Сучасні тенденції та проблеми історіографії діяльності радянських органів державної безпеки на Поділлі (1928-1938 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Сучасні тенденції та проблеми історіографії діяльності радянських органів державної безпеки на Поділлі (1928-1938 рр.)

У статті розкрито окремі аспекти історичних досліджень діяльності радянських органів державної безпеки на території Поділля в 1928-1938 рр.

Ключові слова: історіографія, Поділля, органи державної безпеки, державний терор, політичні репресії.

історіографічний поділля терор політичний репресія

Історія становлення, розвитку та діяльності ВНК-ДПУ- НКВС-КДБ завжди викликала неабиякий інтерес громадськості та дослідників. Така увага обумовлена тим, що органи державної безпеки від початку існування були таємною політичною поліцією комуністичного режиму й реалізовували функції державного терору та проведення масових політичних репресій. Результатом їх дій були мільйони знищених людей та десятки мільйонів скалічених доль.

Упродовж останніх десятиліть історики провели ґрунтовні дослідження щодо створення, принципів функціонування органів держбезпеки, взаємовідносин їхніх очільників та партійно-радянського керівництва. Окремі фахівці аналізували репресивну діяльність цих органів не лише на рівні СРСР, але й радянської України та її регіонів. Тож метою цієї статті є спроба аналізу історіографічного доробку з проблем діяльності органів державної безпеки на Поділлі впродовж 1928-1938 рр. Цей період позначено сплеском державного терору, потужними хвилями політичних репресій, що здійснювалися за ініціативи партійних вождів. Зрозуміло, що за часів СРСР вивчати таку діяльність було неможливо. Проблематика досліджувалася за кордоном та на українських землях, не підконтрольних більшовикам. Окремі аспекти радянського державного терору з'ясовували українські та російські дослідники в еміграції, а також історики західних країн.

Однією з перших у цьому напрямі досліджень стала праця С. Мельгунова, в якій розкрито різні сторони «червоного терору», починаючи від офіційно задекларованої позиції більшовиків і закінчуючи описами катівень НК. Про діяльність чекістів на Поділлі автор, зокрема, зазначав:

«В Подільській губернії розкрито 5 контрреволюційних організацій, що охоплювали все Поділля».

Щодо методів діяльності надзвичайних комісій дослідник писав:

«У місцевої НК (про Мінську НК. - С. Г.), як і в Подільській і Волинській, є спеціальна справа - "очищати" губернії від осіб, які проявляли прихильність до Польщі в період перебування у цих місцях польського війська: масові арешти, виселення у центральні губернії, розстріли - така форма цього очищення».

Праця С. Мельгунова впродовж багатьох років справляла серйозний вплив на розуміння громадськістю Заходу терористичної природи комуністичного режиму у СРСР. Не менш значущою для вивчення політичних репресій стала надрукована у Франції в 1973-1975 рр. книга О. Солженіцина. Автор - колишній політв'язень - зібрав величезну колекцію свідчень повсякденності в радянських таборах, зокрема ув'язнених українців.

Серед закордонних українських видань, що присвячені проблемам репресій та діяльності каральних органів на Поділлі, слід відзначити книгу, в якій уміщено опис репресій, організованих радянськими органами держбезпеки на Вінниччині в 19211922, 1929-1931, 1937-1938 рр. Подано інформацію про голод 1932-1934 рр., дані про здійснену 1943 р. ексгумацію місць масових розстрілів вінничан у 1937-1938 рр. тощо. Інша праця з цієї ж тематики вирізняється зібраними документами і матеріалами про репресії 1937-1938 рр. на Поділлі (розкопки могил, ідентифікація тіл убитих, свідчення родичів репресованих).

Серед представників західної радянології відзначимо Дж. Госкінґа та Н. Верта. Хоча автори не акцентували особливу увагу на органах держбезпеки, проте в їхніх працях описано становлення тоталітарного механізму влади, що спрямовував цю специфічну діяльність. Так, Н. Верт осмислював проблему сталінського терору у широкому історичному контексті. На його думку, однією з причин відновлення системних репресій із 1928 р. стало те, що для Й. Сталіна Україна була політично вразливою та слабкою ланкою радянської системи. Вихід із цієї ситуації кремлівський вождь бачив у політиці державного терору. Для цього він використав «каральний меч» революції - органи держбезпеки, що означало «оформлення та легалізацію системи терору як засобу вирішення конфліктів між державою та суспільством». Проблему конфлікту між радянською владою та суспільством досліджували Й. Баберовський та С. Куртуа. Фахівці подали критичний погляд на природу більшовизму, характер радянської влади, показали градацію репресивної системи, розкрили її суть і визначили причинно-наслідкові зв'язки каральних процесів, що відбувалися за більшовицького режиму.

У радянській Україні перші спроби об'єктивно висвітлити історію політичних репресій та діяльність каральних органів починаються з другої половини 1980-х рр. У ході «перебудови» та «гласності» відбувалися дискусії з приводу дослідження трагічних «білих плям» історії. Актуалізувалася проблема реабілітації жертв політичних експериментів «червоних вождів». Проте повноцінний науковий аналіз репресій і ролі в них органів держбезпеки був ще попереду. Це пояснювалося відсутністю нової методологічної бази, засекреченістю документів та перебуванням на ключових наукових посадах «ідеологів комунізму». Офіційна позиція тодішнього політичного керівництва СРСР зводила репресії та каральну діяльність органів держбезпеки до політики Й. Сталіна: на нього покладалася відповідальність за відхід від «ленінських методів» і застосування масового терору.

Переломом для історичної науки й досліджень став розпад СРСР. Проголошення незалежності України, демократичних свобод, політичного плюралізму дозволило скасувати політико-ідеологічний тиск на історичну науку. Розпочався повноцінний процес наукового вивчення раніше заборонених тем. Увагу фахівців привернуло дослідження Р. Конквеста, написане 1968 р. Ця праця справила чималий вплив на подальший аналіз політики комуністичних вождів та дискусію щодо історії СРСР. Інші студії автора також проливали світло на «темні сторінки» радянського минулого, зокрема на діяльність органів держбезпеки.

Останніми роками відбулася низка регіональних, усеукраїнських та міжнародних конференцій, круглих столів з актуальних проблем дослідження державного терору й репресій. Історіографічний доробок вимірюється тисячами наукових статей, брошур, монографій. Основний масив із тематики репресій відображено у двох найвагоміших сучасних бібліографічних покажчиках. У першому поряд із виданнями часів незалежної України до переліку включено також публікації радянського періоду, в яких ідеться про основні політичні процеси 1930-х рр., маловідомі постаті вітчизняних діячів політики та культури. Бібліографію структуровано в алфавітному порядку. У другому бібліографічному виданні, що нараховує понад 4 тис. позицій, праці згруповано тематично. Обидві книги надзвичайно цінні для дослідників, адже полегшують пошук потрібних праць та допомагають визначити проблеми подальшого наукового пошуку. Попри наявність таких видань, усе ж існує потреба наукового аналізу основних проблем і тенденцій вітчизняної історіографії у вивченні діяльності органів державної безпеки, внеску дослідників, котрі визначали напрями розвитку професійної історичної думки.

Однією з перших праць, що присвячена створенню та діяльності ВУНК, була монографія Л. Маймескулова, А. Рогожина, В. Сташиса. Автори, аналізуючи процес створення надзвичайних органів на території України, дійшли висновку, що ВУНК виникла за зразком ВНК, і наголошували на подібності та єдності цих двох структур. Хоча праця хронологічно завершується 1922 р., вона подає уявлення про формування основних засад діяльності органів державної безпеки.

Новий масштаб дослідження проблем терору та діяльності репресивних органів започаткував Ю. Шаповал, який особливу увагу приділив сталінізму. Він одним із перших використав раніше засекречені та невідомі документи з відомчих архівів. У співпраці з В. Пристайком опублікував матеріали «справи Спілки визволення України», розкривши механізм її фальсифікації. В. Золотарьов і Ю. Шаповал досліджували життя та діяльність очільників органів держбезпеки . Фахівці використали антропологічний підхід, що, безумовно, важливо для розуміння особливостей функціонування всього репресивного апарату, адже коли в руках людини з'являлися його важелі - це завжди відбивалося на формі та спрямованості каральних заходів.

Діяльність радянських органів державної безпеки досліджували І. Білас та С. Білокінь. Перший працював у двох дискурсах - суспільно-політичному та історико-правовому. Дослідник розкрив генезу відносин між більшовицькою Росією та Україною. Особливу увагу звернено на встановлення радянської влади та розгортання мережі державних репресивних структур. Автор проаналізував численні матеріали і зробив критичні висновки щодо діяльності органів ВУНК та її взаємовідносин із ВНК. Праця С. Білоконя насичена фактологічним матеріалом та містить перелік злочинів більшовицької системи.

Серед дослідників викликають резонанс праці В. Даниленка, Г. Касьянова, С. Кульчицького, котрі зробили чималий внесок у розвиток досліджень діяльності органів держбезпеки, вивчаючи політику сталінізму на території України. Зазначимо, що вони використали значні масиви документів, які стосуються Вінниччини та Поділля загалом.

Так, праці С. Кульчицького характеризуються новим підходом у висвітленні проблеми взаємодії кремлівської верхівки та України. Дослідник сформував концепцію російсько-радянського субцентру влади в УСРР, що дає уявлення про механізми реалізації більшовицької політики, у тому числі й репресивної.

Розглядаючи еволюцію системи державних каральних органів, С. Кульчицький, насамперед, розмежував терміни «радянські органи державної безпеки» та «спецслужби» як загальне й часткове, адже другі - це складова системи перших. За слушним зауваженням історика,

«система державної безпеки являла собою репресивну владну вертикаль, органічно поєднану з двома іншими вертикалями - диктаторсько-компартійною і управлінською радянською».

Автор довів, що органи ВНК-ДПУ були своєрідною «державою в державі». Із початком «революції згори» Й. Сталін підпорядкував органи державної безпеки особисто собі, що надало йому необмежену владу та великий простір для політичних маневрів. Окремий масив склали напрацювання фахівця щодо проблеми Голодомору 1932-1933 рр. Результати багатогранної діяльності історика синтезовано у фундаментальній праці «Червоний виклик», де чимало уваги відведено сталінському «Великому перелому» та державному терору.

Принагідно зауважимо, що подією в українському історіографічному процесі стала поява ґрунтовної колективної монографії за загальною редакцією В. Смолія, в якій доробок С. Кульчицького надзвичайно вагомий . Зокрема, він проаналізував більшовицький терор проти селянства та дійшов аргументованого висновку про використання Й. Сталіним і його поплічниками терористичної політики розкуркулення для загнання українських селян у колгоспи. Аби змусити колгоспників працювати у громадському господарстві, держава вдалася до терору голодом²⁹. У контексті здійснення радянського терору достатньо уваги приділено й органам державної безпеки. Так, В. Ченцов та В. Архірейський визначили їх роль і місце у системі державного управління, проаналізували процес створення, організації та легалізації. Останнє відбувалося завдяки доволі широкому та не чітко окресленому правовому полю для діяльності ВНК- ДПУ, що забезпечило нібито «законність» державного терору. Автори резюмують, що

«будучи невід'ємною частиною державного апарату, органи державної безпеки виконували завдання, обумовлені курсом політичного керівництва».

Розглядаючи Голодомори в Україні як наслідок діяльності каральних органів, необхідно відзначити таких дослідників у цій царині, як Ю. Шаповал, В. Марочко, О. Веселова, О. Мовчан, В. Нікольський³¹. Так, останній здійснив історико-статистичне дослідження репресивної діяльності органів держбезпеки.

Важливе місце в історіографічному доробку належить науково-документальному виданню, підготовленому на основі документів ДПУ-НКВС. С. Кокін розглянув діяльність органів держбезпеки у здійсненні насильницької хлібозаготівельної кампанії, колективізації та політики розкуркулення. Саме терористична діяльність вищеназваних структур дозволила радянській владі зламати село, зробивши з нього сировинний придаток для сталінської форсованої індустріалізації. У виданні вміщено цікаві документи. Так, у доповідній записці голови ДПУ УСРР С. Реденса генеральному секретареві ЦК КП(б)У С. Ко- сіорові про заходи із проведення операції проти «куркульсько- петлюрівських та контрреволюційних елементів» від 22 листопада 1932 р. зазначено, що по Вінницькій області за лінією особливого відділу ДПУ до ліквідації подано 41 агентурну справу (315 осіб), а за лінією секретно-політичного відділу - 35 групових агентурних розробок (198 осіб).

Чимало наукових праць присвячено сфабрикованим органами НКВС справам проти окремих соціальних груп - інтелігенції, працівників промисловості, робітників, командирського складу Червоної армії . У дослідженнях доведено, що людей безпідставно звинувачували у «шкідництві», «саботажі», «шовіністичному націоналізмі», «контрреволюційній діяльності», «шпигунстві» та об'єднували у «групи», «організації», «центри», «партії». Робилося це задля недопущення опору радянській владі та винищення мислячих представників соціуму. Інша мета полягала у знятті відповідальності з комуністичної верхівки за провали у плановій економічній політиці.

Для розуміння специфіки діяльності органів ВНК-ДПУ- НКВС важливі дослідження, присвячені «селянському питанню» - настроям та реакції цієї соціальної категорії на різні заходи радянської влади на селі. Зокрема, у праці В. Васильєва й Л. Віоли³⁷ продемонстровано закономірності та хвилі селянського опору насильницькій колективізації і розкуркуленню. Дослідники використовували матеріали фондів Державного архіву Вінницької області, що стосуються оперативної роботи органів держбезпеки - доповідні записки, інформаційні зведення, протоколи допитів заарештованих, які дають можливість простежити їх діяльність на території Поділля.

Увагу істориків привертають й інші праці В. Васильєва з цієї тематики, а окремі його студії присвячено дослідженню різних аспектів «Великого терору». Проблемі взаємовідносин більшовицької влади та селянства присвятили свої розробки

чимало інших фахівців, які певною мірою розкрили зміст діяльності радянських каральних органів.

Окремим питанням у контексті державного терору стало здійснення органами держбезпеки репресій проти національних меншин. Із цієї проблеми існує чималий доробок завдяки дослідженням О. Рубльова, В. Репринцева, Ю. Луцького. Репресії, спрямовані проти культури та церкви, досліджували Н. Рубльова, О. Бажан, О. Тригуб. Спеціальні випуски науково-документального журналу «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ» повністю присвячено висвітленню становища Римо-католицької та Української автокефальної православної церков в умовах комуністичної системи . Тут розкрито використання владою органів державної безпеки як головного інструменту реалізації репресивної політики проти церкви. Оприлюднені документи (переважно з Галузевого державного архіву Служби безпеки України) продемонстрували весь арсенал оперативної роботи спецвідділів ДПУ, які проводили у церковному середовищі України, та Поділля зокрема, діяльність, спрямовану на розкол і занепад.

Актуальні питання механізму реалізації «Великого терору» висвітлено у працях С. Кокіна та М. Юнге. Особливу цінність мають аспекти досліджень, що стосуються діяльності так званих «трійок» у Вінницькій області. Складаючись із місцевих партійних, прокурорських і «чекістських» начальників, саме вони засуджували до розстрілу або на довгі роки ув'язнення в концтаборах десятки тисяч вінничан.

Важливим компонентом історіографічної бази з даної проблеми стала колективна праця українських дослідників, присвячена Україні у час «Великого терору» 1936-1938 рр. Особливо, на наш погляд, цікавий аналіз внутрішнього стану органів НКВС цього періоду, зроблений С. Богуновим⁴⁵. Він дослідив чистки у чекістському середовищі і здійснив їх періодизацію. Для виконання цього завдання в республіці було створено спеціальний підрозділ - оперативно-слідчу групу УДБ НКВС УРСР. За С. Богуновим, «єжовська чистка» відбувалася у три етапи: кінець 1936 - перше півріччя 1937 рр., друга половина 1937 р., перша половина 1938 р. На думку фахівця, мета цих акцій полягала в тому, щоб домогтися від органів держбезпеки цілковитої покірності для забезпечення всеосяжного контролю над суспільством. І її вдалося досягти. Ю. Шаповал аргументовано довів, що репресії проти суспільства та у середовищі самої каральної машини - процес, чітко керований союзним центром. Наявність відповідних директив про вжиття надзвичайних заходів та існування системи лімітів яскраво демонстрували обличчя «замовника» - вищого політичного керівництва СРСР. А страх виконавців перед начальством за провал плану призводив до особистих ініціатив співробітників у пошуку потрібних «ворогів», що робило систему замкненою та життєздатною для виконання будь-яких завдань «вождя світового пролетаріату».

Дослідженням терору 1937-1938 рр. також займалися О. Мироненко, О. Бенько, В. Нікольський. Проблему класифікації джерел з історії сталінського терору описав Г. Папакін. У працях Р. Подкура охоплюються різні аспекти даної проблематики: створення й діяльність органів держбезпеки у Росії та Україні, їхні взаємини, агентурна, аналітична робота, інформаційне забезпечення . Окреме місце відведено роботі щодо джерелознавчої критики документів радянських каральних структур. Зокрема це його праця у співавторстві з В. Ченцовим, в якій дослідники провели аналіз механізму збору інформації органами держбезпеки, а також здійснили класифікацію їх документації. Історики довели, що в оперативній роботі вони використовували як відкриті, так і таємні методи збору інформації, маючи розгалужену систему секретних співробітників та інформаторів, що давало змогу оперативно реагувати на ті чи інші події. Поряд із цим, система масового інформування давала можливість зосередити у ВУНК-ДПУ величезний корпус свідчень про різні сфери суспільного життя: економіку, політику, ідеологію, духовне, особисте життя людей. В. Ченцов окремо займався вивченням політичних репресій та висвітлив різні аспекти діяльності органів НК-ДПУ⁵². Взаємовідносини органів радянської безпеки та партійної номенклатури досліджував М. Дорошко.

Увагу фахівців і громадськості привернули дослідження В. Окіпнюка, в яких з'ясовано правовий статус, функціональне призначення та компетенцію органів державної безпеки⁵⁴. Зокрема, аналізуючи реформування органів державної безпеки впродовж 1930-1934 рр., переконливо доведено, що такі заходи.

За реформою «відбулося злиття в межах єдиної організаційної структури органів охорони громадського порядку, органів виконання покарань, військових формувань спеціального призначення та органів державної безпеки».

Усе це створювало можливість для реалізації цими органами сталінського масового терору. Історико-правові дослідження діяльності органів держбезпеки виокремилися в науковий напрямок.

Дослідження державної політики терору та її органів-виконавців у регіонах України проводили окремі історики. Так, М. Шитюк описав більшовицькі репресії на теренах Південної України, а у працях З. Лихолобової та В. Нікольського дана проблема охоплена територіальними рамками переважно Донбасу. Вивченням терору на Одещині й Київщині займалися О. Бажан та О. Лошицький. Репресивну політику 1920-1950-х рр. на Полтавщині висвітлено у працях Г. Ковтуна, В. Войналовича, Ю. Данилюка та вже згадуваного О. Лошицького, а Житомирщина у цьому контексті представлена в дослідженнях Є. Тіміряєва, В. Шмарчука, Т. Рафальської. Політичним репресіям на Кримському півострові присвячено спеціальну монографію. Поряд із цим, вагомий внесок у розвиток історичної регіоналістики з цієї проблеми зроблено завдяки науково-документальній серії книг «Реабілітовані історією». Застосування порівняльного аналізу щодо таких праць сприяє кращому розумінню специфіки діяльності органів держбезпеки на локальному рівні.

Історіографічний доробок, що висвітлює проблеми діяльності репресивних органів на території Поділля, чималий. Зазначимо, що в першій половині ХХ ст. керівництво СРСР і УРСР приділяло цьому краю значну увагу. Специфіка його полягала в тому, що, по-перше, в економічному плані аграрний сектор був одним із провідних в Україні, тому тут, порівняно з промисловими районами, більше відчувалися наслідки колективізації, розкуркулювання та голоду. По-друге, за «контрреволюційною засміченістю» Поділля займало одне з перших місць у республіці. Комуністичні керманичі та керівники органів ВУНК-ДПУ це пояснювали відсутністю «пролетарських осередків», а також сусідством із «капіталістичними» Польщею та Румунією, що «завжди мали експансіоністські настрої щодо України». По-третє, перебування свого часу у Вінниці та Кам'янці-Подільському уряду Української Народної Республіки ще довго живило державницькі ідеї серед різних верств місцевого населення . А той факт, що частина селян служила в арміях УНР і ЗУНР, впливав на радикальні форми протесту проти радянської влади - у період колективізації та розкуркулювання опір переріс у справжню селянську війну. По-четверте, на Поділлі існувала численна польська національна меншина, що, безумовно, брала до уваги комуністична влада. Така специфіка Поділля вплинула й на зміст діяльності органів держбезпеки. Об'єктів для політичних репресій було чимало - від «петлюрівських націоналістичних елементів» до польських «шпигунів-фашистів».

Деякі спроби узагальнення напрацювань дослідників щодо політичних репресій у регіоні вже зробили Т. Антонішина та П. Цимбалюк. Проте зазначимо, що перші наукові обговорення каральної практики та народного опору більшовицькій владі на Поділлі відбувалися в рамках історико-краєзнавчих конференцій. Досліджувалися колективізація й голод 1932-1933 рр., селянські повстання, політичні настрої різних категорій населення, репресії та масовий терор. Окремо розглядалися гоніння проти церкви та культури.

Актуальні проблеми дослідження діяльності органів держбезпеки під час Голодомору 1932-1933 рр. на Поділлі висвітлено у працях С. Гальчака, С. Маркової. Джерелознавчий аналіз документів «чекістських органів» того часу зроблено Р. Подкуром та В. Петренком . Зокрема, перший чимало уваги приділив дослідженню безпосередньої оперативної роботи - порядку інформування агентів та збору інформації, а також реагуванню на неї, взаємодії з партійними структурами тощо. Історик дослідив регіональні особливості сталінського терору на території Поділля.

Аналіз політичних репресій періоду єжовщини на Вінниччині, використавши архівно-кримінальні справи реабілітованих, зробив А. Малигін. У працях А. Давидюка та І. Мазила визначено характерні особливості здійснення репресій щодо різних соціальних категорій населення Поділля.

Проблемою вивчення «Великого терору» на Поділлі займалося чимало істориків. Серед них - К. Завальнюк і Т. Стецюк, які дослідили передумови та зміст масових репресій, а також створили ряд біографічних нарисів визначних вінничан, що стали жертвами терору. Спогади репресованих подолян зібрано у книзі «Червоні жорна». Видання підготувала обласна редакційна колегія з підготовки тому «Вінницька область» із серії «Реабілітовані історією».

Матеріали «Вінницької трагедії» - масового вбивства громадян органами НКВС, що відбулося у Вінниці 1937-1938 рр. - опубліковано Є. Сверстюком. Ці події також висвітлено в дослідженні О. Лошицького та М. Кравця. Доповнює тему масових репресій праця, в якій уміщено список жертв із «вінницьких могил».

Загальну картину репресивної політики більшовиків на Поділлі подав В. Васильєв. При цьому дослідник зауважив:

«[...] здійснення політичного курсу керівництвом компартії завжди являло собою певну суміш, поєднання правових дій та державного терору» ,

і це було необхідною умовою виживання комуністичного режиму. Серед причин масових політичних репресій в Україні та на Поділлі автор виокремив геополітичний фактор - територія- плацдарм для експорту «світової революції» і як форпост, що мав прийняти удар майбутньої війни. Другий аспект полягав у тому, що Поділля межувало з Польщею та Румунією, які для радянської влади були країнами «ворожого капіталізму». Третьою причиною був потужний національно-визвольний рух і масовий, хоча й стихійний, селянський опір, що іноді набирав характеру справжньої селянської війни. Наявність на території Поділля національних меншин, зокрема польської, теж було враховано при плануванні репресій. Проте В. Васильєв зробив акцент на тому, що в основі етнічних чисток були політичні міркування, а не етнічний принцип. Характерні риси політичних репресій на Поділлі визначив також П. Кравченко, серед яких дослідник вирізнив їх антинаціоналістичну спрямованість - звинувачення репресованих у «націоналізмі», «українському шовінізмі», «націоналістичних ухилах».

Чималий внесок у дослідження теми діяльності каральних органів на Поділлі та репресій загалом зробили викладачі Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Серед них слід відзначити С. Калитка, П. Кравченка, І. Романюка, П. Григорчука, Ю. Зінька, С. Сергійчука, А. Лисого, праці з історії Поділля яких уміщено в університетському збірнику. Фахівці розглядали різноманітні проблеми взаємовідносин радянської влади та населення, висвітлювали питання колективізації, розкуркулювання, голоду та масових репресій.

Велику роль у вивченні проблеми діяльності органів держбезпеки на Поділлі відіграла науково-редакційна група з підготовки вінницьких томів серії книг «Реабілітовані історією». Області присвячено чотири книги, в яких уміщено статті фахівців з інтерпретації політичних репресій, а також повний перелік прізвищ репресованих подолян, архівні публікації, фотодокументи. Видання характеризується новітнім науково-методичним апаратом, що є запорукою актуальності його використання в майбутніх дослідженнях.

Важливою тенденцією світової історичної науки останніх років у вивченні проблем діяльності радянських органів державної безпеки стала підготовка та випуск збірників документів і науково-документальних видань. Сьогодні у вільному доступі знаходяться чимало цікавих книг такого роду. Видання з російської науково-документальної серії містить документи щодо оперативної роботи органів держбезпеки, а також накази та розпорядження партійних органів, котрі стосувалися їхньої діяльності.

Помітною подією стала публікація російськими дослідниками документів, де розкрито діяльність радянських органів державної безпеки на селі, перебіг політики колективізації та розкуркулення (у тому числі в Україні та на Поділлі). Не можна залишити поза увагою семитомне документальне видання з історії сталінського ГУЛАГу. Перший том містить документи органів держбезпеки, керівних партійно-державних структур про планування, проведення та результати основних репресивних акцій. Опубліковані матеріали показали динаміку сталінського терору та виявили основні механізми його реалізації . У другому томі вміщено матеріали про формування структур радянських каральних органів та їх кадровий склад. Матеріали дозволяють простежити основні етапи реорганізації апарату ОДПУ-НКВС на всесоюзному рівні та характеризують кадрову політику таких органів.

Серед українських публікацій слід відзначити збірник, підготовлений Ю. Шаповалом, В. Пристайком, В. Золотарьовим. Тут уміщено раніше недоступні дослідникам матеріали, що розкривають невідомі сторони оперативної діяльності органів держбезпеки у 1920-1930-х рр. у Подільському регіоні. Перебіг політичних репресій у краї та роль органів державної безпеки в їх здійсненні відображено в документальних частинах уже згадуваних книг «Реабілітовані історією: Вінницька область».

Документи про репресії на території Поділля опубліковано у тематичних збірниках. Матеріали свідчать про масовий спротив населення сталінській політиці. Особливо загрозливими для більшовиків були антиколективізаційні виступи селян у 1930 р., коли радянську владу вдалося ліквідувати у 73 подільських селах. Саме органи держбезпеки займалися відновленням комуністичного порядку та «вичищенням класово-ворожих елементів» у прикордонних із Польщею та Румунією районах. Опубліковані документи дозволили простежити механізм депортацій населення, практикованих органами ДПУ. Продемонстровано окремі аспекти репресій як проти різних верств суспільства, так і щодо партійно-радянських структур. Також можемо зрозуміти, як в очах пересічних громадян виглядали працівники держбезпеки та представники державно-партійної номенклатури. Матеріали демонструють динаміку реакції населення на різноманітні заходи радянської влади.

Об'єктом уваги дослідників стала мемуаристика колишніх співробітників «органів». Незважаючи на специфічність такого роду джерел, зокрема їх суб'єктивізм, у пригоді історикам стали спогади М. Шрейдера, П. Судоплатова, Г. Санникова та ін. У цих працях віддзеркалено ті процеси державного терору, в якому їх автори безпосередньо брали участь.

Таким чином, проаналізувавши основний історіографічний масив з проблематики діяльності радянських органів держбезпеки в Україні й на Поділлі, відзначимо, що даний напрям досліджень активно розвивається впродовж останніх років. На нашу думку, сучасний історіографічний процес має певні особливості. Першою характерною рисою стала тенденція посилення вивчення специфіки регіонів - поряд із фундаментальним студіюванням терору та репресій фахівці звертають погляд на регіональні аспекти проблеми. Друга особливість полягає у спрямованості досліджень на каральну практику проти окремих соціальних груп і категорій населення. Виокремлюється висвітлення заходів проти національних меншин, передовсім поляків, німців, румун, греків. Четверта ознака історіографічного дискурсу - дослідження способів державного терору, у тому числі політики голоду, арештів, депортацій, розстрілів. У цьому контексті найбільший масив становлять вивчення Голодомору 1932-1933 рр. та «Великого терору» 1937-1938 рр.

Однак наявна на сьогодні історіографія не охопила всього спектру проблем діяльності репресивних структур. Якщо функціонування органів ВНК-ДПУ-НКВС у республіканському масштабі досліджується доволі активно, то на регіональному рівні бачимо прогалини. Для прикладу, діяльність органів держбезпеки на території Поділля повністю не висвітлено, особливо період 1928-1938 рр. Наявний історіографічний доробок з цього відрізку тематично різноманітний і розрізнений. Найбільше досліджень, як уже зазначалося, припадає на тему Голодомору та «Великого терору», при цьому інші періоди залишаються без достатньої уваги. Більше того, основні хронологічно-тематичні студії часто розглядали репресії вже як наслідок діяльності репресивних органів або реалізації наказів Кремля, упускаючи, таким чином, сам процес та механізм реалізації державного терору. Специфіку Поділля в реалізації органами держбезпеки сталінської політики повністю не висвітлено, досі не з'ясовано механізм взаємодії їх із партійними структурами, іншими радянськими органами. Такий стан речей ставить на порядок денний продовження активних пошуків у цьому напрямі.

Джерелознавчий аспект нашої проблеми вимагає залучення найновіших опублікованих матеріалів, а також досі неопрацьованих документів з архівних фондів. Актуальною залишається вимога кваліфікованого джерелознавчого підходу дослідника до роботи з матеріалами. Лише такий алгоритм забезпечить цінність майбутніх праць. Найбільш перспективним напрямом уважаємо подальше вивчення регіональних особливостей функціонування органів держбезпеки у вертикалі державного терору. Іншим серйозним та відкритим вектором майбутніх студій залишається написання синтетичної праці з проблем роботи органів держбезпеки, проте реалізація цієї наукової мети неможлива без певного етапу аналітико-синтетичного дослідження проблеми.

Размещено на Allbest.ru