Табер і таберзін: перські бойові сокири в музеях України та Ірану

Размещено на http://www.allbest.ru/

Табер і таберзін: перські бойові сокири в музеях України та Ірану

Манучегр Моштаг Хорасані, Денис Тоїчкін

Ретельні дослідження комплексу козацької холодної зброї дозволяють не тільки встановити її номенклатуру, але й більш конкретно проаналізувати окремі різновиди у зв'язку з їхньою морфологією, стильовими особливостями та, відповідно, походженням. Формування й розвиток козацького збройового комплексу відбувалося в руслі загальних для Речі Посполитої орієнтальних тенденцій. Активне поширення східних типів зброї та художніх стилів оздоблення в Центрально-Східній Європі обумовлене масштабною експансією Оттоманської Порти від ХІУ ст. Протягом двох наступних століть такі зразки військового спорядження, насамперед османські й перські, буквально заполонили терени Речі Посполитої. Природно, що у віддаленій на південний схід Україні, яка мала постійні тісні військові та культурні контакти з сусідами-мусульманами, орієнталізація комплексу місцевого озброєння мала зайти ще далі. Додамо сюди впливи московського зброярства, у тогочасних орнаментальних мотивах якого також панували східні композиції.

Одним із досі недостатньо досліджених різновидів холодної зброї, що здобув неабияку популярність як у Східній Європі, так і на Сході, насамперед в Османській та Перській імперіях, була бойова сокира.

Писемні джерела свідчать, що в Україні існувала поважна традиція використання сокир на полі бою від часів Київської Русі, причому як серед простих воїнів, так і князів. Певно, найбільш яскравим підтвердженням того, що сокира продовжила своє існування в козацькому середовищі як зброя та статусна річ принаймні до середини XVII ст., є так званий «Бердиш Богдана Хмельницького», що зберігається в Національному музеї Кракова (інв. № V- 326). Лезо цього рідкісного, точно атрибутованого зразка виконане у вигляді місяця. Така форма набула великої популярності в країнах середньовічного Сходу саме як ознака високого статусу. Вона зустрічається й на великих сокирах мамелюцьких гвардійців, що, у свою чергу, імітували зброю візантійського корпусу сокироносців, утвореного з варягів та русів. Коштовно оздоблені сокири-місяці зустрічаємо також у османських вояків зі складу яничарського корпусу. Більше того, їх нерідко використовували навіть очільники османської армії як посадову ознаку. Нарешті ними користувався елітний підрозділ московських стрільців-бердишників.

Як свідчить чималий джерельний матеріал, у період Козаччини на українських теренах широко побутували сокири османського й перського походження. Значна кількість цієї зброї, що нині зберігається в музеях України, досі залишається неатрибутованою належним чином. Питання щодо використання її козаками потребує окремого ґрунтовного дослідження. Одним із перших кроків на шляху вивчення цієї проблеми є детальний аналіз типів та розвитку сокир, зокрема, у країнах їхнього походження.

У нашій статті пропонується розглянути традиційні бойові сокири Ірану, де їх ефективно використовували на полі бою протягом століть. Сокира була не тільки важливою зброєю, але й символом влади, про що свідчать зображальні джерела. Так, сокира незмінно фігурує на зображеннях Надер шага Афшара (1736-1747 рр.).

Використання сокири, зокрема метальної, сягають своїм корінням у стародавню Персію. Навіть у священній книзі Авеста є згадка про метання «молота-сокири», що звався «чакуш» (сакш). Етимологи перекладають це слово як «метальна сокира», «метальний молот». З часом, термін піддався зміні семантичного змісту -- новоперською «чакуш» (саки) означає саме «молот».

У новоперській мові існують два терміни, пов'язані з поняттям «сокира»: табер, що, власне, означає «сокира» (назва зустрічається в перських джерелах Х ст., наприклад, «Диване» Рудакі та «Шагнаме» Фірдоусі), і таберзін, що означає «сідельну сокиру» (у «Шагнаме» та «Ґаршаспнаме» Тусі). В авторитетному словнику перської мови А. Денкходи табер (сокира) -- залізний (металевий) інструмент із дерев'яним держаком, який можна використовувати для рубання деревини. Щодо другого поняття, то «таберзін» подається як давня бойова зброя. Слід відзначити, що автори перських літописів чітко не розрізняють ці терміни, що використовуються для позначення зброї на бойовищі. У зв'язку з цим відомий дослідник військової справи арабів Шихаб аль-Сарраф припускає, що всупереч поширеній думці, ніби таберзін представляв собою невелику легку кавалерійську сокиру на короткому держаку (подібну до використовуваних персами в ХУП-ХУПІ ст.), типові середньовічні бойові сокири являли собою повну протилежність -- з масивною важкою бойовою частиною на довгому держаку. Очевидно, терміни табер і та- берзін позначали не типи бойових сокир, а загальне поняття сокири в різні періоди. Так, слово таберзін, що спершу позначало саме бойову сокиру, продовжувало функціонувати від часів Сасанідів до кінця Х ст. Наприкінці ХІ -- початку ХІІ ст. термін табер, що раніше просто означав «сокира», почав також стосуватися «сокири бойової», остаточно закріпившись у цій якості від другої половини ХІІ ст.

Спираючись на свідчення самовидців, Шихаб аль-Сарраф стверджує, що таберзін за часів Сасанідів вирізнявся масивним, надзвичайно широким лезом та довгим руків'ям: хроніст ат-Табері відзначає, що сасанідський вершник мав обирати між бойовою сокирою та булавою, оскільки озброєння обома різновидами водночас було б для воїна обтяжливо. Шихаб аль-Сарраф також згадує легенду про легендарного героя Бахрама Гура, який обрав саме таберзін, коли збирався спішившись ще й однією рукою вбити двох голодних левів, які стерегли королівську корону. Згідно зі свідченнями знаменитого арабського науковця й літератора Бахр аль-Джахіза, більшість хорасан- ських воїнів халіфа Абдуллаха аль-Мамуна вихвалялися своєю майстерністю у володінні таберзіном'.

Сокири широко використовували у Стародавній Персії. Чимало віднайдених бронзових зразків цієї зброї пов'язують із Луристаном. Вони мають різноманітні форми, неодноразово описані в науковій літературі. Так, бронзова сокира найпростішої конструкції зберігається в Національному музеї Ірану (м. Тегеран). Там же знаходяться зразки залізних сокир із Джубі-і Гаухар у Луристані. За даними дослідників, усього було віднайдено 12 залізних сокир. Усі вони мають важкі обухи з виступами та довгі, тонкі, дещо викривлені донизу леза. Окремі зразки мають коротше, трохи розширене лезо. табер перський сокира козаччина

Бойові сокири продовжували використовувати протягом епохи Ахеменідів (550-300 рр. до н. е.). Приклад бойової сокири того періоду зображений на скельному барельєфі: її бойова частина виконана у формі качиної голови з лезом у відкритому дзьобі. Інша сторона -- у формі місяця, гострі «ріжки» якого призначені, ймовірно, для пробивання обладунків. Закінчення дерев'яного держака оздоблене гравіюванням у формі літери «V», для підвищення надійності хвату. Аналогічний зразок бронзової сокири зберігається в Національному музеї Ірану (м. Тегеран) .

Парфянські й сасанідські воїни використовували сокири для пробивання важкого обладунку супротивників. Після арабського завоювання Ірану цей вид зброї й надалі активно застосовували на полі бою. За свідченнями писемних джерел, дайламіти користувалися сідельними сокирами та щитами. Так, «начах» (пасах), що являв собою різновид сокири-клівця, був поширений протягом епохи Газнавідів та Сельджуків. Її вважали королівським символом й використовували замість булави. У деяких регіонах Ірану цю зброю також називали таберзін.

Незадовго до приходу до влади Шага Ізмаїла з династії Сефевідів (1502-1736 рр.), Кяшефі Себзеварі у своєму трактаті «Футувватнаме-є Солтані» («Оповідь про молодецькі чесноти султанів») описав окремі види холодної зброї у зв'язку з принципами футувви (чеснот молодих і хоробрих чоловіків). Автор стверджує: якщо спитають, звідки походить «кабзе» (руків'я) табера, слід відповісти, що воно належить особі, яка «вбиває ідолів своїх бажань сокирою Ібрагіма». Якщо поцікавляться, у чому призначення табера, слід відповідати, що «у розбиванні облич ідолів та вивільненні справжнього значення». Кяшефі Себзеварі також зазначає, що слово табер слід представити таким чином: «те» символізує «таберра» (необхідність триматися подалі від гріха), «бе» означає потребу в «бордбарі» (витримці). Нарешті «ре» -- «ріазат» (стриманість). Відтак, власник бойової сокири має утримуватися від гріха, бути терплячим та стриманим.

У літописі епохи Сефевідів «Абу Мослемнаме» наведено історію виготовлення легендарної зброї: 15-річний юнак Емір прийшов до коваля на ім'я Хордак з проханням виготовити надзвичайної ваги сокиру в 30 ман і передав йому ескіз на папері. Майстер обіцяв виконати роботу в триденний термін. Разом із двадцятьма учнями він поклав 50-60 ман сталі (фулад) у піч (куре), утім протягом двох діб їм так і не вдалося виготовити таку важку сокиру. Уночі розчарованому ковалеві явився померлий батько, який спровістив, що його замовником є майбутній очільник переможного антиарабського повстання, і надав пораду щодо матеріалу для майбутньої зброї. Зокрема, він розповів про якогось араба, який продав йому за 1000 динарів шматок іржавого заліза вагою 30 ман. Усі намагання старого коваля його розтопити були безуспішними. Лише у видінні довідався, що дивне залізо є частиною священного меча Пророка -- Зульфакара. Тоді батько Хордака заховав цей шматок в очікуванні майбутнього власника, як це було напророчено.

Прокинувшись, Хордак знайшов захований шматок священного заліза. Разом з учнями розігрів його в печі -- і той відразу набув форми сокири, довжина якої становила 2 газ, ширина -- 1 газ. Коваль вигравіював своє ім'я та ім'я замовника, а також два фрагменти священних сур із Корану.

Відразу по тому у дверях майстерні з'явився колега коваля -- полірувальник, який розігрів сокиру у вогні, а потім поклав у воду, приготувавши до процесу. Проте виявилось, що вона вже відполірована. Тоді Хордак згадав про руків'я. Саме в цей момент зайшов тесляр, котрий протягом 30 років зберігав незвичайний шматок дерева довжиною 10 газ та діаметром у передпліччя, що точно підійшов до сокири.

Наведена легенда цікава тим, що детально передає термінологію, яка стосується виробництва сокири та її частин. Окрім того, вона містить інформацію щодо ваги й розмірів, а також у загальних рисах відображає виробничий процес.

Один із найбільш відомих перських майстрів із виготовлення сокир на ім'я Лотфалі жив і працював у 1736-1747 рр. Фахівці відзначають якість та оригінальність виробів майстра, які можна точно ідентифікувати завдяки неповторному стилю виконання. Він виготовляв сідельні сокири в період посилення європейських впливів на весь спектр виробів перського декоративно- ужиткового мистецтва. Дослідники стверджують, що роботи Лотфалі -- найдавніші точно датовані перські сідельні сокири, що дійшли до наших днів. Незважаючи на те, що, згідно з відомостями писемних джерел, сідельні сокири побутували протягом довгого хронологічного періоду, наразі на південно-східних околицях Іранського світу віднайдені лише поодинокі артефакти, датовані періодом пізньої Парфи.

Чимало перських сокир зберігається в приватних музеях України. Так, у колекції О. Фельдмана («Feldman Family Museum») зібрано декілька цінних експонатів. Серед них -- оригінальний комплект, що складається з табера та стилета, сокира з подвійною бойовою частиною та додатковим шипом зверху (так званий табере досар), прикрашена протравленим флористичним орнаментом та сурами з Корану.

Окремі зразки свідчать про високу популярність сокир перського зразка на півночі від Ірану та їхнє укорінення в місцевих виробничих осередках.

Так, сідельна сокира з колекції «Feldman Family Museum» виготовлена в Бухарському чи Хівинському ханстві (у науковій літературі їх ще називають «сокирки Ай-балта»), причому використана бойова частина перського виробництва, а держак декорований у місцевому стилі. Інша сокира за морфологією бойової частини близька до східноєвропейських зразків.

Про поширення традиції виготовлення іранських бойових сокир на теренах перського впливу свідчать також кавказькі, орнаментовані в місцевих художніх стилях.

У Національному музеї історії України та інших державних музейних закладах також зберігаються сокири безпосередньо перського походження, що цілком могли належати представникам козацької старшини. Утім, достеменні відомості про власників переважної частини перських бойових сокир здебільшого відсутні. Натомість провенанс багатьох археологічних артефактів, представлених сокирами перської морфології, дозволяє пов'язати їх функціонування з осередками діяльності козацької спільноти. Такі зразки, очевидно, місцевого виробництва, віднайдені під час археологічних розкопок замку Д. Вишневецького на острові Байди, полі Берестецької битви тощо.

Размещено на Allbest.ru