Німецько-турецьке збурення воєнних змагань у 1914 р.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

На початку ХХ ст. Чорне море омивало землі Бессарабської, Херсонської, Таврійської, Чорноморської, Кутаїської губерній, Кубанської та Батумської областей, а також Болгарії, Румунії й Османської імперії, де Босфором, обабіч якого розкинулася столиця Стамбул (Істанбул, Істамбул, Константинополь, Візантія, Царгород, Цареград, Царград), воно зливалося з Мармуровим морем, із заходу прилеглим до лазурової канви Середземномор'я Дарданеллами (Дарданелами).

Оригінальна чаша вельми придатного для судноплавства чорноморського басейну вґрунтувалася на більш як кілометровій глибині западини. Мілини проступали тільки прибережні. Коли не розгулювалася стихія, зрідка псував навігацію клімат: зимовими чи весняними туманами та іноді морозами, зледенінням, бурями. Надто вітер норд-ост «Новоросійська бора» допікав ураганними вихрами з підніжжя Кавказьких гір. Північ моря подекуди сковувалася кригою, проте не щороку.

Відстань до стамбульських пришибів бухти Стенія у Золоторізькій затоці, що розташовувалися поблизу чорноморського входу-виходу, до Севастополя не перевищувала 298 миль, до Одеси -- 352 милі, до Миколаєва -- 403, до Херсона -- 412, до Феодосії -- 380, до Керчі-Єнікале -- 432, до Новоросійська -- 455, до Поті -- 579, до Батума -- 582 (морська миля дорівнює приблизно 1852 метрам). Навпростець між Тавридою та Малою Азією було пораховано 142 милі.

Традиційно від XVIII ст. по цьому роздоллю відкритих просторів конкурували Туреччина й Росія, а в період Східної війни на підпору султанському престолові у масштабному протистоянні з'явилась англо-французька армада, після чого Паризькою (1856 р.) та Лондонською (1871 р.) конвенціями Босфор і Дарданелли було замкнуто перед чужинськими озброєними суднами. За цих обставин на заході акваторії випросталися нові військово-морські з'єднання -- болгарське й румунське.

Імператорський Чорноморський флот розгорнувся достоту дистанційованим од столичних російських інституцій. Утім його часто навідував державний вождь армії та флоту Микола II, приїздивши до розкішних фамільних маєтків у Лівадії й Оріанді, де, до слова, ошатні домашні купелі дістали декор під міні-копії Чорного, Азовського (Озівського), Каспійського морів.

28 березня (10 квітня) 1914 р. цар провів огляд молодих матросів-чорноморців, а наступного дня для найбільших кораблів у Севастополі було закладено док імені самого того імператора. Як відомо, «господар землі російської» манірно хизувався мундиром капітана 1-го рангу. Головував у такому строї на Раді Державної Оборони, і, за переказами, приструнчив рідного стрия -- великого князя Миколу Миколайовича, генерала від кавалерії, досить курйозною реплікою: «Дозвольте вже нам, морякам, самим розібратись, який флот слід мати».

На чорноморській арені російські силовики накопичили плавальні засоби, літаки, мінні приналежності. Виладналися берегові служби, їхні структурні елементи -- казарми, управлінські приміщення, училища, ремонтні бази, підприємства, сховища, споруди інтендантства з надійною мережею забезпечення харчуванням. Стимулювалась індустрія зведення престижних кораблів, солідним бастіоном рельєфно вкоренився Севастополь -- сторчовий за природним становищем: віддаль од нього водою до Керчі вимірювалася 173 милями, до Одеси -- 165, до Миколаєва -- 203, до Херсона -- 215, до Батума -- 412, до Сінопа (Синопа, Синопи) -- 179, до Ереглі (Бендер-Ереклі, Пендереклі) -- 224, до Варни -- 259, до гирл Дунаю -- приблизно 170. Простяглась зручна залізниця до цього унікально оповитого легендами міста від вузлової східноукраїнської станції Лозова -- південною гілкою харківської магістралі, котра на північ пролягала до Москви та Санкт-Петербурга (Петрограда). Мережа рейкових колій слугувала невпинним контактам з Одеським (від Бессарабії до Приазов'я) і Кавказьким (од Кубані до Аджарії) військовими округами.

На фінансування флотської моці витрачалися колосальні бюджетні суми, пожертви та інші залучені кошти. На сході й півдні України вистачало економічних ресурсів: розвинутою промисловістю -- добувною, металургійною, обробною -- інтенсивно всотувано наукове і технічне надбання сусідніх (у тому числі великоруських) губерній, Балтики, іноземних фірм, у різнопрофільному сільському господарстві заготівлю провізії з полів і височин Причорномор'я гарантували корабельні ревізори, хазяйновиті комісари й баталери зі статечними аграріями та меткими негоціантами.

На світових лідерів суднобудування рівнявся Миколаїв -- галузевий комплексний центр на горбах і в улоговинах при річках Інгул та Південний Буг, пов'язаних із Дніпровським лиманом, чий спокій традиційно стеріг Очаківський форт. Цю галузь було представлено також у Севастополі, Херсоні, Одесі, Голій Пристані тощо Показово, що, крім усього, виготовлення маневрених шхун на Дніпрі розвинулось у містечкові Нікополь Олександрівського повіту Катеринославської губернії й місті Олешки Дніпровського повіту Таврійської губернії -- колишніх поселеннях січовиків-запорожців, оспіваних іздавна мореходів. Перманентно в регіоні виникали спеціалізовані навчальні заклади з урахуванням водної специфіки.

1914 р. обік Чорноморського флоту існували півтораста цивільних пароплавів. Запровадженою Кримсько-Кавказькою пасажирською лінією було з Одеси налагоджено регулярні рейси до Євпаторії, Севастополя, Ялти, Алушти, Судака, Феодосії, Керчі, Анапи, Новоросійська, Геленджика, Джубги, Туапсе, Лазаревського, Сочі, Адлера, Гагрів, Гудаути, Нового Афона, Сухумі, Очемчирі, Поті, Батума. У разі сезонного замерзання Одеського порту й кругове, й пряме внутрішнє сполучення в усіченому стані замикалося на Севастополі.

Важливого прикордонного значення набув дунайський посад Вилків (Вилков, Вилкове -- нині місто Одеської області), поблизу якого Кілійський річковий рукав поділявся на п'ять основних розгалужень -- Білгородське, Очаківське, Анкудинове, Середнє та Старостамбульське, які ще подрібнювалися (наприклад, в Очаківському існували примітні Полунічне і Прірва, а Старостамбульське корелювалося з Новостамбульським). За заслуги на війні 1877-1878 рр. місцеві мешканці володіли там навколишніми теренами, де приблизно тисяча промисловиків щороку виловлювала десятки тисяч пудів червоної риби, більш як на три чверті -- вельми цінної білуги (в решті добутку превалював осетер). На посадському терені існували пристань і поштово-телеграфна контора, з'єднана телефоном зі стаціонарним спостережним пунктом на рубежі Полунічного (Північного) гирла.

Для суміжних флотів, які, у свою чергу, локально акумулювали розмай тилового супроводу, чорноморськими відправними точками в Анатолії (Наталії, Анталії, Анадолу) були Амастро (Амасра, Астра), Вона, Трабзон (Трибзон, Тарабосан, Тарабісун, Тарабузун, Трапезунд, Трапезунт, Трапезонд), Орду (Орту), Платана (Планта- на, Платан, Полатане, Пулат-Хане, Акче-Абад), Хопа, Сюрмене (Сурмене), Сіноп, Самсун, Ереглі, Зонгулдак (Зунгулдак, Сангулдак), Фац (Фаца, Фатса), Уньє (Уніє), Інеболі (Інеболу), Різе, Тиреболі (Триболі, Триполі,Тиреболу), Керасун (Керасунд, Керасунда, Гіресун, Ґіресун), а на західному узбережжі -- оттоманські Ігнеада (Ініада, Інада) й Мідія (Мідьє, Мідьйо), румунські Констанца (Кьос- тендже), Мангалія (Мангаля), Сулина (Сулін, Сулин), болгарські Созопол (Сизополь), Бургас і Варна. За Бухарестським мирним договором улітку 1913 р. по підсумках Балканської війни від Болгарії до Румунії перейшли Бальчик (Бальжик, Балчик) і Каварна.

Напередодні Першої світової війни в книзі про російський імператорський флот 1914 р. (оригінальна назва за тодішньою російськомовною транскрипцією «Россійскій Императорскій флотъ 1914 г.») молодий капітан 2-го рангу Всеволод Єгор'єв, проникливий дослідник статистики в авторитетному Санкт-петербурзькому військово-морському гуртку, вдало зорганізованому тоді також капітанами другого рангу (надалі -- першого) Михайлом Римським-Корсаковим і Олександром Колчаком, пророче прогнозував: «Наявні умови, факт володіння протоками Туреччиною, не убезпечують нас од появи на Чорному морі ворожого флоту. Розглядаючи це питання з точки зору реальних фактів, ми дійдемо висновку, що ворожий флот, відповідно тиснучи на Туреччину, здатен отримати її дозвіл на прохід до Чорного моря».

Так і трапилося, причім у дратливій динаміці. 20 липня (2 серпня) 1914 р. стамбульські власті уклали партнерський пакт із Берліном. 28 липня (10 серпня), уміло засмикавши англійських та французьких переслідувачів, «Goeben» і «Breslau», що складали Середземноморську дивізію контр-адмірала Сушона, з дозволу свого начальства за монархічною вертикаллю Вільгельма II (Фрідріха-Вільгельма-Віктора-Альберта Гогенцолерна) попросилися до Дарданелл (можливо, такий розв'язок цілком задовольняв когорту їхніх численних антогоністів). Опісля цього В. Сушон, кризово вплинувши на перебіг Великої війни, за згодою статс-секретаря А. фон Тірпіця рушив опікувати турецькі ВМС.

В атмосфері, кардинально згущеній роздмуханою в Європі конфронтацією, османський флот розпрощався з консультативною Британською військовою місією, котра кілька років без переконливих успіхів прагнула фахово вимуштрувати його моряків. Англійців було звільнено з турецької служби, а скоро по тому оклякла доти оттоманська ескадра благополучно реанімувалася. Гартованим у борні складником, де «Jawuz Sultan Selim» і «Midilli» вирізняла стрімка, більш як 27-вузлова хода (вузол є одиницею виміру швидкості в морі: стодвадцята частка милі за півхвилини, себто миля на годину), розторопний Сушон (Сушон-паша) пружно гальванізував передані йому старі дредноути «Haireddin Barbarossa» й «Torgud Reis», використаний під плавбатарею казематний лінійний корабель «Messudieh», дещо занехаяні бронепалубні крейсери «Hami- dieh» та «Medjidieh», канонерські човни (канчовни) «Berk-i-Satvet» i «Peik-i-Schevket», ескадрені міноносці «Gairet-i-Vatanije», «Jadighiar-i- Millet», «Numune-i-Hamiet», «Muavenet-i-Millije», «Taschoes», «Basra», «Jarhisar», «Samsun», мінні загородники «Ron», «Nilufer», «Samsun», інші судна.

Дужий «Jawuz Sultan Selim» розкошував такою швидкістю (досягаючи приблизно 50 км на годину) і настільки могутньою артилерією (десять 280-міліметрових гармат, по дюжині 150-мілі- метрових і 88-міліметрових), а також четвіркою торпедних апаратів, що проти нього чорноморці мусили максимально згуртовуватися. За 60 секунд будь-яка «п'ятірня» застосованих ним одинадцятидюймових «бісових пальців» головного калібру випліскувала по чотири-шість залпів, у цьому переважаючи тренованих його долати сукупною «трійцею» панцирників «Иоанн Златоуст», «Евстафий» і «Пантелеймон», адже їхні дебелі «305-міліметрівки» -- по дві в носовій і по стільки ж у кормовій вежах -- обмежувалися трьома дванадцятидюймовими виверженнями за хвилину. До того ж «легкий» за класифікацією «Midilli» мав, окрім дюжини «105-міліметрівок», два разючих торпедних апарати.

Командир крицевого левіафана капітан першого рангу («цур зее») Акерман і командир «Midilli» фрегатен-капітан (капітан другого рангу) Кетнер у форс-мажорі самі б вирішували, чи ставати на прю з 17-вузловими севастопольськими лінкорами, поміж яких, крім трьох щойно згаданих, залишалося «запасне» при ядрі цієї бригади судно «Три Святителя» (з квартетом «дванадцятидюймівок»), а повільнішими резервами Чорноморського флоту трималися 15-вузловий «Ростислав», 14-вузлові «Синоп» і «Георгий Победоносец».

Наприкінці літа 1914 р. залізничними ешелонами, німецькими пароплавами та суднами під італійськими, перськими й австро-угорськими прапорами надходили до Стамбула військові вантажі -- гармати, снаряди, гвинтівки, набої, міни. 16 (29) серпня прибув вагон із валютою центральноєвропейських банків. Тоді ж на доточку численній Німецькій військовій місії генерала Отто Лімана фон Зандерса (Сандерса), 1913 р. прищепленій оттоманцям, приїхала «нордична» підмога з сотень вправних «морських вовків», серед котрих були комендори, далекомірники, командири брандвахт, мінери, сигнальники, досвідчені матроси.

Під надіслану «згори» настанову будь-що наущати господарів проти Антанти 60-літній адмірал у відставці Гвідо фон Узедом, легалізований на становищі головного інспектора берегових укріплень і шефа турецького флоту, сформував надійну «Зондер команду» («Sonder kommando» -- особливий загін) оборони проток, від вересня 1914 р. затулених перед усіма іноземними суднами (лімітованими стали рейси до Стамбула з Одеси та Севастополя: в режимі наявності лишень одного пароплава на Босфорі). 15 офіцерів і 150 матросів-пушкарів двох найкращих крейсерів В. Сушона висадилися на берег, де посилили тамтешні форти. Прийшлим людом комплектувалася й місцева служба зв'язку. Німеччина сюди ж передала сім великих пароплавів з їхньою обслугою. Багатьма турецькими плавзасобами і маяками орудували чужинці. В усякому разі на безпосередньо підлеглі кораблі Сушон і командирів, і машиністів, і зброярів, і кочегарів дібрав із свого кваліфікованого контингенту.

26 вересня (7 жовтня) 1914 р. російський міністр закордонних справ Сергій Сазонов телеграфував командувачеві Чорноморського флоту адміралові Андрію Ебергарду: «У зв'язку з отриманням Туреччиною від Німеччини золота вірогідний найближчими днями виступ її проти нас». 29 вересня (11 жовтня) фінансова угода реалізувалася, 13(26) жовтня Дарданелли були геть закриті комендатурою.

Вільгельм Сушон удостоївся рідкісного мандата діяти на власний розсуд «за найвищим повелінням султана». Османський військовий міністр Енвер-паша, екс-аташе в Берліні, 8 (21) жовтня титулований віце-генералісимусом (генералісимусом був падишах), конкретизував головну вимогу задомінувати Чорним морем: «Розшукайте російський флот і без оголошення війни атакуйте його, де б не знайшли». Відтак Австро-Угорщині та Німеччині, натиснувши на цей важіль, удалося б енергійно відволікти протидіючий їм союз Великої Британії, Франції та Росії до євро-азійської периферії. Загрозою колапсу трафіків з середземноморськими портами гальмувались експортно-імпортні пріоритети величезного довкілля.

14(27) жовтня 1914 р. наче для навчань («радіотелеграфної практики та вправ із дозірної служби») за повної оснащеності під Стамбулом вишикувалася майже вся місцева ескадра. З неї «Haired- din Barbarossa» під прапором ярбая (комодора) Арифа Ахмет-бея, «Torgud Reis», канонерка «Burak Reis» і два міноносці задрейфували при Босфорі, «Gairet-i-Vatanije» та «Muavenet-i-Millije» з мінзагом «Samsun», обігнувши ріг Румелі, припустилися на Одесу, «Jawuz Sultan Selim» (з В. Сушоном), «Nilufer», «Taschoes» і есмінець «Samsun» -- на Севастополь, «Hamidieh» -- на Феодосію, «Midilli» та «Berk-i-Satvet» -- на Керченську протоку й Новоросійськ, «Peik-i- Schevket» -- перерізати кабель, прокладений морем між Севастополем і Варною. Спільним напуттям було просигналізовано: «Зробіть усе на що здатні; від цього залежить майбутнє Туреччини».

Оскільки недремна агентура росіян із зустрінутих комерційних суден без зволікань «розкусила» потаємні наміри німецько-турецьких змовників, у заздалегідь попереджених про страшні загрози різними каналами А. Ебергарда та К. Плансона ще було доволі часу для організації опору. 15 (28) жовтня дані спостерігачів, добуті на пароплавах «Королева Ольга» і «Великий князь Александр Михайлович» («Великій князь Александръ Михайловичъ»), підтвердили прогноз курсу лінійного крейсера на північ, але пасивні можновладці в Криму адекватно не відреагували, чим остаточно змарнували можливість суворо покарати зухвалих напасників, хоча від 17 (30) липня країна перебувала у стані загальної мобілізації й од того ж літа воювала з Німеччиною і Австро-Угорщиною. За іронією долі, з 1897 р. давній царський «друг і кузен» Віллі -- «Його імператорська та королівська величність імператор німецький, король прусський Вільгельм» -- вважався російським адміралом, тобто вищим чином за табельною ієрархією від Миколи II. імператорський чорноморський військовий флот

Ввечері 15 (28) жовтня 1914 р. у севастопольському порту, який внутрішньо функціонував під деменом свого головного командира віце-адмірала Миколи Маньковського, розташувалися «Евстафий», «Иоанн Златоуст», «Пантелеймон», «Ростислав», «Три Святителя», «Георгий Победоносец», «Синоп», «Кагул», «Память Меркурия», «Алмаз», підводні човни «Лосось», «Судак», «Карась», «Карп», дивізіон есмінців, де опинилися нові «нафтовики» -- «Гневный» («ГнЬв- ный»), «Беспокойный» («Безпокойный»), «Дерзкий» («Дерзкій»), «Пронзительный», і чотири мінні загородники.

Неподалік патрулювали ескадрені міноносці капітана першого рангу князя Володимира Трубецького, а найпросторіший, 113-метровий, чорноморський мінзаг «Прут» («Прутъ», 5400-тоннажна переробка пароплава Добровільного флоту «Москва», побудованого 1879 р. у Глазго завширшки 13 м) із 750-мінним запасом дисципліновано чигав поблизу практично на поталу: недолугим наказом відряджений до Ялти забрати звідти стрілецький батальйон, з траси безтолково завернутий назад і проти ночі необачно пригальмований у морі, щоби він завидна ввійшов до Севастополя (командир судна капітан другого рангу Георгій Биков мав «опечатаний конверт» -- пакет із покажчиком фарватера під береговими батареями). У цілому при Євпаторії були дев'ять есмінців і чотири міноносці, в Одесі -- два канонерські човни та загородник, в Очакові перебував один мінзаг, у Батумі (так би мовити, на лівому фланзі оборони) дислокувались озброєний пароплав і мінзаг.

Ніхто не скорегував одеської сторожі. Не нашорошився створений саме на екстремальний випадок оборонний загін із однотипних канонерських човнів «Донец» і «Кубанец» та двох мінних загород- ників (73-метровий «Бештау» й приписаний до Очакова 62-метровий «Дунай»). Забракло найнеобхіднішої обережності: безжурно запалені ліхтарі освітлювали набережну, хвилерізи Військового та Нового молів, брекватер -- дамбу, пристосовану для суднових причалів.

Дислокація там у цілому була спрощеною: під берегом -- «Кубанец», а «Донец» і «Бештау» -- при брекватері, відки за морем позирав екстраординарно встановлений пост. Аналогічні спостереження велись із Великого Фонтана, чия варта о пів на третю телефоном повідомила про помічений у темряві, проте не ідентифікований об'єкт. До того ж портовики спеціально заспокоїли, що, мовляв, побачений у далечі блиск -- від щойно виряджених ними вантажів...

Молох поглинав канонерку, чудово знану Стамбулом, де дев'ять з половиною місяців тому, 1 (14) січня, з вини босфорського лоцмана вона вночі наскочила на турецький пароплав. 28 січня (10 лютого) 1914 р. за врятування трьох своїх підданців султан нагородив п'ятьох «донечан».

«Gairet-i-Vatanije» прожекторним променем «намацав» мінзаг «Бештау» (1210-тонної водомісткості), де двох моряків було вбито й решта заціпла перед, скидалося, невідворотньою бідою, опинившись у безвиході при трьох сотнях прийнятих для перевезення мін. Та найгіршого не сталось. Есмінці зненацька позадкували круговиною з малого рейду, побіжно пустивши під воду вугільну баржу. «Кубанец» застосував 152-міліметрову гармату лишень уже як непрохані гості безкарно злавірували в море. Тієї самої доби Мадлунгів попутник «Samsun» угатив 28 мін під морську лінію Одеса -- Севастополь.

О 4 годині 15 хвилин Російське товариство пароплавства і торгівлі (РТПіТ) телеграфувало: «Турецький міноносець підірвав «Донец», ходить одеським портом і підриває судна». За півгодини чорноморське начальство констатувало, що війна з Туреччиною почалась, але абсурдно не дало належного оповіщення по флоту та Севастополю, чий мережевий електрифікований «щит» порту, знеструмлений для проходу «Прута», нісенітно не вмикався.

В імлі «Jawuz Sultan Selim» не убоявся ні мінного поля, ні стаціонарних севастопольських цитаделей, які першими пострілами не вельми влучно, проте гучно озвались о 6 годині 33 хвилини. В результаті спрямовані по крейсеру 360 снарядів мали той ефект, що тільки один паровий казан корабля вибув із ладу.

Сушон протягом 17 хвилин стягнувся на десяток залпів по Корабельній слободі, укріпленням і залізниці, випустивши 59 снарядів (47 -- калібру 280 мм, решта -- півторастаміліметрових) і вдаривши по 16-ій батареї та Морському госпіталю, де загинули відповідно шестеро солдатів і двоє матросів, а кількість поранених сягнула двох десятків осіб. Виниклу в артпогребах пожежу героїчно загасив із 17-ма «нижніми чинами» штабс-капітан Олександр Миронович, за що дістав у нагороду орден святого Георгія 4-го ступеня.

У мороці навздогін пришельцю-кривднику для годиться тричі бабахнув штабний «Георгий Победоносец». Прийняла бойове хрещення чорноморська авіація, підпорядкована її завідувачеві, випускникові Севастопольської офіцерської авіашколи лейтенантові Івану Стаховському: першим на розвідку злетів льотчик резервного загону служби зв'язку мічман Борис Свєтухин, а за ним -- лейтенанти Олександр Тюфяєв, Вікторин Качинський, Євген Коведяєв, Віктор Утгоф, мічмани Микола Рагозин, Борис Миклашевський, Георгій Корнилович, Костянтин Ломанов, Раймонд Ессен, кондуктор Олександр Чорний, які відстежили рух османського флагмана .

«Jawuz Sultan Selim,» відступивши, здибав 64-метрові ескадрені міноносці «Лейтенант Пущин», «Живучий», «Жаркий» і залпом «150-міліметрівок» завдав ведучому в тій жменьці суден пробоїни з дистанції понад 12 кілометрів. Після сьомої години ранку «Лейтенант Пущин», котрий під брейд-вимпелом начальника дивізіону відчайно кинувся напрямки проти крейсера, кінець-кінцем вельми пошарпаним од зустрічного вогню вишмигнув із поскубаною штурманською рубкою до Севастополя, дванадцятьох моряків маючи пораненими (в тому числі особливо тяжко -- фельдшера, через що страдники самі як могли перев'язувались, використавши аптечний матеріал індивідуальних санітарних пакетів) та сімох утративши: шестеро полягло, один зник безвісти. Матрос, вибуховою хвилею викинутий з есмінця, понад дві години борсався на поверхні моря, доки не доплив до буйка, а звідти був знятий криголамом «Гайдамак» («Гайдамакъ»), що пересувався з Миколаєва до Криму.

Власне, дозорці нічим не зарадили тихохідному «Пруту», котрий, віддалившись од рогу Фіолент, привернув на себе увагу нападників. Після годинних змагань із крейсером мінзаг, практично беззахисний зі своїм благеньким озброєнням 47-міліметровими гарматами та кулеметами, пропав нескореним: його команда «з великим шиком» (як зафіксував самовидець-німець) піднісши стеньговий прапор, відкрила кінгстони та інші клапани, горловини, двері водонепрониклих переділок, віддраїла ілюмінатори.

76 членів команди з пораненим і контуженим Г. Биковим та старшим офіцером старшим лейтенантом Юрієм Лонткевичем утрапили в полон, 76-річний судновий священик ієромонах Антоній (у миру -- Василь Смирнов), лейтенант Олександр Рогуський (Рагузь- кий), мічман Костянтин Смирнов, боцман Калюжний і ще двадцять шість «нижніх чинів» згинули, а решта «прутівців», дружно повеслувавши на двох шлюпках, прихистилася «Судаком» і посильною яхтою «Колхида». О. Рогуський, який ціною власного життя підірвав трюм загородника, посмертно удостоївся ордена святого Георгія 4-го ступеня.

При нагоді «Jawuz Sultan Selim», формально ще бувши поза офіційною участю у війні, піратськи збагатився «призом» -- пароплавом «Ида», вирядженим із Маріуполя. «Nilufer» занурив 60 мін перед Севастополем та потопив судно «Великий князь Александр Михайлович», забравши його пасажирів і 14 мішків пошти. «Berk-i-Satvet» і «Midilli» гарматним огнем підпалили Новоросійськ. Окрім того, «Midilli» виставив 60 мін біля Керченської протоки, й невдовзі на них вибухнули пароплави «Ялта» та «Казбек» («Казбекъ»). Тоді загинули 10 осіб.

Показною галантністю вирізнився «Hamidieh»: о пів на сьому ранку виділені з нього османський та німецький парламентери запропонували феодосійцям тікати з їхнього міста, не чекаючи неминучого обстрілу, відкладеного як мінімум на 120 хвилин. Між дев'ятою й десятою годинами корабель випустив півтори сотні снарядів по вокзалу, залізничному депо, портових механізмах, водогінній вежі, сховищах, коморах. Із тамтешніх суден першим цього дня постраждав двощогловик Азовсько-Чорноморського пароплавного товариства: снаряд розірвався під його правим бортом. Затим турецький крейсер знищив вітрильник та пароплав «Шура», чиїх моряків полонив.

До речі, управа Феодосії, піклуючись про скарби живопису, експоновані в уфундованій 1880 р. геніальним земляком-мари- ністом Іваном Айвазовським художній галереї, невідкладно спакувала шедеври на збереження до Сімферополя. Слід зауважити, що за своїм планом архівних схронів по власних підвалах збентежений персонал севастопольської Морської бібліотеки заховав її найцінніші фонди після стресу, яким приголомшив «Jawuz Sultan Selim». І цей заклад цілком фахово продовжив функціонувати у дещо законсервованому режимі, змінивши довоєнну відкритість на спеціалізовану роботу з документами та читачами.

16 (29) жовтня 1914 р. нещастя спіткало загородник «Дыхтау» («Дых-Тау»), збудований 1907 р. в Англії водомісткістю 1112 т. Під орудою капітана другого рангу І. Григораша він ставив міни за 7 миль від батумської бази, таж раптово за кормою стався вибух, четверо матросів загинули, декілька зазнали поранень і контузій, а корабель дістав пошкодження, що вдалось усунути лише за сприяння водолазів. Цієї ж доби під вечір загін загородників, очолений контр-адміралом Миколою Львовим, від Херсонеського маяка до рогу Кача необачно укладаючи міни, наразився на їхню детонацію від зброї, встановленої ранковими нападниками.

У Севастополі з його 35-тисячним гарнізоном було оголошено стан облоги і найвища влада зосереджувалась у Ебергарда та коменданта фортеці генерал-лейтенанта Аркадія Ананьєва, в розпорядженні котрого, крім піхоти, було сім пересувних батарей, два ескадрони кінноти та невеликий авіазагін із вісьмома літаками під командуванням штабс-капітана Карачаева. Через шість годин після звіданої на світанку наруги над чорноморцями адмірал демонстративно вивів на пошук ворожих розбишак потужну ескадру з п'ятьма лінкорами, крейсерами, міноносцями, але без глузду в тому круїзі протинявся три дні. Між тим царський намісник на Кавказі генерал-ад'ютант граф Іларіон Воронцов-Дашков громогласно заявив: «Турки підступно напали на наші прибережні міста й судна Чорноморського флоту. Якнайвище звелено вважати, що Росія у війні з Туреччиною, військам увіреній мені Кавказькій армії перейти кордон і атакувати турків».

Реагуючи на «casus belli», дипломати Росії, Франції та Великої Британії вимагали від Порти «визначитися між розривом із Потрійною Антантою і висилкою німецьких морської й військової місій», але категоричний ультиматум не остудив гарячі голови охочих загрузнути у конфлікті. Ввечері 18 (31) жовтня російський посол Михайло Гірс полишив Стамбул, наступного дня звідти відбули колеги-дипломати, британський та французький. Англійське адміралтейство під морським міністром Вінстоном Черчілем імпульсивно реагувало: «Негайно розпочати воєнні дії проти Туреччини».

Османські речники облудно картали за скоєне потерпілу сторону -- чорноморців. 19 жовтня (1 листопада) 1914 р. повірений оттоманців у Петрограді Ферах Еддін-бей своїми устами фарсово виклав інсинуації, адресовані С. Сазонову за химерною турецькою директивою: «Перекажіть міністрові закордонних справ, що ми глибоко жалкуємо, що ворожий акт, викликаний російським флотом, зірвав дружні відносини двох держав. Ви можете запевнити Імператорський російський уряд, що Пишна Порта не баритиметься гідним робом розв'язати це питання і що Порта вживатиме всі заходи для зупинки можливості повторення таких фактів. Ви можете запевнити нині ж пана міністра закордонних справ, що турецький уряд вирішив заборонити флотові виходити в Чорне море й що ми, у свою чергу, сподіваємося, що російський флот не крейсеруватиме біля наших берегів». Протокольно вислухавши вигадку, С. Сазонов сухо відрубав, що вважає зайвиною полеміку і сподівається на негайний виїзд співбесідника до Стамбула.

Наступного дня Кавказька армія під рукою І. Воронцова-Дашкова перетнула кордон, за добу оволоділа низкою поселень і фортецею Баязет (Баязид, Догубаязит) на Вірменському нагір'ї. Микола II видав маніфест, одверто вмотивувавши намислену експансію меркантильною метою розпалення війни: «З Божої ласки, Ми, Микола Другий, імператор і самодержець всеросійський, цар польський, великий князь фінляндський, і проч., і проч., і проч.

Оголошуємо всім вірним Нашим підданцям:

У безуспішній досі боротьбі з Росією, прагнучи всіма засобами примножити свої сили, Німеччина і Австро-Угорщина вдалися по допомогу Оттоманського уряду та втягли до війни з Нами засліплену ними Туреччину.

Керований німцями турецький флот насмілився віроломно напасти на Наше чорноморське узбережжя. Негайно після сього звеліли Ми російському послові в Царграді з усіма чинами посольськими та консульськими залишити межі Туреччини.

З цілковитим спокоєм та упованням на допомогу Божу прийме Росія цей новий проти неї виступ старого утисника християнської віри та всіх слов'янських народів.

Не вперше доблесній російській зброї долати турецькі полчища -- покарає вона й цього разу нахабного ворога Нашої Батьківщини. Разом з усім народом російським Ми непохитно віримо, що нинішнє нерозсудливе втручання Туреччини у воєнні дії лише прискорить фатальний для неї перебіг подій і відкриє Росії шлях до розв'язання заповіданих їй предками історичних завдань на берегах Чорного моря.

Дано в Царському Селі двадцятого дня жовтня у літо від Різдва Христового тисяча дев'ятсот чотирнадцяте, царювання ж Нашого у двадцяте».

Ескапада про міфічні «історичні завдання на берегах Чорного моря» -- стрижнева. Голоси авторів російської преси в екстазі штовхали невситиму північну озію до «владарювання Константинополем», аби на той кшталт увласнити Босфор та Дарданелли («Константинополь -- колиска нашої православної віри, і він має бути в наших руках... Царград і Босфор мають бути нашими як колиска віри нашої», «Якщо ми володітимемо Босфором, то в наших руках буде, так би мовити, ключ від входу до Чорного моря, а саме це море перетвориться на російське озеро»). Задля фанаберії загарбання сакраментальної протоки та «морської бази при виході з Дарданелл до Середземного моря» виплодились російські демагогічні гасла «визволення Візантії від турецького гноблення», «природних меж великої імперії», «можливості мати замість кількох маленьких флотів різних морів єдиний флот Російської імперії, котрий перебуватиме там, де в той або інший момент цього вимагатимуть інтереси його вітчизни».

Затято пропагував «право на Константинополь і протоки» сонм інтелектуалів-лібералів. Конституційно-демократичний ідеолог Павло Мілюков, історик і політик, жартома кликаний «Мілюковим- Дарданелльським», уперто дискутував, «підспівуючи» казенній риториці. Ось зразки намудрованого ним: «Якщо прагнення до проток є імперіалізм, то так, ми в ньому винні»; «...Придбання Константинополя та проток не суперечить визвольним ідеям війни й не може бути прирівненим до «імперіалізму» в тому негативному сенсі, в якому іноді це слово вживається». Центральний комітет мілюковської «Партії народної свободи» загонисто передрікав Росії володіння «Босфором і Дарданеллами з прилеглими берегами та Константинополем».

За роспалу бучної «барабанщини» екзальтований поет і історик Сергій Городецький емоційно відгукнувся віршем, якій починався таким заспівом:

«Недаром был Олегов щит На воротах твоих прибит,

Царьград, томящийся в плену.

Эвксинских волн упорный страж,

Ты будешь наш, ты будешь наш В сию волшебную войну».

21 жовтня (3 листопада) 1914 р. англійські лінкори «Indefatigable» та «Indomitable» з французькими «Verite» й «Suffren» 76-ма дванадцятидюймовими снарядами зруйнували дарданелльські форти Сед-ель-Бахр (Седюльбахир) і Кум-Кале (Кумкале). Наступної доби далека Японія, від серпня тісно солідарна з Антантою та підключеними до союзного кола Бельгією, Сербією і Чорногорією, задекларувала війну Туреччині. 30 жовтня (12 листопада) султан проголосив джихад -- «священну війну проти невірних», причім офіційне обнародування збройного виступу проти північної сусіди держави сталося лише напередодні. Відтак Османська імперія визнала війну з Росією «де-юре». Ад'ютантом Мехеммеда V з фактичною опорою на його армію став прусський барон генерал-фельдмаршал Кольмар Вільгельм Леопольд фон дер Ґольц («Ґольц-паша»).

Перед Чорноморським флотом, контингент служивих якого у другій половині 1914 р. подвоївся завдяки мобілізаційному призову і невдовзі сягнув 40 тисяч, активізувалися пекучі практичні питання. За військовою доктриною він був підручним для царської армії з покладанням завдань тіснити ворога на водних шляхах, паралізовувати його порти, повсюдно зупиняти вихватки османських плавзасобів.

23 жовтня (5 листопада) намітилася стратегічна вісь: з нафтовим опаленням парових казанів здатні прискорюватися до 30 і більше вузлів, майже стометрові турбінні есмінці з високими показниками водомісткості 1110-1450 тонн «Беспокойный» (командир -- капітан першого рангу Олександр Зарудний), «Гневный» (командир -- капітан другого рангу Василь Черкасов), «Дерзкий» (командир -- капітан другого рангу Емануїл Молас) та «Пронзительный» (командир -- капітан другого рангу Віктор Борсук), маючи по три 102-міліметрові гармати, по дві 47-міліметрові «зенітки», прожектори, кулемети, по п'ять двотрубних торпедних апаратів, приєдналися до севастопольської ескадри з п'яти лінкорів, трьох крейсерів і п'яти старих ескадрених міноносців, які передньо вийшли південно-західним напрямом. Нова четвірка прудких суден увечері заглибила дві сотні мін за десяток миль перед Босфором.

Безпрецедентна акція стала засадничою в урізанні комунікації між Стамбулом і південно-чорноморськими місцинами, у створенні умов, нестерпних для тамтешнього судноводіння, яке залишалося на низькому рівні, й альтернативи мережею шляхів од столиці на північний схід власної країни турки не мали. Тож із Криму нищити їхні споруди під прихистом «Ростислава» безкарно нагрянув дивізіон міноносців, чий артобстріл анатолійського берега одразу призвів до погрому Трабзонського порту з розташованими в ньому казармами й плавальними засобами.

Інцидент 16 (29) жовтня 1914 р. добряче витверезив Одесу. Обстоювати її підключився «Синоп» під стерном капітана першого рангу Петра Паттона-Фантона-де Веррайона -- героя російсько-японської війни 1904-1905 рр., нагородженого золотою шаблею за хоробрість. Також із «чорноморської Пальміри» згодом торпедами нашорошилися привезені 1915 р. з Владивостока субмарини «Сом» («Сомъ») і «Щука». Верховний головнокомандувач (главковерх) великий князь Микола Миколайович наполягав, аби «всіма заходами випереджати на заваду десантові противника взагалі, а в районі Одеси -- поготів».

Протягом двох осінніх тижнів 1914 р. «Дунай» і «Бештау», підтримані канчовнами «Терец» («Терецъ») та «Кубанец», нашпигували одесько-очаківський закуток 550 мінами. За місяць навкруг було занурено 1668 смертоносних зарядів, перед Дністровським лиманом -- 233, у Каркінітській затоці -- ще дві сотні.

Від 19 жовтня (1 листопада) 1914 р. переоснащені під загородники пароплави «Великий князь Константин» («Великій князь Константинъ», яким командував старший лейтенант Дмитро Андросов), «Цесаревич Георгий» («Цесаревичъ Георгій» під орудою старшого лейтенанта Миколи Чайковського), «Великая княгиня Ксения» («Великая княгиня Ксенія», командуючий -- лейтенант Михайло Бужинський) та «Великий князь Алексей» («Великій князь АлексЬй», командуючий -- лейтенант Микола Виноградський) ущерть «засіяли» захисні поля в акваторії під Севастополем (за два наступних місяця встановили 1200 мін). «Дьіхтау» розташував під Батумом, Кабулеті й Поті приблизно наполовину менше -- 572. У Керченській затоці за цей період додалося 550 мін. Крім того, від Очакова по Дніпрово-Бузький лиман подібну загороду втіяло військово-інженерне відомство. Російська імперія в Чорному морі тогоріч наїжачилась у цілому більш як чотирма тисячами «пасивних» вибухових пристроїв, під турецькими берегами припнула по... над тисячу їхніх «активних» аналогів.

Спеціальна диверсійна група використовувала на Дунаї різні екстремальні засоби, зокрема на пароплаві «Тирасполь» (з двома 47-міліметровими гарматами, такою самою кількістю 5-ствольних «37-міліметрівок» і зенитним кулеметом), а також спиралася на моторні катери «Кинжал» («Кинжалв»), «Сабля». Вночі 10 (23) жовтня у встановленій мінерами пастці підірвався австро-угорський річковий флагман -- монітор «Temesh», потерпіли й дві ворожі берегові батареї на загал із чотирма гарматами та чотирма прожекторами. Тамтешнім супротивникам жорстко опонувала кермована капітаном 1-го рангу флігель-ад'ютантом Михайлом Вєсьолкіним Експедиція особливого призначення: в Одесі восени 1914 р. розгорнувши свій штаб, постачала вантажі до Сербії, куди протягом навігації надійшло 113200 гвинтівок і мільйони набоїв; усього від жовтня до кінця року річкою піднялися 5 експедиційних караванів.

На першому етапі війни за цим напрямком успішно діяли моряки-добровольці. Такі як сапери старшого лейтенанта Василя Григоренка. Ще 30 серпня (12 вересня) загін старшого лейтенанта Юрія Волковицького й 106-ти матросів Чорноморського флоту, поламавши шлюз на каналі Боссут, приглушив у Залізних воротах -- звуженій ділянці між Карпатами та Балканами -- рух дунайських плавзасобів Центрального блоку, прецінь пересування поліпшилися лише 1915 р, коли австрійцям удалось очистити замулене плесо й річкою зациркулювали судна: наниз -- із вантажем для близькосхідних військ і кораблів, угору -- з сировиною та продовольством.

Чорноморська сцена, попри її специфіку, була невід'ємним коном Великої війни. Варто уваги: якщо наприкінці 1914 р. маса населення Севастополя наближалася до 60 тисяч (пораховано 59373 людини), то майже в такій самій кількості (54958 осіб) містом розташувалися війська. Заради втягнення полінаціональної Оттоманської імперії до жахливої конфронтації з Антантою пролазно приплутались козирі модерного плану використання -- «Goeben» і «Breslau». Інспіраторам їхніх дій здавалося, що «з прилученням до бойовища Туреччини почалась ізоляція та крах Росії, німецько-турецькому флотові вдалося досягти відносного панування на Чорному морі». З другого боку, вдовольняючи прохання англо-французького командування, яке воліло заангажувати царський флот на сателітну орбіту, Ставка главковерха намірялась утискати енергетичний Вугільний район. Директивну пріоритетність протидесантної боротьби доповнило завдання зриву перевезень уздовж Анатолії.

Размещено на Allbest.ru