Національні райони в боротьбі за виживання в СРСР

Водночас із "наведенням порядку в місті Харкові" П. Постишев почав "операцію по спасінню села". Яким чином це відбувалося згадував І. Стріонов - грек-комуніст з приазовського с. Комар, на той час - харківський студент, відправлений як уповноважений обкому КП (б) У до с. Солдатське Великописарівського російського національного району. Перед відрядженням на село він, як і решта уповноважених, отримав директиви, які суттєво відрізнялися віт тих, що декількома місяцями раніше отримували "представники уряду".П. Постишев вимагав, аби мобілізовані комуністи були уважними до селян, особисто перевіряли становище кожної родини, не припускали жодного випадку смерті від голоду. Водночас останні повинні були завершити суцільну колективізацію та підготувати насіння до засіву. В особливо тяжких обставинах новоспечений лідер республіки обіцяв допомогти кукурудзою.

Розпочавши особисте обстеження голодуючого російського села, урум І. Стріонов, як кожна нормальна людина, був приголомшений відразливими ознаками катастрофи, що поглинула країну та її народ. 1933 р. доля випробовувала селянство та владу на витривалість. Остання ж руками самих трударів, вміло розпалюючи соціальну ненависть у доведеному до відчаю голодуванням селянстві, впевнено через колосальні втрати вела державне судно до наміченої мети. Глибоко патріархальне на своєю ментальністю етнічне селянство на той час вже було "готове" до чергового етапу більшовицької "шокової терапії", спрямованої на докорінну переорієнтацію основоположних світоглядних орієнтирів. Віками усталені шаблони общинного самозахисту не спрацьовували, як раніше. Випадки кругової поруки, як способу самозахисту селянських спільнот в умовах хлібозаготівель, влада спромоглася ефективно викривати вже в другій половині 1932 р. Зворотна реакція державної машини на такі випадки, як показано вище, була не менш жорстокою й цинічною, аніж дії монголо-татарських збирачів ясиру. Те, що ворог, з яким вони мають справу, значно сильніший за іноземну навалу, селянство потроху починало усвідомлювати. Сила цього ворога крилася в його вкоріненості в самому народі: його не можна було, змовившись миром, обдурити; йому не можна було замилити очі; для нього не існувало мовних кордонів; йому ставало все відомим, і наслідки були катастрофічними. З таким ворогом селянство ще не мало справи, отож тактика поводження залишалася стандартною.

Не оминув її поглядом уважний І. Стріонов. Він, зокрема, помітив, що селяни демонстрували зовнішню приязність до уповноважених, удавали, що раді їхньому приходу, але обличчя (й перш за все очі) видавали ненависть. Питаючи про проблеми голодуючих, уповноважені втлумачували, що кардинальне покращення становища можливе тільки за умови вступу в колгосп. Селяни російського села Солдатське, не криючись, казали представнику області:". Зі вступом до колгоспу почекаємо, яка різниця де помирати, у колгоспі чи в одноосібному будинку?" Між тим становище селян, попри те, що в Солдатському за час каденції І. Стріонова померла лише одна людина, викликало щире співчуття. Всі без винятку страшно голодували, притримуючи рештки зерна для весняного засіву, - опухлі діти споживали хліб наполовину з половою.

В розпал голодомору влада частіше застосовувала метод батога й пряника, суттєво видозмінилася технологія агітації за колективізацію. Досить повно вона відображена І. Стріоновим: "Після третього обходу дворів, вивчаючи становище кожної сім'ї, ми разом з головою сільради Бочаровим склали списки тих найбільш нужденних і видали кукурудзу. Селяни зрозуміли, що ці уповноважені обкому не схожі на попередніх, які приїздили лише відбирати у селян. Ці ж навпаки - не забирають, а допомагають. Ставлення одноосібників до нас докорінно змінилося в позитивному напрямку. Вони почали нам довіряти, розповідати всі таємниці: хто і як живе, у кого лежить по ямах хліб, і хто їх гальмує вступати до колгоспу ([це був] І. Єпіфанов, заступник голови сільради) [.] Селяни села Солдатське за тримісячний строк мого перебування там не лише почали поважати мене, але й, як мені здавалося тоді, полюбили. Вони казали, що я особливого складу уповноважений, не схожий на колишніх, з великим наддостатком людяності в душі".

Описані події і дивують і вражають водночас: бентежить наївність селянства, виснаженого боротьбою з голодом та більшовицькою ідеологією. Дивує наївність самого І. Стріонова, який волею долі виявився спасителем голодуючого села. Що робив би урум І. Стріонов, якби перед відрядженням до села дістав від П. Постишева вказівки іншого роду? Він би, як і його попередники, мав лише два можливі варіанти: перейти на бік голодуючих і стати ворогом влади (з усіма наслідками), або виконувати хлібозаготівлі і перетворитися на ката власного народу. Так чи інакше, до самого І. Стріонова доля виявилася значно поблажливішою, оскільки в часи голодомору він пройшов випробування необмеженою владою і зберіг чисту совість. Тепер, навесні 1933 р., ями, що розкривалися, вже не реквізувалися, а спрямовувалися в насіннєві фонди. Опис відповідної ситуації з багатодітною російською родиною, залишений І. Стріо - новим, є доволі типовим.

"Я відкликав господаря в бік від ями й сказав: "Заведіть сім'ю до хати, аби не застудилися, а потім підійдіть до ями для вирішення питання з зерном". Він накричав на родину й випровадив їх до хати. Потім я запропонував йому: "На чотирьох мішках з сухим зерном напишіть свої ініціали й відвезіть до громадського гамазею на насіння для ваших же полів, решту вісім мішків невідкладно висушити на печі, змолоти на борошно й годувати родину". Також запропонував господарю, аби він відкрив сам одну яму з картоплею й годував родину.

Господар хати, Єпіфан Савелович, не вірив своїм очам і вухам. Він був не в собі від радості, ліз до мене обійматися, я відсторонювався. Потім він, утираючи рукавом сльози зі своїх очей, сказав: "Спасибі, товариш уповноважений обкому. Я вперше зустрічаю такого, як ви уповноваженого".

"За три з лишком місяці мого перебування в селі Солдатське я їв хліб навпіл з половою і перетворився на живий труп - лишилися самі кості, обтягнені шкірою, Звичайно, я мав можливість, як уповноважений обкому партії їсти й білий хліб, мені пропонували керівники села. Але я вважав, що буде несправедливо й нелюдяно їсти білий хліб тоді, як решта людей голодує. ". Втім, таке поводження уповноважених з селянством залишалося, скоріше, винятком, аніж правилом. Переважна більшість місцевого та республіканського керівництва ставилася до селян утилітарно, без сентиментів, - наближалася засівна, вцілілі селяни не мали сил працювати в полі, наступного року Кремль знов мав спустити фіксовані плани хлібозаготівель, звідки б їх брав республіканський провід, якби дав померти решті селян? Вихід був один - вивести всіх дистрофіків у поле.

Саме голодом була подолана віковічна упередженість жінок низки етнічних громад щодо роботи в полі. В поле пішли всі: і діти і дорослі, пішли з тієї простої причини, що в полі стояли колгоспні казани - там годували. Про те, яких форм набула ця кампанія можна скласти уявлення з постанови Дніпропетровського обкому та облвиконкому "Про організацію громадського харчування на час весняних польових робіт". Вона демонструвала прагматичне ставлення влади до проблеми голодомору, як такої. Отримавши харчі, обласне керівництво не заходилося рятувати населення, воно назвало практику годування всіх їдців помилковою (!) і наголосило - можна годувати лише тих, хто стає до праці (!).

Алгоритм діяльності районних органів влади регламентований гранично чітко:

- годувати тільки тих, хто працює в полі;

- управам колгоспів відпускати продукти головно для приварку - картоплю, капусту, моркву, пшоно і частково жири;

- організувати збирання продуктів для громадського харчування;

- забити потрібну мінімальну кількість худоби і готувати нею тільки бригади, що добре працюють;

- хліб видавати на трудодні винятково борошном, а не печеним хлібом;

- як виключення печений хліб видавати працівникам МТС;

- не допускати зрівнялівки, стимулювати передовиків;

- "позбавляти громадського харчування тих колгоспників, що запізнюються на роботу, не виконують норм виробітку і безгосподарно ставляться до коней, реманенту тощо".

Більшовицька настанова 1918 р. "Хто не працює - той не їсть" врешті втілюється в буквальному сенсі слова. Правління колгоспів та дирекції радгоспів отримують директиви терміново організувати громадське харчування, всім РВК дозволено організувати переробку на кустарних олійницях соняшника для забезпечення громадського харчування. У бригадах кращим громадським харчуванням (м'ясом та салом) забезпечуються ті колгоспники, які сумлінно працюють у бригаді, виконують норму, бережуть коней й реманент.

Саме в таких обставинах розпочала своє сходження на радянський олімп майбутня орденоноска П. Ангеліна: виснажена голодом, вона спочатку допомагала біля казанів, пізніше, коли зміцніла, почала працювати в полі. Голодомор ламав стереотипи поводження грецьких жінок. До 8 Березня колгоспниця Старо-Каранського району Маркохай Н.К. заробила вже 170 трудоднів, С.Ю. Семьонова - 168, Коротченкова - 67. Преса брехала, що за кожен трудодень вони отримують по 3 кг. хліба, однак, попри брехню, вихід жінок на польові роботи набирав масовості. Врешті, в матерів не було виходу. Їм треба було рятувати своїх дітей.

Те саме відбувалося в сусідніх німецьких районах, за які впритул узявся М. Хатаєвич, який очолив Дніпропетровську область. По районах тиражувалася настанова Й. Сталіна, висловлена на першому Всесоюзному з'їзді колгоспників - ударників, - "Наше завдання - зробити всіх колгоспників заможними". Ужорсточення соціальної пильності проголошувалося універсальним методом виходу з економічної кризи, до якої Україну довело бездіяльне керівництво і класовий ворог. Гасло "Бур'ян у полі там, де в колгоспі куркульського сміття багато" перетворюється на універсальну відповідь на всі питання часу. Винищуючи рештки самостійно мислячих селян та місцевого керівництва, новий уряд водночас "підгодовує" робсилу, позбавляючи її всіх інших прав, окрім права на виснажливу працю. При РВК утворюються фонди борошна, з яких преміюються ударники боротьби з бур'янами.

Втім, ситуація залишається надзвичайно складною. Селянство ще настільки голодне, що не керує своєю поведінкою. В ніч з 14 на 15 березня "вороги колгоспу" вкрали 3 кобили і зарізали їх на м'ясо. Крадіїв засудили на 5 і 10 років. Випадки поїдання колгоспної худоби не поодинокі.

Засіявши за допомогою напівнепритомних колгоспників поля, влада плекала майбутній врожай, маніпулюючи свідомістю селянства, яке ще знаходилося в стані глибокого стресу. Поряд зі шкідниками колгоспного будівництва вимальовується постать нового ворога. Це - ховрах - "ворог нашого заможного життя". Зведеннями з полів війни з цим ворогом переповнена місцева преса весни - літа 1933 р. З червня під гаслом Л. Кагановича "У нас имеются все возможности, чтобы провести прополочную, уборочную и хлебозаготовительную кампанию лучше, чем в прошлые годы. Все зависит от нас самих, от нашей работы, от нашего умения" розгортається боротьба з бур'янами. При сільрадах формують групи сприяння КК - РПК, комсомольські й партійні групи мобілізуються на перевірку готовності до збиральної кампанії, організовуються штурмові декадники боротьби зі шкідниками.

РК ЛКСМУ відправляють на прополку ударні групи (10-12 осіб). Секретарі КСМ до кінця декадника зобов'язуються щоденно через посильних (!) інформувати РК ЛКСМУ". про щоденний вихід на прополку комсомольців, піонерів, школярів, позапартійної колгоспної молоді й кількість просапаних га". Власне, хлібне поле перетворюється на поле бойових дій, на якому кожен боєць - під невсипущим контролем. Всі стережуть усіх. Преса рясніє доносами. Одні борються за премію. - "Остгеймский учпункт призовників 1911-1912 року, 56 на ланах комуни ім. Сталіна, розпочав боротьбу з бур'янами. 56 чоловік по ударному змагаються з жіночою бригадою т. Бабенка Ф. за премію в 50 руб.

Роботу розпочато о 5 годині ранку і вона іде ударними темпами. Кожна ланка намагається одержати премію".

Інші волинять. - "В такой решающий момент прополочной кампании колхозницы-симулянтки арт. "Красный партизан" (Гр. - Алекс. сельсовета) - Шкуратова П., Ермоленко Анна и Морозова Настя, получают из кладовой продукты и вместо того, чтобы выйти на полку бурьянов - идут на Косу по рыбу, а потом ею спекулируют. Правление артели не применяет к ним вновь внесенный пункт в устав с. /х. артели.Т. т. колхозники и колхозницы! - Гоните из своих рядов лодырей и симулянтов. Ширьте фронт борьбы за окончание прополки и подготовки к уборочной".

"Артель "Новый мир" на 5 июня всего с начала кампании прополола 460 га зерновых. Председатель т. Маркохай, члены правления Папаяни, Савоту А., Мурзуор, прикрепленные к бригадам - не сумели организовать соцсоревнования, не объявили конкурс на лучшую бригаду, на качественное и количественное выполнение дневных заданий. Комсомолец Семенов не является передовиком в этой работе, не играет авангардной роли".

Владу не цікавить, чи можуть виснажені селяни виконувати встановлені Наркомземом УСРР норми виробітку на прополці - 0,5 га на особу. "Самодіяльність" колгоспів і радгоспів (скажімо, в грецькому радгоспі "Сартана" була встановлена норма гектар на 8 осіб) жорстко переслідуються.

Липень проходить під гаслом "Организовать бдительную охрану колхозного урожая. Коммунисты, комсомольцы, ударники социалистических полей - поставим дело охраны колхозного урожая так, чтобы ни один колосок не был бы утерян и ни килограмма зерна не было бы похищено врагами народа". Створюються спеціальні загони з охорони колгоспних ланів від колгоспників. - Об'їждчики полів затримали Трофіменкову Анастасію Пилипівну, яка вкрала 5 фунтів колосків врожаю 1933 р. Виїзна сесія Ст. - Каранського нарсуду засудила її на 8 років заслання. Аналогічні присуди винесені по справах Н.А. Плахової, А.В. Боцманової, А.М. Головні, та інших жінок, про які писала Приазовська газета "Вперед" 21 липня: всі отримують від 4 до 8-ми років заслання, перелік прізвищ - суцільний інтернаціонал.

З середини липня з'являється рубрика - "Знатные люди района". Мета очевидна - створити відповідний ідеологічний псевдо-ударницький фон. Якою кров'ю дався врожай 1933 р. важко осягнути сучасній людині. Власне, це було перенапруження людських сил, що не піддається описанню. На очистці полів від бур'янів нещадно експлуатується дитяча праця. Після збору врожаю - наприкінці липня - дітей виганяють на збір колосків - за кілька днів школярі Ст. Карані збирають 100 кг. зерна.

Діти ж першими стають жертвами випадкових обставин. - Повідомлення від 17 липня 1933 р. з с. Магдалинівка (Молочанський район): "В артілі "Незаможник" Заславської сільради, підкуркульники Новохрещений Павло та його сестра Параска зрізували колоски. Побачивши їх, піонер Сліпко Микола, що вартував біля хліба, намагався зняти тривогу. Крадії, щоб приховати свій злочин, тут же на місці зарізали Сліпка [.]. У відповідь на звірячий вчинок класового ворога, колгоспники посилили темпи збиральної, організують червоні валки".

У верхньому правому кутку газети - прізвища знятих з роботи та засуджених "негідних переродженців", передовиків, відсталих сільрад. Гасло часу: "Сломить кулацкую ставку. Быстро и решительно форсировать косовицу, обмолот и хлебосдачу", - робить погоду на політичному небосхилі, хоча не зрозуміло, де їм узятися, тим куркулям. Утім, їх без труда знаходять в усіх колгоспах і радгоспах без різниці, до якої національності вони відносяться. Повідомлення про викриття з профілактичною метою публікуються в пресі.

"За кражу совхозного хлеба, антисоветскую агитацию и разложение труддисциплины среди рабочих з. - с. "Сартана" - старший учетчик 5-го участка совхоза Осередский Гавриил Васильевич, выездной сессией Доноблсуда приговорен по закону союзного правительства от 7-08. - 32 г. к высшей мере социальной защиты - расстрелу с конфискацией всего имущества. Паниотов 22.07.33 г. сов. Сартана". Мета зрозуміла - хліб ще в полі, він має бути збережений для засік Країни Рад будь-якою ціною.

Наприкінці липня 1933 р. запроваджується диференційована оплата праці машиністів, задіяних на збиральній. Винагорода за тону виробки на різних марках машин склала від 75 до 95 коп. за тону (!), 400-600 грамів хліба натурою. Для машиністів обмолоту та вагарів МТС 0,75-1 руб. грошима, 400-600 грамів хліба - натурою. За якість додатково - 25%, за неякісне виконання роботи - мінус 33%. Виплата здійснюється подекадно.

Таблиці зведень хлібоздач, як і в 1930-1932 рр., займають цілі шпальти місцевої преси, передові та відстаючі колгоспи та сільради називаються поіменно. Втім, тепер вони більше нагадують захопливе змагання, в якому за спільною згодою всі сторони "не помічають" ані порушень законодавства, ані проблем. Всі охоплені удаваним трудовим поривом: від малих дітей до літніх старців.

"В арт. “Ворошилова”" пионеру Ширмазам В.И. отроду 12 лет, но его работа везде видна. Он погоняет быков. Верхом на лошади конными граблями загребает колоски, выполняет норму взрослого, ударно помогает всем взрослым членам бригады. Тут же старый “учитель” - 75 летний дедушка Чубаров Д.С. возле бригады и в поле все время без отказа справляет грабли, делает зубки, варит, чинит сбрую, помогает основательно в работе бригады.

Этих молодого и старого нужно премировать".

З'являється ще одна захоплива гра - "хто кого обдурить". Нагадаємо, що голод 1933 р. та прихід Гітлера до влади збіглися в часі. В популістських виступах нацистів активно розігрувалася антирадянська карта. Відбулася низка дипломатичних демаршів: представництва в Москві та Берліні розповсюджували відомості про "злигодні німецьких колоністів" і домагалися дозволу на надання радянським німцям продовольчої допомоги. В березні 1933 р. в публічних виступах керівники ІІІ Рейху звинуватили Кремль у замовчуванні голоду. В червні в Берліні була влаштована виставка листів голодуючих, яка викликала сплеск стихійного руху звичайних громадян, суспільних та релігійних організацій для збору пожертв на користь голодуючих. Низка жорстких контр - демаршів радянської дипломатії й таємні домовленості режимів дещо притлумили ситуацію: надалі й Німеччина закривала очі на становище етнічних німців у СРСР, й радянські НКВдисти дещо поблажливо ставилися до арештованих підданих Німеччини, які на відміну від інших іноземців, переважно висилалися за кордон.

Активно підключилася до проблеми радянська преса. "Найбільший хлібозавод Західної Німеччини у звіті про свої обіги констатує, що продаж хліба за останні півроку скоротився порівняно з минулим роком на одну третину й роздрібний продаж муки - на 40%", - зловтішалися приазовські видання. Вони ж під тиском партійних органів організували кампанію спростувань, які підписували "колективи" обурених "щасливих" колгоспників-німців з різних сіл Південної України, зокрема, й артілі "К. Лібкнехт". - "Они прекрасно знают, что колхозники немцы Страны советов живут лучше трудящихся немцев капиталистической Германии, которых все сильнее и сильнее сжимает экономический кризис, углубляющийся политикой фашистской диктатуры [.].

Нас 193 человека. Все мы живем в одном колхозе имени Карла Либкнехта. В этом году мы посеяли 1 756 га. Первые дни уборки урожая показали, что мы получим с этой площади около 150 тыс. пудов хлеба. После того, как выполним план хлебосдачи государству, засыплем семфонды, внесем натуроплату МТС, нам еще останется хлеба по 17 кг. на трудодень. А каждый из нас в среднем имеет 340 трудодней. Это значит, что каждый получит 340 пудов хлеба. Помимо хлеба на трудодень нам приходится по 3 рубля деньгами, т.е. по тысяче с лишним рублей получит каждый колхозник.

Кроме того, мы имеем огородное хозяйство, молочную и свиноводческую фермы, которые полностью обеспечивают всех нас всеми необходимыми продуктами питания на круглый год. Мы уже в этом году станем зажиточными. Вот как мы живем.

Поэтому в вашей помощи не нуждаемся. Наоборот, мы с радостью примем 100 разоренных бедняков крестьян политикой Гитлера и обеспечим их жилищем, трудом и продуктами. Они у нас будут полноправными строителями социализма". [39 підписів - Л. Я.]

Зайвим буде казати, що правди в цих словах не було. На тих же шпальтах повідомлялося, що трактористи харчуються самими лише кабаками, жирів за весь час збиральної не бачили. Не менш промовисті статті містили відомості про інші сторони "щасливого" життя колгоспників. Вигнавши жінок у поля, місцеві керівники забули потурбуватися про їхніх малолітніх дітей. Дитячих ясел немає, або вони в жахливому стані. "У яслах відсутня білизна як ясельна, так і домашня. Діти ходять в брудних, засохлих сорочечках, що прилипли до тіла. Доглядати дітей нема кому". Працівники ясел, замість того, щоб опікуватися дітьми, фарбуються, запізнюються на роботу, матерям-колгоспницям нема на кого полишити дітей.

Шпальти поглинає навала критики й самокритики: критикують всіх і вся, поіменно виставляють у пресі дрібні прорахунки, недоліки, недоробки. Дістається всім - трактористам, вчителям, ланковим, кашоварам, бригадирам. Критикованих суворо попереджають і закликають взятися за розум. Приводів виникає вдосталь - йде чергова партчистка.

Бригадир 5-ї бригади артілі "Авангард" Ласпинської сільради Харахаш неприязний до селян. Обходить хати і з лайкою виганяє колгоспників на роботу, водночас, суто по-грецькому, забороняє власній дружині виходити на роботу в поле, кажучи: "Якщо ти наступного разу з'явишся на роботу - уб'ю".

Для завершення польових робіт на село мобілізуються бригади городян, які, попри погане продовольче забезпечення та жахливі побутові умови, денно й уночі працюють у полі. На збір врожаю додатково відряджають групи робітників та комсомольців.29 вересня 1933 р. Сталінський обком повідомив мобілізованих телеграфно - через районні газети (!) про те, що вони лишатимуться на селі до 10 жовтня. Селяни, зокрема, грецькі - навпаки - не квапляться, кажучи "навіщо поспішати, все одно, якщо зберемо хліб, його в нас відберуть". Сількор під псевдо "Свій" пише, що членів бригади часто застають у полі сплячими, вони зірвали нічне (!) скирдування. Сількора не цікавить, що виснажені двома роками голоду люди були неспроможні працювати "стаханівськими" темпами. Навіть традиційно працьовиті німці в колгоспах втрачають свої трудові навички: в артілі "Тельмана" поряд з колгоспниками, які лише за місяць роботи мали 31 трудодень, були й такі, що за весь рік нагромадили від 7 до 27 трудоднів.

Післяголодна руїна по національних селах має ті ж відразливі прикмети, що й усюди: за 17 днів до навчального року Старо-Каранська семирічка стоїть пусткою. "Угрюмое впечатление при входе в семилетку производят разбросанные по двору под открытым небом, полуразрушенные парты, а внутри - почерневшие от копоти и пыли классные стены". Школа має тільки 30% підручників, російські групи - 20%, що ж до урумських груп - їхні підручники "застрягли" в Кримському держвидавництві. По школах інших меншин картина не привабливіша: відсутнє опалення, нема гарячих сніданків, діти часто пропускають школу. Поза інформаційним полем радянської преси лишилася та обставина, що восени 1933 р. сільські школи не дорахувалися величезної частки своїх колишніх учнів. Однак, живі ще не мають можливості вчитися, право на освіту залишається фікцією. Піонери в середині вересня активно "буксують" відсталі артілі, працюючи пліч-о-пліч з дорослими.14 вересня 1933 р.30 піонерів зібрали в копиці хліб з 35 га. Не в кращому становищі перебувають студенти. Так, наприкінці 1933 р. преса повідомляла, що студенти Ст. - Гнатівського (грецького) агротехнікуму не отримують стипендії, внаслідок чого не спроможні полагодити взуття, купити зошита для конспектів, фактично - злидарюють.

Колгоспники ще глибоко деморалізовані, крадуть суспільне сіно для топки хат. Ще існує жорсткий розподіл харчів. 6 кг борошна - велика цінність, представник від РНК (!) Кадніков витребував цю недосяжну розкіш для себе у заготконторі й зник в невідомому напрямку, про що до газети відразу написав дехто Громов, вимагаючи притягнення службовця до партійної відповідальності. Оприлюднення в пресі доносів на всіх і вся (вони розглядалися як здорова самокритика) з закликами притягти звинувачених до адміністративної, партійної та кримінальної відповідальності, матеріалів карних справ і вироків, а також зведень по наслідках партчистки перетворюється на основний метод доведення свідомості деморалізованого селянства до потрібної кондиції. Приміром, 24 вересня 1933 р. відбулися партійні збори, присвячені парт - чистці в комуні "Сталіна" (Ст. - Каранський район). Реакція партійців була типовою (по суті інтернаціонального осередку, в якому були греки, німці, росіяни, євреї та українці): люди брали на себе підвищені (загалом нереальні) зобов'язання, аби тільки не підставити себе під удар. Фельдшер Бешевлі заявив: "Я не знаю, товарищи, почему так холодком относятся и терпят такое прорывное положение. Я с завтрашнего дня закрываю амбулаторию, выхожу на степь и даю обязательство заскирдовать вручную до 1-Х 7 га и, кому я нужен буду по медчасти, там в степи окажу помощь, и так же вызываю всех коммунистов, комсомольцев и коммунаров". Наслідуючи приклад фельдшера - ударника, комсомолець-листоноша Куксенко обіцяв заскирдувати 7 га, секретар партосередку Бутулімов - 10 га, Соловой з жінкою - 16 га, безпартійний Панченко разом з родиною - 25 га, ударник 5-ї бригади Екштейн - 15 га, завшколою Грушко з учнями (!) обіцяв 80 га загребти й зібрати колосків з площі в 50 га, голова сільради Герег та Онопка взяли по 10 га, секретар комсомольського осередку Шиян - 8 га. Загалом, в індивідуальному порядку зобов'язалися заскирдувати 299 га, згребти та зібрати колосків з площі в 50 га.44 "штурмовика збиральної" обіцяли також завербувати по 7 комунарів і добитися від останніх (!) прийняти на себе таку ж норму (!) .

Наприкінці 1933 р. преса рясніла звітами з судових процесів: "Гнев и ненависть рабочих и колхозных масс, карающую руку пролетарской диктатуры, обратить против вредителей, белогвардейцев, воров, торговцев в Ст. - Каранском райпотребсоюзе. Белогвардейцы, воры и вредители пойманы. Классовые враги, тунеядцы, обворовывали рабочих и колхозников". До масового психозу ще далеко, але його симптоми ставали все більш наочними.

Навесні серйозний привід для переполоху у вищих урядових колах України дали німці Волині. В квітні місяці вони почали масово зніматися з місць, прихопивши майно і родини, і концентруватися в районі залізничної станції Житомир. Зазначаючи відсутність уваги верхівки колгоспів до колгоспників, нестерпний тиск на одноосібників, відібрання кращих угідь військовими частинами і начитавшись газетних заміток про сите та заможне життя південноукраїнських німців, вони вирішили переселитися на південь України. Після того, як у Житомирі скупчилося більше 200 німців, які мали на руках білети на транзитні поїзди і внаслідок завантаженості останніх не могли виїхати декілька днів, переселенці з криками "ріжте наших дітей" перекрили залізничні рейки. "Принятыми мерами эта демонстрация была ликвидирована", - зазначалося у повідомленні ДПУ УСРР, однак, всеохоплюючого бажання німців виїхати з Пулинського німецького національного району та решти районів Київщини та Вінниччини це не зменшило. Німці почали масового записуватися у вербувальників робочої сили, намагаючись будь-яким коштом покинути радянську

Волинь. Не давали позитивних наслідків і "мероприятия разложенческого характера".

Більш прикметне вивчення ситуації привело партійний провід України до невтішних висновків: чотири роки колективізаційної вакханалії привели район до економічного краху. Стихійна втеча переважно до Криму та Херсонщини розпочалася з серпня 1933 р. (як видно німці були цілком не свідомими тих проблем, що очікували на них в охопленій голодомором Південній Україні), співпавши з масовим отриманням Нотгільфе. Загалом за підрахунками ЦК КП (б) У з 1 серпня 1933 р. по 15 березня 1934 р. із загальної чисельності понад 6 тис. господарств зникли в невідомому напрямку 826 (537 одноосібних, 289 колгоспних), тобто близько 14%. Разом із тими, хто виїхав з району під час паспортизації, втрати трудових ресурсів по району склали 1 045 господарств (!). В окремих сільрадах втеча, за словами офіційних документів, набула катастрофічного вигляду. Так, Габровська сільрада зменшилася на 60% одноосібних та 20% колгоспних господарств, Пулино-Гутська - на 25 та 16% відповідно, Видумська - на 30 та 10%, Солодверська - 32 та 16%. "Убегали главным образом середняцкие хозяйства, забирая лошадей, коров, движимое имущество, бросая хорошие дома, стоящие теперь в значительной степени без присмотра, разрушающиеся", - такими були наслідки колективізації в Поліссі.

Невеличка ремарка аналітичного документу перекреслювала всі попередні зауваження стосовно причин масової еміграції ("бездушне ставлення до колгоспників та одноосібників, злочинне порушення радянської законності, збиткування, масові репресії") -". виїжджають та очолюють виїзд окремі голови сільрад та колгоспів, запасаючись безпідставно отриманими чи просто підробленими документами" (!) . Отож, німецька громада загалом, а не окремі її представники, не криючись, голосувала за політику більшовицької влади, що називається "ногами". А підстави для формування такої позиції були більш ніж вагомими: колись квітучі обійстя волинських німців, загнаних силоміць у колгоспи, стояли на межі краху: врожайність була мінімальною, оскільки поля не вдобрювалися; за часів колективізації припинилися меліоративні роботи, відповідно до недолугих розпоряджень маріонеткових районних властей були засипані всі дренажні канали (аби не заважати роботі тракторів), це своєю чергою спричинило заболочення полів і вимокання посівів. Праця декількох поколінь німецьких колоністів по окультуренню поліських земель була зведена нанівець! За найскромнішими підрахунками влади для відновлення 9 000 га землі потрібні були близько 2 млн. руб. Як наслідок і заробітки німецьких колгоспників Полісся були одними з найменш показних у республіці: у грошовому еквіваленті - 31,5 коп. 1931 р., 42 коп. 1932 р., 32,5 коп. 1933 р.; у вигляді натуроплати - 745 гр. 1931 р., 565 гр. 1932 р., 1 150 гр. 1933 р.1 Становище колгоспної маси стане цілком зрозумілим, якщо зауважити, що розрахунок із ними не був проведений навіть за 1932 р. Загальна сума заборгованості колгоспникам становила 260 тис. руб. Своєю чергою колгоспи були винні державі та організаціям понад 380 тис. руб. (!), тобто фактично були банкротами. Цілком умотивованим було вперте небажання німців вступати до таких злиденних об'єднань, рівень колективізації вперто тримався на позначці 48,7% господарств. 60% населення виживало за рахунок так званої "Гітлерівської допомоги". В Олександрівському районі на запізнілу допомогу голодуючим дітям у вигляді гарячих сніданків частина школярів відреагувала зі зневагою, промовляючи: "Ми не потребуємо більшовицького хлібу, Гітлер нам достатньо допомагає". Саме неконтрольоване зміцнення прогітлерівських настроїв у середовищі поліських німців та катастрофічне становище сільськогосподарського сектору змусили радянський провід зробити останню спробу зміцнити власні позиції у Пулинському районі.

На наступний рік, крім традиційного в таких випадках перетрушування керівних кадрів району, були заплановані ударні заходи соціально-економічного порядку (будівництво будинку рад, зразкової школи, звукового кіно, лазні, квартир, колодязів загальною вартістю 971 тис. руб., повний розрахунок із колгоспниками впродовж місяця (!), завершення меліорації району впродовж 1935 р., термінове прокладення доріг, телефонізація та радіофікація району, забезпечення району насінням льону з обласних фондів (140 тон), створення в 1934 р. нової МТС), які мали вдихнути нове життя в конаючу національну адміністративно-територіальну одиницю. Те, що жодні лазні та школи, агітаційно-пропагандистські бригади, радіо та кіно неспроможні навернути волинських німців до більшовицьких ідей, влада з'ясує в трагічному 1935 р. і вкотре докорінним чином змінить своє ставлення до громади.

Нарешті збулося.

Сталося те, про що два роки селяни мріяли попри всі жахіття напівголодного і голодного існування - голодомор відступив. Скасування хлібних карток показало, що сфера розподілу розучилася працювати в системі товарно-грошових відносин, мережа торгівельних установ практично перестала існувати. Про проблеми, які постали на той час перед місцевими властями йдеться в бесіді з завідувачем райвнуторгу Старо-Каранського району Зінченком. З інтерв'ю дізнаємося, що на момент скасування карткової системи на централізованому постачанні перебувало 2 409 осіб, децентралізованому - 562 особи. Про те, якою мірою вона відповідала реальним споживчим потребам населення можна скласти уявлення, зважаючи на загальну кількість населення. На 1 січня 1930 р. населення району становило 33 338 осіб. Тільки в районному центрі - с. Стара Карань мешкало 4 217 осіб. Згідно з відомостями на 1 січня 1933 р. людність району становила 14 722 осіб - майже удвічі менше за 1930 р. (!)

Після скасування карток за попередніми підрахунками кількість споживачів мала зрости до 6 471 особи. Щоденне споживання в грудні 1933 р. по Ст. - Каранському району дорівнювалося 1 тоні хліба, з 1 січня 1934 р. воно мало збільшитися до 2 тон хліба, 1 тони борошна, 1 тони зернофуражу та крупи. Натомість єдина пекарня райпотребспілки була спроможна випікати лише 1 800 кг хліба. Для задоволення потреб населення запланували відкрити дві пекарні. Перед хліборобами поставали нові завдання:". Увеличить продуктивность в работе, максимум внимания уделить качеству, научиться выпекать новые наилучшие сорта хлеба". Тоді, як пекарі мали наново вчитися випікати поки ще не здобні булки, проте принаймні якісний хліб, хтось мав його реалізовувати. Торговельна ж мережа практично була зруйнована: на всю Карань з населенням близько 4 тис. осіб діяв один (!) хлібний ларьок. Згідно з планами районної споживчої спілки з 1 січня 1935 р. мали запрацювати магазин з продажу борошна та фуражу, магазин з продажу готового хлібу, а також кондитерський (!) магазин. Хлібний магазин планували відкрити в с. Ст. Гнатівка, в решті сіл району мали запрацювати магазини з продажу борошна та фуражу. Для роботи в торговельних точках РК ЛКСМУ зобов'язався виділити 5 кращих комсомольців, які мали пройти підготовку на спеціальних курсах.

Життя продовжувалося.

Размещено на Allbest.ru