Виправа князя С.К. Корецького у Степове Побужжя (серпень-жовтень 1644 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Виправа князя С.К. Корецького у Степове Побужжя (серпень - жовтень 1644 р.)

Д.С. Вирський

Уперше в історіографії аналізується віршована хроніка про похід князя Самійла Кароля Корецького у Степове Побужжя впродовж серпня - жовтня 1644 р. Матеріал містить чимало цікавих фактів з історичної географії, історії військового мистецтва та магнатських кланів України. Розглядається проблематика так званого маґнатського козакування.

Ключові слова: Самійло Кароль Корецький, українські маґнати, козакування.

магнатський кароль побужжя

Ранньомодерна історіографія України до сьогодні повністю не відчитана. І ситуація, коли вдається натрапити на вельми значні пам'ятки -- з великим інформативним потенціалом і «революційного», принаймні для фахівців, змісту, -- досі не така вже рідкість. Уважаю, саме із цим маємо справу у випадку з анонімним полономовним віршованим описом приватного походу князя Самійла Кароля Корецького в надбузькі Дикі Поля, котрий відбувся у серпні -- жовтні 1644 р.: «Погоня охотної виправи до обозу [=табору коронного війська] та до Диких Піль ясновельможного князя Самійла Кароля на Корцу Корецького і т.д., і т.п.» (без місця друку, 1645 р.) . Оскільки єдиний відомий екземпляр зберігався у Львові, і тут таки того ж 1645 р. католицький теолог Марек Корона видав працю з посвятою князеві С.К.Корецькому, припускаю, що випустила книжку львівська друкарня (хоча, напевно, і не єзуїтська, як у випадку з М.Короною, адже збігів у декорі цих видань немає).

Про козакування місцевих маґнатів як «пограничний український спорт» писав М.Грушевський. Але текстів, що описували б подібні впра- ви-виправи зовсім небагато. Зазвичай посилаються на подільські діяння 1540-х рр. барського старости Бернарда Претвича («Апологія», 1550 р.) та на похід від Жовнина за Кодак восени 1647 р. князя Яреми Вишневецького, віднотований Боґумилом-Казимиром Маскевичем (Машкевичем). Інші, здебільшого панегіричні, тексти у цьому плані ще фраґментарніші. Таким чином, уведення в науковий обіг тексту, де маґнатська виправа в Дикі Поля -- єдиний і цілісний сюжет, представляє значний інтерес. Крім того, своєрідна унікальність цього твору в тому, що відсутність традиційного для такого військового репортажу «живописного» бойового зіткнення змусила автора приділити більше уваги похідній буденності «козакуючого» приватного війська.

Про героя твору - князя Самійла Кароля Корецького (1621-1651 рр.) з часів, що передують описаним подіям, відомо наступне. Він був сином Кароля Яна Корецького та Анни з роду Потоцьких. Дядьком його був славний во- йовник Самійло Корецький (бл.1586-1622 рр.), котрий прийняв смерть як і леґендарний Байда-Вишневецький -- був страчений турками у Стамбулі. Мати Самійла Кароля померла рано, а батько пішов із життя, коли синові виповнилося 12 років. Як єдиний нащадок імені та багатих маєтностей князів Корецьких, юнак здобув добру освіту -- навчався 1634 р. у Ґраці (столиця слов'янської Штирії в Австрії) та 1641 р. в італійській Падуї. За прикладом батька утримував значні приватні військові підрозділи. 30 січня 1644 р. його полк (400 коней) брав участь у битві під Охматовим. Щоправда, самого молодого маґната тоді на місці не було, але він через це явно був заохочений здобути й особисту військову славу.

Отже, розгляньмо, що собою являє цей твір. Структурно він складається з коротенького звернення до читача та шести частин, колоритно названих «цу- ґами», за аналогією з кінською упряжжю, в якій коні йдуть один за одним. Імовірно, тут також є натяк на спосіб пересування війська на марші (в погоні). Акцентоване слово «погоня» в назві твору й постійні алюзії на нього в тексті взагалі не випадковість, адже, крім буквального сенсу в переслідуванні неприятеля, це ще й герб князів Корецьких: лицар-вершник із мечем на галопуючому коні (такий самий, як у всіх Ґедиміновичів).

Звернення до читачів загалом присвячене виголошенню девізу-тоїїю цілого твору. Це -- уславлення («великої похвали») добровільної жертовності («охотних послуг») задля блага держави-суспільства. Зауважмо, що поетично заспів «До читача» автор спеціально виокремив -- тут 8 рядків (4 двовірша), а далі зустрічаємо лише 6-рядковий (3-двовіршовий) «розмір» пронумерованих «цеглинок», з яких він збирає частини-«цуґи». Перша така частина має 11 згаданих цеглинок. Вони представляють нам героя, якому приходить звістка про наміри ворога напасти на його Вітчизну і котрий добровільно вирушає на оборону рідного краю.

Свій твір автор розпочинає стандартно -- з конструкції гармонійного пейзажу з античним антуражем: під небом, де панують «блискавкоокий» Юпітер та «позолочений» Феб, люди збирають урожай і співають молитви по церквах. Аж тут і наш герой -- Самійло Кароль, княжа на Корцю -- ще молоденький, але йде він шляхами мудреців («Несторові тракти»). Князь мешкає у «високомупалаці» над Віслою, якою плинуть великі багатства -- в Яновці. Сюди й «летить прудко» звістка з двох сторін -- «із варшавських палаців» (королівський двір?) та «з Бару» (від коронного гетьмана?) про те, що татари («певна орда свавільних поганців») «готові вторгнутись у власне польські волості», не зважаючи на діяльну оборону поляків. Тут автор не втрачає шансу зробити комплемент королеві Владиславові IV, який «чуйно стереже кордонів», та його «гетьманам», котрі набирають («затягають») військо. Ось і С.К.Корецького листами запросили, аби прибув зі своїми вояками до табору коронних сил. Ці «Марсові новини» припали якраз на день народження князя. Той не барився -- «на війну в момент був готовий, сам собі та своїм чин Марсовий зладив», відразу написав «універсали» на «свої ниви», адже, як зазначає автор, «княже Вітчизні служити не лінивий».

Така поведінка гідна й славних предків С.К.Корецького. Автор доволі стереотипно згадує Ольґерда, знаменитого великого князя литовського, від якого традиційно виводився рід Корецьких (зокрема в епітафії 1622 р. над тілом Самійла Корецького в Корці). А далі маємо справу з певною генеалогічною загадкою. Ось цей фраґмент:

Як бачимо, першопредком Корецьких названий історично досі неідентифіко- ваний Іван Федорович, син Дмитра Бутави, котрий 1250 р. за військові заслуги отримав надання (на Торговицю) від короля Авґуста. Щодо Дмитра Бутави - це міфічна особа. Хроніст уважав князя на ім'я Бутава (засновника роду Корецьких) сином Ольґерда (насправді це син Кейстута й жодного відношення до Корецьких він не мав). Хроніка Биховця, а за нею М.Стрийковський ототожнили Бутаву з сином Ольґерда Дмитром-старшим, колишнім князем брянським. Так з'явився генеалогічний персонаж -- Дмитро Бутава, з яким і пов'язали Корецьких. Із-поміж останніх відомий лише один Федір -- князь Федір Іванович Корецький (помер 1522 р.). Його сином був Богуш Федорович Корецький (1510--1576 рр.). Якщо припустити, що в нього був невідомий із джерел брат Іван, то поява короля «Авґуста» - Сиґізмунда Авґуста (1548-1572 рр.) стає доволі логічною. Тоді, імовірно, маємо справу з помилкою автора «Погоні» в датуванні королівського надання (підтвердження?) на Торговицю -- мав би бути 1550-й, а не 1250-й рік. Але ще вірогідніше пояснення можна виснувати за актом від 23 березня 1512 р., де є згадка про надання близько цього часу Торговиці «кн(я)зю Ивану а кн(я)зю Федору Корецъкимъ», себто Іванові Івановичу Корецькому (помер 1517 р.) та Ф.І.Корецькому, про якого вже згадувалося. Автор «Погоні» міг не дуже добре читати кирилицею (а може й латиною, адже «едукаційних» маркерів у тексті замало) -- тож у нього і вийшов «Іван Федорович».

Далі йдеться про героя з дому Корецьких -- не раз уже тут згаданого Самійла, відомого з антитурецької боротьби та авантюр у Молдові. На думку автора «Погоні», його «всяк знав» і ніхто не засоромиться згадати цього войов- ника, який «часто бив гордовитих бусурманів». За ним уболіває кожна польська пісня («дума»), що рано він скінчив життя в найвідомішій стамбульській в'язниці -- Семибаштовому замку (Едикуле).

Нинішній княже Корецький -- тезка того славного Самійла -- готовий і в борні з татарами й турками уподібнюватися славному родичеві. Автор «Погоні» робить панегіричний висновок: «На вояків Польща не бідна, але одним лише Корецьким на поган сувора». Адже князь подібний тигру, який захищає малих тигренят. Відтак на звістку, що «ординські до нас збираються рої», аби «хапати, забивати чесних поляків синів», він «біжить з Яновця, запалений охотою», не зважаючи на перешкоди «домашніх труднощів».

Друга частина (16 нумерованих віршів) відкривається оглядом-попи- сом князівського війська, який відбувся під Корцем («на Корецькій волості») 28 серпня 1644 р. Тут, «у полях, став широкий і густий» полк С.К.Корецького, який налічував понад 1200 вояків («чоловіків [готових] до бою»), з урахуванням обслуги-челядників -- це був узагалі кількатисячний корпус. День для огляду випав дуже погожий. Отже, у променях сонця перед князем у повному бойовому обладунку, під розгорнутими прапорами-корогвами шикувалися-пе- реписувалися («стояли» й «писалися») кінні та піші роти.

Найпершими виступали («ставили свої почти») «ординати», себто шляхетські загони з ординації Острозьких (володінь вигаслого за чоловічою лінією відомого князівського роду) -- їх, напевно, під руку С.К.Корецького передав на час походу повноправний зверхник-ординат (на той момент князь Владислав Домінік Заславський). Як пише автор «Погоні», усі вони були в місюрках (легких шоломах), панцирах і «зі стрільбою» (вогнепальною зброєю). Підрозділ мав власний прапор -- «знак» червоного кольору. Ніс його хорунжий Папроцький, «чоловік здавна військовий». Командиром («полковником») вояків-ординатів був Ян Шошинський (Szoszynski), за ним їхав і заступник («поручник») -- «достойний» Калинський. Завершує опис підрозділу колективний портрет ідеальних воїнів -- жоден із них не відає перешкод; усі рівні мужністю й діяльністю; вони навчені, проходять строєм «як годиться»; охочі служити для слави Божої; якщо потрібно -- готові померти; підтримують («зичливі») свого вождя-полковод- ця. Другими йдуть уже лицарі самого князя -- хоругва його «надвірної челяді». Хорунжим тут Пшевоський (Przewoski), за ротмістра -- Фаренсбах, а поручником -- Лубковський, «той, що заледве не у війську вихований». Вояків підрозділу охарактеризовано як «молодь цілком ґречну» й «добірно убрану». Імовірно, це означає панцерну хоругву, важку кінноту, споряджену на взірець гусарів. Після Ференсбахової йде загін, котрий давніше називали «козацьким почтом» -- отже легкокінний. Нині це вже не просто чисельна магнатська свита, а повноцінна хоругва, рівна з іншими. У неї прапор-корогва червоного кольору з білим хрестом. За ротмістра тут «старий» Ґарниш (Gamysz), «який ж бо в Дикі Поля часто ходив». Далі виступає численна піхота. Відділ добірних угорських вояків (понад 150) очолював ротмістр Ростек (Ковґек). При цьому підрозділі була артилерія («армата досить порядна») -- 6 бронзових гармат. За ними йшли, у «складних шерегах», три відділи «вогнистих» драґунів зі своїми «капітанами» й «охочими офіцерами» -- загалом 400 солдатів. Вони складали окремий полк, який уже бився з татарами ще у січні 1644 р. під Охматовим. Перший відділ (100 вояків) очолював «жовнір добре справний» капітан Ян Шкот (шотландець?). Другий (200 вояків) -- «у війську досвідчений» капітан Крилінський. Третій (100 вояків) -- Леваський (Левальський), «то капітан давній». Драґуни при цьому салютували зі своєї зброї. Загін татарської кінноти (близько 200 вершників) очолював Самійло Голуб. Про цих «княжих татар» автор «Погоні» зауважив, що вони на Кореччині дотримуються власної віри (ісламу), а ще вояки ці добре обізнані зі степом («у полях звичайні») і здатні витримати «злу хвилю». Вождь же їх, подібний Марсу («в Марсовій особі»), уже не раз випробовував свій досвід. За ними вийшов відділ стрільців на чолі з Петером. За плечима в усіх рушниці й шаблі при боці. Кожний тут «у що хочеш влучить», «не дбають про приклад» (себто не користуються при стрільбі упорами для рушниць?), «довіряють своєму оку». Вправно в лісах звірину б'ють, але і в бою вони «незле стають». Останнім свою волоську (легкокінну) хоругву вивів «голий» (без обладунку?) Немира (№етіега). Поручником у нього був Коваленко. Можливо, окреслення їх як «організоване волохів гроно» свідчить про нечисленність цього підрозділу (близько 50 осіб) і тоді стає зрозуміло, чому вони йдуть у кінці. Автор «Погоні» хвалить їх стримано -- «незле таке гроно». Крім того, вони в нього «в полях обізнані з татарськими переходами», відтак «шукати здатні й на [Південному] Бузі бродів».

Виходячи із загальної чисельності війська (1200 вояків), кількість воїнів у всіх трьох шляхетських ротах становила близько 300, отже по 100--150 осіб на кожен підрозділ. Цифру близько 300 отримуємо, коли заберемо з 1200 особового складу 750 підрахованих за текстом вояків інших загонів + 2 необрахованих підрозділи (100 і 50 осіб?). Відомо, що полк С.К.Корецького під Охматовим налічував «400 коней». Отже, найвірогідніше, ідеться про надвірну (гусарську) і козацьку хоругви (друга і третя за переліком із «Погоні» + 200 служилих татар).

Після огляду війська князь наказав вирушати -- поспішати до табору коронної армії, про що й сурми просурмили. На марші попереду йшли хоругви, а за ними табором челядь («люд ліжковий»). Князь із двором на ночівлю завернув до своїх маєтностей. Перед сном він завів із почтом розмову про майбутні дії, розігріваючи натхнення вояків. Молодий маґнат випромінював ентузіазм щодо перспективи повоювати.

Третій цуґ-частина (17 нумерованих віршів) починається описом ранку по ночівлі. Поки двір готувався до від'їзду, князь відвідав церкву («костельні пороги»), де його ченці-капелани вже організували службу та сповідь. По закінченні отримали благословення від панотця й рушили далі. Просувалися швидко, адже бажання їх квапило.

На сьомий день походу прибули під місто Іллінці, на той час також маєтність Корецького. Тоді ж відбулася військова рада, яка вирішила закласти тут табір, адже з власної («домової») волості зручно налагодити й постачання війська. Зрештою й табір кварцяного війська звідси був недалеко -- «за дві милі тільки» (себто 10--15 км). Сталося все це 4 вересня, у вівторок -- уточнює автор «Погоні». Табір, утворивши «квадрат порядний», став над р. Соб. Зробили й блокгауз, де «майстерним способом» розставили «армату» (артилерію). Сам Корецький, як по-людськи належить, вирушив привітати «гетьманів» до табору кварцяних. Ті навзаєм із вдячністю прийняли гостя-маґната, обдарували його, а тутешнє лицарство виявляло шану («уклони віддає») та радо віталося.

Князь повертається до своїх наметів і нетерпляче чекає на «бусурманів». Утім, від гетьманів повідомляють, що про ворога «нічого не чутно». Юний полководець нервує, гнівається й уже роздумує рушити далі. Він викликає до себе «старшин» (офіцерів) і звертається до них із промовою, де представляє свій задум -- не чекати неприятеля, а йти йому назустріч. Мовляв, невелика слава сидіти «в оздобних наметах», не чинячи бусурманам жодної шкоди, краще самим пошукати їх «по диких кутках», у тому й Бог героям допоможе. Автор «Погоні» славить завзяття свого князя. Мовляв, легше Віслу «шалену» загальмувати й вітер зупинити, аніж відвагу Корецьких. Утім, не всі зраділи від перспективи подальшого походу. Хтось висловлювався проти («чинили трудності» й «не радили»), інші пропонували послати вперед лише частину наявного війська. Та були й ентузіасти, які вже «ледь коней не сідлали». Суперечки тривали, доки не споночіло. Уранці до табору зі значним власним почтом як гість і союзник прибула нова дійова особа -- давній вояк-ветеран (колишній ротмістр), авторитетна для князя людина Ян Дунін-Жуховський. Почувши про плани Корецького, він їх цілковито підтримав і погодився разом вирушити в Дике Поле. Це, зрештою, і поставило крапку в дискусіях.

Четвертий цуґ-частина (29 нумерованих віршів) оповідає, як військо С.К.Корецького рушило далі. Отже, після «промови» Я.Дуніна-Жуховського, яка «всім сподобалася», виступ призначили на «завтрашній день», про що «по табору» голосна сурма «прогриміла». Князь, інші командири та зрештою й усе військо вночі «мало спали». Як тільки засвітилася ранкова зоря почали збиратися до виступу. Воїни одягали бойові обладунки («панцирі»), а князь з офіцерами вирішував, кого залишити охороняти табір і скомандував усім шикуватись у полі. До виправи приєдналося чимало охочих («гостей») із кварцяного війська. Природно, що старшим над табором поставили згадуваного вище «піхотного ротмістра» Ростека (командира угорських піхотинців при 6 гарматах). Залишили також певну кількість кінноти («товариства сила») під проводом Конопки, частину драґунів (сотню?) під командою уже відомого Леваського (Левальського), іншу на чолі «з двома капітанами» (себто сотню Яна Шкота і дві сотні Крилінського?; можливо, ці підрозділи пішли не повним складом, адже автор «Погоні» пише, що більшість драґунів зосталася в таборі). Князь, в оточенні свого двору, стояв «на чолі» й визначав порядок руху, особисто ділив і шикував підрозділи. Загалом, судячи з попередніх розрахунків, похідний корпус волинського маґната, навіть посилений добровольцями з кварцяного війська, навряд чи був більший за 1000 «готових до бою» вояків.

Рушили «спішно» («ніби розправивши крила») на Кальник (теж дідичне володіння Корецького), де після полудня стали на привал до ранку (себто від Іллінців ішли вздовж берега р. Соб за течією цієї притоки Південного Бугу). Князь ночував в «отчому городку», а хоругви «в порядку» -- по довколишніх хуторах. Зранку сурми заграли підйом, вояцтво спорядилося по-бойовому й рушило далі. Нова зупинка («невеликий табір») була в «урочищі Удич» -- між «Ягупцем» та «Івангородом». Це тимчасове укріплення заклали на «малому узгірку», звідусіль «водою оточеному». Тут чекали на сторожу-караул («Каїаигшкі») -- вони ж бо «знають ліпше повсюдно переходи дикі».

Наступного дня вранці князь зі своїм оточенням слухав «святу месу», організовану в польових умовах («під балдахіном»). Тоді ж завели охоронну службу («стражі пляцові») й похідним табором рушили, визначивши місце ночівлі «аж на Синиці». Як бачимо, першу дистанцію походу було прокладено по степових кордонах Уманщини, яка саме того часу активно колонізувалася. Маневр, зрештою, у рамках звичного блокування відгалужень Кучманського шляху.

На наступний день випадало велике свято -- «Святого, що в небі воював». Очевидно, ідеться про св. Михайла-архангела, отже 29 вересня. Із вечора збудували похідний олтар, а вранці князь і «з ним люд інший» пали на коліна, сповідалися та причастилися святих дарів. Звідси рушили табором «аж на Кайнари». Як повідомляє автор «Погоні» -- це «долина, де повз скелі найчистіша вода потоком плине». Тут часто зупинялися татарські загони. Знає оповідач і те, що «недавно наших, про що звістка лине, татари у цій же долині заставши, упень усіх витяли, мало кого живцем [у полон] забравши» (епізод свіжої Охматівської кампанії початку 1644 р. чи відгомін думи «Отаман Матяш старий»?). Імовірно вихід на береги Південного Бугу був певною метою походу (межа Поділля й Дикого Поля, зручне місце для контролю збудованої 1635 р. в гирлі Саврані фортеці Новий Конецполь?), адже оповідач пише, що учасники виправи, досягши річки наприкінці дня, вітали з цим один одного. Вони поправляли тут кінську упряж та спрямовували вози на переправу (через якусь малу ліву притоку Південного Бугу, можливо р. Молдавку?). Ішли похідним порядком повз Гуївську діброву (Huywskц dдbrowe) до «Синьої Води» (Синюхи), під рясним дощем переправилися через неї й на березі цієї річки заклали свій табір. Сторожа повідомила, що бачила якихось людей, але швидко розібралися, що то були «наші» -- українські степові уходники рибалки-балакшиї («Ваїахпісу»).

Переспавши ніч «на чуйній повстині», не відкладаючи далеко зброї та не розсідлуючи коней, поспішили далі (коли рушили, «день був неділя» -- отже, 2 жовтня). Опівдні військо стало табором на Протовчі (<ад Protouczy») над Бугом, де вислухали чергову месу, тим часом, поки провідник до переправи «скочив», роздивляючись, як організувати перехід на правий берег та де там розташувати табір. Переправилися «з великою трудністю», де ніколи не ходи- лося, через це «наші» дали цій переправі нове ім'я -- «Корецький Брід» (назва не закорінилася). Автор «Погоні» оптимістично заявляв, що слідом за військом цим «нашим» бродом «переїжджало сміливо» чимало рибалок-балакшиїв (зауважимо, що звідти вже зовсім недалеко до широковідомого рибальського угіддя - Бузького Гарду).

Поки переправляли вози, князь, наказавши займатися табором за річкою Боговичові й узявши провідника, «з великою відвагою» рушив із кіннотою правим берегом Бугу вниз, у бік Очакова. Табір над бродом, зрештою, дещо перемістився на зручніше місце, а кінний аванґард із князем, пройшовши весь день, заночував нижче Протовчи у Кривоострова. Погода людей Корецького не щадила - ішов дощ із морозним вітром, люди, тулячись до теплих коней, не могли зігрітися. Отже вояки вирішили перейменувати долину, де зупинилися, на Дрижиберег (слідів подальшого побутування такого топоніма, попри оптимізм автора «Погоні» щодо того, нібито назва ця «буде пам'ятна», житиме у віках, також не виявлено). Оповідач дуже хвалить князя, який терпів негоду разом з усіма (не мав теплого одягу, у панцирі важкому на землі ночував, під голову клав лише оберемок очерету), чим підтримував дух цілого війська («серця жодному зі своїх не зіпсував»).

Уранці трохи розпогодилося («вщухли вітри шалені, і негода дещо устала»), сонце зігріло вояків і вони рушили в порядку («у шику цуґ чинячи не малий») із долини «через високі скелі». Сторожа-розвідка шукала сліди татар, але знаходила лише «дикі стада». Стали на перепочинок нижче Кременчука. Тут «невгамовний» князь, який усе ніяк не знаходив битви, виступив з ідеєю рейду на Очаків. Утім розважливіше оточення відрадило його від цієї затії, запропонувавши натомість іти на Піщаний Брід і тут перехоплювати ймовірні татарські загони. За це висловилися й розвідники-караульні («Kaпauzowie»), які повідомили, що в тому місці «мають свої кочовища дикі татари», там риба- лок-балакшиїв найбільше вони ловлять. Зрештою, туди вперед направили з провідниками волоську хоругву («Wolosza»), а військо стало «між пагорбками». Утім «шпигуни», коли повернулися, дали знати, що татари вже давно («час немалий») пішли звідти. Командири порадилися й, зрештою, військо рушило в долину бузького притоку -- р. Вільшанки («Olszanka»). Звідси вже було близько до Піщаного Броду, який вояки все ж відвідали. Трохи почекали на татар, «з охотою» перепливли через Буг -- на тому березі мокрі «шати вижимали».

Далі йде п'ятий цуґ-частина (23 нумерованих вірші), присвячений він зворотному шляху війська. Отже, герой «Погоні» гнівався «немов суворий лев, як зголодніє, а нічого не спіймає». Усе ще плекаючи надію зустріти хоч якихось неприятелів, князь навсібіч розіслав розвідників -- «на підслухи». Сам же з військом «у шику над Буговим берегом» почав неквапливий відступ до залишеного на переправі табору. На вечір дійшли до Чортали («Czartanney») в Романовим Долі («Romanowym dole»). Про ці місця автор «Погоні» оповідає, що «там знати [належить] бували озера немалі, котрих уже немає жодного сліду; повисихали й річки зухвалі» (пересихаючі водойми відомі у цих місцях і в наш час).

На ночівлю не зупинялися, адже надійшла тривожна звістка, що табору там, де його залишили, немає. Стривожені, кілька годин ішли в нічній темряві, поки розвідка не з'ясувала, що табір просто перемістився на зручніше місце -- «в долину» трохи вище за течією Бугу. Обозний обґрунтував це самоуправство перед князем тим, що на старому місці не було паші для коней -- «пісок і камінь щирий понад берегами». Новий табір заклали «поміж горами» -- туди, у надії на перепочинок, і рушив «люд кінний».

Після «поганого відпочинку» пізнього ранку організували загальний похідний табір із возів, котрий по осипу почав важко дертися «на гору високу», а кіннота, відправлена вперед, чекала його вже на вершині пагорбу. Звідти клусом («широким кроком») пішли до р. Кодима, тримаючи «оподаль і боком» сторожу. Тут вибрали «під сотню кіннотників», яких вислали на розвідку. Очолив їх згадуваний вище ветеран степової війни Ґарниш, ротмістр козацької хоругви князя Корецького. При ньому були й інші досвідчені в Дикому Полі вояки. Вони обережно й пильно розвідували, чи немає де «бусурманів».

На Кодиму, «де важке каміння», прийшли десь опівдні (сонце було ще «серед неба»). Стали неподалік від річки. Оповідач говорить, що «наші» знайшли тут копану криницю-колодязь «свіжої роботи», яка була знаком їх попередників із війська князя Яреми Вишневецького («де Вишневецький кочував з [власної] охоти»). До речі, відомо, що цей маґнат брав участь в Охматівській битві у січні 1644 р., але про те, що й у воєнних діях на рубежі літа -- осені 1644 р. (серпень -- вересень?) він також відзначився, здійснивши рейд до Кодими, досі ніякої інформації не було. Отже, виправа Корецького, описана в «Погоні» -- це не унікальна, а певною мірою епігонська справа?

Але тут військо молодого князя не затрималося, адже не було паші коням -- люди Вишневецького випасли всі тутешні місця. Рушили далі, і в наступних рядках автор «Погоні» знову акцентує на гідній справжнього воїна поведінці свого героя. С.К.Корецький їде разом зі своїм обозом-табором, разом сідає перечекати, коли вози здолають «високі скелі», тут таки він має аскетичний обід («подорожній і малий»). І ще не скінчився той «холодний обід», як повернулася сторожа зі звісткою, що знайдено сліди татар. Князь умить «хижо скочив» на коня та гайнув поперед усіх. Із двома лише молодиками вискочив на гору, виглядаючи неприятеля. Утім ближні офіцери з підлеглими («силою виборної молоді») швидко наздогнали свого відважного вождя. Автор «Погоні» називає імена цих гідних лицарів з оточення князя: «насамперед» згаданий вище «зичливий» Я.Дунін-Жуховський, «чоловік відважний [і] в речах неквапливий»; далі Ґрот, «жовнір давній»; також при ньому Петро Блісковський і Хом'як, «у гідних вчинках явний». «Добігши до пана», вони куртуазно «подивувалися» з відваги свого вождя та трохи «погамували» його нерозсудливий порив. Один із наближених навіть набрався сміливості покартати князя за таку безтурботність, сказавши (трохи відхекавшись), що в Польщі першими є не ті, хто починає, а ті, хто закінчує, та порадив берегти себе для Вітчизни.

Як минув цей переполох, табір зупинився, почекав, доки «полковник» відкликав охотників (людей Ґарниша?) і рушив далі -- до «здавна вимуруваного» Вітовтова мосту. Про нього автор «Погоні» повідомляє, що збудував його цей великий князь литовський «коли татар давив». Про то, мовляв, «широко писано» у «кроніках», бо ж цим він «гідних сарматів у чужинців прославив». Знає автор «Погоні» й те, що тоді ж Вітовт до Литви «татар нагнав» (ідеться про так званих литовських татар -- нащадків переселенців із Великого Степу). Зауважує оповідач також, що при мості й «лазня» бувала, але нині це місце спустіле.

На ночівлю стали в долині Ониськова Стінка. Вона так «здавна названа», а «нова» (недавня) згадка її пов'язана з історією, коли кілька тисяч татар напало тут на кількасотенний загін польсько-українських вояків (за автором -- «наших»), з яких ніхто не врятувався («не втекла й голова»). Цю долину з одного боку загороджувала «велика гора», а з іншого - «швидка річка». Причому з погодою воякам Корецького знову не пощастило -- пішов дощ, який залив водою «всю долину», до того ж здійнявся сильний вітер і було дуже холодно. Добре відпочити не вдалося. Князь промучився разом з усіма. Наступний день, на який випадало свято св. Франциска (себто 4 жовтня, хоча за оповіддю мало б бути не 4-те, а 5-те), також був хмарним. Військо рухалося швидко, проминуло «боком» Саврань-Слободу. Цікаво, що автор зовсім не знає помпезної першоназви цього пункту -- Новий Конецполь, а містечку ж тоді ледь виповнилося десять років. Як бачимо, те, що про топонімічні новотвори виправи 1644 р. (ані про Корецький Брід, ані про Дрижиберег) немає в подальшому жодних згадок -- це радше норма, ніж випадок.

На ночівлю стали «нижче містечка» -- себто нижче гирла Саврані при впадінні до Бугу. Із савранського ґарнізону до цього табору приїжджали «служилі» привітати князя. Погода й надалі не радувала («непевна»), але військо рухалося далі, «поля переходячи» (отже степом?) та «минаючи хлопські оборони на оранках» (про невеличкі «блокпости» українських селян прямо на полях загалом добре відомо). На ніч стали на Бершаді, «де кварцяні ставали табори». Уранці знову рушили в дорогу. Причому князь, із незрозумілих для оповідача причин («не без таємниці»), оминав містечка, зокрема Кублич, воліючи зупинятися в полі. Далі С.К.Корецький почасти розпускає військо (ймовірно, ішлося про добровольців, які з власної волі приєдналися до походу), а сам на «змордованих» конях рухається вже по власних маєтностях і 7 жовтня (знову «збій», за хронологією мало б бути 8-ме) похід скінчився -- «щасливі» вояки стають «у Кальника».

Увінчує текст останній, шостий, цуґ-частина (12 нумерованих віршів). Починається він описом святкувань із приводу повернення князя та його війська з виправи. їх радо вітають залишені у таборі, приїжджають також гості від «кварцяних». У неділю (себто 9 жовтня), коли, здається, і небо розпогодилося («день був на той час на небі веселий»), відправили «під наметами» службу Божу, подякувавши Господові за те, що «неприятель утіхи не бере».

Насамкінець оповідач багатослівно зауважує, що погани-татари втекли, почувши саме ім'я Корецького, адже, мовляв, пам'ятають, як натерпілися від його предків. Автор «Погоні» у черговий раз порівняв князя з левом, від якого зі страхом біжать усі звірі. Він дипломатично зауважив, що для бою на службі Вітчизні в молодого вождя ще буде нагода. А тим, хто через відсутність воєнної перемоги не дуже вражений князівським походом, оповідач нагадує, що слід вітати добрий приклад юного магната та визнати його особисту мужність. На останній сторінці надруковано й власне «Погоню» -- князівський герб-знамено роду Корецьких із лицарем з оголеним мечем над головою, верхи на галопуючому коні. Малюнок укороновано традиційною «князівською» шапкою-вінцем.

Таким чином, віршована хроніка походу на Поділля й Побужжя у серпні -- жовтні 1644 р. становить собою рідкісну та взірцеву ілюстрацію відомого явища українського життя -- магнатського козакування. Відсутність під час цієї виправи бойових зіткнень, опис яких займав завжди центральне місце в літературі такого роду, змусила автора більше уваги приділити буденнішим речам -- організації війська, замальовкам місцевостей, відвіданих у поході, характеристикам героїв «другого плану» тощо. Усе це робить із цього твору чудове джерело з історії уявлень і військового мистецтва, а також історичної географії (передусім Степового Побужжя) та генеалогії шляхетських родин.

Цікаво також, що, можливо, саме панегірична нестриманість автора «Погоні» та його наслідувачів у князівському оточенні, із зображенням молодого магната як надзвичайного та взірцевого войовника, породила згодом іронічне кепкування-примовку козаків-запорожців. Вираз «Це той пан Корецький, що втік з-під Корсуня по-молодецьки!» ввійшов до скарбниці українського фольклору (згадаємо, що в битві під Корсунем 1648 р. саме князь С.К.Корецький першим дав команду своїм воякам прориватися, себто власне втікати з поля бою, чим поставив хрест на організованій обороні коронного війська).

Размещено на Allbest.ru