Сила та безсилля гетьманської влади в після-полтавську добу: гетьман Скоропадський vs сотник Лісовський, 1715-1722 роки

Черговий «розиск» виявив низку нових службових порушень і кримінальних злочинів, вчинених Лісовським за тих кілька місяців, що він перебував на чолі сотні після свого поновлення у владних правах. Як видно з його матеріалів, переступи сотником даної ним гетьманові у квітні 1719 р. «ассеркурації» розпочалися вже на другий день після його відновлення при владі. Так, представники міського самоврядування Новгород-Сіверського скаржилися, що Лісовський «по принятии корогви повторним разом на другой день априля 30 за собраніем мещан в ратушу для совету общаго... всех нас безчестно ганил». І коли представник гетьманського уряду викликав на допит свідків, то «все урадовіе: так атаман з товариством, яко и войт з посполитими на ратуши в кляр ответствовали, что для совету общих дел возбраняет Лисовский мещанам збиратися до ратуши и самих безчестит»Там само. -- Арк. 100.. Покази міських урядників підтвердили і міські сторожі, котрі «до сего ответу призвани были публичне в ратуш». Останні «публечне сознали, что был им такой указ от Лисовского, же би людей не пропускати весма до ратуши и до суду лечь бы они до его сотника взавше приходили судитися в двор»Там само. -- Арк. 100 зв..

Війт «з мещанами доносили в пунктах», що сотник Лісовський «урядови и мещанам неласкою грозить, и слугам меским обецает явне сто кіюв дати, если хто з них з паном Кутневским албо паном Пекалицким конверсучи мел постережен быти»Там само. -- Арк. 99.. Про вже звичні практики побиття Лісовським сотнян «тиринськи» свідчили й мешканці с. РиковаТам само.. Наказний сотник Парфен Пекалицький скаржився, що Лісовський, «за полученіе корогви мстячися на мене за наказное сотництво», почав збирати з «нищих людей», котрі перебували під його покровительством і, зважаючи на їхні статки, раніше були від цього звільнені, провіант для «великоросійских людей»Там само. -- Арк. 106.. Представники міського самоврядування Новгород-Сіверського жалілися, що коли вони, «войт и мещане, пришли в двор до Лисовского для вислуханя панского позовного универсалу, тогда похвалился всех бити, войтови бороди надор- вати... мещан злодеями називал и универсал рейментарский в оборону данний хвалился усиловне одобрати»Там само. -- Арк. 101 зв.. А вже під час допиту в ратуші вони додали, що Лісовський при цьому заявив: «уневерсал, в оборону вам данний, есть неправедній, я не судим ясневелможним гетманом»Там само. -- Арк. 102..

Зіткнувшись із таким неприхованим виявом свавілля і непокори козацького старшини нижчого сотенного рівня, гетьман Скоропадський, здається, навіть і не знав, як йому чинити в цій ситуації. Саме тому реґіментар і хапався за будь-яку можливість вплинути на свавільця й неслуха. 31 січня 1720 р. Скоропадський видав сотнику новгород-сіверському «Ордер» з таким «суровим упоминанием»: «Так міе поступати вмлстини которих знать по природной некротости своей, оставить целком не хочеш. Сурово ганячи прелагаем, же разве кров твоя в тебе грает, и аж поколя не убешь когось поволя не исправлен шататися будеш. Як же можеш (:сам разсуди, если маеш здорови смисл:) старшини новгородской и других обивателей тамошних неукротимою злостію своею и неразсудними погрозкамми притлекти к себе аффект, силовне и повиновение. И якіе там уже вместе строитимутся порядки, где между старшиною незгоди и злобство уростают. А потому люб уряду сотництва от вмлсти не одбералисмо, однак знать мусимо на розиск по многочисленних людзких на его жалобах чинених и до монаршой царской пресветлой влчства двору посланний. Дожидатися повелителного его величества резолюціи предлагаем»Там само. -- Спр. 153 а. -- Арк. 102..

А поки гетьман чекав на монарший указ, саме тоді активізувалось розслідування справи Лісовського щодо його обвинувачення в чародійстві. Лист генерального бунчужного Якова Лизогуба до гетьмана Скоропадського навіює на думку, що обвинувачення сотнику було висунуте «по чолобитной пречестного милостивого отца Афанасия»Там само. -- Спр. 153 а. -- Арк. 63.. Суть висунутого отцем Афа- насієм нового обвинувачення сотнику Лісовському полягала в тому, що він нібито «дерзнув» разом зі своїми спільниками, насильно «одобравши ключ от священика», увійти в церков, там вони залізли на вівтар, «щоб зло межи собою повершати», ймовірно, здійснюючи якийсь сатанинський обрядТам само. -- Спр. 153. -- Арк. 126..

Зважаючи на делікатний предмет цього обвинувачення, головним свідком і експертом виступав новий протопіп Новгород-Сіверського отець Федір Іванович Кроткевич, що обійняв кафедру після смерті отця Афанасія Заруцького. Протопіп о. Федір фактично підтвердити висунуті його попередником звинувачення на адресу Лісовського не зміг, бо «о чародействе его не ведом». Але, зважаючи на покази риковського священика щодо незаконного вторгнення сотника та його спільників до храму, протопіп спочатку висловлював обережний здогад стосовно того, що обставини справи вказують недвозначно: «знать не на що доброе ходил, хиба на злое». А по тому ще й додав своїм словам переконаності, пригадавши, як сотник «хвалился: я вже никого не боюсь». Отож він узагальнив свої свідчення так: «все в ним злое: конец и початок, всякой неправди и беззаконня»Там само..

У відповідь на розслідування його справи та чергове відсторонення від уряду Федір Лісовський спочатку 10 червня 1720 р. звернувся з листом до гетьмана, в якому пробував переконати його, що «через неправедное доно- шеніе ненавистних яких житія моему інстигаторов даремне на себе ношу гнев пнский ваш... поневаж невинно моя»Там само. -- Арк. 123..

Проте представлені Лісовським докази не переконали гетьмана. А коли спроба вплинути на ситуацію через Скоропадського успіху не принесла, сотник, як він сам трактував, «видячи я такое над собою смертелное гонение и нестерпимую беду», разом з двома іншими сотниками, новомлинським і воронезьким, «поставленними за верность нашу», почав вимагати в гетьмана видачі йому дозволу на проїзд до Петербургу, вкотре повторюючи при цьому, що позбавити його влади в сотні може лише той, хто його тією владою наділив, -- цар Петро І⁷⁷.

Проте, що трапилось далі, версії учасників і думки дослідників різняться. Сам Федір Лісовський у поданому російській владі чолобитті стверджував, що коли він «приехал в Глухов и подал ясневелможному чолобитную, чтоб дал мне подорожную поехать до царского величества в Санк Петербурх», той «приказал взять мене в свой покой и велел мене бить смертельно»⁷⁸. На заклик гетьмана жваво відгукнулися гетьманські слуги, очолювані господарем гетьманських маєтностей Іваном Даровським і гетьманським швагром Кендзєровським. Усіх нападників разом Лісовський нарахував чоловік з вісім, і всі вони, нібито, сотника новгород-сіверського «мордовали не по християнску». А б'ючи сотника обухами по голові, Даровський і Кендзє- ровський ще й промовляли: «От тобі московская верность и подорожная до Санкт Пітербурху»⁷⁹. І так «немилостиво» побивши, всього закривавленого і дивом вцілілого Лісовського гетьманські слуги віднесли та закрили під караулом. Постраждалий стверджував, що «в том бою претерпел великія рани, за которія его ясневелможного лекару, что лечил мене месяц чуть не два, дал рублей 20»⁸⁰. А ще Лісовський, описуючи цей надзвичайно прикрий для себе інцидент, що трапився з ним у гетьманській господі, крім згадок про ті політично неблагонадійні слова гетьманських слуг про його нібито «московську вірність», не забував додати ще один доволі цікавий нюанс з навколо політичного тла цієї розправи -- один з його мучителів, а саме «швагер его гетманский Кендзеровский» був «в Мазепи за хлопца». А згадуючи про гетьманського господаря Івана Даровського, Лісовський навіть його ім' я не називав, а лише акцентував увагу на тому, що той «перекрист жид» , також натякаючи тим самим на меншовартості цього гетьманського помічника.

Коментуючи цю скаргу Федора Лісовського, О. Лазаревський був переконаний, що як наведені колишнім сотником слова своїх мучителів, так і сама згадка про це побиття були нічим іншим, як свідомою інсинуацією досвідченого авантюриста. Адже процитована ним фраза щодо «московської вірності» мала розставити правильні акценти у цій справі, засвідчивши не лише факт побиття підсудного, а й мотиви таких жорстоких дій. У той час, як сам гетьман Скоропадський, зауважує Лазаревський, так боявся свого свавільного підлеглого, що навіть не наважувався посадити його «на армату», не те, що вдатися до таких рішучих дій . ЦДІАК України. -- Ф. 51. -- Оп. 3. -- Спр. 153 а. -- Арк. 93; Моравский С. Федор Лисовский (1709-1722)... -- Т. 35. -- № 10. -- С. 52. ЦДІАК України. -- Ф. 51. -- Оп. 3. -- Спр. 153 а. -- Арк. 93-93 зв. Там само. -- Арк. 93 зв. Там само. Там само. Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. -- Т. 1. -- С. 205, прим. 342.

Натомість С. Моравський, погоджуючись зі своїм попередником стосовно можливої інсинуації Лісовським змісту словесного супроводу побиття, водночас був схильний вважати, що сам факт побиття гетьманом сотника сумнівів немає викликати. Адже серед іншого його підтверджують і покази російських караульних офіцерів, і матеріали медичного огляду потерпілого, на якому викликаний для цього «цилюрник» зафіксував чимало розбитих, обдертих, «синіх і багрових» ділянок тілаМоравский С. Федор Лисовский (1709-1722)... -- Т. 35. -- № 10. -- С. 53..

Але, крім версії Лісовського та коментарів з її приводу, зроблених Лазаревським і Моравським, мала бути й версія гетьмана. І справді, в матеріалах судової справи вдалося виявити версію гетьмана Скоропадського, представлену ним у відповідь на запит російської влади. У відповідності з нею, сотник Лісовський дійсно влітку 1720 р. просився їхати до Петербургу, а гетьманський уряд цьому аж ніяк не перечив, хоч і не був поставлений до відома, «з яким намереніем» Лісовський збирався в таку далеку путь. Сам виклик останнього до Глухова, за версією гетьмана, аж ніяк не був пов'язаний з цією подорожжю. Згідно з твердженням Скоропадського, причиною виклику сотника до гетьманської резиденції стала справа його першого одруження та позов його першої дружини. Як переконував гетьман, «девка, звенчанная жона его Лисовского первая (которая тепер в Санк Петербурхе обритается), прибувши не знаю откуди в Глухов, подавала чолобитную на имя царского величества господину столнику Протасіеву о растленіи девства и инних от его Лисовского починенних ей обидах»ЦДІАК України. -- Ф. 51. -- Оп. 3. -- Спр. 153 а. -- Арк. 93 зв.. Коли вона поверталась від царського резидента на свою квартиру, Лісовський, «мстячись за чолобитную, послав вслед слуг своих и велел на дорозе ей бить и з всего, що принадлежало ей, отобрать». Сотницькі слуги з готовністю виконали цей наказ. Щоправда, за деякий час на місце нападу прибули слуги царського стольника, котрі не лише відігнали нападників, а й декого з них упіймали. Довівдавшись про цю пригоду, Федір Протасьєв «за тот розбой велел при нем же, Лисовскому в себе, учинити наказаніе». Як видно з контексту розповіді, інцидент мав місце десь навесні 1720 р., а вже в середині травня «тая жона его суплековала» до гетьмана, «просячи з него Лисовского суда, чтоб вещи слугами одобрани в ней на дорозе ей при побои побраніе возвратил». І саме реагуючи на цю супліку, Скоропадський і викликав сотника до ГлуховаТам само. -- Арк. 94..

По прибуттю останнього до Глухова, гетьман розпорядився доправити сотника не до Генерального суду, а до власного обійстя, аби «в дому моем допросить и розискать про битие» першої законної дружини. Проте, як стверджував далі гетьман, свавільний старшина «не толко к тому, чтоб обидимой учинить сатисфакцію не склонился», а й самого гетьмана почав привселюдно ганити і демонструвати повну зневагу до влади гетьманської.

Так, сотник, «вишедши перед простим народом на крайное мое безчестие як хотел многими вголос словами ругал, примовляючи, будто оную чолобит- чицу нарочно в Глухов привезти казал»Там само..

Коли бунчуковий товариш Василь Полунецький доніс гетьману про такі образливі заяви сотника, той наказав Лісовського «до себе в избу призват и начал виговаривать, упоминаючи, же он не тилко в Новгородку заочне при своїм самоволстве імя мое частокротне поносит, писменные укази в обидах людских упоминательніе уничтожаючи, на землю опровергает и приносящих оніе побивает нещадно, що в розиску капитана Хрипунова довелося, але й тут, в Глухове, подобние ко укоренію моему чинит продерзости»Там само. -- Арк. 94 зв. Там само. -- Арк. 94..

Проте перераховані Скоропадським усі характерні для новгород-сівер- ського сотника прояви свавілля та зневаги гетьманської влади аж ніяк не присоромили Лісовського. Навпаки, як твердив гетьман, «теды он и в очи мне досадительно отказал». І саме ці «досадительние откази», згідно з версією Скоропадського, і стали останніми краплями, що переповнили чашу гетьманського терпіння. Скоропадський, «чого не могучи витерпіти, удари- лем его тростю». Але таку гетьманову «науку» сотник не був готовий з вдячністю сприймати. Навпаки, у відповідь він спробував відібрати в престарілого реґіментаря трость -- «яку сунувшися ко мне ухватил за трость хотя оную одняти». І невідомо, як би плачевно закінчилася для Скоропадського ця зімпровізована ним спроба наведення ладу у власній адміністрації, якби вчасно не поспів господар гетьманського двору Іван Даров- ський, перед тим «в избе один там же стоячий». «Видя такое его против мене дерзновенне», Даровський зхопив Лісовського за волосся і відтягнув від свого реґіментаря. А вже по тому на поміч гетьману підоспів і «гайдук з сеней», котрий «уже на тот голос прибегши в избу, ударил его по моем веленію невеликим обухом, которий он держал... разов з килка» .

Описуючи такий доволі унікальний епізод з історії придворного життя гетьманської особи, Скоропадський при цьому заперечував як виголошення своїми слугами політично некоректних примовок з приводу «московської служби» потерпілогоТам само. -- Арк. 95., так і великої кількості його слуг, що взяли участь у цій сутичці: «А же бы его осм человек били не правда, бо при том некого не было болше кроме выше писаних господара и гайдука и Конзеровского»Там само. -- Арк. 94 зв.. Лісовський же натомість стверджував, що «в том бою» з гетьманськими слугами «претерпел» такі «великія рани», що довелось «месяц чуть не два» ходити в пацієнтах «его ясневелможного лекару»Там само..

А вже за кілька місяців по тому, десь наприкінці 1720 р., сотник відбув до Москви. У царських столицях, у Москві та Петербурзі, він планував знайти захист від утисків гетьмана та зміцнити своєї становище в Україні. Утім, провівши на чужині наступних півтора роки свого життя, відміченого поневіряннями на допитах у Колегії іноземних справ і Священному Синоді та відсидках у казематах Преображенського приказу, врешті, саме там Федір Лісовський і закінчив своє буремне життя. Щоправда, покарання царських властей впало на нього не через конфлікти з гетьманом і відверте нехтування розпорядженнями гетьманської влади, а через історію з його «двоєженством», що мала місце ще на початку 1700-х рр., а тепер була вельми вдало використана опонентами з України для дискредитації новгород-сіверського сотника, а перед тим гадяцького протопопа перед церковними властями Російської держави.

Размещено на Allbest.ru