Українські міста у вирі комунізації
Розгляд процесу стрімкого зростання міського населення, його економічної й соціальної аморфності, що стало причиною проблем життя міського соціуму. Дослідження наслідків прорахунків урядової етнополітики. Аналіз ідеї комуністичного ставлення до праці.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 28.08.2017 |
| Размер файла | 38,7 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Українські міста у вирі комунізації
Перехід до форсованої індустріалізації спричинив різке зростання зайнятих у промисловому секторі виробництва, отже, й частки городян у населенні республіки загалом, Донбасу зокрема. Колишні селяни, “вичавлені” до міста колективізацією, склали переважну більшість нових міських мешканців УСРР. За підрахунками Б. Кравченка більшість мігрантів становили українці: рівень урбанізації титульної нації республіки на кінець 30-х рр. порівняно з 1926 р. зріс майже втричі . Пришвидшення урбанізації не було специфічним явищем, притаманним лише українському етносу, аналогічні процеси охопили всі етнічні складові республіки, невпізнанно змінивши з часом соціальне обличчя колись селянських етнічних груп (німців, болгар, греків тощо). Втім, природний перебіг урбанізаційних процесів деформували регулюючі трудові закони 1931 та 1932 рр.
У республіці запровадили оргнабори робочої сили на основі договорів між колгоспами та органами вербування, а в грудні
В республіці була введена паспортна система для міського населення з обов'язковою пропискою. Селяни були повторно закріпачені й втратили можливість рятуватися від колективізації та голоду в місті. Замість того, щоб реалізовувати комуністичну тезу про поступове стирання відмінностей між містом і селом, більшовицька влада відділила селян і городян за допомогою адміністративних кордонів. Адміністративна безправність селян стала підосновою їхньої нещадної експлуатації. Та чи кращим виявилося становище городян, поголовно взятих під облік і невсипущий нагляд органів державної безпеки. Яким було повсякденне життя донбаського міста на початку 30-х рр.? Як пережило воно комуністичний штурм?
Стрімке зростання міського населення, його економічна й соціальна аморфність стали причиною низки проблем життя міського соціуму. Найгострішими серед них були катастрофічна нестача житла, продуктів харчування, принизливі умови проживання в промислових центрах. Побутові негаразди збільшували соціальне напруження в містах, яке проявлялося й у формі міжетнічних конфліктів. Б. Кравченко зазначав, що найбільше ворогували українці та росіяни, що спонукало урядовців до масової українізації шкіл Донбасу. Це, на його думку, було проявом „розв'язання шляхом українізації деяких конфліктів, породжених урбанізацією”. Однак, російсько-українські суперечності були лише вершиною айсбергу. Міжетнічні суперечності (українсько-польські та українсько-німецькі конфлікти, українсько-російсько-грецькі суперечки тощо) були характерною ознакою життя міст України й засвідчували великі прорахунки урядової етнополітики. На межі 20-30-х рр. вкотре піднялася хвиля антисемітизму, який нещадно громила партійна преса. Якщо останній був, так би мовити, явищем звичним для української історії, то міжетнічні свари поміж іншими національними когортами промислових робітників менш відомі. Проте, й вони були характерним явищем у житті заводських колективів і завдяки практиці самокритики протягом 30-х рр. набули широкого розголосу.
Не останню роль у накопиченні проблем у сфері міжетнічного спілкування відігравала та обставина, що різке зростання пролетаріату відбувалося внаслідок примусового позбавлення селян і кустарів засобів виробництва. Величезні маси пролетаризованої людності являли собою багатомільйонну армію озлоблених, загнаних у глухий кут „будівників соціалізму”, для яких уряд країни проти їх волі вигадував нові соціальні ролі.
Міграційні потоки кінця 20-х рр. переадресували міську людність України з місцевостей традиційно великої щільності населення до місцевостей, які прогресували економічно. Дніпровський та Гірничо-промисловий райони, незважаючи на те, що територіально розміщувалися в Степу (тут пересічна щільність населення дорівнювала 45,9 осіб/км2), підвищили щільність наявного населення до 50,9 та 65,7 осіб/км2 відповідно. Індустріалізація стала висхідною точкою прискорення як внутрішніх міграційних потоків, так і притоку людності з-поза кордонів УСРР. Стрімке зростання населення українського Донбасу мало відповідне економічне підґрунтя, і, як зазначалося в партійних та радянських документах, було соціально виправданим та підготованим. На негативні наслідки надшвидкої урбанізації Дніпровського й Гірничо-Промислового районів тоді не зважали. А між тим постійні міграції в межах СРСР розмивали тіло української нації. Надприродна рухливість і нестабільність людських потоків негативно впливала на соціальне, комунальне й культурне середовище промислового міста, перетворюючи його на осередок маргіналізації та конфліктності.
Чимдалі впливовішим чинником соціально-економічного життя українського міста ставала міжреспубліканська еміграція. З початком форсованої індустріалізації в межах СРСР відбувався посилений обмін представниками етнічних меншин, що мало далекосяжні суспільні наслідки -- низка міст України перетворилася на вируючі вогнища етнокультурної акультурації. Збереження етнічної замкненості, підтримка традиційних стандартів етнонаціонального життя стали практично неможливими в промисловому українському місті. Гасла „Великого стрибка”, якими більшовицький провід уміло екзальтував суспільство, та превентивні каральні заходи давали свої плоди -- місто крокувало до „світлого” комуністичного майбутнього, втрачаючи специфічний етнокультурний колорит.
В низці робітничих селищ гасла комунізації тим не менше намагалися втілити в життя -- рудничних робітників об'єднували у виробничі комуни і переводили на казармений спосіб життя. Показово, що в газетах шахтарських селищ йшлося на загал не про людей, а про робсилу (!). Комуни, в які були зігнані шахтарі, щоправда, доволі скоро занепали: Щербинівська газета „Шахтер” повідомляла, що виконання виробничих завдань у комуні ім. Котов- ського зменшилося із 135 до 99%, новоприбулі робітники вимагають переходу на індивідуальний розрахунок, мотивуючи це тим, „що один працює, а інший дивиться”.
Умови проживання вуглекопів давали фору побуту гірняків у дореволюційну епоху: казарми -- єдиний варіант житла, що пропонували шахтарські селища для „робсили”. Про існування у казармах повідомляє та ж преса: „В казармі № 4 (нацменів) нема сушарок для шахтьорок, несвоєчасно підвозяться вугілля та вода. Недостатньо койок, сплять на підлозі, простирадла та наволочки422
брудні, стіни казарми запилені, казарми не провітрюються, підлога не миється, а про культроботу і не питайте”. Зрозуміло, що відповідне культурне дозвілля могло скрасити існування надірваних тяжкою працею шахтарів, які змушені були відновлювати сили на брудній підлозі в брудному ганчір'ї. Водночас вражає не тільки цинізм влади, а й ставлення до проблеми власне робсилівської спільноти. Як з'ясовується, така потрібна їй культробота полягала в бесідах. Теми -- вкрай життєві: „Школа в середовищі жінок”, „Про значення шахти та коногонів”, „Вчення Леніна”, „Як здійснюється перевірка місцевих селищних рад”. Після ударної зміни „робсила” покірно слухає „бесіду”. Політпрацівник фіксує: „Бесіда пройшла добре, присутні 20 осіб, питань немає”.
І так усюди. В казармах 7-8-9 немає нагляду, відбуваються крадіжки, постіль брудна, приміщення не провітрюються. „В жіночій казармі № 4 живе 11 робітниць, у однієї з них є дитина, до дитсадка її не приймають. Йдучи на роботу, вона кидає дитину напризволяще.
В жіночій казармі № 45 також є діти, перебувають у найгірших умовах, прання білизни здійснюється в кімнаті, там же і просихає. Лікарі не відвідують казарм, лише зрідка читають лекції про те, що м'яса робітникам їсти не можна, а можна тільки інтелігенції”.
Зігнавши людей у виробничі комуни та казарми, влада, прикриваючись гучними гаслами, позбавляла останніх будь-яких можливостей усвідомити власні прагнення. Тоді, як західноукраїнські газети зловтішалися з пияцтва українських шахтарів, ті своєю чергою виснажувалися в штреку і на лекціях. „Культурні заходи” програмували „робсилу”, від якої вимагалася робота на межі людських можливостей. Звичайною справою став вихід на роботу у вихідні дні та свята на користь певних заходів чи акцій (скажімо, будівництва дирижаблю). Меті граничної інтенсифікації виробничих процесів слугувала низка кампаній мобілізації, приміром, „декада підземної революції”, запропонована „підземними революціонерами”. За їхнім задумом виробниче й позаурочне життя „робсили” мало бути об'єднане в єдине ціле і взяте під невсипущий нагляд шахтного керівництва. Бригадири мали забезпечувати ефективність розподілу робочої сили, вони ж були зобов'язані заносити до спеціальних зошитів „усі ненормальності виробництва”, обговорювати їх на виробничих нарадах та усувати їх. У стислістроки вони крім того повинні були організувати покращення побутових умов у казармах (здійснити побілку, зміну постільної білизни, забезпечити мешканців тумбочками тощо). Паралельно створювалися культтрійки казарм, що мали слідкувати за перебігом робіт і щоденно (!) повідомляти про наслідки шахтні комітети. Останні мали взяти під жорсткий контроль вихід на роботу. До прогульників пропонувалося застосовувати не тільки заходи адміністративного впливу, а й позбавлення привілеїв, бойкот та громадський суд .
Попри голосні заяви радянської преси, „штурми”, „десятиденки”, „кампанії”, „місячники”, суботники й недільники благоустрою, побут трударів лишався далеким від прийнятних цивілізованих норм. Дефіцит на звичайні речі був супутником життя обивателя, так само, як і цинічний визиск з боку працівників сфери розподілу: купуючи на 5 руб. сорочку чи спідні штани, пролетар мав 2-3 руб.
Пиятика та прогули шахтарів -- окрема велика тема газет шахтарських селищ, міст і містечок. Однак, у 1931 р. вона поступається актуальністю іншій -- хлібній. У робітничих селищах пропонують замість щоденної видачі норми по рундуках та розподілювачах ввести щодекадну видачу хлібонорми. Підставою для раціоналізаторської пропозиції була недовіра населення до працівників спецрозподільників. За підрахунками автора замітки під псевдо „Видючий” розкрадання хліба при нарізці дорівнювало 2 010 кг . Нагадаємо, що в січні 1931 р. відповідно до постанови ЦК ВКП(б) у країні була запроваджена карткова система на основні продукти харчування та непродовольчі товари. Картки видавалися тільки зайнятим у державному секторі економіки (тобто, робітникам промислових підприємств та радгоспів, держслужбовцям), їхнім утриманцям та студентам. Отож, селяни, “лишенцы” та некоопе- ровані кустарі опинилися поза системою централізованого забезпечення. Разом вони складали більше 80 % населення.
Картки розподілялися по чотирьох списках постачання. До особливого та першого списку включалися провідні індустріальні підприємства великих промислових центрів та партійно-радянська номенклатура. Така ж норма застосовувалася в шахтарських селищах. У решті міст республіки робітники та їхні утриманці були кинуті у вир щоденної боротьби з відчуттям постійного голоду.
Розподіл товарів відбувався через мережу закритих робітничих кооперативів та спецрозподільників за спеціальними заборними книжками. Ціни в них були фіксованими, але асортимент -- мізерним. Крім фіксованого постачання, існували „чорний ринок”, на якому реалізовувалися крадені та контрабандні товари, а також мережа комерційної торгівлі за цінами, які значно перевищували фіксовані.
В контексті пропагандистської кампанії епохи „Великого стрибка” всі верстви городян закликали до докорінної перебудови повсякденного побуту та зміни особистісного ставлення до своїх виробничих обов'язків. Серед робкорів був оголошений похід з метою перевірки апарату житлової кооперації: „Пишіть до своєї газети, як відчувається на периферії керування роботою УЖС, як реагувала вона на запити та потреби місць, оскільки своєчасно висувала та розв'язувала проблеми кращої організації проблеми. ... Допоможіть комісії виявити, чи не приховалися в апараті керівного органу житлової кооперації розкладницькі ворожі елементи, ледарі, що звикли працювати рабськими темпами, допоможіть комісії вигнати цих людців з апарату”.
Пишномовно обставлений похід радянської преси проти шкідників на комунальному фронті пояснювався просто. -- Житлова проблема стала універсальною прикметною рисою не тільки робітничих селищ, а й решти міських поселень, оскільки впродовж непу проблема перенаселеності міст практично не вирішувалася. Гострота проблеми визначалася саме тим, що вона охопила величезні маси робітничої людності. Вербувальники по всій Україні рекрутували робочі руки на „великие стройки”, які, своєю чергою, перетворилися на будівельні майданчики в усіх розуміннях цього слова. Наспіх навчені селяни і кустарі зводили примітивні невлаш- товані бараки. „Зараз у трьох районах [Луганщини. -- Авт.] працюють вербувальники. В останній час спостерігається приплив чорноробів, але серед них існує дуже велика плинність. Завербовані робітники зараз перекваліфіковуються ЦШ'ом на тинькарів, тому, що відсутність останніх гальмує закінчення будинків” . Казарми і бараки на довгі важкі десятиліття дали прихисток для десятків- сотень тисяч робітників. Масові вербування виконали своє завдання -- забезпечили будівлі сторіччя робочими руками, однак, робсила на них існувала в нелюдських умовах. Так жорстко критиковані радянською історіографією дореволюційні шахтарські бараки, збудовані з каміння-сирцю, на той час були чи не найбільш комфортним житлом навіть у Сталіно, не кажучи вже про менші селища. Відмінність полягала лише в тім, що бараки довжиною 20 і завширшки 8 метрів, де до революції двоповерхові нари розділяли ковдри та попони, розбили перегородками на кімнати. В одному бараку мешкали водночас вісім і більше сімей. Доволі часто -- багатодітних. Так, скажімо, колишній мешканець бараку № 13 третьої колонії, автор автобіографічної повісті про радянський Донбас М. Колгушев разом із своїми сімома братами, сестрами, батьком, матір'ю, бабусею мешкали в кімнаті на 18 м2. “В центрі бараку стояла піч (плитка), на якій гріли воду для купання шахтарів та приготування їжі. Вхідні двері були одні, прикриті невеликим дерев'яним коридорчиком, що слугував місцем для «шахтарок» (спецодягу) і взимку для «параші»”. Неймовірна скупченість людності підносилася пропагандою як підоснова побудови нового комуністичного способу життя, але настрої тотального розпачу з часом камуфлювало лише не менш тотальне фізичне виснаження.
Побут у „містах з історією” організували в межах житлових кооперативів -- певного варіанту комун для міста: останні, за задумкою засновників, повинні були мати їдальню, червоний куток, школу, ясла/дитсадок, пральню, закриті розподільники, гуртки профосвіти і т. і.
“Громадське харчування в житлокооперації переживає серйозні труднощі” -- цього не приховувала республіканська преса. На 1930 р. у житлокооперативах України функціонувало 210 громадських їдалень, що відпускали 59 тис. обідів на день, охоплюючи 6% населення кооперативів. Плани були грандіозними, вони передбачали збільшення в 1931 р. кількості їдалень до 7 тис. (!), останні мали забезпечувати обідами 250 тис. осіб і охопити 25% населення житлових кооперативів. Втім, далі проектів та директив справа не рухалася. Керівники республіки схильні були звинувачувати в буксуванні ідеї громадського харчування пересічних обивателів, які вважали, що комунальні їдальні мають постачатися харчами централізовано. „Потрібно організовувати продуктовиробництво на місцях”, -- закликала Центроспілка. „Треба створити 110 кролятників на 20 тис. кролематок, 114 свинарників на 3 500 свиноматок,426
короварень на 600 корів, городів на 3 тис. га”. Частину коштів планували отримувати у місцевих органів влади, однак, загалом питання фінансування прожекту зависло в повітрі. Чим були ці цифри в масштабах країни? Очевидно, що вони жодним чином не спроможні були вирішити проблему продовольчого постачання. Для задоволення потреб громадських їдалень потрібно було близько 6 млн. руб., яких у житлокоопів просто не було. Мешканці ж не мали грошей і не бажали їх витрачати на вигадки столичного начальства.
„Для нас ясно і безперечно одно: без створення міцного підсобного господарства, громадське господарське харчування й дитячі установи в житлокооперації розвиватися не будуть”, -- констатувала газета „За новий побут”. І це було не просто визнання хибності окремого напрямку роботи. Це, фактично, був вирок ідеї комунізації побуту городян, що мешкали в багатоквартирних будинках. Щоправда, й у 1931 р., і частково в 1932 р. республіканський провід не полишав спроб піднести епізодичні успіхи в даному напрямку, як свідчення епохальних змін. Зокрема, популяризувався досвід Київської житлоспілки, яка організувала власний радгосп в 875 га, де утримувала 115 коней, молочну ферму на 93 корови, кролятник на 865 голів, свинарник на 360 свиней. Жодного слова натомість не пролунало про те, яким чином це господарство утримувалося, на яких землях воно було створене, хто в ньому працював, врешті, яку кількість осіб воно здатне було прохарчувати. Газета „За новий побут” замовчувала і той очевидний факт, що далеко не всі міста мали достатні земельні ділянки для влаштування кооперативних підсобних господарств, і те, що ці інтегральні агропромислові утворення цілковито випадали з контексту тогочасної колективізаційно- індустріалізаційної реальності.
Роки „Великого стрибка” стали моментом істини для ідеї житлокооперації, як такої. Власне, вона тріщала по швах, демонструючи, якими далекими від гарячкових ілюзій комуністичних фанатиків є справжні прагнення й мрії обивателя. Але ж іншого „будівельного матеріалу” для створення суспільства тотальної свідомості не було!
Попри пересічну млявість, бездіяльність обивателя влада не відкидала надії змусити його перебудувати свою свідомість. Житло- кооператив мав, як комуна на селі, стати школою перевиховання мас, призвичаювання до нового способу життя. Жінпрацівниця Ломовська в статті „Реконструювати наш побут” цілком слушно зазначала, що перші роки існування ЖК засвідчили -- населення не вміє культурно співіснувати: користуватися каналізацією, водого-ном. Це приводить до руйнування жител і подорожчання витрат на їхнє утримання. „Ми в нові, збудовані за соціалістичним типом будинки вселили людей зі старими звичками, старим побутом”, -- констатувала вона.
Отож, житлокооперація розглядалася як інструмент соціалістичної перебудови людської істоти, передовсім жінок-домогос- подарок, яких держава небезпідставно розглядала як резервну трудову армію, що мала бути найближчим часом задіяна в модер- нізаційному ривку. „Жінку -- на фабрику, завод, кооператив, установу! -- це наше гасло. Розвантажити жінку від хатніх родинних турбот -- наш обов'язок. Треба в житлокоопах організувати громадський догляд за дітьми, організувати дитячі садки, кімнати, майданчики, ясла. Ці великої ваги заходи розкріпачать жінку, звільнять її від віковічного ярма, й, крім того, забезпечать комуністичне виховання нашої зміни, звільнять дитину від шкідливого оточення, вулиці”.
Патетичні заяви жінпрацівниці вочевидь дисонували з реальністю: в 1930 р. було тільки 3 дитсадки, в 1931 р. -- 16 садків на 1 050 дітей та 2 ясел. Не в кращому стані перебувала решта названих напрямків „розкріпачення” домогосподарок: самодіяльних їдалень у 1931 р. було 13. Ще менше оптимізму викликали комунальні пральні, кравецькі майстерні, перукарні, створені виключно для обслуговування членів кооперативів. Гасло „До 14 роковин Жовтня у кожному ЖК повинні бути утворені побутові установи!” -- залишилося фікцією, так само, як і зобов'язання охопити все доросле населення гуртками та курсами ПВО (!).
Тим не менше, гендерна складова житлокоопівського руху чимдалі набирала більшої ваги. І це не дивно, адже, згідно з теоретичними викладками ідеологів епохи, втягнення жінок до виробництва вкупі з ідеєю „комуністичного ставлення до праці” могло перетворилися на козирну карту радянської держави у світовій гонці за надшвидку модернізацію.
Безробіття ліквідоване, -- констатувала Круповецька, -- Лише в 1931 р. промисловість потребуватиме близько 3 млн. робочих рук ... Зараз по самих лише містах 6 мільйонів дружин та дочок робітників прикуто до хатнього господарства, витрачаючи силу трудової енергії на індивідуальне виготування їжі, догляд за дітьми, прання білизни т. і. В сучасних умовах це вже стає марнотратством робочої сили. Вони -- ці жінки -- є тим резервом, з якого промисловість буде черпати робітничу силу”.
Жінка з утриманки чоловіка чи батька перетвориться на повноцінну трудову одиницю, стверджували жінпрацівники. Відповідно, зростатимуть робітничі бюджети, покращуватиметься життя робітничої верстви. Завдання житлової кооперації полягає у створенні сприятливих умов для виходу жінок пайовиків на виробництво. „... Вся мережа побутових установ (ясла, садки, їдальні, пральні і т. і.) повинна бути максимально збільшена ... Справа перебудови побуту -- це важливе політично-господарче завдання всіх громадських організацій”. У статті повідомлялося, що в Києві і Харкові з метою надання кваліфікації жінкам житлоспілка організувала короткотермінові курси, технічні гуртки, консультації. Цей досвід рекомендувалося поширювати на решту міст України.
Тим часом, як партійні та громадські активісти намагалися видавати свої хворобливі ідеї за реальність, повсякденне існування жінки в донбасівському місті було пов'язане з нескінченною низкою проблем. День пересічної господині, яка мала родину з кількома дітьми, розпочинався з походу за водою (оскільки централізовані водогони залишалися явищем рідкісним), далі -- за молоком та рештою продуктів щоденного споживання, які тоді не мали тривалого терміну зберігання і закуповувалися щоденно. Все це відбувалося зрання, до виходу чоловіка на службу чи роботу, старших дітей -- до школи. Менші діти лишалися під опікою матері й решту дня. Свої щоденні турботи жінка сполучала з доглядом за малолітніми дітьми, оскільки мережа ясел була цілком незадовільною. В 1931 р. ставилося завдання охопити дошкільними установами по республіці не менше 10% дітей, у Донбасі та Криворіжжі -- 100% дітей гірників і до 80% дітей робітничих родин.
Поки діячі ЖКК генерували фантастичні ідеї й намагалися запроваджувати їх в окремих кооперативах, мешканці захлиналися в нескінченній кількості суто побутових проблем. Житло перетворилося на величезну проблему. Тисячі вербованих на новобудови та шахти селян, вихідців з міст і містечок Правобережжя опинилися в епіцентрі побутового колапсу, який тим більше ускладнювався, що опір політиці колективізації та деградація сільськогосподарського сектору позбавили уряд можливостей фінансувати побутовий ривок міста за рахунок села.
В Донбасі вирішення проблеми вбачали в створенні житлових кооперативів на принципах самоокупності. Ударник-гірняк, вступаючи до кооперативу, повинен був внести статутний пай (100 руб.), решту він діставав у позику від фонду кооперування. Покрити позику він зобов'язувався впродовж 2-х років після вселення до квартири. Шахтна адміністрація добре усвідомлювала політичну вагу житлової проблеми, її вирішення мало зупинити плинність кадрів. Уряд планував у 1931 р. кооперувати 5 тис. гірників-ударників, проте за 3 місяці до програми залучили лише 85 (!) осіб, або 1,7%. 10 травня Союзстандартжитлобуд і Укржитлоспілка підписали угоду про спорудження в Донбасі 200 тис. м2 житлової площі для шахтарів (йшлося про дерев'яні стандартні будинки). Здані в експлуатацію і заселені вони мали бути вже у серпні, отож про якість житла можна тільки здогадуватися. міський урядовий комуністичний
Проблему катастрофічної нестачі горезвісних квадратних метрів мала вирішити програма зведення типових багатоквартирних робітничих будинків (пересічно на 24 квартири). Та доволі скоро з'ясувалося, що будувати грандіозні плани значно легше, ніж типові будинки. Робкор на псевдо „Углевець” повідомляв, що заводи-виробники типових збірних будинків відправляли свою продукцію недоукомплектованою, внаслідок чого будинки неможливо було виставляти.
Влітку газети „Правда” та „За индустриализацию” повідомили про зрив програми, недбалість Сталінградської групи заводів Цент- рожилсоюзу, яка поставляла у Донбас недоукомплектовані будинки. Чекати комплектуючі доводилося по кілька місяців. Замість 492 тис. м2 на 1 липня було здано тільки 130 тис. м2, а з передбачених планом стандартних будівель не було здано жодного метру. 20 липня 1931 р. „За новий побут” констатувала: „Ми запізнюємося із здійсненням житлобудівництва в Донбасі. Справа чести житло- кооперативних організацій у Донбасі -- надолужити втрачене”.
Насувалася зима, 250 тис. робітників та їхніх сімей тулилися по бараках та землянках. До 1 листопада керівництво країни поставило завдання здати в експлуатацію 818 тис. м2 цегляних і 523 тис. м2 дерев'яних стандартних будинків. Його вирішення віддавалося на відкуп трудовому ентузіазму мас. „Потрібна лише чітка організація роботи і настирливість. Брак цегли, каменю, вапна, піску на будівництві -- не об'єктивна причина (!), щоб відволікати будування, а міць.
Пролетарі, так само як і селяни, існували в реальності “кривих дзеркал”. За голосними заявами та гаслами не стояло нічого, окрім бажання влади перекласти тягар прискореної індустріалізації на плечі простих трударів. Причому на цьому початковому етапі вирішального комуністичного штурму (про це нині майже ніхто не пам'ятає) мешканці міста, так само як і мешканці села, повинні були за задумом партійців об'єднатися в житлово-виробничі комуни і працювати на комуністичній основі -- тобто безкоштовно. Втім, комуністична утопія в умовах міст і містечок Донбасу унаочнилася і довела свою економічну абсурдність значно раніше за донецьке село.
Цілковитий провал житлових комун змусив більшовиків сформулювати більш помірковану версію комунізації міського населення. Житлові кооперативи стали розглядатися як універсальний шлях притлумлення житлового голоду в місті. В 1931 р. план кооперування в містах пересічно був виконаний на 104%. Радянська преса не приховувала, що це сталося за рахунок Одеси (308%) та Києва (180%) -- міст республіки, які потерпали від перенаселення найбільше. Решта міст стояли осторонь цього процесу -- у Харкові рівень кооперування сягав усього 26%, Маріуполі -- 5%, Запоріжжі -- 41%, Зінов'євську -- 41%, Сталіно -- 44% . Найгірші показники демонстрували райони, що перебували в епіцентрі більшовицької індустріалізації -- Донбас та Криворіжжя.
З часом хронічна заборгованість пайовиків і навіть керівників кооперативів засвідчила провал комунальної „ідеї фікс”. Дописувач Лангман пропонував прикметну процедуру заохочення своєчасного внесення паїв: „На склепах філій речі хатньо-побутового значення, як наприклад: сковороди, відра, ... ночви, чавуни та ін. Треба поставити перед філіями питання, щоб цей крам відпускався лише членам житлокоопу, які виплатили повністю пайвнески, або сплачують їх щомісячно. Для того, щоб практично підійти до цього питання, треба зробити так, аби там же, на склепі, пайовик мав би змогу сплачувати внески по паях при одержанні краму. ... Потрібно, щоб Укржитлоспілка надрукувала відповідні марки та надіслала їх до периферії. Житлокоопи здають філіям під розписку певну суму
марок, за які потім, по мірі витрачання, будуть одержувати гроші. Крім цього касирам потрібно буде вести відомість, де буде зазначено прізвище пайовика, -- житлокоопу та суму сплати, ці відомості щодекадно філії повинні надсилати житлокоопам. ... Таке міропри- ємство дасть нам певне зрушення в справі ліквідації заборгованості по пайвнесках і буде не в шкоді філіям, які мусять допомагати житлокоопам, бо як житлокоопи, так і УЖКС -- це одна система”.
„Міроприємство”, слід відзначити, не лише „допомогло”, а й перетворилося на універсальний метод позаекономічного визиску населення в країні тотального дефіциту: врешті, аби отримати недолугу алюмінієву кружку, громадянин ставав заручником низки „добровільних” товариств, спілок і т. і.
Тим часом побутові проблеми у кооперативах тільки накопичувалися, оскільки населення було незацікавлене в їхньому вирішенні, явно не відкликаючись ментально на ідеоформу колективного співжиття та налагодження колективного побуту. Про ставлення робітників до подібних акцій яскраво свідчили результати виконання квартального плану мобілізації коштів у кооперативах. Сплата комірного в Маріуполі сягала -- 3,8%, Луганську -- 6%, Кременчуку -- 9,4%, Запоріжжі -- 8,6, Харкові -- 27,2, Полтаві -- 28,8, Зінов'євську та Херсоні -- 29,1.
Наслідки безгосподарної, позбавленої глузду системи організації ЖК не змусили на себе чекати. Читаємо: „м. Сталіно ще не має каналізації, і санітарний стан житлокоопівських будинків у жахливому стані. Вигрібні ями в ЖК завжди переповнені нечистотами настільки, що вони річками течуть з будинків по вулицях ... Допомогти покращенню санітарного стану дворів ЖК -- не можна, бо приватнього санобозу в Сталіно немає, а комгосп не збільшує свого обозу. Треба, щоб житлокоопбуд мав свій санобоз, щоб не доводилось звертатись до комунгоспу та чекати черги, бо так можна дочекатись не аби якої пошести”.
Захопившись псевдокомуністичними прожектами, влада врешті перестала звертати увагу на такі „дрібниці”, як комунальне господарство. „Колективізатори” та „індустріалізатори” були зайняті значно важливішими справами -- вони нищили рештки мерзенного капіталізму. Маси в цей час повинні були проявити свідомість і самостійно влаштувати свій побут на цілком комуністичних засадах, тобто, безкоштовно. Газети заходилися організовувати періодичні походи за чистоту робітничих селищ, оздоровлення робітничого житла, додержання санмінімуму. Центральна кооперативна газета публікувала безліч пояснень про важливість дотримання санітарних та гігієнічних норм. Врешті, вона опублікувала такі типові вимоги до багатоквартирних будинків та комунальних квартир:
по всіх кімнатах має бути природне освітлення, подвійні вікна, квартирка або фрамуга;
опалення здійснюється грубами великої тепломісткості;
при вході розміщуються скребки для очищення взуття, в передпокоях -- металеві ґратки;
усі житлові приміщення мають утримуватися так, „щоб в них завжди й безперервно була охайність, лад, належна сухість і чисте повітря”;
щороку мешканці здійснюють ремонт, лагодження даху, білять стелі;
сміття збирають у спеціальні закриті відра і виносять у відповідні приміщення, або спалюють;
у приміщеннях заборонено виконувати роботу, що дає багато газів чи вологості (прати); може їх попсувати чи забруднити (рубати дрова);
для приготування їжі та прання виокремлюються окремі кімнати;
приміщення загального користування щодня підмітаються вогким способом, два рази на п'ятиденку миються гарячою водою. Вбиральні миються щодня. Ванна -- після кожного користування;
раз на декаду проводиться ширше очищення приміщень загального користування;
встановлюються плювальниці з дезінфекційною рідиною та сміттєзбиральники;
щодня приміщення вентилюються;
заборонено лишати в приміщенні сміття, помиї;
заборонено загромаджувати їх дровами, скринями, меблями тощо, а також тримати в приміщеннях спільного користування тварин;періодично мешканці зобов'язані знищувати тарганів та блощиць . Не варто, мабуть, нагадувати як далеко від зазначених правил відстояли пересічне житло пересічної шахтарської родини.
Тоді, як пролетаріат намагалися втиснути в жорсткі рамки комунізованого співжиття, створювалися просто-таки нестерпні умови проживання для так званих „колишніх”. Торговці, ремісники, особливо ті з них, хто використовував найманий труд, перетворилися на паріїв. Більшою чи меншою мірою проблема пошуку цими міськими верствами нових соціальних та економічних ніш у господарському комплексі міст України зачепила всі етнічні складові республіки. Хронічне масове безробіття, відсутність сировини для кустарних промислів, проблеми зі збутом, непосильне оподаткування, жалюгідні побутові умови -- так виглядали обставини повсякденного буття десятків тисяч кустарів-приватників. На них часто-густо перекладався основний тягар по утриманню комунальних будинків, оскільки для них не існувало пільг на оплату комунальних послуг, освітлення, водопостачання, опалення. Вони не мали доступу до комунальних лікарень, оскільки не були членами профспілок. Найбільшою мірою внаслідок особливостей соціальної структури це стосувалося етнічних меншин, передовсім євреїв . Лише внаслідок відносної нечисленності міських громад решти етнічних меншин та їхньої дисперсності аналогічні єврейським проблеми в їхньому середовищі не набули відповідного розголосу і суспільно-політичної гостроти. Державний курс на стримування кустарної промисловості при одночасних суттєвих проблемах і про- рахунках щодо розвитку індустрії в низці регіонів УСРР перетворив господарське життя переважної більшості міст і містечок регіону на нестерпне.
Чимдалі мова більшовицьких агіток поступається депресивному фактажу: міське господарство занепадає, громадське харчування в кризі, культробота в кооперативах хиріє, червоні кутки стоять пусткою, санітарний стан дворів лишається жахливим, жінки сваряться на кухнях і не виявляють ознак більшовицької свідомості, криза неплатежів. Частішають замітки про продовольчі складнощі, нестачу та низьку якість хліба. Голод поволі змикає своє чорне кільце навколо міських брам.434
Місяць за місяцем невпізнанно змінювалася преса. Газетні шпальти, власне, унаочнювали економічну катастрофу. -- Папір низької якості, газети зменшуються розміром майже вдвічі. З номеру в номер тиражується нав'язлива ідея -- „розвиток кролівництва дасть змогу вирішити проблему з м'ясом” (хто всерйоз вважав кролів адекватною заміною знищеному багатотисячному стаду великої рогатої худоби, важко зрозуміти). Ні для кого не секрет -- м'ясо навіть у столиці перетворилося на розкіш, його споживають лише республіканські керманичі та спекулянти. Практично ніде не виконуються плани засіву земель житлокоопівських господарств, не створюються ферми. Фінансовий прорив у житлоспілці колосальний, неплатежі набирають загрозливих форм. В центральній кооперативній газеті багато фото садочків -- діти біля столів з порожніми тарілками, як правило, в самих трусах.
Все розвалюється... Ідея комуністичного побуту для городян у своїй фантастичній версії 1929-1931 рр. доживає останні дні.
Преса ще намагається мобілізувати членів кооперативів, підняти їх над буденністю високими гаслами й закликами, але вони не діють. Мало ефективна й кампанія освітньої роботи в середовищі городян, побутові умови в кооперативах на загал лишаються вкрай складними -- комунальні квартири, як і раніше, -- осередки чвар та розбрату. „Культура примусів” перемагає комуністичні ідеали.
Деградація промартілей, перманентні перебої з постачанням сировиною, спричинені занепадом сільського господарства та масовим винищенням худоби, відразу позначилися на найбільш масовій групі споживачів кустарних виробів. -- „Вісті” 6 жовтня 1932 р. повідомляли, що ґудзикові виробництва виконали план на 44,8%, посудні -- 59%, текстильно-фасонні -- 76% . -- Дефіцит товарів масового вжитку набирає тотального характеру. Підприємства Укр- склопорцеляни зовсім не виробляли скла першого ґатунку, практично не виробляли -- другого. Тільки 13% продукції 4-тої взуттєвої фабрики відповідали першому ґатунку. 900 пар червоноармійських чобіт київської взуттєвої фабрики розлізлися в перший же тиждень використання.
На шпальтах ще миготять афіші театральних вистав, втім, не театри „роблять погоду” в простому житті обивателя.
Карткова система... Хліб видається за фіксованими нормами. Службовці та студенти отримують 400 грамів, робітники -- 600, на важких фізичних роботах -- 800, утриманці -- 200 -- 300 грамів надень (!). Хліб вже давно не схожий на хліб, із домішками сурогатів. Решта продуктів харчування отоварюються по картках нерегулярно. Крім квашеної капусти в магазинах за картками нічого не можна придбати. В робітничих та студентських столових одноманітні блюда з сої та нескінченні черги. Стіни їдалень обвішані плакатами, що пояснюють поживні властивості сої й втлумачують, що вона є адекватним замінником м'яса, молока та яєць. Але скоро страви з сої стають так само недоступними.
Невідповідність раціону потребам молодого організму викликає тяжкі фізіологічні відхилення: поширюється дистрофія, студенти страждають на хронічні мігрені, лікарні забиті хворими. В найбільш катастрофічному становищі опиняються діти та люди літнього віку, державна пайка, яких дорівнює 200 грамам хліба. Працюючі члени родин вимушено йдуть на порушення трудової дисципліни, аби врятувати рідних -- міцніє рух несунів.
Після масового знищення худоби напередодні утворення колгоспів і впродовж перших місяців їхнього існування продовольча проблема на Донбасі постала в усій своїй широчині: фактично регіон неспроможний був себе прогодувати, тим більше, що вже на той час % його самодіяльного населення складали робітники, задіяні в промисловості. Працівникам в терміновому порядку була відведена земля терміном на сім років для заведення городів, розпочалося швидкісне будівництво льохів для зберігання припасів. Ці напрями діяльності, як і облаштування колодязів для поливу робітничих городів перейшло під безпосередній контроль НКВС (!). Упродовж 1934 р. городництвом було охоплено близько 600 тис. робітничих родин, зокрема й секретар С. Саркісов (його город знаходився в “елітному” місці -- на березі 2-го ставка в Сталіно).
Ізолювавши голодуючі села і вживши низку доволі ефективних заходів щодо налагодження робітничого постачання, обласне керівництво будувало піднесені плани на майбутнє. Але треба пам'ятати, що мова в змальованих обставинах йшла не лише про фізичне виживання, мова йшла передовсім про нарощування шалених темпі в індустріалізації -- в першій половині 1930-х рр. в регіоні запустили кілька десятків нових шахт. Всі вони потребували додаткових рук, які прийшли переважно з повільно вмираючого села.
Тим часом, як у селі поширюється руїна, великі будови п'ятирічки дають порятунок тисячам голодуючих селян. Тільки впродовж 1932 р. Дніпрогес поглинув близько 10 тис. робочих рук. Це мало-436
освічені, а то й цілковито неписьменні селяни. Вони мешкають у робітничих бараках і виконують важку працю, що не вимагає певної кваліфікації. Аби рахуватися справжніми пролетарями, їм ще треба багато чому навчитися. За три роки Дніпробуд ліквідував неписьменність серед 10-12 тис. робітників, на кінець 3-го вирішального року першої більшовицької п'ятирічки на Дніпробуд прибуло 2 262 неписьменних і 7 763 малописьменних. Значно більш ненаситним за масштабами утилізації робочої сили реципієнтом стає Донбас, що потужно постає в самому серці Луганщини та Донеччини.
Вмираюче донбаське село рятувала не влада, її рятували люди! Шахтарська пайка стала рятівною для низки мешканців навколишніх сіл. Та не лише кровні родичі протягнули в той час руку допомоги голодуючому селянству, а й зовсім незнайомі люди. Донеч- чанка Г. Батуріна згадувала: “У 1933 р. райздороввідділ відрядив мене в село Пустинку, в фельдшерський пункт. Величезне це село нагадувало цвинтар. Спочатку мені довелося обійти наполовину спустошені будинки. У багатьох з них ми, я і голова сільради, знаходили людей, які померли від голоду. Тут же лазили діти. Нашою першою турботою було зібрати цих малюків, надати їм людського вигляду, нагодувати й причепурити. В жахливому стані були дитячі ясла. До хати набивалося до півсотні дітей. Багато з них хворіли. Доглядали за ними старенькі бабусі, які тільки й уміли, що зачиняти вікна й двері. Ліків ніяких не було. Мила -- також. Але найголовніше -- дітей нічим було годувати. І тут допомогла шахта. Гірники одержували по кілограму хліба. Молодь відривала від себе по 200 грамів борошна для дітей. З цього ми варили затірку, борщі з кропиви. У червні поспіла малина, вишня, і це рятувало від авітамінозу. Під час жнив нам дозволили збирати колоски, що на той час категорично заборонялося. З цього зерна ми на жорнах мололи борошно”.
Тим часом експлуатація мешканців Донбасу в голодні роки сягнула межі цинізму -- важко працюючи на виробництві, робітники фактично були переведені на самопостачання (обробляючи городи в позаробочий час), виконували безоплатно громадські роботи (зокрема й по збиранню врожаю у напівпритомних від голоду селах), “добровільно-примусово” відраховували значну частку своїх нужденних заробітків на щорічні державні позики, жертвували нарозвиток авіації, радянських громадських товариств. І це в той час, як їхні кровні родичі в навколишніх селах гинули від голоду!
Стаття “Вістей” під зловісною назвою „Хто не працює -- той не їсть!” констатує, що далеко не всі переродилися і стали носіями комуністичної свідомості. З 20 млн. робітників і службовців багато є носіями капіталістичної розхлябаності та ледарства. Саме відсутністю ударництва, нехлюйством викликані рішучі дії партії щодо „перевиховання” крутіїв та прогульників. Згідно з постановою ЦВК та РНК СРСР про боротьбу з прогулами за невихід на роботу без поважних причин застосовується негайне звільнення і позбавлення „всіх прав і привілеїв, як робітника даного підприємства чи уста- нови” (читай -- соціальних гарантій). Конкретно: робітник разом з роботою втрачає помешкання, отримане від підприємства, чи місце в гуртожитку, картки на хліб, всі види продуктового й промкра- мового постачання і в обставинах голоду та ізоляції голодуючого села лишається напризволяще безпритульним бомжем.
Шлунок радянського громадянина ставиться у безпосередню залежність від ознак „виробничої відданості”: цьому сприяє зосередження забірних карток для працівників та членів їхніх родин у руках керівників виробництва. Систему їх видачі реорганізували таким чином, аби ними користувалися тільки ті, хто працюють. „Відтепер -- жодного фунта хліба, жодної речі споживання з державних фондів постачання робітникам не повинен одержати ледар і прогульник, що намагаються нажитися на чужій праці!” -- під такими патетичними заявами приховувалася брутально цинічна політика „перевиховання” дрібнобуржуазних шарів населення, переорієнтації їхньої свідомості, як підносилося, на комуністичних, фактично ж -- тоталітарних засадах. Голод добре прислужився як універсальний засіб масового перевиховання мас.
Паралельно в повсякденне життя промислових об'єктів запроваджується, як явище цілком легальне й офіційне, система „добровільних” громадських контролерів та сексотів, що працюють на зміцнення тоталітаризму. Задля формування атмосфери упередження й придушення будь-яких проявів інакомислення зрощується відповідна суспільна думка, до співпраці з каральними органами та спецслужбами масово рекрутується молодь.
У вересні 1932 р. „Вісті” зарясніли повідомленнями про прорив на шахтах Донбасу, залізничних ремонтних майстернях, будівництві шляхів. „Нехлюйство, розгардіяш, знеосібленість на механізмах і на будівництві, безвідповідальність -- ось коріння глибокого прориву шляхового будівництва”.
Водночас набирає обрисів примара націоналістичної загрози. Вона „розповзається” з західних кордонів України, а саме: з Мархлевського польського й Пулинського німецького районів. Шириться ерозія масової політичної свідомості. Потроху вимальовуються риси майбутнього образу ворога -- польського й німецького буржуазного націоналізмів
Буржуазний націоналізм -- польський та німецький у купі з українським -- проголошуються ворогами радянського ладу номер один. Як тільки стабілізується продовольчий стан -- настане їхня черга.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Спроба аналізу основних аспектів побуту міського населення Наддніпрянщини в 1950-80-ті рр. ХХ ст. Умови їх життя, особливості задоволення потреб в харчуванні, житлі, одязі тощо. Порівняння побутових умов жителів тогочасного мегаполіса та маленького міста.
реферат [28,8 K], добавлен 12.06.2010Повсякденні практики міського самоврядування на території України у XIV–XVIII cт. Досвід діяльності міського самоврядування міста Києва. Міська реформа 1870 р. та її вплив на життя мешканців українських міст, а також механізм реалізації та особливості.
дипломная работа [100,7 K], добавлен 22.12.2012Релігійність у свідомості міського населення. Багатоконфесійність з домінуванням православ’я та іудаїзму в містах як особливість Півдня України. Нівелювання ролі православ’я через кризу одержавленої церкви та наростання кризи в Російській імперії.
статья [32,9 K], добавлен 17.08.2017Дослідження соціальної структури населення архаїчного Риму. Характеристика його основних станів та класів. Вивчення причин, ходу та наслідків боротьби патриціїв з плебеями. Аналіз реформ Сервія Тулія. Огляд законів Канулея, Ліцинія-Секстія та Гортензія.
курсовая работа [48,6 K], добавлен 23.08.2014Дослідження особистості Павла Першого, зображення та вивчення зовнішньополітичної діяльності імператора, її позитивних наслідків та прорахунків; фактори, які впливали на становлення його як особистості. Діяльність Павла І як новатора військової реформи.
курсовая работа [54,9 K], добавлен 13.06.2010Дослідження становища українського населення у ХVІІІ столітті. Аналіз змін в гетьманській державі. Причини створення Закону 1743 року. Вивчення особливостей кримінального права та судового процесу. Огляд сфер суспільного життя, які регулював Кодекс.
курсовая работа [47,4 K], добавлен 25.06.2015Діяльність Гедиміна на території України. Похід великого литовського князя Гедиміна в українські землі та його наслідки. Українські землі в складі Великого князівства Литовського. Аналіз процесу і сутності входження до складу Литовської держави.
реферат [49,7 K], добавлен 15.11.2022Аналіз позиції США щодо ідеї створення об’єднаної Європи в контексті подій "холодної війни". Дослідження "плану Маршалла", викликаного до життя неможливістю самостійного подолання європейцями економічної кризи. Сутність примирення Франції та Німеччини.
статья [25,2 K], добавлен 11.09.2017Поширення магдебурзького права у Володимирі. Характеристика соціально-економічного розвитку м. Володимира литовсько-польської доби. Огляд господарської діяльності та побуту місцевої людності. Аналіз суспільно-політичних аспектів життя населення міста.
статья [20,0 K], добавлен 14.08.2017Розгляд твору Тіта Лівія "Римської історії від заснування міста", його основні погляди та концепції. Біографія історика та епоха його життя. Особливості мови та викладення матеріалу. Відношення Лівія до релігії, влади та зовнішньої політики Риму.
реферат [31,2 K], добавлен 12.02.2015
