Луцьке війтівство в ХV-ХVІІ ст.: характеристика інституту та персонали урядників

Размещено на http://www.Allbest.ru/

Луцьке війтівство в ХV-ХVІІ ст.: характеристика інституту та персонали урядників

Характеризується уряд луцького війта в ХV-ХVІІ ст., який був спадковим («дідичним»). Ідеться про його доходи й судову компетенцію. Описуються деякі конфлікти з міською громадою, перипетії з набуттям уряду та факти передачі його в оренду. За виявленими автором джерелами вперше публікується повний перелік луцьких війтів, а також заповіт одного з них - Марка Жоравницького.

Ключові слова: війт, міська громада, міське самоврядування, магдебурзьке право, Луцьк.

В останні роки в європейській історіографії фокусуються увага на дослідженні правлячих еліт різних міських осередків і країн¹. Ідеться про групу людей, які обіймали ключові посади/уряди в місті/регіоні, ухвалювали важливі (іноді доленосні) для суспільства рішення. У містах на німецькому (магдебурзькому) праві подібною групою були райці, котрі відрізнялися від решти міського суспільства більшими майновими статками, освіченістю, елітарним статусом і соціальним престижем. Однак у багатьох українських містах раннього нового часу міські ради не мали такого значення, як в німецьких чи польських містах, натомість ключовою фігурою тут був війт, який нерідко зосереджував у своїх руках усю адміністративну й судову владу. Оскільки війтівський урядДив., напр.: Zdrenka J. Rats- und Gerichtspatriziat der rechten Stadt Danzig 1342--1525. -- Bd.I--II. -- Hamburg, 1991; Czaja R. Patrycjat Starego Miasta Torunia i Starego Miasta Elblqga w sredniowieczu // Elity mieszczanskie i szlacheckie Prus Krolewskich i Kujaw w XIV--XVIII wieku. -- Torun, 1995. - S.13-47; Mikulski K. Elity wiadzy wielkich miast pruskich w XIII-XVIII weku (proba analizy dynamicznej procesu diugiego trwania) // Genealogia: Rola zwi^zkow rodzinnych i rodowych w zyciu publicznym w Polsce sredniowiecznej na tle porownawczym. -- Torun, 1996. -- S.311-342; Noga Z. Krakowska rada miejska w XVI wieku: Studium o elicie wiadzy. -- Krakow, 2003; Dlugokcki W. Elita wiadzy miasta Malborka w sredniowieczu. -- Malbork, 2004; Kardas A. Elita wiadzy w Toruniu w XVII wieku: Mechanizmy ksztaitowania si§ i wymiany grup rzqdz^cych. -- Torun, 2004; Jakiminska G. Elita wiadzy lubelskiej gminy miejskiej w latach 1555--1651. -- Lublin, 2012; Mi^dzy Zachodem a Wschodem. -- T.VI: Organizacja wiadz miejskich na obszarze Pierwszej Rzeczypospolitej i na Slqsku w XIII--XVIII wieku / Pod red. K.Mikulskiego, M.Golinskiego. -- Torun, 2013 та ін. забезпечувався значним маєтком і був гарантованим джерелом доходів, сталося так, що чимало міських війтівств опинилося в руках магнатів або заможної шляхтиПро особливості війтівського уряду в містах Великого князівства Литовського, Речі Посполитої й, зокрема, у Києві (а також історіографію проблеми) див.: Білоус Н. Київ наприкінці XV -- у першій половині XVII ст.: Міська влада і самоврядування. -- К., 2008. -- С.91--114. Про уряд володимирського війта див.: Старченко Н. Конфлікт у Володимирі 1566 р.: варіант мікроісто- ричного прочитання // Соціум. -- Вип.3. -- К., 2003. -- С.65--98.. Більшою мірою це було характерно для міст Волині.

Уряд луцького війта було, очевидно, започатковано привілеєм польського короля Владислава І жителям Луцької землі («terrae Luczensis») від 31 жовтня 1432 р., за яким місту Луцьку надавалося німецьке право («jus teutonicum»)Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссиею для разбора древних актов, учреждённой при киевском, подольском и волынском генерал-губернаторе (далі -- Архив ЮЗР). - Ч.5. - Т.1. - К., 1869. - №1. - С.1--2.. І хоча в документі відсутні прямі згадки про війтівство, сам факт видачі міській громаді такого акта передбачав встановлення в місті відповідного уряду. 31 липня 1497 р. великий князь литовський Александр надав підтверджуючий привілей на магдебурзьке право за взірцем столичного Вільна, розширивши компетенцію війта та прерогативи міської громади, звільнивши її від юрисдикції великокнязівських урядниківТам же. - С.13-14.. Цим привілеєм було також регламентовано доходи війта.

Луцьке війтівство як інститут влади досі не ставало предметом спеціального розгляду в історіографії, лише частково висвітлювалося в контексті урбаністичних студій. Побіжно цього питання у своїй фундаментальній праці, присвяченій історії німецького права в Польщі й Литві, торкнувся М.Владимирський-БудановВладимирський-Буданов М.Ф. Німецьке право в Польщі та Литві: Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в ХV-ХVІІІ в. - Ч.1. - Л., 1903. - 177 с.. В.Антонович у передмові до видання актів про міста 1432--1798 рр. наголосив на тому, що з отриманням міськими громадами самоврядування за магдебурзьким правом війти втратили в містах судову владу над міщанами, яка перейшла до лентвійтів. На думку історика, це стосувалося й Луцька, де війти мали спадкові (дідичні) права на свої земельні володіння, але судова влада належала виборному міщанами урядникові - лентвійтові, що, однак, за нашими спостереженнями, не відповідало дійсностіДив.: Антонович В. Предисловие // Архив ЮЗР. - Ч.5. - Т.1. - С.28-29.. А.Заяць у дослідженні, присвяченому інституту війтівства в містах Волині, коротко характеризує доходи луцького війта та конфлікти міської громади з нимЗаяць А. Інститут війтівства в містах Волині XVI - першої половини XVII ст. // Центральна і Східна Європа в XV--XVШ століттях: питання соціально-економічної та політичної історії: До 100-річчя від дня народження проф. Д. Похилевича / За ред. Л. Зашкільняка і М. Крикуна. - Л., 1998. - С.106-112.. Статті О.Штанько, присвячені історії міського самоврядування Луцька в ранньомодерний період, у тому числі луцькому війтівству, містять переказ фактів з актових книг XVI ст. і загалом мають компілятивний характерШтанько О. Війти та лава в Луцьку в XVI - першій половині XVII ст. // Науковий вісник Волинського національного університету ім. Лесі Українки. - Вип.22. - Луцьк, 2010. - С.25- 31; Її ж. Урядники Луцького магістрату XVI ст.: реконструкція персонального складу // Вісник Кам'янець-Подільського національного університету ім. Цана Огієнка. - Вип.4. - Кам'янець- Подільський, 2010. - С.297-305..

Не внесла нічого нового в дослідження даної проблеми нещодавно видана монографія А. БортніковоїБортнікова А.В. Державна влада та місцеве самоврядування на Волині (кінець XIV -- середина XVII ст.). -- Луцьк, 2013. -- 552 с., яку важко вписати у фахові стандарти міських студій (про що, зокрема, ішлося в рецензії на цю книгуДив.: Український історичний журнал. -- 2014. -- №4. -- С.194--209.Бортнікова А. Джерела з історії луцького війтівства І пол. XVI ст. // Київська старовина. -- 2010. - №4. - С.92-109.). Ця ж авторка опублікувала свого часу статтю, де зробила огляд джерел до історії луцького війтівства першої половини XVI ст., згадуючи переважно книги Литовської метрики.

Формат журнальної публікації не дає можливості в повному обсязі висвітлити всі проблеми, пов'язані з історією луцького війтівства, що потребує комплексного дослідження, тож мета даної статті -- коротко охарактеризувати цей уряд, його доходи й судову компетенцію впродовж XV--XVII ст., а головне -- встановити хронологічний перелік луцьких війтів на підставі виявлених автором джерел. З огляду на малу кількість збережених міських книг та виписів із них, основу нашого дослідження склали передусім луцькі гродські книги за 1558-1699 рр., що зберігаються у Центральному державному історичному архіві України в м. Києві (ф.25, оп.1, спр.1-450).

Війтівські доходи

Згідно з привілеєм 1497 р., луцький війт отримував гроші від двох вільних від податків корчем, четвертий гріш від усіх міських прибутків, 1/3 доходів від судочинстваАрхив ЮЗР. - Ч.5. - Т.1. - №1 - С.13-14.. Із 1544 р. до війтівства належали: три будинки в місті, дві лазні -- чоловіча й жіноча, «помірне» (податок від прісного меду та збіжжя), чинш від міщанських лазень, інші оплати (від шинкування горілкою, коляда (оплата на Великдень)), штрафи від судових покарань. Загалом війтівський дохід становив 130 кіп лит. гр.Там же. - №Х. - С.46. Згідно з ревізією Луцького замку 1552 р., на той час війт отримував: від продажу горілки -- 160, від «помірного» -- 40, від тримання чотирьох будинків у місті -- 40, від чиншу з воскобійні -- 20, від лазні -- 15 та від яток -- 60 кіп лит. гр. Доходи від судочинства вимірювалися сумою 100 кіп, а сплата від продажу м'яса давала по чверті (плечу) від худобини.Российский государственный архив древних актов. - Ф.389. - Оп.1. - Кн.563. - Л.181а - 181а об. Війт також отримував половину (решту -- райці) прибутку від ярмаркових пересудів.Метрыка Вялікага Княства Літоускага. - Кн.28 (1522-1552 гг.): Кніга запісау 28 / Падрыхт. тэкстау да друку і навук. аппарат В.Мянжьінскі, У.Свяжьінскі. - Менск, 2000. - №154. - С.202. Однак нерідко траплялося так, що війт зі своїми слугами забирав на себе весь цей дохід, позбавляючи райців прибутків, на що, власне, вони неодноразово нарікали, уносячи скарги до гродських книг.

Крім того, луцькі війти були землевласниками й отримували доходи ще й від володіння нерухомістю поза містом, а також від кредитних, торговельних операцій, оренди. У XVII ст. вони зберегли свої прибутки, що надходили з міста, і розширили їх за рахунок операцій, пов'язаних із продажем, орендою земель та угідь поза межами Луцька. Зважаючи на дохідність війтівського уряду, шляхта на законодавчому рівні намагалася закріпити за собою право на нього. Сеймові конституції 1607, 1620, 1662 рр. цьому сприяли, тому не дивно, що війтівський уряд у XVII ст. належав представникам відомих і заможних шляхетських родин.

Судова влада (юрисдикція)

Згідно з нормами магдебурзького права, війт мав очолювати судову колегію -- лаву, але на практиці відповідні його повноваження були значно ширшими. У Луцьку дідичний війт фактично впливав на діяльність і адміністративної (ради), і судової (лави) установ. Йому належало право обирати половину міських урядників, а також лентвійта, який очолював судову колегіюПро уряд луцького лентвійта докл. див.: Білоус Н. Луцькі лентвійти XVI--XVII ст.: характеристика уряду та персоналії // Patrimonium: Студії з ранньомодерної історії Центрально-Східної Європи. -- Т.1: Ранньомодерна людина: простір -- влада -- право XVI--XVIII ст. -- К.; Краків, 2015. - С.94-113..

Розпорядження королеви Бони від 1544 р.Archiwum Glowne Akt Dawnych w Warszawie (далі -- AGAD). -- Zbior dokumentow pergamino- wych. -- Sygn.4805. Опубл.: Архив ЮЗР. -- Ч.5. -- Т.1. -- К., 1869. -- №X. -- С.46. мало запобігти повній інкорпорації війтівства старостою, однак у другій половині XVI ст. ця засада часто порушувалася. Війти втручалися у вибори судового війта (лентвійта) і призначали на цю посаду близьких осіб, часто з кола своїх слуг-шляхтичів. Лентвійтів міщанського походження було небагато. Кожна зміна війта або навіть орендаря війтівства ставала приводом для заміни цього урядника (інколи впродовж одного року -- тричі). Луцькі війти, як правило, проживали поза містом у своїх маєтках, тоді як лентвійти -- у великому війтівському будинку на ринку. Тут-таки відбувалося лавниче судочинство, зберігалися війтівсько-лавничі книги.

У більшості міст, що судилися за німецьким правом, у тому числі в Луцьку, поширеною була практика обрання лави з семи осіб. Проте ця засада не була обов'язковою для всіх судових засідань, для кворуму було достатньо присутності трьох -- чотирьох лавників. Вибори цих судових урядників у Луцьку відбувалися щороку на свято Трьох королів (6 січня), однак свої функції вони нерідко продовжували виконувати впродовж наступних кількох каденцій.

Лава під керівництвом війта збиралася в термінах звичайних і надзвичайних. На звичайних судових засіданнях відбувалися сесії виложоного суду (лат. «iudicia exposita bannita»), до компетенції якого належав розгляд усіх справ успадкування майна, дарчих, боргових зобов'язань, відчуження нерухомості. Найчастіше розглядалися неспірні справи: угоди, транзакції купівлі чи продажу маєтностей (із зазначенням їх розташування та ціни), надання позик під заставу майна, поручення («рукоємство»), тестаменти, справи щодо опіки над неповнолітніми, посаги, повернення боргів («поквитованя»), пожертви на користь церкви, Луцького братства, шпиталів і т.д. Розгляд кримінальних справ (убивства, розбій, грабіж, зґвалтування, крадіжки) відбувався під час поточних засідань, а також у надзвичайних випадках, зокрема якщо злочинця піймано «на гарячому». Гайні гостинні суди збиралися переважно під час проведення ярмарків у випадках, коли виникала необхідність розсудити «гостей» (приїжджих купців) із членами міської громади. Поза юрисдикцією війта перебували духівництво, шляхта та євреї, оскільки вони не підлягали міському праву.

Персоналії

Найраніша джерельна згадка про луцького війта Вацюту припадає на 22 грудня 1461 р., коли він виступив як свідок у справі продажу паном Івашком Дичком Василевичем своєї маєтності Рівне князеві Семенові Васильовичу Несвізькому за 300 кіп лит. гр.Archiwum ksiqzt Lubartowiczow Sanguszkow w Slawucie (далі -- AS). -- T.I: 1366--1506. -- Lwow, 1887. - №LVI. - S.53-54. Наступний луцький війт Труш згадується також як свідок у 1490 р. під час продажу будинку в місті паном Онишком Витонизьким княжні Марії Семеновій РовенськійIbid. - T.I. - №XCVII. - S.92..

Далі наявні джерела дозволяють укласти перелік війтів за хронологією їх урядування. Чергова згадка міститься в листі луцького старости князя Костянтина Острозького, котрий вирішував конфлікт між луцькими шевцями й купцями. В акті від 8 листопада 1495 р. йдеться про «старого війта» ТрушаТоргівля на Україні XIV - середина XVII ст.: Волинь і Наддніпрянщина / Упор. В.М. Кравченко, Н.М. Яковенко. - К., 1990. - №24. - С.39.. 24 січня 1498 р. він отримав привілей від великого князя литовського Александра на фільварок під Луцьком «с полми, съ сеножатьми и съ ставы», що до того належав луцькому міщанинові Луце як пожалуван- ня від короля Казимира IVLietuvos Metrika. - Kn. №6 (1494-1506): Uzrasymu knyga 6 / Parenge A.Baliulis. - Vilnius, 2007. - №246. - Р.169.. За його врядування луцькі міщани отримали привілей на вільність «от даваня мыт новых, подвод и сыпаня ставу», тобто звільнялися від надання підвід старості, сипання ставу та гатіння на р. СтирIbid. - №247. - Р.169.. 25 листопада 1500 р. війт Труш отримав привілей на 20 волок землі в Луцькому повіті «на вічність»Ibid. - №356. - Р.229.. У 1525 р. він фігурує вже як «старий війт», тобто неурядуючийIbid. - Kn. №224 (1522-1530): 4-oji Teismq. bylq. knyga (XVI a. pabajgos kopija) / Spaudai parenge S. Lazutka, I.Valikonyte ir kt. - Vilnius, 1997. - №190. - Р.162..

5 лютого 1501 р. привілей на луцьке війтівство від великого князя литовського Александра отримав Ян Сигнатер, чиє врядування тривало впродовж 1501-1525 рр. (див. додаток 1). 9 лютого 1501 р. на його прохання йому було надано привілей на с. Ставрово з дев'ятьма службамиIbid. - Kn. №6 (1494-1506). - №357. - Р.230.. У 1511 р. він отримав привілей від великого князя литовського й короля польського Сигізмунда I щодо підтвердження своїх прав на уряд і маєтністьДержавний архів Волинської області. - Ф.312. - Оп.1. - Спр.185 (ориґінал).. Після смерті Я. Сигнатера в 1525 р. війтівство опинилося в руках його дочок і дружини Софії, яким належало с. Ставрово, власність перших луцьких війтівLietuvos Metrika. - Kn. №14 (1524-1529): Uzrasymq. knyga 14 / Parenge L.Karalius, D.Antanavicius. - Vilnius, 2008. - Р.262..

У 1525 р. королева Бона за 450 кіп лит. гр. викупила війтівство в дочок Я. Сигнатера та братів Семашків, які тримали війтівський маєток, і призначила війтом шляхтича Якуба Холуєвського. Невдовзі новий урядник вступив у конфлікт зі служебником луцького старости Матеєм Висоцьким, який подав на нього скаргу до господарського суду за побиття слуги й образу честі. Війт натомість поскаржився на цього служебника за пограбування луцьких міщан і саджання їх до замкової башти. Сигізмунд І видав два вироки у цій справі: у першому спробував замирити сторони, а у другому став на бік луцького війта й міської громади. У своєму листі до луцького старости князя Федора Михайловича Чорторийського (від 22 квітня 1525 р.) король наказав угамувати М. Висоцького, якого староста «установилъ доходовъ и винъ смотрети». Із цього ж листа дізнаємося про зловживання служебника («[...] што жъ деи онъ многихъ мешчан луцких зграбил, до права ихъ не допушчаючи, и у вежу ихъ сажает и тяжъкости имъ невымовныи делает»), котрому наказувалося, щоб він «тыи грабежи мешчаномъ, што будеть безправне побралъ, поотдавалъ им з навезкою, и шкоды вси оправилъ, какъ бы имъ жаль не было. И вперед ихъ во всемъ заховалъ подле права ихъ маитьборъского и привилъя нашого конечно».

У 1528 р. на уряді луцького війта перебував уже інший шляхтич -- Ян Котовський. 1 травня того року він згадується в переліку волинських зем'ян, які виставляли коней на господарську службу згідно з постановою віленського сейму 1528 р. Луцький війт тоді виставив лише одного коня.

У 1530-х рр. війтівство, імовірно, орендував Іван Яцкович Борзобогатий-Красенський, про що є згадки в маніфестації княгині Анастасії Юріївни Гольшанської, Кузьминої Заславської, яка 17 грудня 1533 р. поскаржилася на митника Волинської землі Івана Олехновича Борзобогатого за повторне збирання цла від острозьких купців у Луцьку. Луцький виж, який засвідчив цю справу -- красносільський боярин Семен Гордунович, знайшов винуватця у війтівському будинку поряд із його родичем -- Іваном Яцковичем Борзобогатим («[...] pry liudiach storonnych znaszowszy pana Iwana Olechnowicza u pana Iwana Jackowicza Borzobohatoho na meste, w domie wojtowskim»).

29 вересня 1544 р. королева Бона відступила війтівство луцькому старості князеві Андрієві Сангушкові-Кошерському - взамін за деякі маєтності в Мельницькій волості (села Бруховичі та Козлиничі, частина с. Головб). А 23 січня 1548 р. вона продала війтівство з його доходами луцькому шляхтичеві Іванові Яцковичу Борзобогатому - за 600 кіп лит. гр. (окрім с. Ставрова). Новий війт одночасно був луцьким мостовничим (збирав оплату за проїзд через міст), ключником (йому належав збір медової данини), a також городничим (наглядав за станом замкових укріплень). Активно займався торгівлею, про що свідчать укладені ним контракти на постачання жита й попелу до Устилугу та Гданська, оренду лісових угідь для організації поташного виробництваЦентральний державний історичний архів України, м. Київ (далі -- ЦДІАК України). -- Ф.25. - Оп.1. - Спр.4. - Арк.11-11 зв.; Торгівля на Україні XIV - середина XVII ст. ... - С.84-86, 91.. На додачу до всього 20 серпня 1562 р. він отримав від Сигізмунда Августа привілей на володимирське єпископствоМетрыка Вялікага Княства Літоускага. - Кн.44 (1559-1566): Кніга запісау 44 / Падрыхт. А.І. Груша. - Менск, 2001. - №69. - С.78-79.. Загалом під час свого врядування І. Борзобогатий «прославився» численними конфліктами з міською радою й поспільством Луцька. Його слуги вчиняли наїзди на будинки міщан, грабували їх, сини війта нападали на купців та околичну шляхту, що стало елементом повсякденного життя містаЦДІАК України. - Ф.25. - Оп.1. - Спр.3-5.. У 1566 р. через численні борги війт втратив свій уряд, а разом із ним також володимирське єпископство, однак отримав луцьке єпископство, що належало до Острозько-Луцької єпархії Київської митрополіїУ 1569 р. І. Борзобогатий-Красенський отримав привілей на Жидичинський монастир. Довгий час він не приймав постриг і залишався світською людиною. Тільки 1571 р. на вимогу київського митрополита був висвячений як єпископ Іона. Утім, як і раніше, не переймався проблемами єпархії, а дбав про сімейний прибуток. Його сини й далі грабували церковні маєтності, а сам єпископ замикав церкви та домагався викупу від ченців. У 1585 р. був засуджений на баніцію, невдовзі помер (див.: Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні. - Кн.1. - К., 1994. - С.98-99)..

У 1566 р. король видав привілей на луцьке війтівство господарському маршалкові Михайлові Єловичу-Малинському. Утім уже 28 січня того ж року в місті розгорілася суперечка за володіння війтівським урядом. Своє право на нього заявив також лентвійт Щасний Красимовський. Обидві сторони мали впливових протекторів: М. Єло-Малинський -- королівського дворянина Василя Мацковича, а Щ.Красимовський -- любачівського каштеляна Миколая Лисаковського. Останній заявив, що начебто йому король за борг уступив війтівство, а він поступається ним лентвійтові. У тій ситуації міська рада стала на бік не новоспеченого урядника, а любачівського каштеляна. Луцький бурмистр Стецько Ленкович заявив тоді перед Щ. Красимовським: «Пане Любачевский, волим мы твоей млсти и вряду твоего послушни быти, нижли пна Михайла Єла». Але коли В. Мацкович опитав райців і представників від поспільства, чи згодні вони з думкою бурмистра, то почув від міщан таку відповідь: «[...] хто будет дужший, того мы будемъ послушни»ЦДІАК України. - Ф.25. - Оп.1. - Спр.8. - Арк.25.. Упродовж лютого -- початку березня того ж року конфлікт між новим війтом і міською громадою загострився з того приводу, що міщани всупереч королівським листам про вияв «послушенства» М.Єлу-Малинському не визнавали його влади. Коли 4 березня війт зажадав виконання королівського розпорядження про збір подушного податку, райці, порадившись між собою, відмовилися виконувати цей наказ, а також підпорядковуватися урядникові.Там само. - Арк.58 зв. Дійшло навіть до того, що збунтовані міщани й міська рада заявили, що відмовляються підлягати не тільки війтові, але й королеві. Так, 5 березня 1566 р. возний із лентвійтом питали міщан, чи будуть вони і далі «послушними» війтові? На що райці Василь Лукашевич Щетинка, Юско Щука Боголюбець, Степан Пінчук заявили: «Иж дей мы теперечы не толко пана твоего пана Михайла Еловича Малинского, або тебе служебника єго, але и самого гсдря короля его млсти кроме бурмистров своих слухати и жадного послушенства чинити не хочемъ»Там само. -- Арк.60 зв.Там само. -- Спр.13. -- Арк.657 зв. -- 659.. Попри всі складнощі впродовж наступних тижнів М. Єло-Малинський обійняв війтівський уряд, перебував на ньому до кінця 1572 р. й передав згодом синові - Іванові Єлу-Малинському.

Після раптової смерті І.Єла-Малинського в історії луцького війтівства почався довгий період застав та оренд цього уряду й доходів від нього. Уже 1575 р. брати померлого - Остафій і Матвій Єло-Малинські, успадкувавши уряд, правили в місті три наступних роки. У 1578 р. син позбавленого війтівства через борги І. Борзобогатого-Красенського Василь забажав повернути собі уряд. 16 серпня 1578 р. в луцькому гроді він оформив продажний запис на війтівство старості, ключникові й городничому Олександрові Жоравницькому з тим, щоби той сплатив борги його батька -- 14 тис. талярів гданському купцеві Малхерові Волбаху та ще 4 тис. -- пані Михайловій Малинській за війтівствоТам само. -- Спр.18. -- Арк.481--483 зв.. Однак на той час цю угоду з купівлі-продажу реалізовано не було. 20 грудня 1578 р. брати Єло-Малинські заставили війтівство своєму дядькові -- кременецькому підкоморієві Антонієві Яловицькому за 1600 кіп лит. гр.Там само. -- Арк.882., а той своєю чергою 25 грудня перезаставив його королівському секретареві Василеві Борзобогатому-Красенському (за 4000 пол. зол.)Там само. -- Арк.913 зв.; Ф.28. -- Спр.12. -- Арк.3--4.. Брати Єло-Малинські погодилися продати йому війтівство. При цьому з'ясувалося, що доходи уряду значно зменшилися, а деякі будівлі, котрі раніше давали сталий прибуток, узагалі зруйнувалисяДив.: Там само. -- Ф.25. -- Оп.1. -- Спр.18. -- Арк.916.

«[...] войтовство луцкое зо всим на все и зо всими пожитками и доходы, и с пля- цами пустыми войтовскими, на которых домы были, а меновите пляц пустый в ринку на котором ничого нъть толко троха муру в земли можеть бытии, с половицу склепу, а наверху ничого нЪть, а другий пляцъ пустый, где две лазни стояли, одна музская, а другая жоноцкая и дом лантвойтовский подле тых же лазен был, где лантвойт мешкивал, а третий великий пляц, который лежит в Рынку одним бокомъ к дому попа дмитровского, а другим боком к улицы Жидовской, што з Рынком идет, а тылом к дому кравца луцкого Соловья и с тыми двома зрубы, што на том пляцу есть и с тым всим, с чим колвек одно самъ пан Василей Красенский тое войтовство луцкое держал его млсть пану старосту луцкому в моц держанье и вживанье зо всими пожитки войтовскими перед нами двема возными и при той шляхте менованой вечным дЬдичным правом своим подал и поступилъ бур мистромъ радцамъ и всимъ мещаномъ луцким вшелякое послушенство и повинность его млсти полнити приказалъ». Там само. -- Арк.919.. Уже за декілька днів, 29 грудня 1578 р., новий війт передав цей уряд луцькому старості Олександрові Жоравницькому, який був водночас ключником і городничим, згідно з попереднім записом, оформленим у серпні. дохід судовий спадковий луцький війт

Вирушаючи на Лівонську війну, О. Жоравницький 17 липня 1579 р. записав війтівство (разом із с. Блудів) своїй дружині -- Анні Красенській із правом передачі цього уряду у спадщину їхнім синамЦДІАК України. -- Ф.25. -- Оп.1. -- Спр.20. -- Арк.97--97 зв.. Наступних два роки його тримав старостів син -- королівський ротмістр Василь. Проте вже з вересня 1581 р. війтівський уряд знову обійняв Матвій МалинськийТам само. -- Спр.25. -- Арк.49 зв., який разом із братом Остафієм перейняв його за борги у 800 кіп лит. гр. 21 грудня того ж року Матвій заставив уряд братові - луцькому гродському судді ОстафієвіТам само. -- Арк.438--439., який надалі врядував одноосібно.

Часті зміни очільника міської громади дезорієнтували міщан. Описуючи події, що розігралися під час конфлікту 23 грудня 1581 р., зі слів возного до гродської книги було внесено запис про нарікання мешканців із приводу того, що вони нібито й справді не знають, хто в них війт:

«Мы дей тепер, яко блудные овцы без пастуха не ведам, хто у нас тепер войт. [...] А такая дей клутня почаласе еще перед светым Семеном ярмаркомъ луцким, и коли дей пан старостич луцкий на войну ехал, остал дей нам лантвойтом служебника своего Яроша, а потом дей не ведаемо хто Якубу Климашовскому лантвойтство луцкое поручил, которого гды пытали есмо хто бы ему тое поручил. Он дей поведил, иж пани Михайловая Малинская. Мы дей зобравшися до панее Малинской ходили, которая в замку луцком у подворю своем на тот час была, пытали се ее милости если бы поручила Якубу Климашовскому лантвойтовство луцкое. Ее милость отказала намъ, иж о томъ ничого не ведаеть. А мы дей, бурмистръ и радцы, яко о жадной заставе войтовства луцкого отъ пана старостича луцкого пану Матфею Малинъскому ничого не ведаемъ. Такъ и пан старостич, яко войтъ наш дедичный, жадного послушенства нам пану Малинскому нигды чинити не вказывал, одно тое бачимо иж од пана Матфея Малинского Якуб Климашовский у нас тепер лантвойтом быти поведает се. А тепер дей дня нынешнего тое нас доходит, якобы вже инший войтъ -- пан Остафей Малинский, судя гродский луцкий, у нас быти мел, што пак далей будет -- не ведаем»Там само. -- Арк.448..

У 1583--1584 рр. луцьке війтівство орендував шляхтич Миколай Гедзинський. По закінченні часу оренди 24 червня 1584 р. воно перейшло до брата померлого на той час Василя -- Марка ЖоравницькогоТам само. -- Спр.31. -- Арк.466., який залишався на цьому уряді аж до травня 1611 р., часто здаючи його в оренду: 2 січня 1585 р. -- стриєві (братові батька Олександра) Янові Жоравницькому за борг у 8 тис. пол. зол.Там само. -- Спр.34. -- Арк.80 зв. -- 81., у лютому 1586 р. -- гданським купцям Ганусові Ваншоту та Германові Гаку за борг батька 9 тис. пол. зол. Своєю чергою ті перезаставили війтівський маєток княжні Катерині Козечиній ФальчевськійТам само. -- Спр.37. -- Арк.28--29., яку 2 лютого 1587 р. було введено в маєток із доходами (у горілчане мито, війтівський головний пляц, ділянку з лазнею над р. Стир, пляц з ятками біля брами від р. Глушець, у воскобійню, помірне, а також в інші доходи)Там само. -- Арк.96-96 зв.. Мабуть, княжні цього видалося замало, тож вона привласнила ще ярмарковий збір, котрий давав прибутки міській скарбниці, на що 17 вересня 1587 р. міщани поскаржилися до гродського суду:

«Приходячи на вряд [...] бурмистр и радцы и некоторые старшие с посполства места Луцкого, жалуючи и оповедаючи тыми словы, иж дей ее мл. кнегиня Дмитровая Козечиная, пани Катерина Фронцеговна Фалчевская, маючи войтовство тутошнее луцкое от немцов гданских в моцы своей, теды ее мл теперъ въ ярмарок наш луцкий через служебника своего Яна Шмоневского, на сес час лантвойта луцкого, над право привиля и волности наши местцкие от гдрей королей их милостей полских панов наших на всю речъ посполитую месту тутошнему луцкому, яко на побарышное ярмарочное, так и на иншие пожитки нам наданые, напервей побарышное, к тому от комор ратушных и инших месцких и от ташов, чого всего и до сего часу в спокойном том держаню и уживаню месту было, тепер ее милость кнегиня Козечиная о тот платъ з моцы и владности держаня и уживанъя месцкого кгвалтовне отняли, выбирати росказала и на пожитокъ свой войтовский привлащила и зе спокойного держаня всю реч посполитую месцкую выбила, на чом место все шкодует собе через тотъ ярмарок в том побарышном и в выбираню плату с комор и с ташовъ болшей 100 коп гр. лит.»Там само. -- Арк.844..

Та сама орендарка разом зі своїм чоловіком - Вацлавом Подорецьким керувала війтівським маєтком до червня 1591 р.Там само. -- Спр.38. -- Арк.961, а потім передала його у суборенду Мартинові ПрусиновськомуТам само. -- Спр.39. -- Арк.334.. 16 травня 1592 р. війтівство отримав кременецький підкоморій Адам Боговитин із КозерадТам само. -- Спр.40. -- Арк.541., але вже 26 серпня передав його в оренду шляхтичеві Григорієві КолмовськомуТам само. -- Спр.41. -- Арк.158., а дещо пізніше (6 листопада 1596 р.) за 6 тис. пол. зол. поступився ним луцькому підкоморієві Янові Харленському («зо всими пожитками здавна и тепер к нему належачими з владзею и юрисдициею войтовскою»)Там само. -- Спр.49. -- Арк.858--858 зв.. 27 вересня 1598 р. останній конфліктував із райцями з приводу збору оплат від купців під час ярмарку на св. СеменаТам само. -- Спр.53. -- Арк.322..

22 вересня 1599 р. дідичного війта Марка Жоравницького згадано в контексті конфлікту з райцями, які поскаржилися на нього до гродського суду через зловживання владою. Міські урядники закидали війтові те, що він відмовився засідати з ними в ратуші «на местцу звыклом» і розпорядився вести судове засідання у своєму будинку за присутності тільки двохлавників; замість присяглого міського писаря використав свого слугу; привласнив прибутки, які мали йти до міської скарбниці, отже завдав місту збитків на 200 пол. зол. Крім того, встановив на свою користь мыто «якоес незвыклое» -- з усіх міщанських будинків і комор стягнув по 7 лит. гр., у тому числі й з купців, котрі з «комягами, полукомяжками и чолнами на реце под домами нашими стояли», що обернулося для міщан ще 300 пол. зол. збитківЦДІАК України. -- Ф.25. -- Оп.1. -- Спр.55. -- Арк.675.. Того ж року М. Жоравницький, очевидно, знову передав війтівство в оренду -- луцькому підкоморієві Янові Харленському, оскільки саме його згадано як війта вже від початку 1600 р.Latvijas PSR Zmatnu akadлmijas fundamentalas ЫЫюtлkas. -- R-7348. -- К.48.

У 1606 р. Андрій Красенський подав до Луцького гродського суду позов проти М. Жоравницького з вимогою сплатити йому борг у сумі 13 200 пол. зол. або передати війтівство та с. Підгайці. Саме тоді дідичний війт опинився перед загрозою втрати уряду й маєткуТТДТАК, України. -- Ф.25. -- Оп.1. -- Спр.76. -- Арк.832.. Аби врятувати ситуацію він вирішив знову здати війтівство в оренду.

Упродовж 10 липня -- 11 листопада 1606 р. війтівство орендував брат попереднього війта -- Томаш ЖоравницькийТам само. -- Арк.687, 853 зв., 878 зв., 973.. Із 1 липня 1607 р. черговим орендарем був родич Марка -- Михайло Гулевич, який тимчасово заволодів війтівством за 6 тис. пол. зол.Там само. -- Спр.78. -- Арк.689., але невдовзі війт передав його в оренду за 9 тис. пол. зол. сумнозвісній княгині Катерині Подорецькій, котра, своєю чергою, «правом вливковим» переуступила війтівство синові -- князеві Андрієві КозеціТам само. -- Спр.90. -- Арк.401.. У 1610 р. М. Жоравницький вирішив повернути собі війтівство та поскаржився до Луцького земського суду на А. Козеку, але той подав апеляцію до Люблінського трибуналу. «Феміда» стала на бік позивача: трибунальським декретом від 9 травня 1611 р. М. Жоравницький повернув собі уряд, викупивши його у А. Козеки за 9 тис. пол. зол., проте вже 10 травня продав його за таку ж суму своєму швагрові - Олександрові ЗагоровськомуТам само. -- Спр.89. -- Арк.481 зв.; Спр.90. -- Арк.639--640., позичивши попередньо в нього відповідні гроші. Останній був одружений із його сестрою -- Олександрою Олександрівною ЖоравницькоюВорончук І. Родоводи волинської шляхти XVI -- першої половини XVII ст. -- К., 2009. -- С.390.. Такий свій учинок війт мотивував тим, що дуже потребував коштів. Із тієї ж причини він продав луцькому міщанинові Юнасові Шольцу за 2 тис. пол. зол. війтівський «пляц» (чималу земельну ділянку) поблизу ринку, церкви Св. Покрови й вул. ЖидівськоїТТДТАК, України. -- Ф.25. -- Оп.1. -- Спр.89. -- Арк.491 зв. -- 492..

Написавши 16 листопада 1611 р. заповіт, М. Жоравницький невдовзі помер, не залишивши прямих нащадківТам само. -- Арк.544--546.. Перераховане в документі майно безперечно вказує на те, що його власник був доволі заможною людиною. Основну свою нерухомість -- села Куклі й Волю-Кукольську -- він передав братові Михайлові Гулевичу, якого призначив головним екзекутором тестаменту, та його синові -- Маркові. Останньому залишив книги латинською мовою (без уточнень), а першому -- два напрестольних Євангелія, православні церковні книги та срібло, а також усе, що залишалося в будинку (столове срібло, інший посуд, постіль, зброю, домашню худобу, боргові зобов'язання на чималі суми). Село Свинюхи відписав племінникам -- дітям рідної сестри Олександри Загоровської (вирішивши, що цього замало, вона наступного дня після смерті брата, скориставшись відсутністю в будинку М. Гулевича, вивезла все рухоме майно, яке згодом оцінили у 3 тис. зл., до свого маєтку -- с. Медвежа-ВоляМ. Гулевич був шокований таким учинком сестри й не змирився з пограбуванням, подавши скаргу у ґродський суд, а потім до Люблінського трибуналу (див.: Там само. -- Спр.92. -- Арк.87--90 зв.).). Одяг заповідач розпорядився віддати слугам. Поховати небіжчика мали у церкві Св. Димитрія в окольному замку Луцька (див. додаток 2). Привертає увагу факт зберігання вдома двох напрестольних Євангелій та інших церковних книг, які використовувалися лише при богослужінняхБіля труни з небіжчиком знаходилися «апараты церковные для отправованя службы божеє» та книги, нібито необхідні для проведення поховальної церемонії: «Евангелие чорным оксамитом критое сребром оправное, [...] «Пєтрахил» книга, «Охтаикъ» книга, «Апостол служебникъ», «Псалтыр» две -- одна друкованая, а другая писаная и «Часословецъ» (див.: Там само).. Усі вони дісталися війтові у спадок від його діда - владики луцького й острозького (1565-1567 рр.) Марка Жоравницького, котрий, не прийнявши чернецтва й висвятиУльяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні. -- С.98., залишився світською людиною (!). Як виявилося, церковні речі цей скандально відомий «єпископ» не повернув церкві, а передав своїм нащадкам.

Ставши луцьким війтом, О. Загоровський намірився повернути собі маєтності, які через його попередника більше не належали до цього уряду. Так, у 1616 р. він намагався відсудити у Ю. Шолца війтівський пляц, проданий тому М. Жоравницьким за 2 тис. пол. зол.ЦДІАК України. -- Ф.25. -- Оп.1. -- Спр.101. -- Арк.549 зв. -- 550. В іншій справі війт судився з братами Гулевичами, котрі успадкували частину майна його попередника на уряді, і разом з двома адвокатами заразом боронив інтереси міщан у Люблінському трибунальському суді. Незадовго до того, 8 травня 1615 р., лентвійт Олександр Бедерман, райці Кирило Дем'янович, Парфен Карпович, Михайло Половкович від імені «всього поспільства» просили війта представляти їхні інтереси у цьому суді («[...] перед урядомъ тутошным гродским луцким злецаемъ и моц зуполную даемъ его мл. пану Александрови Загоровскому, яко войтови и обронцы того миста его кор. мл. Луцкого»)Там само. -- Спр.100. -- Арк.464 зв. -- 465.. О. Загоровський урядував 10 років, до кінця свого життя (помер під кінець 1620 р.)Ворончук І. Родоводи волинської шляхти. -- С.229--230.. Луцьке війтівство успадкував його син АндрійЦДІАК України. -- Ф.25. -- Оп.1. -- Спр.120. -- Арк.314 зв..

Тривале врядування Андрія Загоровського (1621-1652 рр.) відзначилося частими конфліктами з міською радою, що відбилося у гродських книгах. Натомість не виявлено жодних випадків передачі за цей час уряду в держання або оренду. Після смерті війта його уряд із маєтком успадкували дружина Федора з Гулевичів із чотирма дочками: Анною, Катериною, Олександрою й Регіною. Війтівство перейшло до рук зятя колишнього війта -- Матвія Рогозинського, чоловіка КатериниЦДІАК України. - Ф.25. - Оп.1. - Спр.274. - Арк.547.. Тривалий час родина війта мешкала у с. Костюхновка. У 1662 р. молодша з дочок -- Регіна -- з чоловіком Вацлавом Домбровським через позов до Луцького земського суду заявила свої права на чверть доходів луцького війтівства (тобто від судочинства, воскобійні, лазні та ін.) і рівний поділ землі у селах Костюхновка, Туличів, Колпитів, Волька-Волчицька, що належали до війтівстваТам само. - Спр.300. - Арк.583.. Але вже 1664 р. вони зреклися претензій і відступили ці землі в посесію родині РогозинськихТам само. - Спр.308. - Арк.702 зв. - 703 зв.. За 1650--1660 рр. у джерелах не фіксуються будь-які конфлікти поміж війтом і міською громадою, а також війтом і радою. Схоже, що у цей період війт Матвій Рогозинський майже не втручався в міські справи й судочинство, керував через своїх уповноважених -- лентвійтів. Характерно, що на відміну від попередників, чинний війт призначав лентвійтами винятково представників міської громади. Ними були колишні лавники або райці: Денис Кашубський, Войтех Бачевський, Ян Даргач, Стефан Нестерович, Сидір Стефанович, Ян Стецкевич.

Єдиний відомий нам резонансний конфлікт відбувся на початку 1670 р., коли обрані за протекцією війта райці Сидір та Іван Стефановичі запровадили незапланований збір коштів у місті. Обурене поспільство, інші райці й лавники зажадали звіту про зібрані суми, але ті відмовилися показати реєстри видатків, а на питання старого райці Бартоша Крензлевича, куди вони поділи гроші, С. Стефанович відповів: «На сніг і на солому видав»Там само. - Спр.323. - Арк.317-323., що викликало ще більше обурення міщан. Судові засідання тривали декілька днів поспіль. Урешті-решт війт заступився за порушників і видав відповідний декрет у цій справі, що свідчило про корумпованість влади, зокрема про спільні дії та домовленості щодо зібраних коштів. Незадоволені райці, лавники, представники від поспільства подали апеляцію до королівського асесорського суду, який виніс рішення: війтові й обвинуваченим райцям повернути громаді міста 874 злотихТам само. - Спр.328. - Арк.442-444, 448-450, 466-467.. Судові суперечки тривали ще п'ять років і закінчилися замиренням сторін у 1675 р.

Матвій Рогозинський урядував чверть століття, помер на початку травня 1677 р.Там само. - Спр.353. - Арк.452 зв., залишивши двох неповнолітніх синів -- Адама та Дмитра, яких передав в опіку вількомирському підчашому Дмитрові ЖабокрицькомуТам само. - Арк.458.. Цікаво, що останній невдовзі оформив дарчий запис на користь Луцького братства на суму 6 тис. пол. зол.Там само. - Арк.390 зв., 395. Родовий маєток померлого війта, Рогозно, перейшов до рук зятя -- шляхтича Яна Вольського й дочки війта -- Сюзанни. Упродовж наступних трьох років (1678-1680 рр.) у джерелах не відбилося жодної згадки про луцьких війтів. Можливо, цим урядом формально володів один із зятів небіжчика (можна припустити, що ним був Ян Вольський), а потім продав його представникові заможної брацлавської родини - Криштофові Кордишу, який 28 квітня 1681 р. отримав привілей на брацлавське земське суддівствоТам само. - Спр.373. - Арк.385. та далі згадується на цих двох урядах одночасно. 29 липня 1687 р. він оформив дарчу на луцьке війтівство своєму синові -- брацлавському підчашому Михайлові Єронімові КордишуТам само. - Спр.398. - Арк.583., який урядував до кінця XVII ст. Схоже, що Кордиші майже не втручалися у життя міської громади Луцька й не порушували її прав на самоврядування. Мабуть, більше за все вони переймалися земською власністю та доходами від неї, про що свідчать їхні численні судові суперечки з місцевою шляхтою, взаємні позови до гродського суду та Люблінського трибуналу, зафіксовані в луцьких гродських книгах упродовж останньої чверті XVII ст.

Висновки

Отже, ключовою особою у системі міського управління Луцька в XV- XVII ст. був війт. Зауважимо, що тільки в XV ст. цей уряд тримали в руках міщани, уже на початку XVI ст. він перейшов до шляхти й став відтоді предметом купівлі, продажу, застави, передавався у спадок. Прибутковість та синекурність луцького війтівства призводила до того, що у другій половині XVI ст. за нього розігрувалися справжні баталії. У гонитві за надприбутками його власники часто передавали в оренду та суборенду не тільки війтівський маєток, але й судову владу, що вкрай рідко траплялося в інших містах. Ці явища призупинилися у XVII ст. з переходом уряду до рук заможних шляхетських родин -- Загоровських, Рогозинських, Кордишів.

В. Антонович зазначав, що у XVII ст. від шляхетських війтівств залишився тільки титул, судова влада втратила своє значення, а самі війтівства, подібно до староств чи інших бенефіцій, король роздавав шляхтичам за воєнні заслугиАрхив ЮЗР. - Ч.5. - Т.1. - С. 28-29.. Зауважимо, що подібні процеси відбувалися в різних містах Великого князівства Литовського й Корони Польської з тією різницею, що це тривало за часів пізнього середньовіччя - до середини XVI ст. Так, наприклад, у багатьох містах Малопольщі місцеву шляхту цікавив не стільки сам війтівський уряд, скільки війтівський маєток. Шляхтичі були зацікавлені у перейнятті міських доходів, часто гальмували розвиток міського самоврядування, засновуючи юридики, порушували адміністративно-територіальну цілісність міст. Найбільшим містам удалося викупити війтівство й обмежити владу війта. Паралельно з деградацією інституту дідичного війта зростав авторитет міської ради та самоврядність міських громадZalgskaМ. W6jtostwa dziedziczne w miastach Маїороккі w рогпут sredniowieczu. - Warszawa, 2005. - S.75, 157-158 та ін.. Як бачимо, у Луцьку, подібно до інших волинських міст, усі ці процеси були надто загальмованими. Упродовж XV-XVII ст. міській громаді так і не вдалося викупити війтівський уряд, зміцнити роль міської ради та розширити межі самоврядування. Передумови для цього з'явилися лише у XVIII ст.

Размещено на Allbest.ru