Найважніший момент в історії України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Найважніший момент в історії України

Маркування історичного часу побутує практично в будь-якій концептуалізації минувшини, позаяк надає певний смисл тій або іншій конструкції історика чи вченого- гуманітарія. Власне, за координатами відповідного темпорального означення історичного руху проступають не тільки сконструйовані образи історії, адресовані широкому загалові, а й спосіб та структури мислення інтелектуала.

Зауважимо, що темпоральне представлення минувшини нерозривно пов'язане з тією чи іншою рецепцією сучасності, точніше з тими конкуруючими версіями її осягнення, котрі побутують на культурному полі соціогуманітаристики. Із такої перспективи маркування історичного часу постає не тільки як вислід наукового аналізу, а і як певний вибір якоїсь із багатоманітних варіацій сприйняття тодішньої сучасності, її настанов, викликів, запитів та суперечностей.

Сучасність наприкінці 1920-х рр. мала складну конфіґурацію барв, відтінків і тонів, в якій рефлексії щодо культурної й духовної кризи сполучалися з травматичними почуваннями недавньої світової війни та руйнівних революційних лихоліть. Водночас тодішні практики масової людини дедалі сильніше втягувалися в орбіту масштабних соціально-політичних проектів, які плекали післявоєнні режими в Німеччині та радянській Росії, котрі обіцяли/пророкували/анонсували кардинальні темпоральні перетворення -- «нову добу» світової історії.

Тож спостереження, устремління й думки очевидця-сучасника міжвоєнних 1920-х рр. волею-неволею циркулювали, розгорталися, вибудовувалися навколо перехідного стану тогочасного буття. Зрештою відчуття транзитності ситуації, особливо у світлі світової економічної кризи 1929--1933 рр., будь-що-будь продукувало розуміння того, що тодішня історична доба добігає свого кінця. Натомість розмиті перспективи чи контури новітньої епохи тільки-но проглядалися в первісних рефлексіях інтелектуалів міжвоєнного часу.

Видається, що саме ці темпоральні настрої та почування, пов'язані з осягненням проміжного, перехідного, транзитного сприйняття тодішньої сучасності, кінець-кінцем і спричинилися до нових запитів на ниві минувшини, зокрема до висунення того питання, котре М.Кордуба сформулював із перспективи рубежу 1920-1930-х рр.: який момент/період був найважливішим в історії України?

Мирон Кордуба (1876--1947 рр.) належав до кола найближчих і найцікавіших учнів галицької історичної школи М.Грушевського, зокрема мав неабиякий публіцистичний хист і, заразом, вирізнявся схильністю до філософських та методологічних рефлексій на теренах історичної науки Див. докл. про М.Кордубу: Пріцак О. Мирон Кордуба і його життя // Дзвін (Львів). -- 1990. -- №7. -- С.144--146; Федорів І.О. Мирон Кордуба в історії України (кінець ХІХ -- перша половина ХХ ст.). -- Тернопіль, 2001. -- 127 с.; Юсова Н. Питання щодо «спільноруськості» Київської Русі у доробку Мирона Кордуби // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). -- Вип.4. -- К., 2004. -- С.383--401; Великопольська У. Малознана праця Мирона Кордуби «Методольогія історії»: спроба аналізу // Вісник Львівського національного університету: Серія: Історична. -- Вип.39/40. -- Л., 2005. -- С.628-640; Дашкевич Я. Мирон Кордуба: основні напрями наукових досліджень // Його ж. Нариси про діячів історії, політики, культури. -- 2-ге, випр. й доп. вид. -- Л., 2007. -- С.591--594; Його ж. Мирон Кордуба та його «Бібліографія історії України» // Там само. -- С.599-606; Піх О.М. Картотека Мирона Кордуби «Бібліографія історії України»: структура та принципи складання // Український історичний журнал. -- 2007. -- №4. -- С.176--183; Кульчицька Т.Ю. Мирон Кордуба: історико-біобібліографічне дослідження. -- Л., 2012. -- 236 с.; Піх О. Мирон Кордуба (1876-1947). - Л., 2012. - 72 с.; Батюк Т. Співпраця Мирона Кордуби з газетою «Буковина» // Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Серія: Історичні науки. -- Вип.20. -- Острог, 2013. -- С.147-151 та ін.. Про це свідчать його огляди західноєвропейської наукової літератури, в яких автор доволі своєрідно коментував, аналізував нові тенденції на ниві тогочасної соціогуманітаристики, як-от неокантіанство, психологізація та соціологізація історії тощо Кордуба М. Огляд західно-європейської літератури по культурній і політичній історії, історії літератури та штуки в 1897 р.: І. Історіософія, помічні науки історії, загальні публікації // Записки Наукового товариства Шевченка (Львів). -- Т.22. -- Л., 1898. -- С.1-6; Його ж. Огляд західно-європейської літератури по культурній і політичній історії, історії літератури та штуки в 1898 р.: І. Історіософія, помічні науки історії, загальні публікації // Там само. -- Т.28. -- Л., 1899. -- С.1--12; Його ж. Огляд західно-європейської літератури по культурній і політичній історії, історії літератури та штуки в 1899 р.: І. Історіософія, помічні науки історії, загальні публікації // Там само. - Т.37. - Л., 1900. - С.1-7.. Згодом М.Кордуба опублікував і власний курс із методології історії, виданий літографічним способом Кордуба М. Методольогія історії: Виклади 1921/22. - Л., 1922. - 47 с..

Утім, попри означені наукові зацікавлення, практики М.Кордуби як історика були здебільшого пов'язані з минувшиною Галицько-Волинської держави ХШ--ХГУ ст., початками козацтва, дипломатичною історією доби Б.Хмельницького, історичною географією та регіональною історії Буковини, Галичини, Холмщини, Підляшшя та ін. Загалом М.Кордуба як учений вирізнявся своєрідним, точніше багатошаровим, аналітичним способом мислення, що сполучав пильне око джерелознавця, котрий здобув вишкіл у такого метра, як М.Грушевський, бібліографа-систематика з універсальними евристичними зацікавленнями й неабиякою працездатністю На початку 1950-х рр. у рамках кампанії з відзначення 300-ліття «возз'єднання» АН УРСР намагалася придбати у спадкоємців М.Кордуби, котрого в повоєнний час цькували як учня М.Грушевського та прихильника «українського буржуазного націоналізму», унікальну бібліографічну картотеку з історії України. У робочому варіанті кошторису Інституту історії України АН УРСР, складеного на заходи до майбутнього ювілею «возз'єднання України з Росією» від 17 січня 1951 р., підписаному тодішнім завідуючим відділу археографії М.Петровським, її оцінювали у 25 тис. руб. Утім справа затягнулася, і на початку 1955 р. Президія АН УРСР просила Раду Міністрів республіки дозволити виплатити спадкоємцям історика за придбання його бібліографії (64 тис. карток) 15 тис. руб. (див. докл.: Плани роботи Інституту історії України АН УРСР, наукових співробітників та протоколи нарад з питань підготовки збірників до 300-річчя возз'єднання України з Росією та листування з Архівними управліннями МВС СРСР та УРСР, державними архівами і іншими установами з питань підготовки цих збірників (11 січня -- 23 грудня 1951 р.) // Науковий архів Інституту історії України НАН України. -- Ф.1. -- Оп.1. -- Спр.297. -- Арк.122, 162, 218; Клопотання Президії АН УРСР до РМ УРСР щодо виділення коштів на придбання бібліографії праць з історії України ХІХ -- 30-х рр. ХХ ст., складеної професором М.М.Кордубою (28 січня 1955 р.) // Історія Національної академії наук України: 1951--1955 / Гол. ред. О.С.Онищенко; упор. Л.М.Яременко, С.В.Старовойт, Т.В.Брязкало, Г.В.Індиченко. -- Ч.1: Документи і матеріали. - К., 2012. - С.631)., інтенції вченого-концептуаліста, який добре володів (і писав!) кількома іноземними мовами -- французькою, німецькою, італійською, польською, мав надзвичайно широкий горизонт методологічних й історіософських уявлень.

Зрештою, мікроскопічні уваги М.Кордуби до джерельних нюансів і фактографічних деталей у розрізі певного історичного контексту сполучалися в його студіях із вельми широким і багатоманітним розумінням історичної макроперспективи, зіпертим на солідні методологічні підвалини. Недаремно в текстах М.Кордуби, зокрема його історіографічних і біографічних розвідках, бібліографічних замітках та рецензійних статтях, віднаходимо чимало точних означень, проникливих спостережень і самобутніх узагальнень. Скажімо, саме М.Кордуба відзначив «абсолютний критицизм» як конструктивну особливість монументальної праці «Історія України-Руси» М.Грушевського Кордуба М. Михайло Грушевський як учений [переклад статті з «Przeglqd Historyczny». -- 1935. -- №12] // Український історик. -- 1984. -- №1/4. -- С.40..

У цьому розрізі метафоричний запит про найважливіший момент в історії України, винесений М.Кордубою на поле української історіографії, значною мірою був випле- каний його науковими практиками як критика-рецензента й, заразом, дослідника- інтерпретатора «Історії України-Руси». Приміром, лише одна-єдина рецензійна студія М.Кордуби, присвячена «козацькому циклу» томів «Історії України-Руси», склала майже 100 сторінок, себто у видовому плані була рецензією-монографією Korduba M. Der Ukraine Niedergang und Aufschwung [Hrusevskyj M. Istorija Ukrajiny-Rusy. (Die Geschichte der Ukraine-Rus) VIII. Band, 1. Teil. 1626--1638. 2. Auflage. Kyjiv -- L'viv 1922. 335 s.; Pocatky Chmel'nyccyny. Istorija Ukrajiny-Rusy. T. VIII. c. 2. (Die Anfдnge der Chmel'nyccyna. Die Geschichte der Ukraine-Rus. VIII. Bd. 2. Teil.) 1638--1648. 2. Auflage. Kyjiv -- Wien 1922. 224 s.; Chmel'nyccyna v Rozcviti. Istorija Ukrajiny-Rusy. T. VIII. c. 3. (Die Chmel'nyccyna in ihrer Blьte. Die Geschichte der Ukraine-Rus. VIII. Bd. 3. Teil.) 1648--1650. 2. Auflage. Kyjiv -- Wien 1922. 288 s.; Istorija Ukrajiny-Rusy. (Die Geschichte der Ukraine-Rus) IX Bd. 1. Teil. 1650--1653. [Kyjiv] 1928. 601 + [III] s.); Istorija Ukrajiny-Rusy. (Die Geschichte der Ukraine-Rus) IX Bd. 2. Teil. 1654--1657. [Kyjiv] 1931. 1026 + II s. (S.605--1630)] // Zeitschrift fьr Osteuropдische Geschichte. -- Bd.VI. -- Berlin, 1932. -- S.36--60, 193--230, 358--385..

Таким чином, дослідницькі запити М.Кордуби як інтерпретатора текстів М.Грушевського сполучилися з інтелектуальними й культурними настроями міжвоєнної доби, котра продукувала нові спроби маркування та концептуалізації історичного часу, передусім на ґрунті національної історії. Вірогідно, саме ці інтенції й спричинилися до гострої, масштабної та багаторічної дискусії, котра в різних виявах тривала від 1930 р. до 1943 р. -- як на львівських, так і на празьких обширах Про перебіг та позиції учасників цієї полеміки див. докл.: Kuczynski S.M. Czas i miejsce od- graniczenia si§ Ukraincow od Moskwiczow. -- Warszawa, 1937. -- 34 s.; Андрусяк М. Етапи в розвитку української нації. -- Прага, 1941. -- 14 с.; Масненко В. Історична думка та націотворення в Україні: Кінець ХІХ -- перша третина ХХ ст. -- К.; Черкаси, 2001. -- С.265--269; Юсова Н. Міркування

Мирона Кордуби стосовно часу і обставин утворення української народності // Ucraina Lithuanica: студії з історії Великого князівства Литовського. -- Т.1. -- К., 2009. -- С.197--215..

Зауважимо, що в полеміці щодо «найважнішого моменту» української історії взяли участь чимало відомих українських учених, як-от М.Андрусяк, В.Заїкин, С.Наріжний, О.Пріцак, В.Сімович, М.Славинський, Ф.Слюсаренко, С.Смаль- Стоцький, О.Терлецький, П.Феденко, К.Чехович, М.Чубатий, С.Шелухин, В.Щербаківський та ін. До того ж М.Кордуба неодноразово відповідав своїм опонентам і повсякчас обстоював власну візію Кордуба М. Початки української нації (У відповідь Укр. Історично-Фільольогічному Т-ву в Празі) // Діло (Львів). -- 1930, 26 грудня. -- №286. -- С.2--3; Його ж. В обороні історичної правди // Літературно-науковий вістник. -- Кн.5. -- Л., 1931. -- С.424--438; Його ж. Ще про найважніший момент в історії України (До заміток д-ра Миколи Чубатого) // Діло. --1931, 18 лютого. -- №36. -- С.2; 19 лютого. -- №37. -- С.2--3; Його ж. Ще кілька слів у справі «Найважнішого моменту в історії України» (Акад. Степанови Смаль-Стоцькому у відповідь) // Літературно-науковий вістник. -- Кн.10. -- Л., 1931. -- С.902--903; Idem. Die Enstehung der ukrainischen Nation // Contributions a L'histoire de L'ukrainne au VII-e Congrиs international des sciences historiques, Varsovie aoыt 1933. - Lиopol, 1933. - P.19-67 та ін.. Та й проблематика дискусії належала до засадничих, ба навіть сакральних сюжетів конструювання, представлення будь- якої національної історії.

Тож запит, висунутий М.Кордубою, був влучним і актуальним, хоч перебіг полеміки продемонстрував поступове розмиття академічних мотивів, до яких від середини 1930-х рр. дедалі більше долучалися політичні устремління й ідеологічні розумування. О.Пріцак згадував про фінальний сплеск цієї полеміки:

«На жаль дискусія велася в стилю догматичних спорів, без вияснення спільного знаменника (подання дефініції, що таке нація) і не переконала проф. Кордубу в тім, що його теза неправдива.

Коли мені попала в 1937 р. празька брошура, я старався вияснити в першу чергу питання, що таке нація взагалі і як сусіди -- поляки, німці, французи і т.д. розв'язують питання про початки своїх націй... Моя більша праця на оту тему загинула в часи війни. Але збереглася коротка версія, яку я виголосив в Літературно-мистецькому клубі у Львові в 1943 р. і яка викликала другу дискусію про походження української нації. Після п'ятого засідання німецька окупаційна влада насильно припинила дис- кусію» Пріцак О. Мій шлях історика // Його ж. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. -- К.; Кембридж, 1991. -- С.71..

Так чи інакше, концептуальна пропозиція М.Кордуби, хоч і сприймалася багатьма тодішніми істориками доволі скептично, а часто-густо й відкидалася, проте безперечно спонукала замислитися щодо однієї з наріжних проблем конструювання історії України.

Архітектоніка невеличкої розвідки М.Кордуби вирізняється винятковою послідовністю, простотою та логічністю. Зокрема вступні уваги автора зорієнтовано на пояснення вмотивованості вибору історичного періоду для маркування, котрий тією чи іншою мірою тяжіє до відомої позитивістської теорії факторів, але дещо в модифікованому вигляді. Скажімо, саме у цьому руслі сприймаються міркування М.Кордуби про добір різних «категорій фактів» та їх «суми», що нагадують відомі думки М.Грушевського про перехрещування чи сполучення різних чинників.

Однак ідея поштовху («товчку»), так би мовити імпульсу, котрий кардинально трансформує еволюційний плин історії, помітно модернізує такий факторний підхід. Цей «товчок» М.Кордуба практично повністю ототожнює з Литовською державою, що «мов метеор наглим блеском заясніла на політичнім виднокрузі східної Европи». Подальший виклад концентрується навколо аналізу політичної історії Литви та особливостей її «легкої», «небуденної», переважно мирної експансії на українських теренах. Урешті політичне буття Великого князівства Литовського в якийсь момент, за візією М.Кордуби, витворює «окремі світогляди, окремі психіки», що увінчується етнокультурним розколом, себто переломним історичним моментом або періодом творення нації. Більше того, М.Кордуба представляє історичну роль Литви як неодмінного конкурента Московщини у змаганні за києво-руську спадщину. У такому світлі «не може бути ніякого сумніву, що коли би Литва за Гедимина і Ольґерда не була захопила південно-західної Руси, зробила би се за кількадесять літ пізніше Московщина».

Зауважимо, що, аналізуючи можливі альтернативи, М.Кордуба хоч-не-хоч уживає гіпотетичні запити на ниві історії. Причому останні побутують не як попередні гіпотези, властиві позитивістському стилю мислення, а як відмінні варіації руху історії. На його думку, успіх московської експансії увінчався б етнокультурною та церковною одноманітністю, коли б замість трьох «руських народностей» існувала лише одна. Насамкінець історик наголошує, що жодні мовні відмінності не могли спричинити нових політичних, культурних і церковних змін такого масштабу, як той «поштовх», даний Литовською державою, котрий став «найважнішим моментом» в історії України.

У світлі «транзитних» тенденцій нашої сучасності, коли конструювання «національної історії» часто-густо сприймається як незаперечний анахронізм, але все одно залишається на порядку денному українського історієписання, передусім цікаві культурні та інтелектуальні практики, психологічні настрої й почування, котрі спричинилися до висунення концептуальної пропозиції М.Кордуби.

Автограф розвідки М.Кордуби «Найважніший момент в історії України» зберігається в особовому фонді історика в Державному архіві Львівської області (ф.Р-2923, спр.5) Див. докл.: Великопольська У. Особовий фонд Мирона Кордуби у Державному архіві Львівської області // Вісник Прикарпатського університету: Серія: Історія. -- Вип.12/13. -- Івано- Франківськ, 2007. - С.214.. В «Українському історичному журналі» текст відтворюється за публікацією 1930 р. Кордуба М. Найважніший момент в історії України // Літературно-науковий вістник. -- Кн.6. -- Л., 1930. -- С.539--546. Правопис і стилістичні особливості першопублікації збережено. Більшість друкарських огріхів виправлено без застережень. Долучено примітки історіографічного спрямування, а також пояснення рідковживаних або архаїчних слів. Тлумачення М.Кордуби щодо хронологічної локалізації тих чи інших історичних подій не коментуються. Уточнюючі відомості наводяться у квадратних дужках.

Коли шукати за найважнішим моментом в українській історії, виринають ріжні трудности і сумніви. Перш за все, з якої катеґорії фактів брати сей най- важніший момент. Коли з чисто політичної, то може ним бути розгром Київа, як політичного осередка давньої Руси, ростовсько-суздальськими полчищами 1169 р., або упадок Галицько-Волинської держави 1340 р., або Переяславська умова 1654 р., або вкінці проголошення четвертого універсалу Українською Національною Імовірно, друкарська помилка. Правильно -- Центральною. Радою 1918 р. Коли з культурної, то звертає на себе увагу при- няття христіянства з Царгороду кн. Володимиром і в звязку з сим хрещення цілої Руси, або культурно-освітний рух, що прокинувся на переломі XVI і XVII в. у Львові, Острозі, Київі і багатьох инших, дрібніших містах. Коли звузитися виключно на літературне поле, то можна би признати правильним те, що багато людей таким особливим моментом вважає появу Енеїди Котляревського М.Грушевський, учитель М.Кордуби, присвятив вихід першого тому своєї «Історії України- Руси» (1898 р.) столітньому ювілеєві публікації перших трьох частин поеми І.Котляревського «Енеїда» (1798 р.) з очевидним символічним підтекстом. «Мені мило, що вихід сеї книги припадає на столітє нашого відродження; нехай вона буде йому привітом» (див.: Грушевський М. Історія України-Руси: У 10 т. - Т.1 [1-ше вид.]: До початку ХІ віка. - Л., 1898. - С.[1]).. Коли, вкінці, підходити до справи з економічної точки погляду, то найваж- нішим моментом може явитися відштовхнення Руси степовими ордами (Печенігами, Половцями, а вкінці Татарами) від берегів Чорного моря, що спричинило упадок торговельних взаємин з Візантією, або відкриття і початок експльотації складів вугля та инших копальняних багацтв в Донеччині і Криворіжу. Але, коли зі всіх сих можливо -- найважніших моментів приходиться вибрати тільки один-одинокий, то тоді треба залишити однобічні підходи і глянути на справу зі загально-національного становиска, котре міститиме в собі суму політичних, культурно-літературних і економічних моментів. Тоді стане ясним, що за найважніший момент в історії України треба признати той, котрий спонукав населення теперішніх українських земель згуртуватися в окрему етнічну ґрупу, котрий отже дав товчок до утворення окремої української нації. Таким моментом вважаємо відорвання північно-західних Імовірно, друкарська помилка. Правильно -- «південно-західних». руських територій від звязку з иншими руськими землями і обєднання їх в Литовській державі в другій половині XIV ст.

Словянські племена, котрі стрічаємо у східній Европі на світанку нашої історії, отже Поляне, Деревляне, Сіверяне, Радимичі, Вятичі, Кривичі, Дреговичі і др., представляли собою завязки окремих етноґрафічних ґруп. Про се свідчить і наша літопись, котра навіть пробує подати характеристику окремих звичаїв та традицій кожного зі сих племен, се виявляє й археольоґія, виказуючи відмінні у поодиноких з них обряди похоронні, а й сучасна діялєкто- льоґія пробує теперішні ріжниці між поодинокими говорами навязати до сього давнього поділу на племена. І нема ніякого сумніву, що полишені самі собі сі Поляне, Деревляне, Сіверяне, Радимичі і др., дорогою природної еволюції були б розвинулися у стільки ж окремих словянських народностей. Та перешкодило сьому утворення руської держави. Руська держава, обєднюючи всі сі східно- словянські племена у один спільний, політичний орґанізм, перепинила їхній розвій в напрямі етнічного відокремлення, а поширення христіянства з його централістичною орґанізацією церковною з київським митрополитом на чолі та введення староболгарської мови, як загальнолітературної, скували всі отсі племена ще сильніше до купи. Спільна держава, спільна віра і спільна літературна мова стають могутніми підвалинами, на котрих розбудовується одна, спільна, загальноруська, коли не нація у повнім значінню сього слова, так скажім, культурна сфера. А хоча, після смерти Ярослава Мудрого, Руська держава розпадається на щораз то більше окремих князівства, то ідея політичної єдности через се не затрачується, находячи собі виразник, символ, у спільності династії, потомків кн. Володимира Святого, а часті переміни князів, їх ван- дрівки Мандрівки; тут: переходи. здебільшого разом з дружинами з одного княжого стола на другий, не дають розвинутися місцевим партикуляризмам. Тим лекше, що оба инші обєднуючі чинники, церковна орґанізація і літературна мова, остають дальше в повній силі.

Щойно коло середини ХІІ ст. виринають два сильніші, нові політичні осередки на двох противних кінцях великої Руси, котрих розвивається місцеве боярство і закріплюються окремі галузи потомків Володимира Святого, набираючи ціхи Риси, ознаки. місцевих, льокальних династій. Один такий осередок повстає на південному заході, в Галичі, другий на північнім сході, у Володимирі над Клязьмою. Цілковитий упадок Київа, давного, обєднуючого цілу Русь центру, пособляє дальшому розвоєві сього політичного дуалізму на Руси. Оба нові осередки швидко зростають в силу і підтягають під свій політичний вплив щораз більший круг сумежних земель. Галицький осередок двічі доходив до обєднання кругом себе цілої території, заселеної сею етноґрафічною масою, котрої потомки утворили опісля українську націю. Перший раз на переломі ХІІ і ХІІІ ст. за Романа Мстиславича, вдруге під кінець 4-го десятиліття ХІІІ ст. за Данила. Але за першим разом передчасна смерть Романа і довга боротьба за його спадщину, за другим напад Монголів перервали сей процес і не дали йому завершитися.

Після нападу Монголів 1240 р. політично-державне життя на Подніпровю, в серці давньої Руси, зовсім занепадає. Населення зовсім, так сказати б, анар- хізується, відказується признавати княжу владу над собою і волить, як каже літопись, «орати пшеницю і просо Татарам», значить давати Монголам данину, ніж нести ті обовязки, які накладало утримування свого князя і його дружини та урядників. Київське і Переяславське князівства зникають на довгі часи зовсім, Чернигівське також підупадає, а на його місце висувається на передове становисько Брянське, на північнім сході в землі Вятичів. Подніпровє розпадається на дрібні «общини», котрими кермують місцеві бояри-дідичі, або ради громадських старшин. Наступає поворот до відносин, які панували перед утворенням Київської, Руської держави. Сей протикнязівський рух поширюється і далі на захід та захоплює східні землі Галицько-Волинської держави.

Тільки з тяжким трудом вдалося кн. Данилові спинити сей рух і в сім лежить його головна заслуга, що зумів свою державу зберегти від анархізації. Але розширити держави дальше на схід не позволили Татари. Після його смерти Волинь на якийсь час відокремлюється, а хоч опісля знову приєднується, Галицько-Волинська держава тратить давній розмах і значіння, а з вимертям династії 1340 р. стає предметом боротьби сусідів.

В той час на півночі виступила нова сила, що мов метеор наглим блеском заясніла на політичнім виднокрузі східної Европи. Була се Литовська держава. Найбільше культурно відсталі і найдовше поганські зі всіх індо-ґерман- ських ґруп Европи, литовські племена почали обєднюватися до державного життя під проводом кн. Мендовга, сучасника Данила. Се сталося під впливом великої небезпеки, яка їм грозила з боку німецького Марійського лицарського ордену, спровадженого у першій половині ХІІІ ст. польським князем Конрадом Мазовецьким для боротьби з поганськими Прусаками, котрі жили між доліш- ною Вислою та Німаном і етнічно були посвоячені з Литовцями. Розгромивши в доволі короткім часі і майже зовсім вигубивши Прусаків, Марійський орден станув над Німаном і готовився теж саме зробити з Литовцями. Се й штовхнуло литовські племена до спільної оборони і до орґанізації держави. Нова держава зараз при самих початках самого істновання виявила незвичайну експанзив- ність. Вже Мендовг не вдоволявся обєднанням самих тільки литовських племен, але загорнув цілий ряд дрібних руських князівств у стоковищі У басейні. Припяті і Березини та став посягати і по дальші руські землі. Хоча спершу експанзія Литовської держави була звернена по лінії найменшого опору на схід, де не було ніякої більшої сили, котра могла би їй протиставитися, південні сусіди Литви, галицько-волинські князі, зміркували, що сей розріст Литви може стати їм небезпечним і пробували його спинити. Та се їм не вдалося. Не вдалася також комбінація через династичні звязки литовський престіл придбати для галицько-волинських Романовичів. Щоправда, один зі синів Данила, Шварно, одружившись з дочкою великого князя литовського, засів на короткий час на литовськім престолі, але його скора смерть помогла литовській династії відобрати владу назад. Справа покінчилася тим, що Романовичі не тільки не заволоділи литовським престолом, ані не поспіли спинити розросту литовської держави, але з початком XIV в. ще й самі стратили до неї берестейсько- дорогичинську волость над долішним Бугом.

Після коротких внутрішніх заколотів під кінець ХІІІ в., Литва, найшовши в особі Гедимина спосібного і енерґічного правителя, вступає в XIV в. з новим розгоном на дальший шлях завойовань руських земель. Ще в останніх роках ХІІІ-го, або в перших XIV ст. перейшла в її посідання ціла Турово-Пінщина. Гедимин загорнув Опанував, підкорив. значну частину давної Деревлянської землі. Смерть Гедимина, основника нової литовської династії (1341 р.), майже зійшлася з вимертям Романовичів у Галицько-Волинській державі (1340 р.). І в той же час, коли старший син Гедимина, Ольґерд, йде дальше шляхом свого батька в поширюванню меж Литви на схід, його менший брат Любарт виступає як претендент до Галицько-Волинського престолу і зводить завзяту боротьбу зі своїм соперником, польським королем Казимиром Великим та його союзником, угорським королем Людвиком Великим. Цілої спадщини після Романовичів захопити йому не вдалося, але кінець-кінців Волинь утримав у своїм посіданню. Тим часом Ольґерд загорнув Київ, де тоді саме панував нічим не за- мітний кн. Федір, невідомо з якого роду, і осадив там свого сина Володимира (ок. 1360 р.). Під владу Ольґерда перейшла і ціла Чернигівщина, по верхівя Дніпра і Десни, значить разом зі значною частиною Смоленщини. Вкінці він відобрав від Татарів і Поділля над горішним Богом Південний Буг. і Дністром, і посадив там своїх братаничів, князів Коріятовичів. Таким чином, під кінець XIV-го ст. всі білоруські і українські землі, за виїмкою тільки забраної Польщею Галицької землі, опинилися в межах Литовської держави. В останньому році сього століття (1399 р.) братанич Ольґерда Витовт посунувся аж до Ворскли у Полтавщину.

Отся небуденна експанзія Литви відбувалася дуже легко, без великого напруження і без великої витрати сил. Також зовсім тихо, без розголосу. У сучасних джерелах стрічаємо тільки скупі відомости і глухі відгомони сього, так, що не маємо навіть спромоги докладно прослідити її постепенний хід у подробицях. Заняття величезних просторів давньої Руси було наслідком не стільки справжнього завойовання, скільки, так сказати б, певного роду мирної окупації, процесу, який тепер у модерній дипльоматії зоветься pйnйtration pacifique «Мирне проникнення» (фр.).. Правду кажучи, Руси не було кому й так дуже боронити. Не мали до сього сили ані князики невеличких земель, на які роздробилася північно- західна Імовірно, друкарська помилка. Правильно -- «південно-західна». Русь, ані тим менше занархізовані та розпорошковані на сільські общини території «татарських людей» на середнім Подніпровю та на Поділлю. Невеликий опір ставили й Татари, що вважалися фактичними зверхниками сих земель, бо Золота Орда сама в другій половині XIV ст. переживала тяжкі внутрішні кризи.

А втім литовська зверхність не дуже тяготіла над населенням загорнених земель. Литовські володарі спершу трималися засади «мы старины не рушаемъ, а новины не уводимъ». Звичайно, та й то не все, замість дотеперішнього князька приходив новий, з литовської родини, та й тільки! Правні установи, суспільний лад, управа при співучасти визначніших місцевих людей, взагалі ціле життя, оставали майже без перемін по-давньому. Одиноким новим тягарем, дотикаючим вищих верстов, був обовязок воєнної служби, помочі у походах. Великі князі литовські починають вважати себе гейби наслідника- ми і спадкоємцями давних київських і перебирають вже свідомо місію збирачів руських земель. Се виявляється у характеристичній заяві Ольґерда до магістра німецького Марійського лицарського ордену: «Omnis Russia ad Letwinos debet simpliciter pertinere» «Уся Русь має належати до Литви» (лат.).. Стоячи на значно нижчім ступені культури, ніж населення загорнених руських земель, Литва починає словянщитися, рущи- тися. Литовські князі, розсаджені по руських землях, дуже швидко приймають звичаї, побут, віру і мову своїх нових підданих. Сей вплив поширюється також і на корінну Литву, в першу чергу на великокняжий двір та литовську знать. Литовці не мали досі свого письменства і не витворили літературної мови, вважаючи свою народну мову простою, недостойною для вжитку вищих кругів. На Руси, як вже знаємо, загальнопринятою літературною мовою була церковнословянська мова, що виросла зі староболгарської. А що населення загорнених Литвою руських земель вживало у звичайному життю українсько- білоруських говорів, то в Литовській державі витворилася з часом окрема літературна мова, котра до церковнословянського підложа набрала прикмет сих живих говорів. Ся мова стає урядовою мовою Литовської держави, на ній видаються князівські грамоти, на ній списано законодатний памятник, т. зв. «Литовський статут» у всіх трьох редакціях, на ній вийшов перший переклад Біблії, зладжений доктором Франціском Скориною (раніший від Лютерового перекладу), катехізм Будного і др.

Одночасно переводиться ще одна зміна. Коли після монгольського погрому митрополити покинули опустілий Київ і перенеслися на північ, до Володимира над Клязмою, галицько-волинські князі вихіснували се Скористалися цим. до заходів до заснування окремої митрополії в Галичі. Се їм і вдалося, але тільки на короткий час, бо з упадком Галицько-Волинської держави стратила і галицька митрополія свою підставу. Коли ж Литва заняла Київ, почала робити старання за поставлення окремого київського митрополита для тої Руси, що найшлася під її панованням. Після довгих старань і спроб вкінці осягнула свою мету в середині XV в. Так от до політичного відокремлення південно-західної Руси прилучується тепер ще і церковно-адміністративне. Відносини, що істнують поза східними межами литовської держави, стають для руського населення сеї держави все більше чужими, тим паче, що і там вони зміняються, але у ин- шім напрямі. По обох боках кордону витворюються окремі світогляди, окремі психіки. Сі всі чинники зібрані разом спричинюють, що давня політично, церковно і культурно одноцільна єдина Русь розколюється на дві окремі відмінні части. При сім населення українських і білоруських земель творить наразі одну спільну етнічну цілість. Се находить свій вираз не тільки в утворенню, як ми згадували щойно, спільної літературної мови, але й у цілім політичнім і реліґійно-церковнім життю. Ще й значно пізніше, в середині XVII в., за Хмельниччини, в поняттях всеї козацької старшини Біла Русь вважається так само своя, козацька, українська, як і ціле Придніпровє, Поділля та Волинь, та до певної степени більш, ніж прим.[іром] Галичина. Так дивилися на сю справу і найближчі сусіди, і в польській мові назва Кивіш ще донині в ширших кругах служить на означення Українців і Білорусинів разом.

Та вернім ще до ХГУ-го століття. В той самий час, що й Литва, почала свою експанзію ще одна держава на сході Европи. Була се Москва. Вела її не з таким розгоном, як Литовська держава, але зате незвичайно систематично і послідовно. Сучасник Гедимина, Іван І Каліта (оба умерли в тім самім 1348 р.) переніс з Володимира над Клязмою до Москви і великокняжий престіл, і митрополичу резиденцію. Він вже поспів зібрати у своїх руках більшість земель між Окою і Волгою. Його внук, Дмитро Донской, провадить се діло дальше. Хитрістю, перетяганням боярів на свій бік, вимушеними записами, а де треба було, й силою, загортає сусідні князівства: Тверське, Ростовське, прилучує Калугу, Володимир над Клязмою. Ольґерд, що й собі хотів вмішатися в сі справи та виступив в обороні тверського князя, потерпів під Москвою невдачу. Дмитро вихіснував й ослаблення Золотої Орди і розгромив Татарів над горішним Доном. Син Дмитра, Василь І, забирає Муром, Суздаль, Нижній Новгород. В той сам час Литва, покінчивши завойовання південно-західної Руси, звернула більшу увагу на північ, куди поширювалася Московщина. Обі держави стараються, мов на перегони одна перед другою, захопити вільні ще простори східної Европи. За вплив над Псковом та Новгородом приходить між Василем І і Витовтом до гострого конфлікту і війни, яка на якийсь час паралізує заборчість Агресивність, заповзятливість, енергійність. обох сторін. Відтак, коло середини XV в., за Василя ІІ Тьомного вибухають в Московській державі внутрішні усобиці. Але вже син і наслідник Василя ІІ, Іван ІІІ, починає зі здвоєною енерґією нову добу московської екс- панзії. Він загортає решту приволзьких земель, відтак Псков і Новгород з його величезними посілостями в стоковищі Ледового моря, а митрополит Зосима проголошує його в 1492 р. «государем й самодержцем всея Руси». Москва підхоплює клич Ольґерда «omnis Russia ad Letwinos debet simpliciter pertinere», вставляючи замість «ad Letwinos» слова «ad Moscoviam» і найближчі століття програмою її політики стає змагання до відобрання південно-західних руських земель від Литовсько-Польської держави.

Тому не може бути ніякого сумніву, що коли би Литва за Гедимина і Ольґерда не була захопила південно-західної Руси, зробила би се за кілька- десять літ пізніше Московщина. Тоді відбудувалася б давна Русь, вернула би колишна політична єдність, утрималася би суцільна орґанізація церкви, остала би культурна спільність. Тільки керма всіма сими чинниками находилася би вже не в Київі, але в Москві. Тоді нинішна етноґрафічна карта східної Европи виглядала би зовсім інакше. Не було би трьох руських народностей, тільки одна. Міг би хто завважити, що все ж таки остали би діялєктичні ріжни- ці між велико-, мало- і білоруськими говорами, які, розвиваючися все дальше, з часом довели б до поділу на окремі нації. Та таке припущення дуже мало правдоподібне. Історія показує, що мова, хоч і є важним чинником у творенню націй, але не одиноким, і навіть не найважнішим, що істнують ще й инші чинники, котрі мають нераз більше рішаючий вплив на розвій сього процесу, а саме уклад політичних відносин і в звязку із сим спільність або ріжність історичної минувшини та традицій, реліґійно-церковні справи і культурні впливи. Язикові ріжниці між народними говорами поодиноких німецьких племен є подекуди більші, ніж між поодинокими словянськими мовами, а все ж таки німецька нація остала одна, неподільна, завдяки політичному об- єднанню в тисячлітній «Римській Імперії німецької нації» (Rцmisches Reich deutscher Nation) та спільно витвореній культурі. Яку важну ролю відограв тут політичний чинник, класичним прикладом [є] Голяндія. Голяндська мова, се ніщо инше, як північнонімецький говір (Plattdeutsch). Одначе Нідерлянди вже від самого початку в Німецькій Імперії займали відокремлене становиско, а в XIV в. зовсім відділилися, увійшовши в звязок з Бурґундією, з початком XVI-го в. попали під владу Еспанії, а вкінці стали зовсім самостійними; в звяз- ку із сим витворилася окрема голяндська літературна мова і Голяндці творять нині окрему націю. Або возмім Сербів і Хорватів. Одні і другі мають спільну літературну мову, але тому, що Хорватія вже під кінець ХІ в. попала під па- новання Угорщини і Венеції, котрі втягнули її в сферу західноевропейської культури, і приняла римо-католицьку віру, а Сербія приняла грецьку віру і оставала під верховною владою та впливами Візантії, пізніше Туреччини, то се відчужило населення обох сил земель так від себе, що нині Хорвати і Серби творять дві окремі нації і їхня злука у спільній Югославянській державі вже не заверне назад колеса історичного розвою. А тепер на наших очах твориться в Зєдинених Державах північної Америки американська нація, окрема від анґлійської, хоча вживає анґлійської мови.

Всі отсі приклади потверджують нам, що рішаючим чинником в утворенню української і білоруської нації було загорнення в XIV в. південно-західних руських земель Литвою і перенесення живучого в сих землях населення у нові політичні, церковні і культурні умовини, в нове, відмінне від давнішого, становище. Воно дало рішаючий товчок до витворення окремої, спершу українсько-білоруської, потім української нації -- і тому ми вважаємо сей момент за найважніший в українській історії.

литовський історія український нація

Размещено на Allbest.ru