Наступ радянських військ на Лівобережжі та Півдні України, захоплення стратегічних плацдармів на Дніпрі у літньо-осінній кампанії 1943 р.

Размещено на http://www.allbest.ru

НАСТУП РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬК НА ЛІВОБЕРЕЖЖІ ТА ПІВДНІ УКРАЇНИ, ЗАХОПЛЕННЯ СТРАТЕГІЧНИХ ПЛАЦДАРМІВ НА ДНІПРІ У ЛІТНЬО-ОСІННІЙ КАМПАНІЇ 1943 р.

Обидві воюючі сторони розраховували, що влітку 1943 р. відбудеться рішучий перелом у війні на їхню користь. І німецьке, і радянське вище військове командування напрямком зосередження основних зусиль визначали південну ділянку фронту. За задумом Ставки, радянські війська, що діяли на південно-західному напрямі (Центральний, Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти), повинні були у ході оборонної битви виснажити противника (силами Центрального і Воронезького фронтів, які займали Курський виступ), а потім із переходом у контрнаступ і загальний наступ розгромити одне з найбільш сильних угруповань німців, що утримувало важливі економічні райони -- Лівобережну Україну і Донбас.

На цьому визначальному напрямі Ставка ВГК зосередила великі стратегічні резерви, об'єднані у Степовий фронт (командуючий генерал-полковник І. Конєв). До його складу входило 5 загальновійськових, 1 танкова й 1 повітряна армії (4-а і 5-а гвардійські, 27-а, 47-а і 53-а армії, 5-а гвардійська танкова і 5-а повітряна армії), а також 2 танкових, 1 механізований і 3 кавалерійських корпуси. За своїм бойовим і чисельним складом цей фронт був найбільш могутнім стратегічним резервом Ставки, який створювався в роки війни. Розташовуючись за Центральним і Воронезьким фронтами, Степовий мав завдання відбити можливі прориви великих угруповань противника у східному напрямі, а також бути готовим до активних дій за наказом Ставки.

наступальний фронт стратегічний форсування

Ізюмсько-Барвінківська наступальна операція Південно-Західного фронту (17.07.43-27.07.43). Наступальна операція Південного фронту на р. Міус (17.07.43-2.08.43). Бєлгородсько-Харківська стратегічна наступальна операція «Полководець Румянцев» (3.08.43-23.08.43)

Оборонна операція під Курськом здійснювалася в тісній оперативно-стратегічній взаємодії з військами, що інших напрямів. Зокрема, через 12 днів після початку німецької операції «Цитадель» на Курському виступі сили Південно-Західного фронту розпочали наступ у Донбасі, відомий як Ізюмсько-Барвінківська наступальна операція (17.07.43-27.07.43). Того ж дня розпочалася наступальна операція Південного фронту нар. Міус (17.07.432.08.43). Наступальні операції радянських військ південніше Курського виступу проводились за єдиним планом і мали за мету скувати угруповання противника та не допустити їх перегрупування на головний напрямок -- у район Курської дуги. Німецьке командування у цій обстановці вже не могло розраховувати на посилення своїх ударних угруповань у районі Бєлгорода.

Задум радянського командування на літо 1943 р. передбачав не тільки проведення оборонної операції з метою знекровлення ударних угруповань противника, але і перехід у контрнаступ у районах Орла і Бєлгорода та створення сприятливих передумов для стратегічних наступальних дій. Контрнаступ радянських військ у районі Курського виступу складався з двох великих операцій стратегічного значення: Орловської Західного, Брянського і Центрального фронтів (12.07.43-18.08.43) і Бєлгородсько-Харківської Воронезького та Степового фронтів (3.08.43-23.08.43).

План контрнаступу на бєлгородсько-харківському напрямі був відпрацьований уже у ході завершення оборонних боїв. З огляду на те, що головні сили Воронезького і Степового фронтів наприкінці липня 1943 р. вийшли в район на північ від Бєлгорода, Ставка, прагнучи максимально скоротити час на підготовку операції, ухвалила рішення -- не вдаючись до складних перегрупувань завдати глибокого розсікаючого удару суміжними крилами Воронезького і Степового фронтів у загальному напрямі на Богодухів -- Валки в обхід Харкова з заходу. Удар із метою обходу Харкова з південного заходу повинна була здійснити 57-а армія Південно-Західного фронту.

Воронезький і Степовий фронти мали 9 загальновійськових, 2 танкові і 2 повітряні армії (54 стрілецькі дивізії, 8 танкових і 2 механізовані корпуси, 6 окремих танкових бригад, 16 окремих танкових і самохідно-артилерійських полків). Їм протистояли: 4-а танкова армія й оперативна група «Кемпф», що мали 18 дивізій, у тому числі 4 танкові. Для проведення операції, яка отримала кодове найменування «Полководець Румянцев», була забезпечена перевага у живій силі більш, як у 3,5 рази, в артилерії -- у 4,5, у танках -- у 4 і в авіації -- в 1,3 рази.

Основні зусилля авіації фронтів були спрямовані на знищення військ і техніки противника, а також завоювання переваги у повітрі. Авіація далекої дії повинна була сприяти військам фронтів у прориві ворожої оборони на головних напрямах, а також зривати залізничні перевезення противника і знищувати його авіацію на аеродромах. Партизани здійснювали операцію «Рейкова війна», сутність якої полягала в тому, щоби масовим та одночасним підривом рейок на основних залізницях, які експлуатувалися противником, зірвати перегрупування і матеріальне забезпечення головних угруповань ворожих військ і сприяти РСЧА у проведенні наступальних операцій зі звільнення Орловської, Смоленської, Брянської областей, Лівобережної України, Донбасу і форсування р. Дніпро.

Контрнаступ радянських військ на бєлгородсько-харківському напрямі почався ранком 3 серпня. Уже в перший день вдалося прорвати німецьку оборону на всій тактичній глибині. 5 серпня було звільнено Бєлгород і наступ розгорнувся в оперативній глибині. Особливо успішно діяли танкові армії. До 11 серпня війська Воронезького фронту, значно розширивши прориви у західному і південно-західному напрямах, перерізали залізницю Харків -- Полтава. Успішно розвивали наступ і війська Степового фронту. Для прискорення розгрому угруповання противника в районі Харкова 8 серпня до складу Степового фронту була передана 57-я армія Південно-Західного фронту, яка отримала завдання форсувати р. Сіверський Донець і вийти в німецькі тили в районі Харкова. Одночасно для посилення правого крила Степового фронту Ставка передала до його складу з Воронезького фронту 5-у гвардійську танкову армію. До 11 серпня війська Степового фронту вийшли на підступи до Харкова.

Удар Воронезького і Степового фронтів створив серйозну загрозу охоплення із заходу і півдня головних сил вермахту в районі Харкова. Тому противник вирішив перекинути у цей район оперативні резерви з Донбасу і Полтави та до 11 серпня зосередив сильні танкові угруповання в районі Охтирки й Богодухова у складі 7 танкових і моторизованих, 4 піхотних дивізій. 11-17 серпня поблизу Богодухова розгорнулася запекла битва 1-ї танкової армії та 5-ї і 6-ї гвардійських армій із німецьким контратакуючим угрупованням. Противнику вдалося створити значну перевагу в танках і відтіснити радянські війська на 20 км до Богодухова, але вийти на тили ударного угруповання Воронезького фронту він не зміг.

Зазнавши невдачі в прориві до Богодухова з району на захід від Харкова, німецьке командування вирішило завдати удару на Богодухів із північного заходу (від Охтирки), але і ця спроба закінчилася невдачею. Командуючий фронтом ввів у бій на правому крилі 47-у армію, що перебувала у другому ешелоні. Крім того, для відбиття контрударів противника Ставка передала до складу фронту зі свого резерву 4-у гвардійську армію. Армії правого крила фронту (38-а, 40-а і знову введена 47-а) зранку 17 серпня відновили наступ у західному напрямі і до кінця 23 серпня, подолавши до 40-50 км, вийшли на рубіж Суми -- Лебедин -- Веприк -- Охтирка, створивши загрозу тилам усього угруповання противника у цьому районі¹⁰⁵. Слід зазначити, що в боях у районі Богодухова й Охтирки Воронезький фронт зазнав значних втрат, причинами яких було те, що його командування прагнуло захопити якомога більшу територію без закріплення успіху і міцного забезпечення флангів ударних угруповань.

У цей час війська Степового фронту, долаючи запеклий опір наземних військ та авіації противника, послідовно проривали проміжні оборонні рубежі вермахту і 23 серпня ввійшли у Харків. Бєлгородсько-Харківська операція тривала 21 день. Радянські війська, розгорнувши наступ у смузі до 250 км, просунулися на глибину до 140-150 км із темпом 6-7 км на добу та розгромили 15 дивізій противника. Це забезпечило умови для розгортання подальшого наступу на території Лівобережної України. Проте втрати РСЧА були дуже значними -- 255 тис. 566 чол., у тому числі 71 тис. 611 безповоротних. Середньодобові втрати були найвищими протягом усього 194з р. -- 12 тис. 170 чол.

За задумом Ставки, головний удар радянські війська повинні були розвивати на південно-західному напрямі з метою завершити розгром південного флангу німецького фронту, звільнити найважливіший промисловий район країни -- Донбас і багаті сільськогосподарські райони.

Чернігівсько-Полтавська стратегічна наступальна операція (26.08.43-30.09.43)

Головні зусилля Ставка ВГК вирішила зосередити на київському напрямі, прагнучи розгромити одне із найсильніших угруповань ворога, розсікти стратегічний фронт противника і створити загрозу його угрупованню, що діяло в Донбасі. Центральний фронт мав наступати в загальному напрямі на Сєвськ -- Хутір-Михайлівський і не пізніше 1-3 вересня вийти на рубіж р. Десна -- Трубчевськ -- Новгород-Сіверський -- Шостка -- Глухів -- Рильськ. Надалі передбачалося розвивати наступ на Конотоп -- Ніжин -- Київ, за сприятливих умов частиною сил форсувати р. Десна і просуватися правим берегом ріки на Чернігів.

Війська Воронезького фронту після розгрому противника в районі Харкова повинні були продовжувати наступ на Полтаву й Кременчук і до 23-24 серпня вийти головними силами на лінію ст. Яреськи -- Полтава -- Карлівка. Надалі наступати до р. Дніпро і вийти на фронт Кременчук -- Орлик, передбачивши захоплення передовими частинами дніпровських переправ¹⁰⁹. Степовому фронту після оволодіння Харковом було наказано продовжувати наступ у загальному напрямі на Красноград і Верхньодніпровськ і до 24-25 серпня вийти головними силами на лінію Карлівка -- Красноград -- Кегичівка. Надалі -- наступати до р. Дніпро і передовими частинами захопити переправи.

Відповідальні завдання покладалися на партизанів. Ще на початку 1943 р. Український штаб партизанського руху під керівництвом ЦК КП(б)У розробив весняно-літній план дій, який передбачав виконання таких завдань: порушити роботу великих залізничних вузлів Ковель, Коростень, Шепетівка, Здол- бунів; підірвати залізничні магістралі Київ -- Ковель, Київ -- Шепетівка, Тернопіль -- Жмеринка, Фастів -- Дніпропетровськ. Велике значення приділялося питанням взаємодії з військами РСЧА, особливо при форсуванні Дніпра.

Завдання військам фронтів були визначені ще в період битви під Курськом. Проте вимоги Ставки виявилися завищеними, і фронти не вклались у відведені терміни. До 23 серпня вони завершили Курську контрнаступальну операцію. Стратегічна наступальна операція, широкомасштабною метою якої було звільнення Лівобережної України, проходила з 26 серпня до кінця вересня 1943 р. До початку наступу у складі трьох фронтів налічувалося 16 загальновійськових і 3 танкові армії, що нараховували 114 дивізій і 15 танкових корпусів, а також 3 повітряні армії.

Перед військами Центрального, Воронезького і Степового фронтів продовжували діяти сили 2-ї армії групи армій «Центр», а також 4-а танкова і 8-а армії групи армій «Південь». Радянська сторона вдвічі переважала у живій силі та літаках, учетверо -- по артилерії, кількість танків була приблизно однаковою.

Фронтова авіація (16-а, 2-а і 5-а повітряні армії) у період підготовки прориву повинна була зосередженими діями бомбардувальників і штурмовиків під прикриттям винищувачів завдати могутніх ударів по опорних пунктах, вузлах опору і резервах противника, а у ході операції підтримувати наступаючі війська, особливо бронетанкові з'єднання. Авіацію далекої дії планувалося використовувати для ударів по оперативних резервах противника, залізничних вузлах і станціях, а також по аеродромах у районах Кіровограда, Полтави, Сталіно, Краматорська, Маріуполя та ін.

26 серпня війська Центрального фронту почали наступ. Найбільшого успіху в перші дні досягли частини лівого крила. 29 серпня вони звільнили Глухів і продовжували розвивати наступ на Конотоп. Для закріплення досягнутого результату командуючий фронтом перегрупував на цей напрямок із правого крила 2-у танкову, 13-у, а потім і передану з резерву Ставки 61-у армії. До 15 вересня війська правого крила і центра фронту вийшли до р. Десна. Армії лівого крила 19 вересня форсували Десну в районі Чернігова і до 23 вересня вийшли до Дніпра. Ставка ВГК віддала розпорядження командуючим Центральним, Воронезьким, Степовим і Південно-Західним фронтами з виходом армій до Дніпра негайно форсувати його на широкому фронті для того, щоби роззосередити увагу й сили противника, а зенітні засоби висунути до переправ для їх надійного прикриття.

Армії правого крила Воронезького фронту (38-а, 40-а) 2 вересня звільнили Суми і почали розвивати наступ на Ромни та Прилуки. 10 вересня війська фронту, прорвавши оборону противника в районі Ромен, охопили фланг його угруповання (до 8 піхотних дивізій), що діяло на схід від м. Прилуки. Щоб уникнути оточення, 15 вересня німецьке командування віддало наказ групі армій «Південь» про переведення військ на лінію Мелітополь -- Дніпро (до району північніше Києва).

У тій оперативно-стратегічній обстановці, коли позначився успіх безпосередньо на київському напрямі, військам Воронезького фронту вже не було необхідності головні зусилля зосереджувати на полтавсько-кременчуцькому напрямі. Тому передані до складу Воронезького фронту з резерву Ставки 3-я гвардійська танкова армія і 1-й гвардійський кавалерійський корпус до 19 вересня зосередилися в районі Ромен і були націлені для наступу безпосередньо на київському напрямі. Ударне угруповання, створене у центрі фронту (40-а, 47-а, 27-а, 3-я гвардійська танкова армії, 8-й гвардійський і 10-й танкові корпуси, 3-й гвардійський механізований і 1-й гвардійський кавалерійський корпуси), розвиваючи наступ, 22 вересня вийшло до Дніпра й того ж дня захопило плацдарми на правому березі ріки в районах Ржищева та Великого Букрина. У цей час 38-а армія на правому крилі фронту вийшла до східних передмість Києва, а війська лівого крила (52-а і 4-а гвардійська армії) на 27-28 вересня прорвалися до Дніпра на ділянці Черкаси -- Градизьк.

Війська Степового фронту після оволодіння Харковом від 25 серпня розгорнули наступ на полтавсько-кременчуцькому напрямі. Головний удар фронт завдавав на правому крилі силами 5-ї гвардійської, 2-ї, 53-ї, 69-ї і 37-ї армій. 1-а танкова та 8-а армії противника, прагнучи забезпечити відведення своїх військ із Донецького басейну, чинили активний опір. Але коли їх північний фланг виявився глибоко охопленим військами Воронезького фронту, вони були змушені почати відхід до Дніпра. Розвиваючи наступ, війська Степового фронту у взаємодії з арміями Воронезького фронту 23 вересня оволоділи Полтавою, а 29 вересня звільнили Кременчук. У період з 25 по 30 вересня з'єднання Степового фронту у всій смузі вийшли до Дніпра, очистили від противника лівий берег і захопили на правому березі ряд плацдармів.

У ході переслідування противника на території Лівобережної України радянським військам не вдалося здійснити глибокий прорив стратегічного фронту, розчленувати німецькі угруповання на частини, вийти у тили і знищити їх. Наступ фактично перетворився на фронтальне переслідування від рубежу до рубежу. Остання обставина стала наслідком того, що тили відстали, з'єднання і частини зазнавали труднощів із пальним і боєприпасами, війська були значно виснажені, наступаючи у тому ж угрупованні, в якому здійснювали контрнаступ у районі Курського виступу. Більш того, 1-а і 5-а гвардійська танкові армії у зв'язку з великими втратами були виведені в резерв Ставки ВГК і участі в наступі не брали, а танкові корпуси мали всього 30-50 бойових машин. Свіжі резерви прибували з запізненням. Так, 3-я гвардійська танкова армія і 1-й гвардійський кавалерійський корпус були передані до складу Воронезького фронту лише 19 вересня, коли противник фактично відійшов до Дніпра і почав переправу для заняття оборони на його правому березі. Занадто пізно була введена в бій і 37-а армія, передана з резерву Ставки до складу Степового фронту.

У ході переслідування частин вермахту спостерігалася відсутність чіткої взаємодії між фронтами. Так, значну допомогу військам Воронезького фронту, що спрямовувалися до Дніпра, міг надати Центральний фронт ударом частини своїх військ (особливо силами 60-ї армії) вздовж Дніпра на південь. Це могло суттєво полегшити наступну боротьбу за Київ. Проте зручна нагода була упущена -- хоча командуючий Центральним фронтом і наполягав на її здійсненні, представник Ставки ВГК маршал Г.Жуков, який перебував у той час на Воронезькому фронті, не дав на це згоди.

Значне сприяння військам надавала авіація фронтів, завдаючи ударів по колонах противника, що відходив, а також бомбардуючи переправи через річки Дніпро, Сож, Десну, Прип'ять. Авіація далекої дії здійснювала нальоти на аеродроми, залізничні вузли і резерви вермахту. Так, на київському і кременчуцькому напрямах з 23 серпня до 30 листопада 1943 р. авіація далекої дії зробила 6801 літако-виліт, скинувши понад 7800 тонн бомб. Ефективність дій авіації значно знижувалася через повільне її перебазування, а також у зв'язку з відносно невеликою кількістю бомбардувальників (наприклад, наприкінці вересня у складі повітряних армій Центрального, Воронезького, Степового і Південно-Західного фронтів було всього 230 денних бомбардувальників і 256 штурмовиків).

Операція тривала 35 днів. Радянські війська, розгорнувши наступ на фронті до 600 км, просунулися на глибину до 300 км із темпом 10-12 км на добу. У ході наступу було розгромлено близько 16 дивізій вермахту, у тому числі 3 танкові й 1 моторизована, звільнено важливий промисловий і сільськогосподарський район України -- Лівобережжя. Перемоги РСЧА супроводжувалися надзвичайно високими втратами: 427 тис. 952 чол., із них 102 тис. 957 -- безповоротні (середньодобові втрати становили 11 тис. 887 чол.).

Форсування Дніпра

Війська Центрального, Воронезького, Степового фронтів майже одночасно після 22 вересня вийшли до Дніпра і захопили 21 плацдарм на правому березі ріки. Усі вони були невеликими, але створювали умови для розширення й об'єднання в плацдарми оперативного та стратегічного значення¹¹². Боротьба за захоплення й утримання плацдармів проходила в надзвичайно складних умовах. Фронти, які вийшли до Дніпра, мали у своєму складі 27 понтонних батальйонів, але вони перебували в тилу і своєчасно до районів переправ підтягнуті не були. Крім того, з`єднання не були забезпечені табельними переправними засобами. У зв'язку з цим форсування річки йшло повільно. Так, 3-я гвардійська танкова армія розпочала переправу бойових машин тільки 28 вересня, тобто через 7 діб після виходу передових частин до Дніпра. Це було пов'язано з тим, що тільки на цей час у розпорядження танкової армії почали прибувати частини 6-ї понтонної бригади. Використовуючи всі наявні засоби, 3-я гвардійська танкова армія закінчила зосередження своїх підрозділів на Букринському плацдармі тільки до 5 жовтня, тобто через два тижні після підходу до Дніпра¹¹³. До цього часу противник встиг створити міцну оборону. Низька забезпеченість військ засобами переправи стала однією з причин того, що боротьба за плацдарми набула затяжного характеру.

Для забезпечення захоплення плацдармів на р. Дніпро планувалося використання 3 повітрянодесантних бригад, приданих Воронезькому фронту -- вони мали здійснити одну із найбільших повітрянодесантних операцій радянсько-німецької війни. У ніч на 24 вересня десантувалися 3-я і частина 5-ї повітрянодесантних бригад, проте операція виявилася невдалою -- парашутисти розсіялися у дуже широкому районі. Частина десанту була скинута просто у розташування противника і зазнала великих втрат, деякі підрозділи десантувалися на бойові порядки своїх військ на лівому березі, багато хто потрапив прямо у дніпровську воду.

Форсування Дніпра спростувало розрахунки німецького командування використати цю значну водну перешкоду з оборонною метою, а її швидке подолання на величезному фронті свідчило про здатність радянських військ успішно вирішувати найскладніші бойові завдання. Проте ці результати не виправдовують масштабних людських втрат, допущених радянським командуванням. Так, саме на Дніпрі середньодобові втрати стали найвищими у Другій світовій війні -- 27 тис. 300 чол.

Донбаська стратегічна наступальна операція (13.08.43-22.09.43)

У результаті успішного наступу Воронезького і Степового фронтів на бєлгородсько-харківському напрямі створилися ще більш сприятливі умови для наступу у фланг угруповання німців та їх союзників у Донбасі. Радянське верховне головнокомандування віддало наказ військам Південно-Західного і Південного фронтів розгромити вороже угруповання і зайняти Донбас. Південно-Західний фронт повинен був завдати сильного удару з району Ізюму у напрямі Барвінкового, Павлограда, Орєхова, розгромити противника й, вийшовши в район Запоріжжя, відрізати шляхи відходу його донбаського угруповання до дніпровських переправ (директива Ставки ВГК №30165 від 12.08.1943 р.). Військам Південного фронту було поставлене завдання прорвати оборону противника на р. Міус і у взаємодії з Південно-Західним фронтом розвивати наступ у південному та південно-західному напрямах із метою знищення угруповання противника в районі Таганрога, Артемівська, Горлівки, Красного Луча. Надалі передбачалося розвивати наступ у напрямі Кримського півострова та Дніпра.

Німецьке командування прагнуло будь-що втримати Донбас, де оборонялися 1-а танкова і 6-а армії. Обороні рубежі німецьких військ проходили по р. Сіверський Донець від Змієва до Ворошиловська і далі на південь по р. Міус до узбережжя Азовського моря. Особливо сильна оборона була створена по рубежу р. Міус.

Радянські війська вдвічі переважали противника у живій силі, утричі по артилерії, в 1,3 рази в танках та в 1,2 рази в літаках. Основні сили авіації фронтів (8-а і 17-а повітряні армії) передбачалося використовувати на напрямі головних ударів. На авіацію далекої дії покладалося завдання боротьби з резервами противника, а також вести інтенсивне бомбардування залізничних вузлів та аеродромів.

Відповідно до задуму операції першими перейшли в наступ війська Південно-Західного фронту: 13 серпня -- праве крило, 16 серпня -- ударне угруповання, створене у центрі фронту. 18 серпня в дію вступили війська Південного фронту.

З'єднання Південно-Західного фронту прорвали лінію оборони 1-ї танкової армії противника і розгорнули наступ на Краматорськ. Із метою охоплення противника в Донецькому басейні з півночі Ставка ВГК 24 серпня поставила завдання військам правого крила фронту «наступати у загальному напрямі Таранівка -- Лозова -- Чаплине і частиною сил, ударом уздовж р. Берека, здолати оборону противника по західному берегу р. Сіверський Донець» (директива №30177 від 24.08.1943 р.). Обходячи Донецький басейн із північного заходу, війська Південно-Західного фронту у взаємодії з частинами Південного фронту 7 вересня оволоділи містом Сталіно.

Сили Південного фронту, прорвавши потужну оборону противника на р. Міус, на 30 серпня розширили прорив до 90 км, просунулися на глибину до 50 км і оволоділи Таганрогом. У результаті угруповання противника, що діяло на захід від Ворошиловська, виявилося охопленим не тільки з півночі, але й з півдня. Рятуючи свої війська від оточення, німецьке командування було змушене відступити з Донбасу. Переслідуючи частини вермахту, війська Південно-Західного фронту до 22 вересня правим крилом вийшли на р. Дніпро, захопивши плацдарм південніше Дніпропетровська, а лівим крилом -- у район Запоріжжя. З'єднання Південного фронту вийшли на р. Молочна, де противник затримав їх на заздалегідь підготовленому оборонному рубежі. Дії Південного фронту підтримували кораблі Азовської військової флотилії, з яких було висаджено тактичні десанти в районах Таганрога, Маріуполя й Осипенко.

Донбаська операція, що розгорнулася на фронті близько 450 км, тривала близько 40 діб. За цей час радянські війська просунулися на глибину до 300 км із темпом понад 7 км на добу. У результаті операції був звільнений найважливіший вугільний і промисловий район. Вихід на рубіж р. Молочна створював умови для подальшого наступу в Північній Таврії. Втрати РСЧА становили 273 тис. 522 чол., у тому числі 66 тис. 166 -- безповоротні.

Для вирішення завдання з відсікання донбаського угруповання противника, притиснення його до узбережжя Азовського моря і наступного знищення сил у радянської сторони виявилося недостатньо. Другою причиною невиконання початкового задуму операції стало те, що противник, рятуючи своє угруповання від оточення, докладав великих зусиль, щоби затримати наступ правого крила Південно-Західного фронту. З другої половини серпня до кінця вересня німецьке командування перекинуло у 1-у танкову і 6-у армії 10 піхотних, 1 танкову й 1 моторизовану дивізії з-під Брянська, Харкова та Кримського півострова.

У цілому ж у ході наступу на території України у серпні -- вересні 1943 р. радянські збройні сили домоглися великих успіхів і до початку жовтня були близькі до повного виконання завдань, поставлених на літньо-осінню кампанію 1943 р. Найбільш важливим досягненням стало форсування в ряді місць Дніпра і захоплення плацдармів на протилежному березі. Однак становище цих плацдармів аж ніяк не можна було вважати стабільним.

У запеклих боях улітку 1943 р. радянські війська зазнали дуже значних втрат у людях і бойовій техніці. Ставка вживала енергійних заходів для швидкого поповнення військ, але питання постачання і забезпечення діючої армії різко ускладнилася у зв'язку з транспортними проблемами. Величезні руйнування залізниць, заподіяні противником на всій залишеній території, не могли бути ліквідовані у стислі терміни. До того ж, наркомат шляхів сполучення виявився непідготовленим до здійснення такого грандіозного обсягу відбудовних робіт. Залізничні війська і спеціальні відбудовні органи НКШС використовувалися здебільшого неефективно. Вони не встигали відновлювати залізниці слідом за наступаючими військами. У результаті бази постачання відставали на 275-320 км від військ. Осіннє бездоріжжя погіршило використання автотранспорту. Все це вкрай ускладнило підвіз паливо-мастильних матеріалів, боєприпасів і продовольства. Брак пального спричинив відставання артилерії, танків, понтонних засобів, авіації. Особливо поганим було постачанням військ, що перебували на дніпровських плацдармах. Наповнюваність дивізій, незважаючи на заходи, що вживалися для їх укомплектування, була недостатньою: на Центральному фронті вони нараховували у середньому 4-5 тис., Воронезькому -- 5-6 тис., Степовому -- 4,5-5,5 тис. чол. До цього варто додати і велику фізичну втому особового складу, що впродовж трьох місяців вів важкі бої та здійснював довготривалі переходи.

Противник також зазнав значних втрат. Його дивізії були виснажені не менше, ніж радянські, а моральний стан військ різко погіршився. Однак вермахт мав у себе в тилу значно кращу мережу шляхів сполучення й упорядковані аеродроми. При цьому в міру відступу комунікації тільки скорочувалися.

У цій ситуації найважливішими завданнями радянських військ були подолання оборони противника по р. Молочна та розширення плацдармів, захоплених на правому березі Дніпра, забезпечення зосередження на них великих угруповань для подальшого наступу. Такі завдання були реальними, однак Ставка ВГК, очевидно, по-іншому оцінювала обстановку. З огляду на труднощі, що мали місце у постачанні військ, вона все ж вважала, що противник зазнав важких втрат і прийшов час для розгортання широкого наступу на всьому фронті. На цьому рішенні Ставки не могла не позначитися оцінка становища німецької армії, що подавалася розвідкою на початку жовтня 1943 р. А з розвідданих виходило, що противник у ході літніх боїв настільки виснажився, що не зможе стримати наступ радянських військ на всіх стратегічних напрямах, війська групи армій «Південь» не мають «єдиної оборонної системи на захід від Дніпра», і «при подальшому тиску радянських військ противник буде з боями відходити до р. Південний Буг, де спробує організувати оборону».

З урахуванням даних розвідки, Ставка ВГК наприкінці вересня -- на початку жовтня довела до командування всіх фронтів директиви, що передбачали розгортання широкого наступу на всьому радянсько-німецькому фронті. Основні зусилля радянське військове керівництво продовжувало зосереджувати на південно-західному напрямі. Фронтам, що діяли на території України, було наказано ліквідувати всі ворожі плацдарми на лівому березі Дніпра. Війська Північнокавказького фронту разом із Чорноморським флотом та Азовською військовою флотилією повинні були захопити плацдарми на Керченському півострові і створити умови для оволодіння Кримським півостровом. Постановка настільки складних завдань із просуванням на велику глибину не відповідала реальним можливостям військ, вона була виправдана лише у тому сенсі, що націлювала на активні дії. Виконання поставлених завдань могло бути здійснене лише після додаткової підготовки, а самі вони могли слугувати хіба що перспективою на майбутнє. Досвід показав, що ці завдання у повному обсязі будуть виконані тільки взимку і влітку 1944 р.

Після завершення перегрупувань у складі п'яти фронтів, що діяли на теренах України, нараховувалося до 190 стрілецьких дивізій, 11 танкових, 8 механізованих і 5 кавалерійських корпусів. Найпотужнішим був Воронезький фронт, до складу якого входило 44 стрілецькі, 5 танкових, 2 механізовані дивізії та 1 кавалерійський корпус. Із 14 вересня розпочалося формування Дніпровської військової флотилії, яка передавалася в оперативне підпорядкування Воронезького фронту.

Операції Воронезького (1-го Українського) фронту на київському напрямі (1.10.43-22.12.43)

29 вересня 1943 р. командування Воронезького фронту отримало завдання¹¹⁸: у взаємодії з лівим крилом Центрального фронту ліквідувати угруповання противника в районі Києва, після виходу на лінію Ставище -- Фастів -- Біла Церква продовжувати наступ головними силами на Бердичів, Жмеринку, Могилів-Подільський (директива Ставки ВГК №30203 від 29.09.1943 р). Командуючий фронтом генерал-армії М.Ватутін вирішив розгромити угруповання ворога в районі Києва й оволодіти столицею радянської України, завдаючи головного удару з Букринського плацдарму (80 км на південь від міста).

Головне ударне угруповання фронту (40-а, 27-а армії з 2 танковими й 1 механізованим корпусами і 3-я гвардійська танкова армія) підготували та провели дві наступальні операції: 12-15 жовтня і 21-23 жовтня. Проте бажаних результатів досягти не вдалося, тому що умови місцевості обмежували можливість використання танкових з'єднань. Запланована третя наступальна операція зі звільнення Києва з півдня не проводилася.

На північ від Києва війська 38-ї армії і 5-го танкового корпусу 11-17 жовтня досягли деякого успіху і змогли розширити плацдарм у районі с. Лютіж. Ставка, з огляду на успішні дії 38-ї армії в районі Лютізького плацдарму, наказала командуючому фронтом саме сюди перенести напрям головного удару, перекинувши на плацдарм 3-ю гвардійську танкову армію й основну масу фронтової артилерії (директива №30232 від 24.10.1943 р.). Це перегрупування у секретному режимі відбулося до кінця жовтня, натомість спеціально для противника було проведено комплекс заходів із введення його в оману щодо посилення танкового угруповання на південь від Києва. Величезні маси військ і техніки приховано форсували Дніпро у зворотному напрямі, здійснили нічні марші на північ, переправилися через Десну, заново форсували Дніпро і зосередилися в районі Лютіжа і Нових Петрівців. Німецька розвідка не змогла повною мірою відстежити цей рух та розгадати задум радянського командування. Таким чином, на лютізькому напрямі вдалося досягти переваги над противником у живій силі у 3, в артилерії у 4,6 і в танках у 9 разів.

Четверта Київська наступальна операція військ 1-го Українського фронту (з 20 листопада фронти, які діяли на території України, отримали найменування 1-го, 2-го, 3-го та 4-го Українських) розпочалася 1 листопада 1943 р. ударом 40-ї і 27-ї армій із Букринського плацдарму у загальному напрямі на Кагарлик та Білу Церкву. Цей наступ не одержав розвитку, але скував значні сили противника і дезорієнтував німецьке командування щодо напряму головного удару. Зранку 3 листопада після артилерійської й авіаційної підготовки з Лютізького плацдарму перейшло в наступ головне угруповання фронту -- 60-а і 38-а армії та 5-й гвардійський танковий корпус.

Ставка ВГК, з огляду на важливе значення Київської операції, увечері 3 листопада наказала командуючому 1-м Українським фронтом «операцію, розпочату на правому крилі фронту, не затягувати, тому що кожен зайвий день дає тільки перевагу противнику, дозволяючи йому зосереджувати тут свої сили, користуючись гарними дорогами. Тоді, як у нас зруйновані противником дороги ускладнюють і обмежують маневр». Ставка зажадала «не пізніше 5 листопада перерізати залізницю Київ -- Коростень, на схід чи на захід ріки Ірпінь, залежно від обстановки, і не пізніше 5-6 листопада оволодіти містом Київ» (директива №30236 від 3.11.1943 р.). Для нарощування сили удару командуючі арміями ввели в битву другі ешелони і резерви. Увечері 4 листопада в операцію була введена 3-я гвардійська танкова армія з 1-м гвардійським кавкорпусом. На світанку 6 листопада війська фронту вибили противника з Києва і до кінця 12 листопада вийшли на лінію Чорнобиль -- Малин -- Черняхів -- Житомир, південніше Фастова й Обухова.

Німецьке командування вживало термінових заходів із метою зупинити наступ радянських військ. У цей район перекидалися дивізії з інших ділянок фронту. Уже 8 листопада почалися контратаки 4 танкових і 1 моторизованої дивізій в районі Трипілля й Фастова, які були відбиті. Водночас розвідка встановила, що противник підтягує великі сили в район Білої Церкви і Козятина. У районах Житомира і Черняхова радянські війська продовжували просуватися на захід. Їх подальший наступ приховував у собі небезпеку. З огляду на розтягнутість військ фронту, Ставка директивою від 12 листопада наказала фронту тимчасово призупинити просування, підсилити 38-у армію, не допустити прориву противника до Києва, розбити білоцерківське угруповання вермахту, після чого продовжити наступ на козятинському напрямі. Для вирішення наступальних завдань Ставка вжила заходів щодо зосередження в районі Києва великих резервів, у тому числі 1-ї танкової, 18-ї, а пізніше й 1-ї гвардійської загальновійськових армій.

13 листопада противник, зосередивши велике танкове угруповання, перейшов у контрнаступ. У ході запеклих боїв йому вдалося потіснити війська 60-ї і 38-ї армій, що змушені були залишити Житомир і відійти на лінію Черняхів -- Брусилів -- Фастів. У грудні противник завдав удару в напрямку на Малин, але істотних успіхів не досяг. Радянські війська відійшли від Черняхова на лінію Коростень -- Малин -- Радомишль. Противник не зміг повернути Київ, зазнавши втрат у живій силі і техніці. До 22 грудня наступальні можливості угруповання вермахту вичерпалися.

Відбиттям контрнаступу противника у другій половині грудня 1943 р. завершилася Київська стратегічна наступальна операція, яку сучасні історики поділяють на наступальну та оборонну. Завдяки сміливому маневру силами та засобами, раптовості завданого удару втрати радянської сторони безпосередньо в наступальній операції з визволення Києва (3-13.11.43) склали 6491 чол., що становило менш 1% від загальної чисельності військ, задіяних в операції¹²². Радянські війська звільнили столицю УРСР, просунулися у західному напрямі на глибину до 150 км й оволоділи важливим стратегічним плацдармом на Дніпрі, довжина якого по фронту перевищувала 500 км. Було створено умови для підготовки та здійснення нових операцій на території Правобережної України.

Нижньодніпровська стратегічна наступальна операція 2-го, 3-го й 4-го Українських фронтів (26.09.43-20.12.43)

Тоді, як на київському напрямі наступали війська 1-го Українського фронту, нижче по Дніпру розгорнулася запекла боротьба з противником військ 2-го і 3-го Українських фронтів на кіровоградському і криворізькому напрямах і військ 4-го Українського фронту -- в Північній Таврії. Перед фронтами було поставлено такі завдання. Степовому (2-му Українському) -- завдати головного удару у загальному напрямі на Черкаси -- Новоукраїнку -- Вознесенськ, розбити угруповання противника в районі Кіровограда й відрізати йому шляхи відходу на захід. Одночасно лівим крилом наступати в напрямі П'ятихатки -- Кривий Ріг і вийти на тили угруповання противника в районі Дніпропетровська. Найближчим завданням фронту було оволодіти Христинівкою, Ново- українкою, Кривим Рогом, надалі -- вийти на рубіж р. Дністер -- Рибниця -- Ананьїв (директива Ставки ВГК № 30204 від 29.09.1943 р.). Перед військами Південно-Західного (3-го Українського) фронту стояло завдання не пізніше 3 жовтня ліквідувати Запорізький плацдарм противника; одночасно правим крилом продовжувати форсування р. Дніпро, розширюючи плацдарми на його правому березі. Надалі передбачалося головними силами наступати на Новомиколаївку і Кривий Ріг, у взаємодії з лівим крилом Степового фронту розгромити угруповання противника в районі Дніпропетровська і вийти на рубіж Кривий Ріг -- Апостолове -- Грушевий Кут (директива Ставки ВГК № 30206 від 01.10.1943 р.). На війська Південного (4-го Українського) фронту покладалося завдання прорвати оборону противника на р. Молочна і розвивати наступ у напрямі на Каховку та Херсон із метою очищення від німецько-румунських військ Північної Таврії.

Противник усіма силами прагнув утримати за собою рубіж річок Дніпро і Молочна. У смузі трьох фронтів оборонялися 1-а танкова, 6-а і частина сил 8-ї армій із групи армій «Південь», що нараховували у цілому до 40 дивізій, у тому числі 8 танкових і механізованих. Близько 12 дивізій були виснажені в попередніх боях та зведені в бойові групи. Перевага радянських військ на цій ділянці фронту простежувалась за всіма показниками.

У період з 10 до 14 жовтня війська лівого крила Південно- Західного (3-го Українського) фронту (12-а армія, 8-а і 3-я гвардійські армії), посилені танковим і механізованим корпусами вели наступ із метою ліквідації Запорізького плацдарму противника. У ніч на 14 жовтня в результаті нічного штурму вони звільнили Запоріжжя. Ліквідація німецького плацдарму на лівому березі Дніпра убезпечила ліве крило фронту і дозволила зосередити всі його зусилля на боротьбі за розширення плацдарму на правому березі в районі південніше Дніпропетровська.

У цей час велася підготовка до наступу військ Степового (2-го Українського) фронту. Його командування подало у Ставку план проведення наступу на кіровоградському і криворізькому напрямах. Суть задуму полягала в тому, щоби не форсувати Дніпро в нових місцях, а завдати удару з плацдармів, зайнятих військами 37-ї, 7-ї гвардійської і 57-ї армій, у напрямі П'ятихатки -- Кривий Ріг. Після оволодіння Кривим Рогом війська фронту повинні були наступати в напрямі на Апостолове, щоби відрізати шляхи відходу угруповання противника з району Дніпропетровська, проти якого діяли війська Південно-Західного (3-го Українського) фронту. Ставка схвалила цей план.

Командуючий фронтом зосередив на плацдармі поблизу Верхньодніпровська 5-у, 7-у гвардійські, 37-у і 57-у армії. За ними розгорталися передані з резерву Ставки 5-а гвардійська танкова армія і 7-й механізований корпус. Ударне угруповання фронту перейшло в наступ 15 жовтня, завдаючи головного удару у напрямі на П'ятихатки та Кривий Ріг. Операція розвивалася успішно. Уже до 23 жовтня радянські війська розширили прорив до 70 км по фронту і розвинули його на глибину близько 100 км. Уведені у прорив танкові і механізовані війська вийшли до Кривого Рогу й у район Митрофанівки (30 км на схід від Кіровограда).

23 жовтня перейшли в наступ війська правого крила 3-го Українського фронту північніше Запорожжя в напрямі на Кривий Ріг. 25 жовтня вони звільнили Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ.

Противник уживав усіх можливих заходів для утримання Нікопольсько-Криворізького району, багатого на марганцеву й залізну руди. Німецьке командування, стурбоване успіхами радянських військ у районі станції П'ятихатки, почало спішно перекидати до Кіровограда війська, що прибули на територію України із Заходу, та знімати дивізії з сусідніх ділянок фронту. Усього сюди було спрямовано 4 танкові, моторизовані та 2 піхотні дивізії. Цими силами, разом із військами 1-ї танкової армії, німецьке командування намагалося завдати ряд контрударів із метою розвинути їх у контрнаступ і відкинути радянські війська за Дніпро.

Ставка, маючи дані про посилення угруповання противника в районі Кіровограда, віддала вказівку командуючому 2-м Українським фронтом, продовжуючи операцію по оволодінню Кривим Рогом, головні зусилля фронту спрямувати на розгром угруповання противника в районі Кіровограда, для чого основними силами наступати в цьому напрямі з найближчим завданням вийти на рубіж Чигирин -- Знам'янка -- Кіровоград -- Устинівка. Надалі -- наступати в напрямі Христинівки, міцно забезпечуючи себе з півдня, лівим крилом у взаємодії з 3-м Українським фронтом розгромити угруповання противника в районі Дніпропетровська й оволодіти Апостоловим.

3-му Українському фронту, у взаємодії з лівим крилом 2-го Українського фронту, було наказано розгромити угруповання противника, що відходило з району Дніпропетровська, і надалі переслідувати його у загальному напрямі на Апостолове. Найближче завдання -- до кінця жовтня вийти на рубіж Кривий Ріг -- Апостолове -- Нікополь, розвиваючи далі наступ на Миколаїв та прикриваючись частиною сил із боку Вознесенська (директива Ставки ВГК №30234 від 26.10.1943 р.).

Наприкінці жовтня східніше Кіровограда і Кривого Рога розгорнулися запеклі бої. Радянські війська під тиском чисельно переважаючого противника відійшли на р. Інгулець і тут змогли зупинили закріпитися. Німці досягли певного успіху, проте їм не вдалося повністю виконати свій план щодо ліквідації плацдарму в районі Кривого Рога.

Слід зазначити, що до цього часу війська 2-го Українського фронту в результаті безупинних і тривалих боїв зазнали значних втрат в особовому складі і техніці. У 5-й гвардійській танковій армії до початку листопада залишилось усього 50 справних танків, у 7-у механізованому корпусі -- 10, у 20-у танковому і в 1-у гвардійському механізованому корпусах -- 37. Незадовільний стан справ склався з постачанням військ, передусім боєприпасами. У подібному стані перебували і війська 3-го Українського фронту.

Тим часом противник продовжував перекидати сили із Західної Європи на територію України, а також відновлював свої з'єднання, які раніше були зведені в бойові групи. Тільки наприкінці жовтня -- на початку листопада на підсилення 1-ї танкової армії прибули 76-а, 376-а, 384-а піхотні (з Франції), 14-а і 24-а танкові (з Італії) дивізії. Були відновлені 62-а, 111-а, 258-а, 294-а, 387-а піхотні, 9-а і 23-я танкові дивізії. До кінця листопада в 1-у танкову армію було перекинуто ще 11 дивізій зі складу 6-ї армії та 2 -- із 8-ї.

Проте у таких складних умовах радянське керівництво продовжувало ставити фронтам наступальні завдання. У директиві Ставки №30238 від 5 листопада 1943 р.¹²⁷ на ім'я командуючих 2-м і 3-м Українськими фронтами вказувалося, що за всіма даними противник підсилює нікопольське угруповання і стягує в район Нікополя танкові дивізії. Тому першочерговим і найважливішим завданням слід уважати розгром криворізько-нікопольського угруповання. Ставка наказала командуючому 2-м Українським фронтом «наступ головними силами на Кіровоград, згідно з директивою Ставки від 26 жовтня, тимчасово відкласти, міцно закріпитися на зайнятих рубежах. Завдати удару силами 37-ї, 57-ї армій і 5-ї гвардійської танкової армії у загальному напрямі Лозовата, Широке, обійти Кривий Ріг із заходу, та у взаємодії з 3-м Українським фронтом розбити криворізьке угруповання противника. 3-му Українському фронту посприяти 2-му Українському фронту в оволодінні Кривим Рогом і вийти на рубіж: Широке, Апостолове».

Підсумком бойових дій у період з 14 листопада до 20 грудня 1943 р. стало те, що війська 2-го Українського фронту завдали значних втрат противнику, оволоділи Черкасами, Чигирином, Знам'янкою і розширили стратегічний плацдарм на Правобережжі України у районі Черкас, Дніпропетровська, П'ятихаток.

Війська 3-го Українського фронту в період з 14 до 30 листопада розгорнули наступ силами 46-ї і 8-ї гвардійської армій з району південніше Дніпродзержинська і Дніпропетровська на криворізькому напрямі. Упродовж двох тижнів вони просунулися на глибину до 20 км. 6-а армія того ж фронту форсувала Дніпро й захопила невеликий плацдарм неподалік Запоріжжя. Від 30 листопада вона розгорнула наступ із захопленого плацдарму і до кінця грудня разом із військами 8-ї гвардійської армії відкинула противника в район Марганцю.

Наступ Південного фронту (4-го Українського) почався 26 вересня. Головний удар на правому крилі завдавали три армії (5-а ударна, 44-а і 2-а гвардійська), посилені 2 танковими корпусами, на ділянці між дніпропетровськими плавнями і верхів'ям р. Молочна. Допоміжний удар південніше Мелітополя завдавала 28-а армія. У ході запеклих боїв на напрямі головного удару війська фронту успіху не досягли. Водночас 28-а армія вклинилася в оборону противника. Командуючий фронтом вирішив використати успіх, досягнутий на цьому напрямі. До 12 жовтня в район Мелітополя була перегрупована 51-а армія з танковим і кавалерійським корпусами, що перебувала у другому ешелоні. У запеклих боях, що тривали до 24 жовтня, 51-я армія звільнила Мелітополь і зламала опір противника, що обороняв південну ділянку укріпленого рубежу по р. Молочна. До цього часу війська правого крила фронту, посилені 3-ю гвардійською армією і танковим корпусом, переданими з 18 жовтня зі складу Південно-Західного фронту, подолали тактичну глибину оборони противника і на північній ділянці. З 24 жовтня німецькі війська розпочали відходити. Уведені в бій рухомі з'єднання 4-го Українського фронту до 5 листопада вийшли до пониззя Дніпра і до Кримського перешийка та захопили плацдарм на південному березі Сиваша.

Ставка наказала військам 4-го Українського фронту прорватися на Кримський півострів, ліквідувати Нікопольський плацдарм німців і форсувати р. Дніпро на ділянці Нікополь -- Велика Лепетиха. Однак у зв'язку зі стійким опором противника від цього завдання довелося тимчасово відмовитися і закріпитися на досягнутих рубежах.

Оволодіти Кіровоградом і Кривим Рогом радянські війська не змогли. А, отже, задуми верховного головнокомандування щодо виходу до кінця літньо-осінньої кампанії на рубіж р. Південний Буг та оволодіння Кримським півостровом залишилися нереалізованими. Заплановане з'єднання на другому етапі операції 2-го і 4-го Українських фронтів у районі Вознесенська та оточення військ групи армій «А» в нижньому згині Дніпра залишилися на папері. Проте у ході наступу війська 2-го, 3-го, 4-го Українських фронтів скували великі сили противника, тим самим сприяючи успішному наступу 1-го Українського фронту на київському напрямі.

У результаті наступу в Нижньому Подніпров'ї радянська армія домоглася значних успіхів. У ході тримісячних боїв війська 2-го і 3-го Українських фронтів захопили на правому березі Дніпра плацдарм стратегічного значення протяжністю понад 200 км по фронту і 30-100 км у глибину. Це створювало сприятливі умови для розгортання операцій на території Правобережної України. Одночасно війська 4-го Українського фронту очистили майже всю Північну Таврію і блокували з суші угруповання противника, дислоковане на Кримському півострові. Тільки в районі Нікополя німці утримували невеликий плацдарм на лівому березі Дніпра. Виняткова запеклість боїв у дніпровському пониззі пояснюється прагненням противника утримати у своїх руках залізорудний і марганцевий басейни Кривого Рога і Нікополя. Усе це визначило затяжний характер операції фронтів і порівняно невеликий її розмах: глибина -- від 100 до 300 км, тривалість -- понад 3 місяці, максимальна ширина наступу -- до 450 км, середній темп для стрілецьких військ -- 3-4 км щодоби.

Керченсько-Ельтигенська десантна операція (1.11.43-11.12.43)

Після звільнення Таманського півострова Ставка наказала розпочати підготовку до проведення десантної операції з метою захоплення плацдарму в районі Керчі і створення умов для наступного звільнення Кримського півострова. В операції повинні були брати участь Північнокавказький фронт, Чорноморський флот і Азовська військова флотилія. До початку листопада Північнокавказький фронт у складі 18-ї і 56-ї армій мав 15 стрілецьких дивізій. Корабельні сили Чорноморського флоту й Азовської флотилії, придані фронту для забезпечення операції, мали у своєму складі 17 бронекатерів, 25 торпедних катерів, 24 сторожові катери типу МО, 16 сторожових катерів типу КМ, 29 катерів-тральників і до 200 різних самохідних і несамохідних дрібних транспортних суден для перевезення десанту. Повітряні сили складалися з 612 літаків 4-ї повітряної армії і 389 літаків флотської авіації.

Німецьке командування залишило в межах Кримського півострова 11 дивізій, зведених у 17-у армію. Угруповання противника на Керченському півострові підтримувала флотилія швидкохідних десантних барж (до 30 одиниць), 37 торпедних, 25 сторожових катерів, 6 тральників і до 200 літаків.

Операція розпочалася 1 листопада. В умовах складної штормової погоди та відсутності в розпорядженні флоту спеціальних десантних засобів війська 56-ї армії були висаджені на берег і закріпилися на невеликому плацдармі у районі Керчі. Десант 18-ї армії висадився у районі Ельтигена (південніше Керчі). Штормова погода, активні дії кораблів і берегової артилерії противника поставили десантників 18-ї армії у вкрай важке становище, тому його довелося евакуювати. Усі спроби з'єднань 56-ї армії оволодіти Керчю і розвинути наступ углиб півострова також успіху не мали. Противник, використовуючи заздалегідь підготовлену протидесантну оборону, чинив завзятий опір.

Отже мети Керченсько-Ельтигенської десантної операції у повній мірі досягнуто не було. Втрати радянських військ склали 27 тис. 397 чол., у тому числі 6985 -- безповоротних. Результатом дій десанту й флоту стало захоплення плацдарму, що був використаний при звільненні Кримського півострова в 1944 р. 20 листопада Північнокавказький фронт був розформований: 56-я армія перетворена в Окрему Приморську армію, а 18-я армія -- виведена в резерв Ставки.