Донеччина і Луганщина: місце в модерному національному проекті

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Донеччина і Луганщина: місце в модерному національному проекті

Майже анекдотичного тлумачення набуло доволі поширене свого часу гасло “Україна не чує голос Донбасу”: нині воно перетравлене масовою свідомістю і зведене до рівня фріку. Тим часом з'ясування причин того, чому регіональна спільнота та решта України при всій подібності соціально-економічних та політичних завдань, що стоять перед ними, не знаходять слів для порозуміння, боляче відлунюється як у серцях донбаських вигнанців, так і тих, хто лишився на окупованій території. Слід віддати належне не лише російським політтехнологам, а й реальній глибині поточних проблем українського і російського націєтворення, які перетворюють банальне мовне питання на невиліковний затяжний процес повсякчасного протистояння. І це в той час, як системні соціологічні та політологічні дослідження впродовж десятиліть фіксували високий рівень не просто толерантності, а й компліментарності в українсько-російських взаєминах. Не випадково ж це дозволяло говорити про існування українсько-російської культурної коаліції.

В чому ж полягає зерно розбрату? І взагалі чи є воно? Чи не є так зване мовне питання в інтерпретації “русскомирской” ідеології симулякром, яким зацікавлені політичні сили прагнуть підмінити реальні етнокультурні та етнополітичні процеси та проблеми?

Не позбавлений сенсу висновок О. Рафальського: “... Донбаський регіон до початку війни являв собою певний майданчик, де стихійно -- без усвідомлюваної, цілеспрямованої та послідовної політики з боку держави -- опрацьовувалися моделі взаємодії та співіснування, а також взаємопоборювання відмінних світоглядних, духовних і культурних цінностей на релігійно-політичному та етнорелігійному ґрунті, розгорталася конкурента боротьба ідентичностей за вплив на особу на рівні духовних і світоглядних цінностей та етнополітичних орієнтацій, тобто на рівні формування та закорінення засад ідентичності особи і спільноти”1. Віддаючи належне його доречності, варто шукати відповідь на запитання: в чому полягала принципова відмінність цього регіонального “майданчика” від решти складових України, зокрема Західної?

Відмінностей між Східною та Західною Україною безліч -- власне, в цьому також виявляється безмежність та розмаїтість світу. Втім є одна визначальна: на Заході України етнонаціональне життя все ще переважно відбувається в живих організмах місцевих громад. Воно все ще доволі міцно прив'язане до традиційного типу відтворення, в якому річний виробничий та календарний цикли найтіснішим чином ув'язані із життєвим циклом і складають єдине ціле. При такому типі етновідтворення народження і смерть, хрестини і весілля, обжинки та збирання врожаю, коляда та вихід у поле, Водохреща й коловорот -- це все прояви життя як такого у конкретній національній формі. В такому світі мова -- колискових, весільних і поховальних пісень -- сакральний атрибут етнічності. Інша справа -- мова мегаполісів: мова СМСок, факсів, рекламних оголошень, врешті, написів на стінах. Відповідно і ставлення до неї -- передовсім як до засобу комунікації -- визначає свідомість людини новітньої інформаційної ери.

В цьому, власне, і полягає базова відмінність поміж Заходом і Сходом України. Один все ще відтворюється в системі координат та естетиці параджанівських “Тіней забутих предків”, для другого -- етнічність давно втратила свою сакральність. Перший несамовито бореться за універсум державності української мови, другий -- просто намагається зробити життя легшим. Попри те, що першому все ж із часом доведеться стати на магістральний шлях світового культурного поступу і позбутися ілюзій провінційності та самодостатності, а другий вже давно перемахнув найтяжчий бар'єр модернізації -- від'єднання від “пуповини” традиційного національного культурного середовища (причому, в найбільш швидкий, штучний, невластивий цивілізованому світу спосіб), взаєморозуміння між ними дійсно ускладнене. Але це не означає, що його не варто прагнути.

Другою сутнісною ознакою регіональної спільноти є її налаш- тованість, як це не парадоксально, на збереження традиційності -- але в її радянському варіанті. Подібно до сучасної Росії, регіон болісно і неадекватно сприймає переможну (передовсім ментальну) ходу європейської цивілізації. Сприймає як наступ на базові принципи своєї унікальності, протиставляючи йому махровий консерватизм. Як цілком слушно зауважував О. Рафальський, “наприкінці ХІХ -- у першій половині ХХ ст. Донбас виконував справді історичну місію в Російській імперії, а потім в СРСР, будучи локомотивом двох промислових революцій. Ця історична місія і її усвідомлення сформували своєрідну в культурно-психологічному та соціальному плані етноукраїнсько-російську регіональну громаду, основу якої становили шахтарі й робітники заводів”. Відтоді минуло багато часу, а затверджений в повоєнну добу міф продовжує жити своїм власним життям, не даючи при цьому жити сучасним мешканцям регіону.

Регіональна спільнота Донбасу й досі не зрозуміла, що етап промислової величі “Всесоюзної кочегарки” в минулому, й автоматичне повернення в минуле неможливе. Схилок “зірки” Донбасу -- промислового регіону, що виступив локомотивом міжвоєнної модернізації та повоєнного відновлення економіки в якості ресурсного додатку до промисловості СРСР -- був невідворотний. Не вина, а біда України в тому, що вів припав на добу її суверенізації та становлення. Тягар радянського неамортизованого мотлоху, що вимагав колосальних щорічних капіталовкладень як на консервацію, так і на демонтаж чи модернізацію, був просто таки непідсильним для пострадянської економіки молодої країни, що впродовж 1990-х перебувала в затяжній глибокій кризі. Слід визнати, що Україна не спроможна була справитися із викликами, які постали перед нею в контексті тогочасних проблем стосовно реструктуризації господарського комплексу Донбасу. Жодна з пострадянських республік та й країн колишньої співдружності не спроможна була б справитися із ними. Додатковим ускладнюючим фактором виступила чорнобильська рана, яка непідйомним тягарем лягла на деградуючу економіку держави в найтяжчий період її зростання.

Втім жахіття тогочасної соціально-економічної деградації Донбасу можуть здатися “квіточками” порівняно із тими “ягідками”, що очікують на нього за продовження сьогоденної ситуації. Справа в тому, що пострадянська криза вразила передовсім монопрофільні міста й селища. Копанки стали символом їх соціально-економічної деградації, перетворивши повоєнні “комсомольські будови” на ново- часті гетто. Новомодерна потуга Донбасу постала на плечах промислових урбаністичних гігантів -- Донецька, Маріуполя, меншою мірою Луганська -- які на початку нового тисячоліття, завдячуючи активності місцевих бізнес-еліт, перетворилися на центри ділової і виробничої активності, зіперті на багатопрофільні комплексні і монополістичні водночас фінансово-промислові корпорації. Гасло “Донбас годує Україну”, слід зазначити, по-різному розумілося мешканцями прикопанкових гетто та цілком європейських донецьких хмарочосів.

Ті, хто затіяли колотнечу із відокремленням Донбасу, абсолютно не уявляли міри його зв'язку із Україною та її внутрішнім ринком. Справжній присмерк ери Донбасу розпочнеться відтоді, як зупиниться виробництво і збут продукції цих модерних острівців стабільності, своєрідних “точок зростання” економіки Східної України. Разом із тим, як Донецьк перетвориться на суцільну зону напівтіньового дрібного бізнесу та ринок споживання найпростіших товарів народного вжитку, рухне Донбас -- у тому сенсі, який прийнято вкладати в це слово. Його буде відкинуто не на десятиріччя -- на сотню років назад.

Отож, майбутнє Донбасу як жодного з регіонів України залежить від його спроможності “владнати” свої стосунки із радянською спадщиною. Ми далекі від того, аби закликати мешканців регіону відмежуватися від власної історії -- певне, це було б щонайменше непрофесійно. Ми закликаємо звернутися до неї, аби зрозуміти, що історія про трудовий подвиг Донбасу -- то лише частина його реальної історії.

Останнім часом стало популярним зауважувати, що історія вчить того, що вона нічого не вчить. Розхожий каламбур віддзеркалює рівень масової свідомості. Між тим саме в історії наче на долоні видні витоки всіх сучасних суперечностей та проблем. Адже на розвиток соціально-економічних, суспільно-політичних та культурних процесів потрібні десятиріччя, і те, із чим стикаються мешканці сучасного Донбасу -- то є продовження його минувшини.

У зв'язку із висловленим вище слід наголосити -- саме радянська доба відіграла роль ключового етапу формування його сучасних проблем. Відзначимо лишень найгостріші з них.

За 30 років -- з 1939 до 1969 -- в Україні кількість міст і селищ міського типу зросла з 733 до 1242 (на 63%3). “Темпи” -- це слово було улюбленим штампом в арсеналі партійно-радянських пропагандистів. “Темпи” були вирішальним фактором у проголошеному змаганні із розвиненими країнами. “Догнати і перегнати” -- ця ідея фікс форматувала не лише свідомість радянських громадян, а й їхнєжиття. Слову “якість” у ньому не лишалося місця. Життя радянських людей впродовж десятиліть визначалося не в системі координат поняття “якість життя”, а в системі координат поняття “щоденний подвиг”.

“Оцінюючи минуле, сьогодні неймовірно важко визнати, що багато втрат тих років були марними, що можна було обійтися без голоду та втрат, без нелюдського напруження та безмежної самовіддачі. Адже мова йде про мільйони людей, багато з яких щиро вірили в необхідність жертв та злигоднів, до кінця впевнених у своїй історичній правоті” Саржан А.А. Социально-экономические и политические процессы в Донбассе (1945-1998 гг.). -- Донецк: Сталкер, 1998. -- С. 241. Гогохія Н.Т. Урбанізаційні процеси в Донбасі в 30-х рр. ХХ ст. // Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє. -- Луганськ, 2006. -- С. 310-326.. Звичайно, можна сперечатися про чисельне домінування тих, хто був переконаний у “необхідності жертв та злигоднів”. Певніше, пресловуту більшість переконали у невідворотності жертв, поставили в такі умови, де вибору не було. Колосальні гуманітарні, соціальні та демографічні втрати, жертви та випробування були платою Донбасу, як і України, як і Росії за амбіцій та ілюзії купки політичних авантюристів, які не вважали за потрібне рахуватися із історичними, соціальними та економічними законами і прагнули створити комуністичну утопію за будь-яку ціну. Тобто -- ціною життя і здоров'я мільйонів людей.

У зв'язку із зазначеним вище, слід наголосити -- допоки уявний Донбас не позбавиться комплексу жертви в сенсі благодійника України, і не усвідомить свій реальний статус жертви -- в сенсі жертви комуністичного режиму, його майбутнє залишатиметься під загрозою.

Відірвані від родинних коренів, звичайного укладу життя, вчорашні селяни зустрілися в містах Донбасу “із сумною реальністю 30-х років: войовничою антирелігійністю, ідеологічною обробкою, відчуттям ворожості оточення, безкультур'ям, що панувало серед робітництва новобудов... Певна штучність урбанізації за директивними планами призвела до трансформації міста як системи, що саморозвивається, у своєрідний додаток до промислових підприємств, населення якого не мало нормальних умов до пристойного життя” . У нестримній гонитві за показниками промислового зростання, радянська влада була не така вимоглива до надання статусу міста як царська. Для неї основним був критерій чисельності населення. Втім, так само як новопосталі в часи сталінської індустріалізації міста не були містами в повному сенсі цього слова, небув таким і пролетаріат, що їх замешкував. Це була його своєрідна сталінська демоверсія. Так само як і колгоспне та радгоспне селянство -- абсолютно умоглядні класи, що не мали жодного стосунку до марксової теорії.

Радянська історія Донбасу засвідчує -- без послідовної гуманізації та демократизації суспільного життя соціально-економічна модернізація та урбанізація перетворюються на порожній звук. Якщо ідея економічного прогресу не підпорядковується меті соціального прогресу загалом, прогресу людини зокрема, вона втрачає сенс. На прикладі Донбасу це видно якнайкраще. У Луганській області, на території якої на зорі радянської влади статус міста офіційно мали лише Луганськ і Старобільськ, за переписом населення 1989 р. питома вага міського населення становила 86,4%. Але чи позначалося це позитивно на якості життя луганчан?

Результати більшовицької урбанізації співставні із результатами заявленого ними на зорі узурпації влади “перестрибування” через соціально-економічну формацію. Найбільш важливий урок радянської історії полягає в наступному -- ані подолати соціально-економічну формацію впродовж життя одного-двох поколінь, ані штучно прискорити соціальне і ментальне дозрівання суспільства, ані виростити повноцінні міста без усталених сторіччями традицій міського життя неможливо. Це -- профанація і політична афера. Наслідки таких експериментів, передовсім у ментальній сфері, надзвичайно тяжкі.

Вигаданий в радянські часи міф “пролетарської слави”, констатує В. Торба, в період незалежності обернувся для мешканців болючим тягарем і розбився об потребу виживання. Донбасу понад усе хотілося, щоб на нього звернули увагу, і цим вправно користувалася проросійська пропаганда, апелюючи до притаманних саме цій землі глибинних почуттів. Не в останню чергу -- і до настроїв тих прошарків населення, які у 90-і роки реалізували себе в аурі сили, шалених прибутків, насилля тощо. Серед мешканців регіону, що стали заручниками історичного зламу, знайшлося чимало тих, хто в стані екзальтації схопився за автомат. Кілька десятиліть поспіль культивована комуністично-партійним проводом пролетарська матриця мислення відіграла в цьому не останню роль. Домінування в суспільному дискурсі так званого “більшовицького пролетаризму” -- це і є основне джерело проблем Донбасу.Регіональній спільноті важко буде позбавитися цієї складової радянського ментального спадку, здається, він намертво зрісся із нею. Тим часом життєво важливо донести до неї доволі просту думку -- у будь-якому регіональному соціумі всі соціально-класові групи є життєво важливими для повноцінного розвитку. Лише фізично працювати не досить для того, аби соціум рухався вперед.

Втім, не менш важливо, щоб і українська влада усвідомила -- інтеграція Донбасу в загальноукраїнський контекст та його відродження перебуває на шляхах гуманізації його культурного обширу. Власне, опертя на людський потенціал Донеччини і Луган- щини має стати стратегією його інтеграції до загальноукраїнського проекту та відродження. Зважаючи на історичний досвід Донбасу, слід наголосити, що ставка на потенціал ресурсної економіки в сучасному контексті приречена на поразку. Вона лише продовжуватиме агонію “Всесоюзної кочегарки”, замість того, аби наповнити регіон новим життям і новими сенсами. Донбас потребує перспективи, високої мети, інтегрованої в загальноукраїнський національний проект Донбас життєво потребує мрії, а не лише добробуту.

Наступною за частотою згадувань є теза про русифікованість Донбасу та його відразу до всього українського. На підтвердження її традиційно наводяться дані соціологічних опитувань. Водночас важливо розуміти, що соціологічні опитування, які впродовж років незалежності відображають непоказний рівень актуальності національного загалом, мовного зокрема питань на Донбасі, фіксують результат соціальної політики радянської влади без пояснення причин і часу формування феномену національної індиферентності донбасівців. Загальновживаним штампом стала апеляція до політики русифікації тоді, як варто говорити про те, що наприкінці 1930 -- впродовж 1940-х рр. етнокультурне поле Донбасу було, так би мовити, “переоране до глини”. Власне ідеться про тотальне знищення первісного етнокультурного ландшафту регіону та системи етнонаціональних відносин, що йому відповідала.

Попри показний інтернаціоналістський вигляд більшовицької влади сталінської епохи вона виступала потужним фактором процесів денаціоналізації, підосновою яких стала навздогінна модернізація. Власне, всією своєю практикою вона втілювала більшовицьку концепцію неминучої, більше того -- історично прогресивної -- асиміляції. Та оскільки міста Донбасу, власне, так і не стали повноцінними центрами урбанізації, а лише -- поселенням “при” шахті / заводі, то й етносоціальні та етнокультурні процеси тут непередбачувано мутували. Асиміляція відбувалася на вкрай урізаному соціальному грунті з усіма невідворотними наслідками.

Замість того, щоб транслювати заяложені штампи про руси- фікованість Донбасу, варто подивитися на нього, як на відкриту демографічну систему, що повноцінно не справляється з культурними, політичними і техногенними навантаженнями модерної доби. Саме через відкритість та нестабільність цієї системи “русскомирские” гасла тут спрацювали.

Концепт “русского мира” являє собою похідну від “уявленої”, сконструйованої етнокультурної та релігійної спільності. Східнослов'янські народи -- українці, росіяни, білоруси -- в ньому позбавляються ознак автентичності та означуються колективною полісемантичною назвою “руські/русские”. Слід окремо наголосити, що це -- не самоназва реально існуючих етнічних організмів, а реін- карнована окремими політичними та церковними ідеологами мис- леформа, час поширення якої в якості колективної самоназви трьох етнічно споріднених народів припав на часи етнічної мобілізації, отож, давно минув.

Тим часом наукове та духовне осмислення феномену так званого східнослов'янського плавильного тигля залишається найгострішою проблемою інтелектуального простору України. Штамп “плавильного тигеля” Він, до речі, останнім часом доволі активно переосмислюється західними інте-лектуалами, які наголошують, що навіть в американському суспільстві, яке править за класичний його приклад (що власне і дав йому назву) про зникання певних етнічностей не йдеться. Доповідь митрополита Київського та всієї України Володимира на Архієрей-ському соборі Руської Православної Церкви (Москва, червень 2008 р.) “Українське Православ'я на рубежі епох. Виклики сучасності, тенденції розвитку” [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://www.orthodox.org.ua/uk/node/3165 на загал блокує бажання подивитися на етнокультурні процеси в пострадянському Донбасі під інакшим кутом зору. Застосування усталених уявлень неминуче заводить розмірковування у певні умоглядні конструкції. Скажімо, глава УПЦ митрополит Володимир свого часу наголошував, що, на відміну від західноукраїнського, “східноукраїнський світ ... сформувався в результаті творчої взаємодії української та російської культур”. Першоієрарх вважав надто категоричним висновок С. Гантінгтона про цивіліза- ційний розлам України і твердив, що церква покликана “ініціювати народження соціокультурного простору, в якому антагонізм західних і східних елементів культури буде творчо переплавлений у . .. ...»синтетичну єдність на засадах православної традиції” .

Ніхто, певне, не заперечуватиме, що синтез є не менш продуктивним напрямком культуротворення, аніж виділення нових культурних феноменів зі спільного ядра. Справа ж бо не в тому, що автентичність української та російської культур ставлять під питання цілісність і незмінюваність обстоюваної церковними ієрархами “православної традиції”. Проблема в тому, що ієрархи та політики, так би мовити, “приватизували” результати українсько- російської культурної взаємодії задля умовного “руху вперед у минуле”. Нав'язливе бажання деяких політичних діячів повернути колесо історії у зворотному напрямі вочевидь обумовлюється не тільки архаїчністю мислення окремих представників політичної еліти, інтелігенції та ідеологів церкви. Ідеться про неготовність регіональної спільноти відповідати на виклики сучасного -- вже давно чітко структурованого за національною ознакою світу. Ідеться про системне відставання від провідних суспільно-політичних трендів, спричинене затяжною трансмутацією пострадянських державних організмів Росії та України.

В світлі “русскомирских” ідей намагання використати властивий низовим українсько-російським зв'язкам інтегральний характер, названий свого часу І. Кононовим “українсько-російською домінуючою коаліцією”, як уявляється, набуватиме якісно нових конфігурацій. Не секрет, що і раніше цей так званий “союз” мав доволі обмежений люфт реалізації -- на рівні виробничого, повсякденного та сімейно-шлюбного життя пересічних обивателів. У тому, що стосувалося суспільно-політичного, а ще більше бізнесового життя регіону -- про жодний альянс не йшлося. В цих сферах етно- національні відносини точніше можуть характеризуватися терміном “конкуренція”, а в певні періоди суспільно-політичних криз (таких, скажімо, як 2004 р., 2013-2014 рр.) йшлося й про відверте протистояння. Однак, попри всі негаразди воно не було непримиренним.

Саме тому, незважаючи на намагання втягнути в анонсований російськими масмедіа братовбивчий конфлікт широкий загал мешканців регіону (тобто, безпосередніх носіїв взаємин “українсько- російської домінуючої коаліції”) і надати йому ознак універсальності, чимдалі виразніше події “русской весны” набували рис неприхованого втручання іноземних за походженням сил і доктрин, позбавлених насправді широкої підтримки місцевого населення.

Тим часом вигляд “русского мира” на Донбасі у віддзеркаленні російських та українських масмедіа змушує шукати відповіді на запитання: що стало причиною та спусковим механізмом загострення ситуації? яким чином у переліку претензій і вимог донбасівців до Києва поєднуються непоєднувані ідеї? Співіснування взаємо- виключних гасел, міфів та візуальних образів, стиснених у просторі й часі, наводить на сумні думки чи то про “всеїдність” донбасівців, чи, принаймні, про нерозбірливість у споживанні та тиражування складових “советско-русскомирского” міфу, в якому сюрреалістичним химерним чином постать Й. Сталіна приросла ангельськими крилами, а ленінсько-троцькістські сценарії унезалежнення радянських республік трансформувалися в доктрину визволення одновірців від гноблення “всесвітньої імперії зла” -- США. Алогічність подій 2014-2015 рр., полярність оцінок їх як масовою свідомістю, так і експертним середовищем примушує дослідників шукати причини аномального ментального розколу. Зрозуміло, що “відмінний історичний досвід у різних регіонах України створив політичні культури та ідентичності, що дуже різняться” Химка Джон-Пол. Історичні передумови регіонального конфлікту в Україні // ukrame.poUticalcritique.org/.../istorychm-pered.... Втім виявлення цих відмінностей та ще й у таких одіозних формах неможливо пояснити лише історичними факторами (цілком природними, однак, які ніколи раніше не призводили ні до чого подібного). Йдеться фактично про інформаційне отруєння, з яким масова свідомість за відсутності чітких ідентифікаційних опор, справитися виявилася неспроможна.

Нині у суспільстві жваво обговорюється питання про транс- генераційні травми і про те, що вони нівелюються на етапі існування четвертого покоління. Історичний досвід України в його радянській складовій, є суцільно травматичним. Причому, кожне наступне покоління, акумулюючи на генетичному рівні страхітливий досвід попередників, примудрялося переживати власну катастрофу (і не одну). Не є винятком і покоління 90-х рр., яке соціологи традиційно називали втраченим. Нині “втрачене покоління” в українському Донбасі, як і Росія, активно заявляє про своє право на керування у політичних структурах, намагаючись отримати реванш за втрачені надії та ілюзії. “Реалізатори будматеріалів на ринках, хронічні безробітні, організатори святкувань у дитячих садках отримали статуси “міністрів”, “депутатів” і “мерів”. Саме в таких статусах вони почали з'являтися у новинах у прайм-тайм. Лідерами ква- зідержав їх зробили не виборці, а телеканали і газети РФ”, -- слушно зауважує Д. Казанський Денис Казанский. Война, как реалити-шоу // ukropnews.com/article/_8811.html. “Русская весна” стала зоряним часом “невдах” -- часом, коли відкрилась можливість переписати життя наново. Їхні цілі химерним чином співпали з планами політичної еліти східного сусіда.

Втім не лише зовнішньополітичні фактори впродовж років спричиняли дисплазію масової свідомості донбасівців. Потужним генератором відцентрових ідей виступала й поважна частина українського політикуму. Українські кандидати в президенти часто користувалися послугами кремлівських політтехнологів. Послуги їхні, слід визнати, були не лише ефективними (в сенсі -- гарантували президентство), але й несли потужну конфронтаційну складову. Абсолютно типова в російському політичному просторі, така, що давно знищила реальні вияви народовладдя, ба, навіть кволі ознаки самостійного політичного думання, вона будувалася на енергії протиставлення та нацьковування регіональних (в російській дійсності це, скажімо, традиційна російсько-чеченська дихотомія), соціальних (народно-олігархічна дихотомія), етнічних (російсько-єврейська, російсько-кавказька тощо дихотомія) спільнот. Всі вони, включаючи останню -- під історично звичним лебедівским конструктом “боротьби двох” культур, експлуатувалися практично всіма політичними силами України -- всіма більш-менш хариз- матичними лідерами. Завдячуючи їм, інерція розбрату з передвиборчих платформ плавно перенеслася до Верховної Ради, а вже звідти -- з телеекранів, що її транслювали -- стала нормою повсякденного життя України. Боротьба кланів за вирішальні важелі державного управління та фінансові потоки обивателем почала сприйматися як цивілізаційне протистояння Заходу та Сходу. Жодного захисту від цієї мани окрім доброї волі кандидатів/ президентів/депутатів не було. Населення незалежно від своєї регіональної, етнонаціональної приналежності стало заручником російських політтехнологій на своїй власній землі.

Впродовж багатьох років Донбас залишався в зоні монопольного (монопартійного) впливу. Партія регіонів вміло винищувала паростки громадянського суспільства та конкурентів з інших партій, використовуючи для цього всі важелі: і адміністративний ресурс, і тісні взаємини з обраним конфесійним напрямом, і особливості етнонаціональної структури населення, і його корпоративні інтереси.

Варті уваги зауваження місцевих активістів щодо ролі, яку відіграли в розгортанні подій весни 2014 р. марксистські ліві групи. Не меншої уваги заслуговують і висновки про те, що агентурний кордон РФ в регіоні пролягав не крізь маргінальні групи (як це зазвичай говорять масмедіа), а крізь ПР та КПУ. Однак і цей висновок видається найпростішим. Втім, як цілком слушно зауважує Станіслав Федорчук: “... люди, які захоплювали Верховну раду Криму, приїхали після цього на Донбас, аби і далі допомагати російським спецслужбам по суті знищувати регіон і українську владу. Досі не дана оцінка СБУ й МВС Донецкої області, чиї співробітники не просто перейшли на бік російської армії та спецслужб РФ, а й стали основою колабораційних військ. Завдяки їх базам (місцевої міліції і місцевого управління СБУ) “ДНР” удалося влаштувати у Донецьку масштабні репресії проти українських активістів і створити атмосферу страху й антиукраїнського геноциду в Донецьку”. Станислав Федорчук. Путин одурачил Украину картинками “черноротого Донбасса” // оЬо7геуаїе1.сот/.../82634^о^У5сЬіпа^пг-гаЬоїа-па^о5ЬіЬкаті-риїіп...

Варто погодитися із зауваженням В. Войналовича та Н. Кочан про те, що “регіональний кримінально-олігархічний політичний істеблішмент на середину 1990-х рр. перетворив Донбас на закритий від впливу центральної влади анклав” Войналович В.А., Кочан Н.І. Релігійний чинник етнополітичних процесів на Донбасі: історія і сучасність. -- К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2014. -- С. 12.. Варто додати лише, що Київ ця ситуація значною мірою влаштовувала. Столична еліта пішла шляхом найменшого спротиву, розподіливши сфери впливу поміж своїх прибічників і супротивників, зберігаючи такий собі статус-кво, сподіваючись, певне, змінити все собі на користь, накопичивши вирішальну перевагу сил. Однак боротьба еліт не припинялася, етап дикого капіталістичного накопичення внаслідок багатства природних ресурсів тривав, отож, час централізації управлінських ресурсів і використання їх на користь країни та її народу, вирішення низки соціально-економічних проблем повсякчас відсувався у прекрасну, але далеку перспективу.

Аналізуючи новітню історію регіону в контексті історії України, можна зробити невтішний висновок: “донбаський розлам” є природним і закономірним етапом попереднього розвитку української державності і непослідовності дій її політичного естеблішменту, який ніколи не усвідомлював повноту загроз і не відчував відповідальності перед суспільством.

Незалежність, отримана як безкоштовний дарунок Всевишнього, була використана не для розбудови державності, за яку впродовж століть боровся український народ, а для переформа- тування соціально-економічних відносин, політичних та бізнеселіт, передусім -- територій впливу і власності, нестримної гонки особистого збагачення.

“Донецькі”, так само, як і “дніпропетровські” та решта регіональних кланів, сконцентрувавши в своїх руках регіональні адміністративний, виробничий і електоральний ресурс, швидко відсунули на другий план політичного життя національно-демократичні сили, часто використовуючи постаті шестидесятників у власних інтересах. Набір засобів та інструментів руху регіональних кланів до влади був універсальним і відрізнявся хіба що особистою харизмою лідерів та потужністю регіонального базису.

Затвердження “донецьких” на верхівці політичної піраміди у післямайданну добу стало закономірним наслідком суперечливого політичного розвитку України. Кволість і непослідовність президентства В. Ющенка, нескінченна і безпринципна боротьба між президентом і прем'єр-міністром привели до дискредитації ідей Майдану 2004 р., обличчям якого (не по своїй волі) вони стали, ідеї якого реалізовувати не могли.

Реверс виборця в бік “сильної команди господарників” не став заспокійливою “пілюлею” ні для українського політикуму, ні для українського суспільства. Балансуючи в межах дискурсу “двох Україн”, чублячись і відбираючи один у одного майно (не гребуючи банальним рекетом у новітній версії рейдерських захоплень), влада не помічала того очевидного факту, що в такому форматі ресурс політичного проекту під назвою “Україна” наближається до свого логічного кінця:

сфери впливу були давно переділені;

не лише у регіонах, а й у Києві розпочалося нічим не обмежене варварське поглинання не тільки дрібного, а й середнього та великого бізнесу на користь “сім'ї”;

судова і виконавча гілки влади виступали статистами у цій справі, по суті узаконюючи процес завершення олігархізації економіки країни;

суспільство низкою інформаційних інтервенцій вміло переключалося на поточні дрібні проблеми;

опозиція перетворилася на політичного блазня;

Захід і Росія зберігали умовний нейтралітет, очікуючи, чим завершиться епопея проголошеного В. Януковичем і ніби послідовно відпрацьовуваного євроінтеграційного курсу.

Суспільство, загнане в рамки життя “по поняттях”, саме із ним пов'язувало перспективи виходу України із замкненого кола нереалізованих можливостей і втрачених перспектив.

Відмова В. Януковича (під очевидним і незаперечним тиском Кремля) від програми євроінтеграції була глобальним стратегічним прорахунком. Вона здетонувала українське суспільство і вберегло, як це не парадоксально звучить, Україну від ще більшої катастрофи, аніж анексія Криму і “гібридна війна” на Донбасі.

Саме в контексті найжорстокішого для України геополітичного потрясіння з усією очевидністю виникло запитання: яку державу будували в Україні впродовж останніх 24 років? Чи про таку державу мріяли кілька поколінь українців?

У широкому суспільному середовищі побутувала думка, що існуюча держава була доволі зручна для безлічі її “громадян” (у ній усе можна було “вирішити”, принаймні багатьом так здавалося). Однак, попри свою “зручність”, така система не має нічого спільного із цивілізованою державою. До того ж, у такому вигляді вона нежиттєздатна. Бо корупція, яку на побутовому рівні часто розцінюють як механізм вирішення власних проблем шляхом хабара чи застосування важелів адміністративного впливу, на глобальному рівні є нічим іншим як механізмом узурпації влади і позбавлення народу України (як суверенної соціально структурованої спільноти) владного суверенітету.

На руїнах піднесених мрій М. Грушевського, С. Петлюри, В. Чорновола сформувалася новітня версія корумпованого симулякру державності, в якій реальна влада та її конституційні засади існують у різних реальностях; закон обслуговує інтереси можновладців, а пересічний громадянин змушений задовольнятися номінальністю закону; наглухо зачинені соціальні ліфти перетворюють усі еліти в замкнені корпорації.

Феодальна монархія, слід зауважити, набагато правдивіша і прогнозованіша за корупційний державний симулякр. Принаймні в ній “правила гри” чітко визначені. В корупційному симулякрі попри найбільш демократичну конституцію, декларовані громадянські права та свободи, реальне право, включаючи й базове право на життя, визначається щаблем перебування у корупційній піраміді. Крім того, величезна маса пересічних обивателів знаходиться взагалі поза її контекстом, а їх реальні (не слід плутати із конституційними) права -- не більші, аніж у середньовічних смердів.

Попри це українский євроінтеграційний курс не видавався таким вже фантастичним ні українському політикуму, що розглядав його як шлях імплантації власних цінностей (ментальних і фінансових) у європейський цивілізаційний контекст, ні пересічним мешканцям, які прагнули вигідніше продати свої здібності на європейському ринку праці.

Отож, певний статус-кво між владою і суспільством на час перехідного періоду забезпечував існуючій системі доволі значний запас міцності.

Така ситуація, здається, влаштовувала чи не більшість населення України, яка, однак, культивуючи попередні принципи її функціонування, більше того, сепаруючи їх, не розуміла однієї простої аксіоми: подібна система, як зазначалося, в принципі є нежиттєздатною. Система або самознищується, переформатовуючись на інших соціально-економічних, суспільно-політичних і культурних засадах, або поглинається зовнішнім оточенням. При першій більш- менш виразній загрозі зовні вона розвалюється наче картковий будиночок. Саме це і спостерігалося на Донбасі навесні -- влітку 2014 р. Кількох сотень заїжджих “реконструкторів”, переодягнених російських спецназівців і кадирівців, підкріплених інформаційною атакою російських масмедіа, виявилося цілком достатньо, щоб кіль- касоттисячний адміністративний апарат перейшов на сторону російського десанту і фактично здав регіон. Розгубленість і дезорієнтація населення відіграли лише на користь цьому. Фактично й досі українське суспільство відчуває великі ускладнення із аналізом та оцінкою тогочасних подій.

Так звані “ватники” і “вишиватники” сперечаються, хто винен у тогочасних подіях. Застосовуючи, здавалося б давно засуджений історією сталінський принцип колективної відповідальності, обиватель, слідуючи за масмедійним дискурсом, з легкістю проголошує регіон і його населення відповідальним за трагічні наслідки “русской весны”. Традиційні методи аналізу з успіхом імплантуються в суспільне середовище, викликаючи широку підтримку та навіть захоплення. Слід зазначити, що аналогічно відбувалася імплементація в масову свідомість принципу колективної відповідальності за прорахунки радянської влади щодо кримських татар, чеченців, поляків, греків і решти репресованих народів, єдина провина яких полягала в тому, що вони народилися не в тому місці і не в той час. Поза увагою обивателя залишається і той “малозначущий” нюанс, що навіжені “ватники” дивним чином з'являлися там і тоді, де саме мали цілком таємно передислоковуватися ЗСУ; що вони насправді неспроможні були щось протиставити військам, окрім емоцій. Тим часом на вірність І. Гіркіну, якого переважна більшість рядового складу слов'янської міліції вперше в житті бачила на власні очі, слухняно (певне, за чиєюсь рекомендацією) під прицілами російських масмедійних камер присягали місцеві силові структури.

Фактично йшлося про те, що протистояти зовнішній агресії спроможні тільки реальні державні інститути, а не їх корупційні симулякри. Перехід їх на службу спочатку Гіркіну, а врешті ДНР/ ЛНР був абсолютно логічним, бо симулякри не мають батьківщини і не служать народу. Вони мають лише хазяїна.

Тим часом як суспільний дискурс продовжує звикло в'язнути в питаннях регіонального сепаратизму та підраховувати частку лояльних до Києва мешканців у регіонах, варто говорити передовсім про засади державотворення і наповнення сучасного українського політичного проекту конституційним змістом.

Євроінтеграційний курс, що либонь не сприймається як нав'язлива ідея слабкої української державності, не є самоціллю. Це лише вектор суспільно-політичної перспективи. Лише орієнтир розвитку державних та суспільних інститутів. Це -- взірець і модель майбутнього, за допомогою яких українське суспільство прагне позбутися тавра failled state і отримати можливості реалізації власного потенціалу.

Мова не йде про те, аби Україна за будь-яку ціну приєдналася до європейського клубу держав і отримала всі належні його члену преференції. Мова йде передусім про подолання катастрофічного відставання, про затвердження стандартів організації і взаємовідносин влади і суспільства, що скеровані на забезпечення базових принципів “свободи, рівності і братерства” для всіх громадян, а не лише для обраних.

Про творення саме такої держави, йшлося в Києві 1917 року. Нині мова йде передусім про те, що побудова дієвої ліберальної державної конструкції залишається єдиною надійною основою внутрішнього і зовнішнього суверенітету України. Мова йде про те, що реалізувати багато разів відстрочувану внаслідок фатальних історичних драм можливість сприятливого етнокультурного розвитку українства можна лише в межах власної державності із міцним соціально-економічним фундаментом.

У цьому сенсі “донбаський розлам” є своєчасним і вкрай корисним уроком. Він є приводом для “роботи над помилками”, які, слід сподіватися, ще не пізно виправити. На глобальному рівні фактично йдеться не лише про лікування “донбаської рани” скоро- минущими політичними і економічними “припарками”. Йдеться передовсім про реанімацію державного суверенітету України, створення й розбудову не симулякру державності, а реального його прототипу.

В контексті висловлених вище, без перебільшення, фундаментальних завдань сучасного етапу українського державо- та націє- творення варто по-новому поставити базове питання історичної пам'яті. Отже, яке місце в системі координат історії пам'яті відвести Донбасу?

Найбільш перспективним, науково і суспільно плідним, видається підхід до Донбасу як до української національної спадщини. Про що мова?Стараннями вузького кола істориків, які реалізували видатний видавничий проект “Місця пам'яті” (1984-1992) та надали потужного поштовху оновленню французької нації, до наукового обігу було введене нове розуміння терміну “Спадщина”: “власність, що передається від предків, культурний спадок країни”. Завдяки цьому суспільство, що перед тим під спадщиною розуміло суто матеріальні об'єкти, переглянуло своє ставлення до минувшини. Згодом до царини спадщини, за словами П'єра Нора, “гуртом увійшли цілі блоки реальності”. Після 1980 р., так званого “Року спадщини”, оголошеного президентом Жискар Д'Естеном, Франція пережила семантичну революцію і все задля того, аби, за висловом того ж Нора, зберегти “ті сліди минулого, які суспільство бажає зберегти, щоб зустріти своє майбутнє”13.

Власне, перед подібним когнітивним дороговказом нині перебуває українське суспільство, якому для повноцінного руху в майбутнє також слід визначитися із тим, що воно візьме із собою з минулого. Отже, як ніколи гостро стоїть проблема визначення кола місць та об'єктів пам'яті, що складають основу історичної спадщини.

Передбачаючи обурені зойки певної частини українського політикуму, що ніколи не полишить позицій українського етноцентризму, зауважимо: не йдеться про те, що Донбас є більшою мірою національною спадщиною, аніж будь-який з решти українських регіонів. Не йдеться й про суто історико-культурний внесок Донбасу у формування базових засад українського націєі культуротво- рення, матеріалізований у постатях Володимира Сосюри, Миколи Скрипника, Івана Дзюби, Микити Шаповала, Леоніда Бикова, Анатолія Солов'яненка, врешті -- сотень тисяч уродженців регіону. Не йдеться про подальше культивування радянського донбаського міфу чи насадження його перевертня. Йдеться про формування через осмислення -- усвідомлення -- прийняття -- розуміння обопільної відповідальності у відносинах між центром і регіонами. Йдеться про наповнення принципу унітаризму реальним історичним змістом.

Спробуємо пояснити суть, спираючись на безпосереднє значення слова “Спадщина”.

Спадщину найчастіше отримують від батьків/пращурів.

Спадщину так само як батьківщину, так само як історію не обирають.

Поодинокі щасливці отримують у спадщину Букінгемський палац, чи Версаль, фінансові та готельні імперії.

Спадщина величезної більшості мешканців Землі неспівставно скромніша.

Нею може виявитися непоказна, проста хата, позбавлена звичних нині принад цивілізованості.

Але, слід нагадати, її своїми руками, потом і кров'ю, зводили наші пращури, долаючи життєві негаразди, нелюдські страждання і випробування долі.

Спадщину як і минуле не обирають.

Не в наших силах змінити минуле. Але ми маємо вплив на майбутнє.

Ми можемо або відмовитися від своєї спадщини і дати їй перетворитися на порох, а можемо, заробивши грошей, склавши планпроект, побудувати на тому фундаменті будинок, гідний майбутнього наших дітей і онуків. національний донбаський спадщина

Стратегічно невірно відмовлятися від донбаської спадщини.

Попри сьогоденну зовнішню бідність і непривабливість її загальнотеоретичний та пізнавальний потенціал є колосальним, зокрема і в тому, що стосується теорій націй і націоналізмів, імперських практик маргіналізації та об'єктивних незворотних процесів націєтворення. Історія Донбасу -- наскрізний стогін народу, що піддавшись оманливим ідеям більшовизму, випив чашу випробувань і біди до дна. Вся його радянська історія є свідченням того, що комуністична ідея є утопією, а намагання її втілити в життя обертається масовим терором, соціально-економічною й етнокультурною деградацією. Цей урок має бути завчений не лише українським суспільством, а й донесений до решти світу.

Найбільше ж важливо те, що він може і має бути використаний задля переходу української нації на принципово новий ментальний, культурний і соціальний рівень.

Размещено на Allbest.ru