Війна українців за Дике Поле та вихід до Азовського моря

Размещено на http://www.allbest.ru/

На "цивілізаційному перехресті" Європи та Азії

Де Савур-могила, широка долина,

Сизий орел пролітає;

Славне військо, славне Запорозьке

У поход виступає.

Де Савур-могила, широка долина,

Сизий орел пролітає;

Славне військо, славне Запорозьке

А як мак процвітає.

У полі могила, широка долина,

Сизий орел пролітає;

Славне військо, славне Запорозьке

А як золото сяє... (З старовинної народної пісні)

Старовинна багатостраждальна Савур-могила, що самотньо височить над великою територією Донецького степу, нещодавно стала широко відомою усьому світові завдяки незламному героїзму сучасних українських воїнів. Однак великі битви на Савур-могилі відбувалися не тільки у 2014 р., але і під час Другої Світової війни, а також у давню Козацьку добу вітчизняної історії. У той час, співали наші далекі пращури, "славне військо, славне Запорозьке як золото сяяло", тобто отримувало перемоги над багатьма своїми ворогами у межах степового "цивілізаційного перехрестя" Європи та Азії.

Саме по території давньої України у добу пізнього середньовіччя та раннього нового часу проходив один з найбільших відламів Великого Кордону, який на довгі століття розділив світ на дві великі цивілізації - Християнську та Ісламську. Перебуваючи у силовому полі не тільки європейської, але й азіатської цивілізаційних течій, Україна постійно відчувала їхні впливи на своєму політичному, економічному, соціальному та культурному розвитку, що вибудовувався у довголітньому воєнному протистоянні - жорстоких війнах, кривавих битвах та виснажливих походах.

"Дике Поле", "Поле", "Польна" Україна - такі оригінальні історичні назви усталилася за землями сучасних регіонів Донеччини і Луганщини вже від XIV-XV століть. У ті далекі пізньосередньовічні часи ця малозаселена лісостепова територія між річками Дніпро і Дон опинилися поза межами політичної влади будь-яких державних інститутів. Хоча вже тоді за цю велику прикордонну зону найсхіднішої частини Європи боролися Велике князівство Литовське (з 1569 р. - Річ Посполита, Польща), Кримське ханство, Московське царство та Османська імперія.

Власне, усі ці войовничі держави Європи та Азії хотіли бачити Дике Поле своїм, але у довголітній військовій боротьбі між цими потугами несподівано перемогла "третя сила" - український народ. Українці, хоча тоді ще не мали власної національної держави, однак зуміли від початку XVI століття стихійно, за допомогою поодиноких "уходників" та напіввійськових ватаг, а згодом завдячуючи воєнізованим підрозділам Запорозької Січі, колонізувати ці степові та приморські землі цивілізаційного перехрестя на Степовому кордоні.

У XVIII столітті землі Донеччини та великої частини Луганщини (з ХІХ ст. їх почали називати Донбасом, тобто, вугільним басейном річки Дону) опиняються під владою Війська Запорозького Низового, яке водночас політично підпорядковувалася Гетьманщині - Українській козацькій державі. Окрім поширеної назви "Донбас", в історичній та історично-географічній літературі зустрічаються ще й такі означення цього регіону, як: "Україна Запорозька Низова", "Вольності Війська Запорозького", "Східна Україна", "Південно-Східна Україна", "Степова Україна", "Дніпрово-Донське міжріччя", "Подонців'я", "Придінців'я", "Північне Приазов'я", "Приазов'я", "Донецький лісостеп", "Донецький степ" тощо.

Історики не дуже багато вивчали заселення українцями земель Донеччини та Луганщини у ранньомодерну добу світової історії.

Праці професора Донецького національного університету, директора Донецького відділення Науково-дослідного інституту Козацтва при Інституті історії України НАН України Василя Пірка "Северное Приазовье в XVI-XVШ веках" (Київ, 1988), "Заселення Степової України" (Донецьк, 1998) та "Заселення Донеччини XVI-XVШ ст." (Донецьк, 2003) і до сьогодні залишаються чи не єдиними ґрунтовними науковими дослідженням з даної проблематики. Також можна відзначити насичені унікальним джерельним матеріалом монографії та статті Олени Апанович, Анатолія Бойка, Віктора Бре- хуненка, Володимира Голобуцького, Володимира Мільчева, Олександра Олійника, Володимира Полторака та Ганни Швидько, які розкривають складні історичні аспекти формування українських козацьких поселень на східних та південних землях нашої країни.

Історичні джерела, на які ми опираємося у нашій книзі, а також колеги-дослідники з проблематики українсько-козацької колонізації Дніпрово-Донецького межиріччя, знаходяться переважно в архівах України, Польщі, Литви, Росії і Туреччини. Вони також опубліковані у багатьох археографічних збірниках документів та матеріалів, серед яких за своєю документальною насиченістю вирізняється "Архів коша Нової Запорозької Січі", що нараховує 374 справи обсягом у 40 тисяч (!) аркушів.

На основі вивчення величезного комплексу архівних та опублікованих історичних джерел можна аргументовано стверджувати, що сторожові пункти, пікети ("бекети"), караули, зимівники та хутори запорозьких козаків, а також слободи та "займанщини" селян з України стали основою для творення тут протягом кінця XVIII - першої половини ХІХ століть власне національних українських поселень - сіл, селищ, містечок і міст, які у переважній більшості існують й до сьогодні у межах Донецької та Луганської областей новітньої Української держави.

Війна українців за Дике Поле та вихід до Азовського моря

"Дикі Поля" ("Campi Desente", "Wilde Feld") - таким не дуже милозвучним терміном почали означувати неозорі степи великої частини Східної та Південної України, починаючи десь з другої половини XV ст. Чому їх так непривабливо називали сучасники? А тому що з давніх часів ці землі були дуже мало населеними. Хоча протягом XI-XIII ст., з огляду на те, що тут кочували половецькі орди, вони отримали назву Половецького Поля. Коли з історичної арени зникли войовничі половці у багатьох європейських джерелах і виникла ця назва, яка не повинна ображати історичну пам'ять українського народу. Адже під епітетом "дикі" по відношенню до "полей" у ті часи розумілося ніщо інше як "незаселені землі".

Колонізувати, тобто створити у широких межах християнсько- мусульманського Великого Кордону та трохи "вужчого" Дикого Поля постійні поселення та проводити господарювання, українцям було надзвичайно важко з огляду на те, що в межах Дикого Поля пролягали татарські шляхи-"сакми", які пролягали між місцевими ріками Бахмут, Берда, Вовча, Сіверський Донець, Лугань, Солена, Кальміус, Казенний Торець, Кальчик, Кринка, Міус та огинали лісні масиви. Хоча у добу існування князівської Русі тут існували окремі українські поселення русичів, однак вони перестали існувати у результаті підпорядкування цих земель давньої Русі-України ханській владі Золотої Орди. Від XV ст. усім побережжям Азовського моря з боку сучасної України володіли кримські хани - нащадки войовничого ординського роду Чингізидів.

Кримське ханство як один з ординських улусів та напівкочова держава жила з того, що проводила постійні набіги на сусідні країни, які традиційно відбувалися по великих дорогах, одна з основних серед яких - Муравський шлях (від нього відгалужувалися Кальміуська та Ізюмська "сакми") пролягала по території сучасного Донбасу. Муравський шлях починався на Перекопі й закінчувався у Москві. Спочатку він ішов вододілами Дніпра та Сіверського Дінця, а потім переходив у басейни Дону та Оки. Головним чином цей шлях використовувався татарами для походів на Москву, а також Слобідську Україну.

Кальміуська "сакма" відокремлювалася від Муравського шляху при витоках р. Молочні Води та лівим боком р. Берди доходила до Кальміусу, а далі прямувала на північний схід, де проходила вздовж р. Сіверський Донець і йшла на північ вододілом річок Красної і Айдар, піднімаючись далі на північ вододілом Осколу і Дону. Ізюмська "сакма" відходила від Муравського шляху біля витоків р. Сухий Торець і йшла у напрямку Сіверського Дінця та переходила через цю річку у межах Ізюмської переправи (суч. м. Ізюм Харківської обл.).

Згідно з описом, старовинна річка Кальміус, або ж Кармія, бере свій початок на південних схилах Донецького кряжу і впадає в Азовське море. У верхній та середній течії долина Кальміусу переважно вузька, глибока, розчленована ярами та балками, у нижній течії долини пологі, широкі. Річище звивисте, подекуди з невеликими порогами. У козацьку добу Кальміус був багатий на рибу, а навколишні прирічні землі - на дичину. Саме тому територія у басейні Кальміусу була улюбленим містом козацьких промислів.

Річка Сіверський Донець у давнину називалася Малий Дон, адже була правою притокою Дону. Вона протікає по Білгородщині і Харківщині, звідки, обминаючи Донецький кряж, проходить через Донеччину та Луганщину. За козацької доби р. Сіверський Донець була судноплавною від м. Чугуєва до впадіння в Дон. Нею користувалися козацькі та іноземні купці, доставляючи свої товари з Азова на Слобідську Україну. На берегах Сіверського Донця у березні 1111 р. відбулася знаменита переможна битва давньоукраїнських князів на чолі з Святополком Ізяславичем та Володимиром Моно- махом над половецьким військом хана Шарукана. Від початку 1500-х рр., коли тут почали з'являтися українські уходники з Чернігово-Сіверщини - сіверяни, річка почала носити свою назву.

Річка Лугань, що є правою притокою Сіверського Донця, тече у межах Донецького кряжу на північний схід, а у пониззі - на схід. Очевидно, що свою назву отримала від того, що у її басейні розміщувалися великі заплави та луки. Кримські татари використовували ці землі як територію для випасу своїх чисельних табунів коней та стад овець.

У XV-XVП ст. Дніпрово-Донське міжріччя було місцем для постійного літнього кочування кримсько-татарського народу. Вона також використовувалася Кримським ханством як своєрідна буферна оборонна військова зона від переслідування литовськими, польськими чи московськими військами. Адже військові загони цих держав не могли протягом довгого часу переслідувати татарську кінноту у степах, де були відсутні поселення, а, отже, не було можливості для поповнення запасів їжі, води та провіанту.

У добу пізнього середньовіччя велика частина України-Русі опинилися на перехресті міжнародного військового та дипломатичного протистояння, де власне характер прикордонного життя спричинився до існування своєрідної соціальної "нічийної зони". Тут між шляхтою і селянством заявили про свої права на окремий військово-рицарський стан козаки - найбільш загартовані, відважні й витривалі в боях з степовими ордами представники місцевого люду. Протягом довгого часу основні землі України входила до складу Великого князівства Литовського, яке водночас пов'язувалося персональною унією (союзом) з Короною Польською. Однак уряди цих двох східноєвропейських держав так і не змогли забезпечити належну військову оборону своїх південно-східних воєводств від постійних нападів татарських орд, які значно посилилися зі встановленням у 1475 р. збройним і дипломатичним шляхом протекторату Османської імперії над Кримським ханством. Джерела XV ст. - першої половини XVII ст. десятки разів свідчать про виведення татарами з українських міст і сіл полонених (ясиру) у кількості більше 50 тисяч чоловік. Це, зокрема, траплялося у 1474, 1495, 1500, 1505,1506,1515, 1516, 1521, 1533, 1555, 1571, 1574, 1612 та 1646 рр. Загальні втрати населення українських земель з кінця XV ст. й до середини XVII ст. становили близько 2 мільйонів 500 тисяч осіб. "Невільниками-українцями Туреччина аж кишіла", - так влучно написав про ті важкі часи видатний вчений-османіст Агатангел Кримський.

Вторгненням Османської імперії, Кримського ханства та Буджацької орди до українських земель протистояли лише гарнізони невеликих прикордонних замків, у яких місцеве населення могло сховатися від чергового набігу. Зважаючи на відсутність коштів, королі Польщі (які водночас були й великими князями Литви) не могли сповна профінансувати регулярні війська для оборони краю, а посполите рушення збиралося занадто повільно, для того щоб оперативно відбивати напади. Зупинити ворога не могли також і прикордонні сторожі, які виставлялися на шляхах його просування та річкових переправах. Отож відповідальність за оборону України покладалася на місцевих урядовців - київського воєводу, канівського, черкаського, барського і вінницького старост Великого князівства Литовського.

Частину земель сучасних Донеччини і Луганщини українські старости вважали своєю і як таку, що належить до Київського князівства. Ось як, зокрема, черкаський намісник Свирид означував тогочасні південно-східні кордони України-Русі: "від Мурахви річки, котра впала у Дністер, і над Дністром - по половині Дністра повз Тягині, аж де Дністер упав в море, а звідти від гирла Дніпра, а від гирла Дніпра до Тавані, а з тої сторони Тавані з Перекопською землею... - по овечу воду, а від верхів Овечої води вверх Самари і вверх Орелі, аж до Дінця і від Дінця по Тиху Сосну (виділ. - Т.Ч.)".

Але і прикордонні старости Литовського князівства не могли б справитися з обороною краю та контролем за підвладними територіями, якби не козацтво - один з головних оборонців українців, поляків і литовців від турецько-татарських набігів у цей час. У боротьбі з мусульманською загрозою козаки вибрали чи не єдиний дієвий засіб оборони - здійснення превентивних військових походів на територію ворога з метою розгрому турецьких фортець і татарських населених пунктів. Разом з тим, ці походи носили також і здобичницький характер (що з боку Османів та їхніх васалів трактувалося як грабіжництво), тобто мали за мету здобуття т. зв. "козацького хліба" - грошей, матеріальних цінностей, зброї, одягу, людей, коней, худоби тощо.

Один з перших таких походів відбувся у 1492 р., коли канівські і черкаські козаки напали на татар поблизу контрольованого Кримським ханством поселення Тягинка у гирлі Дніпра. У грудні 1499 р. кримський хан Менглі-Гірей І скаржився московському царю Івану ІІІ, що "литовські" козаки часто нападають на околиці Очакова і "багато лиха чинять". В уставній грамоті великого литовського князя, яка була надана міщанам Києва у 1499 р. зазначалося: "Які козаки з верху Дніпра і з інших сторін ходять водою на Низ до Черкас і далі і що там здобудуть, з того старості десятину мають давати...". На початку XVI ст. розрізнені ватаги з українських земель здійснили не один напад на турецьких і татарських купців, які рухалися пониззям Дніпра, а також Сіверським Дінцем, Кальміусом або ж переправлялися через них.

Організуючим елементом в об'єднанні козацьких загонів стала діяльність прикордонних (або ж "окраїнних", так їх означували у тогочасних документах) адміністраторів Великого князівства Литовського. Чи не першим таким урядовцем став черкаський староста Семен Полозович. Саме він на чолі підрозділів, сформованих з місцевого українського люду, в 1508 р. здобув перемогу над ордами кримського хана. У зв'язку з цим, тогочасні літописці назвали його "Полозом-Русаком славним козаком". У другій половині 1511 р., вже перебуваючи на посаді овруцького намісника, С. Полозович знову розбив один з татарських загонів, який здійснював черговий набіг на українські землі. Невдовзі інші прикордонні старости разом з козацькими ватагами здійснили військовий похід на турецьку фортецю Очаків.

Однак найбільш вправним у військовій службі виявився черкаський і канівський староста Остафій (Євстахій) Дашкович. За висновками багатьох істориків, він відіграв велику роль в організації й певній структуризації козацтва. У 1523 р. О. Дашкович здійснив напад на Іслам-Кермен. Міцно укріплена турецько-татарська фортеця була взята штурмом і спалена, що засвідчило вміння козацтва не лише оборонятися та перемагати татар у степових поєдинках, але й застосовувати поширену в Південно-Східній Європі практику здобуття міст і містечок, укріплених валами, ровами, засіками та кам'яними мурами. Як засвідчував документ, війська на чолі з черкаським і канівським старостою "город Ослам (Іслам-Кермен) зламали і поруйнували й гармати побрали" та взяли у полон багато татар. Це стало серйозною втратою для кримських васалів Османської імперії, адже ця стратегічна фортеця контролювала велику територію південного Подніпров'я.

У 1527 р. О. Дашкович повідомляв польського короля і великого литовського князя Сигізмунда І Старого про підготовку татарських військ до походу на Литву і Польщу, пов'язуючи це з тимчасовим припиненням внутрішньополітичної боротьби в Кримському ханстві. О. Дашкович сам не цурався розвідувальних операцій, безпосередньо перебуваючи у стані ворога. "Він знав їхню (татар. - Т. Ч.) мову і, часто буваючи на розвідах, лишався невпізнаним у їх таборі; його вважали за татарина і завдяки тому довідавшись про їх справи, він розбивав їх на голову, а посланців татарських, посланих до нього виставляв на страшенну ганьбу..." - описували сучасники військову сміливість і хитрість Дашковича. Наступного року підрозділи урядовців "окраїнних" земель знову захопили відбудований турками Очаків.

Навесні 1532 р. багатотисячна кримська орда разом з відбірними підрозділами турецьких яничарів і артилерією, що складалася з 50 гармат, оточила тогочасну столицю козацької України - Черкаси. Упродовж 30 днів намагався захопити черкаську фортецю хан Саадет-Гірей. Численні штурми були відбиті оборонцями міста. Орда була змушена відійти. У 1533 р. черкаський намісник О. Дашкович на сеймі польської шляхти вихвалявся здобутими ворожими трофеями, а також ядрами від гармат, якими обстрілювали Черкаси. Того ж року український староста у письмовому вигляді подав польсько-литовському королю свій проект оборони Великого князівства Литовського від Османської імперії та Кримського ханства (вперше такий "оборонний проект" було подано Дашковичем до королівського уряду ще 1524 р.), а також створення регулярної прикордонної служби. За положеннями, поблизу татарських річкових переправ мали постійно вартувати козацькі підрозділи на човнах-"чайках". Інші козаки мали патрулювати традиційні сухопутні татарські шляхи. Нижче дніпровських порогів на островах пропонувалося збудувати декілька міцних фортець. Хоча сейм і схвалив військовий проект О. Дашковича, який передбачав 2-тисячний козацький реєстр, але, зважаючи на відсутність коштів, не поспішав впроваджувати його в життя.

Згідно з достовірними писемними джерелами українці почали боротися з татарами і росіянами (у вітчизняних та європейських джерелах їх називали "московітами" або ж "москалями") за право володіти Диким Полем з кінця XV ст., а вже через півстоліття, у 1546 р., історичний документ засвідчував, що "на Полі козаків багато: і черкасців, і киян..., вийшли на Поле із усіх окраїн". У 1558 р. кількатисячне козацьке військо під керівництвом князя Дмитра Вишневецького (Байди) оволоділо Перекопом, а в 1559-1560 рр. здійснило декілька походів на османську фортецю Азак (слов. Азов) у гирлі Дону. Перший штурм, який відбувся весною 1559 р., ледве не завершився успіхом, якби на допомогу яничарському гарнізону не надійшли війська ногайської орди та шість великих турецьких галер з допоміжними підрозділами. Для Османської імперії атака українського польового ватажка стала великою несподіванкою, адже це сталося вперше в існуванні цієї Азовської фортеці - важливого стратегічного пункту на великому стародавньому торговому шляху, що звався Шовкова дорога. На початку осені того ж року відбувся черговий наступ Д. Вишневецького. Турецький адмірал Алі Реіс повідомляв до Стамбула, що войовничий "отаман Дмитрашка" на чолі чотирьох тисяч козаків декілька тижнів тримав в облозі фортецю, а потім змушений був відійти. Через деякий час князь Вишневецький залучив собі на допомогу черкеські загони на чолі з "Кансуком" та "Жане" і разом з ними у 1560 р. знову здійснив невдалий напад на Азов. Французькі історики порівнювали військові приготування турків під час оборони Азова від козаків з приготуванням Османської імперії до війн проти Венеції та Священної імперії.

У 1577 р. українські козаки здійснили вдалий напад на татарське місто Білий Сарай, що розташовувалося у Північному Приазов'ї, на косі, що на захід від гирла річки Кальміус. З того часу вщент зруйноване українцями ординське місто вже не могло повстати з руїн. Натомість на Білосарайській косі козацькі "уходники" з України тепер могли вільно виловлювати рибу з Азовського моря.

Від часу військових походів Д. Вишневецького на Азовське узбережжя в історичних джерелах з'являються чи не щорічні повідомлення про присутність українських козаків у Середньому Подонців'ї. Але не тільки українці у великих битвах та локальних боях з турками і татарами прагнули оволодіти землями сучасного Донбасу. З другої половини XVI ст., хоча й не дуже вдало, московські царі намагаються встановити на р. Сіверський Донець свої сторожі. Так само польські королі та великі литовські князі не обходять своєю увагою цей регіон постійно відсилаючи у Дике Поле свої прикордонні загони, що проводять тут сторожову і розвідувальну діяльність. Власне, у результаті протистояння між московськими, татарськими і польсько-литовськими підрозділами (а їх головним чином представляли загони сформовані в українських воєводствах) на цих землях почали започатковуватися тимчасові військові "осадчі" поселення, які з часом перетворювалися вже на місцеві зимівники, хутори та села. Оцінюючи українсько-московські конфлікти за право володіти нічийними на той час землями Донеччини і Луганщини, сучасний російський історик Андрій Папков зробив такий висновок: "...Росіяни і українці у 80-х роках XVI ст. зіштовхнулися на Полі як піддані ворожих один одному держав. Сутички, які інколи перетворювалися на повноцінні битви, проходили не тільки в прикордонному районі, черкаси (українці. - Т.Ч.) проникали досить глибоко [у межі Московського царства]".

У 1585 р. представник московського уряду на Дону Р. Вердевський повідомляв до Москви про розгром українцями російської сторожі, яка знаходилася поблизу озера Багатий Затон. Того ж року загін з українських воєводств Речі Посполитої під керівництвом Д. Семпського ".приходив війною у государеву землю, у Брянський уїзд на государеві дворцові села". Одночасно українські козаки з Черкас і Канева приходили до селища Новосиль, де громили місцевих поселенців. У 1586 р. у районі басейну Сіверського Дінця воювали козацькі підрозділи на чолі з отаманами Петром Верчуном і Терехом Шелудивим. Вони наводили жах на жителів прикордонних російських міст Лівни і Воронеж, неодноразово нападали на татарські чамбули. Російський Воєвода А. Панютін повідомляв, що українські козаки "кримських людей по Донцю (Сіверському Донцю. - Т. Ч.) усе літо, тих усіх громили і багатьох і на Поле не пропускають, так і по усім окраїнним городам в Сіверських городах государевим людям задори чинять".

"Воровським черкасам" (так "милозвучно" називали українців у тогочасній московській документації) протистояли загони прикордонних російських сторож на чолі з В. Андреєвим, Ф. Бутур- ліним, Ю. Булгаковим. Воювати з українцями були відправлені загони з Шацька і Ряжська на чолі з князем П. Горчаков им та І. Гу- біним. Для боротьби з українськими загонами у Дикому Полі формувалися підрозділи у таких московських містечках як Орел, Мценськ, Михайлів та інших прикордонних поселеннях.

Щоб убезпечитись від таких нападів зі сторони Речі Посполитої у 1588 р. московський цар за прикладом польського короля Стефана Баторія (той почав формувати на основі українського козацтва реєстрові загони) наймає на військову службу 50 українських козаків на чолі з отаманом Яцьком Лисим. Невдовзі до них приєднується підрозділ з 35 українців на чолі з отаманом Агеєм Мартиненком. У травні того ж року вони були послані до гирла р. Айдар та униз по Сіверському Дінцю для протидії "черкасам". Протягом літа 1588 р. загін найманців Я. Лисого вступав у сутичку з підрозділом українського козацтва на чолі з сотником Лазарем, отаманами Лук'яном Карнаухом, П. Берчуном та Калошею поблизу Княжих гір та інших місцевостей Дикого Поля. У 1589 р. А. Мартиненко (Мартинов) скаржився воєводі Воронежа, що їх дуже часто посилають воювати з українськими козаками, але не надають необхідного озброєння. Українці, що знаходилися на службі у московського царя не до кінця усвідомлювали особливості свого положення та досить часто діяли всупереч з інтересами сусідньої держави. Джерела засвідчують, що московські воєводи не дуже довіряли найманим українським козакам. козацька перехрестя європа азія

Наприкінці 1580-х рр. московські воєводи Г. Борисов та І. Вахромеєв відправили до Києва посланця з грамотою, у якій висловлювали невдоволення з приводу "свавільства" українських козаків у Путивльському, Рильському і Брянському уїздах, а також на р. Сіверський Донець. У грамоті від російських урядників до польської влади за 1590 р. відзначалося, що українці розгромили "сторожі" росіян на чолі з В. Олад'їним, І. Тютчевим і Т. Кузьміном, які були послані у район Сіверського Дінця. У грамоті також наголошувалося на тому, що один з козацьких загонів формувався у Переяславі на чолі з отаманом Стрільбицьким.

У 1590 р. українські козаки з Черкас, Канева та Переяслава завоювали Воронеж, аргументуючи це тим, що "государеві люди" не надавали їм допомоги для боротьби проти кримських і азовських татар. При цьому, як засвідчував документ, "черкаси прийшли уночі і те місто спалили, і государева воєводу вбили, і людей багатьох побили, а інших спалили, а інших живих спіймали, і багато шкоди причинили". Цікаво, що у нападах на російські сторожі, підрозділи та прикордонні містечка брали участь не лише шляхтичі та козаки з України, але навіть й українські селяни. "...Того ніколи не бувало і не в мирний час, що посполиті сполучившись з бесер- мени (татарами. - Т.Ч.) та просту кров проливали", - писалося у документі під назвою "Список образ до Жигимонта короля" від 10 липня 1592 р. Згідно з цим документом вказувалося, що лише протягом першої половини цього року у Дикому Полі від рук українців загинуло близько 200 російських людей.

Влітку 1598 р. українські козаки витримали бій з військами бєлгородського голови К. Мясного. У 1590-х рр. з російськими "служилими людьми" у районі Дикого поля воювали загони українців на чолі із запорозьким отаманом Мишаком, які "ходили по Донцу, і по Осколу, і по Дону і громили государських людей". У цей же час тут з російськими зайдами воювали козацькі загони на чолі з Петром Верчуном і Тимофієм Шолудивим. Такі дії українців неодноразово обговорювалися під польсько-московських переговорів. Зокрема, у 1590 р. в одному з "перемирних" документів між Варшавою і Москвою вказувалося на те, щоб "намісники, і воєводи, і державці поміж собою з обох сторін шукали і лихих [козаків] страчували".

На переломі XVI і XVII ст. українське козацтво рішуче заявляє про себе як про захисника християнської віри та рицарську спільноту. Як дослідив Сергій Плохій, ставлення до козаків як оборонців християн від мусульманської загрози розпочалося ще від 1577 р. Саме тоді, перебуваючи на страті Івана Підкови у Львові, католик з Італії Філіпо Тальдучі записав передсмертну промову козацького ватажка, у якій були й такі слова: "...Я завжди боровся мужньо і як чесний рицар проти ворогів християнської віри та завжди прагнув бути щитом проти невірних.". І справді, керівники Війська Запорозького з того часу почали неодноразово наголошувати на своєму рицарському служінні всезагальному християнству та повсякчасній боротьбі проти його ворогів. У цей час українські козаки почали самоусвідомлювати себе рицарями, тобто особисто вільними людьми, спосіб життя яких визначали воєнне ремесло й належність до корпоративно окресленої військової спільноти. До головних рицарських чеснот, які були притаманні козакам, були мужність, відвага, вірність, гідність, честь, добра слава, здатність до самопожертви, патріотизм, служіння високим ідеалам - боротьба проти ворогів Святого Хреста, оборона вітчизни та захист покривдженої православної церкви.

Невдовзі "український фронт" ідеологічного та військового протистояння між Християнською та Ісламською цивілізаціями проявляється у більш практичних формах, а саме проголошенні козаками захисту православного населення українських воєводств Речі Посполитої. У 1610 р. козацька старшина внесла протест до книги гродського суду Києва про ущемлення прав православних. Через десять років гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний сприяв поновленню діяльності Київської митрополії. У 1621 р. 350 священиків з усієї України на чолі з митрополитом Йовом Борецьким були присутні під час проведення козацької ради, а в 1628 р. козацька делегація взяла участь у православному церковному соборі. "...Йдеться про віру з якою помремо", - неодноразово заявляли у цей час козаки, всіляко підтримуючи православне українське духівництво.

Перші три десятиріччя XVII ст. відзначаються бурхливим ростом не лише військової, але й політичної ваги козацької організації. Її керівники не визнають численних заборонних постанов сеймів Речі Посполитої (1604, 1605, 1607, 1609, 1611, 1613, 1616 рр.) щодо обмеження свого внутрішньополітичного статусу. Починає проявляти себе й певна декларативність підданства королівській владі, адже незважаючи на універсали Сигізмунда ІІІ Вази, які забороняли "свавільничати" козацтву в українських воєводствах Польсько-Литовської держави і на міжнародній арені, продовжувалися самочинні козацькі походи на Туреччину, Крим, Молдавію, поширювалася козацька юрисдикція на "волость", тобто Центральну Україну.

У 1604 р. кримський хан Кази-Гірей з приводу відновлення мирних стосунків з Річчю Посполитою писав до короля: "...спокій є тоді, коли нема на Дніпрі козаків". Та наступний рік не приносить ханові спокою - козаки розбивають його загони на Дністрі. Виправдовуючись, Сигізмунд ІІІ Ваза пише до Стамбула, що українські козаки не підкоряються його владі. Це й справді було так, адже українські козаки "промишляли" не тільки на Дніпрі, але й на річках Сіверський Донець і Тор, при чому вони захоплювали у полон не тільки російські сторожі, але й московитів, які добували "на Тору" сіль, а також виводили звідси татарські табуни. Зокрема, у 1622 р. у районі Дикого Поля перебував 2-х тисячний козацький загін на чолі з полковником Федором Пирським, який мав намір завоювати ряд прикордонних містечок Московського царства.

З початку XVII ст. на землях Дикого Поля українці знаходять собі новий прибутковий військовий промисел. Вони починають заважати проведенню зустрічей посланців Кримського ханства та Московського царства у прикордонних Валуйках. Саме це невелике містечко було визначено як постійне місце для передачі "грошової казни", тобто данини російськими царями кримським ханам, яку Москва щорічно платила Бахчисараю як правонаступникам Золотої Орди. У 1620 р. українці спіймали в степу російського посла М. Міляєва, забрали у нього "упоминки" для хана та вбили. Через чотири роки, у березні 1624 р., українські козаки перехопили на шляху до Москви поблизу р. Молочні води "на Овечому броду" російських посланців Я. Дашкова, В. Волкова, А. Ситникова і татарина Денкула-Батия, які везли ханську грамоту до царя. Після двох діб перебування у козацькому полоні А. Ситников зумів утекти та повідомити, що бачив 700 українців на р. Молочні Води та близько 800 українських козаків у верхній течії р. Тор. Окрім того, на допиті

Ситников повідомив, що бачив у районі Святогірського монастиря п'ятьох "черкас", а монастирські ченці розповідали йому про будівництво козаками 40 суден на Сіверському Донці.

У 1627 р. з Валуйок повідомляли до Москви про постійну загрозу від українських козаків: "...А приходили вони з Дінця з Бахмутова, а на Бахмутові їх чоловік з 70, а хочуть вони по Дінцю і вверх по Осколу твоїх государевих людей, які ходять по Дінцю і по Осколу для своїх промислів побивати". Весною 1631 р., як повідомляв з Валуйок воєвода І. Колонтовський, козацький загін з 60 осіб напав на валуйське передмістя та захопив у полон кілька десятків місцевих жителів, а також забрав у російських стрільців коней. Маловідомим і до сьогодні є той цікавий факт, що одними з перших українців, які були заслані Москвою на Сибір стали п'ять козаків на чолі з Олексієм Шафраном, яких у 1626 р. було затримано поблизу Валуйок та відправлено у Москву. Звідти українських козаків, згідно з царським указом, відправлено у сибірське заслання.

Поряд з проведенням військових дій проти росіян на прикордонних землях Донеччини та Луганщини, українці успішно воюють з турками на берегах та в акваторії Чорного і Азовського морів. Але не тільки завдяки морським походам українське козацтво стало відомим на той час у всьому світі. Вже під кінець XVI ст. козаки з України поширили свої сухопутні виправи на все північне узбережжя Азовського та Чорного морів. Завдяки цьому увесь величезний простір Дикого Поля між Дніпром і Доном перетворився на зону активного здобичництва українського козацтва, особливо обабіч річок Міус та Сіверський Донець.

З огляду на блокування турецьким флотом гирла Дніпра, українські козаки використовували вихід у Чорне море (яке з того часу перестало бути внутрішнім "турецьким озером") через Азовське море - спочатку вони йшли на чайках руслами р. Самари, потім входили до Вовчої і її ліву притоку Осикову, а з неї Бересніговою, або Широкою діставалися до Кальміуса, з якого виходили в Азовське море, щоб через Керченську протоку увійти до Чорного моря. Досить часто вони поверталися цим шляхом до себе додому. Так, наприклад, влітку 1638 р. близько 1 тисячі 700 українських козаків на 30 чайках воювали з турками на Чорному морі в районі коси

Тузла неподалік сучасної Керчі. Власне, вони хотіли таким чином добратися до берегів Азовського моря та увійти у гирло Кальміусу.

Восени 1628 р. гетьманом реєстрового Війська Запорозького обирають Івана Сулиму. На цій посаді він змінює досвідченого Михайла Дорошенка, який загинув у боротьбі з ворогами. Однак відомим на той час він стає не завдяки гетьманській булаві (невдовзі його переобирають), а завдячуючи вмінню організовувати штурми фортець та завойовувати неприступні твердині. У 1629 р. Сулима організовує похід майже сорокатисячного козацького війська до Перекопу, а через кілька років, як засвідчували джерела, намагається завоювати неприступну турецьку фортецю Азов у гирлі річки Дону: "Року зась 1633 Сулима, гетман войска низового Запорожского, в моноксилах (невеликих човнах. - Т. Ч.) от Сечи по Днепру, потом по Черном мору, через весь Босфор Кимерійський в Местиц- кое заплинувши озеро, достал был прекрепкого турецкого в Азии града Азова".

У 1634 р. І. Сулима знову здійснює два напади на важливий військовий форпост Османської імперії - фортецю Азов. 10 серпня 30 човнів-"чайок" з українськими козаками, що поверталися з Дону, з'явилися біля Азова. Майже чотири дні продовжувалася облога фортеці за допомогою артилерійського вогню козацьких гармат та безперестанних атак запорозьких "морських піхотинців". Але і цього разу Сулимі не вдалося оволодіти турецьким укріпленням. У вересні того ж року він здійснює повторний похід на Азовську фортецю. Цього разу була збільшена кількість атакуючих козаків - до трьох тисяч, а також помінялася тактика ведення штурму. Якщо під час першого нападу атаки замку здійснювалися лише з одного боку, то тепер І. Сулима віддав наказ штурмувати фортецю з усіх боків. Такі дії козацького воєначальника призвели до певного успіху - запорожці, зруйнувавши частину стіни, увірвалися до фортечного посаду. І лише несподівана поява під містом численної ногайської орди не дозволила козацькому війську оволодіти Азовом.

Незважаючи на те, що Азов не був взятий козаками, кілька великих штурмів добре укріпленої турецької фортеці українцями засвідчили зростаюче воєнне мистецтво запорозького війська, керівники якого, застосовуючи невеликі людські ресурси та артилерію, намагалися вирішити на свою користь надскладні військові завдання. Як свідчив сучасник, влітку 1635 р. І. Сулима знову планував оволодіти Азовом: "Да він же отаман Сулим говорив на морі такі речі: якщо великий государ Михайло Федорович дозволить донському війську пошук вчинити під Озовом (Азовом. - Т.Ч.), і я де був з Дніпра війська всі з собою взяв, а озовським людям свою недружбу і трату свою оплатив".

У 1637 р. українські козаки виконали мрію гетьмана І. Сулими та разом з донцями нарешті оволоділи фортецею і утримували її під своєю владою до 1642 р. І, звичайно, військовий досвід попередніх нападів на місто став їм у великій нагоді. Донський отаман М. Татаринов у 1638 р. стверджував, що на Дону і в Азові перебувало майже 10 тисяч українських козаків. Він також залишив цікаве свідчення про те, як українці добиралися до Азова: "...На Дінці Сіверському зустріли запорозьких черкас, чоловік із 50, ідуть вони рікою Дінцем стругами, а берегом п'ять чоловік гонять коней дванадцять, а сказали їм, що вони їдуть до них у Азов". Щоб проникнути до охопленої звідусіль турками Азовської фортеці запорожці, згідно із записами турка Евлія Челебі, здійснювали неймовірні вчинки: ".Багато невірних козаків зуміли проникнути до фортеці, стрибаючи, роздягнувшись, у Дон і пливучи під водою на спині з очеретиною в роті. Зброю й амуніцію вони складали у шкіряні мішки, які тягли за собою пливучи, і так підтримували фортецю".

До нашого часу дійшло кілька варіантів української народної думи під назвою "Втеча трьох братів із города Азова з турецької неволі", яка, очевидно, описує події після 1642 р., коли турки вже повернули фортецю до своїх володінь:

...Що в одному ми полку бували

У турецькій, бусурменській у тяжкій неволі,

У городі у Азові побували,

Із города Азова вмісті із пліну утікали.

Напади українських козаків на прикордонні містечка Московського царства, а, отже, їхня довголітня боротьба за Дике Поле у басейні річки Дон продовжувалися й надалі - протягом 1630-х - 1640-х рр. Саме з цього часу почалася справжня військова колонізація українцями Донбаського лісостепу.

У вересні 1636 р. донський козак Ф. Олябьев повідомляв, що "на Дону вчинилося воровство велике від черкас". У 1637, 1639 та 1640 рр., загін на чолі з Іваном Богуном (очевидно, однофамілець знаменитого сподвижника гетьмана Б. Хмельницького) нападав на російські військові загони в межах Муравського шляху. У 1642 р. представники донського козацтва засвідчували присутність великої кількості українців у межиріччі Сіверського Дінця і Дону: "...Стало от них по Дону и по Донцу [Северскому]воровство большое: пришли из Литвы немалые люди, более семисот человек, нас, холопей твоих, в разьезде и всяких чинов твоих государевых людей громят и рубят и Дон реку пересекли, а на Донце, государь, лежат многие люди, а беглецы от них к нам уходят".

Незадовго до того, у 1641 р. отаман Мокійка з 30 кінними і 8 пішими козаками напав на російське посольство М. Засецького, який їхав з царською грамотою до Війська Донського. 80 черкаських козаків на чолі з отаманом Василем Коконом у липні того ж року атакували озброєних валуйських міщан, які хотіли добувати на Тору сіль, однак росіяни відбилися і захопили у полон українця, який на допиті засвідчив, що "прийшли вони з литовського міста Плотави (Полтави. - Т.Ч.) отаман черкашенин Василь Кокон з товаришами, 80 чоловік, на Сіверський Донець і на інші запольні річки, на річку на Дон, побивати московських людей і не пропущати з Московщини рікою Доном і Сіверським Дінцем в Азов государських московських людей і із Азова на Москву".

Наприкінці квітня 1642 р. українці захопили в полон кількох жителів Валуйок, яких тримали у своєму таборі, що був розташований при впадінні р. Жеребець у Сіверський Донець. У цьому, по суті, вже постійному поселенні знаходилося близько 700 козаків на чолі з полковником Війська Запорозького Григорієм Торським та отаманом Василем Рябухою. 13 листопада 1642 р. поблизу витоків р. Тор козаки напали на турецьких і татарських послів (їх супроводжували московські дипломати та російський військовий загін), які поверталися з Москви до Стамбула і Бахчисарая, при цьому під час швидкоплинного бою загинула велика частина російських дипломатів та вояків. У той же час козаки на чолі з отаманом Мокієм на р. Матякіній розгромили посольство московського посла до Війська Донського М. Засєкіна 20 травня 1643 р. вдбувся великий бій українського козацтва з російськими "служилими людьми" на Дону.

У 1644 р. українські козаки воювали з російською мордвою у Тамбовському уїзді Московського царства, а потім на р. Сіверський Донець організували засідку для кримського і російського посольства. Наступного року українцями у Дикому Полі були розгромлені росіяни, які обмінювалися полоненими з татарами та передавали їм данину. 5 червня 1646 р. син боярський з Воронежа Т. Колчанін зі своїм загоном близько доби відбивався від українців у районі р. Айдар. Того ж, 1647 р., українські козаки напали на російських "служилих людей", які поверталися з Крима у супроводі посольства Т. Караулова.

У цей час українці досить часто нападали на росіян у районі Подоння. Згідно з повідомленнями донських козаків влітку 1644 р. з обох сторін Дону знаходилися військові сторожі українських козаків, що нараховували більше 500 вояків. Власне, у цей час на р. Дон українським козацтвом були встановлені постійні переправи-"ходи" (на основі одного з яких планувалося збудувати "город"), які охоронялися українцями. Про це переконливо свідчила записка прикордонного воєводи О. Бутурліна від 6 жовтня 1646 р.: "А как де, государь, в тех местах город будет, и черкасской де ход в мордовские и в черемисские места и татарские перелазы по реке по Дону отымет, и воровства от черкас по реке по Дону не будет".

Досить частими, як засвідчують тогочасні джерела, були вилазки українського козацтва углиб Московського царства - "на мордовські і черемиські міста". Зокрема, у лютому 1641 р. козаки на чолі з отаманом Іваном Германком воювали з мордвою поблизу Алатира, а в січні 1642 р. неподалік Шацька. Невдовзі І. Германок був захоплений російськими військами і повішений на острах козакам на Донецькій дорозі, неподалік Валуйок. Однак напади не припинялися - три сотні козаків на чолі з отаманом Марком Петрухненком громили московитів на річках Дон та Богучар. 30 грудня 1646 р. кілька десятків українських козаків напали на росіян, які ночували на р. Глибокій та відбили у них 6 коней і поранили одного донця. Про обсяг постійних більших та менших нападів українців на Московське царство у 1640-х рр. переконливо свідчить документ під назвою: "Список обидный, которые обиды вчинились в царского величества в порубежных городах его господарства людям з королевского величества стороны от польских и литовских людей".

З початком у 1648 р. революційного повстання українського народу на чолі з Б. Хмельницьким та утвердженням владних адміністративних інститутів Української козацької держави прикордонні полковники Війська Запорозького та кошові отамани Запрозької Січі намагалися контролювати ситуацію на Дикому Полі та опанувати стихійну колонізацію межиріччя Дніпра та Дону. Однак військові сутички українців з росіянами і татарами на землях Донбасу продовжувалися. Гетьманський та кошовий уряди проводили політику протидії військово-господарському освоєнню Московським царством значної території Дикого Поля. Окрім того, Б. Хмельницький був проти московсько-кримського та московсько-польського політичного зближення. Про це свідчили постійні напади на російські посольства, які рухалися до Кримського ханства чи Речі Посполитої. Підрозділи українського козацтва протягом кінця 1640-х - 1650-х рр. діяли у районі р. Сіверський Донець та не допускали до зустрічей російських і кримських дипломатів у Валуйках.

Щоб примусити царський уряд розірвати Полянівський мир 1634 р. з Річчю Посполитою та підписати мирну угоду з Україною, гетьман Б. Хмельницький почав проводити справжню інформаційну війну на українському-російському прикордонні, поширюючи чутки про спільний військовий напад з Кримським ханством на Московське царство та Військо Донське. Про це зокрема повідомляли російським урядникам жителі Путивля, які після повернення з Миргороду засвідчували, що українці і татари готують напад на донських козаків, а потім і на царські міста. У зв'язку з цим на кордоні відчувалося постійне напруження. Воно не було зняте і посольством Б. Хмельницького до Війська Донського, яке вимагало припинення виступів донців проти Бахчисараю та Стамбула. Весною 1650 р. на російській Білгородчині поширилися чутки, що Україна помирилася з Польщею та готуються разом наступати на Москву через Білгород і Путивль.

Білгородський і путивльський воєводи почали готуватися до відбиття нападу, а організація оборони була доручена Б. Репніну. Побоювання, що під час штурму м. Корочі місцеві українці здадуть місто своїм землякам висловлював корочанський воєвода І. Ржевський. Восени 1650 р. гетьман Б. Хмельницький вислав 6-тисячний козацьке військо для блокування Війська Донського на виконання положень мирної угоди з Османською імперією. Хоча донським козакам українці заявили, що прийшли на Кальміуську "сакму" для того щоб "підкараулити" татар.

У 1670-1690-х рр. розпочалися нові спроби українського козацтва оволодіти турецьким Азовом. У 1673 р. кількатисячне військо на чолі з кошовим отаманом Іваном Сірком безуспішно штурмували азовську твердиню та понищили кількадесять поселень татарських і ногайських козаків в Північному Приазов'ї. Посилена військово-сторожова служба українського козацтва наприкінці 1680-х - першій половині 1690-х рр. дозволила у 1695 р. штурмувати, а у 1696 р. - захопити турецьку фортецю Азов. Влітку 1696 р. близько 15 тисяч козаків з Чернігівського, Гадяцького, Лубенського полків, а також компанійці та сердюки з Лівобережжя під керівництвом Я. Лизогуба взяли участь у другому московсько-українському поході на Азов. Українські козаки відзначилися протягом майже місячної облоги Азова, з 17 червня до 18 липня. У результаті чисельних штурмів цієї потужної турецької фортеці загинуло 160 і було поранено 272 українців. 19 липня турецький гарнізон Азовської фортеці капітулював, що спричинило велику паніку в Османській імперії та Кримському ханстві, а також велике піднесення у країн-учасниць Священної Ліги.

"И так украинские казаки, взошед на вал с гетманом своим Мазепою и с наказным гетманом Яковом Лизогубовым...", - засвідчував історик XVIII ст. Г.З. Байер. У царській грамоті до Константинопольського патріарха було зазначено: "Малороссийские войска земляной вал к неприятельскому рву отовсюду равномерно привалили, и из-за того валу ров заметав и заровняв, тем же валом через тот ров до неприятельского валу дошли, и валы сообщили толь близко, еже возможно было с неприятели, кроме оружия, едиными руками терзатися; уже и земля за их вал метанием в город сыпалась. И сего же настоящего июля месяца 17 числа, в пяток, малороссийские войска, по жребию своему в тех трудех пребывающие, при которых неотступно пребывая муж в добродетели и в военных трудех искусный гетман наказный Яков Лизогуб.".

Повернення російських військ до Москви було обставлено надзвичайно урочисто й досить незвично для жителів столиці. Гучне світське святкування Азовської перемоги над турками означало офіційний початок імперського періоду в історії Московської держави, а проїзд Петра І попід класичною Тріумфальною аркою у Москві (до речі, вона була збудована за проектом українського архітектора І. Зарудного) мало символізувати наступність подвигів античних імператорів, а, отже, означало претензії царської влади на міфічну "всесвітню" спадщину Римської імперії.

Сьогодні на стіні Свято-Успенського собору у м. Чернігові знаходиться урочиста меморіальна плита на честь наказного гетьмана та чернігівського полковника Української козацької держави Якова Кіндратовича Лизогуба (роки життя: 1620-1698 рр.), який прославився тим, що за наказом гетьмана Івана Мазепи допоміг царю Петру І отримати одну з найбільших військових перемог Росії у XVII ст.:

Зде Яков Лизогуб воин

Роский славный,

Полковник Черниговский храбрый,

Бодрый, давный,

Благоразумный сего града оградитель,

Азова і многіх міст кріпкий

Побідитель.

Численні військові походи українського козацтва до Туреччини і Криму, османські володіння в Молдавії, Північному Причорномор'ї та Приазов'ї, акваторіях Чорного і Азовського морів викликали велике занепокоєння у Стамбулі й, одночасно, сприймалися європейським світом як закономірний прояв військової боротьби представників східного християнського світу з османсько-мусульманською загрозою. Протягом довгих двохсот років (!), від початку XVI і до кінця XVII ст., українці самовіддано боролися за вихід до Азовського моря та оволодіння донецькими землями Дикого Поля.

У виснажливій боротьбі не тільки з турками і татарами, але і росіянами, загинуло чимало наших пращурів, однак їхні життя не пропали задарма - вже з середини 1650-х рр. на території Дніпрово-Донського межиріччя почали виникати "стаціонарні" українські слободи, хутори та зимівники. З часом вони перетворювалися на села та міста в межах Степового кордону Європи. А на узбережжі Азовського моря під обороною запорозьких козаків виникали риболовецькі поселення, на основі яких пізніше було збудовано приморські порти та вже у ХХ ст. з'явилися оздоровчі курортні міста. Так творилася українська історія Донеччини та Луганщини.

Размещено на Allbest.ru