Система управління гімназійною освітою в Російській імперії (на прикладі українських міст ХТХ — початку ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Підвищення якості і конкурентоспроможності вітчизняної освіти в нових економічних та соціокультурних умовах, як обов'язкова умова прискорення інтеграції України у міжнародний простір, має здійснюватися з огляду на назрілу необхідність реформування не лише змісту навчально-виховного процесу, а й безпосередньо системи управління. У цьому відношенні актуалізованими є завдання щодо децентралізації міністерської вертикалі та, відповідно, розширення повноважень навчальних закладів. Це завдання стосується усіх рівнів освіти, в тому числі й середньої. Разом із використанням передового світового досвіду важливу увагу слід приділяти вітчизняному контексту, зокрема, усуненню потенційних суперечностей між нововведеннями та традиційним культурно-ментальним середовищем. Нівелювати цю загрозу допоможе, деякою мірою, проведення порівняльно-історичного аналізу попередніх практик -- системи управління гімназійною освітою в українських містах періоду Російської імперії. На сьогоднішній день, подібні питання, зважаючи на активний процес розробки законодавчих актів у сфері середньої освіти, мають також значний суспільний резонанс.

Вивчення історії гімназій у Російській імперії, перш за все, як міських навчальних закладів для отримання повної середньої освіти та підготовки до вступу в університети, прийнято розпочинати з 1803-1804 рр., коли указами Олександра І були затверджені «Попередні правила народної освіти» (24 січня 1803 р. (тут і далі всі дати вказані за ст. ст.)) та «Статут навчальних закладів, підвідомчих університетам» (5 листопада 1804 р.). При цьому прийняття відповідних документів було складовою комплексної і всеохоплюючої реформи галузі. Втім, системна підготовча законодавча робота над створенням окремої системи навчальних закладів для надання освіти міському населенню розпочалася ще в роки правління Катерини ІІ. Так, протягом 1768-1771 рр. у відповідному напрямку працювала «Комісія про училища та потребуючих піклування», яка, серед іншого, розробила й проекти створення нижчих міських і середніх училищ. Однак, якщо перші повинні були надавати лише елементарні знання для всього чоловічого населення, то другі планувалися як винятково станові -- закриті навчальні заклади для дворян та різночинців. Кінцеву редакцію загальної реформи у сфері освіти ця комісія не встигла розробити, оскільки була ліквідована наприкінці вже 1771 р. У наступні роки в деяких загальнодержавних та суто відомчих документах неодноразово декларувався намір влади суттєво розширити мережу шкіл для жителів міст «різних чинів», однак мова йшла, перш за все, про початкову освіту. Очевидно, що така специфіка обумовлювалася об'єктивними потребами у якнайширшому охопленні населення освітою. Загалом же, актуальність реалізації подібних планів була спричинена й дефіцитом освічених чиновників нижчого та середнього рівня.

Значно активізувалася робота з реформування освіти на початку 1780-х рр., коли була створена «Комісія для запровадження народних училищ» (7 вересня 1782 р.). Утім, ще раніше, відповідно до указу від 16 лютого 1781 р., передбачалося створення «у кожній частині Петербурга по одній міській школі», а затвердженим 8 квітня наступного року «Статутом благочиння або поліцейським» ця норма була поширена на всі інші міста Російської імперії: «У кожній частині [міста] мати народну школу безкоштовну» (ст. 83). Вищевказана норма «Статуту» була підтверджена й у «Грамоті на права і вигоди містам Російської імперії» 1785 р. (ст. 17).

Важливе підготовче значення для розробки концепції єдиної середньої міської системи освіти на початку ХІХ ст. мало втілення у життя «Плану для запровадження народних училищ в Російській імперії», розробленого вищезгаданою комісією під керівництвом Ф. Янковича. Його суть зводилася до розподілу відповідних навчальних закладів на три розряди: 1) малі/нижчі; 2) середні; 3) головні. Першим об'єктом реформування знову ж таки став безпосередньо Петербург та міста столичної губернії. Цікаво, що у даному регіоні протягом 1782-1786 рр. відкрилися два головних народних училищ (суто російське та для німецькомовних підданих) і 19 нижчих, тобто середня ланка, перш за все, з огляду на відсутність педагогічних кадрів, була пропущена. Зважаючи на це, до 1786 р. головне народне училище виконувало обов'язки вчительської семінарії.

Початок поширення на українських землях досвіду Петербурга та губернії щодо формування мережі народних училищ, із значною долею умовності, слід пов'язувати з указом Катерини ІІ «Про створення університету в губернському місті Катеринославського намісництва» від 4 вересня 1784 р. У документі йшлося про створення по одному головному народному училищу в Катеринославі та Сімферополі (як «губернському місті» Таврійської області), а в регіонах вказаних адміністративних одиниць -- мережі нижчих народних училищ8. Утім, аж до початку 1790-х рр. ці плани залишалися лише на папері, адже, як відомо, згадані міста, не кажучи вже про їх центральні органи влади, лише починали розбудовуватися в цей період. Натомість плани щодо створення університету в Катеринославі не були реалізовані з огляду на смерть у 1791 р. їх головного ініціатора Г. Потьомкіна . Більше того, лише практично через десять років після згаданого указу, у 1793-1794 рр. відкрилися перші народні училища: головне та два нижчих у Катеринославському намісництві, головне та одне нижче у Таврійській області. Таке зволікання, крім вищевказаного, було зумовлене й масштабом та тривалістю підготовчих робіт: збором грошових пожертв від дворян, навчанням педагогічного персоналу, переїздом Приказу громадського опікування з Кременчука до Катеринослава та ін.

Подальший розвиток системи освіти у 1786-1803 рр. регламентувався затвердженим 5 серпня 1786 р. «Статутом народним училищам в Російській імперії», який, головним чином, вводив у дію вищезгаданий «План...» комісії Ф. Янковича. Винятком було лише усунення положення про середні училища: «у всіх губерніях та намісництвах... повинні існувати» навчальні заклади «під іменем Народних Училищ, які поділяються на головні та малі». Організаційна структура системи управління включала наступні ієрархічні ланки: попечитель в особі губернатора (контролююча роль) -- директор (управлінсько-наглядові та спостережні функції) -- наглядач (наглядово-спостережні обов'язки) -- вчителі (педагогічна компетенція). Крім вказаних чиновників другого та третього рівня, окремі господарсько-адміністративні завдання покладалися й на Приказ громадського опікування. Всі навчальні заклади цього типу аж до створення Міністерства народної освіти у 1802 р. перебували у відомчому підпорядкуванні Комісії для запровадження народних училищ, яка звітувала безпосередньо монарху.

Власне саме з 1786 р. і розпочалася системна підготовча робота з відкриття вказаних навчальних закладів у всіх регіонах Російської імперії. Регулюванню цього питання присвячені декілька указів, зокрема від 3 листопада 1788 р., де велілося відкривати головні народні училища у Новгород-Сіверській, Чернігівській, Київській та Харківській губерніях. На практиці ж вони виникали у такому порядку: 1789 р. -- Київ, Харків, Чернігів, Новгород-Сіверський; 1793 р. -- Катеринослав, Сімферополь; 1799 р. -- Полтава.

Переходячи до безпосередньо предмета дослідження, зауважимо, що доцільність у такому відносно об'ємному (порівняно зі статейним форматом) ретроспективному екскурсі в історію початкової/середньої освіти кінця ХУІІІ ст. визначається тим, що в результаті реформи 1804 р. саме головні народні училища були реорганізовані в гімназії, а малі -- у повітові училища. Натомість у ХУІІІ ст. у Російській імперії навчальні заклади під назвою «гімназії» існували лише у Петербурзі, Москві та Казані, однак їх винятковий статус був ліквідований у різні роки з огляду на створення системи головних народних училищ та губернських гімназій. У подальшому, після відновлення функціонування на початку ХІХ ст., їх статус уже не мав ексклюзивного характеру.

Створення 8 вересня 1802 р. Міністерства народної освіти, яке, по суті, замінило вищезгадану «Комісію для запровадження народних училищ», обумовило певні організаційні зміни в системі управління навчальними закладами. Так, у цей же день було затверджено окремий указ про створення при відомстві нової «Комісії училищ», яка збиралася лише 7 разів. Однак, уже на її третьому засіданні 27 вересня 1802 р. член комісії М. Фусс представив власний проект «Статуту училищ», де, серед іншого, йшлося: «У кожному губернському місті створити гімназію або головне училище, в якому б готувалися за попереднім планом не лише освічені громадяни, обізнані в посадах і придатні до різного роду служби..., але щоб у них готувалися також для університету молоді люди...». Саме таке формулювання майже незмінним увійшло до згадуваних «Попередніх правил народної освіти» і заклало основу для подальшого створення гімназій. Натомість інший член комісії Ф. Янкович у власних «міркуваннях» пропонував «гімназії, не змінюючи їх назви, з'єднати з головними народними училищами», які були створені за його ж проектом (про це йшлося вище). Загалом, незважаючи на відмінності у формулюваннях, вказаний колегіальний орган одностайно сходився на думці про необхідність розвитку середньої освіти в губернських містах і розробив загальні основи уніфікації відповідної мережі навчальних закладів.

24 січня 1803 р. Комісію училищ було перейменовано в Головне правління училищ, яке власне і згадувалося у маніфесті «Про заснування міністерств», та затверджено «Попередні правила народної освіти». У цьому документі йшлося про створення «1, училищ парафіяльних; 2, повітових; 3, губернських або гімназій і 4 університетів». Гімназії мали перебувати у «безпосередньому віданні та управлінні» губернських директорів училищ (на той час, по суті, директорів гімназій), які призначалися Головним правлінням училищ за поданням університету того навчального округу до яких вони належали. Для прикладу, українські губернії станом на 1803 р. входили до новостворених Віленського (Волинська, Київська та Подільська губ.) та Харківського округів (Слобідсько-Українська, Чернігівська, Полтавська, Миколаївська (Херсонська), Таврійська, Катеринославська губ.). При цьому встановлювалося підпорядкування гімназій також і ректорам університетів -- у частині надання їм донесень «про всі предмети, що стосувалися навчального та господарського відання». Далі, за необхідності, важлива інформація передавалася по вертикалі: попечителю округу -- міністру народної освіти (і навпаки, коли мова йшла про управлінський процес). Останній мав затверджувати кандидатури директорів гімназій за поданням попечителя округу. Фінансове утримання цих навчальних закладів цілком належало до компетенції Приказів громадського опікування із «достатнім доповненням з казни, якщо воно буде потрібне». Таким чином, саме у 1803 р. завершився підготовчий період -- процес розробки загальних законодавчих основ для подальшого створення і функціонування гімназій як губернських загальноосвітніх закладів, які стали другим концентром (після повітового училища та перед університетом).

У наступному, 1804 р., було затверджено «Статут навчальних закладів підвідомчих університетам», який, за справедливим висловом дослідника історії гімназій І. Алєшинцева (1881-1912), став найбільшою подією в житті вказаних навчальних закладів. Дійсно, саме цей акт визначив завдання цих установ, основи їх управління, план навчання та систему викладання, кадровий склад і сферу предметних повноважень учителів, тощо. У статуті повторно йшлося про необхідність створення гімназій (як загальностанових навчальних закладів) у кожному губернському місті, однак дозволялася, за наявності «засобів утримання», і більша їх кількість, а також відкриття в інших містах. Серед деталізованих положень (порівняно із «Попередніми правилами» 1803 р.), які стосувалися директора гімназії як її «господаря» та керівника «навчальною і господарською частинами» необхідно згадати наступні:

- призначення університетом учителів гімназії за поданням їх директора;

- підзвітність та підпорядкування директора гімназії попечителю навчального округу у випадку відсутності на його території університету;

- обрання директора гімназії університетом із подальшим поданням попечителем округу його кандидатури в Головне правління училищ для затвердження міністром народної освіти;

- підпорядкування директору гімназії усіх училищ та пансіонів у губернії (за посередництва наглядачів та безпосереднього керівництва вказаних навчальних закладів);

- надання повноважень звертатися до губернатора для вирішення училищних справ, перш за все, стосовно виділення фінансової допомоги;

- нагляд за доброзвичайністю та навчанням учнів гімназії;

- поданням директором до університету піврічних відомостей з інформацією навчального та господарського характеру, а також регулярних різноманітних донесень (про вчителів, учнів і т.д.).

Суттєвим нововведенням статуту, порівняно з «Попередніми правилами», стало положення про казенне утримання гімназій (ст. 160), а не коштами місцевих Приказів громадського опікування, як це було щодо головних народних училищ. Початок розгляду та подальша підтримка центральним відомством доцільності прийняття цієї норми започатковані зверненням першого попечителя Харківського навчального округу графа С. Потоцького. Вказуючи на обмеженість фінансових можливостей Приказів громадського опікування та нерегулярність надходжень від них асигнувань, чиновник пропонував передати цю справу казні, а кошти місцевих губернських установ використовувати лише як додаткове джерело покращення матеріального становища навчальних закладів (купівля книг, меблів, інвентарю та ін.). Оскільки таку аргументацію підтримали ряд інших попечителів та Головне правління училищ, відповідне положення доповнило «Статут...» 1804 р. Ця норма дійсно сприяла стабілізації фінансового стану навчальних закладів. Характерно, що, згідно із затвердженими штатами, гімназії українських губерній були зараховані до третьої групи із найменшим фінансуванням -- по 5250 руб.

Загалом, «Статут.» 1804 р., разом з вищезгаданими «Попередніми правилами.» 1803 р. заклав основи та визначив специфіку створення і розвитку гімназійної освіти в Російській імперії протягом 1804-1828 рр., тобто до прийняття його нової редакції. Вже у 1804 р. ряд головних народних училищ були перейменовані/реорганізовані в губернські чоловічі гімназії (у Москві, Смоленську, Володимирі, Тулі, Пензі та ін.). Загальна кількість останніх станом на 1808 р. налічувала 32 заклади (у Московському окрузі -- 10, Харківському -- 8, Віленському -- 6, Казанському -- 5, Санкт-Петербурзькому -- 3), до 1823 р. це число збільшилося до 42, а у 1831 р. складало вже 48.

У контексті безпосередньо українських міст слід вказати, що з 1803 р. у різних законодавчих актах, присвячених регіональним питанням розвитку окремих губерній, також почали з'являтися положення щодо відкриття гімназій. Так, в указі Олександра І малоросійському генерал-губернатору князю О. Куракіну від 20 червня 1803 р., серед іншого, вказувалося й на необхідність відкриття такого закладу в Полтаві. Кошти на його утримання протягом перших трьох років мали виділятися з державної казни, пізніше -- з прибутків міста. Ця норма втратила чинність після затвердження «Статуту.» 1804 р., який, як уже вказувалося, містив положення про казенне фінансування гімназій.

Відкриття Полтавської гімназії відбулося лише через 5 років після видання указу 1803 р., а саме: 2 лютого 1808 р. Подібне зволікання, на наш погляд, слід пов'язувати з матеріальними чинниками. Так, якщо у 1802-1806 рр. місцевий Приказ громадського опікування виділяв на утримання головного училища щорічно по 1960 руб., то у 1807 р. повітове казначейство, за розпорядженням Міністерства народної освіти, асигнувало на відповідні потреби всього 1250 руб. Будучи недостатніми навіть для училища, ці кошти складали лише 24% від суми, яку потребувала б гімназія.

Заслуговують на увагу слова попечителя Казанського навчального округу С. Румовського, сказані ним на засіданні Головного правління училищ 17 листопада 1804 р.: «З огляду на нестачу зручної будівлі для розміщення класів та вчителів неможливо. створити раптом у всіх містах такі училища і в цьому випадку найперше потрібно звернути увагу на ті, які більш багатолюдні». Аналогічна ситуація в українських губерніях зумовила активізацію процесу реорганізації головних училищ на гімназії у таких містах як Чернігів, Харків та Катеринослав, де відповідні навчальні заклади почали функціонувати вже з 1805 р. Менш актуальними для них були й фінансові проблеми. Так, у перший рік існування Чернігівської чоловічої гімназії її бюджет становив 5650 руб., не рахуючи надходжень від Приказу громадського опікування, будівельної експедиції та приватних осіб. Достатньо коштів асигнувалося і на утримання Новгород-Сіверської гімназії -- 8230 руб. у 1808 р. (перший рік існування) плюс пожертви місцевих дворян, нащадків колишньої козацької старшини. Хоча, подібно до Полтавської, імператорський дозвіл на підвищення статусу місцевого народного училища був наданий за декілька років -- ще 16 грудня 1805 р. Зауважимо, що перший директор Новгород-Сіверської гімназії І. Халанський (1808-1825 рр.), очолюючи до цього тутешнє училище (1789-1805 рр.), докладав у перші роки ХІХ ст. серйозних зусиль для перетворення його в університет. І хоча цей задум не був реалізований, за підтримки міністра П. Завадовського та впливового графа О. Аракчеєва, на той час керівника комісії з реформування артилерії, йому вдалося зупинити процес перетворення головного народного училища на повітове (адже Новгород-Сіверський перебував у складі Чернігівської губернії) і домогтися відкриття саме гімназії. Остання аж до 1832 р. була єдиною в Україні, що існувала в негубернському місті. Про неабияку роль І. Халанського у функціонуванні закладу також свідчить той факт, що після смерті посаду директора Новгород-Сіверської гімназії зайняв його зять -- І. Тимковський, професор Харківського університету.

Окремо слід згадати також дві комерційні гімназії, що підпорядковувалися попечителю Харківського навчального округу: Одеську (перші класи відкриті у 1806 р.) та Таганрозьку (1807 р.). Утім, через деякий час перша стала однією із частин новоствореного Рішельєвського ліцею, а друга -- підпорядкувалася йому. Загалом, наведені дані засвідчують, що до початку другого десятиліття ХІХ ст. в Україні існувало 7 гімназій у губернських містах, а до 1815 р. завершився процес їх створення у кожній адміністративно-територіальній одиниці.

Система управління новоствореними українськими гімназіями майже цілком відповідала загальним засадам, задекларованим у «Попередніх правилах...» 1803 р. та «Статуті.» 1804 р. Однак, власний «Статут» мала Волинська гімназія, відкрита у 1805 р. на базі єзуїтського колегіуму в Кременці (з 1818 р. -- ліцей). Крім наявності інфраструктурних потужностей та педагогічних кадрів, вагому роль у такому ранньому відкритті навчального закладу відіграли й суттєві пожертви місцевого дворянства та духовенства. Загальний розмір цього капіталу становив 194 400 руб., з них щорічні відсотки -- 15 420 руб., не рахуючи казенного фінансування (5700 руб.). Однак при цьому слід враховувати, що кошти йшли як на потреби безпосередньо гімназії, так і на ряд інших освітніх установ, підпорядкованих їй: конвікту для кандидатів на посади парафіяльних вчителів; училища для підготовки домашніх вчительок та наглядачок за дітьми; школи для навчання будівництву, практичній механіці, землеробству, садівництву, хірургії, акушерству та ветеринарії . Загальне керівництво гімназією здійснював директор (у 1805-1810 рр. цю посаду займав польський учений Юзеф Чех), однак йому «на допомогу» призначався ще й префект, який займався безпосередньо навчально-виховним процесом і матеріально-технічною базою, відповідав за нагляд за вихованцями та внутрішню цензуру. «Перший раз» (як було вказано у «Статуті») кандидатури цих осіб були обрані Т. Чацьким -- візитатором (інспектором) шкіл Волинської, Подільської та Київської губерній. У подальшому обрання префекта доручалося директору, однак нерідко з урахуванням рекомендації візитатора або попечителя навчального округу. Інноваційним для системи контролю за поведінкою та навчанням учнів Волинської гімназії стало створення спеціального учнівського суду у справах дисципліни, який розглядав суперечки між вихованцями закладу та викладачами. Звичайно, посади його голови і арбітрів, а також безпосередньо розгляд справ контролювався дирекцією, однак подібна ініціатива практично ліквідувала практику застосування тілесних покарань щодо до гімназистів старших класів. Для молодших же вона залишалася доцільною у випадку необхідності, хоча це й заборонялося тогочасним чинним законодавством. Зауважимо, що порушення цієї норми, за численними спогадами сучасників, практикувалися у першій половині ХІХ ст. та в інших гімназіях, наприклад, Немирівській, Чернігівській, 2-ій Київській та ін.

Загалом, слід підкреслити, що реформаторські ініціативи й освітні проекти Тадеуша Чацького, що інколи виходили за рамки офіційних повноважень, дозволили йому стати не просто посередником між Віленським університетом та гімназією, а «незалежним організатором шкільництва». Виступивши у ролі ініціатора створення та фактичного засновника Волинської гімназії, він, разом з відомим реформатором освіти і вченим Г. Коллонтаєм, розробив декілька «Проектів...» відкриття ряду інших навчальних закладів на Правобережній Україні, сприяв їх розбудові та розвитку.

Стосовно територіального розташування Волинської гімназії необхідно вказати, що, здавалося б, дивний вибір Кременця був обумовлений прагненням Т. Чацького (за порадами Г. Коллонтая) найбільш ефективно сконцентрувати освітній та науковий потенціал всієї губернії в одному центрі. У цьому відношенні мало підходив Житомир, який знаходився на південному сході регіону. Натомість вплив польського елементу в іншому великому місті -- Луцьку, суттєво зменшувався за рахунок значного відсотка євреїв та караїмів серед місцевого населення. Крім зазначеного, вагому роль у виборі Кременця відіграла й наявність потужних будівель колишніх єзуїтських колегіуму та монастирів. Усі ці переваги давали потенціал для розвитку гімназії лише декілька років, адже вже у 1807 р. волинський губернатор М. Комбурлей порушив питання про її переведення. Його аргументами були: наближеність Кременця до кордону («дуже далеко і бідним невигідно туди доїжджати»), географічні недоліки («через розташування між горами позбавлений свіжого повітря»), відсутність потужних місцевих продовольчих ресурсів для забезпечення харчами великої кількості учнів («кременецький повіт ніколи не вирощує достатню кількість хліба»), потреба у приміщеннях для розквартирування війська. Лише за підтримки міністра П. Завадовського Т. Чацькому вдалося відстояти незмінність розташування гімназії, однак у 1810 р. імператорським указом було створено комісію для з'ясування причин занепаду закладу. Остання ж лише констатувала технічну неможливість його перенесення до іншого міста. Початок походу Наполеона зумовив закриття гімназії (у 1812-1813 рр.), а 1818 р. її було реорганізовано на ліцей. Останній у 1831 р. був тимчасово закритий (з огляду на епідемію холери та початок польського повстання), а потім перенесений до Києва, ставши базою для новоствореного університету св. Володимира. Натомість кременецькі корпуси ліцею у 1836 р. зайняла Волинська духовна семінарія.

У 1811 р. особливий статус (з окремим «Статутом»), аналогічний вищим навчальним закладам, отримала й Київська гімназія (1-ша). З цього року, винятково на її утримання, передавався дворянський капітал (450 438 руб.), зібраний на потреби всіх училищ Київської губернії. Відтак, загальний щорічний бюджет закладу, з урахуванням казенних асигнувань та фінансування повітового училища при ньому, складав 17 250 руб. Підвищення статусу зумовило збільшення матеріальних ресурсів та структурні зміни в навчально-виховному процесі, однак система управління гімназією цілком відповідала загальним засадам 1803-1804 рр., включно з підпорядкуванням Віленському університету.

Зауважимо, що ексклюзивний статус мала також Гімназія вищих наук кн. Безбородька, відкрита у 1820 р. і трансформована у фізико-математичний ліцей вже в 1832 р.

Значно гіршим фінансовим становищем, порівняно із більшістю українських гімназій, вирізнялася Сімферопольська. Так, якщо лівобережні, правобережні та слобожанські заклади досить швидко знаходили підтримку серед заможних представників колишньої козацької старшини або польської шляхти, то позиції російського дворянства у Криму на початку ХІХ ст. були слабкими. До того ж географічна віддаленість Харківського університету, якому була підвідомча Сімферопольська гімназія до 1832 р., уповільнювали службову переписку, «університет дуже рідко надсилав... візитаторів для ревізування гімназії та для задоволення її потреб; та й ці візитатори, не знаючи місцевих умов і обставин, були мало корисні для гімназії, ревізувати її вони могли, але допомогти їй були не в змозі». Як результат -- наявність ряду адміністративно-господарських проблем та практично повна необмеженість влади директора. Цю посаду у 18121837 рр. займав Ф.П. Заставський, колишній вчитель Катеринославського головного народного училища. Цікаво, що у 1836-1838 рр. інспектором гімназії був І.П. Заставський, вірогідно брат першого (хоча точних доказів нам не вдалося виявити). Сам же Ф. Заставський після відставки отримав звання почесного попечителя, яке носив до 1842 р.

Регіональна специфіка економічного розвитку окремих українських губерній обумовила урізноманітнення навчально-виховних завдань їх гімназій. Так, при Волинській гімназії існувала школа землемірів (з 1807 р.); Катеринославська здійснювала доплату вчителям артилерії, фортифікації та військової екзерциції (з 1812 р.); у Херсонській -- діяв клас для викладання морських наук (з 1814 р.); у Сімферопольській -- клас татарської мови (з 1818 р.) тощо.

Необхідно констатувати, що у перші десятиліття, головним чином до прийняття нової редакції Статуту в 1828 р., статус конкретної гімназії, її авторитет та популярність багато в чому залежали від особистості директора. Саме політика та рівень кваліфікації останніх (як адміністраторів і педагогів) перетворювали окремі заклади на джерело виховання кращих кадрів, регіональні центри наукових досліджень. Серед подібних прикладів слід виділити М. Маркова, першого директора Чернігівської гімназії (1805-1819) та І. Тимківського, директора Новгород-Сіверської у 1825-1838 рр.

Досить часто очільників навчальних закладів призначали із середовища колишніх військових або загалом впливових цивільних чиновників. Відсутність у них належної управлінської компетенції зумовлювала періодичні дисциплінарні зловживання або фінансові порушення (дефіцит грошових сум). Прагнучи ліквідувати останні, у 1808 р. Головне правління училищ зобов'язало директорів залучати чотирьох старших учителів гімназії до внутрішнього ревізійного контролю за збереженістю коштів. Утім, для деяких це виявилося образою честі. Так, згаданий М. Марков у 1809 р. скаржився в рапорті на те, що він, будучи раніше прокурором, радником та заслуживши довір'я у самого генерал-губернатора виконуючи різні обов'язки по військовій та цивільній службі, раптом став підконтрольний «своїм підкомандним». Відомство залишило без уваги звернення директора, однак, за твердженням дослідника історії середніх навчальних закладів Російської імперії Є. Шміда, «наслідком цього стало те, що до 1819 року багато вчителів нічого не знали про існування особливих правил стосовно засвідчення сум».

Охарактеризована нами система управління гімназіями Російської імперії (в тому числі й українських міст), на відміну від їх навчальних планів, залишалася незмінною до 1828 р., коли було затверджено нову редакцію «Статуту гімназій». Разом з тим, протягом 1804-1828 рр. спостерігався поступовий (але наростаючий) відхід від загальностанового принципу навчання в них. Зокрема, з 1805 р. при гімназіях почали виникати благородні пансіони винятково для дворянських дітей, а у 1813 р. постало питання про заборону у них навчання кріпаків. Поява відповідного міністерського розпорядження від 18 вересня 1813 р. пов'язана зі спробою графа І.А. Безрободька влаштувати до Новгород-Сіверської гімназії хлопчика-кріпака. У документі відомства пояснювалося, що «в гімназії навчаються переважно дворянські та інших кращих станів діти» і «не зовсім пристойно було б приймати [до неї] панських людей». Ця норма, знайшовши неабияку підтримку серед дворянства, була підтверджена імператорським указом від 19 серпня 1827 р., який дозволяв кріпакам навчатися лише у парафіяльних та повітових училищах. А вже у «Статуті» 1828 р., про який мова буде йти нижче, майже непомітно у § 137 вказано, що головною ціллю гімназій є надання «пристойного виховання дітям дворян та чиновників».

Слід пояснити, що початкові спроби запровадити загальностановий принцип у середній освіті, хоч і відкривало нові можливості для представників різних верств населення, однак породило для влади проблеми іншого типу, актуальні й після прийняття згадуваних міністерського розпорядження 1813 р. та указу 1827 р. По-перше, у перші роки після створення гімназій у них різко зменшилася кількість учнів, порівняно із головними народними училищами. Для прикладу, у Катеринославському в 1804 р. навчалося 158 учнів, а вже у гімназії в 1805 р. -- лише 3637. По-друге, все більших масштабів набували випадки добровільного припинення навчання у новостворених гімназіях. Зокрема, досить репрезентативними є окремі дані, що стосувалися Полтавської гімназії першої четверті ХІХ ст.:

- у 1812-1813 навчальному році в ній навчалося 113 учнів, а повний курс з отриманням атестату закінчило лише 9 вихованців;

- у 1822-1823 н. р. навчалося 105 учнів, отримали атестат -- 17;

- у 1824-1825 н. р. налічувалося 97 учнів, отримали атестат -- 9 та ін.

Натомість у середині ХІХ ст. із кожних 15-20 учнів Чернігівської гімназії лише один закінчував повний курс навчання, а у 1859 р. із 300 вихованців Ніжинської гімназії лише 14 отримали атестат і т.д.

Подібна статистика була властива для більшості інших гімназій Російської імперії (в тому числі й українських міст) протягом всього досліджуваного нами періоду (ХІХ -- початку ХХ ст.). Причини цього явища крилися у тому, що більш заможні категорії населення (чиновники, дворяни) не бачили суттєвої користі в отриманні їхніми дітьми тривалої цивільної освіти (на відміну від військової і з огляду на можливість раннього влаштування на службу) та побоювалися «шкідливого впливу» незаможних гімназистів, а батьки останніх часто не мали матеріальних ресурсів для забезпечення повного, і знову ж таки тривалого, курсу навчання. Деяким винятком у цьому відношенні була Немирівська гімназія, яка з самого початку існування (1838) приваблювала занадто багато учнів. Так, відразу після її відкриття на базі дворянського училища кількість учнів сягала до 450 осіб. Щоправда, при цьому слід враховувати вплив польського елементу, адже переважна більшість гімназистів була католицького віросповідання. Власне підвищення статусу училища завдячує винятково поляку, графу Б. Потоцькому, який у 1851 р., всупереч чинному законодавству навіть був затверджений почесним попечителем закладу на невизначений термін (носив це звання протягом 1839-1866 рр.).

Крім вищевказаного, у період міністерства О. Шишкова (1824-1828), політика якого носила охоронний характер і була своєрідним продовженням загального консервативного курсу останніх років правління Олександра І (як відповідь на повстання декабристів), продовжувався процес спрощення навчальних програм та посилювався контроль за юнацтвом. Проявами останнього слід вважати: збільшення кількості педелів (шкільних наглядачів); запровадження практики надсилання списку учнів, із даними про місце проживання, до міської поліції; початок розробки нових правил нагляду за студентами і гімназистами; встановлення нової форми щоденної звітності про поведінку вихованців.

Саме за часів О. Шишкова розпочалися й попередні роботи з підготовки реформи середньої освіти, проведеної у 1828 р., уже після його відставки, новим міністром К. Лівеном (1828-1833). Так, відповідно до розробленого «Комітетом із влаштування навчальних закладів» «Статуту гімназій і училищ повітових та парафіяльних» створювалися дві нові посади з управлінськими функціями:

- інспектор (обирався серед старших вчителів та призначався університетом із подальшим затвердженням попечителем навчального округу), який був «помічником директора у всьому, що стосується нагляду за викладанням і моральною частиною виховання» та виконував його обов'язки у випадку відсутності;

- почесний попечитель, який обирався на три роки із місцевого дворянства (з огляду на його суттєві фінансові пожертви на користь закладів освіти) та затверджувався імператором за поданням профільного міністра; разом з директором наглядав «за ходом управління та станом гімназії».

Крім вказаного, для розгляду найважливіших питань розвитку гімназії та покращення її становища мали скликатися особливі педагогічні Ради у складі директора, інспектора, старших вчителів, а також почесного попечителя при розгляді окремих питань (розвитку пансіону, відносин з предводителем дворянства, виключення учнів). Їх засідання мали звичайний -- на початку кожного місяця, та надзвичайний характер -- в особливих випадках за призначенням директора.

Потреба у створенні педагогічних рад гімназій обумовлювалася концентруванням управлінських повноважень винятково в руках директора, адже положення «Статуту» 1804 р. про проведення педагогічних нарад не мало обов'язкового характеру і залишалося лише на папері. Наприклад, за свідченням дослідника історії Новгород-Сіверський гімназії І. Панаженка у ній аж до 1839 р. не було жодних ознак існування педагогічних «нарад» та «рад», а закладом керував «одноосібно директор, всі свої розпорядження він повідомляв підлеглим посередництвом офіційних паперів, які називалися “наказами”». Однак саме цей приклад варто позитивно оцінювати, оскільки здійснивши у 1823 р. ревізію закладу, попечитель Харківського округу Є. Корнєєв констатував: «... із всіх оглянутих мною до цього часу закладів у Харківському окрузі, Новгород-Сіверська гімназія по навчальній частині займає перше місце».

Подібно до цього, доцільність запровадження посади інспектора, крім вказаного, визначалася й необхідністю посилення рівня навчальної дисципліни як учнів, так й педагогічного персоналу. Так, професор Харківського університету Г. Успенський, здійснюючи наприкінці 1810-х рр. ревізію Київської гімназії вказував на неабиякий безлад у розподілі навчальних годин, відсутності затвердженого університетом розкладу та ін. Крім вказаного, «вчителі, -- йшлося у звіті, -- убезпечившись тим, що на виконання їх обов'язків ніхто не звертає пильної уваги, влаштувались на роботу в іншому відомстві, на повну шкоду гімназійному навчанню». У багатьох подібних ревізорських документах цього періоду досить часто зустрічалися аргументи на користь необхідності посилення нагляду за педагогами, а також гімназистами. Саме тому, виходячи із нового законодавства 1828 р., на практиці склалася така ситуація, що інспектор щоденно наглядав за порядком у гімназії та інформував про все директора. Останній же, інколи навіть організовував канцелярію у власному будинку, лише періодично відвідуючи заклад. Це стосується, наприклад, директора Новгород-Сіверської гімназії І. Тимковського (1825-1838), який «нерідко відвідував гімназію, в якій наглядав за порядками інспектор, щоденно інформуючи директора про стан гімназії; однак, коли він з'являвся у гімназії, він був її справжній ревізором» -- писав у своїх спогадах інспектор Й. Самчевський.

Загалом, саме інспектори, котрі були покликані нівелювати недоліки одноосібного та інколи некваліфікованого директорського управління, отримали й повноваження «нагляду на покараннями», що нерідко призводило до різноманітних зловживань. У цьому відношенні найбільш характерним прикладом, описаним сучасниками та дослідниками історії освіти ХІХ ст., є Олександр Карлович Зейдліц. Протягом життя він займав різноманітні вчительські, а також інспекторські посади в Чернігівській (1834-1836), 2-ій Київській (1836-? (пропрацював не більше двох років)), Рижській (1846) та Казанській (1846-1847) гімназіях. При цьому О. Зейдліц навіть не пройшов повний курс гімназійного навчання, а лише витримав екзамен у Ризі46. Крім різноманітних зловживань та некваліфікованого виконання обов'язків, що призводило до постійних змін місця роботи, він був активним прихильником фізичних покарань учнів. В. Кричевський, який навчався у Чернігівській гімназії у 1833-1841 рр., писав у автобіографічних замітках: «Інспектор був хоч і не військовий, але німець (Зейдліц) якого я пам'ятаю в перших трьох класах, і він мені тепер уявляється у вигляді собаки, що зірвалась з ланцюга, всіх гризуча, яка б'є то батогами, то руками, свариться, дере за волосся та інше. Інакше не згадую Зейдліца, що виконує особисто різного роду покарання і втихомирює всіма способами будь-який прояв вольності». У цей період ситуація в начальному закладі ускладнювалася й тим, що «директором був саперний капітан Фішер, перейменований в цивільний чин. Він ніякого уявлення не мав ні по одному предмету...». Відтак зміна у 1828 р. системи внутрішнього управління гімназіями не завжди мала позитивні наслідки. Головними причинами подібних ситуацій були відсутність в перші десятиліття після реформи 1828 р. належної кількості кваліфікованих кадрів (об'єктивний фактор) та непродумана кадрова політика вищого керівництва -- попечителів округів, профільного міністерства (суб'єктивний чинник).

Таким чином, директор, зберігши за собою загальне керівництво гімназією, делегував частину своїх повноважень щодо організації навчально-виховного процесу педагогічній раді, а безпосереднього нагляду і дисциплінарного контролю за вчителями й учнями -- інспектору. При цьому статус контролера над ним, куратора та захисника інтересів закладу перед місцевою адміністрацією отримав почесний попечитель, звання якого зазвичай надавалося місцевому губернському або повітовому предводителю дворянства (рідше -- совісному судді чи депутату дворянського зібрання). Міністр О. Шишков пояснював свою мотивацію доцільності створення цієї нової посади наступним чином: «Я дізнався, що деякі попечителі до три і навіть по шість років не бували у ввірених їм округах, що візитатори від більшої частини університетів або взагалі не надсилалися у визначені терміни, або надсилалися погано, що багато губернських директорів не оглядали училища своїх дирекцій як це встановлено... Щоб дещо полегшити цей нагляд та зробити корисним для начальних закладів опікування дворянства, я вважав би корисним встановити звання почесних попечителів. Обов'язок їх повинен полягати у покровительстві цих закладів, у взаємодії щодо помноження сум їх пожертвами і в нагляді за успішним ходом їх до призначеної цілі.»48. Про важливість особи почесного попечителя свідчить і той факт, що обов'язковим при відповідному обранні було затвердження цього звання імператором, за поданням міністра народної освіти.

Насамкінець зауважимо, що відповідно до «Статуту» 1828 р. управлінські і кадрові повноваження університетів, попечителів навчальних округів та центрального відомства (по відношенню до управління гімназіями) залишилися незмінними. Загалом, цей документ сприяв створенню додаткових навчальних закладів в ряді найбільших міст Російської імперії (Москві, Петербурзі, Києві, Харкові та ін.). У таких випадках одна гімназія отримувала статус губернської (зазвичай старіша за датою відкриття), а інші -- підпорядковувалися її директору. Додамо, що з 1836 р. у містах, де були відриті декілька гімназій, призначався для них лише один почесний попечитель. гімназія імперія губернія навчальний

На практиці імплементація «Статуту» розтягнулася на роки. Так, якщо призначення почесних попечителів та інспекторів відбулося відразу ж, то реорганізація навчальної частини (на семирічний курс) в деяких випадках, з огляду на фінансові проблеми, тривала майже десятиліття. Для прикладу, Сімферопольська гімназія завершила цей процес лише у 1836 р., тобто чи не найпізніше у всій Російській імперії. Характерно, що чинність «Статуту» 1828 р. до 1834 р. не поширювалася на «західні губернії», серед яких були три українські: Волинська, Подільська та Київська.

На початку 1830-х рр. також відбувалася реорганізація географічних меж навчальних округів Російської імперії, яка зумовила відомчий перерозподіл управління гімназіями. Так, у 1831 р. Волинська та Подільська -- підпорядкувалися Харківському попечителю (Київська пройшла цей процес ще в 1818 р.), однак вже у 1832 р., разом з Чернігівською та Новгород-Сіверською гімназіями -- увійшли до новоствореного Київського округу. У цей же період тривав процес створення Одеського округу, якому протягом 1830-1833 р. були підпорядковані навчальні заклади Херсонської, Таврійської та Катеринославської губерній.

Створення при гімназіях посади почесного попечителя, хоч і ускладнювало їх систему управління та посилювало контроль за закладом, однак мало й позитивні наслідки. Як було вже сказано, це звання зазвичай отримували впливові місцеві дворянські предводителі, наділені на той час вагомими адміністративно-виконавчими повноваженнями. Відтак, досить часто вони спільно з директорами виступали у ролі захисника інтересів навчальних закладів перед керівництвом навчальних округів та губерній. У цьому відношенні характерний приклад мав місце по відношенню до Новгород-Сіверської гімназії у 1830-х рр., коли з огляду на потребу її реорганізації в семирічну постало питання про розширення старого або побудову нового приміщення. В таких умовах попечитель Київського навчального округу Є. фон Брадке висунув ініціативу щодо приєднання закладу до Ніжинського ліцею князя Безбородька. Переписка з цього приводу між ним, директором гімназії І. Тимковським та профільним міністром С. Уваровим тривала протягом 1833-1838 рр. Активну участь у цьому обговоренні брав і В. Ладомирський -- почесний попечитель закладу протягом 1834-1847 рр., який у 1838-1847 рр. займав посаду чернігівського предводителя дворянства. Саме лише поєднання його зусиль та І. Тимковського, в умовах підтримки С. Уварова, дозволило Новгород-Сіверській гімназії зберегти незалежний статус. Однак, наслідком погіршення відносин між її директором та Є. фон Брадке стала спочатку перевірка закладу у 1837 р. особисто попечителем Київського навчального округу, а потім -- відставка І. Тимковського. Цікаво, що сам Є. фон Брадке звільнив посаду також в цей же 1838 р., а побудоване у 1841-1843 рр. всупереч його планам кам'яне приміщення збереглося до наших днів. Крім того, Новгород-Сіверський сьогодні прикрашає й Тріумфальна арка, відновлена на кошти почесного попечителя гімназії В. Ладомирського.

Слід зауважити, що особисті перевірки навчальних закладів хоч і входили до сфери компетенції попечителів навчальних округів, однак траплялися не досить часто, особливо по відношенню до закладів початкової та середньої освіти. Зазвичай подібні огляди/ревізії відбувалися невдовзі після призначення на посаду і у повній мірі демонстрували рівень адміністративно-управлінської компетенції новопризначеного. Для прикладу, красномовно описав перевірку у 1846 р. Немирівської гімназії попечителем Київського навчального округу О. Траскіним її тодішній вчитель М. Чалий (у подальшому директор Білоцерківської гімназії та Ніжинського ліцею князя Безбородька). «Займаючи, до свого призначення попечителем, посаду начальника штабу на Кавказі і взагалі незнайомий з влаштуванням навчальних закладів цивільного відомства, генерал Траскін, приступив до огляду гімназій ввіреного йому округу, уявивши, що робить огляд військам» -- писав педагог. В таких умовах, у Київському навчальному окрузі провідну роль почав відігравати М. Юзефович, помічник попечителя з 1845 р.

Збільшення кількості гімназій протягом 1830-1840-х рр. обумовило посилення нагляду за педагогічним персоналом і учнями загалом усіх навчальних закладів Російської імперії. Так, у гімназіях, «де дозволяють економічні суми, з дозволу Міністерства народної освіти» з 1838 р. почали створюватися посади особливих наглядачів за вільними слухачами53. Натомість подібні процеси кінця 1840-х рр. слід пов'язувати з поширенням революційних та антиросійських ідей в освітньому середовищі. В українському контексті (перш за все, в масштабах Київського навчального округу) ключову роль у цьому, як відомо, відіграло Кирило-Мефодіївське товариство. Для прикладу, виконуючи секретний припис згадуваного помічника попечителя округу, відомого противника українського національно-визвольного руху, М. Юзефовича від 22 вересня 1847 р., директор Новгород-Сіверської гімназії Ф. Бездон (1846-1848) здійснивши перевірку бібліотек закладу та підвідомчих йому повітових училищ, виявив при цьому 21 екземпляр творів П. Куліша та Т. Шевченка. Подібні приклади мали місце й в інших гімназіях і особливого масштабу набули вже з кінця 1850-х рр.

Таким чином, наростаюча потреба у досвідчених та кваліфікованих чиновницьких кадрах, об'єктивні вимоги часу зумовили започаткування наприкінці ХVШ ст. -- на початку ХІХ ст. роботи ряду відомчих комісій з підготовки реформи освіти Російської імперії, в тому числі й для міського населення. Прийняття «Статуту...» 1804 р. завершило цей етап та започаткувало діяльність гімназій як міських загальностанових середніх навчальних закладів. Системний аналіз нормативно-правової бази подальших десятиліть дозволяє стверджувати про наявність ряду характерних рис у системі управління цими установами протягом першої половини ХІХ ст.: високий рівень залежності від особистості директора та рівня його адміністративно-педагогічної кваліфікації (особливо до 1828 р.), відсутність належної кількості кваліфікованих кадрів (вчителів, інспекторів), суттєві недоліки кадрової політики попечителів навчальних округів та профільного відомства, поступове скасування їх загальностанового статусу та ін. Чи не єдиною відмінністю гімназій українських міст, які у загальному контексті не вирізнялися з поміж інших, став вплив етнічного фактора (українського козацько-старшинського -- в закладах Лівобережжя та Слобожанщини, польського католицького -- Правобережжя). У цілому ж, діяльність Міністерства народної освіти, орієнтована на ліквідацію наявних проблем, хоч і породжувала нерідко труднощі іншого характеру, однак багато в чому спрямовувалася переважно на якісне вдосконалення гімназійного законодавства.

Размещено на Allbest.ru