Соціальні наслідки антисемітських кампаній в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальні наслідки антисемітських кампаній в Україні

В умовах диктатури Й. Сталіна переслідувався будь-який «націоналізм», що, на його думку, міг загрожувати комуністичному правлінню і цілісності держави. Сталінський режим жорстоко переслідував національні кадри України, прибалтійських і кавказьких республік. Не обійшла ця доля і євреїв. Правда, якщо до Другої світової війни приховувалися переслідування євреїв безпосередньо за їхню національну приналежність, то після війни це відбувалося відкрито і спрямовано. Головною причиною цього був, очевидно, послідовний антисемітизм Сталіна і його бажання привернути на свій бік основну масу населення Радянського Союзу в протистоянні із Заходом. Особливо важливим це стало у повоєнний період.

Про тяжке становище вцілілих євреїв України на визволених від гітлерівських окупантів українських землях неодноразово інформувалися радянські керівники. В результаті вжитих заходів гострота єврейської проблеми в Україні була дещо згладжена. За розпорядженням із Москви М. Хрущов дав вказівку своєму заступнику по Раді Народних Комісарів УРСР І. Сеніну оперативно перевірити умови життя євреїв у місцях їхньої концентрації у визволених районах республіки. 28 червня 1944 р. М. Хрущову доповіли про проведення відповідних інспекцій в Бердичеві, Вінниці, Могилеві-Подільському, Жмеринці, Тульчині, Ямполі, Томашполі, Балті та інших невеликих містах, а також в таких крупних центрах, як Київ і Харків, де на 1 червня 1944 р. налічувалось відповідно 15,6 тис. і 24,7 тис. євреїв. Згідно з наслідками перевірок у цих містах були створені притулки для єврейських сиріт (в Могилеві-Подільському, Балті). Єврейським сім'ям поверталося їхнє житло. Виконкомам міськрад у Вінниці, Чернівцях, Одесі і Рівному була направлена директива про надання допомоги єврейському населенню. Заходи, вжиті керівництвом радянської України, сприяли подоланню в республіці наслідків нацистської антисемітської політики і пропаганди.

Єврейське питання у зв'язку з політикою геноциду гітлерівської Німеччини набуло широкого міжнародного резонансу. На різних рівнях обговорювалася ідея створення єврейської держави. Йшлося передусім про Близький Схід. Але висловлювалася думка і про Східну Прусію. У середовищі радянських євреїв народилася ідея про створення єврейської республіки в Криму. Ця ідея виникла на хвилі піднесення єврейської (як і російської, української та ін.) національної самосвідомості у період, коли багато що сприймалося в іншому, ніж у мирний час, світлі. Радянським євреям, кількість яких за роки Другої світової війни зменшилася вдвічі, як і іншим народам, що відчули на собі безпрецедентний і ціленаправлений гітлерівський терор, хотілося вірити, що їхні страждання не марні, і в мирних умовах усе складатиметься на краще.

Ідея єврейського Криму не стала міжнародною. Сталінське керівництво похоронило її відразу. Однак вона стала суттєвим чинником і зовнішньої, і внутрішньої політики СРСР у повоєнний період. Не бажаючи мати під боком нову «Палестину» з цілком можливим впливом на неї США, Сталін підтримав ідею створення єврейської держави на Близькому Сході, де могутня єврейська націоналістична сила могла нанести серйозної шкоди позиціям Британської імперії.

«Кримська історія» значною мірою спричинилася до того, щоб єврейську національну самосвідомість повернути в рамки сталінського розуміння інтернаціоналізму. Гіпертрофія національних почуттів євреїв ліквідовувалася Сталіним звичним для нього і його режиму терористичним шляхом. При цьому широко використовувалися випробувані в минулому методи інтриг, залякування, шантажу, доносів, підкупів, пліток, лестощів, брехні та ін.

В 1946 р. розпочалося добровільне, а потім -- добровільно-примусове переселення євреїв з України до Єврейської автономної області (ЄАО) Російської Федерації. Протягом 1946-1951 рр. Рада міністрів УРСР ухвалила більше десяти постанов, які так чи інакше торкалися цього питання. Уряд передбачав переїзд в ЄАО з різних регіонів республіки кількох десятків тисяч єврейських родин Котигоренко В. Україна багатонаціональна після Другої світової війни (1945-1991) // Національне питання в Україні ХХ -- початку ХХІ ст.: історичні нариси. -- К., 2012. -- С. 468.. Однак єврейське населення дуже неохоче відгукувалося на такого роду рішення.

Монопартійна система в СРСР аж ніяк не гарантувала монолітної єдності партійних рядів і особливо партійної верхівки. Внутріпартійна боротьба, боротьба за владу та ієрархічне виживання були перманентними, носили суб'єктизований міжусобний характер. Це була боротьба не на життя, а на смерть, вона заохочувалася зверху і постійно стимулювалася самим Сталіним. Закономірні життєві суперечності, що сягали верхівки владної піраміди диктатора, в будь-який час могли бути зведені в абсолют з неминучим трагічним фіналом.

Саме за таким сценарієм розвивався конфлікт, який попервах носив характер дискусії між московським письменницьким генералітетом, драматургами з одного боку і критиками -- з іншого. Боротьба розгорілася між генеральним секретарем, головою правління Спілки письменників СРСР О. Фадєєвим і групою письменників і драматургів, які стояли за ним, та об'єднанням театральних критиків Всеросійського театрального товариства. Чимало письменників і драматургів як істинні прихильники «методу соціалістичного реалізму» у повоєнний період продовжували створювати нескладні, а нерідко й примітивні за сюжетом і діалогами, п'єси на потребу часу і ситуацій, одночасно зміцнюючи свої позиції на «літературному фронті». В той же час театральні критики, які дозволяли не завжди конформістські оцінки і судження, сповідуючи прозахідну естетику, були визначені «ідеологічно відсталими». В другій половині 1940-х рр. це вже вочевидь не вписувалося в жорсткі ідеологічні рамки, зумовлені «холодною війною», що набирала сили. На лихо театральних критиків, у їхньому середовищі виявилося багато євреїв. Це і визначило напрям терористичних дій сталінського режиму. Конфлікт у письменницькому середовищі, суттєво підсилений внутріпартійною боротьбою в апараті ЦК ВКП(б), інспірованими антисемітськими листами-пасквілями, набрав публічності, був поширений на інші сфери життя країни і врешті вилився в широкомасштабну терористичну кампанію боротьби з космополітизмом, «низькопоклонством» перед Заходом, культурою, мистецтвом.

Наступ на «космополітів» було започатковано постановою ЦК ВКП(б) «Про журнали “Звезда” і “Ленинград”» від 14 серпня 1946 р., де вперше прозвучала різка критика літераторів за дух «низькопоклонства до всього іноземного» Большевик. -- 1946. -- № 15. -- С. 12.. Більш активна і систематична «проробка» вчених, діячів культури, фахівців у галузі літератури, театру, музики, яких звинуватили у прозахідній ідеології, розпочалася 1947 р. Безпосередній привід до розгортання нової кампанії дала інспірована зверху «справа Клюєвої-Роскіна» -- радянських учених-мікробіологів, які працювали над проблемою біотерапії раку і прагнули до співробітництва в цій сфері з ученими США. 16 липня 1947 р. в керівні партійні і радянські структури був надісланий закритий лист ЦК ВКП(б) «Про справу професорів Клюєвої та Роскіна», в якому підкреслювалося, що «небезпечна хвороба низькопоклонства перед закордоном може вражати найменш стійких представників нашої інтелігенції, якщо цій хворобі не буде покладено край». В міністерствах і центральних відомствах країни, відповідно до постанови Ради міністрів СРСР і ЦК ВКП(б), були проведені «суди честі» над «антипатріотами». В останні місяці 1947 р. -- на початку 1948 р. прокотилася хвиля арештів представників інтелігенції єврейського походження. Саме з цього часу, вважає Г. Костирченко, автор першого фундаментального, широко документованого дослідження на цю тему, «політичний розшук, здійснюваний МБД, набув яскраво вираженого антисемітського характеру» Цит. за: Аксенов Ю.С. Послевоенный сталинизм: удар по интеллигенции // Кентавр. -- 1991. -- Октябрь-декабрь. -- С. 82. Костырченко Г. Тайная политика Сталина. Власть и антисемитизм. -- М., 2003. -- С. 387..

Виступаючи з нагоди 30-ї річниці Жовтневої революції, В. Молотов закликав народ засудити всі прояви низькопоклонства перед Заходом і буржуазною культурою. У січні 1948 р. секретар ЦК ВКП(б) А. Жданов на нараді діячів радянської музики в ЦК ВКП(б) впровадив у пропагандистський лексикон термін «безродний космополіт».

Звинуваченими в космополітизмі могли бути представники будь-якої національності, передусім інтелектуали, які прямо чи опосередковано контактували із Заходом, конструктивно апелювали до нього або просто зберігали вірність переконанням, які сягали своїм корінням до світогляду дореволюційних лібералів-західників. Найбільш вразливими для таких звинувачень стали євреї, бо чимало з них мали численних родичів за кордоном, а їхні одноплемінники були достатньо повно і виразно представлені в інтелектуальній еліті США і країнах Західної Європи. Сталін, як диктатор, виступаючи в умовах «холодної війни» за внутрішню інтеграцію народів радянської імперії навколо домінуючої російської національності, сприймав космополітизм передусім як еманацію агресивного, спрямованого на глобальну гегемонію американського буржуазного впливу, як своєрідний інструмент ідеологічної і культурної експансії США, насамперед проти СРСР.

В епіцентрі нової ідеологічної кампанії постали театральні критики, їхня терпима у перші повоєнні, відносно ліберальні, роки прозахідна естетика на кінець 1948-го вочевидь не вписувалася в жорсткі ідеологічні рамки, спричинені умовами холодної війни. XII пленум правління Спілки радянських письменників СРСР, який відбувся у грудні 1948 р., звинуватив групу відомих критиків в ідеологічному шкідництві.

Боротьба з космополітизмом значно посилилась після публікації редакційної статті в газеті «Правда» 28 січня 1949 р. під назвою «Про одну антипатріотичну групу театральних критиків». Стаття була ініційована й готувалася за безпосередньої участі Сталіна. «Правда» звинуватила кількох театральних критиків у тому, що вони «втратили відповідальність перед народом» і є «носіями глибоко чужого радянській людині, ворожого їй безрідного космополітизму», їх віднесли до антипатріотичних сил, що «руйнували монолітну єдність радянського суспільства». Космополітизм подавався газетою у трьох вимірах: «ура- космополітизм», «шалений космополітизм» і «безродний космополітизм». У подальшій офіційній радянській пропаганді прижився останній термін.

Стаття в «Правде» стала першою програмною публікацією, в якій суспільство закликалося до безкомпромісної боротьби з «безродними космополітами». Їй передувало засідання оргбюро ЦК ВКП(б) від 24 січня 1949 р., на якому і ухвалили розгорнути широку пропагандистську кампанію «проти безродного космополітизму і антипатріотичних сил».

Услід за «Правдою» критику космополітів розгорнули «Литературная газета», «Советское искусство». В Україні з критикою космополітів і носіїв низькопоклонства перед буржуазним Заходом виступили «Більшовик України», «Дніпро», «Вітчизна», «Радянська Україна», «Радянське мистецтво», «Вільна Україна», «Радянський Львів», «Чорноморська комуна», «Прикарпатська правда» та ін. Спрямування її визначив XVI з'їзд КП(б)У (січень 1949 р.). У доповіді М. Хрущова космополітизм критикувався за ігнорування багатства багатонаціональних проявів єдиної за своїм змістом й ідейним спрямуванням радянської культури. У резолюції з'їзду прозвучала вимога посилити боротьбу з пережитками «безродного космополітизму» і низькопоклонства перед «гнилою культурою буржуазного Заходу».

У лютому 1949 р. відбувся пленум Спілки радянських письменників України з порядком денним: «До кінця розгромити космополітів-антипатріотів». У липні відбулася Республіканська нарада пропагандистських працівників України, яка також обговорила питання боротьби з космополітизмом. Пошуки космополітів і їхня критика були поширені на всі значні культурні центри республіки, на всі сфери літературно-мистецької творчості. У Києві центрами космополітизму оголосили Українське театральне товариство і Київську консерваторію. Під вогнем критики в Україні опинилися А. Гозенпуд, Я. Гордон, І. Стебун, Л. Санов-Смульсон, Є. Адельгейм, Є. Мартич (Фінкельштейн), А. Кацнельсон, М. Штейн, В. Морський, А. Лівшиць, Л. Юхвід та ін.

Найбільш поширеними репресивними заходами щодо космополітів були моральні утиски, критика, звільнення з роботи, виключення з партії, заборона друкуватися. Скоординовані пропагандистська і адміністративно-поліцейська атаки мали ефект залякування і справили сильний психологічний вплив на асимільоване єврейство, яке посідало в ті роки важливі позиції у сфері літератури, мистецтва, науки, освіти, тому найбільш постраждало в ході антикосмополітичної кампанії.

Під гаслом боротьби з «безродним космополітизмом» Сталіну вдалося ініціювати нову терористичну чистку, яка швидко набула тотального характеру і охопила всі ланки політичних, адміністративних, ідеологічних і громадсько-культурних структур держави. Боротьба з космополітизмом стала психологічною атакою на радянських євреїв, прелюдією широкомасштабного наступу на «єврейських буржуазних націоналістів». Космополіти звинувачувалися головним чином у тому, що своїм антиросійським проповідництвом національного нігілізму і низькопоклонством перед Заходом сприяли імперіалістичній пропаганді. «Безродні космополіти» не посягали, як вважалося, на політичні основи радянської держави. Інша справа ті, хто представляв єврейську національну літературу, мистецтво, громадські організації. Вони кваліфікувалися владою однозначно як єврейські буржуазні націоналісти і розглядалися агентами іноземних розвідок, які спільно із всесвітнім єврейством вели підривну діяльність проти СРСР. Таким чином, носії єврейської культури автоматично зараховувалися до розряду антипатріотів, отож -- державних злочинців, зрадників, які підлягали суворому покаранню аж до висилки у віддалені райони СРСР чи фізичного знищення.

Головним центром «єврейського націоналізму» сталінський режим визначив Єврейський антифашистський комітет (ЄАК) у Москві -- першу з часів приходу більшовиків до влади офіційно санкціоновану позакласову громадську організацію, створену у 1942 р., яка діяла на національній основі. У складі комітету було чимало євреїв -- вихідців з України. З ним співпрацювали єврейські письменники, які проживали в Україні, зокрема А. Каган, Г. Полянкер, X. Токар, Й. Бухбіндер, Г. Фалікман із Києва, X. Меламуд із Чернівців. Очолював ЄАК відомий радянський діяч єврейської культури, актор і режисер, народний артист СРСР Соломон Міхоелс. Уже в січні 1948 р. за загадкових обставин він загинув.

Розробка «справи» Єврейського антифашистського комітету велася з 1946 р. 26 березня 1948 р. МДБ СРСР сигналізувало партійно-державним структурам про те, що ЄАК присвоїв собі право бути головним уповноваженим у справах єврейського народу і посередником між цим народом, партією та урядом, а також про антирадянську і націоналістичну діяльність ЄАК. 20 листопада 1948 р. політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову «Про Єврейський антифашистський комітет», підписану Сталіним, згідно з якою організація ліквідовувалася як «центр антирадянської пропаганди» і регулярний постачальник «антирадянської інформації органам іноземної розвідки». Відповідно до цього органи друку комітету передбачалося закрити, справи його забрати Еврейский антифашистский комитет. 1941-1948. Документированная история / Под ред. Ш. Редлиха и Г.В. Костырченко. -- М., 1996. -- С. 371-372. Государственный антисемитизм в СССР. От начала до кульминации, 1938-1953 / Под общ. ред. акад. А.Н. Яковлева. -- М., 2005. -- С. 494-495.. Виконати постанову доручили міністерству держбезпеки СРСР, яке негайно закрило газету «Ейнікайт», видавництво літератури єврейською мовою «Дер Емес», вилучивши понад 3 тис. книг єврейською мовою, а також велику кількість іноземних газет і журналів.

Розгром ЄАК привів до посилення антиєврейського терору в СРСР, поклав початок організованому згори викоріненню усього єврейського в країні: культури, літератури, театру, громадських інституцій. Елементи державного антисемітизму, вийшовши за межі окремих, ретельно закамуфльованих апаратно-поліцейських акцій, почали набувати форм масових універсальних кампаній.

Генеральний наступ сталінізму на єврейську національно-інтелектуальну еліту розпочався із секретного листа ЦК ВКП(б) обкомам, крайкомам і ЦК компартій союзних республік, відправленого 3 січня 1949 р., в якому інформувалося про закриття ЄАК і рішення радянського уряду арештовувати зв'язаних з ним і «звинувачених у шпигунстві» осіб. Після цього повсюдно стали ліквідовуватися єврейські культурні і наукові установи, розпочалися переслідування, повальні арешти всіх, хто був з ними зв'язаний. 4 лютого 1949 р. академік М. Гамалія, українець, родом з Одеси, писав Сталіну: «[...] за останні роки майже жоден єврей не призначався на посади міністрів, їх заступників, начальників главків, директорів інститутів і науково-дослідних організацій. Особи, які займають ці посади, поступово знімаються і замінюються росіянами. Євреїв не висувають на різні виборні посади [...] особливо сумним є той факт, що не дають ходу талановитій єврейській молоді, яка закінчує вузи і втузи» .

На початку лютого 1949 р. генеральний секретар, голова правління Спілки письменників СРСР О. Фадєєв звернувся в ЦК ВКП(б) з пропозицією розпустити об'єднання єврейських письменників у Москві, Києві і Мінську і закрити єврейські літературні альманахи, в тому числі «Дер Штерн» у Києві. Агітпроп ЦК ВКП(б) підтримав ініціативу і направив Сталіну відповідне обґрунтування, попередньо погодивши його з першими секретарями ЦК компартій України і Білорусії. Принцип національної однорідності, покладений в основу організації об'єднань єврейських письменників, був названий Агітпропом помилковим, а їхня діяльність -- націоналістичною. 8 лютого 1949 р. пропозицію про ліквідацію єврейських літературних організацій і видань санкціонувала постанова політбюро ЦК ВКП(б), підписана Сталіним Власть и художественная интеллигенция. Документы ЦК РКП(б)-ВКП(б), ВЧК- ОГПУ-НКВД о культурной политике. 1917-1953. -- М., 1999. -- С. 647..

Були припинені передачі московського міжнародного радіо на ідиш. За згодою ЦК ВКП(б) Головліт розпорядився вилучити з бібліотек і книготорговельної мережі книжки єврейських письменників, внесені до списку забороненої літератури із 540 назв Костырченко Г. Тайная политика Сталина... -- С. 336..

Для розправи з «єврейськими націоналістами» була сфабрикована «сіоністська змова» в країні. До «змовників» віднесли членів Єврейського антифашистського комітету, керівників Єврейського театру у Москві та Радінформбюро, яких звинуватили у шпигунстві на користь США та намірі реалізувати «план американських капіталістичних сил зі створенню в Криму єврейської держави». У двадцятих числах січня і в лютому 1949 р. в ув'язненні опинилися десятки відомих письменників, редакторів, театральних діячів, учених. Репресовані були майже всі члени Єврейського антифашистського комітету.

Єврейське питання загострилося і в радянській Україні. Інколи дрібні побутові міжнаціональні конфлікти влада намагалася перевести в площину політичну. Спецслужби в Україні постійно вели нагляд не тільки за українською, а й загалом за інтелігенцією, в тому числі і єврейською. Ще в період перебування Л. Кагановича в Україні, в травні 1947 р. міністерство державної безпеки УРСР направило йому інформацію про те, що деякі представники єврейської інтелігенції із числа письменників, журналістів, лікарів і адвокатів, користуючись популярністю і авторитетом, вели лінію на націоналістичне єднання євреїв, розпалювали ворожнечу до українців і росіян. Як неформальних лідерів єврейської націоналістичної громадськості Києва спецслужби виділяли письменників Д. Гофштейна, І. Кіпніса, академіка АН УРСР М. Губергріца і директора кабінету з вивчення єврейської мови, літератури та фольклору при АН УРСР, відомого мовознавця, члена-кореспондента АН УРСР І. Співака.

Кабінет єврейської культури діяв у системі АН УРСР з 1936 р. У ньому працювали лінгвістична, літературна та фольклорна секції. Штат співробітників нараховував 10-14 осіб. Науковці залучалися до роботи на договірних засадах. Основними напрямками роботи кабінету єврейської культури були: популяризація культурної спадщини класиків єврейської літератури; з'ясування стану єврейської мови, літератури, драматургії, театру; виявлення та вивчення пісень, казок, інших видів усної народної творчості; розробка питань перекладу художніх творів з єврейської російською та українською мовами; підготовка і видання науково- довідкової літератури, словників. З 1947 р. друкувався альманах «Дер Штерн». При кабінеті діяла бібліотека літератури на мові ідиш. Проводилися конференції, тематичні вечори, лекції на теми історії та культури єврейського народу. Співробітники кабінету підтримували контакти з єврейськими організаціями США, Англії, Франції.

Під час антисемітської кампанії боротьби проти «безродних космополітів» у 1948-1949 рр. дискримінацій і переслідувань зазнали всі співробітники кабінету єврейської культури. Більшість із них потрапила за ґрати. Ув'язнений директор кабінету єврейської культури І. Співак не витримав допитів і 4 квітня 1950 р. помер у московській в'язниці. Були заарештовані завідувач літературним відділом Ю. Лойцкер, а також співробітники М. Береговський, Б. Вейсман, М. Мижерицький, М. Майдан- ський, А. Веледницький, Р. Лернер, X. Кан-Шаргородська, І. Спектор, відповідальний секретар альманаху «Дер Штерн» З. Аксельрод та ін. В основу обвинувачень проти них та інших осіб за традицією 1930-х рр. були покладені ті або інші їхні критичні зауваження, міркування, оцінки, висловлені, здебільшого, у приватних розмовах у різні роки. Із цього матеріалу і ліпився слідчими образ «ворога народу», «антипатріота», «єврейського націоналіста», «шпигуна». Одночасно з арештами припинилися видання газет, журналів і книг мовою ідиш. Єврейська література і підручники вилучалися з бібліотек. 26 січня 1949 р. наказом по Академії наук Кабінет єврейської культури ліквідували.

Підтримка Сталіним боротьби євреїв Близького Сходу за державність, а отже, і відносно терпиме ставлення до них у 1946-1947 рр. в СРСР, та й особистий менталітет Л. Кагановича не сприяли розгортанню антисемітської кампанії в Україні. В другій половині 1948 р. ситуація різко змінилася. Новостворена держава Ізраїль активно взялася підтримувати євреїв у СРСР. Зростання їхньої національної самосвідомості серйозно занепокоїло сталінське керівництво. Це виходило за межі його розуміння революційної доцільності і радянського патріотизму. Семирічний період загравання СРСР із світовим сіонізмом завершувався. Зовнішньополітична підтримка Ізраїлю з боку СРСР не спричинила офіційного дозволу на еміграцію радянських євреїв, що викликало антирадянську пропагандистську хвилю в Ізраїлі. В Радянському Союзі похолодання у стосунках з цією країною призвело до посилення гонінь на «єврейських націоналістів».

Ознакою нової антиєврейської грози, що насувалася, став арешт у Києві 16 вересня 1948 р. поета і члена президії Єврейського антифашистського комітету Д. Гофштейна, який незадовго до цього направив послу Ізраїлю в Москві Г. Мейєр телеграму про необхідність відродження івриту в СРСР. 22 листопада 1948 р. Д. Гофштейна доставили у Москву. Під тиском слідства він обмовив С. Міхоелса, І. Фефера, Д. Бергельсона та інших керівників Єврейського антифашистського комітету, охарактеризувавши їх як активних єврейських націоналістів, тісно пов'язаних з американськими сіоністами. наслідки антисемітський україна космополітизм

Боротьбою з єврейським націоналізмом в МДБ СРСР займався 6-й відділ 5-го управління, яке у повоєнний період здійснювало перегляд «необґрунтовано переданих в архів» справ на «ворожі і антирадянські елементи». В грудні 1949 р. його реорганізували в агентурно-розшуковий, оперативний підрозділ. У новій якості 5-те управління значно активізувало політичний розшук і стеження в середовищі духовенства, творчої і наукової інтелігенції, посилено «опікало» осіб, які раніше належали до «контрреволюційних» партій і правотроцькістської опозиції, а також тих, хто підозрювався у належності до націоналістичних організацій. Виявляючи слабкі місця у психіці людей, їх таємні і явні недоліки, застосовуючи шантаж, погрози, підкуп, провокацію, прикриваючись демагогією про патріотичний і громадянський обов'язок, пускаючи в хід усі можливі засоби боротьби з «внутрішніми ворогами», управління постійно розширювало глибоко законспіровану мережу таємних агентів-інформаторів, яка складалася по СРСР майже з 11 млн чоловік. Воно обплітало нею, як невидимою павутиною, працівників установ, підприємств, релігійних організацій, творчих спілок, наукових центрів.

З моменту ліквідації ЄАК перед 6-м відділом 5-го управління МДБ СРСР було поставлено завдання посилити роботу з викорінення єврейського політичного («сіоністсько-бундівського») і релігійного підпілля. Якщо у 1948 р. органами МДБ СРСР було заарештовано за підозрою у здійсненні політичних злочинів 956 осіб єврейської національності, головним чином так званих єврейських націоналістів, то в 1949 р. -- 1972, а в 1950-му -- 1232 особи Там же. -- С. 458..

У березні 1952 р. слідство у справі Єврейського антифашистського комітету завершили. Звинувачувальний висновок затвердив Сталін. 8 травня 1952 р. розпочався судовий процес. Одночасно з цим почалося слідство у справі ще 213 осіб, імена яких згадувалися під час слідства над членами ЄАК. Їх передбачалося судити окремо. 18 липня 1952 р. Військова колегія Верховного суду СРСР винесла смертний вирок 13 заарештованим у «справі ЄАК», в тому числі 5 вихідцям з України, відомим єврейським письменникам і поетам Д. Бергельсону (романи «После всего», «Отход», «На Днепре»), Д. Гофштейну (збірки віршів «У дорог», «Лирика» та ін.), Л. Квітко (поема «Красная буря», роман у віршах «Годы молодые», прекрасні збірки віршів для дітей), П. Маркішу (епічна поема «Братья», сатирична -- «Чертополох», соціально-філософський роман «Из века в век», вірші, п'єси), І. Феферу (збірки віршів «Щепки», «О себе и о таких, как я» та ін.). 12 серпня їх стратили. 22 листопада 1955 р., після смерті Сталіна, вирок було скасовано, й усіх учасників цієї справи реабілітовано.

Згадуючи про ті пекельні роки, письменник А. Кацнельсон нещодавно писав: «Я добре знав Давида Гофштейна і Іцика Фефера. Це були не тільки прекрасні поети, а й видатні особистості. Вони любили Україну, знали і любили українську культуру. Давид Гофштейн був одним із найкращих друзів Максима Рильського. У них було багато спільного -- і в доброті, гуманності їхніх характерів, і в їхній поетиці. В останньому, 20-му томі творі Максима Рильського, який вийшов недавно, вміщено лист Максима Тадейовича до мене про потребу вшанування пам'яті Давида Гофштейна. Видатний український поет по-братньому турбувався про гідне вшанування свого єврейського побратима. Він майстерно переклав його кращі ліричні твори. Давид Гофштейн, своєю чергою, переклав багато творів української поезії, зокрема свого друга Максима, а також «Заповіт» Тараса Шевченка та чимало інших творів великого Кобзаря» Кацнельсон А. Так було // 3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВ Д-КГБ. -- 1998. -- № 3/4. -- С. 347..

Наприкінці 1940-х -- на початку 1950-х років в Українській РСР були заарештовані і засуджені до різних термінів позбавлення волі десятки діячів єврейської культури, зокрема М. Альтман, Р. Балясна, Й. Бух- біндер, X. Вайнерман, А. Ґонтар, А. Губерман, В. Гутянський, І. Друкер, Н. Забара, А. Каган, І. Кіпніс, Н. Лур'є, М. Межирицький, М. Пінчев- ський, Г. Полянкер, М. Талалаєвський, Е. Шехтман, М. Шмушкевич та ін. Заарештованим висувалося стандартне звинувачення: «Націоналістична діяльність, антирадянська агітація, шпигунство на користь однієї з капіталістичних країн і т. п.» Див.: З порога смерті. Письменники України -- жертви сталінських репресій. -- К., 1991. -- С. 155.. Серед притягнених до кримінальної відповідальності був, як згадувалось, і директор Кабінету з вивчення єврейської мови, літератури та фольклору АН УРСР, член-кореспондент АН УРСР, мовознавець І. Співак. Відгукуючись на арешт останнього, артист оркестру Київського театру опери та балету Шапіто, за інформацією МДБ УРСР, заявив: «[...] Незабаром усіх колишніх і нинішніх заарештують. Радянська влада вважає сіоністів чимось подібним до бандерівців- націоналістів» З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. -- 1998. -- № 3/4. -- С. 44.. З 18 репресованих єврейських письменників України до розстрілу було засуджено одну особу, до 15 років виправно-трудових таборів -- 5, до 10 років -- 12 осіб.

Арешт діячів єврейської культури супроводжувався відповідно ліквідацією національних культурно-освітніх інституцій. Припинялося видання газет, журналів і книг єврейською мовою. Єврейська література і підручники були вилучені з бібліотек.

З початком 1949 р. один за одним стали закриватися єврейські театри -- в Києві, Харкові, Одесі, Чернівцях. Їх спочатку позбавили державної дотації і перевели на самоокупність. Позбавлення фінансової підтримки доповнювалося ідеологічними і політичними звинуваченнями. В умовах радянської дійсності це призвело до припинення діяльності. Єврейські театральні колективи зобов'язали замінити в репертуарі «міщансько-буржуазні» п'єси на перекладні п'єси радянської тематики, тобто повністю втратити ідентифікацію. Якийсь час актори й обслуговуючий персонал театрів намагалися самотужки долати фінансові труднощі. У спецповідомленні МДБ УРСР «Про націоналістичні настрої працівників Чернівецького єврейського театру» від 5 серпня 1949 р. вказувалося, що на зборах колективу театру приймались рішення йти на різні «поступки», але зберегти театр. Зокрема, група артистів внесла пропозицію відмовитися від отримання на руки місячної зарплати, здавши її у фонд театру. Дехто з акторів подали заяви про надання місячної відпустки за свій рахунок, продовжуючи працю в театрі. Одночасно деякі актори дали згоду при виїздах на паралельні вистави отримували замість належних 3% добових -- 1%. З метою збільшення відвідуваності театру його працівники самостійно почали поширювати на підприємствах квитки Там само. -- С. 70. Протокол допроса арестованного Кагана Абрама Яковлевича от 6-го апреля 1949 года // Там само. -- С. 235.. Органами держбезпеки це було кваліфіковано як проведення серед єврейського населення націоналістичної пропаганди.

В документах кримінальної справи письменника Й. Бухбіндера, в протоколах допитів письменника А. Кагана (6 квітня 1949 р.), директора Кабінету єврейської культури при АН УРСР І. Співака постійно згадується антирадянська діяльність єврейської інтелігенції Буковини. Щодо єврейського театру, очолюваного М. Гольдблатом, то наголошувалося, що він «при допомозі Кабінету єврейської культури при АН УРСР розгорнув націоналістичну діяльність, спрямовану проти радянської влади. В театрі ставилися націоналістичні п'єси П. Маркіша “Кол Нидрей”, “Повстання в гетто”, які виховували в євреїв почуття національної винятковості і переваги єврейської культури» .

У вересні 1949 р. єврейський театр ім. Шолом-Алейхема у Чернівцях перестав існувати.

Наслідком розгрому Єврейського антифашистського комітету стала фабрикація майже 70 кримінальних справ, масовий терор стосовно єврейських громадських діячів. За таких «дочірніх» справ репресовано загалом 110 осіб, 89 із них засуджено до різних термінів ув'язнення (від 25 до 5 років), 1 -- вислана, 5 -- померло в ході слідства, стосовно ще 5 осіб слідство було припинено тільки після смерті Сталіна. 10 осіб розстріляли . І це при тому, що ще 26 травня 1947 р. в СРСР Верховна Рада СРСР ухвалила указ «Про відміну смертної кари».

Як свідчать історичні факти, рубіжним у парадигмі антиєврейського терору у повоєнний період став 1948 рік. Якщо до цього існувала ще деяка рівновага у використанні сталінською владою партійно-політичних і поліційно-репресивних засобів контролю над суспільством, то з 1948 р. домінуючими стали останні. На зміну гучним пропагандистським кампаніям, ждановським ідеологічним чисткам, «ліберальним» методам політичного терору (звільнення з роботи, виключення з партії і не часті випадки арештів) знову прийшли жорсткі каральні методи. Режим швидко набирав звичної для себе форми і змісту.

В результаті масованого тиску суттєво постраждали в останній сталінський період керівні партійні, радянські і господарські кадри єврейської національності. Їхня кількість зменшилася загалом в СРСР з 1945 до 1952 р. втричі. Однак найважча доля в ході антиєврейської терористичної кампанії випала на долю середнього і найбільшого в кількісному відношенні прошарку єврейського етносу -- управлінців, журналістів, професури, інших представників творчої інтелігенції. Розправившись у 19481949 рр. з «єврейськими буржуазними націоналістами», сталінський режим розгорнув терор проти асимільованих євреїв, тих, хто «співчував» буржуазним націоналістам. Саме вони прийняли на себе один із основних ударів у повоєнній кадровій чистці. Під приводом збільшення робітничого прошарку, дотримання партійного цензу тощо, змінювався керівний склад конструкторських бюро, більш жорсткими ставали негласні правила прийому у вищі навчальні заклади, відбувався «персональний відбір» при розподілі молодих спеціалістів, які закінчували вузи, суворішали умови прийому до аспірантури і на викладацькі посади, оновлювалося керівництво промислових підприємств, ускладнювалося влаштування на роботу спеціалістів-євреїв.

Гоніння на євреїв в Україні особливо посилились з приходом на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У в грудні 1949 р. А. Мельникова. На «кадровому фронті» він розпочав справжній хрестовий похід проти євреїв, які таврувалися республіканською пресою головним чином як Известия ЦК КПСС. -- 1989. -- № 12. -- С. 40. спекулянти і махінатори в економічній сфері. Зусиллями органів МДБ в Україні на початку 1950-х рр. було викрито ряд надуманих сіоністських організацій, які «діяли» в різних населених пунктах республіки. Зокрема, в Києві було заарештовано групу «єврейських буржуазних націоналістів-сіоністів», в тому числі завідуючого архівом Укрлісбудпроекту Б. Сендлера, позолотника Київської книжкової фабрики «Жовтень» Б. Межибовського, агента з постачання Уманської артілі «Перемога» М. Стільберга, пенсіонера Ш. Фурманського, старшого бухгалтера бази постачання лік- санупру Я. Тарана, заступника керівника артілі шевців Жовтневого рай- промкомбінату В. Мізруха, головного бухгалтера управління місцевих торгів Б. Гершковича, завідуючого складом Центральної продовольчої бази Подільського райхарчоторгу м. Києва Я. Львова Данилюк Ю. Антиєврейські кампанії в Україні на початку 50-х років // Єврейська історія та культура в Україні. Матеріали конференції. Київ. 8-9 грудня 1994 р. -- К., 1995. -- С. 61. Костырченко Г. Тайная политика Сталина... -- С. 535..

Великої шкоди завдано було тоді інтелігенції міста Одеси, де чистка найбільш інтенсивно розгорнулася після перевірки в кінці 1949 р. комісією ЦК ВКП(б) професорсько-викладацького складу вузів міста. Тоді було встановлено, що серед викладачів вузів росіян -- 38,7%, євреїв -- 33%, українців -- 24,5%. В той же час відзначалось, що, наприклад, в Одеській державній консерваторії серед 263 студентів росіян було 93, українців -- 40, євреїв -- 117 . 1951 р. серед викладачів місцевого університету було 89 українців, 76 росіян і 33 євреї. В складі 1900 студентів -- 888 українців, 790 -- росіян, 198 -- євреїв Порто Франко (Одеса). -- 2000. -- 25 серпня.. У 1950-1952 рр. антиєврейські переслідування в місті досягають свого апогею. 1950 р. в Одесі «розкрито й ліквідовано антирадянське націоналістичне угруповання», в яке входили єврейські письменники, викладачі технікумів, училищ, середніх шкіл, голова колгоспу, завідуючий клубом З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. -- 1998. -- № 3/4. -- С. 81. Боровой С. Воспоминания. -- М.; Иерусалим, 1993. -- С. 159; Порто Франко (Одеса). -- 2000. -- 25 серпня.. 1951 р. на юридичному факультеті університету прогриміла справа семи студентів четвертого курсу, які входили до «антирадянської сіоністської групи». Група була заарештована і опинилася у сталінських катівнях. Чимало відомих професорів єврейського походження, таких як історик С. Боровой та інших, були відсторонені від викладання. Загалом у повоєнний період в Одесі репресували 62 викладача .

Широкою хвилею прокотився антиєврейський остракізм редакціями газет, журналів, видавництв, установ культури і мистецтва, академічних інститутів та ін. Масовий характер вигнання євреїв із центральних культурно-ідеологічних установ, мас-медіа (газет «Правда», «Комсомольская правда», «Труд», «Литературная газета», «Советское искусство», Телеграфного агентства Радянського Союзу (ТАРС) та ін.) знайшов свій вияв і на місцях, у союзних республіках. В Україні кадровому погрому було піддано дніпропетровську обласну газету «Зоря», Радіотелеграфне агентство України (РАТАУ), де в 1950 р. з 45 співробітників центрального апарату 22 (49%) були особами єврейської національності. Вістря критики було спрямоване на керівника РАТАУ, хрущовського висуванця Л. Троскунова. У матеріалах відомчої перевірки РАТАУ, проведеної ТАРС, направлених в ЦК ВКП(б), вказувалося, що в доборі кадрів Л. Троскунов віддавав «перевагу особам єврейської національності, часто не рахуючись з діловим і політичним рівнем цих осіб». 26 травня 1950 р. у газеті «Правда» з'явилася стаття «Плоды порочного руководства», в якій стверджувалося, що при потуранні Л. Троскунова в РАТАУ «звила собі гніздо» «група ділків», і далі йшов перелік єврейських прізвищ (Є. Горелік та ін.). 27 травня 1950 р. Л. Троскунова звільнили з посади керівника РАТАУ.

Перманентний характер носили чистки серед наукових і науково- педагогічних кадрів. Їхні хвилі відбивали кожну ініційовану Сталіним ідеологічну кампанію. Такі провокаційні імпульси були подані з Кремля навесні-влітку 1947 р., коли були запроваджені «суди честі» і з'явився закритий лист ЦК ВКП(б) у «справі професорів Клюєвої і Роскіна»; взимку 1948 р. піднявся галас навколо музикантів-формалістів; влітку

1948 р. було дано бій так званим вейсманістам-морганістам; на початку

1949 р. розгорнулася антикосмополітична кампанія; врешті, влітку 1950 р. Сталін, зайнявшись питаннями мовознавства, виступив за «свободу критики», «боротьбу думок» і проти «аракчеєвського режиму» в науці». З самого початку перетряска інтелектуальної еліти мала прихований антиєврейський характер. В антисемітській агонії диктатора постраждало чимало економістів, правознавців, філософів, істориків, педагогів, фізиків, біологів.

У 1948 р. розгорнулася кампанія боротьби з генетиками і генетикою, оголошеною «буржуазною псевдонаукою». Початок їй поклала сумнозвісна сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені Леніна (ВАСГНІЛ), яка стала тріумфом «лисенківщини», так званої народної агробіології, і поразкою справжніх учених-генетиків, яким начепили ярлик «вейсманістів-морганістів». Після згаданої сесії розпочався неприхований погром у радянській біології. Спочатку ця кампанія виглядала як зведення рахунків переможців і переможених, однак з часом все більше набувала національного антисемітського забарвлення.

В Україні пошуки «:менделістів-вейсманістів-морганістів» розпочалися ще за Л. Кагановича в 1947 р. Тоді найбільше постраждав академік АН УРСР Д. Третьяков, який свого часу навчався у Німеччині у професора А. Вейсмана. За наполяганням Л. Кагановича «справу Д. Третьякова», який «не позбавився псевдонаукових пут», у жовтні 1947 р. розглянула Президія АН УРСР, а згодом партійний комітет Академії. «Вейсманісти-морганісти» виявлялися в кожному академічному інституті біологічного профілю, на біологічних факультетах університетів. Це дало підстави висуванцю першої п'ятирічки, працівнику Всесоюзного селекційно-генетичного інституту в Одесі М. Ольшанському заявити на серпневій сесії ВАСГНІЛ, що «в останні роки цілком чітко визначилося переміщення менделістсько-морганістського центру на Україну».

У серпні-жовтні 1948 р. в Україні пройшли республіканська та обласні наради працівників біологічних, сільськогосподарських і медичних наук за участю практиків-мічурінців. На них різко критикувалися провідні вчені-біологи, зокрема М. Холодний, Д. Третьяков, С. Гершензон, М. Гришко (Київ), І. Поляков, Л. Делоне, Є. Фінкельштейн (Харків), Л. Литвинов, С. Гребинський, Р. Чеботарьов (Львів), Д. Кальянов (Дніпропетровськ), І. Югас (Ужгород) та багато інших. Журнал «Більшовик України» писав з цього приводу: «Приклад низькопоклонства й плазування перед буржуазною наукою показує група апологетів морганістської школи у нас на Україні, які разом з реакціонерами, мракобісами від науки тягнуть одну і ту саму ноту. Це насамперед можна сказати про таких біологів, як Поляков, Делоне, Гершензон, Гришко та ін.» Більшовик України. -- 1948. -- № 11. -- С 55.. Учених примушували зрікатися власних поглядів і переконань, засуджувати власні «помилки» та прорахунки, відмежовуватися від «менделізму-морганізму як прояву ворожої зарубіжної ідеології в біологічній науці[...]». Д. Третьяков і М. Гришко змушені були залишити свої посади відповідно голови Відділу біологічних наук та голови Відділу сільськогосподарських наук АН УРСР. Крім того, Д. Третьякова звільнили з посади директора Інституту зоології. Разом з ним змусили залишити інститут біолога зі світовим ім'ям, дійсного члена АН УРСР і АН СРСР І. Шмальгаузена.

Лише впродовж двох місяців після серпневої сесії ВАСГНІЛ у вузах СРСР з роботи звільнили 115 осіб, зокрема 10 деканів, 65 завідувачів кафедр і 9 професорів, 23 доценти та 8 асистентів. Серед звільнених -- декани біологічних факультетів Львівського та Ужгородського університетів, завідувачі кафедр: Київського університету -- С. Гершензон (дарвінізму), М. Гришко (генетики і селекції); Харківського університету -- І. Поляков (дарвінізму і генетики), сільськогосподарського інституту -- Л. Делоне (біології і генетики), медичного інституту -- Є. Фінкельштейн (біології); Львівського медичного інституту -- Єфимов (біології); Ужгородського університету -- Рогаль (дарвінізму).

Чистка торкнулася також працівників галузевих інститутів, дослідних станцій і лабораторій та інших наукових закладів, що розробляли проблеми біології. Завдання полягало не лише у розвінчуванні відвертих прихильників генетики, а й виявленні працівників, які «намагалися примирити матеріалістичний та ідеалістичний напрямки, звужуючи гостроту боротьби з антимічурінським напрямком».

Ще однією наукою, крім генетики, яка не відповідала вульгарно по- трактованому матеріалізмові, стала кібернетика. Вона одержала тавро «ворожої» та була фактично заборонена, що на тривалий час унеможливило дослідження на визначальній ділянці науково-технічного прогресу. Ідеологічних гонінь зазнали українські фізіологи: за спроби захистити «метафізичні концепції» й «ревізувати матеріалістичне вчення І. Павлова» критикували академіка О. Богомольця, професорів Р. Кавецького, Д. Воронцова, М. Сиротіна, Ю. Спасокукоцького. На сесії Наукової ради з проблем фізіологічного вчення академіка I. Павлова при Академії наук СРСР, що відбулася влітку 1952 р. в Києві, викриті «серйозні помилки» (ідеологічного характеру) в роботі Інституту клінічної фізіології АН УРСР й Інституту експериментальної біології та патології міністерства охорони здоров'я України. За критикою, як правило, слідували організаційні висновки...

«Зміцнення» керівництва академічної науки і вищої освіти в сукупності з посиленням контролю з боку ЦК ВКП(б) за «кадровою ситуацією» у цих сферах сприяло тому, що так зване національне регулювання, що проводилося в них спочатку лише від випадку до випадку, від кампанії до кампанії, з початку 1951 р. набуло систематичного і цілеспрямованого характеру. Цьому сприяла і введена з середини 1950 р. щорічна кадрова звітність усіх відомств перед ЦК ВКП(б). Такі дані часто використовувались для витіснення євреїв із керівних посад у промисловості і культурі. Кадрова лихоманка, що вразила на той час усі установи країни, в тому числі медичні, і породила чергову провокацію -- «справу лікарів».

«Справа лікарів» стала апогеєм тотальної післявоєнної чистки, що мала відверто антиєврейське спрямування. Восени 1952 р. розпочалися арешти учасників «лікарської змови» проти вищих радянських керівників. 13 січня 1953 р. про це довідалася вся країна з опублікованого повідомлення ТАРС. Одночасно «Правда», «Известия», а згодом інші газети та журнали надрукували передові статті з коментарями до цього повідомлення. На початку 1953 р. журнал «Комуніст України» в статті «Безустанно підносити революційну пильність» писав: «Злочинства викритої зграї лікарів-убивць, ворожі дії в галузі торгівлі, у місцевій промисловості, рецидиви космополітизму й буржуазного націоналізму в ідеології, -- все це свідчить про те, що ворог не гребує ніякими засобами, щоб всіляко нашкодити радянському народові. Відомо, що там, де партійні, радянські, господарські та інші організації, їх керівники виявилися не на висоті, припустили неуважність, політичну безтурботність, -- там підлі дії ворогів народу не були своєчасно викриті» Більшовик України. -- 1953. -- № 2. -- С. 8..

Повідомлення ТАРС, окрім усього іншого, стимулювало антиєврейські настрої. «Сьогодні, -- свідчила, наприклад, працівник 3-ї поліклініки Києва С. Леонтьєва, -- 13 січня, хворі відмовлялися записуватись на прийом до лікарів-євреїв і вимагали записувати їх до лікарів російської національності, котрих, на жаль, у поліклініці майже немає» Цит. за: Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. -- С. 289.. У Києві з'явилися рукописні листівки антисемітського змісту, провокаційні написи на стінах будинків. Масовий психоз тривав кілька місяців.

На початку 1953 р. країною прокотилася нова хвиля арештів. У Москві вже в першій половині лютого була сформована групова «справа лікарів», за якою проходило 37 осіб. Незадовго до цього завершилися процеси керівництва деяких компартій східноєвропейських країн, які входили у сферу радянського впливу, наслідком яких стала розправа над комуністичними функціонерами, серед яких було багато осіб єврейської національності.

Надаючи гласності «справі лікарів», сталінське керівництво прагнуло підготувати громадську думку до майбутнього публічного процесу. Адже повідомлення ТАРС від 13 січня закінчувалося констатуючою фразою про те, що «слідство буде завершено найближчим часом». На 5 березня 1953 р. була призначена дата суду над «лікарями-убивцями», а на 12 березня -- публічна страта на Червоній площі. В країні циркулювали чутки про можливу депортацію євреїв СРСР на Далекий Схід. Антиєврейський психоз в країні наростав, і тільки смерть Й. Сталіна 5 березня 1953 р. завадила трагічному перебігу подій. Люди, які прийшли на зміну диктатору, відмінили всі заплановані «заходи». На початку квітня з'явилось повідомлення про реабілітацію заарештованих лікарів. Уже в середині 1950-х рр. більшість репресованих єврейських діячів було реабілітовано.

Посилення державного антисемітизму в СРСР, зокрема й в Україні, у повоєнний період було відповіддю сталінізму на зміну міжнародної ситуації, на стихійне зростання національної самосвідомості радянського єврейства, що було пов'язано з процесом утворення держави Ізраїль і її приєднанням до головного ворога Радянського Союзу -- Сполучених

Штатів Америки. Радянські євреї, які все більше перетворювалися в очах Сталіна в «п'яту колону» міжнародного імперіалізму в СРСР, стали заручниками розпочатої в той період «холодної війни».

Наслідком такої політики стали зростаючі еміграційні настрої серед радянських євреїв. Особливо зросли вони з початком лібералізації суспільно-політичного життя в СРСР. В роки хрущовської «відлиги», як і раніше, мав місце як побутовий, так і офіційний антисемітизм. В руслі наступу на релігію і церкву в 1957 р. в СРСР починається масований наступ на синагогу -- єдиний легальний інститут єврейського життя на той час. На початку 1960-х рр. був штучно ініційований процес скорочення кількості легально діючих іудейських релігійних громад. За кілька років припинили свою діяльність 28 синагог із 41, що були зареєстровані станом на 1959 р. В УРСР влада позбавила державної реєстрації іудейські спільноти в Полтаві, Сталіно (Донецьку), Кременчузі, Чернігові, Миколаєві, Умані, Чернівцях, Львові, Білій Церкві, Херсоні, Черкасах та інших містах Костырченко Г. Тайная политика Хрущова: власть, интеллигенция, еврейский вопрос. -- М., 2012. -- С. 219..

З року в рік чисельність євреїв, які проживали в СРСР, зменшувалася. Так, якщо прийняти кількість єврейського населення в СРСР у 1926 р. за 100%, то перепис 1959 р. з урахуванням військового Голокосту дав показник у 85%, а перепис 1970 р. -- 80,5% Соболєв Ю. Український феномен // Дзеркало тижня. -- 2009. -- 16 травня.. Продовжувалася дискримінація єврейського населення. Не було відновлено єврейські театри, газети, видавництва, школи. В Одесі, де проживало близько 150 тис. єврейського населення, не було жодної єврейської школи, у вищих навчальних закладах міста студенти-євреї становили всього 3-5%. Відповідно, у євреїв формувалася свідомість, що вони неповноцінна і нерівноправна національна меншина, поширювався сіонізм і емігрантські настрої. Якщо у 1939 р. до військового Голокосту в Україні (без Закарпаття і Буковини) мешкало 2,5 млн євреїв (6,2% всього населення), то у 1959 р. -- 840,3 тис. (2%) (з урахуванням даних з Криму та Закарпаття) а в 1970 р. -- 777 тис. (1,6%). Якщо у 1951 р. в республіці була подана одна заява з проханням дозволити виїзд на постійне місце проживання в Ізраїль, то у 1955 р. -- 316, а за дев'ять місяців 1956 р. -- 1260 заяв ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 24. -- Спр. 4301. -- Арк. 93.. Усього в 1956-1964 рр. у республіці було порушено 3336 клопотань про виїзд до Ізраїлю Котигоренко В. Україна багатонаціональна після Другої світової війни (1945-1991). -- С. 475.. І хоча далеко не всі вони задовольнялись, це мало суттєвий вплив і на питому вагу євреїв у складі населення України, і на їхні соціальні настрої та почуття. Загалом за період від закінчення Другої світової війни і до 1970 р. з України в Ізраїль виїхало лише кілька тисяч осіб єврейської національності, оскільки виїзд їх був фактично заборонений.