Методологія й методики дослідження векторів тяжіння та взаємодій на південному порубіжжі

Размещено на http: //www. allbest. ru/

1. Методологія й методики дослідження векторів тяжіння та взаємодій на південному порубіжжі

За умов активізації тероризму і збройних протистоянь не лише методологія, але й методика дослідження регіональності значно ускладнюються. Про регіональну ідентичність говорити вже не доводиться, бо конкурують настільки різні настрої й поведінкові настанови, що звести їх до спільного знаменника практично неможливо. Вироблення принципів, норм, правил, що організують за таких умов пізнавальну діяльність, ускладнюється хаосом у підходах, зіткненням різних точок зору й оціночних критеріїв. Понятійний каркас наукового аналізу піддається постійним випробуванням внаслідок тиску політики; предметне поле соціогуманітарних досліджень заповнене евфемізмами й симулякрами. Надзвичайно загострилася і актуалізувалася проблема кордонів. Якщо «Україна це Європа», то де пролягає сьогодні її східний кордон? на цю тему розмірковують, до речі, і західні інтелектуали.

Від невизначеності й багатоманітності підходів особливо потерпає освітня сфера. Підміни аналітичного дослідження смаковими імітаціями стали буденною практикою. Дисбаланси у сфері вищої освіти, спричинені воєнними діями на Донбасі, розхитують і ті пізнавальні моделі, які утвердилися в дидактичному і виховному процесі. Констатація того, що Надчорномор'я перебувало на межі трьох цивілізацій, сама по собі дає небагато. Продуктивніше на конкретному фактичному матеріалі показати, як змінювався геном місцевої людності під впливом інших «полів тяжіння», причому з обов'язковим врахуванням історичної динаміки, соціоструктури впливів і запозичень, потужності консолідуючих і роз'єднуючих чинників. Очевидно, саме такий підхід дасть змогу прояснити напрям культурно-комунікаційних процесів і вплив змінних центрів тяжіння, відчути ритми повсякденного життя, побачити за розмаїттям культурних практик певні риси подібності, навіть схожості.

Щоб дістати достовірне знання про будь-який об'єкт дослідження у соціогуманітаристиці, необхідно насамперед з'ясувати результати взаємодії ієрархічних рівнів у даному соціумі у різних часових і просторових параметрах. В ідеалі такий аналіз забезпечує розроблювана на рівні ООН, Всесвітнього банку, міжнародних інститутів методологія дослідження тенденцій минулого й поточного розвитку з виходом на прогнозні моделі. Але навіть безпрецедентні за масштабами проекти дослідження цінностей та ідентичностей, такі, приміром, як реалізований упродовж 1981-2005 рр. на матеріалі 43 країн проект Всесвітнього дослідження цінностей (World Values Survay), не в змозі представити у порівняльному вигляді загальну картину соціальних взаємодій у «проблемних» соціумах. Відмова наукової системології від ідеї прогресу і перехід її на позиції підтримки розкутої поліваріантності у методологічних підходах засвідчили поглиблений інтерес соціогуманітаріїв до «нелінійних залежностей» і «зворотних зв'язків», базованих на пріоритетах культури.

Те, що пізнавальні моделі у процесі «оновлення» історії стають дедалі більш поліцентричними і рухливими, а методологічні підходи гнучкими й варіативними, насамперед означає розширення простору міждисциплінарності кожний черговий «поворот» віщує зміни не так у власній предметній сфері, як у суміжних субдисциплінах. Нові тенденції у дослідженні локальності базуються, з одного боку, на постулатах історичної антропології, а з другого на прямому вторгненні у сферу соціології. У цьому руслі вимальовується нова теоретична модель людини («нового гуманоїда»), в якій людська природа виступає як транзитний, ефемерний, нестійкий феномен, а дії індивіда величезною мірою детермінуються ірраціональними явищами й відкритими можливостями. Еволюція індивіда при цьому розглядається і як об'єктивний природно-історичний процес, і як соціокультурна спіраль, причому саме ця роздвоєна (за принципом спадковості й змінюваності) спіраль виступає як основа всього світопорядку: від мікродо макросвіту, від природного до створеного людиною, як джерело всіх малих і великих змін .

Застосування цієї категорії до тих різновидів порубіжних соціумів, які в різні часи існували на теренах Південної України, уявляється продуктивним, хоч і складним для реалізації. Складність зумовлюється багатьма чинниками від хронологічного діапазону неймовірної тривалості до безлічі політичних та ідеологічних спекуляцій навколо нейтральних, здавалося б, понять гібридності, «співвітчизників», гуманітарної місії тощо. Виконання даного проекту потребує, на наш погляд, більш-менш чіткого окреслення принаймні трьох методологічних питань. Йдеться про періодизацію, географічні й ментальні межі регіону та про механізми протидії ідеологічній експансії, що її офіційна політична думка Росії обрала за інструмент руйнування України як суб'єкта політичних відносин.

Чітка періодизація у становленні територіально-ієрархічної структури Південної України уявляється необхідною з огляду на алгоритми перервності у її розвитку і на виразну сегментованість території, виниклу в процесі поєднання різних цивілізаційних впливів. Вона вимальовується доволі чітко і свідчить про істотні осцилятивні коливання в житті гетерогенних соціумів. Перший період колонізаційного освоєння території тривав від VII ст. до н.е. до ХІІІ ст. і характеризувався співіснуванням європейських (переважно генуезько-візантійських) колоністів з автохтонним скіфо-сарматським і слов'янським населенням. У межах цього періоду легко простежуються суперечливий вплив моря і степу на життєвий світ різноетнічної людності, неоднозначні наслідки «зустрічі» осілої і кочової соціонормативних культур, формування різних центрів тяжіння, вплив еллінських традицій на життєвий уклад місцевих племен. Фахівці поділяють його початковий етап на дві частини грецьку (від другої половини VII ст. до н.е. до середини І ст. до н.е.) і римську (І ст. до н.е. IV ст. н.е.).

Другий період з домінуванням кримськотатарського й турецького чинника тривав з 1223 по 1783 рік, вмістивши в себе драматичні колізії взаємовідносин українського козацтва і створеної ним державності зі «східним світом». Притаманні цьому періоду прояви войовничої агресивності загалом вписувалися у систему норм Середньовіччя і раннього нового часу. І все ж перетворення раніше щільно заселених територій на Дике поле феномен у європейській історії унікальний, що потребує особливої «дослідницької оптики». Тут, зокрема, уявляється важливим показати, як прагнення до змін, накладаючись на архаїку суспільних відносин, втрачають креативність і не гасять, а загострюють соціальні суперечності.

Третій період час прискореної експансії імперії Романових на південь після успішних російсько-турецьких війн XVIII ст. включно із виведенням на російську орбіту Криму. Розхитування макросистеми континентальних імперій на окраїнах Європи відбувалося у цей час під впливом зростаючого економічного і воєнного потенціалу Російської імперії та її цілеспрямованих зусиль у напрямі символічного й топонімічного освоєння простору новоприєднаних територій. Імперський проект консолідації «російської національної території» передбачав асиміляцію українців, які розглядалися як частина російської нації. Передбачалося їх цілковите розчинення у поліетнічному середовищі, створюваному міграційною політикою влади, яка базувалася на «запрошенні» до освоювання величезних просторів Півдня різних етносів і конфесій. Формула «русифікації», найчастіше застосовувана у вітчизняному регіональному аналізі, навряд чи передає всю складність процесів, які підлягають поглибленому дослідженню. Йдеться насамперед про принципову здатність чи нездатність імперії забезпечити лояльність гетерогенного у соціокультурному і етноконфесійному відношенні суспільства, а отже, і про ресурси її сталого розвитку. У полі зору дослідників тут незмінно перебуватиме асиметричність імперських адміністративно-політичних і правових структур, з акцентом на постійних переформатуваннях простору, законодавчих норм, компетенцій інститутів влади тощо. А відтак і реакція місцевих еліт на імперську політику, що в сумі привело до краху самодержавства у 1917 році.

Основне смислове навантаження четвертого періоду (19171991) становлять парадокси радянської урбанізації й модернізації. Довільно створені і неодноразово перекроювані регіони, попри щедре роздавання Кремлем популістських обіцянок, лишалися «утриманцями» центру і не відчували реальних перспектив забезпечення власної самодостатності. А заохочення соціальної селекції, доповнене розгулом державного терору, блокувало модернізаційні починання, зводячи їх роль до мобілізаційних важелів. Але в регіонах, які розглядалися як стратегічний ресурс (а такими вважалися Донбас і Придніпровський ареал), правляча партія була змушена вдаватися до методів матеріального стимулювання, які створювали у населення ілюзію власної вищості й винятковості. Посилено насаджувана владою ідеологія «обложеної фортеці» супроводилася, особливо у передвоєнний період, запровадженням всеосяжної соціальної селекції, тотального поліцейського контролю, заохоченням системи доносів. Завдяки витонченим маніпуляціям суспільною свідомістю радянській владі вдавалося одночасно виховувати у громадян патріотизм, здатність до самопожертви і насаджувати підозрілість, «пошук ворогів», стимулювати примирливе ставлення до репресій. Зрештою у соціумі сформувалися всі ознаки екстернальної психології із постійним відчуттям меншовартості, неможливості щось змінити, конформізмом як системою мислення й політичної поведінки, поширенням настроїв соціальної апатії.

І, нарешті, останній, п'ятий період в історії регіону, що фактично збігається з роками української незалежності, позначений гострими суперечностями суспільного розвитку, виниклими як на ґрунті поглиблення соціального відчуження більшості громадян від влади, так і в контексті гострої боротьби кланів за ресурси і центри впливу на прийняття рішень. Неймовірні масштаби корупції, вибіркове правосуддя, рудименти тоталітарної психології як на владному, так і на масовому рівнях створили дилему «взаємонерозуміння», справитися з якою виявилося не під силу жодному з режимів, що змінювали один одного на політичній арені. У південному регіоні, де амбівалентність суспільних настроїв склалася історично і мала виразну тенденцію до поглиблення, вибухонебезпечні ситуації виникали час від часу, починаючи з перших років незалежності. У протиборство олігархічних кланів виявилися втягнутими ділки тіньової економіки й відверто кримінальні елементи, що зрештою вилилося у збройне протистояння, масштаби і тривалість якого не мають прецедентів ані у попередній історії регіону, ані у конфліктних ситуаціях на всьому пострадянському просторі.

До порівняння українських подій з протестними спалахами «арабської весни» вдаються часто, але далеко не завжди такі порівняння відбивають сутність протистоянь. Вкласти їх смисл у поняття «фітна» («смута», «заколот») і справді спокусливо, тим більше, що в обох випадках маємо справу з таким прагненням до спрощень, коли емоції поборюють розум. Схожість простежується і у відсутності позитивних програм і впізнаванних лідерів, і у подібності мережево-інформаційних технологій. Але принципова відмінність у майже повній відсутності в подіях на Сході України релігійної складової. Та й проблема «постнаціонального бачення» для України є складнішою, ніж для більшості країн Близького Сходу дається взнаки фактор «серединної Європи», коли все, що відбувається в Україні, реально загрожує усій системі європейської безпеки.

У цьому зв'язку не можна, зокрема, обійти увагою проблему застосовності антиколоніальних підходів до дослідження посткомуністичних реалій, у тому числі й українських. На наш погляд, якщо і можна говорити про колоніальну залежність України в СРСР, то лише в умовно-метафоричному сенсі. В Радянському Союзі Україна була одним з основних промислових регіонів і дослідним полем для реалізації сміливих модернізаційних проектів. Тому, як наголошують Дорота Колодзейчик та Кристина Шандру, варто уникати прямих зіставлень і запозичень і зберігати здоровий скептицизм, коли йдеться про застосування елементів постколоніального дискурсу до реалій радянської і пострадянської доби. Раціональніше, зазначали вони, уважно вивчати регіональні особливості, а не виборювати для регіону якийсь специфічний постколоніальний статус.

Із задекларованих новітніх підходів однозначно випливає висновок про необхідність критичного переосмислення когнітивного потенціалу модних донедавна неоліберальних схем, базованих на апологетизації західного досвіду і відповідних цінностей. Цілковита девальвація теоретичної моделі «трьох світів» ставить у зовсім новий контекст проблему центр-периферійних відносин і тісно пов'язану із нею проблематику кордонів і порубіжності. З'являються підстави говорити у метафоричному, зрозуміло, сенсі про особливі «пограничні цивілізації».

У дослідженні кордонів і погранич головним методологічним орієнтиром є те нове розуміння рубіжності, яке утвердилося у світовій науці упродовж останнього двадцятиріччя. Рубежі на місцевості, на картах і, зрештою, у головах людей це достатньою мірою інформативні домінанти наукового пошуку, що зрештою виходить у сфери влади, власності, функціонування громадянського суспільства.

Що ж до основоположного для компаративного дослідження погранич поняття «кордон», то, як уже зазначалося вище, його розуміння давно вийшло поза межі географічного чи політичного застосування. Самоочевидність змістовного наповнення поняття «кордон» ілюзорна й оманлива. Кордон може бути лінією реального територіального розмежування, але частіше це лише умоглядна конструкція, засіб відмежування «свого» від «чужого». Це може бути як стіна (рів), так і віртуальний простір «між» чимось і чимось. Відмежувати поняття від метафори у даному випадку непросто, адже маємо справу одночасно і з конкретним соціокультурним топосом, і з віртуальним культурним локусом. Самим фактом свого існування кордон провокує конфлікти, але він же, виконуючи поряд з бар'єрною також контактну функцію, створює феномен порубіжжя як необхідної (контактної) зони. Незалежно від того, розглядається дослідження пограниччя як самостійний інтердисциплінарний науковий напрям (суб дисципліна), чи воно виступає як предметна сфера якоїсь конкретної галузі знання (історії, соціології, культурної антропології, соціальної географії тощо), маємо справу з епістемологічним парадоксом, який змушує відмовлятися від традиційних методів соціального аналізу.

Ступивши на такий шлях, доведеться очевидно, істотно переосмислити усі традиційні моделі як міжнародних і міжетнічних, так і центр-периферійних відносин з притаманним останнім поглядом на периферію як втілення невиразності і вторинності. Центри й периферії в історії доволі часто мінялися місцями, і тому запроваджені російськими науковцями конструкції «периферійність центрів» і «центральність периферій» уже нікого не повинні дивувати. Зрештою і модус «напівпериферії», уведений у науковий обіг І. Валлерстайном, досить легко знаходить своє місце у конкретноісторичному аналізі. На наш погляд, він цілком придатний для дослідження специфіки Донбасу.

Продуктивною у методологічному відношенні для аналізу специфічності південного регіону може бути запропонована одеським дослідником В. Дергачовим теорія рубіжної комунікативності. Її смислове навантаження полягає у окресленні «географічного розуму» для прояснення співвідношення глобальних/регіональних/ локальних проблем і підходів у багатомірному комунікативному просторі насамперед через вивчення тих «крайових» і «граничних» процесів у природі і суспільстві, які вирізняються високою енергетикою. При цьому він виходить із гегелівського розуміння меж (границь) як таких, що пронизують усе суспільне буття. Накладаючись одна на одну, межові субстанції утворюють маргінальні зони, які внаслідок властивої їм енергетики інтенсивної взаємодії здатні формувати світ антиподів.

У баченні В. Дергачова концепція «двох Україн», тобто двох векторів європейського і проросійського її зовнішньої політики є спрощеною і тому помилковою. Ситуація, констатував він у 2006 р., виявилася значно складнішою. З поля зору випав ще один вектор середземноморський, або південний а це Чорне море, морський флот. Україна це «південна підчеревина», і сенс «помаранчевої революції» полягав у тому, щоб зробити її регіональною державою на противагу Росії. Але цей шанс Україна втратила. Безпрецедентний обсяг падіння ВВП в Україні висуває на перші ролі в регіоні, принаймні в очах ЄС, Румунію. «А це, по суті, хрест на претензіях України, у тому числі й Одеської групи портів, яка була найбільшим портовим комплексом Східної Європи». Цю ситуацію аналітик вважав небезпечною і попереджав, зокрема, Росію, що «для збереження миру в регіоні... потрібна цілісна Україна, інакше все закінчиться плачевно і для сусідніх країн».

Оскільки запобігти розвитку подій за таким невтішним сценарієм не вдалося, надзвичайно важливо бодай сьогодні переглянути в ключі нового бачення рубіжності всі звичні моделі центру-периферії, включення-виключення, лімінальності, структур іншування та репрезентування відмінностей. Власне, на це і спрямовані новітні модифікації теорії регіоналізму, які роблять акцент як на небезпеках, створюваних наявними економічними, культурними, лінгвістичними відмінностями, так і на обґрунтуванні переваг, створюваних цим самим розмаїттям.

Цікаві міркування щодо ризиків межовості і пристосування до явищ розколу знаходимо у працях тернопільських науковців М. та Л. Алексієвців та М. Юрія. Межові цивілізації, до числа яких належить Україна, розглядаються ними як самостійний стійкий історичний тип з незавершеністю синтезу як його постійною рисою. «Ці цивілізації характеризуються зіткненням якісно різних полюсів цивілізаційного розвитку, тим самим вони є фактором історичної турбулентності, цивілізаційними вирами, що викликають постійне обурення, причому в найрізноманітних сферах, починаючи від економіки і закінчуючи психологією». Аналіз такого розколотого суспільства, доводять вони, вимагає іншого специфічного рівня абстракції з врахуванням як своєрідної цивілізаційної самотності, так і «невротизації» соціального типу, а також примхливого поєднання протилежних елементів лібералізму та традиціоналізму. Україна є проміжною цивілізацією, через душу і тіло якої розкол пройшов разом з державністю та прийняттям християнства. Утворився своєрідний гібрид, особливість якого полягає, однак, у тому, що розколоті частини суспільства прагнуть не довести розкол до логічно можливої крайньої форми, зберегти інтеграцію суспільства (хоча така штучно збережувана єдність має ознаки патологічного характеру і несе небезпеку постійної дезорганізації). Нездатність до синтезу якоюсь мірою компенсується симбіозом. Але розкол за таких умов набуває особливо важкого, затяжного плину, стає «хронічною хворобою» суспільства.

Цивілізаційна межовість означає «розхитаність» поведінкового стереотипу, нерідко породжує синдром «блудного сина», неукоріненість, своєрідну ностальгію за чужими культурними образами, схильність до наслідування. Національна свідомість нерідко впадає у гріх історичного волюнтаризму. «Специфіка розколу не в самому факті політичного конфлікту, а в тому, що в Україні ця боротьба приховує за собою боротьбу навколо існування державності, боротьбу державності та додержавної стихії... Розкол постійно відновлюється, якщо розколотою виявляється особистість. Гібридний ідеал дає можливість сакральній владі змінювати інтерпретацію добра і зла та у певних межах маніпулювати масовою поведінкою».

У світлі зазначених підходів уявляється важливим пролити світло як на формування реальних географічних меж Південної України, так і на становлення відповідного понятійного концепту. Необхідність пильної уваги до територіального глосарію пояснюється тим, що поняття «Південна Україна» стосовно досліджуваного регіону усталилося порівняно недавно, лише з утвердженням УСРР як хоч і не самостійного, але все-таки суб'єкта політичних відносин. До цього регіон або іменувався переважно за географічними ознаками (Північне Причорномор'я), або розглядався у політичному сенсі як частина Росії (Южная Россия, Новороссия), хоч реально став нею лише в кінці ХУІІІ ст. До формування концепту «Новороссия» російські самодержці та їхні ідеологи докладали безліч зусиль, спрямованих, зокрема, на те, щоб стерти з колективної пам'яті кількасотлітню історію його належності до українського політичного простору. Територія «Війська Запорозького низового» січового козацтва була чи не головним бастіоном формування державницьких устремлінь і вільнолюбних прагнень українського народу, і саме це перетворило проект «Новоросія» в його імперському обрамленні у сплановану ідеологічну диверсію, вписану пізніше у парадигму «русского мира». Отже, доведеться уважно розмежовувати «географію» і «політику». Очевидно, для цього потрібен бодай невеликий екскурс у проблему співвідношення понять «Україна» і «Південна Україна» з розведенням географічно-орієнтувальних та етнічно й політично обумовлених смислів обох понять.

Як показав П.Толочко, протягом ХІІІ-XVI ст. терміни «Україна», «оукраїна», навіть якщо вони написані з великої літери, фіксують порубіжність, перебування під політичним протекторатом (чи повністю в адміністративно-політичному підпорядкуванні) Польщі, Литви, Росії, Туреччини. Вони не були власними географічними назвами, і не випадково майже завжди мали при собі пояснювальні слова («Литовская Украина», «Смоленская Украина», «Малороссийская Украина», «Государевы Украинские городы» тощо) На європейських картах XV ст. територія України фігурувала як Rubea Russia, Podolia, Tartaria тощо. Вже ранні збережені книги канцелярії великих князів литовських називають прикордонні зі Степом околиці «українами», а їхніх мешканців «українниками» чи «людьми окраїнними». В різні часи поняття «Україна» не тільки розширювалося, але й обростало специфічними «пульсуючими» значеннями. Але до 1580 р. в офіційному дискурсі Речі Посполитої і на перших польських картах (як, приміром, на карті В. Городецького 1558 р.) назви «Україна» намагалися уникати, замінюючи її нейтральними «пограничними місцевостями» (finitimarumque locorum). Лише в універсалі Стефана Баторія 1580 р. слово «Україна» вжите стосовно всіх руських воєводств не лише Київського, Брацлавського й Волинського, але й давніх польських Подільського й Руського.

Утім, на той час і пізніше, аж до XVII ст., як показав О. Моця, застосування в літописах і актових документах термінів «Україна», «Оукраїна», «Країна» мало географічно-орієнтувальний характер. Потреба в узагальненому найменуванні цієї території виникла у XVI на початку XVII ст. під впливом появи феномена козацтва. На карті Великого князівства Литовського, виданій в Амстердамі 1613 року (автор Т. Маковський), воно чітко прив'язане до Дніпра і виступає як аналог понять «Волинь» та «Низ» («Volynia Vlterior, quae tum Ukraina tum Nis»). Справжню революцію у кодифікації України як держави пов'язують з працями французького інженера Г.Л. де Боплана. Його «Опис України» лише за життя автора витримав чотири видання і пізніше був перекладений усіма європейськими мовами, а три карти, складені на основі власних топографічних вимірів, остаточно утвердили бачення України як політоніма. У контексті Національної революції середини XVII ст. самоназви «Малоросія» і «Україна», які застосовувалися паралельно, часто об'єднувалися спільним знаменником «Вітчизна»: «мила Вітчизна наша» (Б. Хмельницький), «Україна Вітчизна наша милая» (I. Брюховецький), «своя Вітчизна Україна» (Я. Лизогуб), «Вітчизна наша Малоросійська» (I. Скоропадський), «Мала Росія Вітчизна наша» (П. Орлик) і т.п.

Показово, що на європейських картах XVII ст., починаючи від карти французького географа Н. Сансона 1641 р., Україна фігурує під назвою «Земля козаків» («Ukraina o Paese de Cosacchi»). Під такою назвою Україна присутня на картах, які перевидавалися у Римі у 1678 та 1688 рр. На карті англійця Р. Мордена Україна на обох берегах Дніпра названа серед «штатів» («держав») «Великої Польщі», а нижче на карті зображені «Запорозькі землі» («The Zaporovia lands»). Традиція саме так представляти українські землі на європейських картах (приміром, на карті М. Севтері (Аугсбург, 1773) збереглася і у XVIII ст., попри всі територіальні перетворення, здійснювані у регіоні російською владою .

Утім, навіть після того, як назва «Україна» вже була зафіксована на багатьох картах, вона не стала офіційною назвою новоствореної козацької держави. Тиск потужної військової традиції зумовив дещо несподівану для держави назву «Військо Запорозьке». Потрібен був час, щоб одна з цих назв набула конкретного географічного змісту. «Ставши територіальним осередком гетьманської держави, Україна не передала їй своєї назви. Як і раніше, в усіх сферах життя широко вживалася давня етнічна й політична назва «Русь Мала Русь».

В офіційному слововжитку Російської імперії назва Україна була присутня лише у найменуванні Слобожанщини. Цей недогляд царського уряду, для якого поняття Україна було цілковито неприйнятне, очевидно, пояснювався тим, що Слобідська Україна сприймалася як «окраїна». До речі, саме так (у формі «Okraina») цей регіон був позначений на карті Московії І. Масси 1633 р. і на глобусі Корнеліуса 1660-1670 рр. На глобусі 1697 р. позначені і Окраїна, і Україна (Ukraina seu regio Cosacorum).

Що ж до терміну «Південна Україна», то, констатуючи наявність у джерелах і літературі, починаючи з козацьких літописів, п'ятишести різних найменувань для неї, В. Кравченко задається питанням: чого тут більше історії чи політики? Мабуть, таки політики, оскільки російські автори традиційно віддавали перевагу концептам «Новоросії» чи «південного регіону Російської імперії», а українські робили наголос саме на належності регіону Україні. Утім, не меншою мірою термінологічний вибір історика сьогодні залежить і від когнітивних методологічних новацій, зокрема тих, які пропонують гуманітарна (культурна) географія та інтелектуальне (ментальне) картографування. І «уявлюваний» простір регіонів, і особливо засвоєння концепції культурного пограниччя в рамках символічної географії все це, у баченні В.Кравченка, може слугувати доказом того, що «територіальний підхід до вивчення історії України імперської доби вже домінує над національним, хоча й поступається йому рівнем концептуалізації».

Надзвичайно важливим у цьому контексті уявляється визначення географічних і ментальних меж регіону, який має умовну назву «Південна Україна». Про умовність доводиться говорити тому, що соціологи, історики, географи, культурологи досі сперечаються щодо змістовного наповнення цього поняття, зокрема, щодо північних рубежів цього регіону. Чи є, приміром, увесь Донбас частиною Південної України? Чи можна розглядати цей регіон як своєрідну локальну субцивілізацію? Зрештою, яке майбутнє для нього вимальовується у зв'язку з тим, що доля анексованого Криму поки що виразно не проглядається, а на карті Донбасу, ймовірно, з'являться демаркаційні лінії, які змусять по-новому осмислити проблему центрів регіону.

Г. Турченко звертає увагу на те, що Південь як більш-менш однорідна цілісність лишався таким лише до останньої чверті ХІХ ст. Пізніше під впливом бурхливого економічного розвитку він перетворився на достатньо сегментовану територію, на якій почали виокремлюватися нові історико-географічні ареали. Про чисельність цих ареалів і їхню конфігурацію в літературі немає єдиної точки зору. Питання про національно-територіальний характер Степового Півдня, вважає дослідниця, лишається маловивченим. Західна Україна, Слобожанщина та Лівобережна Україна описані значно краще. тероризм збройний територіальний кордон

Специфічність українських кордонів полягає у тому, що окреслюваний ними простір був уявленим до появи бодай адміністративних меж. За В. Кравченком, кордони цієї уявної України ніколи не були сталими, а в зонах пограниччя формувалися гібридні, змішані ідентичності. Контактні культурні зони часто окреслювалися за допомогою символів, і тоді історичні наративи «могли відігравати, залежно від кон'юнктури, дієву роль, проводячи символічні межі національних проекцій ідентичности, демаркуючи або делімітуючи їхній історичний простір, а чи навпаки розмиваючи вже наявні кордони нації. При цьому «м'які» та «жорсткі» кордони могли не збігатися між собою або мінятися місцями». А отже, справжню їх роль можна дослідити лише у широкому контексті конкуруючих дискурсів.

Навіть для засновника вітчизняної історичної географії В. Кубійовича північні межі Південної України також уявлялися невиразними вони то пересувалися у Степ, то заходили у зону лісостепу. Зрештою він, як і його колеги Я. Пастернак, Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблин та ін., дійшли згоди у питанні про те, чи варто включати до складу Південної України Донбас і Дніпровський промисловий район, відповівши на це запитання позитивно. У їхньому спільному баченні Південна Україна постала як найбільший (250000 кв. км) історико-географічний край України. При цьому Кубійович допускав застосування до Південної України також назви «Степова Україна».

На теренах УРСР дискусії про північний кордон регіону активізувалися у зв'язку з розбіжностями у централістських підходах Кремля і прагненням частини республіканських еліт відстояти право на визначення параметрів регіоналізації. Центр наполягав на виділенні Донбасу і Придніпровського ареалу в окремий регіон за принципом економічної спеціалізації, український уряд мотивував свою відмову небажанням поглиблювати контрасти між індустріальним Сходом і аграрним Правобережжям. Зрештою Південний регіон лишився неподільним, хоч з часом для практичних цілей і було запроваджено його неофіційний поділ на три частини: хліборобський Степ, Донецький та Дніпровський промисловий райони.

У світлі переосмислення місця й ролі імперських догм С. Кульчицький задається питанням: яке національне обличчя мав радянський комунізм? Його недаремно тривожить перенесення акцентів в інтерпретаціях «світоглядного світу» із суспільно-економічної в національну сферу. Мовляв, російський (руський) комунізм був прищеплений українцям тільки окупаційною силою. Але ж, визнаючи те, що в 1917-1919 рр. російські червоні війська тричі заходили в Україну, треба бачити й інше: близько половини армії УНР під командуванням С. Петлюри перебігла до червоних. Завдяки кампанії коренізації, яка тривала понад десять років, радянська політична система перестала бути окупаційною. Коли називаємо Україну колонією, не усвідомлюємо того, що таке поняття може фігурувати тільки в парі з протилежним метрополією. А яка з Росії метрополія, коли вона перебувала у такому самому рабстві, як усі інші республіки?

Здається, значній частині українських істориків не вдалося уникнути синдрому, який болгарський соціолог О. Кьоссев вклав у поняття «самоколонізовані культури». Добровільно імпортуючи чужі цінності й цивілізаційні моделі, адепти «самоколонізації», на думку Кьоссева, калічать самі себе, визнаючи власну неповноцінність. Коли національна свідомість починається з травми, національна історія дістає можливість ототожнювати себе з найрізноманітнітттими явищами. В обігу з'являються дві симетричні і водночас однаково конфліктні доктрини вестернізація й шовінізм. Оскільки конститутивні травми швидко не заживають, історичний ритм таких самоколонізованих культур приречений на вічне повернення.

Насправді політичний вектор відносин між політичними центрами та українськими територіями, що входили до складу різних держав, далеко не завжди піддається однозначним тлумаченням, і складність цих відносин особливо виразно виявляється саме на пограниччях. Єдине, що можна констатувати з певністю компроміси у цій сфері були радше винятком, ніж правилом, і тому рівень протиборства був надзвичайно високим. Ступінь лояльності до влади, яка сприймалася як «чужа», вираховувався здебільшого за формулою «зрадництва». Лише зовнішня загроза (а в українському випадку вона була присутня в особі південної турецько-татарської експансії упродовж кількох століть) здатна була виступати в ролі об'єднувального чинника. Але й у цих обставинах гроші й очікування військової здобичі важили, як правило, більше, ніж політичні стосунки.

Етичний вектор взаємодії на приграничних територіях значною мірою визначався міфологізованими уявленнями про «спільну спадщину» або про одвічну ворожнечу. Кордон виступає тут як соціальний конструкт, що складається із певного набору символів і образів, які формують масові уявлення й поведінкові стереотипи. В українській свідомості татари сприймалися як «чужі», «басурмани», і хоч час від часу козаки вступали з ними у союзи, негативні конотації трималися міцно. «Ляхи», як, до речі, і шведи, у цьому контексті теж аж до кінця XVIII ст. сприймалися як вороги. Що ж до росіян, то тут найчастіше діяв стереотип спільності походження, «єдинокровності», єдності православної віри. Поразка Мазепи значною мірою була спричинена непідтримкою його сепаратистських устремлінь у козацькому середовищі і в містах.

Стереотипи сприйняття сусідів в українській суспільній свідомості різко змінилися в останні роки, насамперед під впливом російської анексії Криму та «гібридної війни» на Донбасі. Гостра конкуренція двох типів світобачення україноцентристського й росієцентристського, своєю чергою, стала додатковим чинником конфронтації. Величезні ідеологічні зусилля в напрямі пропаганди ідеологеми «русского мира», підкріплені солідними фінансовими вливаннями, не тільки забезпечили істотну перевагу РФ в ідеологічній війні проти України, але й дістали певну підтримку маргіналізованої частини населення в зоні українсько-російського порубіжжя.

Міф, який у сучасному світі вкладається у формулу «русского мира» один з найбільш глибоко закорінених у російській суспільній свідомості. На момент свого утвердження у другій половині XVIII ст. він був радше геополітичним, ніж підпорядкованим завданням культурної гомогенізції нації-держави. Фактично це був політичний проект «великої російської нації», активно підтримуваний, до речі, українською інтелектуальною елітою. Концепція єдиного «руського» або «православноруського» народу сформувалася у боротьбі проти ідеї полонізму і була озвучена у Києві 1767 р. у «Синопсисі», автором якого вважають архімандрита Києво-Печерської Лаври Інокентія Гізеля. Будучи єдиною навчальною книгою з історії, «Синопсис» аж до середини ХІХ ст. активно перевидавався (до 30 видань) і переписувався, ставши зрештою фундаментом російського історичного наративу. Популярність зображення києво-руської культурної спадщини як спільного надбання росіян, українців і білорусів ґрунтувалася на протиставленні російської «ідеальної Вітчизни» аналогічним польським проектам. Своєрідний панславізм у такому вигляді легко вписувався у ту систему панідеологізмів, яка вибудовувалася у світі на рубежі XVIII і ХІХ ст. (панісламізм, пантюркізм, панмонголізм тощо), і здатен був виконувати певні політичні й ідеологічні функції ще до сформування російської нації як такої.

Регіональний патріотизм малоросів до середини ХІХ ст. органічно вписувався у цю доктрину «літературні досліди «малоросійського наріччя» у Петербурзі й Москві викликали хіба що «поблажливу цікавість». У своїй асиміляційній стратегії царизм незмінно вагався між французьким варіантом тотальної асиміляції та стратегією «гібридної асиміляції» в дусі англійської політики в Шотландії. Нечисленний і політично аморфний український національний рух аж до кінця ХІХ ст. його не лякав. Українці стали «відступниками» лише тоді, коли виявили хоч і мінімальні, але автономістські за спрямуванням прагнення, і стали взірцем «окремої національної індивідуальності». На такому підґрунті, власне, й виникає «невротичний соціальний тип, який або безоглядно пориває з національною традицією, або намагається сховатися в неї від «протягів» епохи, періодично впадаючи у непомірне самоприниження або настільки ж непомірне самовозвеличення».

Як констатує російський культуролог А. Каравашкін, у концепті «русского мира» еклектично з'єдналося усе, що належало колись великій імперії. «Двоглавий орел і червона зірка, клобук архієрея і будьонівка, кольчуга часів Дмитра Донського і ракети «Сатана» все пішло в хід, все згодилося архітекторам нового «Русского мира». «Самосвідомість відступила під натиском мазохістського інстинкту, мозок помер, і його функцію почав виконувати якійсь пучок нервових закінчень». Утім, саме доведені до абсурду спрощення імпонують нерозвинутій масовій свідомості.

Якщо говорити про методики соціального й когнітивного аналізу феномена пограниччя в його українському варіанті, то їх належить напрацьовувати з врахуванням тих нових реалій, які створені «гібридною війною» на сході країни. Йдеться насамперед про нові підходи до аналізу мотивацій конструювання кордонів як на місцевості, так і в головах людей. А також про з'ясування того, яку саме ідентичність провокує збройне зіткнення у зоні конфлікту.

Традиційні методики, застосовувані в соціальному аналізі до переходу конфлікту у стадію неоголошеної війни, також базувалися на осмисленні впливу кордону на формування ідентичностей. Відповідно й соціологічні дослідження у період, що передував конфлікту на Донбасі, підпорядковувалися завданню з'ясування того, чи формує ситуація пограниччя особливу ідентичність («жителів пограниччя»). Пошлемося на результати анкетування, проведеного з 21 вересня по 31 жовтня 2009 р. у 6 прикордонних районах Луганської області. Особлива увага зверталася на те, як витримуються норми добросусідства, комунікабельності, наскільки кордон формував потребу у подвійній ідентичності. Результати опитування для багатьох виявилися несподіваними: 52% респондентів заявили, що мешканець пограниччя нічим не відрізняється від інших. Решта поділилася на тих, хто доводив, що населення прикордонних населених пунктів має бути більш законослухняним, пильним, дисциплінованим, компетентним порівняно з іншими, і тих, хто звертав увагу на поширення напівлегальних і нелегальних практик (уміння обходити закони, схильність до занять контрабандою). Зверталася увага на те, що мешканцям Сходу України не притаманне розвинуте «відчуття кордону» в усякому разі у 2009 р. кордон тут не сприймався як межа, що відділяє від «чужих». Відтак і власний образ «жителів пограниччя» не був тоді належним чином відрефлексований.

Погляд на людину пограниччя не лише як на соціокультурний, а й соціально-антропологічний феномен, запропонований мексиканським науковцем О. Мартінесом, вивів науковців Південної України на спеціальний аналіз «феномена маргінальної людини». Маргінальність розглядається при цьому як ситуація дезадаптації, непристосованості індивіда, який живе у полі дії двох культур. Передбачалася навіть можливість культурного шоку у разі різких змін соціокультурної ситуації таких, які створилися внаслідок появи нових кордонів на пострадянському просторі. Розрив соціальних взаємодій, що складалися десятиріччями, руйнування економічних і культурних зв'язків спричинили ефект культурної андрогінізації, коли в одному суб'єкті сполучаються елементи різних культур. Модель культурної андрогінізації у баченні фахівців є проміжною між маргіналізацією та інтеграцією. Зрозуміло, що йшлося про певні ідеальні типи, а після втручання РФ у конфлікт на Сході України життя скоригувало їх у напрямі посилення саме маргіналізаційних тенденцій.

Надзвичайно важлива й цікава проблема як і в якій мірі реальні кордони співвідносяться із уявленнями мешканців щодо того, де реально проходить межа між «своєю» й «чужою» територією на пострадянському просторі лише починає розроблятися. Робиться це, зокрема, і на матеріалах російсько-українського порубіжжя. На якості таких досліджень, на жаль, виразно позначається «бар'єрна» функція сучасного кордону: емпіричні дослідження проводяться по один його бік (із застереженнями щодо «певних обмежень», які існують на проведення таких досліджень з іншого боку), далеко не повністю освоюється пласт літератури, створений «по інший бік кордону». Однак навіть якщо реєструються самоочевидні факти, простеження того, наскільки зберігають функцію «розділення» давно зниклі колишні адміністративні кордони, становить чималий інтерес. Заслуговує на увагу й гіпотеза щодо існування інерційних, передаваних з покоління в покоління чинників, що впливають на культурний ландшафт і регіональну самоідентифікацію людей, які живуть сьогодні у різних країнах.

Аналітика, що стосується погранич, має своїми вихідними постулатами переважно категорії геополітики (політичні впливи, безпека, конфлікти тощо) або геоекономіки (системи економічної залежності, торгівля, інвестиції тощо). Останнім часом відбувся своєрідний поворот убік термінів геокультури (культурні впливи, обміни, престиж, відмінності і т.п.). Він уявляється надзвичайно продуктивним, особливо з урахуванням моделей геополітичної динаміки, запропонованої Р. Коллінзом. Уведене ним поняття окраїнності пропонує ключ до розуміння залежності між розмірами території, протяжністю кордонів і суспільними настроями на пограниччях. Надмірне розширення держави уводить у дію, за Коллінзом, «принцип надрозширення» відчуження на окраїнах здатне дестабілізувати ситуацію і навіть призвести до втрати окраїнних територій чи розпаду держави. Отже, внутрішня стабільність периферій залежить, з одного боку, від престижу влади центру, а з іншого від геокультурних орієнтацій погранич і місцевих ідентичностей. «Російська агресія виявила неефективність і кволість, притаманну Європейській політиці сусідства (ЄПС), яка виявилася неспроможною попередити та пом'якшити ризики для Європи як на середземноморському, так і на східноєвропейському напрямках. Події в Україні підтвердили, що замість передбачуваного Політикою сусідства утворення навколо ЄС “кола друзів” на кордонах Євросоюзу постало, “швидше”, вогняне коло збройних конфліктів».

Для аналізу взаємодій у зонах погранич особливо продуктивним виявився синергетичний підхід. Нелінійність і нерівноважність таких взаємодій тут випливає з факту наявності внутрішніх суперечностей і потужних зовнішніх впливів. Самоорганізація системи порушується, внаслідок чого вона, як правило, переходить у фазу флуктуації (балансування на грані розпаду внутрішніх зв'язків). Ймовірним стає біфуркаційний вибух, після якого розвиток набуває важко передбачуваної непевності. По суті з таким вибухом маємо справу на Донбасі.

Перспективним для аналізу локальних ідентичностей Південної України уявляється біогеодетерміністський метод, який розглядає національний простір як етносоціоприродне утворення, як систему, окремі елементи якої взаємодіють із середовищем і створюють під їх впливом власну культуру життєзабезпечення. Біогеодетерміністський метод і заснований на ньому геокультурний підхід дають змогу розкрити самобутність регіональних різновидів культури крізь призму їх зв'язків із простором, його кліматичними та гідрологічними особливостями.

Позаяк історична регіоналістика базується переважно на ретроспективному баченні соціальних процесів, корисним для неї є метод елевації, згідно якого «еволюційно ранні процеси розглядаються з врахуванням еволюційно пізніх, минуле крізь призму майбутнього». В рамках соціологічного методу здійснюється аналіз групової поведінки, зумовленої специфікою проживання у замкнених ареалах. Структурно-функціональний метод відкрив широкий простір для дослідження структури і управлінських функцій еліт.

У проекті загалом витримується запропонована В. Євтухом градація критеріїв, які впливають на динаміку етнополітичних процесів. Йдеться про етнічний склад населення, поселенську структуру, роль і місце міграцій, вплив компонентів соціально-політичного буття на громадсько-політичні орієнтації. Фактор пограниччя сьогодні, коли Україна межує з сімома країнами, впливає на ідентифікаційні практики значно більшою мірою, ніж у минулому. Особливістю пограничних ареалів є формування мініринків праці, які функціонують за своїми, відмінними від загальноукраїнських, правилами.

Оскільки політичне розмежування в південноукраїнському регіоні досягло стадії критичного розколу, надзвичайно важливо, щоб створений Російською Федерацією інформаційний пресинг мінімальною мірою позначався бодай на якості наукових репрезентацій. З огляду на це автори стримано ставляться до зливи інформації, яка переповнює Інтернет та соціальні мережі, віддаючи перевагу друкованим джерелам.

Для нашого дослідження особливо важливим уявляється конструювання хронотопу прикордонного соціуму і з'ясування особливостей місцевої ідентичності, що рівною мірою залежать від ландшафту, історичних традицій, умов взаємодії, створюваних кордоном. Про ландшафт у даному разі йдеться не як про природний феномен, а як про окультурений людиною простір, який сприймається нею як «мала батьківщина», «рідний край». У даному разі, за А. Швецовою, «мова повинна йти не про абстрактну територію, а про особливий історичний ландшафт, специфічний топос, котрий для людини стає місцем її існування, тобто її життєвим світом... Топос перетворюється на хронотоп. І саме цей культурний хронотоп, що поєднує географічний ландшафт з історичною пам'яттю, утворює основу для реконструкції одного з елементів національного характеру» .

З погляду методології уявляється надзвичайно важливим, щоб реальні географічні конструкти, які створювали на кожному історичному етапі топос існування людини і обумовлювали модуси її взаємодії з сусідами і зовнішнім світом, були по можливості чітко відмежовані від політичних проектів, підпорядкованих завданням ідеологічної (і ширше гібридної) війни. Які сили і за допомогою яких інструментів впливу насамперед прислужилися тому, що українсько-російські відносини, які в радянські часи представлялися взірцево дружніми, перетворилися на незгасаюче вогнище конфліктності? Щоб бодай наблизитися до пошуку відповідей на це питання, уявляється необхідним звернутися до семантичного наповнення термінів «Новоросійський край», «Новоросія», які, починаючи від середини XVIII ст., виконують виразну антиукраїнську функцію.

Размещено на Аllbеst.ru