Нездійснений проект ірландської колонізації України 1655 року

До теперішнього дослідження про ірландську колонізацію, що могла відбуватися на українських землях у 1655 р., спонукають нас повернутися додаткові матеріали, які доповнюють висновки, вміщені свого часу в статті 1996 р.1 Пошукову роботу над джерелами до вивчення тем такого жанру можна проводити лише принагідно, відкладаючи матеріали під час праці над іншими дослідницькими проектами. Це пояснює причину того, що ми знову повертаємося до цієї проблеми після тривалої перерви.

Весна 1655 р. була останнім відносним затишком для Речі Посполитої перед шведським наступом. Щойно завершилася Охматівська кампанія, яка привела до фактичної поразки польсько-татарських військ, і український гетьман та московський цар розробляли плани нових походів на Польщу і Велике князівство Литовське. На півночі шведський король Карл Х Ґустав (1654-1660) вів інтенсивну підготовку до війни з Річчю Посполитою, яку вирішено було розпочати після рішень грудневого ріксроду у Стокгольмі у грудні 1654 р. Ослаблена у Тридцятилітній війні Габсбурзька імперія відмовлялася підтримати польського короля Яна Казимира (1648-1668) своїми військами, обмежуючись дипломатичними посередницькими заходами для укладення миру між Річчю Посполитою і Москвою або Швецією. Шведські посли у Лондоні настійливо наполягали, щоб протектор уклав угоду зі Швецією проти Об'єднаних Провінцій. Дипломатичні акції польського уряду в Голландії та Англії у 1654 р. скеровувалися на формування ліги на захист Балтики від агресивних планів Швеції. Однак така політика призводила до погіршення взаємин між Річчю Посполитою та урядом Олівера Кромвеля.

Після Охматівської кампанії Річ Посполита докладала багатьох зусиль для комплектації нової армії на відсіч українсько-московським військам. За таких обставин у польських урядових колах з'явилися якісь розмови про ірландських солдатів, які просилися на службу до коронної армії. Про це відомо, наприклад, з листа войницького каштеляна Яна Вельопольського до короля Яна Казимира від 4 березня 1655 р. Копія цього документа зберігається у рукописній книзі XVII ст., писаній самим Вельопольським, що типологічно належить до поширених у той час т. зв. Silva rerum -- популярних шляхетських книг з нотатками про різні тогочасні події і з записами офіційних та приватних документів. «Не бачу іншого способу для військової операції, -- писав Вельопольський, -- окрім того, щоб якнайшвидше залучити кілька тисяч ірландців (Irlandczykow), котрі, як я чув, зголосилися на службу в. к. м., м. м-тивому панові. У цьому я бачу багато вигод: люди вже готові, через становиська, через нищення держав в. к. м., давши їм якогось зацного і компетентного у проведенні чужинців комісара, прямо, не барячись, під реґімент їх м-тей пп. гетьманів прийдуть. І не тільки можна буде їх використати у війні, але, знаючи їх за людей військових -- ця суворість загартовує також вроджені властивості осадників, -- в. к. м-ть, н. м-тивий пан, може осадити їх на місце козаків у тих краях, через що утвориться для Вітчизни укріплення і заслона з того боку, і ці [землі] були б рівночасно місцем винагороди [для них]. З котрих найкращі могли б допуститися до привілеїв шляхти [...], щоб напотім це створило велику перепону всім повстанням, як і сама відмінність націй [цьому сприятиме]».

Насамперед, звертає увагу той факт, що це не якісь недостовірні обозові авізи, непевні чутки або розмови, а лист поважного польського урядовця до короля (Вельопольський брав участь також і в дипломатичних місіях, наприклад, у посольстві до Відня восени 1656 р.). Лист подає план щодо вербування ірландських солдат до коронної армії з дальшим їхнім оселенням на козацьких землях і можливою майбутньою шляхетською нобілітацією найкращих їхніх вибранців. Лист датовано 4 березня 1655 р., і войницький каштелян писав його з розрахунком, що ця проблема буде розглядатися на раді сенату, що мала невдовзі зібратися у Варшаві. Однак на цій раді планувалося обговорити набагато важливіші проблеми, ніж ірландські поселення в Україні, і сенатори домагалися від Яна Казимира якнайшвидшого скликання сейму. Головне нерозв'язане питання польської зовнішньої політики того часу -- мирний договір зі Швецією, і тому на цій раді найголовнішою справою в обговореннях між сенаторами та королем повинна була стати повноважна інструкція для польського посла до Стокгольма.

Інше джерело не таке достовірне, навіть часом плутане з фактологічного боку, однак, незважаючи на це, також є важливим і вартим уваги. Йдеться про інформацію у відомій рукописній книзі казимирського райці Мартина Ґолінського, отриману упорядником від свого колеги казимирського райці Андрія Ясовського, який 26 червня писав до Казимира з Варшави. «Англійський парламент, який вбив свого короля [Карла І (1625-1649)], стративши його, виступив проти його сина, -- читаємо в документі. -- За цим королевичем встала Шотландія або шотландська земля, також Гібернія (Hibernia) або ісландці (Isliandowie), які є католиками. Англійці, переможці у цій війні, виганяють їх з їхніх власних земель, з яких ці небоги мають уступитися з жінками і дітьми, що їх є двісті тисяч. Між ними є 40 000 [готових] до бою, оберштер або капітан яких приїхав звідти до короля і до Речі Посполитої, прохаючи, аби Річ Посполита змогла їх прийняти і аби їм було виділено якусь землю, де б вони могли зійтися і осісти. А ці 40 тисяч висловлюють готовність іти проти неприятеля туди, куди їм король й. м. накаже, не бажаючи жодної платні, а лише про те просячи, аби могли лишитися при тих містах, які дістануться їм від неприятеля у тій землі. Не хотіли пани і шляхта на це дозволити, остерігаючись того, щоб не стали такими, як перед тим хрестоносці в Пруссії, -- зміцнившись, стали сильні супроти поляків» .

Незважаючи на деяку хаотичність цих відомостей, новини Ясовського в основному перегукуються з листом Яна Вельопольського і датуються приблизно тим самим часом -- першою половиною 1655 р. Однак Ясовський писав свій лист уже після роботи сейму, що засідав від 19 травня до 20 червня. Через це його новини відображають ті чутки, які побутували у Варшаві після сейму. Ці відомості підтверджують, що ідеї колонізувати ірландцями (у Ґолінського вони помилково названі «ЬНапёоше») частину земель Речі Посполитої були досить поширеними у Варшаві у той час. Важливими згадками у відомостях Ясовського є нотатки про гінця від ірландців до короля і Речі Посполитої у справі осадництва -- якогось капітана, а також причини (як їх пояснює автор листа), чому король і сенатори не могли погодитися на здійснення такого проекту: сумний досвід з німецькими хрестоносцями дає полякам скептичний погляд на справу нових колоністів. Різниця у цих двох джерелах також і в грандіозності колонізаційних планів: у Вельопольського зустрічаємо згадку лише про «[...] кілька тисяч ірландців [...]», Ясовський натомість пише про велику частину народу -- 200 000 людей, з яких 40 000 військових. У дійсності ж, як побачимо далі, у червні під час роботи сейму йшлося про осадництво лише 1000 ірландських солдат. ірландський колонізація військовий козацький

Ще одну вістку про плани використання ірландських військових реґіментів на службі Речі Посполитої і їхнього осадження в Україні знаходимо в одному з польських трактатів 50-х років XVII ст. Згадки ці, як виходить з контексту, могли стосуватися саме того періоду, про який згадується в обох листах -- каштеляна Вельопольського і райці Ясовського. У цьому джерелі зазначено: «...І навіть могла б Річ Посполита осадити чужоземцями слободи -- зокрема в Україні, -- залучаючи щоразу нових реґіментарів і надаючи [ці маєтності] їм у власність, як з цим уже зголошувалися ірландці, добрі жовніри й католики. Валлійців також, народ численний, до того ж католики, швидко вдалося б сюди прихилити [на службу], бо їх також, як і ірландців, попирає бідність дому. Отак Річ Посполита мала б тоді й більшу оборону людьми, і кращі прибутки, згідно з прислів'ям: “Де є народ, там і податки” (иЬі рориіш, ЇЬЇ оЬоІш)».

Таким чином, документи засвідчують погляд деяких польських урядовців на шлях часткового розв' язання проблеми козацьких повстань за допомогою поселенців з Ірландії. Зі змісту цих текстів можна виділити наступні найважливіші питання. Поселенці повинні були осадитися на визначеній території «[...] на місці козаків у тих краях [...]», тобто у Київському, Брацлавському або Чернігівському воєводствах. Це означає, що вони не мали б осадити гарнізонами залоги, розкидані по різних містах України, а зайняли б цілісну частину її території. Ці землі повинні були б вважатися компенсацією за їхню службу. З доброю репутацією військових, ірландці могли бути залучені до коронної армії проти ворогів Речі Посполитої одразу, «не барячись». Врешті, осадництво слобід ірландцями, які різнилися від козаків своєю релігією, мало б витворити захисну стіну «для Вітчизни з того боку», себто між властивими -- в опінії поляків -- територіями Корони й козацькими землями трьох воєводств. Відмінність між обома народами також мала бути гарантом безпеки від майбутніх козацьких повстань.

Слід зазначити, що у Речі Посполитій політика колонізації, як правило, проводилася проти турків і кримських татар. Заселення порожніх земель степового кордону повинно було попередити напади кочових орд і руйнування країни. Однак початок війни з козаками у 1648 р., що призвело до їхньої дальшої присяги на вірність московському цареві у 1654 р., спричинив велику кризу Польсько-Литовської держави. У жовтні 1654 р. було укладено договір між Яном Казимиром і кримським ханом Мегмедом Ґіреєм IV. Тому ці свідчення 1655 р. мали б розглядатися більше з погляду конкретного політичного моменту того часу, ніж із загальної оцінки польської політики колонізації степового пограниччя. При цьому важливо зрозуміти ширший історичний контекст політичної та дипломатичної історії Північної Європи, зокрема, Англії. Це дозволить краще пояснити витоки, звідки бралися пропозиції ірландців до короля і Речі Посполитої оселити порожні землі.

Після завоювання Ірландії кромвелівською армією у 1651 р. ця країна була на особливому становищі у вербуванні ірландських військ на службу до багатьох європейських держав. Репресивна політика Англії щодо Ірландії призводила до реквізиції земель і власності католиків. Майже за двадцять років від ірландського повстання 1641 р. до реставрації монархії у 1661 р. частка католицьких наділів в Ірландії зменшилася з 59 до 20 відсотків. Переселення ірландців на захід від ріки Шаннон, вивезення ірландців- католиків у заслання або в рабство на Барбадос та інші британські колонії Нового Світу, фізичне переслідування, ув'язнення й страти повстанців, заохочення протестантських колоністів до заселення ірландських земель -- такими були основні риси колоніальної політики Кромвеля у цій країні. Особливі репресії були скеровані проти католицьких священиків, які не тільки заважали поширювати протестантизм, але й підбурювали народ до непокори англійській владі й до повстань. Урядовцем, який ревно заохочував такі жорстокі методи управління в Ірландії, був Чарльз Флітвуд, зять Кромвеля і його намісник у 1652-1655 рр. У липні 1655 р. Генрі Кромвеля було призначено командувачем ірландською армією в Дубліні, й у вересні він змінив Флітвуда, перебравши від нього обов'язки намісника Ірландії. Упродовж наступних двох років англійська колоніальна політика була поміркованішою у цій країні у порівнянні з попередником Генрі Кромвеля.

Таке становище, звичайно, було обтяжливим для ірландців. Почалася масова еміграція ірландських католиків в Іспанію, Францію та Іспанські Нідерланди11. До того ж ця еміграція заохочувалася англійським урядом. «Священики й військові [...] у першу чергу депортуються повністю з країни [...]», -- писалося у тогочасному трактаті Вінцента Ґукіна, друкованому у 1655 р. Деякі обмеження для ірландських католиків були вироблені, зокрема, у червні 1654 р. Згідно з п. 7 відповіді на пропозиції управителя міста Ґолвея Пітера Стюберса, ірландцям, яких було переселено до провінції Кан- нахт (Connaught), заборонялося переміщатися в Англію або Шотландію, вести там торгівлю, але дозволялося іти «[...] до тих іноземних країв, до яких вони захочуть [...]». Однак становище нових англійських та шотландських поселенців було дуже непевним. У серпні 1652 р. парламент видав «Акт про осадництво», але колонізація цієї країни, що проводилася такими суворими методами, була дуже штучною і підтримувалася переважно військовою силою.

У завойованій країні, якою була Ірландія, війська ірландців спричиняли немало клопотів для уряду Кромвеля у Дубліні. З одного боку, Англія не могла використовувати їх для розвитку протестантської справи, навіть поза межами Ірландії. З іншого, -- озброєні ірландці були тою опорою, на яку могли розраховувати роялісти, щоб використати Ірландію, як територію для наступу на Англію, піднімаючи одночасно повстання всередині країни. Такі плани роялістів могли бути здійснені й за підтримки іноземних держав. У різні періоди протекторату Кромвеля така загроза існувала постійно спершу з боку Франції, а пізніше, після укладення англійсько-французького договору у листопаді 1655 р., з Іспанії. Тому для протектора було важливо заохочувати іноземних правителів, союзників Англії, набирати ірландців до себе на службу.

Одним із тих правителів, хто винаймав велику кількість ірландських військ у період після завоювання Кромвелем Ірландії, був іспанський король Філіп IV (1621-1665). В одному з донесень до державної ради за січень 1653 р. прямо говориться, що хоч на службу в Іспанію, починаючи з квітня попереднього року, було відправлено 13 000 ірландців, однак тепер готуються нові війська з числа тих, хто раніше виступав зі зброєю проти парламенту. У березні того самого року комісари в Ірландії писали, що відправка в Іспанію якнайбільшої кількості ірландських солдатів, які воювали проти Англії, зміцнить безпеку у цій країні й буде сприятливим фактором для розвитку протестантизму. «Агент іспанського уряду відправляв їх кожного місяця тисячами й тисячами, частково до Іспанії, частково до Бельгії», -- писав тогочасний анонімний автор у 1654 р. Загалом за період з 1651 р. до 1654 р. на іноземну службу було відправлено 34 000 ірландців.

Крім Іспанії, ірландські війська пропонувалися Кромвелем на службу до інших країн, зокрема, Швеції. На початку 1655 р. державний секретар Джон Турло відмовив шведському послові у Лондоні Пітеру Юліусу Койєту у вербуванні шотландських реґіментів для армії Карла Х Ґустава, який у той час готувався до війни з Річчю Посполитою. Послу запропонували набрати ірландців замість шотландців, але Койєт дав відповідь, що «шотландці були протестантами, а ірландці папістами, до яких... [Карл Х Ґустав] не мав би такого самого довір'я, якщо вони будуть залучені до війни з папою римським». Отже, шотландські війська, на противагу, ірландцям мали більше значення для Кромвеля, який використовував їх для зміцнення протестантської справи.

Ірландські найманці, згадані у наведених польських джерелах, також могли належати до тої самої категорії військ, що були ворожою силою для англійської держави в Ірландії. Кромвель був свідомий того, що за першої зручної нагоди вони могли підняти повстання проти нього. Цих «кілька тисяч ірландців», як про них пишуть Ян Вельопольський і Мартин Ґолін- ський, можна шукати, з одного боку, у зв'язках Англії з Іспанією і, з іншого -- у взаєминах Яна Казимира з іспанськими та австрійськими Габсбургами. До того ж у коронній армії траплялися іспанці, а з австрійцями такі зв'язки були постійними через використання у Польщі як цілих австрійських найманих регіментів, так і окремих офіцерів або інструкторів інженерної чи фортифікаційної справи.

До осені 1654 р. протестантську Англію і католицьку Іспанію єднав спільний антифранцузький напрям у зовнішній політиці. З одного боку, війна Франції та Іспанії, з іншого, -- підтримка урядом Мазаріні королівської родини Стюартів, яка знайшла притулок у Парижі, спричинили до тісної співпраці Кромвеля з Філіпом IV. Не було таємницею, що Мазаріні підтримує роялістів та повстанців в Англії, Шотландії та Ірландії. В останніх місяцях 1653 р. колишній командувач військами Карла І, його племінник принц Руперт, син чеського короля Фрідеріка І (1619-1620) і Єлизавети Стюарт, прибув до Франції після років піратського скитання у Новому Світі. У січні 1654 р. він з'явився в Парижі й кардинал Мазаріні виношував плани про те, щоб висадити його в Ірландії разом з роялістами та ірландськими військами, розпочавши війну в Англії. Такі відносини між Францією та Англією балансували на межі війни і миру. У 1654 р. чутки про англійсько- французьку війну, що могла початися в будь-який час, були дуже поширеними в Європі. У березні того року агенти Мазаріні доносили про 120 бойових кораблів англійського флоту, що мав виступити до морського узбережжя Франції. У цій статті ми не ставимо за мету проаналізувати всі аспекти тогочасних англійсько-французьких відносин, проте навіть побіжний погляд на цю проблематику дозволяє побачити, що суперечності між обома країнами штовхали Кромвеля до зближення з Іспанією. Крім цього, англійсько-іспанський союз опосередковано скеровувався також і на захист переслідуваних гугенотів Франції, які поряд з принцом Конде відправили послів до протектора.

У своїй війні з Францією іспанці часто порушували перед Кромвелем питання військової допомоги, й у цій ситуації для нього була добра нагода використати ірландців-католиків. Перебуваючи на службі Філіпа IV, як вважав Кромвель, вони водночас відстоювали б інтереси протекторської Англії. Відправка багатьох тисяч військ з Ірландії у Фландрію або до інших країн стала однією з прикметних рис політики Кромвеля в Ірландії у 1651-- 1655 рр. Однак ірландці, для яких військова служба видавалася добрим виходом з англійської колоніальної залежності, і які заохочувалися до цього платнею та привілеями, дуже часто розчаровувалися й переходили з іспанського боку на французький або до роялістів. Крім того, наприкінці 1655 -- на початку 1656 рр. багато з них таємно поверталося додому, створюючи загрозу для нових повстань проти Кромвеля та ймовірного іноземного вторгнення до Ірландії за участю Карла Стюарта.

Період, що передував весні 1655 р. (тобто часові, відколи ірландські колоністи для України згадуються у польських джерелах), не був виключенням у таких складних взаєминах між Англією, Іспанією та найманими військами з Ірландії. У ці роки між Філіпом IV та Кромвелем велися часті переговори про відправку ірландців. На кінець 1653 р., наприклад, була досягнута одна з угод про транспортування десяти тисяч ірландського війська до Європи. У звітах до Мазаріні та до інших французьких урядовців від березня 1654 р. французькі посли у Лондоні Поль де Баас і Антуан де Бордо повідомляли про два англійські реґіменти і також про три тисячі ірландців, що готувалися до висадки з Англії. Олівер Кромвель писав до комісарів в Ірландію, щоб цих три тисячі солдатів («native Irish») перекинути до Фландрії. З іспанського боку на цих переговорах з Англією інтереси представляв принц Конде, один з колишніх лідерів Фронди (1648-1653), який після вигнання з Франції мусив шукати притулку при дворі Філіпа IV. Улітку 1654 р. маємо ще кілька повідомлень про відправку кількох ірландських реґіментів до порту Св. Себастьяна поблизу Дюнкерка: Філіп IV затримував виплату грошей англійським підприємцям, які транспортували військо. За саму допомогу Іспанія, ймовірно, брала на себе якісь зобов'язання перед протектором щодо англійських привілеїв у Дюнкерку. Оскільки у 1654 р. Мазаріні пропонував Кромвелю Дюнкерк взамін за укладення французько-англійського союзу, то це питання було життєво важливим для Філіпа IV.

Таким чином, наприкінці 1654 р., себто перед тим, як датовано листа Яна Вельопольського, велика кількість ірландських військ дійсно була присутня на материку у розпорядженні союзників Речі Посполитої. Проте з того самого часу, наприкінці 1654 -- на початку 1655 рр., Кромвель поступово змінював свою політику щодо Франції та Іспанії. У грудні 1654 р. він спорядив сильну військову ескадру на чолі з адміралом Вільямом Пенном, що мала захопити іспанські колонії у Вест-Індії -- Еспаньйолу та Ямайку. Весною 1655 р. іспанський резидент у Лондоні Дон Алонцо де Карденас не міг укласти угоди між Іспанією та Англією і врешті, в останніх числах жовтня, змушений був покинути країну. У таких обставинах Філіп IV надіявся знайти нового союзника у війні у Фландрії, і його погляд, звичайно, було звернено до Карла Стюарта. 12 квітня 1656 р. іспанський король уклав з ним угоду, давши йому командування у Дюнкерку та Остенді. Згідно з цією угодою, іспанці дали у його розпорядження 4000 піхоти і 2000 кінноти для нападу на Кромвеля.

Водночас Англія і Франція робили поступ до укладення оборонно- наступального союзу проти Іспанії, що був підписаний у Лондоні 24 жовтня і ратифікований Мазаріні наприкінці наступного місяця. Тоді ж Кромвель прийняв декларацію війни з Іспанією.

Загалом же, обставини, в яких протектор розпочинав війну з Іспанією, як і самі причини цієї війни, залишаються об'єктом великих дискусій не лише в новітній історіографії, а й були такими вже у працях істориків епохи Просвітництва. Однак зміна зовнішньополітичного курсу Олівера Кромвеля з підтримки Іспанії на Францію у середині 1650-х рр., звичайно, не могла не відбитися на ірландських військах, що служили Філіпові IV. Англійський уряд не знав, що робити з такою великою кількістю ірландців, які тепер готові були зі зброєю в руках виступити проти нього.

Загроза іноземного вторгнення в Англію у співпраці з роялістами або з ірландськими повстанцями не зникала впродовж років війни між Англією та Іспанією. У вересні 1656 р. така інформація, наприклад, була в розпорядженні державної ради, й ірландські конспіратори вели листування з роялістами щодо їхньої підтримки у таких планах. Олівер Кромвель у листах до свого сина Генрі часто попереджав його про ці небезпеки у таємних взаєминах між Іспанією, Карлом Стюартом та ірландцями.

Уже згадувалося про таємне повернення ірландців на батьківщину наприкінці 1655 р. Багато з них разом з шотландцями відправлялися Кромвелем до Вест-Індії. Однак велика кількість ірландських військ поверталася додому після Піренейського миру (7 листопада 1659 р.), і з цієї нагоди державна рада попереджувала уряд у Дубліні про зміцнення оборони на суші й на морі. Інша їхня частина продовжувала службу на континенті в Іспанії, Фландрії, Франції, Португалії, Італії й інших країнах.

Таким чином, на середину XVII ст. у Європі витворився особливий феномен -- існування великої армії без держави і без притулку у своїй батьківщині, якою була Ірландія. Ця армія вела постійні війни за чужі для неї інтереси різних європейських країн. У цьому контексті аналіз міжнародної ситуації в Європі середини 50-х рр. XVII ст. дає добре тло, щоб пояснити згадки у джерелах про плани колонізувати Україну ірландськими військовими поселенцями, а також про ірландське посольство до польського двору навесні 1655 р.

Вивчаючи ірландські й англійські джерела, можна встановити, що фігурою, яка отримала ліцензію від протектора винайняти ірландські війська на службу до польського короля на початку 1655 р. був лорд Маскері (Donagh MacCarthy, Viscount Muskerry). Ірландський дворянин, у часи кромвелів- ського завоювання він був одним з лідерів партії ірландських роялістів. У червні 1651 р. під час англійського наступу й облоги Лімеріка він очолював війська Конфедерації в одній з останніх битв ірландських конфедеративних воєн. Після перемоги англійськї армії у цій битві й після падіння Лімеріка у листопаді 1651 р. лорд Маскері чинив опір англійським військам як командувач королівської армії у Мюнстері. Проте після захоплення англійцями Ґолвея 12 травня 1652 р., що був останнім незавойованим великим містом Ірландії, 22 червня Маскері прийняв у Мюнстері умови капітуляції. У таких випадках після свого підданства більшість ірландських воєначальників отримувала дозвіл на набір ірландських солдатів для служби в інших країнах. Тому у 4-му пункті статей, що були прийняті Маскері, зазначалося, що він «матиме дозвіл на транспортування 5000 чоловік на службу будь-якої іноземної держави, що перебуває у дружніх відносинах з Англійською республікою (і матиме дозвіл вести переговори з будь-яким агентом або агентами, щоб це довершити)...».

Після укладання Акту капітуляції Маскері, як він сам говорив у липні, мав відправитися до Іспанії з 1000 ірландців. У лютому 1653 р. він повернувся до Ірландії, щоб згідно з умовами свого підданства навербувати війська, однак його було звинувачено у вбивстві. Незважаючи на це, суд виправдав його, і він знову звернувся до Кромвеля щодо вербування ірландських солдатів. У той самий час у Лондоні лорд Маскері намагався знайти агентів «для транспортування таких ірландців у Фландрію або в іншу частину [Європи], згідно з договором». 25 жовтня 1654 р. Чарльз Флітвуд та ірландська рада писали до Кромвеля, щоб він дозволив такий набір, оскільки транспортування такої кількості солдатів з Ірландії мало б зробити багато корисного для укладення миру в цій країні. В останніх числах грудня 1654 р. або на початку 1655 р. Кромвель видав таку ліцензію для лорда Маскері. Тепер питання стояло про те, куди він мав би відправитися на службу з цими ірландськими реґіментами. Тогочасні розмови про переговори між Англією та польським королем Яном Казимиром звернули його погляд на Варшаву.

У листопаді 1654 р. на сеймі у Гродно було вироблено інструкцію польському послові до Англії Миколаєві де Бие. Лист польського короля до Олівера Кромвеля було датовано 30 листопада 1654 р. Головним завданням його місії було переконати протектора напасти на Московську державу, відправивши сильну ескадру до Архангельська, й утворити лігу на захист Балтики.

У Парижі лорд Маскері уклав договір з послом Яна Казимира стосовно служби 5000 ірландців у коронній армії. Цей польський посол «відправив кур'єра, даючи королеві й двору відомість про це, на чиє повернення днями очікується...», -- писав 4 лютого 1655 р. Джон Роше, дворянин на службі у лорда Маскері, до державного секретаря Джона Турло. Інший запис, датований 12 лютого (ст. ст.) 1655 р., було друковано у примітках праці Джона Патріка Пендерґаста «The Cromwellian Settlement of Ireland» із книг намісника й ради в Ірландії, що віднайшлися у вежі дублінського замку, де зберігалися архіви (the Record Tower). Згідно з цим документом, Джон Ґулд (John Gould) виступав «за дорученням лорда Маскері, який має ліцензію на транспортування 5000 чоловік поза межі Ірландії на службу будь-якого князя, що перебуває у дружбі з республікою... його пан зараз має договір з польським послом про цих людей...».

Ці свідчення, звичайно, знайшли точне відображення у листі Яна Вель- польського від 4 березня 1655 р. з Варшави. Однак прийом польського посла у Лондоні був далекий від того, щоб трактувати Яна Казимира, як «князя, що перебуває у дружбі з республікою». Венеційський і шведський резиденти у Лондоні писали про численні скарги англійських торговців до польського короля за арешти у Ґданську, втручання в торгівлю і т. д. У червні 1655 р. польський посол, урешті, змушений був покинути Лондон, не дочекавшись відповіді протектора на його місію.

Однак ці зусилля ірландський реґіментарів мали продовження у їхньому посольстві до Варшави, про що ми бачили з листа Андрія Ясовського. У паперах Едварда Ніколаса, державного секретаря при дворі Карла Стюарта, один з листів від 16 квітня 1655 р. з Парижа згадує про таких послів до Польщі, якими були «the Lord Musgray (себто Маскері. -- Я.Ф.) and old Mr. Bealing». 19 червня 1655 р., за день до того, як у Варшаві закінчив свою роботу сейм, питання ірландських осадників обговорювалося в сенаті. Сеймові документи згадують про тисячу ірландців, які просилися на службу до польського короля (їхні родини, звичайно, мали б додатися до цього числа), однак сенатори відмовили їм у заселенні земель Речі Посполитої. Це офіційне джерело можна вважати досить достовірним. І хоча кількість ірландських військ, що тут згадуються, набагато менша, ніж у нотатках Ґолінського, проте ці новини співпадають з інформацією Ясовського про сеймові обговорення. Таким чином, у червні 1655 р. польські урядовці на сеймі вичерпали питання стосовно ірландських осадників на українських землях. Згідно з листом Ясовського, причина такої відмови у проханні ірландських колоністів виглядала досить логічною: було важко передбачити, чи така велика кількість війська не поведе своїх власних, ворожих для Речі Посполитої, відносин з козаками.

У листопаді 1655 р. лорд Маскері разом з англійським королівським двором був депортований з Франції. Наступного року в листопаді він уже згадується у Фландрії з ірландськими реґіментами зібраними переважно у Франції на службі в Карла Стюарта.

Отже, виявлені документи, що публікуються в додатку, порушують нові проблеми у взаєминах між польським двором, Англією та Ірландією у роки протекторату Кромвеля. Вони засвідчують про одну зі спроб польської влади частково розв'язати проблему козацьких повстань за допомогою колонізаційної політики й заселення територій між землями Корони Польської та козацької України.

Додаток 1

Вельопольського до польського короля Яна Казимира з пропозиціями стосовно осадництва ірландських колоністів на козацьких землях

Copia listu i. m. p. woynickiego do krola j. m-ci na Conuokatyq.

[...] Nie widze expeditionem modum, iako kilka tysiqcy Irlandczykow, ktorzy, iakom slyszal, ze powiadano, ofiarowali siq na sluzbq w. k. m-ci, panu m. mciwemu, iako nayprзdzy zaciqgnqc. Upatruiq ia w tym sila commoda: ludzie iusz gotowi, przes stanowisk, przes nizczenia panstw w. k. m-ci, dawszy im zacnego iakiego y bieglego in tractandis externorum animis commissarza, prosto nie bawiqc siq pod regiment ich mciow p. p. hetmanow przyidq. A nie tylko in bello usu illorum bydz mozna, ale znaiqc ich za ludzi woiennych, hoc locorum asperitas hominum quoque ingenia durat, na mieysce Kozakow w tamtych kraiach osadzic moze w. k. m., p. n. mlciwy, przes co munimentum i zaslona od tamtey strony Oyczyznie siq uczyni, y onym to oraz loco mercedis erit, z ktorych przednieysi mogliby siq y ad praerogatiuis nobilitates przypuscic..., co by wielki, iako y sama nationum diuersitas, obicem wszelakim napotym rebelliom uczynilo. [...]

Archiwum Glowne Akt Dawnych w Warszawie. -- Archiwum Publiczne Potockich. -- Ks. 45. -- T. 1: Jan Wielopolski, biecki, bohenski starosta m. p. W Wielicz[c]e d[ie] 5 augusti 1655. -- Fol. 16-16 v. Копія.

№ 2 26 червня 1655 р. -- Витяг з рукопису Мартина Ґолінського із записом листа казимирського райці Андрія Ясовського про посольство ірландського капітана до Яна Казимира з проханням прийняти 40000 ірландців на службу 1655. Z Warsawy od p. Iasowskiego, raice kazimierzskiego, data 26 iuny do nas do Kazimierza. [...]

Parlament angielsky, ktorzi zabieli swego krolia, dawszi go scziqc, y na sina iego nastqpieli. Przi ktorim kroliewiczu oponowala sie Scocia albo Socka ziemya, takze Hibernia albo Isliandowie, ktorzi sq katoliczy. Angielcikowie, ze sq wictoramy woyni, wipqdzaiq ych z ich wlasnich ziqm, ktorzy niebozqta ustqpicz muszq y zonami, y z dzyecmi, ktorych iest na dwakroc sto tysziqczy. Miqdzy ktoremi iest 40000 do boiu, ktorich oberster albo kapitan stamtqd przyiehal do krolia i.m. y do Rzeczy Pospolitey, prosqcz y suplikuiqcz, aby ych Rzecz Posp[olita] raczyla yh przyiqcz y aby im dano stukq ziqmie, kqdibi sie mogli kolokowacz y osadzacz. A te 40 tisziqczy ofiaruiq sie zarazqm yscz przeciwko nieprzyiacieliowy, kqdy im krol i.m. roskaze, nie hczacz zadni zaplaty, telko o to proszq, aby sie mogli ostacz przi tich miastach, ktorych dostanq od nieprzyiacielia y tey ziemie. Nie hciely na to panowie y sliachta pozwolic, obawiai^c sie tego, zebi nie bely tak, iako przed tym y krzyzaczy w Prusieh, zmocniwsy sie, nie bely sylny Polakom.

1657 (?). -- Витяг з польського анонімного трактату з дискурсом про вигоди для Корони від колонізації ірландцями та валійцями слобод на Україні

[...] A nawet moglaby Rzeczpospolita cudzoziemcami slobody -- mianowicie na Ukrainie -- osadzic, zaci^gaj^c coraz nowych regimentarzow, a te im poseszje dawaj^c, jako si? juz z tym ofiarowali Irlandczycy, dobrzy zolnierze i katolicy. Walonow takze natio populosissima, a przy tym catholica pr?dko by si? tu dala zwabic, bo ich takze jako i Irlandow paupertas domi premit. Tak by tedy miala Rzeczpospolita i wi?ksz^. z ludzi obron?, i dostateczniejsz^. intrat? wedlug owego: “ubi populus, ibi obolus”. [...]

Размещено на Allbest.ru