Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХУІІІ – початок ХХІ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХУІІІ - початок ХХІ ст.)

сільськогосподарський цивілізація промисловий

Навіть схематичне і фрагментарне, відтворення основних віх історії Південної України у діапазоні двох з половиною тисячоліть виводить на роздуми про значення землі у житті сільськогосподарських цивілізацій. Від наявності чи відсутності придатного для життя простору залежали уклад життя, соціонормативна культура, налаштованість на мир чи на війну. Суспільства Першої Хвилі, за Е. Тоффлером, черпали свою енергію з «акумуляторів життя» - сили м'язів людини чи тварин або брали її від сонця, вітру чи води. У ХVІІІ ст. ситуацію змінило винайдення парового двигуна. Люди навчилися заглиблюватися в енергетичні запаси землі, почали черпати енергію з викопних видів палива. Цивілізація Другої Хвилі не лише змінила технологію, природу і культуру. Вона змінила особистість, допомогла виробити новий соціальний характер. Вона сконцентрувала не лише енергію, але й населення, переселяючи людей із сіл у міста, на заводи, де тисячі робітників були зібрані під одним дахом. Концентрація відбувалася і у потоках капіталу.

Ці загальні міркування блискучого аналітика легко екстраполюються на ареал нашого дослідження. Упродовж кількох десятиліть на місці Дикого Поля з'явився промисловий регіон, який впевнено вийшов на перше місце в Російській імперії за обсягами виробництва у важкій промисловості та її технічним оснащенням. Сталося те, що навряд чи хтось міг передбачити: головний акціонер найбільшого виробника сталі в Російській імперії («Lilpop, Rau i Loewenstein») акціонерного товариства «Варшавський сталеварний завод» прийняв рішення про перенесення своїх промислових потужностей разом з інвестиціями у Катеринославську губернію. На початку 1880 р. він придбав земельну ділянку під будівництво гірничо-металургійного комплексу. Механізми та інше обладнання були привезені з Варшави у с. Кам'янське, ставши ядром заснованого спільно з бельгійським інвестором металургійного підприємства. А на початку 1890-х рр. французький капітал відмовився від інвестицій у підприємства Сосновсько-Ченстоховського промислового округу в Царстві Польському, заснувавши натомість «Донецьке товариство залізоробного і сталеварного виробництва» у Дружківці. Невдовзі у Дружківку було перенесено з Царства Польського виробництво сталевих труб.

Наведені приклади можуть слугувати ілюстрацією до чітко сформульованого Е. Тоффлером постулату: промислова революція утворила «зовсім нову, потужну, нетерпляче енергійну контрцивілізацію» - експансивну соціальну систему, яка торкалася кожного аспекту людського життя. Заглиблення в енергетичні запаси землі забезпечило індустріальній цивілізації приховані дотації, значно прискорюючи її економічний розвиток. Але процес не був одно - спрямованим: індустріальна революція розколола суспільство, створила спосіб життя, сповнений економічною напругою, соціальними конфліктами, психічними захворюваннями.

Не можна, однак, не бачити того, що саме у зонах степового порубіжжя «дух капіталізму», що упродовж тривалого часу не мав у межах Російської імперії достатніх умов для свого розвитку, узяв своєрідний «реванш». На просторі, щойно звільненому від османських впливів і майже не заселеному, умови для технологічної, адміністративної та інших різновидів модернізації виявилися загалом сприятливими. Утім, давався взнаки і вплив архаїчних суспільних відносин, ґрунтованих на примусовій праці.

Політолог Є. Стратієвський проводить доволі вдалу, на наш погляд, паралель між промисловим розвитком Південного Сходу України й Південної Італії. Ментальність італійського Півдня історично формувалася цінностями, що передбачали верховенство особистого, родинного й корпоративного над державним і загально - правовим. Патріархальність і клановість соціальних відносин зумовили розвиток мафіозних структур. Рівень урбанізації там, однак, невисокий, що зумовлює переважання периферійності. У Донецькому краї теж особисте й корпоративне домінувало над національним і громадянським, але внаслідок відсутності потужного центру периферійність тут нетипова, що дає підставу говорити про розділення на напівпериферію та периферію. З цього погляду більш коректне порівняння Донбасу з північними регіонами Британії - насамперед за схожістю менталітетів (раціональність думок, приземленість поглядів, непримхливість, регіональний патріотизм).

Звідси, до речі, і схожість електоральних симпатій - схильність до підтримки лівих і лівоцентристських сил.

Південну Україну не оминули, однак, і парадокси, пов'язані Е. Тоффлером з поняттям «індуст-реальності». «Капіталістичні ін - дустріалісти стали добувати ресурси у великому обсязі, викидаючи в повітря багато отрути, вирубуючи ліси в цілих регіонах у пошуках прибутку, не дуже думаючи про побічні ефекти або довготермінові наслідки. Концепція, що природу слід експлуатувати, була зручною для короткозорості й егоїзму». Виправданням такої стратегії стали ідеї еволюції та невідворотності прогресу. Синхронізація, стандартизація, лінеаризація забезпечили людство більш точними орієнтирами для програмного забезпечення часу, але знадобилося також «перепакування» простору, бо інакше індустріальні суспільства просто не могли б функціонувати. Цивілізація Другої Хвилі потягнула за собою збільшення кількості й уточнення просторових кордонів, нове бачення навігації, чітку планувальну структуру міст. Завдяки їй стали можливими вражаючі досягнення в науці й технологіях. Але «індуст-реальність» створила також свою власну нову в'язницю - войовничу суперідеологію, самовиправдальне джерело, з якого вийшли всі ідеології лівого і правого крила індустріальної доби.

Якщо екстраполювати універсальні підходи Тоффлера на реалії Південної України ХІХ століття, не можна не помітити тих гострих суперечностей, якими супроводилося одночасне освоєння необжитих просторів, величезних природних багатств, нових методів організації часу й простору. Орієнтація на використання нових джерел енергії, насамперед вугілля, стимулювала підвищену енерговитратність, невисокі вимоги до майстерності, домінування одноманітної праці. «Випльовуючи», за виразом Тоффлера, величезну масу відходів, вона створювала непомірне навантаження на екологію. У пошуках дешевої робочої сили і вигідних з точки зору підприємця експлуатаційних зон нехтувалися усі канони раціонального розміщення виробничих потужностей. Захоплені азартом легкої наживи підприємці мало замислювалися над тим, що дешева енергія й дешева сировина колись закінчаться, а соціальні антагонізми, породжені «індуст-реальністю», матимуть тенденцію до загострення.

Було б, зрозуміло, необачно не бачити за всім цим незаперечних здобутків Другої Хвилі - незмірно збільшуючи обсяги промислового

виробництва, вона забезпечила такий потужний фінансовий ресурс, який дав змогу поставити на нові рейки усю систему комунікацій, включно із залізничним будівництвом і облаштуванням міст. Для Півдня України багато важило те, що західні підприємці виступали тут у ролі агентів трансферу західноєвропейського індустріального менеджменту, своєрідного «духу капіталізму», нової трудової етики.

У баченні Е. Тоффлера «перепакування простору», пов'язане з розвитком промисловості й торгівлі, супроводилося безпрецедентним розширенням можливостей ринку, і «точна навігація» за цих умов ставала дедалі важливішою. Для Російської імперії, власті якої мріяли про відродження величі Візантії, пошук зручних гаваней та суднобудівництво стали своєрідною «ідеєю-фікс». Довго не маючи виходу до Чорного моря, вона з 30-х рр. XVIII ст. зосередилася на оснащенні катерів і канонерських човнів для флотилії козаків - чорноморців (Катерина II використовувала їх для власних подорожей по Дніпру). Після вдалих для Росії війн проти Османської імперії перспектива мати справжній флот на Чорному морі несподівано матеріалізувалася. В устах Г. Потьомкіна вона вимальовувалася у такий спосіб: «Петербург поставлений на Балтиці, північна столиця Росії, середня - Москва, а Херсон Ахтіярський далебі буде столицею полуденною моєї государині». Невдовзі Херсон Ахтіярський нарекли Севастополем, і вже 1804 р. Олександр I оголосив його головним військовим портом Чорноморського флоту.

Г. Турченко наголошує на тому, що південний регіон з його чорноморсько-азовськими портами і транспортною та складською інфраструктурою відіграв в історії України роль, що далеко виходила за межі його суто економічного значення.! сторичне покликання Півдня виявилося в тому, щоб кардинально змінити напрямки товаропотоків, які до останньої чверті XVIII ст. були різноспрямованими: Правобережна Україна економічно орієнтувалася на Польщу, а Слобожанщина і Гетьманщина - на Росію. Це розривало Україну по Дніпру на дві частини. Після того, як були обладнані азовські та чорноморські пристані, торгівля з обох берегів Дніпра розпочала переорієнтування на Південь. Це сприяло тому, що роз'єднані століттями землі України стали перетворюватися в об'єднаний народногосподарський організм.

Говорити про південний регіон України як про цілісність із односпрямованими суспільними настроями, однак, не доводиться. За Г. Турченко, у складі Південної України на рубежі ХТХ-ХХ ст.

досить чітко простежувалися чотири історико-географічні ареали, які можна сприймати як підрегіони Великого Півдня чи регіони нижчого рівня:

- Донецький басейн;

- Степовий Південний Захід (територія, що тяжіє до портових міст Одеси, Миколаєва, Херсона і простягається від Дніпра до Дунаю);

- Нижнє Надпорожжя й Запорожжя (колишня територія Запорозьких Вольностей (без Донбасу) і Азовського козачого війська - тепер це Дніпропетровський промисловий регіон;

- Крим.

Природно, що кожна з цих частин регіону мала власний темпоритм розвитку і по-своєму втілювала в життя модернізаційну перспективу. Отже, проблема застосування до Південної України модернізаційної парадигми набуває ще й нового локального виміру. У цьому контексті питання: чи можна розглядати модернізаційні спроби кінця ХІХ - початку ХХ ст. на південноукраїнських теренах як своєрідний «цивілізаційний зсув», не має однозначної відповіді. Не «знімається» і більш широке питання: чи не потребує нових коректив та, вже доволі усталена модернізаційна парадигма, яка зазвичай використовується як методологічний ключ для пояснення процесів, що відбувалися у промисловому розвитку Південної України упродовж другої половини ХІХ-ХХ століть?

Парадокси вітчизняних модернізаційних процесів

Парадигма модернізації уявляється простою й зрозумілою лише на перший, доволі поверховий, погляд. Один із засновників цього напряму досліджень Ш. Ейзенштадт недарма замислювався над питанням: «чи існують універсальні рецепти пояснення розмаїття модернізаційних структурних форм, а чи варто погодитися з висновками про їхню унікальність у конкретній ситуації?» Сам він явно схилявся до другого підходу, кваліфікуючи модернізацію як рух у напрямі високодиференційованого суспільства - з базуванням економічної сфери на індустріальному виробництві, соціальної - на виокремленні різних ролей індивіда, політичної - на інтенсифікації та узгодженні функцій різних суспільних інститутів, культурної - на поширенні освіченості. Модерні суспільства в ідеалі мають бути демократичними або хоча б імітувати демократію шляхом наголошування на індивідуальності як моральній цінності, проведення виборів, плебісцитів тощо. Доволі часто індекси модернізації означають лише «прощання з традиційним суспільством» - без набуття новим справді інноваційних якостей.

Сучасні погляди на модернізаційну теорію як фундамент дослідження ритмів міського життя виходять із трактувань модер - нізаційного розвитку як еволюційного, стадіального процесу суспільних змін, які зачіпають усі сфери людської життєдіяльності - економіку, систему влади, політику, культуру тощо і мають здатність взаємонакладатися і взаємопосилюватися. Т. Портнова виділяє п'ять джерел модернізаційної теорії: 1) праці німецької історичної школи в економіці (Ф. Ліст, К. Бюхер); 2) еволюціонізм ХІХ ст. (К. де Сен-Сімон, Г. Спенсер); 3) дихотомічні візії суспільства у працях Е. Дюркгейма, Р. Ретфілда; 4) історична соціологічна концепція М. Вебера; 5) структурний функціоналізм Т. Парсонса. Від німецької історичної школи теоретики модернізаційних впливів запозичили концепцію стадіального економічного зростання, від еволюціонізму - трактування суспільних змін як джерела невпинного й невідворотного поступу, від структурного функціоналізму - критерії розмежування традиційного і модерного суспільств. Зрештою викристалізувалася така схема етапів суспільного розвитку: традиційне (допромислове) суспільство; модерне (промислове) суспільство; постіндустріальне (постмодерне) суспільство.

Н. Яковенко відносить поняття «модернізація» до числа тих «везучих метафор», які, народившись у потрібний час і у потрібному місці, практично від моменту появи перетворюються на модель описування / пояснення минулого. Здобувши визнання в середовищі соціологів, модель модернізації, починаючи з 60-х рр. ХХ ст., тріумфально завойовувала серця істориків - з тим більшою легкістю, що модернізаційна парадигма виразно опонувала марксистській ідеї соціального конфлікту як «єдиного» рушія історії.

Водночас у теоретиків модернізації з'явилося чимало опонентів, переважно в середовищі прихильників модного, починаючи з 70-х рр. минулого століття, цивілізаційного аналізу. Крім Ш. Ейзен - штадта, варто у цьому контексті згадати Д. Нільсена, Е. Тірік'яна, Й. Арнасона. Інноваційність у їхніх підходах полягала насамперед в переході від принципу «автономії соціальної структури» до принципу «автономії культури». Ейзенштадт, зокрема, наголошував на суперечливому, навіть антиномічному характері модернізаціних процесів і множинності форм модерну (multiple modernities). Поняття модернізації, витлумачене як перехід від традиційності до модерну, доводив він, не є достатнім для розуміння соціальної і культурної динаміки сучасних суспільств. Традиційність і модерн не є взаємо - виключними поняттями, традиції самі є факторами модернізації.

Аналізуючи специфіку російського варіанту модернізації, Д. Ніль - сен звертає увагу насамперед на візантійську традицію спадкоємності, домінування патримоніальних та общинних орієнтацій у соціальній структурі та державних інститутах. Й. Арнасон увів термін «ретрадиціоналізація» на означення однієї з тенденцій еволюції радянської версії модерну.

У процесі полеміки з Ш. Ейзенштадтом Й. Арнасон акцентував увагу насамперед на значенні міжцивілізаційних взаємодій (intercivi - lizational encounters), а також дисонансів, здатних виникати між «культурними світами, що розмежовуються». У книзі «Майбутнє, яке не відбулося. Походження й доля радянської моделі» (1993), а також у пізніших статтях «Комунізм і модерн», «Радянська модель як форма глобалізації», Арнасон наголошує на тому, що російська традиція сполучала «заперечення західного модерну з претензіями на те, щоб його перевершити». Запропоноване ним поняття контрмодерну мало на меті знайти вдалий термін на означення неординарних, насамперед тоталітарних, форм модерну . Т. Мартін, аналізуючи радянський досвід, складне співвідношення модернізації й неотрадиціоналізму вклав у формулу: «Модернізація - це теорія радянських намірів, неотрадиціоналізм - це теорія їхніх наслідків».

Історики на пострадянському просторі зазвичай пишуть про особливий тип модернізації в СРСР, який найчастіше вкладається в поняття «консервативної», «незавершеної», «мобілізаційної» модернізації. За А. Вишневським, така «консервативна модернізація» дала змогу Радянському Союзу сприйняти і частково навіть розвинути багато інструментальних досягнень західних суспільств, але не змогла створити адекватні соціальні механізми саморозвитку. А. Сенявський бачить специфіку радянської модернізації у її базуванні на традиціоналістській основі. Він визнає, що радянська модернізація сприяла урбанізаційному переходу, але констатує, що основний напрям розвитку російського суспільства кардинальних змін не зазнав.

У цьому ж ключі почався і перегляд модернізаційних концепцій у вітчизняному науковому дискурсі. Ревізія європоцентристської моделі модернізації відбувається переважно в рамках цивілізаційно - аналітичного підходу і фокусується на критиці як теорії лінійної модернізації, так і концепції локальних цивілізацій. Одну з центральних дослідницьких проблем тут становить аналіз історичних форм і наслідків «міжцивілізаційних взаємодій», співвідношення місцевої традиції та іноцивілізаційних інновацій. Традиції й «ефект колії», з одного боку, і різноманітні зовнішні впливи, з другого, формують «множинні модерності» з явищами постійної конфліктності й соціальної напруги.

Під пером філософа М. Мінакова констатація того, що «мрії про модернізацію початку 1990-х дивним чином привели до світу 2010-х, який стрімко демодернізується», супроводиться пошуком відповідей на питання: чому зрозумілий і передбачуваний світ індустріального модерну змінився часом «терору непередбачуваної історії», чому свобода підприємництва виявилася підміненою олігархією, політичні свободи - авторитаризмом, духовні пошуки - нав'язливим клерикалізмом. «Проблема у тому, - вважає він, - що великі теорії модернізації надто зваблені людством в цілому, щоб звернути увагу на зриви у модернізаційних програмах окремих суспільств. Особливо - на повторювані зриви, які незмінно повертають і російські, і інші пострадянські спроби модернізації до «природного стану» (хоча і усякий раз у нових історичних умовах)». За умов, коли запуск модернізаційних програм супроводився настроями романтичного націоналізму, він неминуче наштовхувався на інерцію архаїки і приводив до влади олігархічні й авторитарні режими - «паралельно з істотним зниженням суспільної підтримки модернізаційних цінностей». На даний момент пострадянський простір є лабораторією глобальної історії з вироблення альтернативних сценаріїв демодернізації - від теоретичної розробки і до практичного втілення антимодерних моделей соціально-політичного устрою.

Не відкидаючи традиційні пояснення модернізаційних та урбанізаційних процесів в Україні у руслі версій культурної чи/або інституційної залежності від траєкторій попереднього розвитку («ефект колії»), фахівці з історичної соціології дедалі частіше використовують новітні теорії «множинності модернів» при розгляді специфічності розвитку українських міст на початку ХХ ст. У рамках постмодерністських підходів вдалося запропонувати, зокрема, хоч і далеко не в усьому безспірний, але значно гнучкіший погляд на місто і на урбанізаційний процес, змістивши фокус дослідження від статичних констант міського життя (форма розселення, архітектурні стилі, функціональні структури тощо) до невловимого «духу міста» та самопочуття його мешканців як відображення викликів часу.

Постмодернізм постулює розкутий погляд на історію та її суб'єктивне сприйняття, орієнтує на пошук у минулому істини, «не поміченої ніким раніше» . Під виразним впливом постмодернізму формувалися нові наукові напрями, що тісно корелюють із містознавством - історична антропологія, історія повсякденності, мікроісторія, біографістика, теорія комунікацій тощо. Кинувши виклик однозначності та заполітизованості метанаративів, постструктуралістська парадигма знання зосередилася саме на відмінному, локально-специфічному, а також на розрізненні реального та «уявленого». Спроби постмодерністів перемістити локус історичного дослідження від структур верховної влади до повсякденних потреб індивіда повинні були однозначно стимулювати інтерес до аналізу поведінки людей у замкненому просторі міст. Під цим же кутом зору розглядалися постмодерністами акти меморіалізації - здебільшого як прояв хибної свідомості та заідеологізованості.

Незважаючи на жорсткі дискримінаційні заходи царизму, міста Наддніпрянської України наприкінці ХІХ ст. стали осередком бурхливих модернізаційних процесів, які не лише змінили їхнє обличчя, але й створили нову виразну вісь конфліктності - між новими формами міської суспільної організації і традиціоналістським сільським способом життя. Безумовно, має рацію німецький дослідник сталінізму Й. Баберовські, коли пише: «Село не розчинилося в місті, воно завоювало й підкорило місто, назавжди змінивши його обличчя». Безпрецедентний розмах страйкової боротьби в містах на початку ХХ ст. був зумовлений не лише важкими умовами праці і вкрай низьким рівнем її оплати. Робітники шукали той ідеал справедливості, який був виплеканий сільським способом життя і сформованим в умовах села розумінням свободи. Вони стихійно бунтували проти буржуазних порядків і бюргерських цінностей.

Не варто, зрозуміло, недооцінювати той вплив на стан суспільної свідомості, який справляли модернізаційні процеси кінця ХІХ ст. Починаючи з 70-х рр., залізниці не лише з'єднали між собою всі українські міста, але й спростили їх сполучення із центрами всеросійського ринку. Доступність нещодавно відкритих великих покладів вугілля й залізної руди спонукувала підприємців, переважно іноземних, вкладати в економіку регіону величезні кошти. Землі, багаті на корисні копалини, можна було купити або взяти в оренду за безцінь. Англійський підприємець Дж. Юз, який у квітні 1869 р. уклав з царським урядом «Договір на утворення Новоросійського товариства кам'яновугільного, залізоробного та рейкового виробництва», безоплатно дістав землі уздовж лінії Харківсько-Азовської залізниці й позику у 500 тис. руб. на прокладання рейкового шляху до майбутнього заводу. І хоч Юз зривав усі обумовлені у договорі строки, уже в 1876 р., з пуском другої доменної печі, Юзівський завод вийшов на перше місце в країні за виробництвом металу. Новоросійське товариство, орендуючи, а згодом скупивши у поміщиків понад 20 тис. десятин землі, стало найбільшим у Бахмутському повіті землевласником. А в селищі Юзівка, яке у 1870 р. мало 164 мешканці, за переписом 1897 р. значилося уже 28076 жителів. Порушивши у 1896 р. перед владою питання про надання поселенню міського статусу, Бахмутська повітова управа констатувала, що ніяких органів самоврядування у поселенні немає і статус його неясний. «Юзівка не є ані містом, ані посадом, ані містечком», - зазначалося у поданні.

«Юзівка - хворе місто Донецького басейну, - констатував у 1913 р. дописувач журналу «Современник», що видавався у Санкт-Петербурзі. - Виросла вона, задимлена, брудна, розповзлася по буграх та байраках, обліпилася навкруги заводами й рудниками, і тепер не знають, як з нею бути й що робити. Тут закорінені усі недуги Донецького басейну. Тут почалася пам'ятна своєю нещадністю холера 1910 року, тут вона найдовше трималася завдяки багатолюддю, забрудненню й тисняві».

Утім, наявність таких, невизначених за статусом і незручних для проживання, але з потужним економічним потенціалом поселень, визначала нове обличчя Південної України. Німецький дослідник Р. Лінднер саме на прикладі постаті Дж. Юза та Юзівки показав, як у контексті модернізації й індустріалізації виникала нова система соціальної комунікації, яка у підсумку для Російської імперії виявилася фатальною.

Власне, його книга стала відповіддю на виклик, сформульований прибічниками обмежених можливостей теорії модернізації П. Гет - реллом, Д. Мейсі та Г. Фрізом: «Було б цікаво знати, який вигляд матиме російська модернізація, якщо її вивчати з точки зору неросійських меншин - від периферії, а не від центру» . Лінднеру вистачило спостережень за розвитком п'яти південноукраїнських міст, щоб показати місце і роль міст і підприємництва за умов кардинального перелому в Російській імперії, пов'язаного з реформами 60-80-х рр. ХІХ ст. Міський ландшафт та індустріалізація, правовий статус підприємців різного етнічного походження, форми вертикальної комунікації в адміністративній ієрархії, участь підприємців в роботі органів міського самоврядування і в професійних, благодійних об'єднаннях та асоціаціях інформаційного спілкування, їхній вплив на подолання відсталості та утвердження сучасного стилю життя - це лише деякі теми, які виводять дослідження Лінднера зі звичного кола містознавчих студій і дають підставу для кваліфікації його праці як внеску у дослідження соціальних параметрів історії культури.

Хоч процеси урбанізації Донбасу й Криворіжжя значно відставали від темпів індустріалізації, останні здатні були вразити будь-чию уяву: якщо на Уралі виробництво залізної руди зросло за 30 років (1870-1900) учетверо, то на Україні - у 158 разів. За О. Субтельним, капіталізм з'явився тут у цілком розвиненій формі.

Несподівано для багатьох південний регіон перетворився на основну вугільну та металургійну базу країни. В цілому по імперії виробництво чавуну упродовж п'ятиріччя 1895-1900 рр. збільшилося удвічі - з 86,3 млн до 176,8 млн пудів. Південь же продемонстрував за ці роки п'ятикратний приріст - з 13,33 до 91 млн пудів, 35% на рік. Внаслідок таких темпів розвитку Російська імперія напередодні Першої світової війни вийшла на п'яту позицію у світі серед лідерів - виробників чавуну.

Небачені темпи промислового зростання забезпечував потужний приплив іноземного капіталу, насамперед бельгійського і французького. Донбас недарма називали «десятою бельгійською провінцією». Повністю на іноземному обладнанні і з бельгійською адміністрацією працювало акціонерне товариство «Російський Провіданс»; кількома великими заводами в Катеринославській губернії володіло «Російсько-бельгійське металургійне товариство». У «Нікополь-Маріупольському гірничо-металургійному товаристві» станом на 1914 рік з основного капіталу 15,4 млн. руб. 4 млн. припадало на французький і по 3 млн. - на бельгійський та німецький капітали. Іноземні підприємства у Донбасі давали близько 90% усієї виплавки чавуну. Приваблювали іноземців насамперед особливості протекціоністської тарифної політики російського уряду - упродовж 18681891 рр. тарифи на імпорт чавуну зросли удесятеро, заліза - у 4,5 рази, машин - у 8 разів.

Якщо вигідність експлуатації покладів вугілля у Донецькому регіоні була очевидною, то щодо криворізької руди думки тих, хто провадив там геологічну розвідку, істотно різнилися. Вміст заліза у руді за різними даними коливався від 40 до 60-70%, зверталася також увага на небажані домішки фосфору. Зрештою виявилося, що й уявлення про те, що покладів руди вистачить там на кілька десятків років, значно перебільшені. Однак плани російського уряду щодо створення на Криворіжжі новітнього індустріального центру уже набули розголосу серед іноземних інвесторів. Тому протекціоністські наміри російської влади щодо створення у Придніпровському районі металургійних підприємств із замкнутим виробничим циклом істотних коректив не зазнали. Довелося, щоправда, вкласти чималі кошти у будівництво залізничної колії, яка зв'язала Кривий Ріг з Донецьким басейном, а також у зниження залізничних тарифів. Прибутки підприємців регіону стрімко зростали й за рахунок того, що замовлення уряду на сталеві рейки й прокат здійснювалися за цінами, набагато нижчими за ті, які переважали на вільному ринку.

Логіку урядових дій, спрямованих на продовження індустріалізації регіону, пояснив польський дослідник Р. Ковальчик. «Протилежне рішення було б катастрофічним, адже розбудова інфраструктури, котра невпізнанно змінила колишнє Дике поле, поглинула мільйонні суми з бюджету держави. До того ж, це б означало визнати помилковість концепції підтримки південного регіону, яка спиралася на нереальні оцінки запасів високозбагачених залізорудних покладів Криворіжжя. А на міжнародному ринку капіталів Росія зажила б сумну славу ненадійного партнера, що цілком могло обернутися втратою довіри інвесторів з усіма наслідками». Промисловці правильно зрозуміли цей посил уряду, запроваджуючи на своїх підприємствах найновіші технічні досягнення. Але «необхідність оновлення технології виробництва спричинила те, що російський уряд ставав «заручником» гірничопромисловців Півдня, які впевнено лідирували у впровадженні технологічних новинок усередині країни. Однак інвестори за свої капіталовкладення прагнули винагороди, тож уряд «віддячував» їм за це, розміщуючи на їхніх заводах вигідні державні замовлення».

Офіційна економічна політика мала наслідком те, що Донецько-Придніпровський район став дуже привабливим місцем для закордонних інвесторів. Вливання іноземного капіталу тут, а також у підприємства Азовського узбережжя й Керченського півострова, відбувалися як у вигляді безпосередніх інвестицій, так і перенесення виробництва з інших місцевостей Російської імперії. У 1900 р. частка Донецько-Придніпровського району в загальноімперському видобутку кам'яного вугілля становила 69,5%, залізної руди - 57,2%, у виплавці чавуну - 51,8%, заліза та сталі - 44%. За інноваційністю важка промисловість регіону суттєво випереджала конкурентні центри - Царство Польське і Урал. Чималі інвестиції йшли у розробку залізної руди на Керченському півострові, який став своєрідною «філією» Криворіжжя й Донбасу.

Сумний досвід Кримської війни змусив царський уряд істотно переосмислити свою політику у галузі створення військової інфраструктури. З початку ХХ ст. Миколаїв спеціалізувався як центр південного суднобудування. Два великі заводи - Товариства суднобудівних, механічних і ливарних заводів («Французький») і Товариства механічного виробництва у південній Росії («Чорноморський») - злилися у 1908 р. в одне підприємство. Тут вироблялися військові й комерційні судна, парові турбіни, газогенераторні машини й дизельні матеріали, товарні вагони тощо. У січні 1911 р. Товариство миколаївського суднобудівного заводу уклало угоду з міжнародним фінансовим синдикатом «Сосьєте женераль», діставши щедрі субсидії від англійських фірм «Віккерс» та «Тарникрофт». Перетворене в «Акціонерне товариство миколаївських заводів і верфей», воно отримало від уряду великі воєнні замовлення і неухильно розширювало виробництво. Відразу ж після одержання замовлення на будівництво броненосця «Імператриця Катерина» та 4 міноносців почалося переоснащення підприємства - три нові турбіни замінили поршневі машини, збудована потужна дизель - компресорна станція, нова лісопильня. Паралельно в місті створювалася нова верф; на її базі виник завод «Россуд», перша черга якого стала до ладу у 1911 р. Завдяки потужному державному фінансуванню навіть в умовах світової війни Миколаїв забезпечив випуск 3 з 4 запланованих лінкорів-дредноутів, що створило передумови для встановлення російського домінування в акваторії Чорного моря.

Луганський патронний завод під час війни став одним з найбільших постачальників боєприпасів для російської армії. Підприємство працювало переважно на англійському устаткуванні компанії «Грінвуд-Бетлі»; частину обладнання перевезли з Петроградського патронного заводу.

Передвоєнні роки були позначені бурхливим процесом «вертикального комбінування» різних виробничих галузей, зокрема металургійних заводів з вугільними й залізорудними підприємствами. Брянському заводу в Катеринославі, приміром, належали 4 рудники в Херсонській губернії. Процес концентрації промисловості завдяки цьому значно прискорився. Практично всі великі підприємства Півдня були пов'язані між собою монополістичними угодами найрізноманітніших типів - синдикатського, картельного, трестівського характеру. Домінуючі позиції Півдня були очевидними в діяльності потужного синдикату «Продамет». Спроба створити подібне об'єднання в металургійній галузі Царства Польського виявилася невдалою.

Як констатує В. Молчанов з посиланням на п'ятистадійну модель розвитку суспільства У. Ростоу (від традиційного аграрного суспільства через промислові революції до стадії «зрілості»), принаймні на Донбасі ці стадії пройшли набагато швидше порівняно з іншими регіонами Російської імперії. Перехід від мануфактур, базованих на ручній праці, до великого машинного заводського виробництва забезпечив впровадження у промисловість і транспорт системи робочих машин, парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі. Тут уперше не тільки в Україні, але й в усій Росії, було організовано коксування кам'яного вугілля. На великих шахтах парові двигуни приводили в рух водопідйомні й водовідвідні машини, вуглесортувальники, вентилятори, бурильні установки. 12 металургійних заводів, оснащених мартенівськими печами, конверторами, прокатними станами, виплавляли чавун на мінеральному паливі. Найбільший у Росії паровозобудівний завод у Луганську, який став до ладу 1896 р., упродовж 1900-1911 рр. виготовив близько 1,5 тис. паровозів. Склалася верства людей, зайнятих у масовому виробництві. Для них вільнонаймана праця стала основним або переважаючим джерелом існування .

Підсумовуючи результати російської модернізаційної хвилі на українських теренах, І. Кононов вбачає у виникненні Донбасу як нової металургійної та паливної бази Російської імперії появу «острівця індустріального суспільства». Мабуть, це надто сміливий висновок, оскільки, як визнає сам автор, виробництво тут трималося на примусовій праці і напіввійськовій дисципліні. Парадоксальний, з його точки зору, характер такого «індустріалізму» полягав у поєднанні новітньої техніки з архаїчними суспільними відносинами, а також у тому, що масштабні перетворення здійснювалися практично без участі гуманітарної інтелігенції. «Формувалося індустріальне суспільство без сегрегації за національними ознаками, але з сильними технократичними традиціями».

Ще однією особливістю модернізації в її українському варіанті був величезний розрив у розвитку кількох великих промислових міст і маси населених пунктів, що не потрапили в орбіту індустріальних перетворень. Індустріальна модернізація не тільки не супроводилася політичною і культурною, але перебувала у гострому конфлікті з останніми. Іноземним капіталістам було невигідно вкладати кошти у міську інфраструктуру, і тому Юзівка, не кажучи вже про інші нововиниклі осередки індустріалізації, офіційного статусу міста аж до падіння імперії так і не здобула. І за суто зовнішніми прикметами, і за станом культури вона не піднялася вище рівня занедбаного робітничого селища. Те, що урбанізація створює умови і стимули для асоціальної поведінки, зростання злочинності, констатують усі фахівці із соціальної історії. Т. Портнова на прикладі Катеринослава показала, наскільки і якими темпами зростають соціальні девіації в умовах, коли в індустріальному й урбанізованому суспільстві рухливе населення відчуває смак відносної свободи від суспільного контролю. У 1912 р. кількість пограбувань і крадіжок у місті удвічі перевищила рівень, зафіксований в усій губернії 1891 року .

Жахливі умови праці й побуту, скупченість і антисанітарія були постійними джерелами епідемій. Навесні 1910 р. у Херсонській губернії почалася епідемія холери, якою влітку вже було охоплено 500 населених пунктів; в Одесі лютувала й чума. Ні про яку ефективну боротьбу з епідеміями внаслідок обмалі медичного персоналу не могло бути й мови - приміром, у Кривому Розі на 22 тис. чол. була всього одна «лікарня» на 12 ліжок, а всього в місті було 6 лікарів і 11 фельдшерів. Не доводиться за таких умов дивуватися тому, що з 11180 тих, хто захворів у Херсонській губернії на холеру, 5014 чол. загинули.

Серед іноземних підприємців були, ясна річ, і ті, хто розумів, що величезними прибутками з робітниками варто ділитися - бодай для того, щоб мінімізувати протестну активність. Англійці Роберт і Вільям Ельворті заснували в Єлисаветграді один з найбільших на півдні України заводів сільськогосподарських машин. Заробітна плата на ньому була майже вдвічі вищою, ніж на інших підприємствах галузі; при заводі була школа, їдальня, навіть самодіяльний театр. А головне - Ельворті забезпечували «старанних» робітників пристойним житлом на умовах довгострокового кредитування. Не в останню чергу тому ельвортівці аж до 1912 р. уникали участі у страйковій боротьбі.

Оцінити належним чином масштаби і сутність соціальних змін, спричинених промисловим освоєнням Півдня, надзвичайно складно внаслідок обмалі статистичних даних про співвідношення міського і сільського населення. Єдине джерело, що заслуговує на довіру - матеріали першого загального перепису населення Російської імперії 1897 р. Але за традицією, що склалася, до числа міського під час перепису було зараховано багато сільських мешканців. Приміром, у Катеринославській губернії до міст було приписано 64 селища (71782 чол.), у Херсонській - 108 пригородів (104132 чол.). За підрахунками Я. Бойка та Н. Данилової, з 948,8 тис. новоприбулих у південний регіон у пореформений період 66,1% (627,3 тис.) поповнили ряди сільського і лише 33,9% - міського населення (321,5 тис.). Чимало робітників, навіть тих, що працювали на підприємствах воєнного відомства, володіли земельними наділами, що дає підставу фахівцям говорити про дивовижний гібрид сільської і міської культур навіть стосовно початку ХХ ст.

Виниклі на сході України численні заводські й шахтарські селища мали тенденцію до перетворення в міста, але, як правило, довго були позбавлені рис нормального міського середовища і будь - яких ознак культурної інфраструктури. На важку низькооплачувану працю погоджувалися лише вчорашні селяни, здебільшого із дальніх, російських губерній. Приміром, у 1886 р. 56% рудничних робітників Слов'яносербського повіту були вихідцями з інших губерній, в основному з Тульської і Орловської.

Робітники у гірничозаводській промисловості мали виразні відмінності у порівнянні з робітниками металургійних чи машинобудівних підприємств. Вважалося, що «чорнова» робота у шахті не потребує високої кваліфікації чи специфічних знань. Селян різного походження й категорій звозили на шахти, як правило, примусово, і уже сам цей процес був для багатьох травматичним. Далі виразно давалася взнаки градація між «майстровими» й «селянами». Чим важчими були умови праці, тим виразніше виявлялася тенденція до «буйства», пияцтва, різних асоціальних вчинків.

Переважно немісцеві робітники, що жили в умовах неймовірної тісноти, часто у нелюдських умовах бараків, швидко засвоювали негативні стереотипи поведінки щодо влади і власності, виявляючи схильність до стихійних руйнівних бунтів. Відірвавшись від землі, вчорашні селяни опинялися на становищі маргіналів, в системі цінностей яких превалювали культ грубої сили і сумнівні задоволення, пов'язані з пияцтвом. Потрапляючи у фабричний казан, росіяни, українці, греки поступово денаціоналізувалися, втрачаючи цілісне світосприйняття селянина і не набуваючи навичок міського жителя. Симбіоз залишкової патріархальності і радикальних, зрівняльних настроїв створював вибухову суміш, яку спритно використовували у своїх інтересах як ліворадикали різних мастей, так і праві консерватори - чорносотенці.

У той самий час, коли в містах Західної Європи складалися початки самоорганізації і громадянського суспільства, а робітники засвоювали індивідуалістичні норми цивілізованого співжиття, в містах Російської імперії робітництво було поставлене в умови, коли єдиний вихід енергії незадоволення можна було знайти у пияцтві, бійках («стінка на стінку») тощо. Прірва між буржуазною цивілізованістю і пролетарською схильністю до анархії й нестримного протесту поглиблювалася, чим значною мірою був зумовлений стрімкий розвиток робітничого руху на початку ХХ століття.

Отже, не так вже й просто дати однозначну оцінку економічним, політичним, соціальним, психологічним змінам, які принесла із собою модернізація у її вітчизняному варіанті. Повертаючись знов до міркувань Е. Тоффлера, запитаємо себе разом з ним: який критерій варто прийняти у даному разі? Життєвий рівень чи вплив на біосферу? Тривалість життя чи свободу особистості? Очевидно, що «бридкі нетрі, які з'явилися навколо міст», погані житла, погане водопостачання, інфекційні хвороби у даному контексті не дають підстав говорити про зростання життєвих стандартів. Не доводиться вже говорити про непоправну шкоду, завдану екології - разом із вичерпанням дешевої сировини. Отже, цивілізація Другої Хвилі неминуче мала опинитися в кризі, бо підривала джерела власного існування.

Польський соціолог П. Штомпка підійшов, на наш погляд, найближче до розуміння модернізації як багатоваріантного процесу. Її можна охарактеризувати, по-перше, як уособлення прогресу, аналог таких суспільних змін, які легко вмістити на загальноприйнятній шкалі покращень. Можна трактувати її і ширше, приміром, як увесь комплекс соціальних, політичних, економічних, інтелектуальних трансформацій, що відбувалися упродовж ХУІ-ХХ ст. Нарешті, третій підхід базується на поглибленому дослідженні тих змін, які впливають на дихотомію «центр - периферія» .

Український тип модернізаційних перетворень найкраще виявляв свою ефективність в економічній сфері. У баченні О. Субтель - ного, глобальна тенденція перетворення традиційних аграрних країн на сучасні індустріальні та постіндустріальні демонструє безліч національних та регіональних форм. «Модернізація на Україні особливо вражає у кількох відношеннях. Колись аграрна за самою своєю суттю, Україна стала індустріальною в надзвичайно швидкий і травматичний спосіб. До того ж модернізацію тут здійснювали переважно неукраїнці. Відтоді й тепер зберігається певний поділ між українським і модерним».

Темпи промислового зростання в регіоні й справді були безпрецедентні. Але фахівці реєструють чимало парадоксів, пов'язаних із цим зростанням. За умов надлишку «зайшлої» сили Донбас відчував сезонну нестачу робочих рук улітку. Багато робітників під різними приводами полишали свої робочі місця під час інтенсивних сільськогосподарських робіт, і деякі підприємства навіть гасили на цей час доменні печі і зупиняли роботу.

Отже, при всіх своїх неймовірно прискорених темпах трансформаційні процеси цього часу були односпрямованими і у своїй основі «навздогінними». Вони істотно змінили систему відносин в економічній сфері, але доволі слабо впливали на інфраструктуру життєзабезпечення робітників. За Г. Касьяновим, індустріальна модернізація (перехід від традиційно-аграрного суспільства до індустріально-модерного) призводила до розбалансування властивої українцям традиційної соціальної структури, породжуючи серйозні соціальні, соціально-психологічні й культурні проблеми. «Модернізація, яка здійснювалася під егідою панівних щодо українців націй, підсилювала асиміляційні процеси, відчуження сільської культури від міської, провокувала кризу традиційних цінностей, зосереджених для більшості української інтелігенції в ареалі традиційно - аграрної культури». Криза архаїчно-аграрного суспільства у кращому випадку супроводилася визріванням «культурницького» націоналізму, який охоронці імперської неподільності Росії вкладали у формулу «современного этапа южнорусского сепаратизма».

На наш погляд, концепт модернізації у тому його вигляді, в якому його застосовує більшість дослідників Південної України, хибує на певний схематизм і прямолінійність. Модернізація здебільшого трактується в руслі методології «однолінійного прогресизму», причому стосується майже виключно перетворень в економічній сфері. По суті вона подається як «вторинна», здійснювана за лекалами перетворень, які відбулися у Європі.

Існують приховані пастки у самому модернізаційному дискурсі: це поняття надто розмите й полісемантичне, щоб окреслювати привабливі перспективи. Найчастіше під модернізацією на пострадянському просторі розуміють своєрідне технологічне переоснащення, у кращому випадку доповнене кадровими змінами, а про радикальні соціальні новації говориться глухо або взагалі не йдеться. На Заході абстрактні модернізаційні посили вже не сприймаються; там воліють радше говорити про індивідуалізацію, регіоналізацію, децентралізацію. Епоха модерну для Заходу десь позаду, і на політичній лексиці це позначається виразно. У наукових дискурсах модернізація асоціюється з цілком конкретними речами: боротьбою з корупцією, клановою монополією на владу, стимулюванням активності громадянського суспільства, децентралізацією політичного життя на принципах федералізму чи «регіональної держави», гарантуванням людської безпеки. Так чи інакше, модернізація у сучасному світі дедалі більше асоціюється з реалізованою «згори» децентралізацією. Очевидно, що і вітчизняні рефлексії на теми модернізації мають осмислюватися в ключі оптимізації системи управління в напрямі «згори - донизу».

Не зайвим було б у цьому контексті замислитися над зауваженням канадської дослідниці Ольги Андрієвської: «різна динаміка розвитку українського руху в різних регіонах була менше пов'язана з модернізацією як такою - тобто, з урбанізацією, індустріалізацією і поширенням писемності - ніж зі специфічною кон'юнктурою політичних, суспільних та інтелектуальних впливів, як внутрішніх, так і зовнішніх». Від часу петровських реформ Росія намагалася діяти в руслі європейської модернізації. Обраний нею авторитарний її варіант у кращому випадку приводив до швидкого ефекту, але потім неминуче спрацьовувала інерція «відкату», і цей ефект так само швидко втрачався. Самодержавство і кріпосництво - два чинники, які живили цю інерцію, блокуючи активну участь людського ресурсу у модернізаційних перетвореннях. Сполучення централізованої бюрократії французького зразка із «законсервованим» кріпосним правом наглухо перекрило кисень для розвитку міст і значно відстрочило процес, який характеризують як промислову революцію. Бюрократична каста виявилася спроможною надовго загальмувати розвиток громадянського суспільства. Містам залишалося відігравати традиційну роль воєнно-колонізаційних центрів, і упродовж усього XVIII ст. розвиток ремесла і торгівлі (ярмаркової) ішов переважно поза ними.

Вади «навздогінної» модернізації потягнули за собою і перекоси в урядовій політиці урбанізації радянського часу. За М. Алфьоровим, «радянська економічна модернізація не створила соціальних механізмів, що забезпечували б саморозвиток економічної системи індустріальних суспільств». У баченні Й. Арнасона радянська модель модерну характеризувалася лише деякими цивілізаційними рисами, які не дістали належного розвитку. Тенденцією еволюції радянської версії модерну він вважає «ретрадиціоналізацію», яка повною мірою проявила себе у 60-80-х рр. XX століття.

На прикладі Південної України дістало блискуче підтвердження ще одне міркування Е. Тоффлера - про неможливість вимірювання прогресу лише матеріальними критеріями. Один з кардинальних принципів «індуст-реальності» - уявлення про неминучий однолінійний прогрес - не витримав перевірки часом.

Размещено на Allbest.ru