Проблеми етнокультурного життя

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Проблеми етнокультурного життя

В часи бурхливого територіального зростання перед Російською імперією виникла складна проблема щодо підтримання стандартів етнокультурного відтворення в умовах якісної зміни парадигми етнокультурних відносин.

Не можна стверджувати, що старожитні етнічні громади Криму «здали» свої позиції без спротиву. Однак, варто наголосити, що можливості переможених відстоювати свої інтереси в кріпосницькій Росії були вельми обмеженими.

Найбільше проблем накопичувалося в сфері етнокультурного відтворення. Неодноразові спроби очільників окремих громад налагодити систему національної освіти не приносили результатів. Недовго пропрацювало відкрите в 1859 р. з ініціативи архієпископа вірменських церков Криму Габріела Айвазовского вірменське училище «Халібян дпроц». Вже в 1871 р. воно було закрито через відсутність фінансування. Єдиною альтернативою були вірменські церковнопарафіальні школи. Станом на 1905 р. дві такі школи діяли в Сімферополі, по одній у Карасубазарі, Керчі, Євпаторії, Феодосії, Старому Криму та Армянську. Ідеї консолідації вірменського народу та його відданості російському престолу пропагувалися на сторінках журналу «Масяц Агавні» («Голуб Масиса»), що видавався в 1859-1865 рр. Г. Айвазовським. В 1873 р. за редакцією Г. Тевлеряна у Феодосії почав виходити журнал «Дастіарак» («Вихователь»). Вихідцями з вірменської громади були відомі діячі російської імперської культури: художники І. Айвазовський, Е. Махтесян та В. Суренянц, композитор і диригент О. Спендіаров, композитори Х. Кара-Мурза і А. Кахцацян, скрипаль О. Налбандян, церковні діячі та просвітителі Г. Айвазовський, М. Гюмюшханеці, М. Бжишкян, К. Кушнерян та Х. Степане.

Віддаленість від освітніх та університетських центрів негативно позначалася на розвитку народної освіти на півострові. Першим закладом колоніальної освіти в Криму стало відкрите в 1783 р. відповідно до указу Катерини ІІ Акмечетське народне училище, що мало задовольняти освітні потреби зростаючого слов'янського населення. З 1805 р. Таврійська губернія входила до складу Харківського учбового округу, в 1811 р. курувалася директором училищ Училищного комітету Харківського університету, з 1828 р. Дирекцією училищ Таврійської губернії. З 1832 р. Дирекція перейшла у підпорядкування опікуна Одеського учбового округу. На початку ХІХ ст. в початкових навчальних закладах Криму навчалося усього 107 учнів. На кінець 1820-х рр. діяло 6 закладів на 279 учнів. На початку 1830-х рр. в 11 училищах навчалося 583 учні, в 1850-х рр. існували 16 навчальних закладів із 931 учнем. В 1812 р. розпочала роботу перша в Таврійській губернії чоловіча гімназія. Зважаючи на чисельність учнівського контингенту твердження сучасних російських дослідників про просвітницьку роль імперії стосовно приєднаних територій виглядають, м'яко кажучи, непереконливо. Першим жіночим педагогічним навчальним закладом у Криму став Керч-Кушніковський дівочий інститут, створений 1835 р.

Позитивні зміни в масовій народній освіті були пов'язані із загальноросійською освітньою реформою. Таврійське губернське земство відіграло вагому роль у розбудові шкільної мережі.

Наприкінці ХІХ ст. стрімко зростала чисельність учнів, навантаження на вчителів було меншим за північні повіти губернії, натомість вигідно відрізнявся рівень оплати вчительської праці. Уніфікована мережа навчальних закладів: 2,3,4-класні міські училища за Положенням 1872 р. з ремісничими відділеннями, 1,2-класні за Положенням 1864 й 1872 рр., церковнопарафіяльні школи (перебували у веденні Дирекції народних училищ), церковнопарафіяльні школи, підпорядковані Єпархіальному відомству, татарські школи у веденні Міністерства освіти, початкові народні училища (підпорядковані училищним радам з ремісничими відділеннями) та школи удільного відомства. Крім того, в цій доволі складній системи до кінця 1890-х рр. діяли й повітові училища, створені відповідно до Положення 1828 р., згодом перетворені на міські.

В 1882 р. тут існувало 930 етноконфесійних початкових шкіл, з них: 340 російських, 6 російських старообрядських (молоканських), 30 болгарських, 8 грецьких, 314 татарських, 186 німецьких, 31 єврейська, 7 караїмських, 5 вірменських, 2 чеські, 2 польсько-литовські та 1 естонська.

На початок ХХ ст. в Криму працювати 469 початкових шкіл (13 479 учнів), де вивчалися Закон Божий, читання, письмо, чотири арифметичні дії, церковний спів, додатково могли вивчатися ремесло для хлопчиків і рукоділля для дівчат. Повільно зростала мережа середніх навчальних закладів. На початку ХХ ст. у Криму діяли 7 з 8-ми казенних чоловічих гімназій (близько 2,5 тис. гімназистів) та 4 з 7-ми реальних училищ (близько 700 учнів) Таврійської губернії, 13 з 18-ти жіночих гімназій і прогімназій. 9 з них були державними, освіту в них отримували близько 3 тис. дівчат. Отже, на початку ХХ ст. чисельність середніх навчальних закладів і прогімназій на півострові в 1,5 рази перевищувала аналогічний сегмент на материковій частині губернії, що свідчило про вищий рівень запитів та можливостей надавати освіту підростаючому поколінню.

На початку 1874 р. відкрився Феодосійський вчительський інститут, розрахований на 4 класи (три з них теоретичні). Студенти вивчали Закон Божий, російську мову, математику, геометрію, історію, географію, природознавство, фізику, педагогіку, малювання, спів і гімнастику. Існувало Нікітське училище садівництва і виноробства комплексний навчальний заклад, що готував виноробів, викладачів виноробних училищ і керівників виноробних господарств, здійснював наукові дослідження.

Показова ситуація відзначалася в губернському Сімферополі. Тут на межі століть функціонували духовна семінарія, духовне училище, Таврійське єпархіальне жіноче училище, церковнопарафіяльні школи, Сімферопольське євангельсько-лютеранське училище, вірмено-католицьке училище, римо-католицька парафіяльна школа, вірмено-григоріанська церковнопарафіяльна школа, Сімферопольска татарська вчительська школа, російсько-татарське міністерське училище, кримськотатарське медресе Сімферопольської мусульманської благодійної громади, кримськотатарське медресе парафії Аджи Сеїт Нафе, жіноче професійне єврейське училище Х. Коган, єврейське початкове училище, училище ІІ розряду Д. Коган, дитячий садочок, училище при молитовному будинку «Нертомід». У Бахчисараї, крім традиційних кримськотатарських мектебе, діяли 2-класне міське парафіяльне училище, караїмське міністерське училище, приватне єврейське училище, російсько-татарське міністерське училище, церковнопарафіяльне училище, земське татарське училище.

Кінець ХІХ ст. став часом виникнення й розгортання активної діяльності низки наукових інституцій, які перевели кримознавчі дослідження на постійну основу. Серед них: Таврійська вчена архівна комісія (1887 р.), Кримсько-Кавказький Гірський Клуб (1890 р.), Кримське товариство дослідників природи та любителів природи, Російське товариство з вивчення Криму, Симеїзька обсерваторія, Нікітський ботанічний сад, Севастопольська біологічна станція, Ялтинський туберкульозний санаторій, Пульмонологічне товариство. В 1910 р. виникло Кримське товариство природодослідників і аматорів природи, з діяльністю якого пов'язане виникнення нового наукового напряму соціальної екології. Тоді ж за сприяння губернатора В. Новицького розпочала свої дослідження Кримська водна розвідувальна партія, яка здійснювала комплексні геологічні, геоморфологічні, гідрогеологічні та інженерно-геологічні зйомки, досліджувала наслідки впливу людини на довколишнє середовище півострова. 1892 р. при Ялтинському відділенні Кримсько-Кавказького гірського клубу був відкритий музей-гербарій для збереження природознавчого, археологічного та етнографічного матеріалу. У 1892 р. було створено Склад місцевих старожитностей у Херсонесі. В 1887 р. зусиллями членів Таврійської вченої архівної комісії був створений музей старожитностей, а в 1899 р. розпочав діяльність Природничо-історичний музей Таврійського губернського земства, що став центром дослідження флори і фауни Кримського півострова. Широка дослідницька і просвітницька робота інституцій та спілок знаходила відображення на сторінках видань «Звістки ТВАК», «Записки Нікітського імператорського саду», «Праці Ялтинського туберкульозного інституту», «Записки Кримсько-Кавказького гірського клубу».

Все це давало підстави говорити, особливо на початку ХХ ст., про небувале культурне піднесення. В російській історіографії запанувала теза про цивілізаційну потугу Російської імперії та привабливість її високих освітніх і культурних стандартів. Однак, концепт цивілізаційних впливів був глибоко уразливий внутрішньо. Колонізатори завжди вважають свою місію цивілізаційно виправданою, однак, ефективність їхнього впливу, як засвідчує історія, завжди визначається передусім бажанням і здатністю колонізованих наслідувати цивілізаційні моделі соціальної та культурної взаємодії. На загал впливи лишаються на рівні певних маркерів, а не повноцінного культурного стрибка. Крім того, цей умоглядний «стрибок» був помітний лише у зіставленні з цілковитою руїною ХІХ ст.

Проти неї послідовно виступав, зокрема, директор училищ Таврійської губернії Євген Марков, який мешкав у Криму п'ять років. Цілком умотивовано він зазначав, що відповідно до релігійних законів кримських татар навчання дітей (як хлопців, так і дівчат) було обов'язковим, при кожній мечеті існував свій мектеб. В 1867 р. на час найбільшої руїни, спричиненої масовою міграцією, за відомостями Маркова на 100 тис. татарського населення припадало 154 училища (131 мектеб і 23 медресе (духовні академії для підготовки мулл і вчителів)) з 5 081 учнями (901 дівчат, 4 180 хлопців). Таким чином, в середовищі татар одна школа припадала на 2 140 мешканців, один учень на 27,9 осіб. У середовищі росіян аналогічні показники становили 2 747 та 66,1 відповідно. Складаючи 17,85% населення Таврійської губернії, татари давали 23% учнів, тоді як росіяни, питома частка яких у населенні сягала 62,5%, лише 28,5%. Система закладів національної освіти і в першій половині ХІХ ст. в рази перевищувала показники колоніальних освітніх закладів. Так, національно-релігійних шкіл було в 4 рази більше, ніж державних, а чисельність учнів у них випереджала чисельність учнів державних навчальних закладів у 2,9 рази.

Система освіти в середовищі кримських татар справді мала давні корені і сталий на момент входження до складу Російської імперії вигляд так званої «арабської вченості». Вона складалася з конфесійних шкіл мектеб (початкові) та медресе (вищі). Кримськотатарська громада традиційно відзначалася доволі високим рівнем письменності, оскільки відповідно до норм віровчення всі діти, навіть дівчата, мали вивчати святе письмо. Інша справа, що на середину ХІХ ст. конфесійні навчальні заклади і за змістом освіти, і за педагогічними практиками, що там застосовувалися, і за рівнем зв'язку з сучасним життям не відповідали потребам громади. Це розуміла і колоніальна адміністрація, яка вподовж років пропонувала місцевому населенню російські школи, наражаючись на стіну відчуження.

1810 р. після тривалого підготовчого періоду та збору коштів урочисто відкрилося Відділення татарського класу Сімферопольського повітового училища (СПУ). Вчителем кримськотатарської мови став шанований місцевою громадою вчений ефенді та улєм, який володів кримськотатарською, перською, турецькою і арабською мовами, але в розмовній формі. Доволі серйозні підстави сумніватися у своїх педагогічних навичках давав також учитель російської мови. Як підручник для занять кримськотатарською мовою використовувалися татарський буквар з російським перекладом і татарська граматика зі словником. Згодом навчальна література надходила з друкарні Казанського університету. Потерпаючи від недостатнього фінансування, відділення проіснувало до 1811 р., коли його приміщення у зв'язку з відкриттям Сімферопольської чоловічої казенної гімназії перейшло самому училищу. На той час у відділенні, слід зауважити, через складні побутові умови не лишилося жодного кримськотатарського учня. Наступні кілька років так званий кримськотатарський клас СПУ існував на межі ліквідації. Директор народних училищ Таврійської губернії Ф. Заставський то схилявся до його ліквідації, то клопотався про заборону медресе (як основних конкурентів офіційної системи освіти), то пропонував змінити спрямування установи, зорієнтувавши її на підготовку викладачів для сільських і міських медресе і створивши при ньому інтернат на 20 місць.

Після звернення татар з проханням організувати вивчення російської мови для ознайомлення з імперськими законами до імператора Олександра І під час подорожі до Криму в 1824 р. в окремих повітових училищах (зокрема,

Феодосійському та Перекопському) було запроваджено обов'язкове викладання кримськотатарської мови. В результаті учні, що там навчалися, опанували кримськотатарську. Самі ж кримські татари і надалі обходили імперські школи стороною. В липні 1839 р. попечитель Одеського навчального округу Княжевич просив кримськотатарського муфтія посприяти в популяризації російських навчальних закладів.

Врешті після опрацювання проблеми на спеціальному комітеті з питання освіти кримських татар (його засідання відбувалися в 1826-1827 рр.) було ухвалено рішення про запровадження татарських училищ. Розпочало роботу особливе татарське училищне відділення, що діяло в Сімферополі у 1827 1865 рр. Його історія також, на жаль, виявилася безславною: витративши колосальні по тих часах гроші на підготовку пересічно одного випускника на рік, воно було закрите. Підсумки його діяльності з властивою іронією підвів Євген Марков: «Ці 25 напівписьменних юнаків, що коштували скарбниці близько 108.000 руб. сріблом, номінально оволоділи хто курсом 1-го, хто курсом 4-го класу гімназії, потім згинули в морі мусульманства і зникли в ньому безслідно». крим етнокультурний російський кріпосницький

Все ж колоніальна адміністрація не полишала спроб поширити російські освітні практики на кримськотатарські маси. В 1837 р. особливі кримськотатарські класи були створені в Бахчисараї та Карасубазарі, в 1859 р. курси кримськотатарської мови запрацювали в Сімферопольському повітовому училищі. Освітяни навіть експериментували з введенням викладання основ мусульманського віровчення в імперських навчальних закладах. Однак результат виявився протилежним: викладання сакральної дисципліни в школах, де працювали християни, наразилося на неприйняття батьків кримських татар. Згодом виникла пропозиція запровадити вивчення російської мови в медресе, однак, і на неї очікувало фіаско. За виразом тодішнього директора народних училищ Таврійської губернії А. Самойлова, «вчитель проповідував у пустелі». Після багатьох років спроб і невдач ситуація не змінилася: особливі кримськотатарські класи випускали по кілька осіб на рік, до випуску доходила незначна частина власне кримських татар, завдання розповсюдження російської мови в кримськотатарському середовищі було провалено, натомість через лояльний підхід до набору в класи з них виходили греки та вірмени із знанням кримськотатарської мови.

Врешті виникла ідея про запровадження примусової системи навчання. Відомчі училища для кримських татар були створені в Сімферополі, Саках, Татракташі та Ушюні. Випускники закладів були зобов'язані відпрацювати 10 років волосними писарями. Утримання та комплектація училищ покладалися на сільські громади на умовах, як іронізували сучасники, рекрутчини. Через примусовий характер набору громади «сплавляли» до них безбатченків, сиріт і гультяїв. Зрештою авторитетність їх на так само обов'язковій службі дорівнювала нулю. В часи Кримської війни вони припинили свою діяльність.

До епохи Великих реформ освітня система Криму підійшла з низкою не досить вдалих експериментів та спроб популяризації російської мови та розповсюдження світської освіти в кримськотатарському середовищі. Складалося враження, що місцеві освітяни просто не знають, з якого боку підійти до вирішення проблеми. Засади здійснення реформи в кримськотатарському середовищі обговорювали на комісії з питань поширення освіти серед кримських татар під головуванням губернатора Г. Жуковського 2 й 5 грудня 1867 р. за участі кримськотатарської еліти, вищого чиновництва та представників кримського мурзацтва (аристократії).

На кінець березня 1870 р., коли імператор затвердив «Правила о мерах к образованию населяющих Россию инородцев», в управлінських колах міцно утвердилася думка про те, що кримськотатарська «освіта в російському дусі складає в теперішній час питання не педагогічне, а політичне». В документі без прикрас визначалася перспективна мета освітньої політики «зросійщення їх і злиття з російським народом». Цим власне і опікувалися півтора десятка російсько-татарських міністерських училищ, відкритих після цього в Криму. Установи були схвально зустрінуті громадськістю. Серед них, зокрема, був і І. Гаспринський, який працював учителем російської мови при Ханському медресе м. Бахчисарай. Поволі, однак, піднесення змінилося апатією: татари остерігалися не лише русифікації та навернення в православ'я, а й призову до армії після запровадження загальної військової повинності.

Втім, така школа не влаштовувала не лише кримськотатарських батьків, а й інтелігенцію. її погляд на проблеми кримськотатарської освіти був висловлений у доповідній записці на ім'я міністра народної просвіти В. Глазова. Претензії зводилися до такого: недостатня кількість шкіл, примітивізм і застарілість програм, відсутність наступності освіти. Пропозиції кримськотатарської еліти частково були враховані комісією на чолі з А. Буділовичем і ухвалою в березні 1906 р. нових правил про навчальні училища інородців, які, щоправда, викликали різке заперечення мусульман передусім через загрозу перепідпорядкування конфесійних навчальних закладів та загрозу втрати арабської транскрипції.

Правила 1907 р. були модифікованою версією попереднього документу: більш поміркованою і ліберальною. За задумом, головним предметом в РТМУ ставала російська мова в обсязі мовлення, читання і письма. Національна мова при цьому використовувалася як засіб вивчення російської. В достатньому обсязі вивчалося ісламське віровчення, арифметика, історія, географія, природознавство і початки геометрії, цивільний і релігійний (мовою богослужіння) співи, трудове навчання.

Динаміка зростання РТМУ була позитивною: з 15 в 1870-і рр. до 21 в 1900 р. та 33 в середині першого десятиліття ХХ ст. З 1898 р. в них почали приймати і дівчат. В 1881 р. сукупно в них навчалося 494 учня, в 1893 р. 349, 1900 р. 663, 1906 р. 945 (з них 40 дівчат). 12 грудня 1872 р. урочисто була відкрита Сімферопольська татарська вчительська школа, випускники якої набували право першочергового призначення вчителями початкових татарських училищ. Вона стала першим успішним навчальним закладом вищого типу, що мав позитивний досвід діяльності.

Однак, до виходу на магістральний шлях модерного поступу залишалося ще багато перепон. Хронічною проблемою сільських шкіл була сезонність їх роботи. Навчання зазвичай тривало 2-4 місяці на рік у зимовий час, решту року діти працювали в господарстві. Через те співвідношення тих, хто закінчив повний курс, до прийнятих на навчання становило в Сімферопольському повіті 1:33, Євпаторійському 1:90, Феодосійському 1:27, Ялтинському 1:59.

Отже, на кінець ХІХ початок ХХ ст. існуюча на півострові система освіти складалася з двох паралельно існуючих проекцій кадимістських мектебе й медресе, з одного боку, та неодноразово реформованої доволі строкатої мережі колоніальних навчальних закладів, з іншого. На жаль, обидві не спроможні були адекватно відповідати на зростаючі виклики часу, адаптувати і готувати кримськотатарську спільноту до навантажень модерного часу і сприяти її руху в майбутнє. Та власне вони і не ставили перед собою такого завдання. Цей амбітний виклик в часи революційних зрушень прийняла якісно нова суспільно-політична сила, що активно проявила себе з перших акордів революційної ситуації 1905 р.

Вийшовши на суспільну арену з ідеями оновлення і модернізації мусульманських культур, джадидизм, що на той час перетворився на універсальний всесвітній рух тюрксько-мусульманської інтелігенції, відіграв епохальну роль в оновленні низки національних проектів, зокрема кримськотатарського і турецького, відкривши шлях для перетворення безлічі тюркських «словесностей» і «наріч» (тобто безписемних місцевих мов мусульманського світу) на сучасні літературні мови. Це в свою чергу було віддзеркаленням більш загального процесу національного піднесення та націєтворення, що згодом завершився низкою національних революцій і врешті падінням колоніальної системи.

Джадидизм виник у Таврійській губернії наприкінці ХІХ ст. як спроба реформувати початкову школу («усуль джадід» в перекладі з арабської означає «новий метод»), зробивши її шляхом застосування звукового методу навчання простішою, доступнішою і швидшою. Перший новометодний заклад у Криму в січні 1884 р. відкрив І. Гаспринський. Значна економія часу (в 2-3 рази) на вивчення арабської письменності вивільняла простір для розширення навчальної програми за для опанування знань і навичок, які відкривали нові можливості в житті. І. Гаспринський як справжній просвітитель не лише модернізував свій навчальний заклад, а й провадив роботу з батьками, змінюючи їх ставлення до освіти як такої. Вивільнений час він пропонував витратити на вивчення додаткових світських знань, необхідної для самореалізації в імперії російської мови, ремесел.

Джадидизм був у багнети зустрінутий діячами традиційної кадимістської освіти, що врешті привело до розколу в мусульманському таборі. Через загострення ситуації наприкінці 1900 р. джадидисти потрапили в поле зору Департаменту поліції МВС, що розіслав таємний циркуляр усім губернаторам з приписом ретельно вивчити склад, мету, джерела фінансування, форми діяльності і закордонні зв'язки джадидістів. Звіти місцевих справників засвідчили, що в колисці джадидизму заміна старометодних шкіл відбувалася поступово і повільно. Приклад кількох установ (найуспішнішою серед яких була школа соратника І. Гаспринського Асана Сабрі Айвазова в Алушті) засвідчував як широкі перспективи та можливості застосування новометодного навчання та сучасної педагогіки, так і проблеми, які виникали внаслідок консерватизму місцевих громад та запеклої протидії клерикалів. Нужденне, сповнене цькувань життя просвітителів врешті компенсувалося лише успіхами учнів, та незворотним модернізаційним зарядом, який вони з часом сполучали масам. З перетворенням національної газети І. Гаспринського «Переводчик-Терджиман» на майданчик генерування та обговорення найбільш дратівливих проблем етнокультурного життя процеси національного самоусвідомлення набули помітного пришвидшення.

Нова методика стала платформою єднання сил, які опікувалися модернізацією мусульманської громади. З їх кола вийшла низка вагомих діячів суспільнополітичного життя Росії, зокрема відомим вчителем-новометодником був Р. Медієв, який створив газету «Татан хадими» («Слуга батьківщини»), обирався міським головою Карасубазара і депутатом Державної Думи від Таврійської губернії.

Перелом у ставленні населення до джадидизму визрівав повільно, але неухильно: якщо на початок століття перевіркою МВС в Криму було виявлено 27 новометодних мектебе, то наприкінці 1913 р. їх вже було 50. В 1909 р. всі мектебе Криму стали новометодними, а на 1914 р. більшість з них втратили суто релігійний характер. Створення і розширення мережі мектебе-руштіє (в буквальному перекладі «школа підлітків»), що задумувалися як вчительські мектеби, мало на меті створити наступність в системі кримськотатарської освіти. Просвітителі не приховували, що завданням таких шкіл було відкриття кримськотатарській молоді дороги до вступу в гімназії та університети, аби далі ті могли служити народу. На жаль, проіснували вони недовго лише до осені 1910 р. через недовіру навчального відомства губернії до них як до осередків прищеплення «турецької і мусульманської культури».

Ідеї джадидистів випереджали свій час і пропонували новий ракурс погляду на етнокультурні перспективи мусульманського світу. Вони виходили також і за межі правового поля імперії, яке навіть після 1905 р., пришвидшено реформуючись, не встигало за загальносвітовими демократичними віяннями.

В інтерпретації І. Гаспринського мовний бар'єр був фатальною причиною незнання татарами «своєї вітчизни, її духу і порядку», непорозумінь, що вселяли «серед мусульман похмурі очікування, острах майбутнього, пасивне озлоблення і, так би мовити, ще більше занурення в самих себе, в свій спертий душний світець...». Лишаючи поза критикою обов'язкові в зверненнях до офіційних органів влади пасажі про «вітчизну» з не менш обов'язковою демонстрацією вірнопідданських почуттів, зауважимо лише один незаперечний факт, що підтверджується низкою тогочасних джерел на кінець ХІХст. мови міжнаціонального спілкування в Криму не існувало, так само, як і не було налагоджено більш-менш адекватної комунікації між етносами (не слід плутати з комунікаційними каналами між колоніальною адміністрацією та представниками етнічних громад). Натомість існувала мова офіційного спілкування, «обов'язкова до використання в армії, флоті та установах» російська. Власне Крим як ніколи раніше в своїй багатовіковій історії існував в режимі сегрегації скалок етнічних громад. Ця тенденція була вкрай архаїчною і небезпечною, бо дисонувала із зростаючими темпами колонізації півострова, зародженням і розвитком капіталістичних відносин та шаленим модернізаційним пришвидшенням межі тисячоліть. Не менш важливо зазначити, що комунікаційні канали місцевих громад зі світовими діаспорами були значно потужнішими за симетричні в межах імперії Романових. Зрозуміло, що це приховувало в собі потужний конфліктогенний потенціал.

Суспільно-політичне життя

На початковому етапі існування Кримського ханату (1443-1475 рр.) сунітський варіант ісламу ханіфітського мазхаба став державною релігією. Іслам активно поширювався на гірські та передгірні райони Криму внаслідок створення імаретів та вакуфних комплексів у ключових населених пунктах держави Солхаті, Карасубазарі, Гезлеве, а також діяльності суфійських місіонерів, які будували текке, благодійні вакуфи, мусульманські поселення. Вже в другій половині XV ст. тут сформувалася розгалужена структура духівництва на чолі з муфтієм та кадиескером. Територія ханату поділялася на 24 кадилика.

Особливістю етнорелігійної ситуації в Криму був досить високий рівень віротерпимості: як християни (греки, вірмени), так і караїми й кримчаки були вільними сповідувати власну релігію за умови сплати спеціального податку «джизьі». Умови співіснування конфесій дещо ускладнилися після завоювання Криму османами. Турецький султан став не лише сюзереном кримських ханів, а й халіфом (верховним главою) сунітів. Впродовж XVII ст. зростала вага норм шаріату, скорочувалася зона дії традиційного права, мережа медресе, збудованих в усіх значних населених пунктах, примножувалося коло послідовників вчення суфіїв.

З цього часу мусульманська релігія стала віссю формування етнокультури кримських татар і виступала основою їх етногенезу. Тюркомовна мусульманська спільнота, яка визначала себе назвою «киримли» (кримці), абсорбувала значну кількість старожитніх етносів півострова, трансформувавши їхні генетичні і культурні коди у новий неповторний етнокультурний феномен. На початку XVI ст. центр культурного життя Кримського ханату перемістився до Бахчисараю. Палац кримських ханів та Зинджирлі медресе стали центром розвитку мусульманської науки, диванної лірики і суфійської поезії, що уособив у своїй постаті один із найбільш відомих кримських ханів Бора Гази Гірей II (1554-- 1608 рр.). Впродовж XVII першої половини XVIII ст. ст. оформлюється кримськотатарська школа поезії і музики, орнаментального мистецтва. З другої половини XVIII ст. і в Криму відчуваються впливи західноєвропейської цивілізації, передусім у культурній сфері. Найбільш суперечливого свого прояву ця тенденція набула в постатях Арслан Гірея, Крим Гірея й Шагін Гірея. Останній, зокрема, володів кількома мовами, намагався реформувати управління ханатом, створити регулярну армію і флот за європейськими зразками.

На час анексії еліта кримськотатарської спільноти підійшла до межі усвідомлення необхідності модернізації. Яким шляхом вона могла відбутися, важко сказати історія засвідчила, що устремління передостаннього кримського хана вочевидь випереджали стан свідомості його підданих і переважної більшості знаті.

Проте залишається неспростовним фактом, що всі можливі сценарії подальшого етнокультурного розвитку кримськотатарського народу були перервані воєнними поразками, гострою соціально-економічною кризою і врешті втратою державного суверенітету. Культурні перспективи кримських татар в Російській імперії, попри обіцянки Катерини ІІ, були різко звужені: одна справа умови етнокультурного розвитку державоутворюючого етносу, зовсім інша гнаної і зневаженої етнічної меншини.

Втім, до 1832 р. часу створення Таврійського магометанського духовного управління (ТМДП), що підпорядковувалося Міністерству внутрішніх справ духовні практики в Криму відбувалися поза будь-яким контролем імперської влади.

Ситуація докорінним чином змінилася на хвилі революційних перетворень початку ХХ ст., коли не лише немусульманське населення Криму почало осмислювати свої суспільно-політичні орієнтири, а й стосовно мусульман стало очевидно монополія духовенства в сфері регулювання суспільних відносин втрачена назавжди. У курортній оазі, на яку поволі перетворювався Крим, формування політичних організацій після проголошення політичних свобод Маніфестом 17 жовтня 1905 р. відбувалося з неймовірною швидкістю. За відсутності чисельного місцевого пролетаріату їх соціальною базою стала передусім інтелігенція. Невдовзі під впливом невдач на фронтах на не менш потужну силу перетворилися матроси Російського флоту.

Найбільше прихильників і впливових адептів мала ліво-ліберальна партія народної свободи (після повалення самодержавства конституційних демократів (кадетів)), що створила осередки в усіх великих містах півострова. В Сімферополі на її чолі став князь Оболенський, Феодосії підприємець С. Крим (Нейман), Джанкої голова повітової земської управи П. Толстов, Ялті лікар П. Розанов, Керчі поміщик Посполітакі, Севастополі генерал П. Лескевич. У Севастополі, Сімферополі, Керчі, Феодосії, Перекопі та Мелітополі виникли осередки правих лібералів «Союзу 17 октября» (октябристи). Зовсім непопулярними виявилися програми монархічно-націоналістичних партій: «Союзу Михаїла Архангела» й «Союза русского народа».

Лівий спектр політичних сил представляли гуртки й партії, що виникали на нелегальній основі задовго до проголошення російського парламентаризму. В 1900 р. перший гурток есерів на чолі з лікарем С. Ніконовим виник у Севастополі. Коло симпатиків есерів швидко зростало за рахунок інтелігенції, ремісників та портових працівників. Влітку восени 1904 р. осередки організації виникли в Сімферополі, Керчі, Ялті та Феодосії, в низці армійських та флотських частин. В роки першої російської революції відділки ПРС виникли в Алупці, Армянському Базарі, Перекопі, Мелітополі та Бахчисараї. ПСР міцно тримали першість серед партій революційного спрямування.

Перший гурток РСДРП виник 1901 р. у Сімферополі. Згодом аналогічні з'явилися в Севастополі, Керчі та Ялті. З 1903 р. вони об'єднувалися в Кримський союз, а в 1904 р. виник Центральний воєнно-морський комітет Кримського союзу РСДРП, що став майданчиком запеклої боротьби між більшовиками та меншовиками.

У революційну добу відточувалася майстерність більшовиків, їхнє вміння радикалізувати маси і вести їх на активні дії. Під впливом більшовиків спалахнули повстання на Чорноморському флоті, найбільш відомими серед яких стали повстання на ескадреному панцернику «Князь Потемкин-Таврический» (розпочалося 14 червня 1905 р.) та міноносці №267. Восени 1906 р. більшовики А. Гладков та М. Антоненко організували повстання на крейсері «Очаков», очолене лейтенантом П. Шмідтом, і підтримане командами кількох воєнних кораблів та армійськими частинами.

Значного розповсюдження в регіоні набули осередки партій національного спрямування, зокрема єврейських, що обумовлювалося доволі високою концентрацією цієї меншини (нагадаємо, Крим входив до смуги осілості). В 1901 р. підвідділ Єврейської соціал-демократичної партії «Поалей-Ціон», що організаційно підпорядковувався Катеринославському партійному центру, виник у Сімферополі. В березні 1905 р. партійний гурток виник у Орєхові. Пізніше з'явилися керченський, феодосійський, голо-пристанський та інші відділи. Зростання лав партії привело до створення губернського об'єднання Кримської спілки Поалей-Ціон.

В 1905 1907 рр. в Криму з'явилися місцеві осередки Бунду (Загальноєврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії). Не менш потужні гуртки мала на півострові «Єврейська соціалістична робітнича партія» (ЄСРП), губернський організаційний центр якої перебував у Сімферополі. Прихильники сіоністської доктрини гуртувалися навколо тимчасового центрального комітету Сіоністської організації Росії (СОР), альгемайн-ціоністів, «Гехолуц», «Маккабі», «Ахдус», «Ферейн» та ін. Низці єврейських осередків був властивий радикалізм, спричинюваний загальним погіршенням соціально-економічної ситуації в смузі осілості.

В 1903 р. в Сімферополі виник осередок вірменської соціал-демократичної партії «Гнчак» («Дзвін»). Згодом відділки були створені в Севастополі, Феодосії та Ялті, а в 1904 р. відбулася загальнокримська партійна конференція, де стався розкол: частина перейшла в лави РСДРП, решта влилася до «Дашнакцутюн».

Джадидистський рух і досвід релігійного самоуправління добре прислужилися в справі політизації кримськотатарської громади. Невдовзі після оприлюднення царського маніфесту в Сімферополі почалися збори представників мусульманських громад, мета яких полягала в укладанні адреса з висвітленням проблем кримськотатарського народу. Для опрацювання звернення була утворена спеціальна комісія: до неї увійшли аджи Емір ефенді, М. Бекіров, І. Гаспринський, М. Давидович, М. Кипчацький, І. Муфтізаде та Сулейман аджи.

В рамках роботи комісії не лише викристалізовувалися ліберальні вподобання громади, а й розпочалося налагодження зв'язків з лідерами інших мусульманських громад. Пошуки об'єднавчих засад зміцнення голосу мусульман у Росії врешті завершилися створенням загальноросійської організації «Бутюнрусіє іттіфак ель муслімін» ліберального спрямування (відбулося кілька з'їздів: 15 серпня 1905 р. на р. Оці, 17-23 січня 1906 р. у Санкт-Петербурзі, 16-21 серпня 1906 р. в Нижньому Новгороді, 15-25 червня 1914 р. у Санкт-Петербурзі). Проявом об'єднавчої панісламістської інерції слід вважати намагання скликати Всесвітній мусульманський конгрес задля згуртування прогресивних сил мусульманського, передусім тюрко-арабського Сходу, з метою його культурного відродження. Офіційним органом Всесвітнього Мусульманського Конгресу мала стати газета І. Гаспринського «Аль Нахда» («Відродження»), в якій порушувалося широке коло питань сучасного ісламу, проблем господарського та духовного життя, мусульманського реформізму, прогресивного ісламського руху, відродження національної і релігійної самосвідомості. З запланованих шістнадцяти номерів газети з організаційно-фінансових причин вийшли лише три. Однак, значення процесу важко переоцінити: до 1917 р. кримські татари, які висунули зі свого середовища лідерів загальносвітового масштабу, підійшли з доволі сформованою, збалансованою програмою, що стала підосновою його усвідомленої участі в національно-визвольних змаганнях 1917-1921 рр.

На етапі визрівання революційної ситуації 1917 р. кримськотатарське питання вже цілковито сформувалося як основний подразнюючий суспільнополітичний фактор регіонального масштабу. Подальша деградація кримськотатарського селянства в умовах увиразненого національно-культурного підйому, що набрав пантюркістського звучання, в тогочасних геополітичних обставинах перетворювалася на центральне питання чорноморського форпосту Російської імперії, яка посилено готувалася до світової війни.

«Затиснення» національного питання в рамки маніпуляцій з виборами до Думи, стало стратегічною помилкою імперського уряду: ані досягти сталого міжетнічного миру, ані стабільності імперської конструкції, ані створення загальнодержавної ідентичності фіглярськими засобами було неможливо. Єдине чого домоглася тогочасна влада виведення національного питання за межі пошуків компромісних рішень у думських фракціях на рівень загальнонаціональної революційної боротьби. Бажаючих підняти національне питання на знаменах своїх політичних партій виявилося більше, ніж достатньо.

Размещено на Аllbеst.ru