Участь корпусу охорони прикордоння в акції "ревіндикації" другої половини 1930-х рр. на Волині у контексті суспільно-політичної та національної політики Другої Речі Посполитої

Размещено на http://allbest.ru

Участь корпусу охорони прикордоння в акції «ревіндикації» другої половини 1930-х рр. на Волині у контексті суспільно-політичної та національної політики другої Речі Посполитої

Л.В. Бортник

Сучасні українсько-польські відносини перебувають у формі стратегічного партнерства та реалізуються у всіх сферах співробітництва. Проте, історія двосторонніх стосунків до початку 1990-х рр. не завжди перебувала у цих рамках і характеризувалася не стільки співпрацею, скільки переважно протиборством.

Це породило значну кількість невирішених проблем історичної пам'яті, що викликано недостатнім дослідження спірних тем двосторонніх відносин від зародження до сучасності. До найбільш конфронтаційного періоду українсько-польських стосунків належить міжвоєнний період, коли західноукраїнські землі - Східна Галичина, Волинь, за умовами багатосторонніх угод, за підсумками Першої світової війни, стали частиною Другої Речі Посполитої.

Справжньою «білою плямою» в українській історіографії є діяльність Корпусу охорони прикордоння (КОП) - військового формування, основною функцією якого була охорона східного кордону Польщі та забезпечення безпеки теренів прикордоння. Радикалізація державної політики Другої Речі Посполитої у руслі «зміцнення польськості» на теренах східних воєводств, в тому числі на Волині, прямо пропорційно викликала репресивні дії КОП щодо місцевого українського населення, в тому числі у релігійній сфері.

Корпус став фактичним виконавцем акції «ревіндикації» - примусового окатоличення православного населення, апогей якої припав на 19371938 рр. Лише повне і неупереджене дослідження ролі КОП у цих подіях та їхніх фактичних наслідків може лише сприяти вирішенню ймовірних польсько-українських суперечностей у контексті історичної пам'яті сьогодні, що надає цьому дослідженню актуальності.

Джерельною базою дослідження є матеріали Держархівів Волинської та Рівненської обл. Тема частково висвітлена на сторінках тогочасної преси, зокрема, газет «Warszawski Dziennik Шгогїотс'у», «Діло» тощо. У науковій історичній літературі проблематика частково розглянута у працях українських істориків Ю. Крамара, О. Никончука [1], В. Комара [2], М. Ку- черепи [3], а також польської дослідниці М. Папєжинської-Турек [5].

Оперуючи всією різноманітністю документів, фактів, у дослідженні поставлено мету показати роль КОП в акції примусового окатоличення православного населення на Волині у другій половині 1930-х рр. у контексті специфічної суспільно-політичної і національної політики Другої Речі Посполитої.

Корпус охорони прикордоння протягом усього періоду діяльності брав активну участь у проведенні польської національної політики на Волині, яка у національній політиці Другої Речі Посполитої посідала особливе місце. Протягом 1928-1937 рр., під керівництвом воєводи Г. Юзевського на цій території здійснювався політичний експеримент, який був санкціонований главою держави Ю. Пілсудським.

Теоретичною базою для нього стали концепції прометеїзму та ідеї польсько-українського порозуміння, які пов'язувалися із традиціями Варшавського договору 1920 р. Методи реалізації національної політики щодо українців у цьому воєводстві були викладені у «волинській програмі», виголошеній Г. Юзевським 2 грудня 1929 р. в Луцьку на нараді керівників східних воєводств [1, 95].

Відкидаючи ендецькі теорії національної асиміляції, Г. Юзевський намагався виховати в українців почуття лояльності до Польської держави. Завданням політичної діяльності воєводи була державна асиміляція українців.

На Волині, згідно програми, вона мала здійснюватися одночасно у всіх галузях політичного, громадського, національного, релігійного, освітнього, самоврядного й економічного життя. Г. Юзевський був переконаний, що виконання цієї мети може бути досягнуто на основі так званої «польсько-української співпраці».

Слід зазначити, що 1935 р. став періодом найбільших досягнень у діяльності воєводи й водночас початком його поразки [2, 57]. Саме на другу половину 1930-х рр. припало загострення дискримінаційної політики польської влади відносно до українців.

Після смерті Ю. Пілсудського 1935 р., свої позиції у Польщі посилили військові, які підтримували більш радикальні концепції реалізації національного курсу держави. Це пояснювалося спробами нейтралізації проблем внутрішньої та зовнішньої безпеки держави. Особливо це стосувалося вирішення українського питання, що мало відбуватися шляхом зміцнення польської присутності у всіх сферах суспільно-політичного, економічного, культурного та релігійного життя українців.

Найбільш негативну позицію щодо останніх займав Корпус охорони прикордоння [3, 89], який і став основним виконавцем радикальної політики польської влади на Волині у другій половині 1930-х рр., насамперед одіозної акції примусового окатоличення українського населення. На думку командувача бригади КОП «Волинь» полковника Красіцького, питання православної церкви на Волині було вагомою частиною політики щодо «національних меншин». Вирішення одного безпосередньо вимагало вирішення іншого: знищення православної церкви ставало безпосереднім наслідком повної полонізації українців [4, 8].

У польських джерелах примусове окатоличення українського населення має назву «акція ревіндикація» [5, 261] і поділяється на три фази - 1919-1939 рр., 1929-1934 рр., 1937-1938 рр. [6, 22]. Вона вписувалася у загальну політику Другої Речі Посполитої щодо православної церкви, метою якої було обмеження її політичного, суспільного впливу та розірвання зв'язків із «національними меншинами» - білорусами, росіянами й українцями.

Хоча останні, за даними загальнонаціональних переписів населення у Польщі (1921 р., 1932 р.), на території східних воєводств держави, насправді, становили більшість [7, 181; 8, 78]. Важливим мотивом вважалося вороже ставлення до православ'я, яке пов'язувалося й асоціювалося із царською Росією та її конфесійною політикою щодо поляків після поділів Речі Посполитої у кінці XVIII ст. Найбільш одіозною вважається третя фаза «ревіндикації» 1937-1938 рр., метою якої була цілковита полонізація східних теренів Другої Речі Посполитої, а також максимальне зміцнення польського культурного впливу.

Особливим її завданням на цьому етапі стало «повернення до польськості всього, що було польським» [5, 261]. При цьому мова йшла про так званих «винародованих» поляків [9, 4], кількість яких необхідно було зменшити чи взагалі анулювати [6, 15]. У першу чергу, це стосувалося повернення до «віри предків» тих груп населення, які з тих чи інших причин втратили свою польську національну свідомість і були нібито «зрутенізовані» («зукраїнізовані»).

Підтримувала проведення політики «ревіндикації» на Волині тогочасні польські преса, організації, товариства, особливо «narodowe». Релігійне «навернення» «винародованих» поляків на території «української» Волині, незважаючи на традиційну вже толерантність політики воєводи Г. Юзеського, оцінювалось як досить позитивне для польської державності явище [10, 8]. Наводився факт, що за часів царської Росії (Волиська губ.) відсоток католиків (тобто, поляків) був штучно занижений: якщо на території Тернопільського воєводства кількість поляків становила 50%, то у Волинському - 16,5%, Поліському - 15%.

В цілому, досить критично оцінювалася політика Олександра III, що заохочував перехід католиків та греко- католиків у православ'я. За підрахунками, на Волині налічувалося біля 400 місцевостей, де мешкали 100150 тис. «рутенізованих» поляків.

Досить повно ілюструє «навернення до польсь- кості» протокол ревіндикаційного засідання у с. Малі Загайці гміни Дедеркали, Кременецького повіту від 30 січня 1937 р. На ньому були присутні 57 осіб під керівництвом жителя військової осади Сенкевіче Й. Пустельняка.

Зміст підсумкового акту досить прозорий: «Ми, нижче підписані, жителі села Малі Захайці та околиць, “винародовані” царсько-російською владою поляки, повертаємося до римо-католицької віри, підтверджуємо свою польську етнічну приналежність і на цій підставі, що наші предки були поляками, ми теж хочемо ними бути. Крім цього, вимагаємо проведення ревіндикації пастви у Малих Загайцях у римо-католицьку віру, що підтверджуємо власними підписами» [10, 9].

Ревіндикаційна акція КОП на теренах Волинського воєводства найбільшою мірою стосувалася прикордонних повітів - Здолбунівського, Рівненського та Кременецького. Методи, які застосовувалися ним, були найрізноманітнішими: від адміністративного тиску - до відвертого залякування та погроз. Досить часто КОП застосовував моральний й матеріальний шантаж. Наприклад, видавалися розпорядження звільняти з роботи православних християн і не приймати їх, поки вони не перейдуть у римо-католицьку віру [11, 25].

Солтис із с. Молотків Кременецького повіту отримав запевнення місцевого командування КОП, що, в разі прийняття католицизму, йому буде підвищено заробітну плату і пенсію. У протилежному випадку влада погрожувала звільненням із займаної посади [11, 34]. Восени 1937 р. Корпус розпочав кампанію насильницького перехрещування православних у католиків, так званий конверсійний рух, що здійснювався брутальними репресивними методами [11, 97].

Нерідко траплялося так, що спочатку копівцями складалися списки усіх мешканців сіл, прізвища яких закінчувалися на «-ський» чи «-вич», а далі погрозами або силою їх змушували зректися православ'я і стати римо-католиками. православний волинь польський прикордоння

Яскравим прикладом конверсійного руху є сумнозвісна акція примусового окатоличення православного населення в с. Гриньки Кременецького повіту, очолювана підрозділами Корпусу. Під приводом боротьби з антидержавним елементом, члени КОП змусили прийняти католицизм 35 українських православних родин (116 осіб) [2, 63].

За свідченням копівців, приводом до таких дій було знищення невідомими особами декорацій під час щорічного свята КОП, що припадав на день вшанування ікони Божої Матері Честоховської [12, 5].

Одночасно поширювалися провокаційні чутки про те, що в село прибуде каральна військова експедиція, яка здійснить масову пацифікацію. Після цього мало відбутися примусове виселення усіх підозрюваних осіб, звинувачених у найменшій нелояльності до польської державності [13, 3].

До таких відносилися, в першу чергу, ті, хто передплачували українські видання, які виходили у Львові. Загалом лише в Кременецькому повіті впродовж 1937 р. КОП було силоміць перехрещено 2700 осіб [14, 2]. До половини лютого 1938 р., внаслідок посилення колонізаційних заходів, у Гриньках і навколишніх селах перейшли в католицизм біля 400 українців. У сусідніх населених пунктах з Лановецької парафії християнами латинського зразка стали 900 осіб, при цьому із с. Козачки - 270 [15, 6].

Події у с. Гриньки викликали рішучий протест з боку українських політичних угрупувань. Посол у Сеймі від Галичини С. Баран 11 лютого 1937 р. звернувся із запитом до міністра внутрішніх справ Польщі [13, 3], яким вимагав негайного припинення терору з боку КОП щодо православного населення Гриньок і призначення урядового розслідування цієї справи. Голова Української парламентської репрезентації Волині, посол С. Тимошенко 5 січня 1938 р. виїхав до Гриньок, аби на місці вивчити усі обставини подій, які відбувалися у жовтні-грудні 1937 р.

Однак місцеве командування КОП відібрало у нього перепустку і заявило, аби «він негайно залишив с. Гриньки і ні з ким не зв'язувався, особливо із тими, хто 19 грудня 1937 р. перейшов у римо-католицьку віру» [16, 198]. При цьому «справу Гриньок», натиску КОП та втручання ендецького крила політичного руху у ревіндикацію польська преса називала легендами. Підкреслювалася значна і висока роль Корпусу у підтримці усього «польського», але жодного тиску та репресій, на думку журналістів польських видань, він не здійснював [17, 4].

На початку 1938 р. тодішній член Центрального комітету Українського національно-демократичного об'єднання - Б. Козубський отримав від проводу партії листа з проханням зібрати інформацію про примусове перехрещення православних на католиків, яке здійснював КОП у прикордонних повітах воєводства [19, 3]. За свідченням політика, окрім Гриньків, акція ревіндикації активно реалізувалася КОП у селах Козачки, Юсківці, Осники, Малі Русковці, Ланівці, Шумбар, Білозірка Кременецького повіту [6, 15].

Характерною рисою ревіндикаційного руху на Волині була його масовість. Нерідко здійснювалося переведення у римо-католицьку віру цілих сіл. Командувач полку КОП «Здолбунів» у повідомленні від 18 січня 1938 р. рапортував про І13 «ревіндикованих» на терені повіту осіб [16, 199]. У той самий час католиками стали 96 українців с. Малі Загайці Кременецького повіту [10, 9]. Масова урочиста ревіндикація за участю КОП відбулася і в с. Залаве та околицях Сарненського повіту 1938 р. Причому, на пам'ять про це, у селі був споруджений на місці переносного вівтаря костелу цементовий пам'ятник [19, 3]. В цілому, акція прилучила до «польськості» на Волині біля 3 тис. осіб [17, 4].

Проте, «ревіндикація» була лише однією стороною радикалізації політики Другої Речі Посполитої на теренах східних воєводств. Із середини 1930-х рр. у прикордонних повітах Волинського воєводства Корпусом охорони прикордоння встановлені різноманітні обмеження для українців, які стосувалися не лише можливостей вільного пересування, але й діяльності їхніх суспільно-політичних і культурних організацій, зокрема «Просвітянських хат» і «Рідних хат» [4, 6].

Громадським життям на землях Волині відтепер керували не стільки представники місцевої пропольської адміністрації, скільки польські військовики, в тому числі КОП. Якщо раніше українці все ж могли зайняти державну посаду, в тому числі шляхом добровільного прийняття католицизму, від середини 1930-х рр. такі випадки стають поодинокими [4, 9].

Репресивна діяльність Корпусу спричинила конфлікт між керівництвом формування і волинським воєводою Г. Юзевським. КОП був незадоволений ліберальною політикою останнього, виражаючи занепокоєння, чи всі дії адміністрації відповідали національним інтересам і принципам Другої Речі Посполитої [4, 3].

Намагаючись перехопити ініціативу, воєвода подав до Міністерства військових справ скаргу на КОП, якою докладно описав, здійснені Корпусом, зловживання. Воєвода звинувачував військових у тероризуванні місцевого населення. Натомість розвідка КОП повідомляла центральне військове керівництво: «Воєвода Юзевський вирішив оголосити відкриту війну керівництву КОП, з метою запобігти, на думку воєводи, деструктивній політиці» [20]. Проте, вищі чини Польщі діяли у протилежному до амбіцій і планів Г. Юзевського курсі. 10 березня 1938 р. прем'єр-мінстр С. Складовський дозволив Корпусу й надалі проводити «конверсійний рух».

Внаслідок поданого Командувачем округу № 2 (Люблін) генералом М. Сморавінським до Міністерства військових справ рапорту, волинського воєводу Г. Юзевського було звільнено і переведено на аналогічну посаду у Лодзь. На його місце призначили О. Гавке-Новака, який став заручником політики військових [21].

Своєю подальшою діяльністю він перекреслив усі здобутки політичного експерименту свого попередника, дотримувався лінії КОП, чим загострив і так досить напружені польсько-українські відносини. Перехопивши в уряді ініціативу в національній політиці щодо українців, військове командування Збройних сил Другої Речі Посполитої підготувало програмний документ, яким узагальнило весь досвід політики «зміцнення польськості» та розробило програму подальшої асиміляції етнічних меншин. Він був представлений наприкінці 1938 р. генералом Т. Каспжицьким під назвою: «Тези міністра військових справ про національне питання в Г аличині й на Волині».

Документ передбачав перетворення православної церкви в інструмент полонізації. Зміцнення польського елементу в Західній Україні, на думку військових, мало відбуватися зокрема шляхом збільшення мережі католицьких костелів і піднесення авторитету польської мови й культури в усіх сферах суспільно-політичного життя. Особливе місце в реалізації цих заходів і надалі відводилося КОП [2, 64].

Напередодні Другої світової війни українсько-польські відносини на Волині вкрай загострилися. Державні документи керівництва Другої Речі Посполитої підкреслювали необхідність боротьби із національним білоруським, українським рухом і всіляко підтримували здійснення подальшої експансії польської культури в краї. Позицію Корпусу в цьому питанні красномовно озвучив командувач полку «Сарни» Платовіч-Плахта на конференції із прикордонних справ у 1939 р.

Скепсис у ставленні до національних меншин переріс у відверте українофільство. Питання етнічної приналежності та віросповідання, на його думку, були ключовими у питаннях володіння нерухомістю, отримання патенів на ведення господарської і торговельної діяльності (обмеження кооперації), при влаштуванні на роботу.

Поділяючи українське населення на три категорії («українець», «русин», «тутейший»), він висловив одіозну думку, що на території Сарненського і Костопільського повітів не повинно бути жодного представника цієї національності, ставлячись, на противагу до проживання німців на цій території, як до чогось належного. Небезпеку для КОП, окрім православної церкви, становила діяльність греко-католицької, яка стала справжнім осередком українського національного руху, тому ставилося завдання протидіяти утворенню її парафій на території Волинського воєводства [4, 32].

Незважаючи на те, що основним завданням КОП було забезпечення безпеки східних державних рубежів Другої Речі Посполитої, він став активним інструментом проведення національної політики Польщі на теренах «східних кресів». У руслі виконання завдань державної асиміляції, полонізації, військове формування стало основним виконавцем акції примусового окатоличення українського населення, що у польських джерелах має назву «акція ревіндикації». Її метою було «повернення» до «віри предків» «зрутенізованих» поляків. Кременецький, Здолбунівський та Рівненський повіти Волинського воєводства стали основними ареалами проведення цієї політики на Волині.

При цьому найбільш яскраво демонструє виконання КОП «ревіндикації» сумнозвісні події у с. Гриньки Кременецького повіту наприкінці 1937 р., що викликали протест з боку української політичної еліти, проте, так і не зустріли засудження серед польського керівництва.

Навпаки, підтримуючи дії КОП, влада Польщі заохочувала подальшу радикалізацію політики формування на теренах східних воєводств, зокрема і дій польської адміністрації загалом. Відтак, саме практичні наслідки «ревіндикації» стали одним із основних приводів до загострення міжнаціональних суперечностей на Волині напередодні Другої світової війни, апогеєм яких став українсько-польський конфлікт 1943 р.

Джерела

1. Никончук О. Спроби українсько-польського порозуміння на Волині у міжвоєнний період. Політика Г. Юзевсь- кого // У пошуках правди: Зб. наук. ст. -- Луцьк, 2003.

2. Комар В. Роль польського війська в національній політиці на Волині у другій половині 30-х рр. ХХ ст. // У пошуках правди...

3. Кучерепа М.М. Державна політика Польщі на Волині 1939 р. // Літопис Волині. -- 2003 -- № 2.

4. Держархів Волинської обл. (далі -- ДАВО), ф. 46, оп. 9, спр. 3844.

5. Раріеггус.зка-Тигек M. MKdzy tradycjа а ггесгум>Шосіа: panstwo wobecprawoslawia: 1918--1939. -- Warszawa, 1989.

6. ДАВО, ф. 46, оп. 9, спр. 4247.

7. Rocznik Ziem Wschodnich 1939. -- Warszawa, 1939.

8. Strtika R. Geneza polskiej samoobrony na Wolyniu i jej rola w obronie ludnosci polskiej // Polska--Ukraina: trudne pytania. -- T. 4. -- Warszawa, 1999.

9. Warszawsi Dziennik Narodowy. -- 1937. -- № 34.

10. Januszajtis M. «Walka» o polskosci Wolynia. Stronnictwo Narodowe w pracy nad przywrуceniem liudu wolynskiego polscosci i Kosciolowi // Warszawski Dziennik Narodowy. -- 1938. -- № 65.

11. ДАВО, ф. 1, оп. 2, спр. 7250.

12. «Hrynki -- odzyskane dla wiary I polscosci // Warszawski Dziennik Narodowy. -- 1938. -- № 95.

13. Центральний державний історичний архів України, м. Львів, ф. 344, оп. 1т., спр. 582.

14. Ревіндикація душ на Волині //Діло. -- 1938. -- 30 жовтня.

15. Na plebaniu w Janowcach // Warszawski Dziennik Narodowy. -- 1938. -- № 100.

16. Крамар Ю. Політика «зміцнення польської присутності» на Волині та її вплив на характер українсько-польських стосунків напередодні Другої світової війни // Друга світова війна і доля народів України: Мат. Всеукр. наук. конф /Гол. ред. Г. Туранська. -- К., 2005.

17. Rewolucja wyznaniowa na kresach wschodnich // War- szawski Dziennik Narodowy. -- № 9.

18. ДАВО, ф. 1, оп. 2, спр. 7264.

19. Masowa rewindykacja we wsi Zarnwie pod Sarnami // Warszawski Dziennik Narodowy. -- 1939. -- № 129.

20. Ksik J. Zaufany Komendanta. Biografia polityczna Jana Henryka Jуzewskiego 1892--1981. -- Wroclaw, 1995.

21. Кучерепа М.М. Національна політика Другої Речі Посполитої щодо українців (1919--1939 рр.) // Україна - Польща: важкі питання: Матеріали ІІ Міжнародного семінару істориків «Українсько-польські відносини в 1918--1947роках». -- Варшава, Б. р.

Анотація

Участь корпусу охорони прикордоння в акції «ревіндикації» другої половини 1930-х рр. на Волині у контексті суспільно-політичної та національної політики другої речі посполитої. Л. В. Бортник

У статті проаналізовано роль Корпусу охорони прикордоння у проведенні «ревіндикаційної» акції на Волині у другій половині 1930-х рр. Мова йде про примусове окатоличення місцевого українського православного населення. Акція була ключовим елементом державної політики Другої Речі Посполитої на теренах східних воєводств, спрямована на їх полонізацію.

Ключові слова: Корпус охорони прикордоння, ревіндикація, окатоличення, полонізація, православна церква.

Размещено на Allbest.ru