Українські проекції назви регіону "Південна Україна" та їх представлення у соціогуманітаристиці ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Перші реальні спроби демонтажу конструкта «Новоросія» й розриву з «новоросійським» дискурсом зробив М. Грушевський, який запропонував уживати в українському історіописанні термін «Полуднева Україна». Дефініції «Полуднева» (Південна) та «Східно-Полуднева» (Східно-Південна) Україна циркулюють уже на сторінках його монументальної й багатотомної «Історії України- Руси». Приміром, один із розділів сьомого тому має назву «Східно-Полуднева Україна в ХV-ХVI вв.». Такі означення-назви ширяться і в інших працях М. Грушевського, а також у текстах його учнів і дослідників, які співпрацювали з найвидатнішим українським істориком.

Зазвичай ці означення ще не мали виразної й однозначної просторової локалізації й уживалися, як правило, у досить широких регіональних або компаративних контекстах. Та вже сам факт їхньої появи на імперському культурному полі свідчив про визрівання, формування та висунення інших етнокультурних й історичних уявлень щодо теренів побутування українського народу/нації.

Масштабні, навіть руйнівні соціо- та етнокультурні зрушення початку ХХ ст. (світова війна та революція) спричинилися до того, що низка авторів (Д. Багалій, Д. Яворницький та ін.), які раніше тою чи іншою мірою позиціонували себе у межах «новоросійського» дискурсу або прагнули вписатися до нього з різних мотивів, зокрема для представлення малоросійської/української минувшини у координатах імперської науки, докорінно змінюють спрямованість дослідницьких практик.

Наприклад, вищезгадана студія 1889 р. «Колонизация Новороссийского края...» Д. Багалія вже 1920 р. була перевидана у переробленому вигляді українською мовою з новою назвою - «Заселення Південної України (Запорожжя й Новоросійського краю) і перші початки його культурного розвитку».

Кардинально трансформувався й загальний рефрен тексту Д. Багалія, який розпочинався зі знакової конотації: «Ми будемо оповідати про південну Україну, котра заселена була запорожськими козаками і називалася Запорожжям а потім Новоросією або Новоросійськими степами і захоплювала сучасні Катеринославську, Херсонську і почасти Таврицьку губ.».

У такому світлі заселення та колонізація Новоросії репрезентувалися як один з періодів історії України, хоч автор студії не дуже обтяжував себе переробкою попередніх текстів, а низку історіографічних зауваг і коментарів, які у російськомовній версії 1889 р. були вступними нотатками, переніс до прикінцевих приміток почасти в урізаному, почасти у трохи зміненому вигляді.

Подібні метаморфози споглядаємо і у працях Д. Яворницького, котрий, на відміну від Д. Багалія, означував цей регіон як Степову Україну, у межах якої новоросійська колонізація подавалася на тлі скасування вольностей запорозького козацтва та пізнішого закріпачення місцевих мешканців.

Назву «Степова Україна» вживав і М. Слабченко, хоч у його текстах трапляються й інші термінологічні означення. Під цією ж назвою була видана велика збірка дидактичних матеріалів одеських педагогів і науковців 1930 р., яка також була спрямована на демонтаж «новоросійського» дискурсу.

Наприклад, у розвідці одного з авторів і, заразом, колишнього репрезентанта «новоросійського» дискурсу, одеського історика Євгена Загоровського підкреслювалося: «... р. 1764, уряджається Новоросійська губернія; одне з головних завдань її - широка урядова колонізація Степової України. Поставлене Новоросійській губернії колонізаційне завдання неминуче мало призвести до конфлікту з тими корінними мешканцями й власниками Степової України, за яких себе вважали по праву запоріжці, що й собі розгорнули в цей час інтенсивну хліборобську колонізацію своїх “Вольностей”... Ця боротьба, щораз більше розпалюючись, дійшла свого апогея під час русько-турецької війни 1768-1774 рр., яка відкрила широкі перспективи перед російським торговельним капіталом - заволодіти берегами Озівського й Чорного морів, вони бо потрібні були для посідання багатих степів Надчорномор'я, а також для використання чорноземлі цих степів з метою організації хлібного експорту через знову здобуте побережжя. Конфлікт поміж старою, народньою, і новою, урядовою формами колонізації Степової України закінчився катастрофою 1775 року - зруйнуванням Запорізької «Січі» та інкорпоруванням її «Вольностей» у склад областей, безпосередньо підлеглих російській адміністрації» .

Зрештою, ті чи інші новації щодо означення терену колишньої Новоросії, але у світлі представлення й конструювання історії України, побутують у текстах цілої низки українських істориків і вчених-гуманітаріїв 1920-х рр., зокрема В. Біднова, В. Дубровського, А. Кримського, І. Крип'якевича, Н. Полонської-Василенко, О. Оглоблина, С. Рудницького, А. Синявського, М. Слабченка, Д. Яворницького та ін. Окрім означення «Полуднева Україна» ширяться й інші назви - Степова, Чорноморська, Причорноморська Україна й ін.

Очевидно, однак, що найбільшу роль у тодішніх культурницьких й інтелектуальних потугах щодо витіснення/заміни «новоросійського» дискурсу південноукраїнським/полудневоукраїнським відіграв М. Грушевський. За його ініціативою серед ряду порайонних комісій зі студіювання різних регіонів України при ВУАН у середині 1920-х років була створена Комісія історії Полудневої (Степової) України. У її роботі брала участь низка співробітників Науково-дослідної кафедри історії України М. Грушевського, зокрема Т. Гавриленко, Д. Кравцов, М. Ткаченко та В. Юркевич.

У другій половині 1920-х рр. готувалася до друку ціла серія порайонних або територіальних збірників, яка мала спричинитися до ініціювання й упорядкування регіональних студій з історії України. За свідченням М. Грушевського, на 1927 р. (згодом 1928 р.) планувалася підготовка збірника наукових праць «Полуднева Україна».

Але цей процес з огляду на фінансові й організаційні проблеми суттєво затягнувся та ще ускладнювався змаганнями між провідними українськими вченими, насамперед М. Грушевським й М. Слабченком. Останній за підтримки Д. Багалія й М. Яворського наприкінці 1929 р. очолив Комісію історії Полудневої (Степової) України. Тому збірник передали до видавництва 1930 р., а, можливо, навіть ще пізніше, себто тоді, коли це видання практично вже не могло вцілити у горнилі сталінських чисток і репресій.

Фактично підготовлений збірник був знищений під тиском радянської цензури 1931 р. чи 1932 р. У цьому збірнику мали бути надруковані статті Б. Варнеке, О. Варнеке, Т. Гавриленка, В. Гериновича, Є. Загоровського, К. Копержинського, І. Крип'якевича, Д. Кравцова, М. Макаренка, В. Пархоменка, Ф. Петруня, О. Рябініна- Скляревського, П. Тутковського та ін., які охоплювали практично всі періоди з історії Південної України.

У своїй передмові до цього збірника Грушевський намагався представити Полудневу/Південну Україну як терен змагання і взаємодії різних світових культур протягом відмінних історичних епох, зокрема сформулював вихідні настанови щодо регіональної концептуалізації національної історії України. «Першими підставами» («двома великими творчими силами») розвою народу вчений уважав народність та територію. В «Історії української літератури» М. Грушевський метафорично означував територію як «історичний верстат», який доля призначила «східно-полудневій, українській галузі».

Отож збірник «Полуднева Україна» був складовою частиною широкої програми регіональних студій, яку започаткував історик після повернення до Радянської України. Ця програма мала наскрізний рефрен - осягнути українське минуле як територіальну історію народу/нації в її районному/регіональному розмаїтті.

Зазначимо, що вчений надавав особливого значення колонізаційним процесам, які докладно висвітлені на сторінках його «Історії України-Руси». Більше того, за його візією колонізація не тільки задавала той чи інший темп історичної еволюції народу, а й значною мірою впливала на його етнічну формацію. «Отсі зміни, сі колонізаційні хвилювання, флюктуації мали великий вплив на українську етніку, полишили глубокі сліди в фізіономії української народності», - підкреслював М. Грушевський. У «сих флюктуаціях згинула страшенна маса народнього капіталу»/

Зрештою, у рецепції М. Грушевського колонізація - це не тільки опанування, заселення й упорядкування того чи іншого простору, а соціальний, культурний, політичний та господарський терен історичного побутування українського народу, який виявляє його творчий потенціал і життєву силу. Тому в авторських коментарях про колонізаційні здобутки українських переселенців неодноразово проступають нотки гордості за своїх пращурів.

Такою, скажімо, виглядає заувага М. Грушевського про колонізацію пограничних земель Російської держави у XVII ст., коли «голий ограбований український демос упередив державну велико-руську народність, в часи найбільших лихоліть своїх опанувавши простори московської України - перехопив у великоруської народности сі території, географічними і політичними обставинами властиво їй призначені до скольонізовання».

З цієї перспективи автор «Історії України-Руси» прагнув з'ясувати, як ті чи інші флуктуації й метаморфози історичного процесу діють на певному регіональному полі за відповідного географічного та природного середовища, політичних і соціокультурних передумов тощо. Власне, йшлося про творення низки регіональних образів минувшини, котрі планувалося синтезувати в єдиній конструкції національної історії України.

«Донеда.вна, та, можна сказати, що й нині ще «Новоросія» і «Україна» мислились і мисляться як поняття окремі, диспаратні (від лат. йіврагаїиз, себто несумісні. - Авт.), не зв'язані органічно. Процес освоєння Полудневої України слов'янською, в нинішнім вигляді українською людністю, що тягнувся протягом тисячоліть - понині ще не закінчився. Завдання істориків, з одного боку, вияснити постійність, стихійну непереможність і органічність сього процесу, з другого - з'ясувати ті перешкоди, що лежали на сім шляху і часами спиняли, руйнували і завертали назад сей колонізаційний похід і не давали можливості закріпитися на Побережу і на колонізаційних шляхах до нього. Важливо вивчити зовнішню історію сеї української експансії на Полуднє, висвітлити впливи сього колонізаційного походу на місцеві відносини в Степу і на Побережу, і навпаки - вияснити, які наслідки ся полуднева українська експансія і зміни в ній - припливи на полуднє української людности і відпливи назад до лісостепу і лісової зони, вносила до українського життя в його колонізації запіллю, в лісостепі і в лісовій зоні», - підкреслював історик.

Але М. Грушевський не обмежувався заувагами щодо місця і ролі української людності у колонізації, переселенні та господарському і культурному опануванні Північного Причорномор'я. Заразом він запропонував власне тлумачення й оцінку «новоросійського» дискурсу, котрий однозначно пов'язав із русифікацією, яку послідовно і невпинно проводив імперський уряд як на південноукраїнських землях, так і в інших регіональних обширах.

Передусім М. Грушевський акцентував увагу на своєрідному привласненні російською історіографією вікових колонізаційних потуг багатьох поколінь українців. Більше того, він обстоював думку про русифікаторську спрямованість адміністративних, управлінських, культурницьких і соціальних практик імперського уряду й місцевих чиновників на просторі т.зв. «Новоросії».

«Незважаючи на те, що колонізаційна маса і Новоросії, і Криму, і Донецького басейну, і Кавказького побережжя при всіх змінах зовнішніх режимів і форм зіставалась переважно українською, все таки штучно утворена заходами російського уряду культурна і національна мозаїка настільки затемнила сей основний колонізаційний і організований процес, що в уявленні всяких дальших і навіть близших обсерваторів “Новоросіі”, як я зауважив вище, стала якоюсь цілком відмінною і новою формацією, майже нічим не зв'язаною з українським історичним процесом і створеною виключно «мановением.» російських самодержців та іх помічників. Міста сеі Новоросіі - керівні позиції до котрих віками добивалась українська людність, діставали чужоплеменний склад і тим часом як урядові заборони позбавляли украінську людність можливостей розвивати свою національну культуру, організовувати школу, пресу, літературу, театр, мистецтво - вся ся новоросійська мозаіка покривалась однобарвною русифікацією», - стверджував М. Грушевський.

Протягом 1920-х рр. намічаються та формуються, отже, концептуальні віхи і термінологічні означення з перспективи представлення української історії, котрі б мали однозначно витіснити імперський конструкт «Новоросія». Та розгром української науки, зокрема ліквідація ВУАН на початку 1930-х рр., знищення цілої низки українських інтелектуалів і громадсько-культурних діячів не дозволили закріпитися українській традиції історіописання щодо репрезентації історії Південної/Степової України.

Здавалося б, що післяреволюційне повсякдення й офіційні практики, котрі запанували у радянському культурному просторі від початку 1930-х рр., безперечно витравлять і спровадять у минувшину «новоросійський» дискурс. Але радянська дійсність 1930-х рр. внесла суттєві корективи до дискурсивних практик. Натомість розпочалася поступова канонізація російського народу як «єдиного носія прогресу» й «головного творця» Радянського Союзу.

Ця тенденція в ідеологічних та культурних практиках намітилася ще у другій половині 1930-х років, але набула повної сили і відповідного символічного підтексту вже від 1945 р. Тож ідея про «першість великого російського народу» поміж інших «рівних» народів у «братній радянській родині» доволі швидко транслювалася у царині ідеології та партійних оргвисновків, із яких перетікала до культурного і суспільного простору.

Отож суттєво підносилася історична роль Російської держави, котра відтоді здебільшого репрезентувалася як «прогресивне» явище, а у певному розумінні - як предтеча нової імперії - Радянського Союзу. За великим рахунком, ця метаморфоза суттєво відсувала на другий план класовий дискурс, який раніше був пануючим у радянській історіографії. Натомість до радянського історіописання імплементувалися старі імперські традиції, перероблені під новітні ідеологічні та культурні потреби, які посіли провідне становище у тодішніх історичних писаннях.

Саме ці ідеологічні віяння та передумови забезпечили своєрідну консервацію, себто збереження «новоросійського» дискурсу, хоч і на периферії радянської соціогуманітаристики. Не випадково у першому виданні «Большой советской энциклопедии» Новоросія означувалася як «часть южной России у Черного и Азовского морей, охватывавшая в начале 20 в. Бессарабскую, Херсонскую, Таврическую (кроме Крыма), Екатеринославскую, Ставропольскую губернии и Донскую область»138. Як бачимо, у першій радянській універсальній енциклопедії назва «Новоросія» не тільки репрезентувалася у дусі російського великодержавництва, а й територіально обіймала терен значної частини Північного Причорномор'я. Більше того, просторова локалізація Новоросії, котра за царських часів здебільшого обмежувалася трьома т. зв. «новоросійськими» губерніями (іноді до неї ще відносили/включали Бессарабію), дефакто суттєво розширилася.

Втім, попри руйнівні й трагічні метаморфози, проблематика, пов'язана з представленням минувшини Південної України, повністю не зникає з української радянської соціогуманітаристики, хоч і відтісняється на її маргінеси. Передусім, варто згадати про дослідницькі практики Н. Полонської-Василенко, котра не тільки опублікувала ряд розвідок з історії Південної України у московських періодичних виданнях, а й 18 жовтня 1940 р. успішно захистила докторську дисертацію «Очерки по истории заселения Южной Украины» на Вченій раді Інституту історії АН СРСР у Москві.

В українській радянській історіографії ця тема у 1930-х рр. уважалася абсолютно безперспективною. Відтак у машинописі своєї роботи авторка навіть емоційно наголосила, що «крупнейшие историки Украины советовали мне, когда я начинала работу в Академии Наук УССР, переменить мою тему, которую я поставила себе - изучение Южной Украины - и перейти на изучение истории Украины».

За великим рахунком, дисертаційна студія та інші роботи Н. Полонської-Василенко зберігали український дискурс у представленні історії Південної України другої половини XVIII ст., хоч і містили виразні, а подекуди загострені класові конотації, що значною мірою диктувалося кон'юнктурними політичними обставинами й ідеологічними віяннями. Та, попри означені мотиви, авторці все ж таки закидали недостатню увагу до питань «історії господарства» й «класової боротьби».

На думку О. Оглоблина - одного з офіційних опонентів (інші - В. Пічета та О. Савич) по дисертації Н. Полонської-Василенко, її праці «представляют собою очень ценный вклад в историю Запорожья и Южной Украины». В іншому місці О. Оглоблин зазначав, що «процесс заселения края, организация управления и т. п. становятся для нас совершенно ясными, благодаря огромной, кропотливой, почти филигранной работе Н.Д. Полонской-Василенко».

Проте Н. Полонська-Василенко не була єдиною з-поміж істориків кінця 1930-х - початку 1940-х рр., які прагнули тою чи іншою мірою втримати представлення південноукраїнського дискурсу на теренах радянського історіописання. Передусім, варто згадати одеського історика єврейського походження Саула Борового.

Власне, останній являв собою своєрідний тип ученого-ерудита, «бродського аристократа» (за матір'ю, що походила з касти євреїв м. Броди) з надзвичайно високою дослідницькою культурою, виразними культурологічними, архівознавчими та бібліологічними інтенціями, вихідця з південної імперської околиці з її своєрідною мультикультурною атмосферою, котрий не дуже «вписувався» у канони жорсткого інтелектуального унормування, які формував радянський режим.

Приміром, ще у своїй ранній і, заразом, оригінальній та дуже цінній монографії про єврейську колонізацію С. Боровий украй негативно оцінював адміністративні практики російського царату, зокрема «колонізаційну ідеологію» й потуги «поліційних реформаторів» на південних околицях імперії Романових (за виразом автора, «так называемой Новороссии»), які категорично означував як Степову Україну.

Схожі оціночні конотації С. Боровий зберіг і у пізніших розвідках, зокрема у ювілейній статті до 150-річчя заснування Одеси. Звичайно, ця публікація 1944 р. містила й традиційні «обрядові» пасажі, властиві радянському історіописанню, як-от «провідна роль партії», «боротьба пролетаріату», «класові протиріччя» і т. п. Та, незважаючи на ці «ритуальні» складові, автор однозначно розглядав виникнення Одеси як вислід «украинско-русской народной колонизации». Заразом С. Боровий відзначавав, що, хоч пізніше Одеса й стала адміністративним центром «так называемого Новороссийского края», але залишалася багатокультурним містом. Більше того, він наголосив, що «уже население Хаджибея, который по недоразумению называют турецкой деревней, состояло главным образом из украинцев».

Варто підкреслити, що такі оцінки й коментарі вимагали від автора неабиякої особистої мужності - адже вони викристалізувалися у буремному та знаковому 1944 році, коли вже значною мірою визрів і формувався офіційний дискурс російського народу - «народу-вождя» й майбутнього «народу-переможця». Цей контраст породив складні життєві й творчі колізії на тернистому шляху С. Борового.

Представлення південноукраїнської проблематики збереглося й на теренах української еміграції 1930-х - 1940-х рр., хоч і набуло низки досить специфічних обрисів у вигляді українсько-чорноморського дискурсу. Такі дискурсивні практики постали під впливом воєнних і повоєнних настроїв, які рясно адсорбували, сполучали й транслювали геополітичні конструкти та націоналістичні устремління на ниві регіональної концептуалізації. Їх найяскравішим вислідом стала чорноморська візія українського громадсько-політичного діяча, письменника й публіциста Юрія Липи. Власне, потужний духовний і культурний вплив чорноморської доктрини Ю. Липи спричинився до виникнення кількох невеликих еміграційних науково-дослідних інституцій.

На цьому підґрунті постають самобутні еміграційні наукові і, заразом, громадські осередки - Український чорноморський інститут (1940-1948) і Український океанічний інститут (1942-1948) у Варшаві та Західній Німеччині, котрі видавали «Чорноморський збірник» й «Океанічний збірник». «Приклади таких установ були в інших народів: поляки мали «Балтійський інститут» у Гдині, болгари «Чорноморський інститут» у Варні, в Монако віддавна діяв «Океанографічний інститут», - згадував Л. Биковський. історичний грушевський південноукраїнський

В одному з перших видань Українського чорноморського інституту 1940 р. відзначалося: «Інститут має завданням всестороннє вивчення простору Чорного Моря. Поняття й .межі цього простору не є ще докладно усталені. Синтетичних матеріялів друкованих про це існує дуже мало... Одним із перших завдань Інституту в цій площині є допомогти членам українського] суспільства зорієнтуватися в дотеперішньому духовному чорноморському капіталі - засобі відомостей та ідей, що їх зібрали вже попередні дослідники чорноморських справ». З такої перспективи наукові студії мали окреслити поле концептуалізації для геополітичних стратегій майбутніх українських політиків.

Зрештою, незважаючи на вкрай обмежені матеріальні ресурси й організаційні можливості, протягом 1940-х рр. під маркою обох інституцій було випущено понад 60 циклостилевих видань із чорноморської та південноукраїнської проблематики. Зауважимо, що у цих виданнях друкували свої розвідки і матеріали ціла низка знаних українських учених часів Другої світової війни та доби Ді-Пі (скорочення від англ. Dsplaced Persons - переміщені особи, доби 1945- 1951/52 рр.), зокрема Михайло та Марко Антоновичі, Л. Биковський, В. Дубровський, архієпископ Іларіон (І. Огієнко), А. Коцевалов, М. Міллер, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, В. Садовський, І. Шовгенів та ряд ін.

Наприкінці 1940-х рр., із масованим трансатлантичним переселенням українських вигнанців до Північної та Південної Америки, Австралії, котре призвело до згортання таборів Ді-Пі й переїзду багатьох учених за океан, діяльність обох інституцій припинилася. Їхніми своєрідними спадкоємцями-наступниками стали Чорноморська комісія Української вільної академії наук (УВАН) у Нью-Йорку (США) та Інститут дослідів причорноморських народів в Українському вільному університеті (УВУ) у Мюнхені (ФРН), створені 1953 р. Однак, наукові практики і цієї комісії УВАН, і зазначеного Інституту в УВУ були досить спорадичними й локальними з огляду як на брак фахівців та їхню просторову розпорошеність, так і у зв'язку із загальними умовами буття зарубіжної української науки, пов'язаними зі зміною поколінь, впливами іншомовного соціокультурного середовища на дослідницьку проблематику, входженням молодшої генерації вчених до західного академічного світу тощо.

Так чи інакше, але чорноморський дискурс так і не став одноцільною формацією ані в українській суспільно-політичній думці, ані в еміграційному історіописанні 1940-х рр. У широкому розумінні цей дискурс відображав державницькі/неоромантичні устремління, які корелювалися геополітичними ракурсами, навіяними військово-політичними реаліями Другої світової катастрофи 1939-1945 рр. Але завдяки його розгортанню збереглося й побачило світ чимало наукових, науково-популярних і публіцистичних текстів, присвячених Південній/Степовій/Причорноморській Україні, котрі, ймовірно, були б втрачені за інших інституціональних передумов і культурних настроїв.

Термінологічні новації його фундаторів (Ю. Липи, І. Шовгеніва, Л. Биковського та ін.), як-от «чорноморська Україна», «понтознавство» і т. п., так і не здобули широкої популярності й не усталилися в українському історіописанні. Проте чорноморський/понтознавчий дискурс сприяв підтримці й популяризації означень «Південна/ Степова Україна» та їх циркуляції в еміграційній/діаспорній соціо- гуманітаристиці у середині ХХ ст.

Отож представлення південноукраїнського дискурсу від 1950-х рр. на теренах діаспори фактично перебрали на себе поодинокі науковці, з-поміж яких чільне місце посідала Н. Полонська-Василенко.

Власне, завдяки її працям, зокрема славнозвісній двотомній монографії «Заселення Південної України в середині XVIII ст.», англомовна версія якої побачила світ 1955 р. в «Анналах» УВАН у США, відбулося поширення й утвердження у науковому обігу назви «Південна Україна» і відповідних похідних означень.

Одна з розвідок Н. Полонської-Василенко розпочиналася з установчої тези про причини прогалин у царині південноукраїнської минувшини: «Взагалі історія Південної України XVIII ст. малодосліджена. В загальних курсах історії України їй присвячено дуже мало місця, а якщо й присвячено, то іншим питанням. Причин до цього чимало: перш за все істориків українських довгий час відштовхувала штучна назва - Новоросія за якою проходила для більшости з них непоміченою важлива й цікава зо всіх поглядів історія України, українського народу, що був рідним і близьким запорізькому козацтву і який так само, як і запорожці, тікав на землі, примусово відібрані російським урядом у запорожців, тікав тому, що, як колись запорожці, не міг і не хотів коритися кріпацькому ярму» .

В іншій праці - систематичному двотомному курсі з історії України - авторка стверджувала, що «штучна назва «Новоросія» поширилася на всю Південну Україну, і цю аберацію - ніби країна “Запорізьких Вольностей” є Росією, а не Україною - твердо засвоїли і сучасники, і нащадки, і адміністрація, і сторики - до середини XX століття».

Зрештою, значна частина наукових практик Н. Полонської- Василенко, як радянської, так й еміграційної доби, була скерована саме на руйнацію «новоросійської» аберації й поширення та популяризацію південноукраїнського дискурсу. Тим паче, що серед українських науковців-емігрантів лише окремі вчені (В. Дубровський, А. Коцевалов, М. Міллер та ін.) часом порушували проблеми й сюжети з обсягу минувшини Південної України, але з перспективи власних фахових зацікавлень (археологія, антична історія, сходознавство та ін.). Недаремно сучасні українські історики слушно розглядають Н. Полонську-Василенко «як знакового дослідника Південної України XVIII ст.» в українській історіографії ХХ ст.

Концепт «Південної України» циркулював і у пізніших працях діаспорних учених. Передусім, поважне місце Південна (Степова) Україна посідала у загальній регіональній структурі української історії, сконструйованій у текстах відомого діаспорного вченого І. Лисяка-Рудницького, зокрема у його відомій розвідці 1963 р. Але відірваність від регіональних теренів й архівно-джерельної бази в УРСР та дедалі більша переорієнтація на концептуальні стандарти й інституціональні вимоги західної соціогуманітаристики спричинилися до того, що історія Південної України порушувалася лише в окремих студіях діаспорних учених та істориків українського походження.

На відміну від пізнавальних ситуацій, які розгорталися в еміграційній, згодом діаспорній науці, науковий процес на теренах радянського історіописання спричинився до вироблення інших векторів представлення й концептуалізації української минувшини. Наріжна проблема, навколо якої оберталися дослідницькі практики всіх істориків на обширах УРСР, полягала у реакції на канон радянського «великого тексту» та його нормативні настанови.

Варто наголосити, що повоєнний радянський ґранд-наратив значною мірою спирався й у багатьох площинах наслідував попередню - централістичну концептуалізацію російської історії з її легітимацією імперських устремлінь та територіальних завоювань, у т. ч. відомої тези про «збирання» Москвою руських земель. Відтак канонічні заборони й обмеження щодо представлення української минувшини були досить широкими, порівняно з іншими республіканськими, а де-факто адаптованими й перефарбованими за «ритуальними» й ідеологічними вимогами національними історіями, котрі не «зазіхали» на стару імперську спадщину.

Таке інтелектуальне й культурне підґрунтя, яке, з одного боку, було просякнуте обрядовими ідеологічними настановами у дусі офіційного марксизму-ленінізму, а з іншого - відтворювало, хоч і у модифікованому та перелицьованому вигляді, старі великодержавницькі й імперські взірці, створювало загалом непогані умови для відновлення позицій «новоросійського» дискурсу.

Офіційно назва «Новоросія» вважалася архаїчною, себто такою, що вийшла з ужитку . Проте на сторінках другого видання «Большой советской энциклопедии» походження зазначеної назви однозначно пов'язувалось з включенням цих земель до складу Росії та їх подальшим заселенням царським урядом. Така амбівалентність, щонайменше, продукувала двозначність у циркуляції як назви «Новоросія», так і терміна «Південна Україна» та відповідних похідних означень, особливо на обширах республіканського чи українського радянського наративу.

Скажімо, у першому томі «Истории Украинской ССР» (К., 1956) автори навіть за відносно ліберальних часів хрущовської відлиги воліли здебільшого обминати питання адміністративних й управлінських практик на теренах т. зв. «Новоросії» ХУШ ст. і практично не вживали цю назву. Натомість вони прагнули репрезентувати історичні події у дусі «освобождения Черноморского Побережья» та «заселения Южной Украины», котрі здійснила Російська держава, або в крайньому разі акцентували увагу на загостренні «класової боротьби». Схожі, а подекуди майже ідентичні пасажі та розумування віднаходимо й у першому томі «Історії Української РСР» (К., 1967), в якому, щоправда, побутують окремі згадки про колоніальну політику царизму у зв'язку з ліквідацією Запорозької Січі.

Зазначимо, що у «Радянській енциклопедії історії України», хоч і подано невелике гасло «Новоросія», але у ньому фактично калькувалося означення «Советской исторической энциклопедии». Відтак вказана словникова стаття зводилася до констатації того, що цей термін «виник у зв'язку з створенням 1764 р. Новоросійської губернії» і після 1917 р. вийшов із ужитку. Зазвичай про якесь співвідношення, субординацію чи конфронтацію з назвою «Південна Україна», котра часто-густо вживалася поруч, практично не йшлося.

Такий стан речей спричинився до доволі химерного співіснування модифікованого чи підфарбованого «новоросійського» дискурсу з представленням історії Південної України як складової частини минувшини Української РСР. Отож одночасно простежується своєрідний «паралельний» обіг термінів «Південна Україна» й «Новоросія» у студіях радянських учених, який істотно ускладнював загальну палітру радянського історіописання.

Наприклад, цей «паралельний» обіг споглядаємо у працях російської дослідниці О. Дружиніної, яка спеціалізувалася на історії другої половини XVIII - першої третини ХІХ ст. Щоправда, вона вживала і більш компромісні означення, як-от Північне Причорномор'я, хоч у даному разі йшлося про іншу локалізацію предметної області студії, а саме про зовнішню політику та міжнародні взаємини, пов язані з відповідним регіоном .

Зауважимо, що причини такої «паралельної» циркуляції назв О. Дружиніна пояснювала так: «Все эти районы, ранее отторгнутые от страны и находившиеся в составе Оттоманской империи, составили в 1796 г. вместе с землями бывшей Запорожской Сечи и другими более старыми районами Новороссийскую губернию... В 1802 г. эта обширная административная единица была разделена на три губернии - Екатеринославскую, Херсонскую и Таврическую, сохранявшие, однако, значительную экономическую общность. С этим связано длительное существование объединяющего термина “Новороссия”, дожившего до Октябрьской революции и замененного затем названием “Южная Украина”».

Отже, йшлося про звичайну «заміну»/«зміну» однієї офіційної настанови іншою, прийнятою за радянських часів, але в жодному разі не про якесь вирізнення регіону, котрий належить до іншої республіканської історії, хоч і «братнього» народу.

В іншій роботі, однак, О. Дружиніна помітно змістила акценти свого пояснення: «Обратимся к Южной Украине. Позднее заселение этого края выходцами из внутренних, более старых губерний Российской империи вызвало к жизни название “Новая Россия”, или “Новороссия”, которое закрепилось за изучаемой территорией вплоть до Великой Октябрьской социалистической революции». Відтак авторка практично повторила стару версію російського історіописання ХІХ ст., зорієнтовану на піднесення колонізаційної ролі Російської імперії, а українські сюжети залишила на периферії свого викладу.

Інші російські історики, наприклад, В. Кабузан, намагалися уникати такого «паралелізму» і повсюдно вживали назву «Новоросія» як частини Росії, хоч і визнавали вагому роль української людності у заселенні та колонізації цього регіону.

Далеко не завжди прибічники південноукраїнського дискурсу були в змозі критично оцінити упередженість таких підходів. Передусім, ще раз варто наголосити на послідовності позиції С. Борового, який не тільки відроджував циркуляцію терміна «Південна/Степова Україна», що відзначають сучасні дослідники, але й прагнув пов'язати з останнім самостійний соціокультурний смисл. Скажімо, у спільній розвідці з О. Коцієвським він висунув власну концептуалізацію історії цього регіону з перспективи його аграрного опанування, котре поділяв на чотири періоди: перший період (від кінця XVI ст. до 30-х рр. XVIII ст.) - початкове переселення селян із Правобережної України ; другий період (30-90-ті рр. XVIII ст.) - стихійна народна колонізація; третій період (1790-1861 рр.) - заселення «державними селянами»; четвертий (1861 р. - 90-ті рр. ХІХ ст.) - завершення «аграрної колонізації».

У такому представленні «історія Новоросії» фактично поставала як одна з низки інших епох з обсягу минувшини Південної/Степової України, соціо- й етнокультурна конфігурація якої розпочала формуватися задовго до російських урядових колонізаційних потуг.

Зрештою, у своїх текстах С. Боровий обстоював думку про Південну/Степову Україну ХІІІ-ХІХ ст. як терен формування особливого укладу економіки та людини зі своєрідною свідомістю (домінування вільної найманої праці, аграрні практики, наближені до «фермерського типу» і т. п.). Заразом він розглядав Південну Україну як самобутню регіональну зону, не тільки вільну від кріпацтва, а й у певному розумінні як простір зі свободою думки, до якої спричинилися передумови й специфіка буття космополітичної та полікультурної імперської окраїни .

Такі підходи С. Борового почасти перегукувалися, почасти корелювали з дослідницькими практиками радянських істориків 1960-1970-х рр., які опрацьовували проблему багатоукладності й мозаїчності соціально-економічного розвитку різних регіонів імперії Романових, висліди з яких транслювалися до культурної й політичної царини. Згадаємо, приміром, відомий «ланцюг» російського історика К. Тарновського, який у доволі парадоксальний спосіб (акцентуючи увагу на строкатості та поліукладності економічного розвитку Російської імперії) обґрунтовував «закономірність» революції 1917 р.

Загалом С. Боровий впритул наблизився до межі, за якою поставала авторська концептуалізація минувшини Південної України. Втім, питання про те, чи перетнув її цей дуже цікавий і самобутній історик-ерудит, залишається нез'ясованим і до сьогодні. Наприкінці життя С. Боровий підготував узагальнюючу роботу «Степові регіони України», але вона досі не опублікована.

Вочевидь, під впливом С. Борового перебував й ряд одеських дослідників (О. Коцієвський, О. Полоса та ін.), котрі наслідували його термінологічні означення, зокрема вживали назву «Південна/ Степова Україна». Крім того, були й інші українські науковці, які доволі критично і негативно сприймали «новоросійський» дискурс у представленні історії цього регіону.

Отож палітра дискурсів на теренах радянського історіописання у жодному разі не зводилася до банального чорно-білого поділу, а була достатньо різнобарвною та суперечливою. До того ж вона затемнювалася як «обрядовими» офіційними тезами й цитатами «класиків», так і непростими взаєминами між республіканським і союзним наративами, котрі творили своєрідні, часом химерні сценарії у розгортанні тих чи інших пізнавальних ситуацій.

Утвердження терміна «Південна Україна» остаточно відбулося в українській історіографії 1990-х-2000-х років. У цей час формуються дослідницькі осередки з вивчення минувшини цього регіону, зокрема Науково-дослідна лабораторія історії Південної України Запорізького державного університету (А. Бойко та ін.). Видаються спеціалізовані періодичні збірники - «Південна Україна XVIII-XIX ст. Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету», «Часопис Запорізького наукового товариства ім. Я. Новицького «Південна Україна» (19962003 рр.), «Чорноморська минувшина» (від 2006 р.) та «Чорноморський літопис» (від 2010 р.) та ін.

Водночас з'являється низка новітніх студій із історії Південної України, зокрема праці А. Бойка, П. Лавріва, І. Лимана, В. Пірка, Г. Турченко, Ф. Турченка, Г. Швидько та ін. Ширяться уявлення про досить складну чотирьохчленну регіональну структуру історії Південної України - Запорожжя, Таврія, Приазов'я та Бессарабія. Постають й інші термінологічні пропозиції, зокрема означення «Південно-Східна Україна» львівського краєзнавця П. Лавріва, котре почасти нагадує/наслідує термін «Східно-Полуднева Україна» у роботах М. Грушевського.

Проте, незважаючи на суттєві трансформації термінології в академічній сфері, у культурному просторі Південної України ще донедавна зберігалася циркуляція анахронічної назви «Новоросія». Це пояснюється як значним впливом російських медійних потоків та низки спеціалізованих культурних заходів (популяризація видатних діячів Новоросії, як-то М. Воронцов, Г. Потьомкін та ін., створення відповідних «місць пам'яті», приміром, пам'ятники князю Г. Потьомкіну відновлені чи встановлені у Миколаєві, Херсоні, Одесі, Сімферополі протягом 2000-х рр. і т. п.), так і потугами російських учених проурядової орієнтації поширити новітні версії імперської історії Росії й актуалізувати/реконцептуалізувати конструкти «русского мира» й т. зв. «Новоросії» як його складової частини.

Варто взяти до уваги й те, що, попри масштабні соціокультурні катаклізми ХХ ст., циркуляція «новоросійського» дискурсу в тому чи іншому вигляді практично ніколи не припинялася на обширах імперського, пізніше радянського історіописання. Трансформувалася лише змістовна частина та коригувалися смисли «новоросійського» дискурсу - «земля, здобута російською славою та зброєю» (кінець XVIII - початок ХІХ ст.), «простір, колонізований російським урядом і народом» (від другої третини ХІХ ст.), «неодмінна складова» політичного та культурного простору імперії Романових (від 1860-х рр.), «застаріла, але дуже зручна збірна й офіційна назва Півдня Російської імперії» (радянська історіографія від середини ХХ ст.), «місця пам'яті імперської слави» (від 1990-х рр.). Новий- старий смисл до цього дискурсу додав сумнозвісний експансіоністський проект «Новоросія», котрий «освятив» криваві воєнні та політичні події 2014-2015 рр. Відтак його вже влучно нарекли «ювілеєм на крові» до 250-річниці заснування першої Новоросійської губернії.

Південноукраїнський/степовий/чорноморський дискурс (точніше слід казати про низку дискурс-формацій південноукраїнського спрямування) постав у межах імперського культурного поля, зокрема як своєрідна сепарація від «новоросійського» представлення минувшини. Цей дискурс ніколи не посідав панівного становища навіть у найсприятливіші періоди інтелектуальної історії України (1920-ті рр., кінець 1990-х - початок 2000-х рр.), а повсякчас зазнавав руйнівних метаморфоз, що обривали спадкоємність дослідницьких і культурних практик. Його циркуляція протягом усього ХХ ст. значною мірою забезпечувалася подвижницькою та навіть жертовною працею багатьох українських інтелектуалів і громадсько-культурних діячів як в Україні, так і поза її межами.

З перспективи сьогодення підтримання, поглиблення й поширення південноукраїнського та інших національно-регіональних дискурсів пов'язане не тільки з академічною проблематикою, передусім із творенням новітніх концептуалізацій і конструкцій нашої історії з урахуванням всього розмаїття мультикультурного та просторово-крайового минулого, а й з критичними і, водночас, системними складовими державного буття сучасної України.

Тому одним із завдань проекту є відтворення на оновленій науковій базі ретроспективного, територіального у своїй основі, бачення історії регіону Південної України у дусі згаданих вище настанов М. Грушевського - як терена змагання і взаємодії різних культур протягом відмінних, у тому числі й віддалених від нас у часі, історичних епох. Сподіваємося, що вихід у сферу міждисциплінарності з акцентом на лімінальності й пограничних станах допоможе бодай наблизитися до його розв'язання.

Размещено на Allbest.ru