Функціонування аграрного сектора України в умовах першого періоду війни (червень 1941 р. — червень 1942 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

функціонування аграрного сектора україни в умовах першого періоду війни (червень 1941 р. -- червень 1942 р.)

війна колгосп сільськогосподарський худоба

В умовах війни влітку 1941 р. на ланах України розгорнулася справжня «битва за врожай», яка мала не лише економічне, а й стратегічне значення. На час початку бойових дій у більшості областей вже завершувалася підготовка до збирання врожаю, а у південних -- навіть почалася косовиця. Перед селянами стояли завдання зібрати вирощене, виконати державні поставки зернових та інших культур, тваринницької продукції. Їх вирішення відбувалося у надзвичайно важких умовах. Насамперед, гостро постала проблема дефіциту робочої сили, спричинена призовом в армію найбільш працездатної частини сільського населення. Особливо відчутною була втрата механізаторів і спеціалістів. Із кожної МТС на фронт пішло 60-70% працівників. Багато колгоспників були мобілізовані для роботи у промисловості та на транспорті.

Значно скоротилася і матеріально-технічна база сільськогосподарського виробництва. Із МТС і радгоспів для потреб армії була передана велика кількість потужних, в основному гусеничних, тракторів та більша частина автомобілів. Також кожний колгосп і радгосп віддали фронту найкращих коней та багато возів. Переведення ремонтних заводів на виконання військових замовлень різко зменшило ремонтну базу для сільськогосподарської техніки. Погіршилось постачання сільського господарства пальним, запасними частинами для тракторів, комбайнів, автомобілів та іншої техніки й механізмів.

Усе це створювало неймовірно складні умови для виконання робіт, вимагало максимальної мобілізації наявних матеріальних і людських можливостей. У колгоспах і радгоспах переглядалися плани збиральної кампанії з тим, щоби провести її у більш стислі терміни, здійснювалася нова розстановка робочої сили, робилася ставка на максимально повне використання техніки, що залишилася, і живої тяглової сили, залучення до роботи людей похилого віку та підлітків, скорочувався адміністративний персонал.

Оскільки більшість чоловіків-керівників пішла в армію, на керівну роботу висувалися жінки та молодь. Саме вони ставали головами і членами правлінь колгоспів, бригадирами, завідувачами тваринницьких ферм. Винятково велике значення мала заміна механізаторів, які пішли на фронт. Проблема була розв'язана за рахунок залучення до роботи жінок, які мали спеціальності механізаторів, але не працювали за цим фахом, та масового оволодіння сільськогосподарською технікою жінками-селянками, дівчатами й частково підлітками на короткотермінових курсах. Упродовж першого місяця війни в Україні необхідну підготовку без відриву від виробництва здобули 35 тис. трактористок, а також багато тисяч комбайнерок. Більшість із них відзначалася ударною працею, виконуючи по 2-3 норми за зміну.

Збиральна кампанія 1941 р. багата на факти самовідданої праці селян, які працювали від зорі до пізнього вечора, часто по 20 годин на добу. У багатьох колгоспах і радгоспах була організована цілодобова робота простих збиральних машин на транспортній або змінній живій тязі. Різко збільшилася питома вага ручної праці, яку виконували в основному жінки, підлітки і люди похилого віку. Частка трудоднів, які виробили підлітки та колгоспники похилого віку у серпні 1941 р., в окремих колективних господарствах республіки досягла 30%.

Темпи збиральних робіт, залежно від розгортання подій на фронті, були різними. Так, колгоспи і радгоспи західних, Чернівецької, Ізмаїльської, Кам'янець-Подільської, Вінницької, Житомирської областей, а також правобережної Київщини по суті не встигли розпочати косовицю. А у районах Правобережної України, які були окуповані пізніше, хліб збирали на порівняно великих площах, однак повністю обмолотити його та вивезти вглиб країни не встигли. Більш високими, навіть порівняно з довоєнними роками, були темп робіт у регіонах, розташованих далеко від лінії фронту. Зокрема, на 15 липня 1941 р. у шести південних і східних областях -- Запорізькій, Сталінській, Дніпропетровській, Ворошиловградській, Миколаївській та Кіровоградській -- було зібрано врожай із площі 959 тис. га, удвічі більшої, ніж на той же час у 1940 р.

Однак у міру просування фронту вглиб території республіки працювати ставало все складніше, часом буквально під вогнем ворога. Потрібно було зосереджувати частину сил на підготовці до евакуації майна колгоспів, радгоспів і МТС із тих районів, яким загрожувала окупація. Під час нових мобілізацій багато чоловіків було забрано до армії. У розпал збиральних робіт усе більше людей і транспортних засобів залучалося на будівництво оборонних споруд. Улітку -- восени 1941 р. сотні тисяч сільських жителів, переважно жінок та підлітків, десятки тисяч колгоспних коней та підвід і 9300 тракторів МТС залучили на допомогу армії у будівництві оборонних споруд і рубежів, аеродромів та інших об'єктів військового призна чення. В основному на селян покладалися роботи з ремонту та підтримання у проїжджому стані ґрунтових та шосейних шляхів. У результаті в колгоспах не вистачало сил і засобів тримати високі темпи збирання, які з часом уповільнювалися.

Станом на 11 жовтня 1941 р. колгоспи восьми східних областей республіки план збирання зернових виконали на 93,8%. До 1 жовтня 1941 р. було обмолочено 52,9% усього скошеного хліба. Значно менше було зібрано пізніх культур. За неповними даними обласних земельних відділів, до 1 жовтня 1941 р. вдалося зібрати соняшника на 17,1% посівних площ, овочів -- на 27,4%, картоплі -- на 5,7%, насінників трав -- на 21,6%.

Згідно з визначеними законодавством ще у довоєнний період вимогами, більшу частину зібраної рослинницької продукції колгоспи були зобов'язані здати державі. Порядок здавання щодо кількісних показників і термінів було детально регламентовано. Насамперед, погашалися одержані від держави позики, а також заборгованість за минулі роки за обов'язковими державними поставками та натуроплатою -- за послуги МТС, потім засипався насіннєвий та страховий фонди й лише після виконання всіх зобов'язань колгосп міг розподілити залишки між своїми членами. В умовах війни виконання планів обов'язкових поставок було визначене як одне з найважливіших завдань і контролювалося державними та заготівельними органами особливо жорстко. Ціни, за якими держава розплачувалася з колгоспами за зернопоставки, були у 10-12 разів нижчими, ніж ринкові, і нерідко навіть не покривали собівартості продукції. Та у багатьох випадках колгоспи не одержували бодай цих незначних коштів.

Долаючи величезні труднощі, зумовлені відсутністю транспорту та наближенням лінії фронту, колгоспи відносно організовано здавали державі хліб нового врожаю. До 1 жовтня 1941 р. у Ворошиловградській області план хлібозаготівель було виконано на 71,8% (тоді, як на цю ж дату 1940 р. виконання хлібозаготівель ледь сягало 32,8%), у Сталінській області -- 78,2%, Запорізькій та Харківській -- 49,1%, Дніпропетровській -- 41,9%. Станом на 10 жовтня 1941 р. у 15 східних областях на заготівельні пункти було здано 143 249 тис. пудів зерна, що становило 28,5% до встановленого плану. У наступні місяці в неокупованих районах України хлібозаготівельна кампанія тривала. На 25 вересня 1941 р. у Чернігівській, Сумській, Полтавській, Харківській, Ворошиловградській, Сталінській, Дніпропетровській та Запорізькій областях було заготовлено 176 855 т овочів і картоплі, що становило 31,9% від плану.

Одночасно селяни приділяли значну увагу й громадському тваринництву, доглядали та відгодовували худобу, птицю, заготовляли сіно та інші корми. Колгоспи здійснювали обов'язкові поставки тваринницької продукції державі з кожного гектара закріпленої за ними земельної площі за такими середньо- республіканськими нормами: м'яса -- 4,5 кг у живій вазі (до речі, ці нормативи були одними з найвищих у СРСР), молока -- 22 л (за базової жирності 3,8%), сиру-бринзи -- 80 г, яєць -- 15 шт., вовни -- 180 г, а також усю шкірсировину (у 1941 р. діяла тимчасова пільга на здачу 80% від встановленої норми здачі молока та яєць і 60% сиру-бринзи, а колгоспи західних областей на цей рік від поставок звільнялися). Зобов'язуючись забезпечити виконання на території УРСР установлених союзними органами влади середньорічних норм поставок тваринницької продукції колгоспами у цілому, республіканська влада водночас змінювала в бік зменшення або збільшення порайонні норми поставок відповідно до регіональних природно-кліматичних особливостей та господарських можливостей.

Кожен селянський двір також повинен був здавати державі за низькими заготівельними цінами м'ясо, молочні продукти, яйця та іншу продукцію зі своєї присадибної ділянки. Здавати певну кількість тваринницької продукції зобов'язувалися навіть селянські господарства, що не мали ані свиней, ані корів, ані овець. Середньорічна норма обов'язкових поставок м'яса з господарств колгоспників становила 32-36 кг у живій вазі, а з господарств одноосібників -- 64-72 кг, яєць, відповідно, 150 шт. і 200 шт., сиру-бринзи -- 1 кг і 1,2 кг, свинячих шкір -- 1 і 1,5 шт., вовни -- 900 г і 1200 г з кожної вівці й 200 г і 220 г з кожної кози, картоплі, відповідно, 8 ц і 14 ц із розрахунку на 1 га посіву. На 10 вересня 1941 р. план обов'язкових поставок державі молока по колгоспно-селянському сектору у 15 східних областях було виконано на 63,8%, а по колгоспах -- на 62,3%, план обов'язкових поставок яєць -- на 58,4%, а вовни -- на 71,1%. На 20 вересня у цих же областях було заготовлено 167 973,6 т м'яса, у тому числі по колгоспах 106 787,4 т (80,5% від плану).

Крім здачі продукції заготівельним організаціям колгоспи постачали хліб, фураж, продовольство безпосередньо частинам Червоної армії. Наприклад, лише по Запорізькій області на місцях за чековими вимогами військовим було передано 147 573 т продовольчого та фуражного зерна.

Щодо колгоспів застосовувалася система прибуткового податку. Оподатковувалися такі види прибутків: натуральні та грошові від рослинництва, тваринництва, бджолярства й шовківництва, а також інші прибуткові надходження (наприклад, від підсобних підприємств, додаткові заробітки та ін.). Ставки оподаткування по окремих видах прибутків становили 6-13%. Водночас з оподаткування виключалися всі грошові суми, одержувані колгоспом від держави за здану продукцію в порядку натуральних поставок, а також продукції, використаної колгоспом для натуральної оплати транспортування зерна, соняшнику та інших олійних культур, зданих колгоспом на глибинні заготівельні пункти. Цією пільгою заохочувалося виконання колгоспами зобов'язань перед державою. Також не оподатковувалися грошові суми, одержані від продажу робочої й продуктивної худоби у живій вазі або продуктами забою та зараховані на рахунок капіталовкладень для придбання покращеної й племінної худоби чи для відновлення та збільшення стада; суми, одержані від поставки коней для армії; страхові відшкодування, одержані від органів державного страхування за загибле від стихійного лиха майно та посіви.

Восени 1941 р. у колгоспах та радгоспах неокупованих районів республіки, відповідно до встановлених планів, було проведено сівбу озимих, тривало збирання технічних культур та овочів, здача їх державі.

Ціною неймовірних зусиль радянські війська на Південно- Західному фронті у другій половині листопада 1941 р. зупинили наступ противника, а у період зимових боїв звільнили ряд районів республіки. Працівникам сільського господарства неокупованих районів до червня -- липня 1942 р. довелося працювати у надзвичайно складних умовах. У селах прифронтової смуги практично не залишилося мешканців. Та все ж колгоспники змогли не тільки зібрати частину врожаю 1941 р., а й виконати основний обсяг весняних польових робіт, відновити роботу тваринницьких ферм. І хоча тваринництво цих районів України давало порівняно небагато продукції, але яким цінним було воно в умовах виняткового напруження, в якому перебувала вся країна!

У червні -- липні 1942 р. розгорнулася робота з догляду та обробітку посівів сільськогосподарських культур і підготовки до збирання врожаю. Але господарська діяльність у неокупованих районах була порушена подальшим розвитком воєнних дій. На початку червня 1942 р. війська Німеччини та її союзників перейшли у новий наступ та повністю окупували територію України.

Жертовна праця селян на колгоспних полях та участь у різноманітних акціях, спрямованих на допомогу фронту в перший період війни, здійснювалися в умовах різкого погіршення матеріально-побутових умов. За обов'язкову й ненормовану працю в колгоспному господарстві селяни фактично не одержували жодної платні. Виплати на трудодні як грошові, так і натуральні, у більшості господарств було призупинено, оскільки для цього не було ані коштів, ані продукції, що майже повністю забиралися державою на потреби війни. Водночас селяни змушені були, крім надзвичайно обтяжливих обов'язкових поставок сільськогосподарської продукції, сплачувати державі ще й грошові податки, що дощенту виснажувало й так неймовірно збіднілі сім'ї.

Серед податків, які селяни сплачували в доокупаційний період війни, одним з основних був сільськогосподарський. Його система базувалася на засадах прогресивної ставки, котра могла сягати 15% від прибутку з особистого підсобного господарства колгоспників (тобто, у міру зростання прибутків сплачувалася більша сума податку), тоді, як їхні прибутки по трудоднях за роботу в колгоспному господарстві не оподатковувалися. Оподатковуваний прибуток визначався згідно зі встановленими нормами за фактичною площею посіяних культур і видами худоби. Рівень прогресії оподаткування змінювався від 7,1% за прибутку до 700 крб (тобто, розмір податку становив 50 крб) до 10,1% за прибутку в 4000 крб (у цьому випадку розмір податку дорівнював 404 крб) і т. д. Нарахована на господарство сума податку збільшувалася на 20%, якщо окремі працездатні члени сім'ї не були членами колгоспу, робітниками і службовцями. Про - гресивне оподаткування застосовувалося й до прибутку одноосібних селянських господарств (за підвищеною прогресією), а також прибутку від сільського господарства робітників та службовців. Від податку повністю звільнялися колгоспники та одноосібники похилого віку, інваліди війни й праці, сім'ї червоноармійців, а знижки з нарахованої суми податку надавалися багатодітним сім'ям та господарствам, які постраждали від стихійного лиха та ін.

Розміри сільськогосподарського податку на 1941 р. були приблизно такими, як у 1940 р., коли у середньому становили з одного господарства колгоспників 81 крб, господарства робітника і службовця -- 60 крб, одного одноосібного селянського господарства -- 120 крб. На початку війни розмір цього податку збільшився на 100%.

Оскільки чинна система оподаткування сільського населення не могла забезпечити значного надходження коштів до бюджету для потреб оборони (причинами цього були: проблематичність одержання прибутку селянськими господарствами в умовах війни; збільшення категорій населення, звільнених від сплати податку; визначення розміру податку на господарства за наявністю оподаткованих об'єктів без урахування кількості непрацюючих членів сім'ї тощо), держава збільшила податкове навантаження на селян у рамках введеного в дію згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 грудня 1941 р. «Про воєнний податок». Його запровадження скасувало 100-процентну надбавку до сільськогосподарського та прибуткового податків. В основу воєнного податку ліг принцип подушного оподаткування, що значно розширило контингент платників, насамперед у сільській місцевості, за рахунок осіб, які раніше не були платниками податку. До таких належали непрацюючі за наймом праце - здатні члени сімей колгоспників та інших категорій сільських мешканців. Воєнний податок відрізнявся від решти тим, що його розміри збільшувалися на 50% для тих громадян, які за віком підлягали мобілізації до армії, але з різних причин не були призвані. За діючою шкалою, гранична річна сума податку визначалася в 2700 крб для осіб непризовного віку і 4050 крб -- призовного віку.

Сільське населення сплачувало воєнний податок за твердими ставками, що диференціювалися по областях, районах, а в окремих випадках навіть по населених пунктах залежно від розмірів прибутку колгоспного двору в даній місцевості, що зумовлювалося, головним чином, різним рівнем цін на сіль- госппродукти та іншими особливостями регіонів. Диференціація ставок воєнного податку надавала йому прибуткового характеру й наближала до сільськогосподарського податку, що збирався з селянського господарства загалом. Розміри прибутків колгоспників фінансові органи визначали на основі матеріалів Наркомзему про виплати і видатки колгоспникам по трудоднях, даних статистичних органів про врожайність, валові збори на присадибних ділянках, товарність господарств колгоспників та рівень цін на сільськогосподарську продукцію на колгоспних ринках. До уваги бралися також близькість базарів, транспортні умови в даній місцевості та інші чинники. За встановленою для районів та сільських населених пунктів ставкою сплачували податок також і непрацюючі за наймом члени сімей сільських платників податку. У межах України воєнний податок запроваджувався у неокупованих східних районах у першій половині 1942 р.

У період війни частина селян сплачувала введений у 1941 р. податок на неодружених, одиноких та малосімейних (бездітних) громадян: чоловіків у віці від 20 до 50 років та жінок у віці 20-45 років. Цей податок держава запровадила з метою компенсації постійно зростаючих у період війни витрат на допомогу одиноким і багатодітним матерям на утримання та виховання дітей. На відміну від інших державних податків із населення цей відрізнявся тим, що головним чинником залучення до нього був не прибуток, а вік та сімейний стан (це надавало йому подушного характеру). Бездітні колгоспники та інші громадяни вказаного віку, які були платниками сільськогосподарського податку, незалежно від розміру прибутку сплачували його у розмірі 150 крб, а робітники і службовці, які працювали й проживали у сільській місцевості, -- у розмірі 6% від заробітку.

Сільське населення сплачувало також податок на потреби житлового та культурно-побутового будівництва. Його ставки на 1941 р. для всіх областей УРСР, крім західних, а також Ізмаїльської та Чернівецької, були такими: для господарств колгоспників, які не мали неусуспільнених джерел доходів -- 7 крб, а для тих, які їх мали, -- 35 крб; для одноосібних господарств, які не мали робочої худоби, ринкових та неземлеробських доходів -- 95 крб, а для тих, які їх мали -- 150 крб. Від цього податку повністю звільнялися господар - ства колгоспників, які мали у своєму складі військовослужбовців та інвалідів, а також орденоносців. Для певної категорії колгоспників і трудових одноосібників надавалися знижки від 20 до 40%38. Щоправда, більшість селян на час початку війни вже сплатили цей податок, оскільки термін його сплати були встановлений на першу половину року.

Одним з елементів податкового пресу на селянство було самообкладання. І хоча воно декларувалося як форма добровільної участі сільського населення у господарсько-культурному будівництві на селі (прокладання й ремонт доріг, будівництво та ремонт шкіл, житла для педагогічного персоналу, мостів, криниць, лазень, протипожежні заходи, ремонт лікарень, хат-читалень та інших культурних закладів), насправді ж, отримавши правове оформлення, стало обов'язковою формою оподаткування. Відмінністю від державних податків було лише те, що рішення про проведення само - обкладання та його цілі ухвалювалися на загальних зборах більшістю мешканців села. Розміри самообкладання обмежувалися на державному рівні такими ставками: для господарств колгоспників і постійно проживаючих у сільській місцевості робітників, службовців, кооперованих кустарів та ремісників -- не більше 20 крб; для одноосібних господарств та господарств інших некооперованих категорій сільських мешканців залежно від володіння земельною ділянкою та робочою худобою -- від 40 до 75крб.

Із комплексу місцевих податків селяни сплачували разовий збір на базарах при продажу продуктів свого підсобного господарства, речей власного виробництва та особистих. Ставки разового збору встановлювалися для окремих регіонів залежно від цін на продукти на базарах, постачання товарів та інших економічних показників.

Господарства сільських мешканців сплачували також внески по обов'язковому страхуванню майна, що належало їм на правах особистої власності: будівель, великої рогатої худоби віком від 6 міс., коней, овець та кіз віком від 1 року, свиней віком від 9 міс., а також польових посівів аграрних культур у господарствах одноосібників. Установлені ставки (тарифи) страхових платежів (у рублях зі 100 крб страхового забез - печення) були такими: будівлі, продукція, сировина та матеріали у господарствах колгоспників -- 0,90 крб, у господарствах одноосібників -- 1,40 крб; інвентар, обладнання і транспортні засоби, відповідно, 8 крб і 14,50 крб; велика рогата худоба -- 3 крб і 5 крб; вівці та кози -- 5 крб і 7 крб; свині -- 6 крб і 8 крб Сільськогосподарські культури у господарствах одноосібників: за страхуванням від граду, злив, буревію і вогню на корені -- 2,50 крб; озимих посівів та багатолітніх трав від вимокання, вимерзання, заморозків і повені -- 9 крб, інших сільськогосподарських культур -- 5 крб, бавовнику, тютюну та махорки -- 10 крб, 10 крб і 9 крб.

Одним із джерел викачування державою коштів з селян стало залучення значної їх частини до підписки на державні позики. При цьому поряд з агітаційною, роз'яснювальною роботою в масах широко використовувалися примусові методи. Із початком війни з метою одержання додаткових коштів на воєнні потреби в республіці було «ініційовано» рух за дострокову сплату як річного внеску, так і всієї підписки на позику третьої п'ятирічки. І селянство вимушене було включитися у нього. Усього лише за третій квартал 1941 р. від колгоспників республіки надійшло внесків на позику третьої п'ятирічки на суму 52 448 тис. крб. А весною 1942 р. у неокупованих районах республіки результативно пройшло розміщення державної військової позики 1942 р. Більшість селян підписувалася на суму місячного заробітку, а то й більше. Усього ж трудівники тилу неокупованих районів УРСР весною 1942 р. у надзвичайно важких умовах підписались на позику 123 млн крб. У цій сумі селянська частка була досить значною.

Фіскальна політика держави в умовах війни ще більше ускладнювала й без того важке матеріальне становище селянських сімей, більшість яких опинилася на межі виживання. Значна частина селян узагалі виявилася неспроможною виконувати податкові платежі та обов'язкові натуральні поставки як у повному обсязі, так і частково. Функціонуючи в над - звичайно важких умовах першого періоду війни, аграрний сектор економіки УРСР завдяки неймовірним зусиллям та жертовності більшості сільського населення залишався важливим джерелом зміцнення обороноздатності країни.

У зв'язку з несприятливим для Червоної армії розвитком ситуації на фронті вже в перші дні війни уряд СРСР ухвалив рішення терміново перемістити продуктивні сили з прифронтових районів, у тому числі з України, у східні регіони, організувавши їх роботу на новому місці. Важливою складовою загального процесу перебазування продуктивних сил УРСР була евакуація сільськогосподарських ресурсів, що охопила, головним чином, машинно-тракторний парк МТС і радгоспів, худобу колгоспів, радгоспів, державні і колгоспні продовольчі резерви. Особиста худоба колгоспників, робітників та службовців радгоспів вивозилася на схід лише в разі виїзду господарств.

Евакуація ресурсів сільського господарства проходила з величезними труднощами й мала свої особливості. Якщо переміщення обладнання, готової продукції та сировини промислових підприємств здійснювалося залізничним транспортом, то для сільського господарства рухомий склад виділявся лише з метою перевезення продовольства і частково сільськогосподарських машин, до того ж, не завжди. Тому десятки тисяч тракторів, автомашин і мільйони голів худоби повинні були рухатися у тилові райони на відстань, що перевищувала у середньому півтори-дві тисячі кілометрів, своїм ходом.

У західних областях України у зв'язку зі швидкою їх окупацією евакуацію фактично проведено не було. Ті ж незначні матеріальні ресурси та цінності, що завдяки великим зусиллям були вивезені за їх межі, незабаром загубилися у вирі воєнного лихоліття і простежити їх подальшу долю за документами немає можливості. У правобережних областях УРСР евакуація розпочалася на початку липня 1941 р., відразу після одержання директиви РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р. Цим документом секретарів обкомів партії та голів облвиконкомів Правобережної України зобов'язали організувати перегін та вивезення на лівобережжя Дніпра тракторів, худоби та інших матеріальних цінностей сільського господарства. Водночас у категоричній формі вимагалося негайно знищувати комбайни, інші сільськогосподарські машини й цінне майно, що не могло бути вивезене.

Відповідно до постанови Державного Комітету Оборони від 16 липня 1941 р., громадська худоба з України мала переганятися у Саратовську, Сталінградську та Ростовську області РРФСР, Калмицьку АРСР, Актюбінську і Західно-Казахстанську області Казахської РСР. Трактори передбачалося розмістити в Куйбишевській, Саратовській і Сталінградській областях. На основі директивних розпоряджень Наркомзем УРСР розробив план організації перегону худоби, а також маршрути руху тракторного парку та автомобільного транспорту, що було важливим з огляду на необхідність забезпечення техніки у дорозі пальним. До прифронтових областей Правобережжя для надання допомоги в організації евакуації прибули вповноважені від уряду та центральних партійних органів, а в колгоспи, радгоспи та МТС -- уповноважені від обласних і районних радянських та партійних органів. Наркомзем УРСР відрядив на дніпровські переправи відповідальних працівників для забезпечення перевезення техніки і сільськогосподарського майна через ріку.

У МТС, радгоспах та інших сільськогосподарських підприємствах Правобережжя розгорнулася робота з підготовки до евакуації. Розкидані по колгоспах трактори були зібрані на садибах МТС і пройшли технічний огляд. Із комбайнів та інших сільгоспмашин знімали всі придатні для перевезення частини і деталі, насамперед двигуни. Усе це вантажилося на автомашини та платформи, які буксирувалися тракторами. До участі в поході залучалися майже всі трактористи, бригадири і механіки. У дорозі кожна МТС становила самостійну тракторну колону, що вважалась основною організаційно- господарською одиницею при проведенні евакуації.

При евакуації всі справні трактори областей Правобережжя своїм ходом рухалися у напрямку до Дніпра, технічно ж несправні приводилися у непридатний для використання стан та знищувалися на садибах МТС. Однак у зв'язку з тим, що існуючі, а також спеціально побудовані переправи були постійно зайняті військами, до підходу німців удалося переправити на лівий берег лише незначну частину майна правобережних МТС: тракторів -- 4498, комбайнів -- 680, автомашин -- 690, двигунів для комбайнів -- 750. Трактори, які довелося залишити на правому березі Дніпра, в основному були виведені з ладу.

У південних районах республіки масова евакуація тракторів і цінного майна МТС розпочалась у середині липня. Але противник просувався настільки швидко, що Миколаївська, Одеська й Кіровоградська області не змогли вивезти основну частину парку МТС. Наприклад, Одеська область устигла евакуювати всього 242 трактори.

У зв'язку з наближенням фронту у серпні розгорнулась евакуація тракторного парку МТС Лівобережжя. До 10 жовтня 1941 р. відправили трактори 333 із 484 МТС, розташованих у лівобережних областях УРСР. Колони 266 МТС Лівобережжя на цей час уже встигли вийти у східні області. Не приступили до евакуації лише МТС Ворошиловградської та частини районів Сталінської і Харківської областей.

Із наявних до початку війни в МТС Правобережжя та Лівобережжя 72 280 тракторів (з яких 9300 у перші тижні війни було передано у війська та для проведення оборонно- будівельних робіт) підлягало евакуації приблизно 56 400 технічно справних машин. Фактично ж із цієї кількості в евакуацію рушило 50 000 тракторів. Із них було виведено за межі України 20 302 трактори, майже 13 230 -- покинуто на підходах до дніпровських переправ, а 10 430 -- на маршрутах руху територією УРСР (в основному в Кіровоградській, Одеській, Вінницькій та Кам'янець-Подільській областях) у зв'язку з тим, що противник перерізав шляхи евакуації. Ще близько 4000 тракторів довелося залишити у східних районах Запорізької області та в районі Маріуполя і 1689 тракторів -- на території неокупованих у 1941 р. районів УРСР.

Виведені з УРСР трактори були сконцентровані переважно в областях РРФСР, зокрема в Курській -- 5374, Воронезькій і Ростовській -- 14 579. Але більша частина цих тракторів у ході подальшої евакуації влітку 1942 р., спричиненої наступом німецьких військ, буде перехоплена противником в районі донських переправ. Потрапила до рук ворога й більша частина тракторів, покинутих у 1941 р. у неокупованих районах Ворошиловградської, Харківської та Сталінської областей. Відтак після завершення евакуації українських МТС у 1942 р., крім відправлених у 1941 р. у східні області СРСР майже 1530 тракторів, на 1 листопада 1942 р. (за результатами обліку наявних тракторів евакуйованих МТС) в областях РРФСР налічувався 3321 трактор МТС УРСР: у Воронезькій -- 552, Сталінградській -- 2006, Саратовській -- 763.

Схожа ситуація склалася й з евакуацією тракторів радгоспів. Із 14 400 машин, що перебували на початку війни в радгоспах, 3182 було евакуйовано за межі УРСР, 1187 -- передано частинам Червоної армії, а решта залишилася на окупованій території.

Великі втрати тракторів та іншої сільськогосподарської техніки під час евакуації та її маловтішні кінцеві результати були спричинені несприятливою обстановкою на фронті та надзвичайно складними умовами, в яких вона відбувалася. Тільки незначну частину парку тракторів і сільського сподарських машин було вивезено залізничним транспортом. Евакуація ж своїм ходом виявилася набагато складнішою, ніж перегін поголів'я худоби, яка пересувалася будь-якими шляхами, а трактори могли рухатися більш-менш второваними дорогами, які в той час були зайняті військами. Тому тракторним колонам здебільшого довелося прямувати малопридатними шляхами, стан яких ще більше погіршувався за дощової погоди. Крім того, їх систематично бомбардувала та обстрілювала ворожа авіація, у результаті чого частина техніки була виведена з ладу. Гостро відчувався брак пального, адже у прифронтових районах більшість баз Нафтозбуту знищили літаки противника.

Водночас були й інші причини, які негативно позначилися на проведенні та результатах вивезення тракторів і сільськогосподарської техніки. Так, організованому початку евакуації завадило несвоєчасне визначення ДКО термінів, умов і маршрутів пересування техніки та іншого колгоспного майна, а також заборона здійснювати заходи з евакуації та знищення техніки і майна у зоні за 70-кілометровою смугою від лінії фронту -- щоб не деморалізувати населення й не послаблювати тил Червоної армії. Під час евакуації ряд керівників земельних органів та МТС порушували вказівки ДКО і Наркомземів СРСР та УРСР про порядок її здійснення. Мали місце випадки, коли замість вирішення питань, пов'язаних з евакуацією, директори МТС виїжджали самі, кидаючи техніку, майно та людей напризволяще. У багатьох МТС після виведення тракторів припинялася будь-яка діяльність. Працівникам, які звільнялися з роботи, не виплачували зароблені ними гроші й не видавали довідку про розрахунок. Мали місце факти, коли керівниками тракторних колон призначалися випадкові особи, які не могли вирішувати проблеми, що виникали під час пересування техніки до місця призначення. Те, що механізаторам, які переганяли трактори, не дозволяли брати з собою сім'ї, призводило до того, що частина їх залишали машини на шляхах пересування і намагалися повернутися до своїх домівок та родин. Часто неправильно оформлялися (а то й взагалі не видавалися) супровідні документи про видачу матеріальних цінностей і коштів, що створювало умови для різноманітних зловживань, незаконного привласнення великих сум грошей. Як свідчать документи, частина керівників колон та велика кількість водіїв при перших же нальотах ворожої авіації пускалися навтьоки, кидаючи техніку просто неба. На початку війни нерідко вздовж шляхів можна було побачити багато тракторів, комбайнів та інших покинутих машин. Часто вони залишалися у цілком справному стані й використовувалися окупантами для своїх потреб. Місцеві жителі розбирали ці машини на запчастини, а вже під час окупації збували деталі на ринках або намагалися обміняти на продукти харчування.

Унаслідок неузгодженості дій військового та цивільного керівництва фактично було провалено переведення на лівий берег Дніпра сільськогосподарської техніки, яка ціною величезних зусиль була виведена з областей Правобережжя. А коли після катастрофічного розгрому військ радянського Південно- Західного фронту під Києвом противник фактично без великих перешкод зміг оволодіти територією Лівобережної України, то велика кількість техніки та цінного майна, що свого часу були евакуйовані з правого берега Дніпра на лівий, також потрапила до його рук. У результаті зусилля, що докладалися для вивезення техніки і майна з території Правобережної України, у більшості випадків виявилися марними.

Часом неорганізоване проведення евакуації колгоспного та радгоспного майна створювало сприятливі умови для зловживань, які були пов'язані з його привласненням та розкраданням, причому це явище було розповсюджене по всій території УРСР.

У великих масштабах проводилась евакуація худоби. Колгоспи і радгоспи виводили в тил своїм ходом перш за все поголів'я великої рогатої худоби, коней та овець. Евакуація свиней, які не могли витримати довгого переходу, планом не передбачалася. Проте з ініціативи господарських, радянських та партійних органів України господарства правобережних, а потім і лівобережних областей усе ж відправили на схід значну частину поголів'я свиней.

Громадська худоба кожного колгоспу і радгоспу об'єднувалася в окремий гурт, який переганяла група селян-погоничів на чолі з бригадиром. Вони повинні були забезпечувати рух тварин, годувати і напувати худобу, видоювати, обслуговувати у зоотехнічному відношенні, забезпечувати її збереження на довгому шляху до Волги. Згідно з директивними вказівками, категорично заборонялося переганяти худобу тими дорогами, якими пересувалися війська. Натомість рекомендувалося все поголів'я переганяти на лівий берег Дніпра полями, знищуючи таким чином урожай зернових і технічних культур.

Воєнна обстановка не дозволила провести евакуацію громадського стада з областей Західної України. А от колгоспи правобережних районів відправили на схід більшість поголів'я. Лише у Полтавську та Чернігівську з Вінницької, Житомирської, Кам'янець-Подільської та Київської областей було перегнано понад 1 млн 158 тис. голів. У широких масштабах провели в липні відправку худоби колгоспи Одеської, Кіровоградської та правобережних районів Дніпропетровської областей. На 10 вересня 1941 р., тобто на час, коли правобережні райони України були, в основному, уже окуповані, на лівий берег Дніпра, за неповними даними, перейшло й було відправлено далі за визначеними маршрутами понад 900 тис. голів великої рогатої худоби, 860 тис. овець, 114 тис. коней і близько 240 тис. свиней. Це становило 56,8% поголів'я великої рогатої худоби, 64,5% овець і 7,6% коней від наявних у колгоспах правобережних областей на 1 січня 1941 р.

У серпні до виведення худоби приступили й лівобережні області УРСР. Використавши запас часу, вони більш ґрунтовно підготувалися до евакуації й провели її у ширших масштабах, ніж це вдалося зробити на Правобережжі. Першими, при - родно, розпочали евакуацію області, розташовані ближче до Дніпра. Усього на 10 вересня 1941 р. з Полтавської, Чернігівської, Сумської, Дніпропетровської та Запорізької областей відправлено 549,9 тис. голів великої рогатої худоби, 797,6 тис. овець, 168,8 тис. коней та 977,4 тис. голів свиней.

Загалом станом на 20 жовтня 1941 р. з колгоспів УРСР було піднято до евакуації таку кількість худоби: коней -- 469,9 тис. голів, або 14,2% від наявних на 1 січня 1941 р.; великої рогатої худоби -- 2 млн 155,1 тис., або 59,8%; овець -- 2 млн 750 тис., або 82,1%; свиней -- 877,6 тис. голів, або 26,7%. Із цієї кількості перегнано за межі УРСР і надійшло в області РРФСР: коней -- 158,1 тис. голів, великої рогатої худоби -- 1 млн 080,7 тис., овець -- 761,5 тис., свиней -- 168,9 тис. голів, або, відповідно, 31,8%, 50,1%, 64,0% і 19,2% від кількості худоби, піднятої до евакуації. При цьому слід зазначити, що частина евакуйованої худоби здавалась у дорозі заготівельним організаціям та військам. За період від 1 липня до 1 жовтня 1941 р. лише базами системи «Заготхудоба» в порядку заготівлі на 1942 р. від колгоспів і радгоспів УРСР було прийнято 56 540 голів худоби. Свині, а також молодняк великої рогатої худоби, що залишились у колгоспах та радгоспах після евакуації, були роздані колгоспникам, робітникам і службовцям.

Евакуація колгоспного поголів'я тривала до грудня 1941 р. Худоба в основній масі дійшла до Воронезької, Ростовської, Сталінградської, Саратовської областей і Ставропольського краю. Частина її була евакуйована також у Тамбовську, Пензенську області, Краснодарський край, Калмицьку АРСР та Казахську РСР. Під час перегону в осінньо-зимовий період і через брак умов для зимівлі більша частина поголів'я була здана для забою державним заготівельним і переробним організаціям, підприємствам та армійським частинам. Це дозволило зберегти велику кількість продуктивної худоби у глибинних тилових районах СРСР.

Переобліком, здійсненим у лютому -- березні 1942 р., було виявлено на перетримці в областях РРФСР евакуйованої з колгоспів УРСР 333,2 тис. голів великої рогатої худоби, 672,6 тис. овець, 117,9 тис. коней. У 1942 р. у зв'язку з подіями на фронті поставлена на перетримку худоба з УРСР була евакуйована повторно. Це також призвело до великих її втрат.

Повніше й організованіше провели евакуацію худоби на схід радгоспи України. Станом на 5 жовтня 1941 р. повністю підняли до евакуації свою худобу 187 господарств системи Наркомату радгоспів УРСР. 180 радгоспів цієї системи, про які існують дані, евакуювали на той час 86 тис. голів великої рогатої худоби, 14 тис. коней, 142 тис. свиней і 201,5 тис. овець.

На перше червня 1942 р. на неокупованій території України (у Ворошиловградській області, 15 районах Харківської й 3 районах Сталінської областей) після евакуації основного поголів'я у 1941 р. в колгоспах залишилася така кількість тварин: 74,5 тис. коней, 66,5 тис. голів великої рогатої худоби, 21,0 тис. свиней, 49,3 тис. овець і кіз. У радгоспах залишилося: 2,9 тис. коней, 5,1 тис. великої рогатої худоби, 0,8 тис. свиней, 10,2 тис. овець і кіз.

Після поновлення влітку 1942 р. наступу німецьких військ поголів'я всіх колгоспів і радгоспів цих областей переганялося на Дон, а також за річку Оскіл разом з евакуйованою худобою Воронезької, Сталінградської та Ростовської областей, Краснодарського й Ставропольського країв. Окремого обліку худоби колгоспів і радгоспів України, яку переганяли в 1942 р. далі на схід, не проводилося. Значна частина евакуйованої у цей час худоби була перехоплена противником.

Евакуація худоби, що відбувалася у стислі терміни, нерідко під бомбардуваннями та обстрілами, була дійсно важкою і супроводжувалася великими втратами. Та проблеми, що виникали з об'єктивних причин, ускладнювалися ще й організаційними помилками й безгосподарністю з боку відповідальних за евакуацію органів. Так, для деяких регіонів не визначили маршрут перегону худоби; не було організоване правильне зоотехнічне і ветеринарне обслуговування; супроводжуючий персонал часто добирався випадково, ніякої роз'яснювальної роботи з ним не велося. Усе це призвело до того, що велику кількість поголів'я з Київської, Полтавської, Харківської, Сумської і Чернігівської областей було направлено через райони, де лютувала епідемія ящура, що спричинило значні втрати. Під час нальотів ворожої авіації тварини часто розбігалися, а їх повторне гуртування не проводилося. Були випадки заміни і розбазарювання худоби під час перегону. Траплялося, що стада переганяли з неприпустимою швидкістю -- 45-50 км на добу, погано була налагоджена годівля. Колгоспникам, які займалися перегоном худоби, часто не видавали належних у таких випадках грошей на дорогу, і вони були змушені харчуватися власним коштом. Через погане матеріальне і побутове забезпечення погоничів багато хто з них залишав гурти на шляхах пересування, а частину покинутих тварин привласнювали місцеві селяни. Так, у Запорізькій області під час прочісування плавнів загонами НКВС було виявлено близько 4 тис. голів великої рогатої худоби, залишеної місцевими колгоспами під час евакуації й привласненої селянами. У Костянтинівському районі Сталінської області мав місце продаж евакуйованої худоби приватним особам, у Старобе- шівському районі тієї ж області виявлено масовий обмін корів на молодняк. У період від 1 жовтня 1941 р. до лютого 1942 р. у районах Ворошиловградської та Харківської областей бійцями винищувальних загонів у мародерів та цивільного населення було вилучено незаконно привласнених 860 коней, 516 голів великої рогатої худоби, 105 свиней.

Аналіз кінцевих наслідків евакуації худоби мимоволі спонукає замислитися -- а чи варто було переганяти на такі великі відстані мільйони тварин, щоби потім забивати їх у місцях нового зосередження? Мабуть, доцільніше було б виводити у глибокий тил найпродуктивнішу частину стада, а решту у віддалених від фронту регіонах України забивати та переробляти у продукцію тривалого зберігання. Але це міркування сьогоднішнього дня, а у той період так питання не стояло.

Великі труднощі виникли з евакуацією державних і колгоспних продовольчих ресурсів та сільськогосподарської сировини. Їх запаси були значними. Наприклад, лише у трьох областях -- Одеській, Миколаївській і Кіровоградській -- зберігалося 150 тис. т хліба врожаю 1940 р. А незабаром у великій кількості почало надходити нове зерно. Але вивезення збіжжя, іншого продовольства, сировини та матеріальних цінностей стримувалось обмеженістю транспортних засобів. Так, замість 72 тис. вагонів, необхідних Наркомзему УРСР для евакуації зерна з прифронтових районів, на 20 липня було виділено тільки 15 тис. Виникла загроза захоплення противником запасів хліба. У зв'язку з цим РНК УРСР і ЦК КП(б)У зобов'язували керівників залізниць безперервно подавати вагони для відвантаження зерна з Київської, Чернігівської, Сумської, Полтавської, Дніпропетровської та Харківської областей. Завдяки цьому, хоч і з запізненням, за період від 1 липня до 23 жовтня 1941 р. вдалося вивезти за межі України 1 млн 667,4 тис. т зерна, 269,5 тис. т зернопродуктів, а також 4,9 тис. т насіння овочевих культур. Збіжжя, вивезене з України, становило приблизно восьму частину зернових, заготовлених у 1941 р. у тилових районах країни. Упродовж третього кварталу за межі республіки вдалося вивезти 138,5 тис. штук великої та 213,8 тис. штук дрібної шкірсировини, 309,9 тис. штук свинячих шкір, 2157 т шерсті, на 8,8 млн крб хутра та 186 вагонів різної шкірсировини. Та попри значні зусилля вивезти всі продовольчі та сировинні запаси не вдалося. Тільки зерна й зернопродуктів на заготівельних пунктах, захоплених противником, залишилося понад 900 тис. т.

Евакуація ж колгоспників та їхніх сімей проводилася у значно менших масштабах. Так, у райони Поволжя залізницею планувалося вивезти 57 тис. сімей колгоспників, однак виконати це завдання повністю не вдалося у зв'язку з відсутністю рухомого складу. На 10 жовтня 1941 р., за неповними даними, із шести областей УРСР залізничним транспортом за Волгу було евакуйовано 10 301 сім'ю колгоспників із майном, об'єднаних у 136 колгоспів. Разом із радгоспами для роботи в тилу виїхало 40 тис. кваліфікованих робітників із родинами і майже 600 агрономів та зоотехніків. У наступні місяці кількість прибулих з України у райони Поволжя селян поступово збільшувалася. Тільки у Саратовській області на грудень 1941 р. розмістилося 140 колгоспів, 5101 колгоспник із сім'ями, 52 трактористи, комбайнери і механіки МТС та радгоспів, 540 агрономів, зоотехніків, ветлікарів, інших фахівців сільського господарства. У Тамбовській області в 1943 р. працювали 7253 українські колгоспники. Евакуйовані з України селяни прибули і в інші регіони СРСР. Так, сотні евакуйованих українських колгоспів та окремих колгоспників оселилися в Азербайджані, Грузії, Казахстані, у Гур'євській, Астраханській, Волгоградській, Уральській, Оренбурзькій, Тамбовській, Куйбишевській, Рязанській та інших областях.

Дещо кращою була ситуація з евакуацією фахівців сільського господарства. Лише у серпні -- вересні відділ кадрів Наркомзему УРСР відправив на постійну роботу у східні області СРСР 2500 фахівців сільського господарства. Вище вже наводилися дані про кількість евакуйованих з України до Саратовської області спеціалістів. В інших районах Російської Федерації перебувало 2838 комбайнерів, механіків, агрономів та інших фахівців сільського господарства з України. Крім того, при відділі кадрів Наркомзему СРСР (розміщувався у м. Енгельс Саратовської області) було сконцентровано 2566 спеціалістів- аграріїв з УРСР, яких тимчасово залучали до роботи у центральному апараті та господарських органах Наркомзему СРСР.

Це, безсумнівно, один із позитивних результатів евакуації. Однак кількість евакуйованих колгоспників становила дуже незначну частину у порівнянні з тими, хто залишився на окупованій території. По суті держава, забравши в екстремальних умовах із села його найцінніші людські та матеріальні ресурси, кинула мільйони селян на поталу загарбникам. Та й переважна більшість сільських мешканців з огляду на стрімке просування німецької військової армади, не будучи впевненою в тому, що її можна буде зупинити, не виявляли бажання залишати свої домівки, особисте господарство та майно.

Таким чином, у результаті проведеної в перший період війни евакуації ресурсів сільського господарства УРСР удалося врятувати від ворога їх значну частину, поставивши на службу обороні. Це був подвиг українського селянства. Однак реальний стан справ з евакуацією був далеко не таким, як це подавала офіційна радянська історіографія, замовчуючи, насамперед, великі втрати під час її проведення та справжні наслідки. Урешті-решт значна частина техніки, худоби, майна і продовольства не дісталася ворогові після неймовірних, але, на жаль, інколи марних зусиль десятків тисяч селян-евакуаторів. Прорахунки, що мали місце у ході евакуаційної епопеї, згубно позначилися на економічному становищі СРСР, ускладнивши розв'язання соціальних питань у тилу й постачання діючої армії. Водночас негативним наслідком евакуації, що проходила під гаслом «Нічого не залишати ворогові!», було й те, що у процесі її здійснення нерідко руйнувалися господарські об'єкти, знищувалися інвентар та майно, котрі не можна було вивезти, але які були потрібні селянам у подальшому з господарського та соціального поглядів. Хоча перед евакуацією селянам і роздавалися продовольство, тварини (свині, молодняк великої рогатої худоби), предмети широкого вжитку, що стало невеликим резервом для їх виживання в роки окупації, однак значна кількість хліба та іншого продовольства таки була знищена. У багатьох випадках селяни з болем та обуренням реагували на подібні дії, а подекуди навіть чинили опір їх проведенню.

Размещено на Allbest.ru