 до 1223 р.). Дослідження джерел, історії та взаємин між собою і сусідами усіх отих державних утворень, осілих та кочових, і є завданням історії України.

Зв'язувало усі державні утворення України, осілі і степові, те, що всі вони в основі були патримоніального типу. Це значить, що державна влада, економічні ресурси, торгівля, культура - усе було монополією володаря (князя, кагана) та династії (патримоніальна держава) і ними ж контролювалися. Тому, що джерело української християнської культури, Візантія, була також патримоніальною державою, у таких обставинах неможливо було в княжу добу витворити провідну верству -- співучасника влади із володарем та політичну культуру еліт. Із вимертям династії або внаслідок мілітарної поразки майже безслідно і без ірреденти переставала існувати сама держава.


Подобные документы

  • Проблеми історії України та Росії в науковій спадщині Ф. Прокоповича. Історичні погляди В.Г. Бєлінського, його концепція історії України. Наукова діяльність Преснякова, Безтужева-Рюміна. Роль М.С. Грушевського і В.Б. Антоновича в розробці історії України.

    учебное пособие [274,2 K], добавлен 28.04.2015

  • Предмет історіографії історії України. Основні етапи розвитку історіографії історії України. Місце історіографії в системі історичних наук. Зародження знань про минуле в формі культів. Поява писемності і її значення для накопичення історичних знань.

    контрольная работа [27,3 K], добавлен 28.01.2012

  • Давньогрецькі автори, які залишили відомості про українські землі та про народи, котрі їх заселяли. Джерела до історії, історичної географії та етнографії Північного Причорномор'я. Основні народи України в "Історії" Геродота. Головні ріки Скитії.

    реферат [26,6 K], добавлен 16.06.2014

  • Історичний огляд виникнення й розвитку державності, починаючи з VI-VII ст.н.е.: зародження слов'янських та європейських держав, аналіз їх основних історичних подій, які впливали на течію загальної історії та, зокрема, на становлення української держави.

    шпаргалка [622,9 K], добавлен 04.06.2010

  • Дослідження періодизації всесвітньої історії. Еволюція первісного суспільства, основні віхи історії стародавнього світу, середніх віків. Історія країн Африки, Америки в новітні часи. Розвиток Росії і Європи в кінці ХVІІ ст. Міжнародні відносини в ХХ ст.

    книга [553,8 K], добавлен 18.04.2010

  • Розклад феодально-кріпосницької системи як основний зміст соціально-економічного розвитку України першої половини XIX століття. Загальна характеристика основ економічної історії України. Причини падіння кріпосного права в Росії. Розгляд реформи 1861 року.

    дипломная работа [82,2 K], добавлен 25.05.2015

  • Дослідження основних періодів в всесвітній історії та історії України: первісний і стародавній світ, середньовіччя, новітні часи. Характеристика головних понять фізичної, економічної, соціальної географії України та світу. Предмет теорії держави та права.

    книга [672,3 K], добавлен 18.04.2010

  • Історія України як наука, предмет і методи її дослідження. періодизація та джерела історії України. Етапи становлення, розвитку Галицько-Волинського князівства. Українські землі у складі Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої. Запорізька Січ.

    краткое изложение [31,0 K], добавлен 20.07.2010

  • Дослідження з історії України XIX ст. Ястребова Ф.О. Праці А.Ю. Кримського з історії та культури арабських країн. Українське наукове товариство у Києві. Роль друкарства у розвитку історії у XVI-XVII ст., Києво-Могилянська академія - осередок їх розвитку.

    контрольная работа [36,7 K], добавлен 29.01.2014

  • Смерть Б. Хмельницького як поворотний момент в історії Української національної революції. Руїна - період історії України кінця XVII ст., що характеризується розпадом української державності і загальним занепадом. Хронологія періоду, його характеристика.

    реферат [55,7 K], добавлен 07.11.2015

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.