Давньоукраїнські літописи в національній історіографії 70-90-х рр. ХІХ ст.

Останній розділ розвідки присвячений характеристиці переказів про Володимира та його епоху в Никонівському зведенні. Тут справедливо наголошується, що не варто нехтувати матеріалами пам'яток ХУ-ХУІІІ ст., якщо вони не мають паралелей у більш давніх джерелах. Адже, крім пізніших домислів і легенд, до складу таких творів могли також потрапити й відомості з найдавніших списків, які не збереглися до наших днів. Загалом же для М. Костомарова була важливою не стільки фактична достовірність ПВЛ, скільки особливості відображення в літописі ідейно-емоційного ставлення народу до тих чи інших подій минулого.

Під час історичної критики окремих літописних повідомлень або груп повідомлень М. Костомаров торкався й питань хронології початкового літописання. На його думку, через відсутність місцевих історичних записок у язичницьку добу основна маса майбутнього літописного матеріалу тривалий час існувала у формі народних переказів, пісень, спогадів тощо. Через це не доводиться говорити про точність датування тексту ПВЛ включно до 987 р. Хронологічна нечіткість більшості повідомлень за 852-987 рр. свідчить, що на момент укладання твору вони не мали дат, а їх пізніше встановлення мало приблизний характер. Зокрема, припускає дослідник, якщо літописець не знав, коли точно сталася та чи інша подія, він ставив перед нею ряд порожніх років. Цим самим книжник ніби давав зрозуміти, що нижчеописана подія відбулася в цих хронологічних межах.

Отже, головна заслуга М. Костомарова полягає в тому, що він виокремив і досить аргументовано охарактеризував як історичне джерело ряд елементів ПВЛ. При цьому дослідник був переконаний, ніби «За исключением немногого, почерпнутого из письменных источников, всё повествование о временах древ- них, включительно до смерти Владимира, взято из народных преданий, сказаний, песен и пересказов в том виде, в каком эти древние времена отражались в них во второй половине ХІ-го и в начале ХІІ-го века»72. На жаль, він не врахував можливості обробки літописного матеріалу на різних етапах історії тексту. Адже те чи інше оповідання в оригіналі ПВЛ могло відрізнятися від відповідного фрагменту з пізніших списків, котрі збереглися до наших днів. Та незважаючи на це, розроблена М. Костомаровим і К. Бестужевим-Рюміним методика дослідження літописних творів на середину ХІХ ст. була «останнім словом» у східнослов 'янському літописознавстві.

1883 р. О. Маркевич опублікував перший випуск лекцій «О летописях», де спробував дати загальну характеристику літописних пам'яток і підсумувати досягнення своїх попередників у галузі вивчення ПВЛ73. Спочатку Олексій Іванович навів загальні бібліографічні відомості про наукові праці з історії східнослов'янського літописання. Потім він намагається внести ясність у суперечливе питання про зародження нашого історіописання. Познайомивши читачів з поглядами А. Шлецера, М. Оболенського, А. Сахарова, І. Срезневського, К. Бестужева-Рюміна, М. Сухомлинова, І. Забєліна тощо, вчений врешті-решт підтримав версію М. Костомарова. Після розгляду причин розквіту й занепаду літописного жанру О. Маркевич переходить до характеристики роботи літописців. Загалом він погоджується із загальноприйнятою думкою про належність укладачів перших літописів до чорного духовенства. З іншого боку, дослідник визнає досить імовірним припущення І. Срезневського, за яким авторами коротких заміток, складених до прийняття християнства, могли бути особи світського стану. Світський характер значної частини матеріалу пізніших зведень дозволив О. Маркевичу висловити цілком справедливий здогад про різноманітний соціальний склад їх упорядників. Джерелознавець не підтримує теорії М. Погодіна, І. Бєляєва, І. Забєліна та їхніх прихильників про офіційний характер давньоруського літописання. О. Маркевич, зокрема, наполягає на відсутності державної цензури та князівського контролю над веденням літописів, посилається на те, що літописи складалися переважно в монастирях представниками духовенства, котрі не займали офіційного становища. На завершення в лекції наведено думки М. Погодіна та І. Забєліна, які вбачали в літописцях безхитрісних і неупереджених реєстраторів фактів, і К. Бестужева- Рюміна й С. Соловйова, котрі звернули увагу на політичну тенденційність давньоруських книжників. У лекції «Состав русских летописей и их содержание» О. Маркевич повністю спирається на висновки К. Бестужева-Рюміна, який розглядав літописи як зведення різнорідного матеріалу -- коротких порічних заміток, історичних казань і повістей. Далі автор ділиться деякими загальними міркуваннями стосовно хронологічної форми викладу матеріалу творів історичного письменства. У наступній лекції він постав перед необхідністю тлумачення змісту основних термінів історії тексту й не зміг з' ясувати відмінності між близькими поняттями «редакція» та «ізвод», що було обумовлене недостатньою розробленістю термінологічного апарату літописо- знавства другої половини ХІХ ст.

Друга частина книги присвячена характеристиці ПВЛ. Познайомивши читачів з її списками й виданнями, О. Маркевич переходить до питання авторства твору. При цьому він заперечує належність зведення перу Нестора Печерського та приймає сторону тих колег, котрі вважали укладачем ПВЛ ігумена Сильвестра. Нестор же розглядається як печерський літописець, чий літопис разом з іншими джерелами увійшов до складу ПВЛ. Однак запропонована О. Маркевичем доказова база не відзначається самостійністю, в ній виразно простежується вплив праць М. Костомарова й П. Казанського. Із виясненням особи літописця Олексій Іванович пов'язує питання часу складання твору. За звичаєм навівши весь спектр відомих йому версій, він обмежує укладання зведення 1113-1116 рр. Слід зауважити, що О. Маркевич усвідомлював необхідність вивчення літературної історії літописних статей, хоча й зараховував таке завдання до розряду нездійсненних. «Доказать, что известие, когда бы оно ни было записано, не занесено в свод позднее, -- переконаний науковець, -- абсолютно невозможно»74. Стисло переказавши зміст відповідних сторінок праці М. Сухомлинова «О древней русской летописи как памятнике литературном», а також творів П. Строєва й П. Терновського, Олексій Іванович обмежується поверховим аналізом візантійських і західнослов'янських джерел ПВЛ. Далі, повторюючи положення й висновки М. Костомарова, К. Бестужева- Рюміна, Д. Іловайського, І. Срезневського й І. Хрущова, він характеризує літописні казання, перекази й короткі порічні звістки. Таким же несамостійним постає перед нами О. Маркевич і тоді, коли переходить до розгляду художніх особливостей ПВЛ. І в цьому випадку вчений ніяк не може відірватися від прямого переказу вищезгаданої праці М. Сухомлинова. І лише звертаючись до мовно-стильових прикмет зведення, О. Маркевич висловлює власні міркування про виразні суттєві вкраплення української мови до літописного тексту.

Як бачимо, вже з моменту своєї появи праця О. Маркевича не відповідала вимогам тогочасної науки. Хоч об'єктом дослідження Олексія Івановича були літописні твори, зокрема ПВЛ, а не наукова література з історії літописання, він віддав безперечну перевагу історіографічному підходу перед джерелознавчим аналізом. Тому історичні джерела виявились у нього заслонені джерелознавчими працями ХУІІІ-ХІХ ст. По-друге, вразливим місцем І випуску лекцій «О летописях» є брак серйозних теоретичних узагальнень. Це сталося через те, що «При рассмотрении любого вопроса А.И. Маркевич всегда предлагал ряд решений, находя в каждом свои преимущества и недостатки, и в конечном счёте предоставлял самому читателю право самостоятельного выбора»75.

Гостру критичну оцінку монографії О. Маркевича дав П. Голубовський76. Її загальним недоліком рецензент справедливо вважає некритичне повторення автором чужих думок без самостійної ґрунтовної розробки джерелознавчих питань. По-друге, через перенасиченість праці масою запозичених з доробку попередників дрібних деталей у ній не залишилося місця для глибоких висновків і теоретичних узагальнень, чіткого викладу історії розвитку східнослов'янського літописознавства протягом ХУІІІ-ХІХ ст. З огляду на вищезазначене, а також на наявність серйозних фактичних помилок П. Голубовський заявляє, що «книга г. Маркевича не имеет научного, а потому самому и практического значения»77.

1871 р. у Львові стараннями А. Петрушевича побачив світ ГВЛ78. Через відсутність археографічної легенди, коментарів і покажчиків цей передрук з виданого 1843 р. у Петербурзі Іпатіївського літопису не має самостійної наукової вартості. Супровідна передмова містить стислий огляд процесу творення, хронологічних особливостей та історії вивчення пам'ятки. Спираючись на К. Бестужева-Рюміна, автор характеризує джерельну основу твору, зокрема зараховує до її складу окремі казання сучасників (наприклад, про битву на Калці та Батиєву навалу) і офіційні акти. А. Петрушевич не погоджується зі слушними міркуваннями М. Костомарова щодо поділу тексту ГВЛ на Галицьку й Волинську частини та вважає його цілісним твором, написаним наприкінці ХІІІ ст. на Волині одним автором. У передмові також зроблено в цілому правильні, хоча й не нові, зауваження про велику недосконалість датування у ГВЛ за Іпатіївським списком та відсутність хронологічної сітки в оригіналі пам'ятки.

Наступного року була надрукована монографія І. Шараневича «Іпатіївська хроніка як джерело австрійської історії»79. Перед тим як приступити до характеристики джерельної вартості відомостей про українсько-австрійські та українсько-угорські взаємини науковець розглянув склад і хронологію пам'ятки, а також наголосив на її світському характері. У додатках І. Шараневич навів кілька перекладених німецькою мовою уривків Київського й Галицько-Волинського літописів за Іпатіївським списком.

Важливе значення для вивчення ГВЛ мають корисні зауваження М. Дашкевича, висловлені ним у монографії про Данила Галицького80.

Підтримавши М. Костомарова, автор поділяє ГВЛ на дві великі частини, межею між якими є розповідь про перший похід Бурундая в 1258 р., причому підкріплює висновки свого попередника додатковими аргументами (з 1253 р. у першій частині Данило Романович послідовно титулується королем, у той час як у другій -- і королем, і князем; на відміну від першої частини, оповідання другої не має такого цілісного характеру й під кінець наближається до літописної форми викладу; нарешті, між обома частинами існують мовно-стильові відмінності).

Особливо цінними з перспективи подальшого успішного вивчення твору були проникливі спостереження М. Дашкевича стосовно його авторства. Зокрема, він припускав, що «первая часть, в свою очередь, могла выйти из-под пера нескольких лиц... В самом деле, трудно предположить, чтобы от одного летописца вышел рассказ, обнимающий 54 года и во всём своем течении отличающийся полнотою и подробностями, везде указывающими на автора- современника.»81. Однак, пізніше Літописець Данила Галицького був відредагований однією особою. Як М. Костомаров і Знаменський, М. Дашкевич також був переконаний, що ГВЛ написаний світськими літописцями, хоча й не виключав у окремих випадках можливої участі в його складанні представників білого духовенства. Історик першим серед науковців спробував з' ясувати жанрову природу Літописця Данила Галицького. Він вважав його приватним князівським літописом, метою якого було зображення життя й діяльності Данила Романовича. Слідом за І. Бєляєвим і Знаменським М. Дашкевич готовий визнати офіційний характер твору. З погляду М. Дашкевича, ГВЛ як історичне джерело характеризується унікальністю й достовірністю інформації, хоча при цьому «не даёт историку прямых хронологических указаний»82. Хронологічна ж сітка Іпатіївського списку через недосконалість не може заслуговувати жодної уваги.

Продовженням розглянутої праці О. Маркевича стала його розвідка «О русских летописях», котра 1885 р. побачила світ окремою відбиткою в Одесі, а невдовзі на сторінках «Записок Императорского новороссийского университета»83. У першій частині на підставі праць К. Бестужева-Рюміна, М. Костомарова, М. Погодіна, І. Бєляєва, М. Арістова, І. Лашнюкова, І. Хрущова тощо він спробував охарактеризувати Київський літопис. Дослідник перераховує його списки, говорить про їх взаємини між собою, торкається питання авторства твору. Слідом за К. Бестужевим-Рюміним він схильний розглядати Київський літопис як зведення писемних джерел різноманітного характеру. Основну увагу О. Маркевич зосереджує на аналізі складу та джерел Київського літопису. Виділяючи й характеризуючи літописні повісті та казання (про князівський з'їзд у Долобську 1111 р., про скляні очка, перенесення мощей Бориса та Гліба в 1115 р., про Ізяслава Мстиславича, кончину новгородського єпископа Нифонта в 1156 р., про вбивство Андрія Боголюбського, про усобицю братів князя Андрія з племінниками, про похід Ігоря Святославича на половців, будівництво Рюриком Ростиславичем кам'яної стіни в Києво-Видубицькому монастирі тощо), він в основному переказує зміст відповідних сторінок «О составе русских летописей до конца ХІУ в.» К. Бестужева-Рюміна та «О древнерусских исторических повестях и сказаниях» І. Хрущова, про що заздалегідь щиросердно зізнається читачеві. Під час розгляду літописних заміток О. Маркевич робить слушне зауваження щодо недостатньої надійності запропонованого К. Бестужевим- Рюміним способу встановлення їхнього походження. Дійсно, не кожна звістка про чернігівські події обов'язково мала бути записана в Чернігові, про Полоцькі -- в Полоцьку і т. д. Через слабку вивченість хронології Київського літопису дослідник припускає, що вона нічим не відрізняється від інших літописних пам'яток і наводить зауваження М. Погодіна з цього приводу. Далі він переходить до оцінки Київського літопису як літературного твору та розглядає його мовно-стильові особливості. Тут до спостережень М. Арістова над тематикою літопису О. Маркевич додає вагоме зауваження про яскраве висвітлення в ньому політичних рухів народних мас. На думку Олексія Івановича, мова пам'ятки ще ближча до сучасної української мови, ніж мова ПВЛ.

Подібним чином у другій частині розвідки йдеться про ГВЛ. Тут автор також практично не сказав нічого нового, чого б уже не було висловлено його попередниками -- М. Костомаровим, К. Бестужевим-Рюміним, М. Погодіним, М. Арістовим, І. Лашнюковим, М. Дашкевичем та ін. Огляд починається інформацією про літописання на Галичині й Волині в ХІ-ХІІ ст. Далі О. Маркевич розповідає про списки й авторів ГВЛ, а також його композицію. Дослідник на підставі вищезгаданої праці К. Бестужева-Рюміна характеризує склад і джерела твору, зокрема повісті й казання про Романа Мстиславича, битву на Калці, Батиєву навалу й хворобу та смерть князя Володимира Васильковича, а також запозичення з іноземних пам'яток. При цьому в нього не викликає сумнівів достовірність уміщеної до ГВЛ інформації. Пояснюючи причини недосконалості хронологічної системи ГВЛ за Іпатіївським списком, він повторює висновки М. Карамзіна. Торкаючись літературної природи твору, О. Маркевич доводить, що, на відміну від ПВЛ, «Художественность летописи Галицко-Волынской уже искусственная, она достигается умышленным подбором известных образов и систематическим расположением слов.. ,»84. Він підкреслює творчу майстерність Літописця Данила Галицького, його вміння на високому мистецькому рівні, іноді за допомогою одного влучного виразу, відтворити образ історичної особи. Насамкінець О. Маркевич зупиняється на деяких мовно-стильових особливостях ГВЛ і попутно відзначає його художню та стильову близькість до «Слова о полку Ігоревім».

На жаль, О. Маркевичу й цього разу не вдалося належним чином виконати поставлене завдання. Замість самостійного аналізу літописних творів, він орієнтується виключно на доробок своїх попередників, опиняється в полоні їхніх думок, практично не виходить за межі вміщеного до використаних праць матеріалу. Тому і в другому випуску лекцій також не залишається місця для глибоких висновків і теоретичних узагальнень. Загалом досліднику бракує синтезу, без якого результати аналізу перетворюються на механічне поєднання запозиченої з других рук інформації.

В «Очерке постепенного развития главнейших вопросов по разработке летописей» П. Голубовський характеризує літописні пам'ятки як історичне джерело та окреслює основні етапи розвитку наукової думки в галузі літописо- знавства85. Згідно з П. Голубовським, літописи як жодне інше джерело здатні відтворити колорит епохи, зокрема особливості світогляду, життя і побуту різних верств тогочасного суспільства, а також зобразити постаті історичних діячів. Крім того, ніяке інше джерело не дасть нам таких численних і оригінальних відомостей історико-географічного характеру. Далі вчений познайомив читачів із розробленою А.-Л. Шлецером моделлю наукової критики джерел, яка передбачала необхідність аналізу літописної інформації на достовірність. Характеризуючи діяльність школи скептиків, він підкреслював, що, незважаючи на відсутність перспективних практичних результатів, вона призвела до активного пожвавлення літописознавчих студій. Адже, крім ретельної перевірки достовірності літописних відомостей, у 40-60-их рр. ХІХ ст. перед джерелознавцями постали невідкладні завдання віднайдення витоків давньоруського літописання, з'ясування авторства та джерельної основи ПВЛ. Як цілком слушно зауважує П. Голубовський, розгортанню аналізу ПВЛ також сприяла полеміка про початки Руської держави. Стисло й критично оцінивши доробок попередників, він ставить перед своїми колегами завдання вирішити питання про авторство літописів ХІІ -- початку ХУІІІ ст., офіційний характер літописних творів, а також розпочати поглиблене дослідження місцевого літописання. Отже, вартість статті П. Голубовського полягає в тому, що в ній порушена на той час малорозроблена проблема розвитку методики історичного дослідження літописних джерел, зокрема були запропоновані конкретні рекомендації щодо подальших студій.

Таким чином, основним предметом вивчення у 1870-1890-х рр. була ПВЛ, тоді як Київському й Галицько-Волинському літописам українські науковці приділяли значно менше уваги. Набагато гіршою виглядає ситуація стосовно літописної традиції інших земель Південної Русі. Адже наприкінці ХІХ ст. були зроблені лише перші кроки на шляху вивчення чернігівського літописання.

Літописознавчі студії виконувалися у світлі пануючого тоді погляду на літописне зведення як механічне поєднання різноманітного за своїм походженням матеріалу. Здебільшого вони стосувалися з'ясування окремих часткових питань, зокрема авторства, джерел літописів, походження вміщених до них повістей і казань. Особливо багато для характеристики легенд, переказів і творів дружинної поезії, котрі потрапили на сторінки ПВЛ, зробив М. Костомаров. Наприкінці ХІХ ст. дослідники застосовували, як правило, так звану внутрішню критику джерел, що полягає в аналізі історичного змісту текстів. Однак, вони ще були не в змозі займатися історією тексту, відновлювати всі проміжні етапи, які довелося пройти тій чи іншій літописній замітці, повісті або казанню на шляху до оформлення в остаточну редакцію. Загалом до появи шахматовських праць українські вчені систематично не виконували зіставлення складу літописів і не встановлювали взаємини між усіма літописними списками й редакціями. А це нерідко призводило до появи в їхніх роботах суб'єктивізму та необгрунтованих висновків.

У більшості студій періоду, що розглядається, маємо переважно епізодичні спостереження над літописним матеріалом. Через компілятивний характер і велику залежність від доробку попередників спроба О. Маркевича дати узагальнюючу характеристику ПВЛ, Київському та Галицько-Волинському літописам виявилася невдалою.

На жаль, 70-90-ті рр. не принесли суттєвих здобутків на ниві публікації текстів давньоукраїнських літописів. Через несприятливі об'єктивні обставини українці продовжували користуватися послугами російських археографів. За винятком позбавленого наукової самостійності видання ГВЛ, яке виконав А. Петрушевич, та кількох уривків Київського і Галицько-Волинського літописів, котрі переклав німецькою мовою І. Шараневич, за цей період на Україні не вийшла у світ в оригіналі чи перекладі жодна літописна пам'ятка ХІ-ХІІІ ст.

Але в цілому вітчизняна історіографія 1870-1890-х рр. зробила помітний внесок у вивчення давньоукраїнського літописання. Адже мало місце не тільки кількісне збільшення праць із даної тематики, а і їх якісне удосконалення, зокрема в плані методики дослідження. У першу чергу йдеться про успішне застосування індуктивного методу для диференціації літописного тексту на складові частини та історичну інтерпретацію фактичного матеріалу.

Список використаних джерел та літератури

Дорошенко Дмитро. Огляд української історіографії. -- К.: Українознавство, 1996. -- С. 8, 12; Лабунька Мирослав. Микола Павлович Дашкевич та Іван Андрійович Линниченко // 125 років київської української академічної традиції 1861-1986 / Ред. Марко Антонович. -- Нью-Йорк: УВАН, 1993. -- С. 253.

Синявська О.О. Історик О.І. Маркевич: життя і творчість. Дис. на здобуття наук. ступеня канд. істор. наук: 07.00.01 «Історія України». -- Одеса, 2001. -- С. 83-86.

КотлярМ.Ф. Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст. / Відпов. ред. В.А. Смо- лій. -- К.: Ін-т історії України Академії наук України, 1993. -- С. 7.

См.: Максимович М.А. О фофудиях (Письмо к Н.П. Барсукову) // Максимович М.А. Собрание сочинений. -- К.: Типография М.П. Фрица, 1877. -- Т. 2. -- С. 424-425.

См.: Костомаров Н.И. Князь Михаил Андреевич Оболенский // Русский архив. -- 1873. -- № 4. -- Стлб. 671-672.

Костомаров Н.И. Ответ на новые «бранные послания» г. Погодина // Вестник Европы. -- СПб., 1874. -- № 1. -- С. 476-477.

Григорович В.И. Что значит слово «толковин» или «толковник» в русских летописях и Слове о полку Игореве // Труды Третьего археологического съезда в России в августе 1874 г. -- К.: В типографии ун-та Св. Владимира, 1878. -- Т. 1. -- С. ЬШ.

Юрченко П.О. О происхождении названия Лядских ворот в Киеве // Там же. -- Т. 2. -- С. 61.

Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В.В. Яременка. -- К.: Рад. письменник, 1990. -- С. 76.

Завитневич В.З. Как понимать следующее выражение в договоре Игоря с греками: «а некрещеная Русь да полагают... обруче свое... да кленутся о всем»? // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца / Под ред. Н.П. Дашкевича и А.И. Соболевского. -- К.: Типография С.В. Кульженко, 1888. -- Кн. 2. -- С. 262-263.

Завитневич В.З. К вопросу о происхождении названия и о местоположении киевской церкви «Святой Богородицы Пирогощей» // Труды Киевской духовной академии. -- К.: Типография Г.Т. Корчак-Новицкого, 1891. -- Т. 1. -- С. 158.

Завитневич В.З. Происхождение и первоначальная история имени Русь. -- К., 1892. -- С. 16.

Грушевський М.С. Примітки до тексту Галицько-Волинської літописи // Записки Наукового товариства імені Шевченка. -- Л., 1895. -- Т. 8. -- С. 1-5.

Костомаров Н.И. Русская историческая литература в 1876 г. // Русская старина. -- СПб.: Типография В.С. Балашева, 1877. -- Январь. -- С. 164.

Грушевський М.С. Нестор і літопись // Привіт д-ру Івану Франку в 25-літній ювілей літературної його діяльности складають українсько-руські письменники. -- Л.: З друкарні НТШ, 1898. -- С. 130-138.

Биографические сведения о преподобном Несторе-летописце. Записка Д.И. Абрамовича. Извлечение из протоколов заседаний Отделения русского языка и словесности за 1897 год // Сборник Отделения русского языка и словесности Императорской академии наук. -- СПб.: Типография Императорской академии наук, 1900. -- Т. 66. -- С. ЬІІ-ЬІУ; Его же. Памятники языка и письма и Древности южных и западных славян на ХІ археологическом съезде в Киеве (Обзор рефератов, читанных в заседаниях VI (Памятники языка и письма) и УІІІ (Древности южных и западных славян) отделений съезда // Известия Отделения русского языка и словесности Императорской академии наук. -- СПб., 1900. -- Т. У. -- Кн. 1. -- С. 329 -330.

Пресняков А.Е. А.А. Шахматов (некролог) // Дела и дни. -- Пгр., 1920. -- Кн. 1. -- С. 613.

Голубовский П.В. О начале русской письменности // Университетские известия. -- К.: Типография Императорского ун-та Св. Владимира, 1895. -- № 11. -- С. 2124.

Терновский Филипп. Изучение византийской истории и её тенденциозное приложение в древней Руси. -- К.: В университетской типографии, 1875. -- Вып. 1. -- С. 24.

Франко І.Я. Передмова [до видання «Апокрифи і легенди з українських рукописів. Том І. Апокрифи старозавітні». Львів, 1896] // Франко І.Я. Зібрання творів у 50 т. -- К.: Наук. думка, 1983. -- Т. 38. -- С. 27.

См.: Протоколы заседаний съезда // Труды Третьего археологического съезда в России, бывшего в Киеве в августе 1874 г. -- К.: В типографии ун-та Св. Владимира, 1878. -- Т. 1. -- С. ЬХІУ.

См.: Малышевский Иван. Сказание о посещении Русской страны Св. апостолом Андреем // Владимирский сборник. В память девятисотлетия крещения России. -- К.: Типография Г.Т. Корчак-Новицкого, 1888. -- С. 1-51.

Голубовский П.В. Несколько соображений к вопросу о князе Туре // Киевская старина. -- К.: Типография Г.Т. Корчак-Новицкого, 1891. -- Октябрь. -- С. 67.

Грушевський Михайло. Історія України-Руси / Редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін. -- К.: Наук. думка, 1991. -- Т. 1. -- С. 481.

Малышевский Иван. Евреи в Южной Руси в Х-ХІІ веках // Труды Киевской духовной академии. -- К.: Типография В. Давиденко, 1878. -- Т. 3. -- С. 427-439.

Там же. -- С. 503.

Малышевский Иван. Варяги в начальной истории христианства в Киеве. -- К.: Типография Г.Т. Корчак-Новицкого, 1887. -- 38 с.

Там же. -- С. 14.

Голубовский П.В. К статье г. Берхина «О посольствах Владимира Св. для испытания вер» // Киевская старина. -- К.: В типографии Г.Т. Корчак-Новицкого, 1885. -- Март. -- С. 571-572.

Завитневич В.З. О месте и времени крещения Св. Владимира и о годе крещения киевлян // Труды Киевской духовной академии. -- К.: Типография Г.Т. Кор- чак-Новицкого, 1888. -- Т. 1. -- С. 126-152.

Завитневич В.З. Владимир Святой, как политический деятель // Владимирский сборник в память девятисотлетия крещения России. -- К.: Типография Г.Т. Корчак- Новицкого, 1888. -- С. 91-132.

Л[ебединцев] П. Где жили первые киевские митрополиты: в Переяславе или в Киеве? // Киевская старина. -- К.: В типографии Г.Т. Корчак-Новицкого, 1885. -- Январь. -- С. 179.

Андриевский М. «Давыдова боженка» (Из летописной топографии киевского Полесья) // Там же. -- 1885. -- Июнь. -- С. 194.

Голубовский П.В. История Смоленской земли до начала ХУ ст. -- К.: Типография Императорского ун-та Св. Владимира, 1895. -- С. 247-248.

См.: Голубовский П.В. Служба святым мученикам Борису и Глебу в Иваничской минее 1547-79 г. // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца / Под ред. Н.П. Дашкевича. -- К.: Типография Т.Г. Мейнандер, 1900. -- Кн. 14. -- С. 141-154, 159160.

Там же. -- С. 152.

Линниченко Иван. Взаимные отношения Руси и Польши до половины ХІУ столетия. -- К.: В университетской типографии (И.И. Завадского), 1884. -- Ч. 1-6, 216, 24, УІІІ с.

Петров Н.И. Археологические заметки // Труды Киевской духовной академии. -- К.: Типография Г.Т. Корчак-Новицкого, 1887. -- Т. 2. -- С. 79-80, 93-94.

Бельченко Г.П. Поучение блаженного Феодосия, игумена Печерского, о казнях божиих // Летопись Историко-филологического общества при Императорском новороссийском университете. -- Одесса: «Экономическая» типография, 1900. -- Т. 8. -- Византийско-славянское отделение. -- Т. 5. -- С. 141-147.

Там же. -- С. 159-160.

Ваденюк П.Е. Где нужно искать ту реку, на берегах которой 5-го мая 1185 г. был разбит Игорь Святославович Новгородсеверский и которая названа Каялой? // Труды Третьего археологического съезда, бывшего в Киеве в августе 1874 г. -- К.: В типографии Императорского ун-та Св. Владимира, 1878. -- Т. 2. -- С. 53.

Линниченко Иван. Рец. на: Al. Semkowicz. Krytyczny rozbior dziejov polskich Jana Dlugosza do roku 1384. Krakow. 1887 // Журнал Министерства народного просвещения. -- СПб.: Типография В.С. Балашева, 1887. -- № 12. -- С. 357-358.

Див.: Генсьорський А.І. Галицько-Волинський літопис (процес складання; редакції і редактори) / Відпов. ред. Д.Г. Бандрівський. -- К.: Вид-во АН УРСР, 1958. -- С. 54-66; Перфецький Євген. Перемишльський літописний кодекс першої редакції в складі хроніки Яна Длугоша // Записки Наукового товариства імені Шевченка. -- Л., 1927. -- Т. 147. -- С. 1-54.; Л., 1928. -- Т. 149. -- С. 31-83; Л., 1931. -- Т. 151. -- С. 19-56.

Голубовский П.В. Опыт приурочения древнерусской проповеди «Слово о князьях» к определённой хронологической дате // Древности. Труды археографической комиссии Императорского московского археологического общества / Под ред. М.В. Довнар-Запольского. -- М.: Печатня А.И. Снегирёвой, 1899. -- Т. 1. -- Вып. 3. -- Стлб. 499.

Там же. -- Стлб. 510.

Костомаров Н.И. Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими народными преданиями в песнях, сказаниях и обычаях // Вестник Европы. -- СПб., 1873. -- Т. 39. -- № 1. -- С. 5-34; № 2. -- С. 570-624; Т. 40. -- № 3. -- С. 7-60.

Костомаров Н.И. Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими народными преданиями в песнях, сказаниях и обычаях // Костомаров Н.И. Собрание сочинений. Исторические монографии и исследования. -- СПб.: Издание Общества для пособия нуждающимся литераторам и учёным. Типография М.М. Стасюлевича, 1905. -- Кн. 5. -- Т.

Маркевич Алексей. О летописях. Из лекций по русской историографии. Выпуск 1. -- Одесса: Типография П.А. Зелёного, 1883. -- 188 с.

Попова Татьяна. Алексей Маркевич // Історіографічні дослідження в Україні / Відп. ред. Ю.А. Пінчук. -- К. НАН України, Ін-т історії України, 2003. -- Вип. 12. -- С. 143.

Волынско-Галицкая летопись, составленная с концом ХІІІ века. 1205 -- 1292. Издал и объяснил А. С. Петрушевич. -- Л.: В типографии ставропигийского заведения, 1871. -- 148 с.

Szaraniewicz I. Die Hypatios Chronik als Quellen-Beitrag zur цsterreichischen Geschichte. -- Lemberg, 1872. -- 150, XVII s.

Размещено на Allbest.ru