Повітові училища України: мережа та система управління (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.)

Більше фінансування правобережних повітових училищ, порівняно з іншими українськими губерніями, пов'язане з їх дворянським статусом та, як наслідок, відмінностями у програмі та більшою чисельністю педагогічних кадрів (наявність двох законовчителів замість одного, викладачів російської мови, історії і географії, математики, французької та німецької мов). Подібно до цього, Керченське училище, на відміну від інших на Лівобережжі, Слобожанщині та Півдні мало вчителів грецької, французької та італійської мов, а також початкового класу; Чорноострівське на Поділлі -- латинської (два педагоги). Українські заклади цього типу (за винятком означених та дворянських), разом із казанськими, симбірськими, нижньогородськими, пензенськими, тамбовськими, рязанськими та саратовськими, мали статус найменш фінансованих третьорозрядних.

3) перетворення семи парафіяльних училищ (Радомишльського, Канівського, Житомирського, Луцького, Новоград-Волинського, Кам'янець-Подільського, Вінницького) на підготовчі класи при двокласних міських училищах;

4) виділення на ці та інші потреби (наприклад, що стосувалися реформування жіночої освіти і створення вчительської семінарії) понад 260 тис. руб. та ін. Цим же указом від 26 травня 1869 р. вводилося й дію «Положення про народні училища в Київській, Подільській і Волинській губерніях». Ці законодавчі нововведення усували протиріччя між системою початкової освіти на Правобережній Україні та реформою 1864 р., однак без залучення до управління нею відсутніх у регіоні земських установ, а також дозволили створити ефективну систему державного контролю.

Доцільність реформування повітових училищ різними міністрами пояснювалася невідповідністю їх навчального курсу практичним потребам життя, «в механічному способі навчання, нездатному розвивати учнів і, отже, готувати з них людей, придатних для практичного життя» (О. Головнін); невідповідністю призначенню та нездатністю у повній мірі задовольнити освітні потреби міщан (Д. Толстой). У пояснювальній записці до нового проекту «Положення...» констатувалося, що в третіх класах повітових училищ обмаль учнів, тоді як перші класи гімназій переповнені. Після затвердження цього документу, у міністерському звіті Д. Толстого за 1872 р. повторювалися ці ж думки: «Неспроможність повітових училищ, які у більшості наших повітових міст були єдиними навчальними закладами, що давали елементарну освіту, яку можна вважати завершеною для більшої частини учнів, давно вже усвідомлювалася як навчальним керівництвом, так і громадською думкою, відтак не залишалося жодного сумніву в необхідності їх зміни на нових началах, більш відповідних сучасним потребам завершеної початкової освіти».

З другої половини 1874 р., відповідно до указу 1872 р., поступова реорганізація повітових училищ на міські почала здійснюватися й в інших українських губерніях. Загалом, на цей процес, який мав охопити 402 існуючі навчальні заклади, в масштабах всієї Російської імперії планувалося витратити більше 1 млн. руб. Замінюючи трикласні навчальні заклади на чотирьох-, трьох, дво- та однокласні, а систему предметних викладачів -- на підхід «один клас -- один вчитель», міністерство планувало, перш за все, скоротити витрати у мало- населених містах та посилити «моральний вплив на учнів». Дійсно, лише близько чверті повітових училищ мали зберегти свій трикласний статус або підвищити його до чотирьохкласного (18,7% та 6,2 відповідно). Натомість планувалося, що їх 75% стануть двокласними. Крім того, протягом наступних десятиліть стало очевидним, що на практиці надії на новостворені міські училища як заклади із низьким процентом учнів, які достроково припиняють навчання, не виправдалися.

Таким чином, основним наслідком реформи 1864 р. та подальших законодавчих нововведень для українських повітових училищ стала їх поступова реорганізація у прогімназії (або міські училища як це було на Правобережжі) із відкриттям при них підготовчих класів на базі колишніх парафіяльних училищ та початок формування мережі вчительських семінарій для підготовки педагогічного персоналу. За винятком Київської, Подільської та Волинської губерній процес відбувався із залученням новостворених земських установ, які отримали обмежене, у формі делегування двох представників, право брати участь в діяльності повітових училищних рад. Повноваження цих колегіальних органів були обмежені створенням у 1869 р. інституту інспекторів народних училищ та затвердженням через два роки інструкції для їх роботи. Більше того, нове «Положення про початкові народні училища» від 1874 р., суттєво розширивши наглядово-інспекторський чиновницький апарат (серед іншого, запровадивши нову посаду директора народних училищ) та його обов'язки, фактично звело нанівець всі ліберальні положення попереднього варіанту зразка 1864 р., передавши управління закладами освіти в руки центрального відомства та місцевих чиновників. Прийняття цього нормативно-законодавчого акту звісно обумовлювалося практичною необхідністю фіксації всіх нововведень останніх десяти років у єдиному «Положенні», але головним завданням став відбір повноважень у повітових та губернських училищних рад на користь міністерства.

Тогочасну ситуацію в початковій освіті якнайкраще характеризують наступні слова автора статті «Початкова народна освіта» вміщеної в «Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона» (1897): «Інспектори народних училищ дуже скоро стали не стільки педагогами-інструкторами училищ, скільки спостерігачами за благонадійністю вчителів. Міністерство намагалося запровадити такий порядок, щоб громадські установи лише давали на утримання училищ необхідні кошти, але не мали б можливості впливати на напрямок і постановку навчальної справи».

Реалізація закладених у реформі 1874 р. принципів, зокрема стосовно реорганізації повітових училищ на міські, розтягнулася на роки. Така практика -- досить звичне явище після затвердження кожного нового «Положення...» чи «Статуту...» навчальних закладів (1804 р. чи 1828 р.) і пояснюється дефіцитом фінансових ресурсів. Зазвичай кошти, яких не вистачало доводилося виділяти із казни окремим імператорським указом, як це було, наприклад, із Чигиринським повітовим училищем. Для імплементації в тому ж 1874 р. положення про його реорганізацію державне казначейство асигнувало 733,98 руб. Хоча заплановані зміни так і не відбулися.

Інший гальмуючий реформу чинник -- відсутність підготовлених «класних вчителів»*. Цю проблему мало вирішити створення мережі вчительських інститутів, для початку по одному в кожному навчальному окрузі. В Україні у 1874 р. почали роботу Глухівський (для Київського) та Феодосійський (для Одеського). При цьому відомство в особі міністра виправдовувало вибір більш тривалого шляху реалізації реформи наступним чином: «Міністерство. вважало за краще мати, хоч і дещо пізніше, облаштовані міські училища, забезпечені здібними і гарно підготовленими викладачами, ніж створити наспіх погані міські училища з сякими-такими вчителями, не спроможними здійснювати у них навчання по новій системі... При тому ж особливої поспішності в реорганізації не потрібно тому, що повітові училища в 1874 р. ніде не були закриті й продовжують існувати на тих же засадах.».

У 1871 р. міністр народної освіти Д. Толстой прогнозував, що реорганізація усіх повітових училищ триватиме сім років. Пізніше у звітах були заявлені терміни «від чотирьох до шести років», однак до 1881 р. у Російській імперії відповідний процес завершився лише у 57,5% навчальних закладів. На початок 1874 р. лише вісім повітових училищ отримали статус міських: п'ять у Московському навчальному окрузі та у Варшаві, Ревелі й Бердянську. Зокрема, останнє було створене на базі парафіяльного лише у 1862 р. і через 10 років перетворене у прогімназію. У зв'язку з цим, виникла потреба в створенні двокласного міського училища, яке відкрилося у 1873 р. за клопотанням місцевої громади та земства, з виділенням на його утримання дотації з казни розміром 1 тис. руб..

Лише з кінця 1870-х рр. реорганізаційний процес, почав поступово охоплювати заклади освіти українських губерній -- у 1877 р. він завершився в дев' яти вже колишніх повітових училищах Київського навчального округу та десяти -- Одеського*. До цього в масштабах Російської імперії він був помітним лише в Московському та Санкт-Петербурзькому. Всього ж за цей рік на міські було перетворено 32 повітових училища, ще 337 продовжувало працювати.

В Україні головним чинником прискорення відповідного процесу наприкінці 1870 -х рр. була робота вчительських інститутів по підготовці педагогічних кадрів -- Глухівського для Київського навчального округу та Феодосійського -- для Одеського. Так, у Чернігівській губернії в 1877 р. були реорганізовані Чернігівське, Городницьке, Козелецьке, Стародубське повітові училища; 1878 р. -- Остерське, Ніжинське, Кролевецьке, Новозибківське, Мглинське; 1879 р. -- Борзнянське, Конотопське, Новгород-Сіверське, Погарське.

Повільніше аналогічні процеси відбувались в українських містах Одеського навчального округу (див. табл. 2).

Таблиця 2