Візантійська спадщина Володимира Мономаха в історичній пам'яті

О.С. Іщенко

Розглядаються різноманітні зв'язки великого князя київського Володимира Мономаха з Візантією, їх осмислення в контексті ідеї візантійської спадщини в московській суспільно-політичній думці ХУ-ХУІ ст. Аналізується спорідненість князя по материнській лінії з візантійським імператорським домом, дані письмових і матеріальних джерел про близькість Володимира Всеволодовича до візантійського суспільства й культури, його політичні та військові взаємовідносини з імперією. Робиться висновок про те, що саме завдяки цим, переосмисленим в історичній пам'яті зв'язкам, Володимира Мономаха й було обрано на роль символу російської монархічної влади, рівної за статусом владі візантійських імператорів.

Ключові слова: Володимир Мономах, Візантія, Русь, Московське царство, історична пам'ять, ідея візантійської спадщини.

Володимир Всеволодович Мономах -- один із найбільш відомих руських князів, який увійшов до історичної пам'яті як той, хто об'єднав княжий рід, зупинив усобиці, був послідовним борцем із половцями, почав цілеспрямований наступ на степовиків. При цьому з ряду інших князів він виділявся не тільки своєю невтомною діяльністю на користь Русі, як це змалювали анґажовані літописці, але й походженням -- спорідненістю з візантійським імператором, що на рубежі ХУ--ХУІ ст. відіграє далеко не останню роль у трансформації образу князя в династичний і самодержавний символ Московського царства.

Згідно з повідомленням «Повісті временних літ» (далі -- «ПВЛ») під 1053 р., матір'ю Володимира Мономаха була грецька царівна: «У Всеволода родися сынъ, и нарече имя ему Володимеръ от царице грькыне» Повесть временных лет / Подгот. текста, пер., ст. и комм. Д.С.Лихачёва; под ред. В.П.Адриановой-Перетц. 3-е изд. -- Санкт-Петербург, 2007. -- С.70.. Своє незвичайне походження підкреслював і сам князь. Починаючи «Повчання» дітям, написане, імовірно, не без грецького літературного впливу Див., напр.: Комарович В.Л. Поучение Владимира Мономаха // История русской литературы. -- T.I: Литература XI -- начала XIII в. -- Москва; Ленинград, 1941. -- С.290--291; Робинсон А.Н. Литература Древней Руси в литературном процессе средневековья XI--XIII вв.: Очерки литературно-исторической типологии. -- Москва, 1980. -- С.97., він уважав за необхідне повідомити, насамперед, про цей факт: «Азъ худый дедомъ своимъ Ярославомъ, благославленнымъ, славнымъ, нареченый въ крещении Василий, русьскымь именемь Володимиръ, отцемь възлюбленымь и матерью своею Мьномахы» Повесть временных лет. -- С.98.. Дружиною Всеволода та матір'ю його первістка, майбутнього князя Володимира Всеволодовича, стала царівна з дому правлячого імператора Константина IX Мономаха, адже інших імператорів із роду Мономахів у Візантії не було. Однак подібна інтитуляція з зазначенням свого походження по жіночій лінії, по суті, суперечила традиціям («іменами жінок у давньоруській писемності завжди нехтували, називаючи їх по імені чоловіка чи сина» Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. -- К., 1992. -- С.113.). Але тенденція ведення свого родоводу від роду візантійських імператорів, що простежується у цьому випадку, возвеличувала владу та статус Володимира, виділяла його серед інших Рюриковичів Плотникова О.А. Легитимизация власти на этапе становления и укрепления династии

русских князей. -- Москва, 2008 [Електронний ресурс]: http://www.mosgu.ru/nauchnaya/pub- lications/2008/monographs/Plotnikova_OA_Legitimization_of_Authority.pdf. Пор.: Валеева Г.К.

О родовом прозвании Владимира Всеволодовича Мономаха // Вопросы ономастики: Межвуз. сб. науч. тр. -- Свердловск, 1982. -- С.121.. Таким чином, заради утвердження своєї переваги в Русі можна було піти й на порушення традицій. У цьому зв'язку слід було б очікувати доволі частого іменування в літописі Володимира Всеволодовича Мономахом. Але в «ПВЛ», не рахуючи «Повчання», уміщеного 1096 р. в Лаврентіївському її списку, князь іменується практично завжди тільки як Володимир. Згадку про його родове наймення зустрічаємо лише у продовженні «Повісті» за Іпатіївським списком (1111, 1113 і 1115 рр.) і пізніх літописах. Однак використання Володимиром Всеволодовичем антропоніма Мономах -- арґумент належності до відповідного імператорського роду, прижиттєвого його вживання стосовно до князя, відоме не тільки з «Повчання», а враховуючи, що останнє було включене до літопису доволі пізно Див.: Воронин Н.Н. О времени и месте включения в летопись сочинений Владимира Мономаха // Историко-археологический сборник в честь А.В.Арциховского. -- Москва, 1962. -- С.265--271; Его же. Андрей Боголюбский. - Москва, 2007. - С.134-137; Горский А.А. К вопросу о судьбе произведений Владимира Мономаха // Неисчерпаемость источника: К 70-летию

B. А.Кучкина. - Москва, 2005. - С.117-123., то й не стільки з нього.

Найбільш надійним підтвердженням прижиттєвого найменування Володимира Всеволодовича Мономахом стала знайдена в Новгороді 1960 р. князівська свинцева печатка з зображенням св. Василя Кесарійського, на честь якого його було хрещено, і написом грецькою: «Печатка Василя, благородного архонта Русі, Мономаха» Янин В.Л., Литаврин Г.Г. Новые материалы о происхождении Владимира Мономаха // Историко-археологический сборник: А.В.Арциховскому к 60-летию. - Москва, 1962. - С.205; Янин В.Л. Актовые печати Древней Руси Х-ХУ вв. - Т.І: Печати X - начала XIII в. - Москва, 1970. - С.16, 170, 251.. Відомі й інші печатки, що їх атрибутовано Володимирові Всеволодовичу -- на них зображення св. Василя супроводжується написами: «Господи, помози рабу своему Василию» або «Господи, помози рабу своему Василию, князю русьскому» Янин В.Л., Литаврин Г.Г. Новые материалы о происхождении Владимира Мономаха. -

C. 211; Янин В.Л. Актовые печати Древней Руси. - С.30, 70, 252; Пуцко В.Г. Вислая печать Владимира Мономаха // Нумизматика и сфрагистика. - Вып.5. - К., 1974. - С.96-99.. В.Янін дійшов висновку, що печатка з грецькою леґендою й родовим найменням князя, швидше за все, належить до більш раннього періоду його діяльності (наприклад до 1070-х рр.). На більш пізніх печатках грецькі леґенди змінюються руськими Янин В.Л., Литаврин Г.Г. Новые материалы о происхождении Владимира Мономаха. - С.212; Янин В.Л. Актовые печати Древней Руси. - С.70.. У кожному разі, саме перший із цих типів печаток являє найбільший інтерес та дозволяє нам судити не тільки про прижиттєве найменування князя Мономахом, а й уважати його офіційним. Зазначений тип цікавий і тим, що в ньому використано рідкісний грецький титул князя як для руської сфрагістики -- «архонт», і ще більш рідкісний для Русі візантійський титул -- «благородний», що відображає, очевидно, «генетичний зв'язок лінії Володимира Всеволодовича з візантійським імператорським домом, спорідненістю з яким Мономашичі пишалися» Янин В.Л., Литаврин Г.Г. Новые материалы о происхождении Владимира Мономаха. -- С.217.. Така титулатура нагадує початок «Повчання» Володимира Мономаха, що його було зацитовано раніше, і також, як і останнє, демонструє прагнення князя виділитися серед іншої братії.

Митрополит Никифор, для якого Мономах був «добляя глава наша и всеи христолюбивеи земли», навіював князеві думки про його вищість, отриману завдяки народженню тому, що «Богъ издалеча проразуме и предъповедъ, его же изъ утробы освяти и помазавъ, отъ царьские и княжьские крови смесивъ, его же благочестие въспита [...] И тъи (Володимир -- О.І.) есть истинныи икъунникъ (копія, точне зображення ориґіналу -- О.І.) царьское и княжеское икуны» Понырко Н.В. Эпистолярное наследие Древней Руси: ХІ--ХШ вв.: Исследования, тексты, переводы / Отв. ред. Д.С.Лихачёв. -- Санкт-Петербург, 1992. -- С.67, 70--71; Послание Владимиру Мономаху о посте и воздержании чувств // Послания митрополита Никифора. -- Москва, 2000. -- С.59, 73--74. Не інакше, як «благородний княже», звертався до Володимира Мономаха митро-полит Никифор і у своєму посланні про «латинську віру» (див.: Понырко Н.В. Эпистолярное наследие Древней Руси... -- С.71; Послание на латин // Послания митрополита Никифора. -- С.95). За своїм характером до цитованого вище послання митрополита про піст і стриманість приєдну-ється й послання князеві єпископа Даниїла Юр'ївського, в якому той звертався до Володимира як «почтенному господьскимъ и царьскимъ саномъ [...], благочестивому, христолюбивому великому князю» (див.: Тихомиров М.Н. Малоизвестные памятники: 2. Киевские князья XI столетия в послании о повинных // Труды Отдела древнерусской литературы (далі -- ТОДРЛ). -- Т.16. -- Москва; Ленинград, 1960. -- С.455; Понырко Н.В. Эпистолярное наследие Древней Руси. -- С.56). У всіх цих посланнях поряд із вказівкою на благородство та благочестя Володимира, привертає увагу й використання щодо нього царської термінології. Цар Володимир Мономах іменувався також у «Слові» Даниїла Заточника і у творі, названому М.Вороніним «Сказанням про перемогу над бол-гарами 1164 р. і встановлення свята Спаса» (див.: Слово Даниила Заточника, которое он написал своему князю Ярославу Владимировичу // Памятники общественной мысли Древней Руси: В 3 т. -- Т.1: Домонгольский период / Сост., авт. вступ. ст. и комм. И.Н.Данилевский. -- Москва, 2010. -- С.154, 410; Щапов Я.Н. Политические концепции о месте страны в мире в общественной мысли Руси XI--XIV вв. // Древнейшие государства на территории СССР: Материалы и исследования, 1987 г. -- Москва, 1989. -- С.164). Однак, як показав В.Водов, уживання царського титулу сто-совно давньоруських князів мало спорадичний характер. Найчастіше ним послуговувалися для прославлення з використанням візантійських взірців красномовства, для підкреслення полі-тичного престижу того чи іншого князя (див.: Водов В. Замечания о значении титула «царь» применительно к русским князьям в эпоху до середины XV в. // Из истории русской культуры. -- Т.ІІ. -- Кн.1: Киевская и Московская Русь. -- Москва, 2002. -- С.541--542; пор.: Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. -- С.135--138). Термін «цар» в епоху до середини XV ст. не став титулом, котрий використовувався б стосовно руських князів, він побутував як сво-го роду позначення правителя «високим стилем» (див.: Горский А.А. «Всего еси исполнена земля Русская.»: Личность и ментальность русского средневековья: Очерки. -- Москва, 2001. -- С.135; Его же. Русское средневековье. -- Москва, 2010. -- С.85).. Судячи з цих адресованих князю послань та яскравої характеристики особистісних рис Володимира, що її було вміщено в одному з послань, між князем і митрополитом-греком установилися доволі теплі, дружні взаємини На думку деяких дослідників, митрополит Никифор став навіть одним з ініціаторів запро-шення Володимира Мономаха на київський стіл після смерті Святополка (див.: Макаров А.И.,

Мильков В.В., Полянский С.М. Древнерусская мысль в её историческом развитии до Никифора // Послания митрополита Никифора. -- С.46; Гайденко П.И. Священная иерархия Древней Руси (ХІ--ХІІІ вв.): зарисовки власти и повседневности. -- Москва, 2014. -- С.61, 120; Карпов А.Ю. Владимир Мономах. -- Москва, 2015. -- С.290)..

Цьому, очевидно, не в останню чергу сприяло візантійське походження правителя. Невипадково, аналізуючи адресовані йому послання митрополита Никифора, Д.Оболенський дійшов висновку про «близькість Володимира до візантійського суспільства і його інтелектуального світу» Оболенский Д. Владимир Мономах // Его же. Византийское содружество наций: Шесть византийских портретов. -- Москва, 1998. -- С.483.. Якщо це так, то печатка князя, на грецькому написі якої його названо Мономахом, є свідченням не тільки амбіцій, прагнення підкреслити свою винятковість із-поміж інших князів, але й материнського виховання в дусі візантійських культурних традицій. Саме цей зв'язок, за словами Ґ.Вернадського, знайшов вияв у «підтримці грекофільських тенденцій у руській церкві, за що його засуджують деякі [...] російські історики націоналістичного духу» Вернадский Г.В. Киевская Русь. -- Тверь; Москва, 1996. -- С.106.. Серед останніх Ґ.Вернадський, очевидно, мав на увазі такого знаного дослідника як М.Присьолков. У боротьбі на території Русі грекофільської та національної тенденцій розвитку церкви, поданих, відповідно, митрополитами, що ставилися з греків і Києво- Печерським монастирем, Мономах, на його думку, тільки прикривався «націоналізмом», а насправді був прихильником грекофільської орієнтації Присёлков М.Д. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси Х--ХІІ вв. -- Санкт-Петербург, 1913. -- С.325--326..

Відзначаючи деяку суперечливість і «роздвоєність» натури Володимира, М.Присьолков у цьому зв'язку бачив у ній живу для князя дійсність, яка була зовсім «не руського походження: перед нами портрет, точніше копія зі звичайного типу візантійського виробу» Там же. -- С.331.. Утім «грекофілізм» Мономаха, на думку ряду дослідників, багато у чому уявний Орлов А.С. Владимир Мономах. -- Москва; Ленинград, 1946. -- С.58--62, 80; Хрусталёв Д.Г. Разыскания о Ефреме Переяславском. -- Санкт-Петербург, 2002. -- С.256, 285. Чого варте тільки запровадження за нього в Русі свята Миколая Весняного (9 травня), котре прославляло кра-діжку розбійниками-купцями мощів святого Миколая Чудотворця з міста Мир у візантійській провінції Лікія й перенесення їх до італійського Барі (про це див.: Хрусталёв Д.Г. Разыскания о Ефреме Переяславском. -- С.228--255). Візантія, як зауважував А.Кузьмін, «такого свята, звіс-но, не визнала. Зате Рим не поскупився, поділившись отриманим заради встановлення ново-го свята на Русі» (див.: Кузьмин А.Г. Западные традиции в русском христианстве // Введение христианства на Руси. -- Москва, 1987. -- С.50--51). Деяка переорієнтація інтересів великокня-зівського столу в бік Візантії, імовірно, мала місце лише в період, що наступив невдовзі після вокняження Володимира Мономаха в Києві (див.: Гайденко П.И. Священная иерархия Древней Руси... -- С.61)..

Більш переконливо його зв'язок із Візантією, окрім свинцевих печаток, можна простежити на двох інших матеріальних прикладах. Перший із них -- так звана чернігівська гривна -- датується кінцем XI ст. Це -- знайдений 1821 р. біля Чернігова золотий амулет-змійовик, який носили на грудях для захисту від усяких бід і хвороб. На лицьовій стороні представлено постать архангела Михаїла на повен зріст, із важкими довгими крилами, жезлом-лабаром (або рипідою) у правій руці й з державою - у лівій. Навколо цього зображення розташовано напис грецькою мовою, що являє собою початок «трисвятої пісні» (Ісая, 6, 3). На зворотному боці -- поясне зображення жінки зі зміями, що відходять у різні боки (звідси й назва амулета). Цю медузоподібну жінку оточують два концентричних написи: замовляння проти духу хвороби («істери» грецькою мовою) і «Господи, помози рабу своему Василию. Аминь» Орлов А.С. Владимир Мономах. -- С.64; История культуры Древней Руси: Домонгольский период. -- Т.2. -- Москва; Ленинград, 1951. -- С.444--445; Николаева Т.В., Чернецов А.В. Древнерусские амулеты-змеевики. -- Москва, 1991. -- С.49--51; Котляр Н.Ф. Золотая гривна Мономаха // Родина. - 2008. - №1. - С.31.. Імовірно, саме Володимир Мономах був власником цієї золотої філактерії, як видається, втраченої ним під час своїх мандрівок Оболенский Д. Владимир Мономах. -- С.484. За дотепним припущенням Б.Рибакова, князь втратив цей амулет під час однієї зі своїх мисливських виправ, про які він писав у «Повчанні» (див.: Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХП--ХШ вв. -- Москва, 1982. -- С.455; пор.: Котляр Н.Ф. Золотая гривна Мономаха. -- С.32).. Де б не було виготовлено для нього цей розкішний амулет (у Візантії або в Русі), він, за оцінкою О.Орлова, відображає «саме національне грецьке сповідання, що являє синкретизм античного язичництва та східного християнства» Орлов А.С. Владимир Мономах. -- С.65. Детальніше про амулети-змійовики як свідчення «християнсько-язичницького двовір'я» див.: Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. -- Москва, 1987. -- С.653--656. На думку більшості дослідників, ця філактерія має руське походження. Однак за своїми стилістичними особливостям вона не знаходить близьких відповідників у попередніх і синхронних пам'ятках Русі. Найближча до неї аналогія -- у зображеннях на рельєфах печерно-го храму в ім'я архістратига Михаїла в Монте-Ґорґано (Монте-Сант-Анджело, Південна Італія). На думку Ю.Шевченка, «чернігівська гривна» своєю появою й має завдячувати цьому храмові (див.: Шевченко Ю.Ю. Русские амулеты с образом архангела из пещерного храма Южной Италии времён норманнского завоевателя Роберта Гвискара // Скандинавские чтения 2008 года / Сост. Т.А.Шрайдер. -- Санкт-Петербург, 2010. -- С.40--45). Менш переконливим є припущення цього ж автора, що замовником змійовика був князь Олег Святославич, який у 1080-х рр. перебував у Середземномор'ї, та мав, як відомо, християнське ім'я Михайло. Володимир Мономах отримав від нього цю філактерію пізніше, у 1090-х рр. (див.: Там же. -- С.44--45)..

Іншим прикладом зв'язку Володимира Всеволодовича з Візантією може служити фресковий живопис Софії Київської. Імовірно, саме в роки його князювання в Києві було виконано ряд розписів на стінах і склепіннях двох баштових сходів, що ведуть на хори, де під час богослужіння перебували князь та його сім'я. На цих розписах були зображення візантійських придворних церемоній: різноманітні ігри на Константинопольському іподромі, палац Кафізми, звідки імператор і його почет дивилися на змагання, постать самого василевса в оточенні придворних, сцени полювання Див.: Лазарев В.Н. Древнерусские мозаики и фрески XI--XV вв. -- Москва, 1973. -- С.107--115.. Ця тематика, що її було принесено до Києва з Візантії, використовувалася, за оцінкою В.Лазарєва, «для прославлення великокнязівської влади. І коли київські князі підіймалися сходами на хори й бачили зображення численних циркових сцен, то останні асоціювалися не стільки з візантійськими василевсами, скільки з поняттям влади як такої» Лазарев В.Н. Древнерусские мозаики и фрески XI--XV вв. -- С.27; Его же. Искусство Древней Руси: Мозаики и фрески. -- Москва, 2000. -- С.76. Пор.: ОболенскийД. Владимир Мономах. -- С.485.. Отже перед нами -- прагнення за допомогою образотворчого мистецтва наблизити Київ до Константинополя, уподібнити його цій «столиці світу», «новому Єрусалимові» Про подібне сприйняття Києва див.: ДанилевскийИ.Н. Древняя Русь глазами современников и потомков (ІХ--ХІІ вв.): Курс лекций. -- Москва, 1998. -- С.355--368; Его же. Зарождение государственной идеологии в Древней Руси // Ярослав Мудрый и его эпоха. -- Москва, 2008. -- С.134--152. Більш детально див.: РичкаВ.М. «Київ -- Другий Єрусалим» (з історії політичної думки. Про зображені ж у мистецтві сцени, як припускають деякі історики, художникам (якщо вони були русичами) могла розповісти мати Володимира Мономахата ідеології середньовічної Русі). -- К., 2005. Примітно, що ідею столичності Києва Володимир Мономах проводив і в літописанні. За спостереженням О.Толочка, згідно з «ПВЛ», серед руських князів він навіть був першим, хто її висловлював (див.: Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. -- С.108--109). Заслуговує у цьому ж зв'язку на увагу і сказання про побудову Успенського собору Печерського монастиря (зафіксовано в Києво-Печерському па-терику), що пов'язується з іменем Мономаха. Головним ідейним змістом сказання, калькуючи ві-зантійський культ Богоматері Влахернитиси, покровительки Константинополя, стало уявлення про небесний патронат Божої Матері над столицею Русі (див.: Там же. -- С.114--121). Цю ідею не-бесного заступництва Богородиці, як звернув увагу В.Ричка, відображає також уміщена в «ПВЛ» під 1096 р. молитва, якою завершується комплекс праць Володимира Мономаха (див.: Ричка В.М. «Київ -- Другий Єрусалим»... -- С.136). Нарешті, деякі дослідники називали Володимира Мономаха навіть засновником свята Покрови Богородиці -- насправді, швидше за все, започат-кованого онуком Андрієм Боголюбським (див.: Плюханова М.Б. Сюжеты и символы Московского царства. -- Санкт-Петербург, 1995. -- С.52--61; Воронин Н.Н. О времени и месте включения в летопись сочинений Владимира Мономаха. -- С.269--271; Его же. Андрей Боголюбский. -- Москва, 2007. -- С.136--137). Але як би там не було, особливе шанування Володимиром Мономахом Божої Матері не викликає сумнівів, про що свідчить будівництво князем храмів в її ім'я. Оболенский Д. Владимир Мономах. -- С.485.. Останнє, зрештою, якщо погодитися з тим, що розглянуті розписи було зроблено в роки князювання Володимира Всеволодовича в Києві, малоймовірно, оскільки вона померла явно задовго до цього часу. Однак, у будь-якому випадку, заперечувати ту чи іншу її роль у процесі внутрішнього оздоблення Софійського собору було б необачно. Із появою візантійської принцеси в Русі, куди вона приїхала не одна, а з двором, нехай і невеликим Данилевский И.Н. Князья домонгольской Руси: «свои» или «чужие» // Родина. -- 2012. -- №9. - С.113., культурний вплив імперії не міг не стати більш помітним. Також, звичайно, мали пожвавитися й відповідні контакти Києва з Візантією Морозова Л.Е. Великие и неизвестные женщины Древней Руси. -- Москва, 2009. -- С.269, 283-284.. Але все це тільки припущення.

Якщо з чимось і складно посперечатися, то це з роллю матері у вихованні Володимира, якого вона разом із чоловіком випадково назвала «Мономахом» -- ім'я, відповідно до середньовічних уявлень, визначало долю людини, його орієнтацію на ту чи іншу систему цінностей Див.: Сендерович С. Св. Владимир: к мифопоэзису // ТОДРЛ. -- Т.49. -- Санкт-Петербург, 1996. -- С.300--313; Литвина А.Ф., Успенский Ф.Б. Выбор имени у русских князей в Х--ХУІ вв.: Династическая история сквозь призму антропонимики. -- Москва, 2006.. За висновками сучасних дослідників, цей «князь, із властивою йому зразковою правовірністю, сформувався як особистість під впливом матері всупереч далеко не в усьому християнській обстановці двору» Баранкова Г.С., Мильков В.В., Полянский С.М. Комментарии // Послания митрополита Никифора. -- С.86.. Імовірно, вихованню матері Володимир зобов'язаний і знанням грецької мови, якою говорила сама мати, «і яка, звичайно, входила до числа тих п'яти, котрими володів (його -- О.І.) батько» Кузьмин А.Г. Владимир Мономах // Великие государственные деятели России / Под ред. А.Ф.Киселёва. -- Москва, 1996. -- С.49. У цьому випадку А.Кузьмін має на увазі звістку з «Повчання» Володимира Мономаха: «Отець мой, дома седя, изумеяше 5 языкъ, в томъ бо честь есть от инехъ земль» (див.: Повесть временных лет. -- С.102). Дослідники досі сперечаються, які саме це були мови. Єдине, у чому всі сходяться: Всеволод, безумовно, володів грецькою (див.: Данилевский И.Н. Князья домонгольской Руси: «свои» или «чужие». -- С.114).. Вище вже згадувалося, що написане Володимиром «Повчання» несе на собі серед іншого й сліди грецького літературного впливу: тут присутні посилання на праці таких візантійських богословів, як Василій Великий, Іоанн Екзарх, Ксенофонт тощо. Цілком імовірно, що з цими творами його познайомила мати, яка на Батьківщині здобула добру освіту та долучила до читання книг не тільки сина, а й чоловіка Морозова Л.Е. Великие и неизвестные женщины Древней Руси. -- С.282..

Достеменно не відомо, ким саме доводилася імператорові Константинові Мономаху мати Володимира Всеволодовича. У «ПВЛ» її було названо «царицею грекинею», а це вказує лише на спорідненість із василевсом. Про її ж ступінь стає відомо з деяких пізніх літописних джерел: вони повідомляють про те, що мати Володимира була дочкою Константина Мономаха. На це, зокрема, указують Тверський збірник і Густинський літопис. У першому запис 1054 р. доповнено такими відомостями: «Родися Всеволоду Ярославичу сынъ от царици грекини Манамахы, и наречень бысть Владимерь Манамах, деднимъ прозвищемь; бе бо за Всеволодомъ дщи греческаго царя Костантина Манамаха» Тверской сборник // Полное собрание русских летописей (далі -- ПСРЛ). -- Т.15. -- Москва, 2000. - Стб.151.. У другому запис читається після повідомлення про похід русі на Царгород 1043 р.: «По трех же летехъ смирися Ярославъ со Греки и поят дщерь у Констанътина Мономаха царя Греческого, за сына своего Всеволода» Густынская летопись // Там же. -- Т.40. -- Санкт-Петербург, 2003. -- С.54.. Дочкою Константина Мономаха дружина Всеволода називалася й в одному з синодиків Київського Видубицького монастиря. За припущенням В.Брюсової, джерелом усіх цих додаткових відомостей про неї могли послужити найдавніші південноруські літописи Брюсова В.Г. К вопросу о происхождении Владимира Мономаха // Византийский временник. -- Т.XXVIIL -- Москва, 1968. -- С.134.. Однак, імовірніше, усе це було тільки інтерпретацією першоджерел, їх модернізацією, яка органічно вписувалася в нову концепцію русько-візантійських відносин кінця XV -- початку XVI ст. Боровков Д. Владимир Мономах, князь-мифотворец. -- Москва, 2015. -- С.203--204.

Уявлення про матір Володимира Мономаха як про дочку Константина IX було некритично сприйнято більшістю істориків і навіть відбилося на академічному виданні «Повісті временних літ», згідно з яким Володимир «народився від дочки царської, грекині» Повесть временных лет. -- С.207. У своєму коментарі Д.Лихачов, однак, більш обережний, зазначаючи лише, що «Всеволод Ярославич був одружений із принцесою з дому Константина Мономаха» (див.: Там же. -- С.489).. Між тим є обставини, які не дозволяють беззастережно з цим погодитися. Головна з них -- це мовчання візантійських джерел, котрі «рішуче не містять ніяких указівок на шлюб представниці візантійського роду Мономахів із сином київського князя» Янин В.Л., Литаврин Г.Г. Новые материалы о происхождении Владимира Мономаха. -- С.217.. Нічого не відомо з візантійських документів і про існування дочки Константина, хоча історія його життя й еротичних пригод відомі доволі добре, насамперед завдяки М.Пселлу. Проте, розглянувши відомості про родичів Константина IX, що містяться у візантійських хроністів, В.Янін і Ґ.Литаврин дійшли висновку, згідно з яким «найбільш правдоподібним залишається припущення, що мати Володимира була рідною дочкою імператора» від його другого шлюбу, який тривав приблизно між 1025--1033 рр., тобто до сходження на престол Янин В.Л., Литаврин Г.Г. Новые материалы о происхождении Владимира Мономаха. -- С.221. «Більш імовірною» таку думку визнавав В.Мошин, водночас допускаючи також можливість, що дружиною Всеволода могла бути племінниця Константина IX або, з меншою ймовірністю, -- його сестра (див.: Мошин В.В. Русские на Афоне и русско-византийские отношения в XI--XII вв. // Из истории русской культуры. -- T.II. -- Кн.1: Киевская и Московская Русь. -- Москва, 2002. -- С.323-- 324 (перша публ. у: Byzantinoslavica. -- T.IX. -- Praha, 1947)). У всякому разі, дочкою імператриці Зої вона не могла бути, оскільки на момент шлюбу з Константином останній було вже 64 роки.. Дослідники також висловили припущення, що ім'я її було Марія. Підставою до цього послужила схожість печатки Володимира з печаткою «архонтеси Марії». Зображення на останній Андрія Первозванного дозволяє, на думку авторів, бачити у ньому патрона її чоловіка. Оскільки Всеволод Ярославич мав християнське ім'я Андрій, найбільш вірогідне припущення, що архонтеса Марія і є дружина Всеволода (Андрія) Ярославича Янин В.Л., Литаврин Г.Г. Новые материалы о происхождении Владимира Мономаха. -- С.212--217; Янин В.Л. Актовые печати Древней Руси. -- С.17--19..

Маючи глибоку арґументованість, ця гіпотеза отримала підтримку й інших дослідників, у тому числі у зарубіжній історіографії. Приєднався до неї й О.Соловйов Soloviev А/V. Marie, fille de Constantin IX Monomaque // Byzantion. - XXXII, 1963. - Р.241-248.. До такого припущення схилявся й біограф Володимира Мономаха -- О.Карпов, не виключаючи водночас, що ця «майбутня дружина Всеволода Ярославича була незаконнонародженою дочкою Константина Мономаха від його коханки Склирени (племінниці його другої дружини), з якою Константин перебував у тривалому зв'язку принаймні з початку 30-х рр. XI ст., і яку, ставши імператором, увів до палацу з почесним титулом севасти» Карпов А.Ю. Владимир Мономах. -- С.16-17. Пор.: Боровков Д. Владимир Мономах, князь- мифотворец. -- С.13. Раніше подібну думку висловив Л.Махновець (див.: Махновець Л. Літопис Руський. -- К., 1989. -- С.98).. візантійський володимир мономах влада

Проте думка, згідно з якою дочку Константина Мономаха, що стала дружиною Всеволода Ярославича, звали Марією, -- не єдина. Існують й інші версії, що спираються на усні або письмові джерела. Так, у місцевих смоленських переказах про перенесення ікони Смоленської Божої Матері з Константинополя в Русь мати Володимира, дочка імператора Константина Мономаха, іменується Анною; у синодику Київського Видубицького монастиря -- Анастасією Брюсова В.Г. К вопросу о происхождении Владимира Мономаха. -- С.129.; у поминальнику з Києво-Печерського патерика за редакції Йосипа Тризни -- Єфросинією Кучкин В.А. Княжеский помянник в составе Киево-Печерского патерика Иосифа Тризны // Древнейшие государства Восточной Европы: Материалы и исследования: 1995 г. -- Москва, 1997. -- С.229.. Але всі ці відомості -- доволі пізнього походження, і на відміну від гіпотези В.Яніна й Ґ.Литаврина не викликають великої довіри. У згаданому усному переказі, швидше за все, відбилося ім'я цариці Анни, дружини князя Володимира Святого, оскільки в деяких смоленських записах ідеться саме про неї Брюсова В.Г. К вопросу о происхождении Владимира Мономаха. -- С.128.. А в повідомленнях Видубицького синодика і поминальника Й. Тризни, як про це справедливо зазначив О.Карпов, «викликає сумнів насамперед той факт, що Анастасія або Єфросинія названа тут матір'ю як Володимира, так і його молодшого брата Ростислава, а це в будь-якому випадку невірно, адже брат Володимир Ростислав з'явився на світ у другому шлюбі батька. Відповідно може йтися про другу дружину Всеволода Ярославича - мачуху, але не матір Мономаха» Карпов А.Ю. Владимир Мономах. -- С.16. Пор.: Янин В.Л. Актовые печати Древней Руси. -- С.19--20. Мати Володимира Мономаха померла доволі рано, можливо вже в 1050-х рр. (див.: Хрусталёв Д.Г. Разыскания о Ефреме Переяславском. -- С.371). В.Татищев, утім, називає 1067 р. датою її смерті (див.: Татищев В.Н. Собрание сочинений. -- Т.2: История Российская. -- Москва, 1994. -- С.85). Однак достовірність цієї звістки сумнівна. У другому шлюбі, за відомостями того ж В.Татищева, Всеволод був одружений із половчанкою. Проте зміни у сім'ї Всеволода Ярославича більшість дослідників схильні датувати кінцем 1060-х рр. (див.: БоровковД. Владимир Мономах, князь-мифотворец. -- С.29--30).. Заради справедливості, слід зазначити, що було висловлено арґументи і проти ототожнення матері Володимира з «архон- тесою Марією». Напис «Мономах» на печатці, про яку йшлося вище, як зауважив О.Каждан, «далеко не очевидний; його набагато логічніше було б прочитати “Монах”, тобто черниця. Вона могла бути монашкою в монастирі Святого апостола Андрія Первозванного, а не дружиною Андрія-Всеволода. І, урешті, Марія не інтерпретується як архонтеса “з Русі”, а просто як “дуже благородна архонтеса”. У цьому випадку печатка втрачає зв'язок із загадковою дружиною Всеволода» Kazhdan A. Rus'-Byzantine Princely Marriages in the Eleventh and Twelfth Centuries II Harvard Ukrainian Studies. - Vol.12I13. - 1988-1989. - P.417.. Не можна, нарешті, не визнати, що «розв'язання питання про походження дружини Всеволода за даними сфрагістики має силу лише непрямого доказу» Брюсова В.Г. К вопросу о происхождении Владимира Мономаха. - С.128. Зауважимо, що дослідники робили спроби примирити дві найбільш популярні в історіографії версії іме-ні візантійської принцеси. Так, указуючи на те, що дружину Всеволода Ярославича, родичку Константина IX Мономаха, звали Марією або Анастасією, Л.Войтович зазначав, що «можливо одне з імен чернече (перед смертю княгиня могла прийняти чернецтво, як це тоді практику-валося)» (див.: Войтович Л. Княжа доба: портрети еліти. - Біла Церква, 2006. - С.318; пор.: Махновець Л. Літопис Руський. - С.98, 454)..

Сумніватися в тому, що ця насправді невідома на ім'я дружина Всеволода була дочкою імператора Константина IX, дозволяє не тільки мовчання про неї візантійських джерел, які взагалі не знають його дочок, але й деякі інші причини. Із таким самим ступенем імовірності можна стверджувати, що видана заміж у Русь принцеса була, скажімо, племінницею імператора. Однак вірогіднішою видається її ще більш віддалена спорідненість із василевсом. На користь цього можуть свідчити вже самі обставини укладення шлюбу Всеволода Ярославича та представниці візантійського правлячого дому. Судячи з усього, цей союз відбувся між 1046 і 1052 рр., закріпивши, як уважають, мир між Руссю й Візантією після невдалого походу на Царгород руського війська на чолі зі старшим сином Ярослава Мудрого -- Володимиром у 1043 р. Повесть временных лет. - С.67; Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. - Москва, 1968. - С.79-80; Литаврин Г.Г. Византия, Болгария, Древняя Русь (IX - начало XII вв.). - Санкт-Петербург, 2000. - С.258-276; Карпов А.Ю. Ярослав Мудрый. - Москва, 2010. - С.369-374. Поясненням мотивів Ярослава у цій кампанії, загалом, можна погодитися з О.Толочком: «Похід 1043 р. мав нагадати імператорові про існування в Києві “такого собі Ярослава Володимировича” й був радше ображеною реакцією на неуважність Візантії, ніж захистом від її надмірної уваги». Цікаво при цьому, що всі повідомлення про похід, на думку дослідника, з'явилися у джерелах «не раніше 1113 р., і ми не знайшли б його в літопису Ярослава» (див.: Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. - К., 1998 [«Україна крізь віки», т.4]. - С.160). В одній зі своїх останніх праць із часів київського князювання Володимира Мономаха О.Толочко, утім, пов'язує початок усьо-го літописання, демонструючи, що «Повість временних літ» була «першим досвідом створення руської історії», поштовхом до якого стало здобуття в Києві візантійсько-руських договорів X ст.

(див.: Толочко А.П. Очерки начальной Руси. -- К.; Санкт-Петербург, 2015. -- С.20--59). Якщо спо-стереження дослідника слушні, то створенням «ПВЛ» ми значною мірою зобов'язані контактам Володимира Мономаха з Візантією. Але, як стверджував літописець, «наперед повернемося». Із тим, що результат русько-візантійської війни 1043 р. був невдалим для русичів згодні не всі дослідники. В.Брюсова, наприклад, висловила гіпотезу, згідно з якою воєнні дії останніх не об-межилися відомим нещасливим походом, а мали подальший розвиток: здобуття та спустошення Херсонеса не пізніше, ніж у 1044 р. (як і півстоліття перед цим). Після цього загроза другого по-ходу на Константинополь, на думку дослідниці, і призвела до укладення позитивного для русь-кої сторони мирного договору, скріпленого династичним шлюбом Ярославового сина з дочкою візантійського імператора (див.: Брюсова В.Г. Русско-византийские отношения середины XI в. // Вопросы истории. -- 1972. -- №3. -- С.59--61). Ця, збудована на припущеннях, гіпотеза визнання, утім, не отримала. її критику див.: Карпов А.Ю. Ярослав Мудрый. -- С.371, 525--526.

У цій ситуації одруження четвертого сина київського князя, що мав у той час незначні шанси коли-небудь обійняти батьківський престол, із рідною дочкою візантійського імператора (притому єдиної!), пояснити складно. Твердження, які зустрічаються в історіографії щодо підготовки Русі до нової війни, формування широкої антивізантійської коаліції тощо, покликані пояснити таку велику поступку з боку імперії, не переконують Невипадково такий знавець русько-візантійських відносин, як М.Левченко, спробував пов'язати укладення цього шлюбу не з примиренням сторін після війни 1043 р., а з їх домовле-ностями про усунення з посади київського митрополита Іларіона, «русина», самовільно постав-леного Ярославом. Видану за Всеволода принцесу він при цьому не вважав дочкою імператора, відзначаючи, що це була лише «представниця роду Мономахів» (див.: Левченко М.В. Очерки по истории русско-византийских отношений. -- Москва, 1956. -- С.400--401). Пояснення дослідни-ка, проте, безпідставне, як і фантазії про підготовку Русі до нової війни з Візантією. На думку Л.Мюллера, одруження Всеволода з «родичкою візантійського імператора» відбулося трохи рані-ше поставлення Іларіона, а самого конфлікту між Константинополем і Києвом навколо цього й зовсім не було (див.: Мюллер Л. Иларион и «Повесть временных лет» // Его же. Понять Россию: историко-культурные исследования / Пер. с нем. -- Москва, 2000. -- С.157. Пор.: Поппэ А. Студиты на Руси: Истоки и начальная история Киево-Печерского монастыря. -- К., 2011 [<ЖиШешса: Supplementum», вип.3]. -- С.91, 101--107, 115--119). Інакше ситуація бачилася й такому фахівцеві, як В.Мошин, котрий припустив, що шлюб Всеволода з візантійською принцесою «було укладено не безпосередньо у зв'язку з укладенням миру 1046 р., а трохи пізніше, уже за відновлення друж-ніх відносин між візантійським двором та Ярославом, і, найімовірніше, наприкінці 1047 р., коли у Візантії [...] відбулося повстання племінника імператора по матері, Лева Торника, що ледь не коштувало Константинові престолу» (див.: Мошин В.В. Русские на Афоне и русско-византийские отношения в ХІ--ХІІ вв. -- С.325). Утім, ця версія також має характер припущення. Стан джерел не дозволяє переконливо вирішити це питання. На думку О.Толочка, «якщо шлюб Всеволода з Мономахівною проектувався вже 1046 р., то здійснився він не раніше 1051--1052 рр. На момент “тиші великої” Всеволодові було лише 16 років, а перша дитина від цього шлюбу -- Володимир -- народилася 1053 р.» (див.: Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. -- С.166--167).. Загальновідомо, що візантійці взагалі дуже обережно ставилися до подібних династичних шлюбів На пропозицію щодо руки дочки візантійського василевса було відмовлено навіть синові правителя Священної Римської імперії Оттона I -- майбутньому імператорові Оттонові II. і якщо вже на них погоджувалися, то лише у виняткових випадках, зокрема «стимульовані» воєнними успіхами «варварів». Так, Володимирові Святому, щоб здобути обіцяну йому за допомогу у придушенні повстання Варди Фоки руку сестри імператора Василя II -- Анни довелося захопити Корсунь Повесть временных лет. -- С.49--50; Карпов А.Ю. Владимир Святой. -- Москва, 2015. -- С.215. Пор.: Ричка В.М. Святий рівноапостольний князь Володимир Святий в історичній пам'яті. -- К., 2012. -- С.28--30; Його ж. Корсунь в історії й культурі Київської Русі // Український історичний журнал. - 2015. - №3. - С.58-60.. У нашому ж випадку відбулося зворотне: 1043 р. переможницею виявилася Візантія і їй тоді вже ніщо не загрожувало. Як би не було, у випадку, що цікавить нас, зрештою доводиться погодитися з О.Кажданом: ми не знаємо, ким конкретно була дружина Всеволода. Розумніше вважати, що він «був одружений із дамою з роду Мономахів, родичкою Константина IX» Kazhdan A. Rus'-Byzantine Princely Marriages in the Eleventh and Twelfth Centuries. -- P.417.. Упевнено можна тільки стверджувати, що ця жінка не була «порфірородною» - тобто народженою в Порфірі, особливому покої імператорського палацу, де мали щастя з'являтися на світ лише діти правлячого на той час імператора.

Стосовно ж візантійських зв'язків самого Володимира Мономаха, не можна забувати, що, незважаючи на своє походження й виховання матері- грекині, носія багатих християнських традицій, він був саме руським князем, якій виріс і сформувався в умовах руських реалій. «Хоча й текла у жилах Мономаха грецька кров, - пишуть сучасні дослідники, - серцем і помислами він був прив'язаний до доль Руської землі, і цим пронизано кожен рядок княжих творів» Макарова А.И., Мильков В.В., Полянский С.М. Древнерусская историческая мысль в её развитии до Никифора. -- С.46.. Незважаючи на певну близькість візантійської культури, копіювання з Візантії низки ідей та уявлень про владу, претензії Володимира на політичну рівність із візантійськими імператорами все ж не спостерігає- мо Чичуров И.С. Политическая идеология средневековья (Византия и Русь). -- Москва, 1991. -- С.146--150; Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. -- С.102--127; Назаренко А.В. К проблеме княжеской власти и политического строя Древней Руси: Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. Киев, 1992 // Средневековая Русь. -- Ч.2. -- Москва, 1999. -- С.180--187; Долгов В.В. Древняя Русь: мозаика эпохи: Очерки социальной антропологии общественных отношений XI--XVI вв. -- Ижевск, 2004. -- С.17--24, 35-- 36; Горский А.А. Русское средневековье. -- Москва, 2010. -- С.85--86. Переймаючи з Візантії ті чи інші ідеї, у Русі їх часто інтерпретували по-своєму (пор.: Толочко О.П. Русь: держава і образ держави. - К., 1994. - С.15, 29-30).. Князеве «благородство», як зазначає В.Петрухін, «не змушує його дотримуватися того репрезентативного зразка, який являв василевс на престолі - символ непорушності божественної імператорської влади. Князь радше був подібним до діяльних Комнінів, що змінили Мономахів», або, як відзначили С.Франклін і Д.Шепард, його старшого сучасника, візантійського воєначальника Кекавмена. Але ще доречніше, на думку згаданих дослідників, буде «уявити, що, вирушаючи в подорож із Мономахом, ми опиняємося на одному коні з його прапрадідом Святославом» Франклин С., Шепард Д. Начало Руси: 750-1200. - Санкт-Петербург, 2000. - С.453.. «Бадьорість» і «рухливість» Мономаха визначалася, відповідно, «не просто його діяльним характером, але й специфікою князівської влади на Русі» Петрухин В.Я. Древняя Русь: Народ. Князья. Религия // Из истории русской культуры. - Т.І (Древняя Русь). - Москва, 2000. - С.207., реаліями тодішнього життя. Швидше за все, саме цими реаліями, а не візантійською традицією, він керувався, коли 1117 р. вивів із Новгорода свого старшого сина Мстислава та посадив його у близькому до Києва Білгороді Ипатьевская летопись // ПСРЛ. - Т.2. - Москва, 1962. - Стб.284.. Хоча ці дії й нагадують «візантійський імператорський звичай за життя призначати собі співправителя-спадкоємця» Петрухин В.Я. Древняя Русь: Народ. Князья. Религия. - С.207. В.Лашнюков навіть ува-жав, що в роду Всеволода зберігалася «ідея верховної (самодержавної - О.І.) влади, принесена з Візантії». Тому в діяльності Володимира Мономаха «під патріархальними формами не можна не бачити зародків самодержавства» (див.: Лашнюков И.В. Владимир Мономах и его время // Его же. Пособие к изучению русской истории критическим методом. - Вып.2. - К., 1874. - С.10, 35)., певно, схожість така здебільшого зовнішня. Очевидне й те, що Володимир за своїми переконаннями не був таким уже грекофілом, як іноді схильні вважати. За слушним зауваженням М.Свердлова, він демонстрував свою відкритість у політичній та культурній взаємодії із країнами Західної Європи. Причому «династичні західноєвропейські зв'язки його князівської гілки явно переважали над генеалогічним походженням по материнській лінії від візантійського імператорського дому. Сам він (тобто Володимир -- О.І.) був одружений з англійською принцесою Ґітою, дочкою Гаральда Ґодвінсона. Старший син, новгородський князь Мстислав, мав також скандинавське ім'я Гаральд. Одруженим він був із донькою шведського короля Інґою Стейнкельсон. Дочка Володимира Євфимія була замужем за угорським королем Кальманом. Сестра Мономаха Євпраксія Всеволодівна видана за саксонського маркграфа Генріха Довгого, а після його смерті -- за імператора Священної Римської імперії Генріха IV» Свердлов М.Б. Домонгольская Русь: Князь и княжеская власть на Руси в VI -- первой трети XIII в. -- Санкт-Петербург, 2003. -- С.497. Про зміцнення наприкінці XI ст. контактів Русі (в тому числі й Мономаха) та Західної Європи див.: Хрусталёв Д.Г. Разыскания о Ефреме Переяславском. - С.263--271, 278-280, 285, 375-376; Назаренко А.В. Владимир Мономах и Вельфы в конце XI в. // Средневековая Русь. -- Вып.7 / Отв. ред. А.А.Горский. -- Москва, 2007. -- С.72--73, 114--115. Пор.: Костромин К.А. Церковные связи Древней Руси с Западной Европой (до середины XII в.): Автореф. дисс. ... канд. ист. наук. -- Санкт-Петербург, 2011. -- С.11--12.. Та все ж, не можна забувати, що саме спорідненість із візантійськими імператорами, а не можновладними домами Західної Європи, робила його «особливим» серед інших руських князів. Натомість тому, що ставлення Володимира до Візантії не було таким уже однозначним, імовірно, чималою мірою сприяло зіткнення інтересів цих двох країн. Про політичні відносини Києва з Константинополем, утім, відомо небагато. Очевидно, вони «залишалися спокійними й мирними аж до 1116 р., коли в Подунав'ї спалахнули воєнні дії між імперією та Київською Руссю. Загострення суперництва Володимира Мономаха з Алексієм I Комніним у Криму призвело до того, що руський князь вирішив використати проти імператора його політичного противника» Котляр Н.Ф. Дипломатия Южной Руси. -- Санкт-Петербург, 2003. -- С.65--66. Пор.: Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. -- С.186; Литаврин Г.Г. Византия, Болгария, Древняя Русь (IX -- начало XII вв.). -- Санкт-Петербург, 2000. -- С.292. -- людину, що з'явилася на історичній сцені наприкінці XI ст. й видавала себе за Лева, сина імператора Романа IV Діогена. За повідомленням Анни Комніної, це був самозванець, походженням «із низів» Бибиков М.В. Byzantinorossica: Свод византийских свидетельств о Руси: Нарративные памятники. -- Москва, 2009. -- С.403., однак Володимир Мономах визнав його за справжнього Лева Діогена й навіть видав за нього дочку Маріцу (Марію) Постать цього Мономахового зятя, що називав себе сином імператора Романа Діогена, багато у чому залишається загадковою. Уперше «Девгеневича» згадано в «Повісті временних літ» 1095 р. Тоді, при нападі разом із половцями на Візантію, його захопили в полон та за на-казом імператора Алексія Комніна осліпили. Удруге, уже як «зять Володимерь», він фіґурує в літописній статті 1116 р. Однак навряд чи це одна й та сама особа. Міркування з цього при-воду див.: Карпов А.Ю. Владимир Мономах. -- С.156; Боровков Д. Владимир Мономах, князь- мифотворец. -- С.153. Не дуже схоже й на те, щоб Володимир Мономах видав свою дочку за якогось брехуна-волоцюгу, котрим його вважала Анна Комніна. Знавець русько-візантійських відносин В.Васильєвський зазначав, що якщо перший «Діогенович», згаданий у «Повісті вре-менних літ» під 1095 р., був самозванцем, то другий, про якого йдеться під 1116 р. -- це дій-сно син імператора Романа, але від першого шлюбу, ще до сходження на престол. Будучи зя-тем Володимира Мономаха, він, на думку дослідника, був, однак, одружений не з його дочкою, а зі сестрою (див.: Васильевский В.Г. Два письма византийского императора Михаила VII Дуки к Всеволоду Ярославичу // Его же. Труды. -- Т.2. -- Вып.1. -- Санкт-Петербург, 1909. -- С.37--48. Пор.: Иловайский Д. История России. -- Ч.1: Киевский период. -- Москва, 1876. -- С.310--311). Заперечення із цього приводу див: Будовниц И.У. Владимир Мономах и его военная доктрина // Исторические записки. -- Вып.22. -- Москва, 1947. -- С.97--98; Левченко М.В. Очерки по истории русско-византийских отношений. -- Москва, 1956. -- С.407--418. На думку О.Каждана, навряд чи Леон Діоген був справжнім сином імператора, але «можливо був родичем дому» (див.: Kazhdan A. Rus'-Byzantine Princely Marriages in the Eleventh and Twelfth Centuries. -- P.422).. За явної підтримки тестя цей «Леонъ царевичъ», як повідомляє під 1116 р. «ПВЛ», «иде [...] на куръ от Олексия царя, и вдася городовъ ему дунайскыхъ неколко», але у Дристрі (Доростолі) його вбили двоє «сарацинів», підісланих імператором Повесть временных лет. -- С.129.. Для Мономаха, однак, захоплені землі вже були своїми. Юридичним та ідеологічним обґрунтування цього, на думку О.Толочка, стали зроблені в Константинополі спеціальні розшуки, результатом чого було відкриття договорів Русі з Візантією, останній з яких, укладений 971 р. в «Доростолі» Святославом Ігоревичем, і створював потрібний прецедент Толочко А.П. Очерки начальной Руси. -- С.54--56.. Тому, щоб закріпити за собою дунайські міста, Володимир послав на Дунай Івана Войтишича і той посадив там київських посадників. Потім у Подунав'я з воєводою Фомою Ратиборичем ходив син Мономаха -- Вячеслав, але коли вони прибули до Дристра, то «не въспевше ничто же, воротишася» Повесть временных лет. -- С.129.. Таким чином, здійснена Володимиром Мономахом спроба заволодіти ключовим містом Нижнього Подунав'я, що колись уже належало руським князям, закінчилася невдачею. Як і весь Нижньодунайський реґіон, Дристр залишився за Візантією.

В історіографії співіснують дві протилежні оцінки цього конфлікту. Найчастіше про нього писали як про «несподіване», окреме «невелике зіткнення» Левченко М.В. Очерки по истории русско-византийских отношений. -- С.477; История Византии. -- Т.2. -- Москва, 1967. -- С.352; Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. -- С.88.. Із таким трактуванням, однак, не погодився А.Ґорський. На його думку, «за скупими рядками літописного повідомлення стоїть політичний наступ Володимира Мономаха на Візантію. Максимальною метою київського князя було посадити свого ставленика на візантійський престол із подальшим закріпленням престолу за своїми нащадками, мінімальною -- встановлення контролю над Нижнім Подунав'ям і, можливо, відновлення тут Болгарського царства під егідою Русі» Горский А.А. Забытая война Мономаха: Русско-византийский конфликт 1116 г. // Родина. -- 2002. -- №11/12. -- С.100. У цьому ж дусі знаходимо зауваження Ґ.Литаврина про те, що це був «аж ніяк не простий прикордонний конфлікт. Шлюб Псевдодіогена з дочкою Мономаха свідчить про відмову київського князя визнати законними права Алексія I -- узурпатора візантійсько-го престолу. Для подібного ставлення напівгрека Мономаха до візантійського двору треба було мати доволі вагомі політичні підстави» (див.: Литаврин Г.Г. Византия, Болгария, Древняя Русь (IX -- начало XII вв.). -- Санкт-Петербург, 2000. -- С.392). На користь того, що похід руських дру-жин на Дунай у 1116 р. не був «спонтанним», див.: Толочко А.П. Очерки начальной Руси. -- С.55.. Звичайно, Володимир навряд чи міг висувати таке амбітне та недосяжне завдання, як посадження на візантійський трон свого ставленика. Найбільш реалістичним видається, що його метою було завоювання гирла Дунаю, оскільки загибель «Леона Діогеновича» не змусила його відмовитися від цих планів Боровков Д. Владимир Мономах, князь-мифотворец. -- С.153.. Так чи інакше, незабаром після смерті імператора